УСТАНОВЧІ ЗБОРИ

Логіка революційного розвитку в Росії передбачала політичне завершен­ня революції скликанням Всеросійських Установчих зборів, які мали б визначити політичний устрій у державі. Тимчасовий уряд не раз засвідчував свою прихильність до цієї ідеї.

Для українських селян Установчі збори були тим революційним утворенням, що мало «великі завдан­ня»^[22]: «Остаточне рішення земельного питання бу­де встановлене на Установчих зборах»^{1 [23]. Саме це ці­кавило селян найбільше. І заради землі вони були готові набувати політичного досвіду.}

Вибори до Всеросійських Установчих зборів про­водили за пропорційною системою. Уся колишня Російська імперія була поділена на багатомандатні виборчі округи, які збігалися з межами губерній. Окремі округи були на фронтах. У кожному окру­зі партії виставляли свої списки кандидатів і фор­мували різні блоки. Тобто в одному окрузі певна партія блокувалася з одними партіями, у другому - з іншими, у третьому могла йти цілком самостійно.

Вибори до Всеросійських Установчих зборів в ук­раїнських губерніях відбувалися протягом листо­пада 1917 р. Абсолютну перевагу на них отримали українські національні сили. Основний електорат (се­ляни), опинившись перед вибором між Партією со- ціалістів-революціонерів (ПСР) та Українською пар­тією соціалістів-революціонерів (УПСР), голосував за другу і ставав «українцями». УПСР була визнана «своєю» партією, а ПСР - «чужою». Це додало до са- моідентифікації додаткове розмежування між «ми» і «вони», що є важливим складником національної свідомості. Усвідомлення селянами себе як україн­ців унаслідок виборів набуло масового характеру, оскільки у виборах (принаймні в голосуванні) брала участь переважна більшість українських селян.

Українське селянство мало певний пієтет щодо Всеросійських Установчих зборів. Селяни очікували від них розв’язання актуальних проблем селянсько­го життя.

Більшовицький переворот у Петрограді спричи­нив посилення недовіри до всього, що відбувається в Росії. Селяни навряд чи усвідомлювали сутність подій, але сприймали їх як прояв дезорганізації дер­жавного життя, а тому шукали більшої політичної стабільності. І знаходили її в Києві, у сфері впливу якого політичне становище також не характеризу­валося спокоєм і час від часу збурювалося більшо­вицькими заколотами чи демаршами поляків, про­те було ближчим і зрозумілішим українському селянству. Українська ситуація на тлі російської видавалася більш привабливою і придатною для справедливого та законного задоволення актуаль­них революційних очікувань.

III Універсал проголосив скасування права влас­ності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі»^[24].

На початку 1918 р. Всеросійські Установчі збори вже не становили інтересу для українських селян.

Тож розгін їх більшовиками не призвів до протес­тів. Більшовики інспірували поодинокі випадки схвалення такого вчинку. Шостий селянський з’їзд Харківської губернії (21-23 (8-ю) січня 1918 р.) ухвалив рішення: «Обрані Установчі Збори за наявності Рад і не будучи здатними до узгодженої роботи з ними втрачають своє значення»¹. Селянський з’їзд Кате­ринославської губернії (29-30 (16-17) січня 1918 р.), контрольований більшовиками, схвалив розгін Всеросійських Установчих зборів, оскільки вони «не захотіли визнати найголовнішого завоювання Жовтневої революції - влади Рад».

Більшовики доволі прямолінійно пояснювали цей крок, що вказувало на отримання більшості голосів меншовиками та правими есерами, а та­кож створювало негативний образ більшості, яка «благословила політику смертної кари для солда­тів, політику наступу на фронті, політику угоди з капіталістами та поміщиками за рахунок трудо­вого народу»^{[25] [26]. Історик Віталій Лозовий стверджує, що селяни прагнули відокремитися від інших верств суспільства й «законсервуватись» у своєму стані[27]. Установчі збори передбачали рівність усіх громадян, зокрема і селян, на що останні не по­годжувалися. Зрівняння себе у правах з інши­ми суспільними прошарками вони сприймали як порушення справедливості.}

Скликання Всеросійських та Українських Уста­новчих зборів сприяло самовизначенню селян. Як свідки політичної боротьби вони усвідомлюва­ли власну належність до певних суспільних груп. І якщо відчуття прилученості до релігійної, соці­альної чи територіальної громади не були новими, то національна належність тільки зароджувалася. До структури селянської самосвідомості додавався ще один компонент - національний. Селянин ста­вав українцем. Але не тому, що він українізувався, тобто змінював національність (наприклад, із ро­сійської чи польської), а через усвідомлення (іно­ді - випадкове, іноді - спровоковане ззовні) свого національного «я». Під час передвиборчих з’їздів і голосування селяни опинялися перед вибором: яких есерів - українських чи російських - підтри­мати? Про інші партії практично не йшлося. Яскра­вим підтвердженням наданої переваги є 75 % го­лосів, що їх українські партії отримали на виборах до Всеросійських Установчих зборів.