П’ЯНІ БУНТИ
В українській навколоісторичній публіцистиці усталилася традиція зображувати ворогів п’яними. Твердження про вживання алкоголю «негативними» історичними персонажами фіксуємо в багатьох текстах, що претендують на науковість.
У політично заангажо- ваних дослідженнях, а надто не дуже якісних публіцистичних текстах, часто наявний момент «пияцтва», «п’яних солдатів».Так, у радянських описах бою під Кругами читаємо про «п’яного Петлюру, який утік, залишивши своїх на болі бою». Аналогічно деякі надто «патріотичні» тексти змальовують наступ більшовиків не інакше як набіг «п’яної орди» та використовують інші схожі епітети. Проте такі відомості здебільшого не мають підтвердження фактами.
Проблема п’яних бунтів і погромів та дотичних до них подій не досліджена. Бракує навіть банальних фактографічних описів.
Станом на 1912 р. в українських губерніях було розташовано 91 склад спиртовмісних напоїв (Волинська - п; Катеринославська - 8; Київська - 15; Подільська - ю; Полтавська - 9; Таврійська - 9; Харківська -12; Херсонська - п; Чернігівська - 6). Цими складами володіло міністерство фінансів Російської імперії. Підприємств, які виробляли вино, горілку, пиво, налічувалося кілька сотень. Вони належали приватним особам або компаніям. Власниками деяких були члени імператорської родини.
і серпня (19 липня) 1914 р. російський цар Микола II видав указ, згідно з яким спиртні напої можна було придбати лише в ресторанах. При цьому під заборону потрапила не тільки горілка, а й вино і пиво. Після Лютневої революції 1917 р., коли все дореволюційне заперечували, поняття про закон і порядок практично зникли з повсякдення, горілчані склади стали великою спокусою. Чернігівський губернський комісар Дмитро Дорошенко у своїх спогадах занотував: «По цілій Чернігівщині почались підпали складів спирту і горілки; їх розбивали, починалось масово п'янство, далі пожежа, неодмінно із людськими жертвами, і часто після цього - погром сусіднього маєтку або економії»1.
Вельми прикметним є погром спиртового заводу у селі Чемер Козелецького повіту Чернігівської губернії у середині листопада 1917 року. Ми не володіємо інформацією про деталі погрому. Однак відомо про загибель 40 осіб від пожежі, що охопила село. У радянській літературі ця подія набула специфічного опису. Про загибель людей у тих текстах не йшлося. Натомість підкреслено, що «18 листопада 1917 року в Чемері створено революційний комітет, який проголосив у селі Радянську владу»[28] [29]. А мешканець села Павло Пришиба згадував: «Розбили завод та повипускали спирт, який пізніше, кажуть, з калюж пили. Ольга тоді була в селі, то каже, що бідні євреї ховалися або одягали селянські білі свитки та перебували той час між селянами. Чи були жертви від них - не пам'ятаю...»[30]. У сусідньому з Чемером селі Піски сільський сход свого часу постановив «не пити горілки та не викурювати самогонки». Проте кількарічне утримання та приклади винних погромів зробили свою справу. Сільський сход на початку 1918 р. скасував свою попередню постанову. У серпні в селі Білоусівка Гайсинського повіту через самогонний апарат згоріло 35 хат «з хлібом, одежею та усім майном». У селі Семенівка Бердичівського повіту загін військових розбив цистерну зі спиртом. Унаслідок цього селяни отримали алкогольні отруєння. У селі Павлівка цього самого повіту власник гуральні, наляканий чутками про погром, запропонував селянам купити горілку по з карбованці. Результат - «в перший день продажу горілки в селі були повибивані всі шибки». У місті Хмільнику під час розгрому винного складу невідомий з необережності цигаркою підпалив спирт. Пожежа охопила лише склад. Але загинуло близько 150 осіб. Траплялися випадки, коли склади не розграбовували, а централізовано розпродавали. Так сталося в селі Павлівка Васильківського повіту Київської губернії. Схід селян постановив продавати спирт із місцевого складу по 3 рублі «за відро». Отримані кошти пішли на потреби громади. У грудні ситуація знову загострилася. Спирт розкрадали під час перевезення до місць продажу, вагони зі спиртом розбивали просто на ходу потяга. Газета «Нова рада» повідомляла, що з сіл надходять прохання про розподіл наявної на складах горілки. IV Український національний з’їзд Київської губернії вніс питання про самогоноваріння до програми. Суспільний резонанс був доволі потужним. Уряд замислився над проблемою, яка мала кілька сторін: загроза погромів, накопичення на складах великої кількості спиртних напоїв, значні витрати на утримання й охорону цих складів, витрачання зерна на самогоноваріння, масове вживання населенням сурогатів. До дискусії долучилися авторитетні письменники та публіцисти - Андрій Ніковський (А. Яри- нович), Петро Гаєнко і Василь Королів-Старий. Урешті уряд УНР погодився ліквідувати державну монополію на спирт. Із її січня 1918 р. (29 грудня 1917 р.) відкрився вільний продаж спиртовмісних напоїв. На них накладали акцизний податок - 1,5 карбованця на звичайні вина та 2 - на шипучі за найменшої вартості 6 карбованців. Державні склади припинили закупівлю горілки у виробників. Тепер заводи самі шукали собі ринки збуту. Від січня дозволи на відкриття торгівлі спиртним мали надавати не акцизні відомства, а місцеві самоуправління. П’яні бунти пішли на спад.