БІЛЬШОВИЦЬКІ ЗАКОЛОТИ
Від самого початку існування УНР лихоманило від політичної боротьби. Найбільшого клопоту завдавали ліворадикальні сили - більшовики. їхні перші серйозні спроби захопити владу в Україні спостерігалися у жовтні-листопаді 1917-го, іще до проголошення УНР III Універсалом, але активізувалися вже після Жовтневого перевороту в Петрограді.
Тоді відбулися більшовицькі виступи, зокрема в Києві (п-13 листопада (29-31 жовтня) 1917 р.), Вінниці (ю-12 листопада (28-30 жовтня) 1917 р.), кількох інших містах і регіонах. Зазвичай ці спроби були невдалими (попри твердження пізніших радянських дослідників) *. У радянській історіографії вони отримали назви «жовтневих повстань» і першої хвилі «встановлення радянської влади».
Невдовзі серед більшовиків виникла ідея проведення Всеукраїнського з’їзду рад, який би переобрав Центральну Раду та перетворив її з демократичного загальногромадянського органу на всеукраїнський центральний орган трьох суспільних станів - селянства, робітництва та солдатів. А на
1 Дивіться дати «встановлення радянської влади» для населених пунктів в «Історії міст та сіл Української РСР». Там зазвичай будуть указані або жовтень-грудень 1917 р., або січень-лютий 1918 р. За уважнішого прочитання історичних джерел помітно, що поняттям «встановлення радянської влади» автори називали низку різноманітних подій, наприклад, ухвалення місцевою радою постанови про підтримку більшовицького уряду, або отримання більшовиками переваги у раді, або ж захоплення конкретного населеного пункту Червоною гвардією. При цьому реальна влада в місті чи селі залишалася в руках органів місцевого самоврядування - продовжували діяти міські думи й управи, міські голови. А більшовики просто тішилися тим, що їх не арештовували. виборах делегатів під їхньою маркою більшовики отримали б більшість. Цікаво, що формула виборів делегатів була абсолютно дискримінаційною.
Вочевидь, Українську Центральну Раду також не обирали на прямих, вільних, загальних виборах. Однак система представництва в ній була доволі демократичною. Фактично кожна організація, що заявила про своє бажання, отримувала квоту на представництво. Навіть більшовики свого часу увійшли до Центральної Ради. Щоправда, згодом покинули її.
Всеукраїнський з’їзд рад більшовикам таки вдалося скликати. Під час його відкриття 17 (4) грудня 1917 р. виявилося, що вони опинилися в меншості. Тоді пробільшовицькі делегати з’їзду переїхали до Харкова. Там, за повної політичної та військової підтримки з боку російської Ради народних комісарів, вони провели власний Всеукраїнський з’їзд рад, за результатами якого створили альтернативний Генеральному Секретаріатові уряд (Народний секретаріат) і парламент - «Центральний виконавчий комітет совітів робітничих, солдатських та селянських депутатів України». При цьому залишили назву держави та навіть назву офіційної газети - «Вістник Української Народної Республіки». Ці органи мали імітувати боротьбу самих українців проти Центральної Ради і прикривати експансіоністські наміри російських більшовиків.
Водночас з’явився ультиматум ленінського Рад- наркому до Центральної Ради з погрозами оголосити війну. Більшовики розпочали агресію проти УНР, активно просуваючи свої війська у двох основних напрямках - на Харків-Дон і на Полтаву-Київ. Принагідно організовували чергові спроби заколотів в українських містах, а також закликали солдатів
Українські війська під час більшовицького заколоту в Києві, січень 1918 року. З фондів Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву України
покидати Південно-Західний і Румунський фронти. Заходи військового міністерства УНР на чолі із Симоном Петлюрою зі стримування масового дезертирства не давали бажаних результатів. Вояки колишньої російської імператорської армії масово поверталися до своїх домівок.
Симон Петлюра вимагав від уряду негайного рішення про організацію спротиву агресії. Однак наражався на протидії голови уряду Володимира Винниченка, який вважав, що конфлікт із російським Раднаркомом можна розв’язати в мирний спосіб. Зрештою Петлюра оголосив про свою відставку, сформував добровольчий Гайдамацький кіш Слобідської України та вирушив на полтавський напрямок для боротьби з більшовиками. Новим військовим міністром став Микола Порш.
Одним із рішень нового міністра було оголошення повної демобілізації решток старої армії.
У сучасній літературі доволі часто критикують це рішення, мовляв, УНР залишилася без армії у такий скрутний час, однак забувають про надзвичайно низький рівень боєздатності армії. Солдати й офіцери вже не хотіли воювати. Тим паче - проти російських більшовиків.
Звичною справою для решток армії став непослух своїм командирам, невиконання наказів. Навіть українізовані частини та різноманітні «охочекомон- ні» полки, що прийшли з різних частин колишньої імперії та названі на честь українських гетьманів, відмовлялися виконувати розпорядження влади. А фінансування вимагали - їх належало годувати, одягати, лікувати. Грошей на це в республіканській скарбниці не вистачало. Та й державні фінанси ще тільки ставали на ноги. Тому простіше було демобілізувати ці військові частини.
Досить згадати про Шевченківський і Дорошен- ківський полки, які просто оголосили себе нейтральними в більшовицько-українському конфлікті, хоча ще за пів року до того гордо крокували під синьо-жовтими знаменами в Петрограді і вимагали перевезення їх в Україну.
Тож рішення Миколи Порша про загальну демобілізацію видається цілком логічним і виправданим. Тим паче, що вже невдовзі Українська Центральна Рада ухвалила закон «Про народне військо (міліцію)», який визначив засади формування нової української армії відповідно до панівних тоді ідеологічних уявлень про армію. А вже невдовзі було сформовано Окремий Запорозький загін Армії УНР. Однак практика показала, що ухвалені рішення не стали дієвими.
Більшовицьку загрозу не вдалося ліквідувати. Докладених зусиль виявилося замало.Тим часом більшовицькі заколоти тривали по всій державі. Хвиля антиукраїнських виступів прокотилася великими та малими містами й містечками на різдвяні свята.
Незадовго до 7 січня (25 грудня) в місті Кілія розташувався полк, що проголосив себе більшовицьким. Криміногенна ситуація враз погіршилася. Напередодні християнського свята чимало сол- датів-більшовиків розбрелися по місту й «упивалися горілкою».
У Петрограді вже два місяці керував Раднарком. А поширити свою владу на територію України більшовикам не вдалося. Уранці 7 січня (25 грудня) весь полк зібрався в центрі Кілії. Розпочався організований погром «буржуїв». Але постраждали всі 20 тисяч мешканців.
Міліцейські патрулі не могли нічого вдіяти проти натовпу погромників. Розграбовані будинки обливали вкраденим у порту керосином. За два дні згоріло майже все місто. Біженці в паніці втікали в Одесу, Вилкове, Ізмаїл, Рені, на румунський берег Дністра.
Солдати везли награбоване пароплавом «Русь». Однак телеграму про це в Одесі отримали надто пізно. Пароплав уже кілька годин стояв у порту, а злочинці встигли розбігтися містом[31].
Перша спроба соціалістичної революції в Кілії провалилася. «Революціонери» просто розбіглися, пограбувавши і спаливши місто. Потім було ще кілька спроб.
У селищі Орлово-Єленівської копальні (нині - у складі м. Брянка, копальню закрито в 1996 р. у статусі шахта «Криворізька») проживало близько 5 тисяч робітників. Були «Просвіта», яку створив робітник копальні й актор-аматор Єлисей Карпенко, загін Вільного козацтва на чолі з отаманом Іваном Радецьким і писарем Костею Склярем. Була й червона гвардія з 300 осіб-більшовиків. Єлисея не так давно обрали членом Всеросійських Установчих зборів - якраз після свят він мав їхати до Петрограда.
Більшовики переслідували українців селища: «Хто заговорить по-українському, розбійники зараз ґвалтують того і загрожують Варфоломіївською ніччю».
Така ніч настала на Новий рік. Спочатку «червоні» заарештували керівників Вільного козацтва і навіть устигли «засудити» їх до страти. Але швидко зібраний мітинг постановив відпустити українських патріотів. Потім червоногвардійці вдерлися до будівлі «Просвіти»: «Порозкидали всі книжки, пошматували всі портрети Шевченка, Грінченка і инших письменників, поздирали зі стін і порвали українські прапори». Наступною ціллю більшовиків було помешкання керівника «Просвіти». Сам Карпенко ледве втік. Новорічну ніч він провів у дорозі, рятуючи від більшовиків синьо-жовтий прапор і портрет Шевченка. Портрет сховав у шапку, прапором обв’язав себе, а зверху натягнув білизну1.Село Грузьке у Бишівській волості Київського повіту тероризували місцеві дезертири. На керуючого маєтком Ольги Мольської Віктора Мольського вчинили замах. Три житлових будинки та винокурню розграбували і фактично знищили. Парк, ліс і садок вирубали[32] [33]. Лад навів загін Вільного козацтва з Веселої Слобідки: «Убито 15 злодіїв, забрано 2 кулемети, силу ручних бомб, рушниць та пороху». Там-таки затримали ще сімох. На з січня було призначено суд. Однак «якимось чином злодіїв випустили»[34]. Більшовикам вдалося поставити під сумнів владу Центральної Ради через індиферентність значної частини населення України, яка, будучи налаштованою доволі демократично, сприймала більшовиків як черговий режим, що не несе особливих загроз. Ці відчуття посилювалися вмілою агітацією, коли більшовики характеризували себе як справжніх революціонерів, здатних установити давно омріяну справедливість. Утопічність більшовицьких гасел нівелювалася їхньою демагогічністю, соціальною привабливістю та апелюванням до найнижчих людських інстинктів. Не можна стверджувати, що більшість обивателів зустрічала більшовиків як визволителів. Радше вони з байдужістю споглядали боротьбу між обома політичними силами, ворожими ідеї Великої Росії. І, щоб протистояти більшовицькій навалі, українцям потрібно було мати достатню національну свідомість. Зденаціоналізований пролетаріат деякою мірою був на стороні більшовиків, адже останні давали йому можливість помститися за свої класові образи і пропонували всю повноту влади - диктатуру пролетаріату. Учорашні селяни, а тепер не надто успішні промислові робітники з легкістю сприймали гасла «Земля - селянам! Фабрики - робітникам!» та подібні. Водночас не варто перебільшувати вплив РСДРП(б) на робітників. Серед них було чимало прихильників есерів, меншовиків, національних партій. На «Арсенат», окрім більшовицької організації, діяли осередки УСДРП, УПСР, існував загін Вільного козацтва. Тож створений у радянський час образ «Арсеналу» як монолітного більшовицького центру в Києві не відповідає дійсності. Більшовики поширювали свій вплив завдяки власній відмові від демократичних засобів політичної боротьби, нахабству, застосуванню шантажу, сили тощо.