БІЛЬШОВИКИ vs УКРАЇНЦІ
Для селян більшовицько- український конфлікт кінця 1917 - початку 1918 рр. виявився складним для розуміння. У селянській свідомості дивним чином переплелися національні прагнення Центральної Ради та соціальний (насамперед земельний) радикалізм більшовицького Рад- наркому.
Селяни ставали на захист Центральної Ради, сприйняли більшовицький наступ як іноземну агресію, але водночас прагнули яскраво більшовицьких перетворень у «власній» державі - УНР.Під час більшовицького заколоту в Києві у січні 1918 р. в українському таборі не все було гаразд. Ліві соціал-демократи (Євген Неронович) стали на сторону більшовиків, у Центральній Раді за підозрою у підготовці державного перевороту заарештували дев’ятьох депутатів-есерів. Кілька розташованих у Києві військових частин оголосили про свій нейтралітет, хоча донедавна демонстрували вірність владі УНР. Серед сформованих на фронтах і в тилових військових округах українізованих частин, які прибували до Києва, панувала розгубленість через оголошену військовим міністром Миколою Поршем загальну демобілізацію. Всеволод Петрів згодом писав: «Я слідив те вражіння, яке ця промова [промова Миколи Порша перед делегацією від полку Всеволода Петріва у приміщенні Центральної Ради, куди вона прибула, щоб прояснити ситуацію та отримати вказівки про захист УНР. - В. C.] робила на гайдамаків, і бачив здивовані погляди, бо так не підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів. Зокрема, це було дивне нам тим, що не залишили зброї в переконанню, що в революційні часи тільки вона може бути рішучим аргументом. І ставав зрозумілим той “нейтралітет”, якого трималися сердюки Центральної Ради»1. Таким чином, загалом корисна для українського державотворення демобілізація решток старої російської армії, що вже перетворилася на неконтрольовані натовпи озброєних людей, які шукають «справедливості», не дістала підтримки та розуміння в українського громадянства.
Згодом цей крок Миколи Порша став об’єктом критики й однією з підстав для звинувачень Центральної Ради у відмові від розбудови власних збройних сил.Більшовицькі заколоти в українських містах не були якимось глобальним явищем. Доволі часто вони мали локальний характер і охоплювали лише окремі робітничі центри. їхнє значення радянська історіографія та пропаганда гіперболізували. Населення в основному байдуже ставилося до спроб більшовиків захопити владу, як, зрештою, і до намагань Центральної Ради цю владу втримати: «Не- втральних та напівневтральних було так багато, що вони перевищували числом обидві змагаючіся сторони»[37] [38]. Про становище у Києві в січні 1918 р. є чимало свідчень: «На вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось брудно, неохайно»[39], «в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, “обивателі” пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревізовані»[40]. Тобто кияни відчували в повсякденному житті деструктив унаслідок дій більшовиків, а проте не вчиняли активних дій щодо його подолання. За чотири роки війни та майже рік революції обиватель звик до екстремальних ситуацій. Тож чергова стрілянина на міських вулицях чи залізнична аварія на станції Київ-Пасажирський 31 (18) січня 1918 р. (тоді внаслідок відмови в паровоза гальм поштовий потяг № 4 урізався в царський павільйон, унаслідок чого загинуло 26 осіб, поранено - більш як 80) уже не були надзвичайними ситуаціями, які потребували особливого реагування. Більшовицько-український конфлікт кінця 1917 - початку 1918 рр. не можна назвати класичною війною між двома державами. Більшовики, перебуваючи в полоні імперських стереотипів і мріючи про світову соціалістичну революцію, прагнули встановити контроль над «бунтівною провінцією», якою вважали Україну. Українці ж сприймали наступ більшовиків як агресію, порушення права на самовизначення. Цей конфлікт був не міждержавною війною, боротьбою двох суверенітетів за кордони та території. Для більшовиків той конфлікт справді був громадянською війною. Адже, як стверджує дослідник Ігор Нарський, «риторика громадянської війни для В. Леніна та його прихильників була важливим інструментом інтерпретації та самопрезентації... Більшовики ab ovo (російською “изначально”) були переконані, що громадянська війна є невід’ємною частиною та апогеєм революції»[41]. Громадянська війна для них символізувала загибель «старого», несправедливого ладу, а тому виправдовувала насильство. Українська сторона не витворила погляду на цю війну і мусила формувати міф уже під час протистояння. Український міф мав певну підоснову - багатовікове гноблення росіянами українців. Однак протягом першого революційного року поширеним було переконання про отриману в березні 1917 р. свободу, яка передбачала рівноправні стосунки між сусідніми націями у єдиній федеративній державі. Більшовизм сприймали не як ворога, не як антиукраїнську силу, а як політичного противника. Підтвердженням цього є входження більшовиків до Центральної Ради, їхня участь у виборах до земств (народних рад) та Всеросійських і Українських Установчих зборів, безперешкодна діяльність більшовицьких організацій на теренах України. Наприклад, 29 жовтня 1917 р. відбулося перше засідання Гадяцького повітового земства. Звинувачення на адресу Центральної Ради в недалекоглядності з цього приводу є безпідставними, адже українці ще не мали досвіду перебування більшовиків при владі, ще не було ані масового терору, ані голодоморів, ані тоталітарного режиму. Тож більшовики від решти партій відрізнялися лише трохи більшою радикальністю в намаганні перебудувати суспільство і не асоціювалися з катастрофічними наслідками, які вони згодом принесли Україні. Лише з початком відкритого більшовицько-українського конфлікту з’явилися яскраво протибіль- шовицькі промови і статті. Михайло Грушевський уперше назвав більшовиків ворожим військом на засіданні з’їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів 19 (6) грудня 1917 р. у Києві[42] [43]. Невдовзі, у різдвяному привітанні, голова Центральної Ради писав: «Ворог стоїть на всіх границях наших, коли в середині краю шириться самоволя і розрух і отруйним потоком течуть більшовицькі брехні й наклепи, не час на спочинок, не час на святкування»[44]. Надалі влада УНР зображувала більшовиків як ворогів, що загрожують самому існуванню української державності. З початком більшовицького наступу на Україну продовольче питання набуло нового звучання. Більшовицька Росія потребувала продовольства, яке розміщувалося в Україні. Для уряду УНР проблема перебувала в іншій площині: надати хліб - означало визнати Раду народних комісарів законним і повноправним урядом Росії і підсилити своїх ворогів. Більшовики у відповідь на невизнання Центральною Радою Ради народних комісарів припинили надсилати гроші в Україну за поставки продовольства. Ще в листопаді Україну заполонили «мішочни- ки». На станції Голованівськ (на жаль, дату події встановити не вдається) група таких «мішочників» захопила наявний на станції хліб, завантажила його у пасажирські вагони та вимагала відправити в Росію1. Спершу влада УНР заборонила пересилати продукти харчування поштою. Утім основний шлях витоку харчів з України пролягав залізницею. Тож уже невдовзі заборонили перевезення продуктів потягами. Урешті Генеральний Секретаріат ухвалив рішення «продовольчі наряди на Великоросів? припинити, а одпускати лише на налічні гроші»[45] [46]. У селянському середовищі цей наказ сприйняли неоднозначно. П’ятий селянський з’їзд Харківської губернії (20 (7) грудня 1917 р.) вирішив не виконувати розпорядження про закриття кордонів із Росією для продовольства. Водночас селяни визнали «цілком свідомими і серйозними ті причини, що спонукали Генеральний Секретаріат здійснити такий рішучий і важкий крок»1, і поставили перед Раднаркомом низку вимог: «і) повне невтручання у дії та розпорядження Уряду Української Народної Республіки в межах України; 2) негайне припинення всіх заходів, спрямованих на розв’язання ганебної громадянської війни між спорідненими демократіями Росії та України і з) негайне виконання вимог Генерального Секретаріату щодо надання Урядові України грошових засобів для виконання продовольчих операцій» [47] [48]. Хоча цей з’їзд і відбувався в зайнятому більшовиками Харкові, але був доволі демократичним. Дещо інша ситуація склалася на селянських з’їздах, повністю контрольованих більшовиками. Вони також визнавали необхідність поставок продовольства в Росію (адже саме це й було потрібне більшовикам). Готовність харківських селян підтримувати Росію і водночас не виконувати розпоряджень українського уряду не означала їхню проросійську національну орієнтацію. Ігнорування рішення Генерального Секретаріату стає зрозумілим з огляду на глибоко закорінену у селянській свідомості династичну лояльність, яка після лютого 1917 р. трансформувалася в лояльність до Росії як федеративної держави. Водночас проукраїнська зорієн- тованість селян наприкінці 1917 р. підвищилася. Про це свідчить сприйняття уряду УНР як цілком автономного. З належністю до певного національного простору селяни визначалися, національне самосприйняття (чи то як «українців», чи то як «росіян») поступово зростало. Якби тоді було проведено опитування серед селян «У якій державі ви живете?», переважна більшість відповіла б: «У Росії». Нещодавно оголошену УНР іще не сприймали як окрему державу. Потрібні були час і активна діяльність керівництва УНР у цьому напрямку. Щось подібне відбувалося в Україні одразу ж після 24 серпня 1991 р., коли більшість жителів України просто не змогли б відповісти на запитання щодо країни проживання або відповіли б «СРСР» чи «УРСР». Потрібні були референдум і грудня 1991 р., вибори Президента України, зміна символіки, ухвалення Конституції, запровадження національної валюти, щоб «радянська» ідентичність поступово згасала. Задоволення Тимчасовим урядом революційних потреб українців було тим критерієм, який визначав рівень довіри до нього з боку селянства. Оскільки Тимчасовий уряд не дав селянам землю, активно протидіяв автономізації України, не припинив війни, то українське селянство не особливо переймалося його падінням наприкінці жовтня 1917 р., більше звертаючи увагу на факт приходу до влади в Росії більшовиків. Селянські з’їзди або співчували більшовикам (але водночас не поширюючи їхньої влади на свою територію), або засуджували їхні дії, звинувачуючи в узурпації влади, недемократичності тощо. Однак жодний український селянський з’їзд не виступив на захист Тимчасового уряду, залишаючи право розв’язувати конфлікт між ним і більшовиками самим росіянам. Отже, селяни-українці почувалися цілком сепарованими від росіян, розуміли їх як «інших». А більшовицький переворот сприймали як внутрішньо- російську справу, яка не стосується України. Висловлення українським селом свого позитивного чи негативного ставлення до жовтневих подій у Петрограді мало інформаційний характер і не передбачало втручання в російські справи, хоча російські діячі обох політичних таборів були не проти залучити українців до лав своїх прихильників. Понад те, вони, перебуваючи в полоні імперських стереотипів, сприймали населення українських губерній як елемент своїх соціальних баз. Зрештою, пізніше, коли вже було проголошено УНР, час від часу виникали більшовицькі заколоти і тривала більшовицько-українська війна, кілька селянських з’їздів (Катеринославський 28-30 (15-17) січня 1918 р.; Херсонський 25-26 (12-13) лютого 1918 р. тощо), контрольовані більшовиками, стали учасниками їхньої політичної гри. Після жовтневого перевороту в Петрограді постала проблема розуміння, що є загальнодержавною владою і який статус має більшовицький Рад- нарком - головний керівний орган на всій території колишньої Російської імперії чи локальний уряд російської території у складі більш широкої Російської федерації. П’ятий селянський з’їзд Харківської губернії (7 грудня 1917 р.) визнав Раду народних комісарів «найбільшою владою лише Великоросійської республіки»1 та привітав проголошення УНР. Таким чином, харківські селяни стали на бік Української Центральної Ради в її конфлікті з Радою народних комісарів, що вже переріс в українсько-більшовицьку війну. Для них Раднарком був закордонним, чужим урядом. На з’їзді також порушили питання про українське військо. Перед Центральною Радою поставили вимогу «негайно втілити в життя територіальний розподіл військ шляхом евакуації укомплектованих із неукраїнських губерній і замінити їх в усіх гарнізонах України територіальним Українським військом»[53] [54]. Це є показником глибини української свідомості селян Харківської губернії. З’їзд вимагав від Центральної Ради розпочати переговори щодо створення «однорідної соціалістичної федеративної влади»[55]. При цьому можливість участі Ради народних комісарів у цих переговорах з’їзд не коментував. Тобто селяни Харківської губернії були начебто і не проти коаліції з більшовиками, однак поведінка останніх явно унеможливлювала такий варіант розвитку подій. З’їзди, що їх контролювали більшовики, ухвалювали відповідні постанови, у яких засуджували діяльність Центральної Ради: «Повалений у Києві Генеральний секретаріат вів політику згоди з капіталістами і поміщиками, розірвавши з робітничо-селянським урядом Рад, борючись проти Рад на місцях, укладаючи союз із контрреволюцією російською в особі Каледіна і з контрреволюцією європейською в особі німецького імперіалізму, укладаючи з Німеччиною сепаратний мир за рахунок робітників, солдатів і селян решти Росії» [56].