УБИВСТВО ЛЕОНІДА П’ЯТАКОВА

У різдвяну ніч із 6 на 7 січня 1918 р. (24-25 грудня 1917 р.) о пів на четверту біля будинку № 5 по вул. Кузнечній у Києві стоя­ли близько 20 осіб у військовій формі. На дзвінок вийшов двірник.

П’ятакови проживали у двоповерховому флігелі. Двері було вибито миттєво. Один із братів - Леонід - не придумав нічого кращого, як зателефонувати до Генерального Секретаріату (чомусь замість міліції чи адвоката) і заявити: «Нас прийшли грабувать». Однак, цілком логічно, допомоги звідти не отри­мав. Леоніда вивели надвір. Михайло разом із другом Петром Золотарьовим одяглися та вибігли за ними. Уже на вулиці Михайла побили й відігна­ли від заарештованого. А Леоніда повезли в неві­домому напрямку.

Через різдвяні свята державні та чимало приват­них установ не працювали. Перші газети вийшли аж н січня (29 грудня). Проте П’ятакови розпочали самостійний пошук Леоніда. Та й більшовики зчи­нили галас. Іще в ніч викрадення вони прийшли додому до генерального секретаря військових справ Миколи Порша й повідомили йому про ситуацію.

Києвом поповзли різноманітні чутки. Одні го­ворили, що П’ятакова вбили, щоб помститися за вбивство полковника Ластовченка в Полтаві тиж­день тому. Інші були переконані, що викрадення організували самі більшовики, щоб скомпромету­вати Генеральний Секретаріат¹.

Олександр П’ятаков знайшов «водія тяжкого ди­візіону» Олексія Корсака, який нібито вранці 7 січ­ня (25 грудня) бачив на Панкратівському (нині - Дніпровському) узвозі вантажівку та кількох осіб, що спускали в ополонку на Дніпрі 7 мішків. На дум­ку Олександра, то були тіла його брата і ще шістьох матросів, які зникли в Києві тієї самої ночі (хоча таке зникнення не підтверджують жодні інші джерела).

Також Олександр П’ятаков знайшов Філіпа Та­рана, який розповідав, що чув розмову двох офіце­рів із солдатами 1-го Українського кінного полку.

Для суспільства основною версією продовжен­ня подій стало утоплення Леоніда П’ятакова. Родині почали надходити телефонні дзвінки та листівки, які переказували цю версію, але не додавали нічого нового^{[57] [58].}

Розголос був потужним і дійшов до парламенту, ю січня (28 грудня) під час засідання Малої Ради лідер фракції Бунду Мойсей Рафес вніс інтерпеляцію (запит) до Генерального Секретаріату: «Останніми днями по городу носяться різні неприємні чутки, які направлені до підриву авторитету Центральної Ради і Генерального Секретаріату. Ці чутки поляга­ють у тому, що ніби по м. Києву дуже часто невідомо ким робляться самочинні труси і арешти, грабежі і насильства. Не знаю, чи провірені ці чутки, чи ні, але вони страшно нервують громадянство. Я звертаюсь до Генерального Секретаріату з питанням: Чи відомо йому що-небудь в цій справі і як відомо, то які захо­ди вживаються, щоб припинити ці незаконні вчинки, а також з чийого відому робились арешти?»¹. Інтер­пеляцію підтримала фракція соціал-демократів.

На запит відповів генеральний секретар військо­вих справ Микола Порш. Він повідомив, що «Ге­неральний Секретаріат зробив все, щоби якнай­швидше вияснити ці події, найти винуватих і дати їм належну кару». При цьому він підтримував думку, що викрадення здійснили невідомі з метою «збаламутити київського обивателя і нацькувати на Центральну Раду і Генеральний Секретаріат»^{[59] [60]. А генеральний секретар судових справ Михай­ло Ткаченко сповістив про створення спеціальної комісії при секретаріаті.}

Таку слідчу комісію справді створили з пред­ставників Генерального секретаріату судових справ, Всеукраїнської ради робітничих депутатів, Всеук­раїнської ради військових депутатів, ради робіт­ничих депутатів Києва та Київської міської думи^[61]. Очолив комісію Костянтин Ященко, керівник смо­ленської української громади, колишній голова Єлецького окружного суду, якого невдовзі обрали суддею Апеляційного суду УНР.

Таємниче зникнення і смерть фактично голов­ного київського більшовика спонукали членів цієї партії активізувати свої зусилля щодо захоплення влади в Києві. Виник ревком, формувалися бойові дружини, поповнювалися запаси зброї.