СТАН ОБЛОГИ В КИЄВІ

Виступу більшо­виків проти УНР завадив стан облоги в місті, який запровадили з 29 (16) січня наказом командувача Київської військової округи Миколи Шинкаря.

Комендантом Києва й околиць призначили ке­рівника місцевого Вільного козацтва, члена Цен­тральної Ради, соціаліста-самостійника Михайла Ковенка.

Під арешт потрапили і кілька членів УЦР - Сер­гій Бачинський, Михайло Полоз, Гнат Михайличен­ко, Олександр Шумський, Григорій Ткаль, Андрій Овчаренко, Опанас Сіверо-Одоєвський. Компанію їм склали Микола Біляшівський та Олександр За- рудний. А вже в камері штабу Вільного козацтва заарештовані зустріли свого колегу, також члена Центральної Ради (обіймав посаду товариша вій­ськового міністра) Володимира Кедровського, яко­го Михайло Ковенко затримав за кілька годин до того. Затриманих підозрювали в «державній зраді».

Гучні арешти депутатів Центральної Ради ста­лися 29 (16) січня 1918 р. Цього дня розпочався черговий більшовицький заколот у Києві, більш відомий як Січневе повстання, або повстання на «Арсеналі», та розгорталася трагедія під Кругами.

Кількома днями раніше сталися бої під Бахмачем і Гребінкою.

O 2о:оо 29 (16) січня у залі засідань Центральної Ради відбувалися збори фракції українських есерів. Обговорювали щойно затверджений Малою Ра­дою уряд Всеволода Голубовича (його ще мала затвердити Велика Рада). Близько 21:00 будівлю заблокували вільні козаки на чолі з Михайлом Ковенком. Нікого не випускали, а зайти могли тільки члени Центральної Ради.

Комендант увійшов до зали, де засідали есери, і зачитав кілька прізвищ.

Біляшівський та Олександр Зарудний. Унизу, пе­ред виходом, перших двох відтіснили. Решту по­вели у штаб Вільного козацтва на вул. Мико­лаївській, 9 (донедавна там був чи то клуб, чи то казино). У камері заарештовані, як ми вже зазна­чали, зустріли Володимира Кедровського.

Наступного дня засідання парламенту розпоча­лося з виступу Михайла Грушевського. Рефреном його промови була необхідність внести зміни до регламенту роботи Центральної Ради, а саме пропи­сати там норму, яка забороняла б арешт депутатів.

Есери ж внесли грізну інтерпеляцію: «і) Чи відомо правительству Української Народної Респуб­ліки, що ввечері 16 січня в помешканні Центральної Ради, під час засідання фракції У. п. с.-p., було за­арештовано вищезгаданих членів фракції? 2) коли відомо, то з чийого розпорядження й на яких під­ставах було зроблено арешти названих осіб і яких вжито заходів щодо усунення допущеного пору­шення права недоторканності осіб членів револю­ційного парламенту Української Народної Республі­ки - Української Центральної Ради?».

Відповіді давали вже колишній військовий мі­ністр Микола Порш і міністр судових справ Ми­хайло Ткаченко. Порш розповів про два випадки, що передували арешту. Хтось невідомий надіслав до полку Шевченка (який оголосив про свій ней­тралітет) телефонограму з пропозицією Централь­ної Ради про переговори. Делегація від шевчен- ківців до Центральної Ради прийшла. Розмовляв з нею здивований Микола Порш, який заявив, що їх ніхто не викликав і жодних переговорів з ними не вестимуть. Телефонограма виявилася анонімною фальшивкою.

Тоді ж стало відомо про перехоплену українця­ми телеграму Йосипа Сталіна (одного з тодішніх російських наркомів) Леву Карахану (секретареві більшовицької делегації на мирних переговорах у Бересті): «Зсередини Раду підривають ліві есери, які діють у контакті з петроградськими колегами, у них уже дві третини у... Раді. За нашими дани­ми, найближчим часом Винниченка замінять лівим есером». Ця телеграма (справжня чи сфальшова- на - нам невідомо) і стала головним документом для підозри заарештованих членів Центральної Ради у державній зраді.

Ткаченко засудив арешт парламентарів у стінах Центральної Ради і пообіцяв покарати винних. Тим паче, що він уже дав згоду продовжувати роботу в новому уряді.

Потому депутати створили парламентську слід­чу комісію (це рішення підтримали і соціал-демо­крати), а Грушевський зачитав заяву міністра єврей­ських справ Мойсея Зільберфарба про свою від­ставку через «порушення арештом депутатів прав парламентом».

4 лютого (22 січня) парламентська слідча комі­сія зробила доповідь на засіданні Ради. Від її імені говорив Борис Мартос. Комісія встановила, що між російським Раднаркомом і лівими есерами в Укра­їні існувала змова проти Центральної Ради. Змова передбачала усунення чинного парламенту. Деко­му із заарештованих пообіцяли посади в новому, пробільшовицькому уряді. Також змовники ніби­то домовилися про передання Росії Катеринослав­ської губернії та Таганрозької округи (фактично йшлося про території сучасного Донбасу). Комі­сія вважала, що Михайло Ковенко мав усі підстави здійснювати арешти.

За твердженням слідчої комісії, ув’язнені мали можливість купувати все необхідне. Хоча Володи­мир Кедровський у своїх спогадах писав, що «пер­ші три доби нічого не давали ні їсти, ні пити. Доводилося користуватися тим шматком сухаря, що иноді випросили у якого-небудь козака [тобто охоронця. - В. C.], а воду доставали з якоїсь кана­лізаційної труби, чи иншоі, але у всякому разі вода була смердючою». Дехто із заарештованих відчув проблеми зі здоров’ям, а Михайло Полоз - «хворий на нерви» - очікував переведення до лікарні.

Далі слідчій комісії доручили здійснювати кон­троль за станом облоги в Києві. Із захопленням че­рез кілька днів Києва більшовицькими загонами заарештованим «зрадникам держави» вдалося звіль­нитися. Спочатку на волю вийшли Михайло Полоз і Олександр Зарудний. Решту перевели до клубу «X. Л. А. М.» на розі Хрещатика та Миколаївської. Також змінили варту - катеринославський загін вільних козаків замість київського. А вже звідти через кілька днів ув’язнені політики розбрелися по Києву. До Центральної Ради вони більше не по­вернулися.