Новий ПРЕМ’ЄР

Питання про но­вого прем’єра мали розглядати наступного дня. Однак у Києві підняли заколот більшовики. У міс­ті відбувалися сутички та стрілянина. Було запро­ваджено стан облоги.

Тож до обрання нового уряду парламент при­ступив 31 (18) січня. O пів на третю до зали засідань Української Центральної Ради зійшлися депутати. У президії було тільки чотири особи - Михайло Грушевський, два секретарі, які вели протоколи, та поки що міністр торгу і промисловості Всево­лод Голубович. Більше нікого зі старого уряду не було видно. Михайло Грушевський відкрив засідан­ня. На порядку денному стояли земельний закон і формування нового уряду.

Епохальний документ про аграрну реформу ухва­лили похапцем, майже одноголосно. Лише один депутат утримався. Голова пообіцяв, що всі необ­хідні правки внесуть потім.

Та після «волинського вигнання» уряду й пар­ламенту влада мусила оголосити, що земельний закон «згубили». І урядовцям «довелося» писати новий текст.

Кандидатуру Всеволода Голубовича внесла фрак­ція есерів устами одного зі своїх лідерів Аркадія Степаненка. Почалося обговорення кандидатури. Борис Мартос від фракції соціал-демократів зажа­дав представлення програми. Голубович назвав п’ять пунктів:

- укладення «зовнішнього» миру, тобто з Німеч­чиною;

Всеволод Голубович - прем’єр-міністр УНР у СІЧНІ-КВІТНІ 1918 року. Поштівка. З фондів Бібліотеки Конгресу США

- укладення «внутрішнього» миру, тобто з біль­шовиками;

- реалізація реформ, проголошених Універсала­ми Центральної Ради;

- боротьба з анархією;

- залагодження конфлікту у військовому міністер­стві (на жаль, про цей конфлікт ми нічого не знаємо).

Депутат Мойсей Рафес заявив, що фракція Бунду не голосуватиме за новий уряд, «який напевно буде вести таку саму політику, як і попередній кабінет».

Бунд бачив Україну не незалежною державою, а автономною частиною демократичної Росії. Кіль­кома днями раніше депутати-бундівці навіть голо­сували проти IV Універсалу. Прем’єра-есера вони вважали неприйнятним.

Під час голосування Бунд підтримали меншовики.

Далі перейшли до питання про персональний склад уряду. Попередньо Голубович вів консультації з потенційними міністрами. Свою згоду дали шес­теро. Павло Христюк погодився очолити міністер­ство внутрішніх справ, Никифор Григоріїв - мініс­терство освіти, Степан Перепелиця - міністерство фінансів, а Євген Сокович - міністерство шляхів. На своїй посаді міністра судових справ залишався зі старого уряду Михайло Ткаченко. Військовим міністром Всеволод Голубович пропонував зроби­ти вітчима своєї дружини - прапорщика Івана He- моловського.

Члени Центральної Ради не були знайомі з дво­ма кандидатами - Іваном Немоловським і Степаном Перепелицею. Новообраному прем’єрові довелося представляти їх депутатам. Обговорення кандида­тур перервав брязкіт розбитого кулями скла на ку­полі Центральної Ради. Адже на найближчих до пар­ламенту вулицях тривали перестрілки між урядо­вим військом і більшовиками. Урешті перейшли до голосування. Есери та есдеки - «за», 22 депутати з фракцій Бунду, меншовиків та самостійників утри­малися. Єдиний голос проти - жіночий. Це Людми­лі Старицькій-Черняхівській не подобався новий уряд. Так Україна отримала нових міністрів.

Всеволод Голубович не був новачком у політиці. Брав участь іще в Революційній українській партії і навіть отримував адміністративні покарання у 1905 р. Із 1912 р., будучи студентом Київської політехніки, долучився до гуртка українських есерів. У1915 р. пі­шов працювати на залізницю. А у 1916 р. перейшов на посаду начальника відділення водних, шосейних та ґрунтових шляхів Румунського фронту. Там буду­вав дороги для військових. Імовірно, у цей час йому було не до політичних занять: активних політич­них виступів не помітно. Революція 1917 р. відкрила нові можливості. Голубович мав досвід партійної

роботи та працював на посаді, що давала широкі можливості для агітації.

Та все ж Всеволода Голубовича помітили. Піс­ля II Універсалу й легалізації Генерального секре­таріату у правовому полі Росії український авто­номний уряд мав бути розширений. Серед нових посад - генеральний секретар шляхів. 28 (15) липня Мала Рада затвердила Всеволода Голубовича на цій посаді. Він здавався найкращим знавцем транспорт­них проблем серед усіх активістів українського руху.

Проте Тимчасовий уряд відмовився затвер­джувати посади деяких генеральних секретарів. Із 14 запропонованих Центральною Радою мали працювати лише 9. Секретаря шляхів серед них не було. Центральна Рада на це погодилася.

Тож Всеволод Голубович із чистою совістю за­лишився в Одесі та зосередився на виборах до міської думи. Він ішов під третім номером у спис­ку Українського соціалістичного блоку, який ство­рили місцеві осередки УСДРП та УПСР.

Вибори виявилися порівняно успішними - 3,76 %, або 7764 голоси. Це давало п’ять мандатів. Всево­лод Голубович став гласним Одеської міської ду­ми. А на першому ж засіданні його обрали одним із п’яти заступників голови міської думи.

Пізніше відбулися вибори до Всеросійських Ус­тановчих зборів. Всеволод Голубович був третім у списку блоку губернської ради селянських депу­татів, російських та українських есерів, Єврейської соціалістичної робітничої партії. На цих виборах він також отримав мандат. Друга спроба увійти до уряду для Всеволода Голубовича виявилася більш успішною. Наприкінці жовтня в Петрограді стався більшовицький переворот.

Українські політики сприйняли це як шанс роз­ширити повноваження автономного уряду. Тож Центральна Рада швиденько і без обговорень (бо ж київські більшовики якраз робили спробу захопи­ти владу в Києві) створила ще кілька генеральних секретарств.

Секретарство шляхів віддали начальнику служ­би руху Лівобережної залізниці Володимирові Єщен- ку. Він був радикально налаштованим і пропонував, наприклад, розібрати колії на кордоні з Росією, щоб російські війська не могли просуватися в Ук­раїну. А Всеволоду Голубовичу дали Генеральне секретарство торгу і промисловості. 15 (2) листопа­да він уперше був присутній на засіданні уряду. Приблизно тоді ж у Києві відгуляли VIP-весілля. Обраницею міністра стала майже удвічі молодша за нього донька генерала Тетяна Кардиналовська^[70]. «Ми вінчалися в церкві Київського кадетського корпусу. Гостей на весіллі було небагато: прези­дент Центральної Ради Грушевський, ще деякі чле­ни уряду. Праворуч від мене сидів Симон Петлюра й дуже люб’язно зі мною розмовляв. їжу подавали денщики».

Два з половиною місяці Всеволод Голубович був генеральним секретарем торгу і промислово­сті. При цьому ще і встиг очолити українську мир­ну делегацію на переговорах у Бересті. Звідти Все­волод Олександрович повернувся тріумфатором. Хоча й отримав дошкульну критику від депутата з фракції Бунду Мойсея Рафеса, який звинуватив його в «національному егоїзмові».

Наступний крок політичної кар’єри нашого ге­роя - прем’єрство. Як прем’єр він оселився у колиш­ньому губернаторському палаці на перехресті ву­лиць Інститутської та сучасної Шовковичної. «Па­лац був величезний. Широкі сходи вели вгору, де була простора зала з сіро-рожевим пухнастим ки­лимом на підлозі, а вздовж стін з високими вікнами стояли білі з позолотою стільці. Це була зала для прийомів. Ми з Всеволодом займали кілька кімнат на горішньому поверсі, де в минулому були кабіне­ти, спальні генерал-губернатора та його дружини. У спальні мене вразили завіси: поверх білих прозо­рих фіранок висіли кількома шарами кремово-роже­ві занавіски, а обабіч були важкі, бордового кольору, оксамитові штори, які на ніч зашморгувалися».

Родина прем’єра від найбільшої «народної» пар­тії - есерів - не відмовилася від послуг старого, ще губернаторського, дворецького, який подавав Тетяні Голубович ранковий чай у золотому сервізі. Молода дружина прем’єра «вчилася керувати ав- том. У моє розпорядження дали автомобіль німець­кої марки - “Бенц” - і шофера. Шофер виявився ве­селим юнаком, захопленим і авто, і дорученим йому завданням, і, очевидно, мною. Він з ентузіаз­мом возив мене по Царському саду».

Загальна тогочасна політична ситуація - це війна з більшовиками, бій під Кругами, прихід німецької та австро-угорської армій в Україну, зруй­нована економіка і незасіяні поля. Ні, подружжя Голубовичів не купалося в розкоші. З міркувань безпеки вони переїхали до скромнішого, приват­ного помешкання на вулиці Банковій. У спогадах Тетяни Кардиналовської в описах нової кварти­ри впізнається Будинок із химерами. А за іншими джерелами, це нинішня будівля центрального офі­су Спілки письменників України.

Голубович-прем’єр отримав не надто схвальні відгуки від колег-політиків. Дмитро Дорошенко, який до січня 1918 р. був чернігівським губернським комісаром УНР, а з травня став міністром закор­донних справ Української держави, назвав Голубо­вича однією «з найфатальніших фігур на україн­ському політичному горизонті за всі роки від по­чатку революції...

В’ялий, флегматичний, ніякий державний муж і не промовець, - як він міг виплисти на поверхню життя, - це загадка, яку можна пояснити хіба тим, що в часі революції бувають усякі несподіванки... злі язики говорили, що Грушевський, котрий зав­жди любив мати покірних і слухняних помічників у всякому ділі, навмисне підшукав собі такого “пре­м’єра”, щоб у всьому слухався його й служив ляль­кою, яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулася сюди або туди» ¹.

Інші політики були не менш стриманими.

Євген Чикаленко назвав Голубовича «нікому до того часу [до прем’єрства. - В. C.] не відомим, але який пізніше придбав собі широку найганебнішу славу»^{[71] [72].}