Зростання могутності Золотої Орди в першій половині XIV ст.

Після перемоги хана Токти над Ногаєм і відходу на схід ханських військ, колишній улус беклярібека поринає у боротьбу за насліду­вання, а саме, між Джекою (Чекою) та Тураєм — сином та онуком Ногая.

Внутрішня феодальна війна 1299—1300 років підірвала військо­во-політичну могутність Золотої Орди, тимчасово знизила її актив­ність на міжнародній арені. Так, перше в XIV ст. прикордонне зіт­кнення між військами Хулагуїдів і Джучидів у Закавказзі фіксується лише у вересні — жовтні 1308 р., тоді як упродовж майже всієї другої половини XIII ст. саме військовий конфлікт з Арраном і Азербайджа­ном притягував усю увагу правителів і основні сили Золотої Орди.

За період двадцятирічної смути хан Токта не мав змоги займа­тися питаннями внутрішньої політики, внаслідок чого мон­гольська влада в окремих районах Золотої Орди послабилася, зо­крема й у колишній Київській Русі. Населення збулося свавілля відкупників, зібрану данину влада регіонів сама відвозила в Орду, що знизило податки.

Хоча наступне десятиріччя правління Токти пройшло під знаком посилення ханської влади, ординська держава в той період була яв­но не в змозі здійснювати, як це робила раніше, безпосереднє війсь­кове втручання у внутрішньополітичні стосунки на Русі і вважала за краще утримувати залежність князівств дипломатичними засобами.

1310 р. хан Токта провів грошову реформу, після якої скороти­лося число центрів карбування монет, грошовий обіг упорядкував­ся. Проте справжньою «золотою добою» Золотої Орди стало пра­вління хана Узбека (1312/3-1342), племінника Токти. У

поглибленні торгово-економічних стосунків важливу роль зіграло прийняття Узбеком ісламу як державної релігії. У перші роки свого правління хан Узбек боровся проти внутрішніх смут, стратив низку впливових беків. До 1317 р. Узбек встановив свою владу в межиріч­чі Дону і Дніпра, про що свідчить початок карбування його монет в Азаці (сучасному Азові) та поява їх на пам’ятках Середнього і Ни­жнього Подніпров’я.

За часів Узбека почалося широкомасштабне будівництво золото- ординських міст «з нуля». Підштовхнуло цей процес прийняття ісла­му, хоча він не виходив за межі міського житія і феодальної верхівки степу. Основна маса кочівників ще довгий час зберігала старі язич­ницькі вірування, які не зміг подолати й офіційний перехід до ісламу.

Внутрішня стабілізація зв’язків у першій половині XlV ст. поси­лила торгівлю. На існування караванного шляху, який ішов узбе­режжям Азовського моря з Хорезма до Кримського півострову, мо­же вказувати Бердянський скарб із коштовними речами. Частими знахідками на пам’ятках Північного Причорномор’я є дирхеми Уз- бек-хана, карбовані в містах Сарай-ал-Махрус, Крим, Азак, Гюлі- стан, Булгар. Значною мірою втягнув населення степових регіонів сучасної України в товарно-грошові стосунки Золотої Орди торго­вий шлях із Азака в Західну Європу через дніпровську переправу бі­ля сучасного міста Кам’янка-Дніпровська. Ці чинники створили передумови до появи в цьому районі нових міст, розквіт яких від­бувся трохи пізніше, ніш в інших регіонах Золотої Орди.

Територіальні надбання на півдні Галицько-Волинського кня­зівства довелося відстоювати у впертій боротьбі проти натиску орд з району Північного Причорномор’я, яка успішно тривала протя­гом двох перших десятиліть XIV ст., доки за Узбек-хана золотоор- динська держава не перейшла в наступ на своїх західних кордонах.

Велике князівство Литовське, зорієнтувавшись у новій ситуації, починає за князя Гедиміна (1316—1341) процес «збирання» руських земель. Проте встановити у середині 20-х років ХГѴ ст. повний кон­троль над Київським князівством Литва була не в змозі. У літопи­сах засвідчено одночасне перебування в Києві князя-литовця

10 Золитоординські часи на укр. землях

145

Ольгімонта-Михайла Гол ьшанського і ханського баскака. Влада ли­товського намісника поширювалась не на всю територію Київських земель, а тільки на її північну (поліську разом з Києвом) частину. Однак успіхи Литви були недовгі — 1331 р. путивльська династія за допомогою ординців повернула собі київський престол, і до 1362/3 р. він перебував у руках князя Федора Івановича.

Залежність південної Київщини від ординських властей у ЗО—50-х роках XIV ст. виявлялася в інтенсивних економічних зв’язках Поросся із Золотою Ордою. Доказом тому служать числен­ні знахідки скарбів джучидських монет на цій території, відсутні на північ від Києва. Загалом у південній Київщині знайдено 10 таких скарбів, більший відсоток яких складають монети золотоор- динського хана Джанібека. Південна частка Київщини — Порос­ся — із Каневом, Корсунем і Черкасами залишалася підпорядкова­ною безпосередньо ординській адміністрації з невеликою перервою аж до середини 90-х років XIV ст. Значний вплив ординців на статус Поросся в той період визначала близькість до нього традиційних місць степових кочовищ, якими ще у середині XIV ст. були урочища по берегах Південного Бугу і його лівої притоки — ріки Синюхи.

Після смерті Узбека, за часів правління хана Джанібека (1342/3—1357) починається поступовий занепад золотоординської держави. Невдала війна з генуезцями (1344—1346) за сфери впливу та ускладнення взаємин із Польщею й Литвою призвели до вну­трішньої боротьби в Орді за відновлення улусів. Ситуація ускладни­лась тим, що у 1346-1353 роках Золоту Орду охопила епідемія чуми, занесена Шовковим шляхом з Китаю. «Чорна смерть» доко­тилась від східних кордонів до Приазов’я, спустошила міста Повол­жя і Передкавказзя.

Таким чином, за часів хана Джанібека відбуваються значні мі­грації осілого й кочового населення на захід. Питання про кількість та етнічний склад прийшлого населення дуже складне, наразі вирі­шити його навряд чи реально. Можна говорити лише про характер­ні риси культури населення регіону в цей час. У XIV ст. поховаль­ний обряд половців стає схожим на ординський, а типові для мусульман поховання можна приписати прийшлому населенню. Це також стосується і будівничої традиції на окремих поселеннях місь­кого типу.

Близько 1355 р. литовський князь Ольгерд (1345—1377) підко- рює Чернігово-Сіверську землю, розділивши її на три уділи: Чернігів і Трубчевськ дісталися сину Дмитру, Брянськ і Новгород-Сівер- ський — Дмитру-Корибуту молодшому, Стародуб — небожу Па­трикію Наримунтовичу. Включення до свого складу руських земель литовці здійснювали у формі спільного володарювання. Така фор­ма «спільності» передбачала збереження данницької залежності підкорених Литвою територій від Золотої Орди. Тобто взаємини між Ордою та Литвою відбувалися не на засадах військового проти­борства, а на договорній основі. Саме це, на думку дослідників, до­зволило Ольгерду одразу поширити свій контроль на всю Півден­но-Західну Русь.