Початок феодальної усобиці в Улусі Джучі. Мамаева орда

Як вже відзначалося, за часів хана Джанібека починається по­ступовий занепад Улусу Джучі. Бюджетні проблеми, пов’язані із за­хопленням контролю над чорноморськими протоками турками-ос­манами, посилили податковий тягар у межах держави.

Одною з ключових фігур у політичних подіях 1360—1380 років став темник Мамай, найраніші свідчення про якого сягають пра­вління хана Бердібека. Як вказує арабський автор Ібн Хальдун, Ма­май в цей час був держателем Кримського улусу та як чоловік донь­ки Бердібека був споріднений із ханом. Документи другої половини 50-х років XIV ст. передають імена двох намісників Криму — Рама­дана і Кутлуг-Тимура, останній з яких був намісником Солхата і за часів темника Мамая. Але знайдена в Сімферопольському скарбі срібна пайза хана Кільдібека (жовтень 1361 — жовтень 1362) свід­чить про те, що тоді Мамай ще не володів Кримом. На Кримському півострові він був лише тричі: у 1365, 1374—1375 і 1380 роках, а йо­го ставка розташовувалась десь в іншому місці. На думку деяких дослідників, під «областю Крим» чи «Кримським улусом» слід розу­міти не лише безпосередньо Кримський півострів, але й землі від Нижнього Дніпра до Нижнього Дону. Найімовірнішим місцем ставки Мамая могло бути городище «Великі Кучугури» (біля суча­сного міста Запоріжжя), яке ще не набуло рис міста, де б карбува­лися монети.

Найкритичніша ситуація для правого крила ординської держа­ви (Ак-Орди) склалася з приходом до влади «заїцького царя» Хиз- ра. Ці події призвели до відкочування значної кількості прихильни­ків попередньої династії в західному напрямку, найпевніше — у межиріччя Дону і Дніпра.

Навесні 1361 р., після вбивства Хизра його старшим сином Ти- мур-Ходжою, руські літописи відмічають перший виступ Мамая проти заволзьких ханів. Однак дуже скоро, після смерті Тимур-Хо- джі, Новий Сарай захоплює в тому ж 1361 р. ставленик Мамая Аб­дуллах. Проте закріпитися в столиці Абдуллаху не вдалося, і вже влітку 1361 р. престол захопив Ордумелік-шейх, а на початку жов­тня того ж року — Кільдібек. Упродовж 1362 р. руські літописи від­мічають боротьбу між ханом Кільдібеком і царевичем Мюрідом, в якій бере участь і Мамай.

На початку осені 1362 р. з району Нижнього Подніпров’я (суча­сних Запорізької, Дніпропетровської і Херсонської областей) прийшли з військом темник Мамай та царевич Абдуллах. Після розгрому та вбивства Кільдібека відбулася інавгурація Абдуллаха як хана Золотої Орди. Взимку 1362 р., виступивши з міста Гюлістану, царевич Мюрід розгромив війська Мамая та прогнав Абдуллаха з Нового Сарая (Сарая-Берке) на правий берег Волги.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIV ст., у зв’язку з тим, що основні сили ординців були зайняті на Волзі боротьбою Мамая із сарайськими ханами за престол, відбувається відокре­млення окраїнних улусів. Внутріполітична боротьба в Орді посла­била тиск просуванню Великого князівства Литовського на пів­день. За часів литовського князя Ольгерда з Києва вигнали у 1361 р. ординського ставленика Федора, що неминуче призвело до війсь­кового конфлікту.

У 1362/3 р. литовсько-руське військо на чолі з Ольгердом роз­громило на Синіх Водах (сучасна річка Синюха, притока Південно­го Бугу) об’єднані сили трьох ординських беків — Демірбега (в літе­ратурі — Демійтер, Димитрій), Кутлубуга і Хаджибега. Війська Ольгерда «прийшли на урочища до Синьої Води, минувши Канів і Черкаси», що дає підстави вважати Київ початковим пунктом їх­нього руху.

розгрому трьох ординських воєначальників Литовсько-Руській державі вдалося посилити свій вплив на Поділлі. Більшість колиш­ніх земель Київської Русі звільнилася від влади Золотої Орди. До Литви приєднали Поділля, північну Київщину й Переяславщину. Подільську землю Ольгерд віддав синам свого брата Коріата, а у Києві посадив удільним князем свого сина Володимира.

Момент для битви було вибрано не випадково — в 1362/3 р. Ма­май з Абдуллахом були зайняті в Поволжі боротьбою за сарайський престол. Якщо виходити з положення, що ставка Мамая лежала в Нижньому Подніпров’ї, то не одна з ворогуючих сторін не могла розпочати боротьбу в присутності темника Мамая. Маючи поряд значне військо, він міг вдарити по будь-якому з них. До того ж за­лишаються до сьогодні нез’ясованими стосунки мЬк Мамаєм і ор­динськими беками та відсутні свідчення про перебування темника на правому березі Дніпра. Скоріш за все, Мамая влаштовував по­слаблений та безпечний тил, тому він радо сприйняв звістку про перемогу Ольгерда.

Відзначимо, що серед дослідників не існує єдиної думки, де са­ме була ставка темника Мамая напередодні та після битви на Синіх Водах. Як вважають одні науковці, Мамаева орда відкочовуе в Ни­жнє Подніпров’я лише після битви на Синіх Водах. У 1363—1366 роках центр орди стояв у межиріччі Дністра та Дніпра, а ставкою було місто Шехр ал-Джедід (Янгі-ПІехр), з яким пов’язують золо- тоординське городище Старий Орхей (у сучасній Республіці Мол­дова).

сепаратистські тенденції місцевої аристократії і відхід Абдуллаха в центральні області Золотої Орди, тобто в Нижнє Подніпров’я.

Відсутність свідчень про перебування Мамаєвої Орди західніше Дніпра породила декілька версій щодо міста Шехр ал-Джедід. За одною, це місто лежало на території генуезької гавані Провато на узбережжі Чорного моря, західніше сучасної Феодосії; інші дослід­ники вважають, що в 765—767 роках хіджри Абдуллах карбує моне­ту в Сараї ал-Джедід (Сарай-Берке на Нижній Волзі), переймену­вавши місто в Шехр ал-Джедід (монет 765-766 року хіджри карбування Сарая ал-Джедід не виявлено).

У 1363 р. в давньоруських літописах з’являється термін «Мура­това орда» (від імені хана Мюріда), яким визначалися ординські зе­млі на схід від Волги. Територія Улусу Джучі на заході від Волги от­римала назву «Мамаева орда». На думку дослідників, центр кочовищ темника Мамая лежав «десь у Північному Приазов’ї». Скоріш за все, у пониззі Дніпра, в районі плавневої частини Вели­кого Лугу, розташовувався постійний військовий табір хана Мухам- мед-Булака та його попередника Абдуллаха. В ньому регіоні була значна кількість місцевої осілої людності поряд із прийшлим насе­ленням, що дозволяло Мамаю вести комплексне господарство.

Цей табір міг бути форпостом, який охороняв підступи до Кри­му, тут була канцелярія і монетний двір. Тому й іменувався він «Ор­да» («Орду» на монетних легендах) — «ставка» хана.

Про знаходження в пониззі Дніпра адміністративно-політично­го центру Мамаєвої орди ще на початку XX ст. на підставі даних то­поніміки вказував історик В. Г. Ляскоронський: «Що Мамаева орда колись кочувала поблизу порогів, видно з того, що тут, напроти Ні­кополя, є річка Мамай-Сурка і урочище Мамай, а неподалік ще до­недавна зберігалися руїни татарських мечетей» [2]. Біля золотоор- динських городищ, які виникли в першій половині XIV ст. та розвинулися за часів Мамая, лежали селища з поліетнічним насе­ленням, загалом підвладні Мамаєвій орді християни. Про перева­жання християн у пониззі Дніпра свідчать матеріали найбільшого в цьому регіоні могильника Мамай-Сурка (1162 поховання).

Зміцненню внутрішнього положення та піднесенню Мамаєвої орди сприяв політичний компроміс темника й приборкання ним руських князівств на кордонах Орди. На півночі сфера його фак­тичної влади доходила до кордонів Рязанського князівства, на пів­дні він володів Кримом, багаті ресурси якого використовував для зміцнення своїх позицій. Руським князям доводилося підтримува­ти стосунки з Мамаевою ордою і навіть одержувати там ярлики.

Така політика дозволила Мамаю знов зайнятися боротьбою на сході за сарайський престол. Із вересня 1364 по серпень 1365 р. Мамаю та його маріонетці Абдуллаху знову вдалося захопити Но­вий Сарай на Лівобережжі Волги, але їх вигнав звідти Азіз-шейх. У серпні того ж року Мамай здійснює похід на Кримський піво­стрів, бо генуезці захопили Солдайю (Судак) і 18 селищ її округи. Ставка Мамая була неподалік Криму, тому що вже в 20-х числах серпня він з’являється біля Кафи. Поява мамаєвих військ на пі­вострові викликала відхід населення у важкодоступні райони гірсь­кого Криму. Правителі Солхата здали місто і півострів без опору. Це була перша військова акція Мамая в Криму, і вона вказує на те, що сам він і його орда не перебували на півострові. До того ж, крим­ський степ не зміг би «прогодувати» кочове населення Мамаєвої орди. Натомість у плавневій частині пониззя Дніпра було вдосталь води і корму для худоби, трава не вигорала навіть улітку.

У 1366 р. Мамай організовує чергову військову акцію на захват міських центрів Поволжя. Азіз-шейха змістили прихильники Ма­мая, які 1367 р. передали владу Абдуллаху. Але вже у 1368 р., імовір­но, Абдуллаха та Мамая вигнав із Сарая царевич Хасан, якого через рік скинув інший претендент на престол — Хаджи-Черкес. З 1368 р., після втечі із Сарая, Мамай зайнявся посиленням свого впливу в західних улусах, що дещо стабілізує внутрішні справи. Ма­май усуває непопулярного серед ординської аристократії хана Аб­дуллаха, який був правителем лише формально. Подробиці цього усунення не з’ясовано, останні монети від імені Абдуллаха переста­ли карбуватися у 771 р. хіджри (5.ѴПІ. 1369—25.ѴП. 1370).

Новим ханом оголошено Мухаммед-Булака, який походив із нащадків роду Батия і якого поважали монголи. Руські літописи під 1370 р. сповіщають, що «Мамай посадив у себе в Орді на царство ін­шого царя — Мамант Салтана». Його ім’я на монетних легендах чи­тається як Гійяс-ад-дін Мухаммед-хан, Мухаммед-хан, Гійяс-ад- дін Булак-хан, а то й просто Булак-хан. За одними дослідниками, це дві різні особи — Мухаммеда було страчено напередодні Кули- ковської битви; інші зауважують, що Мухаммед — мусульманське ім’я Булака. Монети свої він карбував в Орді, Хаджитархані (Астра­хані), Новому Сараї, Новому Маджарі й Новому Криму.

Під 1374 р. руські літописи вказують на якісь військові дії між Литвою і Мамаевою ордою; «Того літа в середині ходила Литва на татар на Темеря і була між. ними битва». Чи були ці події насправді, ми не можемо впевнено сказати. Давньоруські джерела того року фіксують сильну посуху, моровицю й епідемії, що зачепили й степ: «...була спека велика і жара, а дощів зверху ні одної краплі не було усе літо», «... на коні й на корови, і на овець, і на всяку худобу мор був великий», «... мор... також і на людей... У Мамая тоді в орді був мор великий». Літня посуха, голод і епідемія 1374 р. змусили Мамая залишити ставку у Нижньому Подніпров’ї і зі своєю ордою відійти в Крим, де він кочував майже два роки (1374— 1375).

У 1375 р. Мамай відібрав в Криму селища у генуезців, які вони захопили ще у 1365 р. Певно, вони залишили за собою лише місто Солдайя. До початку літа 1377 р. всі улуси Золотої Орди, розташо­вані на захід від Волги, окрім Астраханського, були під владою тем­ника Мамая. Столицю Золотої Орди в тому ж році захопив царевич Урус-хан. Саме в цей час у Заволзькій орді в Урус-хана виникає су­перник, який також воював з Мамаєм — Тохтамиш. Однак захопи­ти Сарай Тохтамишу вдалося лише у 779 р. хіджри (10. V. 1377- 29.IV. 1378) за допомогою самаркандського правителя Тамерлана (Тимура, або Тимур Ленга).

Військова експансія Мамая, що відбилася на нумізматичному матеріалі другої половини 60-х років XIV ст., супроводжувалася значною руйнацією міських центрів Поволжя. Грабуючи міста, феодальна верхівка Мамаєвої орди вивозила коштовні речі до своїх маєтків у пониззі Дніпра. Появу тут раритетних предметів можна пояснити, здебільшого, грабіжництвом та «міграцією речей» разом зі своїми власниками, а не торгівлею. Загалом багате Поволжя пе­ребувало в руках ворожих ханів з молодшої гілки Джучидської ди­настії (що вела рід від хана Орда-Ічена, молодшого сина Джучі, бра­та Бату-хана). Центром Мамаєвої орди залишалося Нижнє Подніпров’я, яке економічно, порівняно із Поволжям, було розви­нено слабо.

Попри грабунки міських поволзьких центрів, для ведення ши­рокомасштабної війни за Сарай ал-Джедід були потрібні значні ма­теріальні та людські ресурси. З 1377 р. почастішали напади Мамає- вої орди на порубіжні з Руссю землі. Того ж року було розбите Суз­дальсько-Московське князівство на річні Парі, а в 1378 р. відбувся похід Мамая на Нижній Новгород і Москву. Нижній Новгород йо­му вдалося взяти і пограбувати, а до Москви монголів не допусти­ли. Військо мамаєвого воєначальника Бегіча відігнав князь Дими­трій Іванович за річку Оку. 11 серпня 1378 р. у битві на річці Вожи ординці були наголову розбиті.

Після розгрому, щоб підтримати свій авторитет і помститися, Мамай почав підготовку до військового походу на Русь. У цей час обставини для нього складалися досить успішно. На сході помер Урус-хан, його спадкоємці були зайняті боротьбою з Тохтамишем. 1379 р. Мамай організовує похід на Нижегородське і Рязанське князівства. Рязанський князь Олег вимушений був підкоритися Мамаю й стати його союзником у війні з Москвою. Того ж року Ма­май підкорює весь Північний Кавказ, а в 1380 р. — Астраханський улус. Із захопленням Астрахані (Хаджитархана) під владою Мамая опинилися всі улуси Золотої Орди, розташовані на захід від Волги,

Відповідно до Никонівського літопису, Мамай зібрав у 1380 р. величезне військо, до складу якого входили не лише тюрко-мон- гольські кочівники, але й наймані загони: «Фрязи, Черкаси, Яси і інші з ними». Під «фрязами» деякі дослідники розглядають вене- ційців або генуезців, інші вбачають у них «західноєвропейське на­селення кримських і приазовських колоній» або «мешканців крим­ських і приазовських центрів з іюліетнічним складом населення». На боці Мамая виступив і литовський князь Ягайло Ольгердович (1377—1392), який від початку зайняв очікувальну позицію. Союз­никами Мамая були також генуезці (фрязи?) Криму, які виставили невеличкий загін піхоти.

За писемними свідченнями, орда Мамая прийшла з устя річок Дону і Дніпра: «І притекли Сірі вовки від устя Дону і Дніпра...». За Доном була стоянка Мамая, як вважають дослідники, — на Мамає- вому кургані в районі сучасного Волгограда. На відміну від Мамая, великий князь Дмитро Іванович (Донський) був в курсі пересуван­ня мамаєвих загонів, тому, коли війська зустрілися 8 вересня на

Куликовському полі біля устя річки Непрядви, це була для темника несподіванка.

Союзники не встигли приєднатися до нього: литовський князь Ягайло з військом був тоді на відстані більше ЗО км, в Одоєво, а князь Олег Іванович Рязанський — ще далі від поля бою. Ордин­ців було вщент розбито, Мамай на чолі невеличкого загону втік до Орди: «Безбожний же Мамай [...] казав своїм: «побіжимо, браття, неторними шляхами». А сам, вдавши плечі, свої побіг до Орди». На те, що Мамай після поразки опиняється в місті «Орду» свід­чать літописи, а також місце першого зіткнення його з ханом To- хтамишем.

У 1380 р. Тохтамиш, зайнявши обидві столиці (Сарай-Бату і Ca- рай-Берке), став повним господарем як на Лівобережжі, так і на Правобережжі Волги. Він поставив перед собою завдання підкори­ти собі весь Улус Джучі, тобто й землі, що належали Мамаю. Пере­правившись на правий берег Волги, Тохтамиш зустрівся з Мамаєм на вже сумно відомій з 1223 р. річці Калка. На думку деяких дослід­ників, битва між ними відбулася поблизу річок Колмак або Кальче- не (притока Ворскли), а пізніше тут згадуються топоніми з ім’ям Мамай: Мамай-Сурка, Мамаєве урочище. Мамай хотів зустріти свого супротивника поблизу литовського кордону, сподіваючись на допомогу Ягайла. Однак ці топоніми розташовані у Запорізькій, а зазначені річки — у Полтавській області. Під час бою більша ча­стина монгольської верхівки взяла сторону Тохтамиша. Військо Мамая, що не встигло отямитися від поразки на Куликовому полі, було розбито.

Залишений усіма, маючи при собі лише незначну військову дру­жину, Мамай втік у Крим, де почав переговори з володарями Кафи про притулок, посилаючись на якісь попередні домовленості. Але лише після того, як підписали договір, за яким до генуезців відхо­дила Солдайя з 18 селищами і узбережжям Готїі (південний берег Криму), темника впустили до Кафи. Проте не минуло й кількох днів, як генуезці (або люди Тохтамиша) вбили Мамая (листопад 1380 — лютий 1381), щоб не сваритися з Тохтамишем.

Після захоплення 1380 р. всіх улусів Мамаєвої орди Тохтамиш розділяє між своєю військовою дружиною казну і багатства Мамая: «Цар же Тохтамиш прийшов і взяв Орду Мамаеву, і казну його, і всі улуси, і поділив багатство Мамаево між своєю дружиною».