Тимчасове поновлення єдності Улусу Джучі

Тохтамишу на деякий час вдалося відбудувати єдність держави, (об’єднати Ак-Орду і Кок-Орду), шо розкололась ще за часів Батия. Під його владою перебували Поволжя від Хаджитархана (Астраха­ні) до Болгара на півночі та землі на захід від Волги (до Дніпра) і Кримський півострів.

Землі, що лежали на захід від Дніпра перепідкорилися Тохтами­шу. Ординські беки Кутлубуга і Хаджибей (від його імені пішла наз­ва Хаджибейського лиману в Одеській області) стають союзниками нового хана. В Подунав’ї у цей період посилюється роль Молдав­ської і Валаської держав. Значення ординського фактора в регіоні поступово падає, та й у Тохтамиша були інші плани — помста Русі за поразку на Куликовому полі, а також збільшення данини, що бу­ла до «зам’ятні». У 1382 р. він організовує похід на Москву, яку за­хоплює 23 серпня після облоги.

Наприкінці XIV ст. розпочалась боротьба між середньоазіат­ським правителем Тимуром (Тамерланом) і ханом Тохтамишем, який намагався відновити попередню міць Джучидів і розширити свої володіння за рахунок Ірану та Середньої Азії. Етнічний склад війська Тохтамиша на той час, за свідченням перського автора XV ст. Шефер-ад-діна Алі Ієзді, складався «з руських, черкесів, бул­гар, кипчаків, аланів [мешканців] Криму і Азаку, башкирів і мок­ши». Однак, розгроми військ Тохтамиша на Кавказі (1384—1385), Середній Азії (1387-1389) і на річці Кундурчі (1391) призвели до анархії в Улусі Джучі.

Де перебував Тохтамиш після останньої поразки в Закавказзі 18 червня 1391 р., не зовсім зрозуміло.

На початок 1393 р. майже вся територія Улусу Джучі знов опини­лася в руках Тохтамиша. Його не полишають думки поширити дер­жаву на схід, тому того ж року Тохтамиш відправляє послів до лито­вського князя Ягайла під проводом Кутлубуги і Хасана аби підписати військовий союз проти Тамерлана (Тимура). З тією ж метою в 1394 р. посли поїхали до єгипетського султана Еззахіра. Розуміючи, що в умовах локальної війни йому не вдасться розгромити Тохтамиша, який оперував значними природними і людськими ресурсами Золо­тої Орди, Тамерлан розпочинає тривалий похід у західні улуси.

Навесні 1395 р. із Закавказзя армія Тамерлана через Дербент- ські «ворота» вийшла на простори золотоординських степів. 15 квітня 1395 р. на річці Терек Тимур вщент розбив війська Тохта- миша. Про якісь переміщення окремих груп населення (купців) у район Нижнього Дніпра свідчить «Катеринославський скарб» мо­нет, основний відсоток якого було накопичено на Кавказі. Наймо­лодша монета зі скарбу датується 796 р. хіджри (1393—1394), тобто напередодні західного походу Тимура.

Втеча хана Тохтамиша в Булгар дуже роздратувала Тамерлана, бо своїми великими ресурсами Тохтамиш міг знову почати війну.

Поява в Золотій Орді нового хана змусила Тамерлана поспіхом прямувати до її західних улусів — лівого берега Дніпра (річка Узі в східних джерелах), куди втекли деякі з емірів Тохтамиша, що бра­ли участь у битві на Тереку, зокрема Бек-Ярик-оглан і Актау. Влітку 1395 р. війська Тамерлана виступили проти сил, що підтримували Таш-Тимура. Дійшовши до Узі, Тамерлан пограбував і спустошив землі під управлінням Бек-Ярик-оглана, Актау і Тимур-оглана. Два останні втекли за Дніпро, до свого ворога — еміра Хурамбая, але порятунку не знайшли. Тоді вони перейшли кордон Рума і попря­мували у місцевість Ісраяка (Румелія). Бек-Ярик-оглан втік у по­низзя Дону, а Тамерлан в місцевості Манкерман пограбував його улус. Під Манкерманом деякі дослідники розуміють Київ.

Розоривши південно-західні улуси в Нижньому Подніпров’ї, війська Тимура через Перекоп проникли на Кримський півострів, де пограбували місто Солхат. Заволодівши півостровом, загони Ти­мура вийшли до берегів Азовського моря і атакували Бек-Ярик- оглана. Переслідуючи його у верхів’ях Дону, Тимур дійшов до кордонів Рязанського князівства і пограбував Єлець. 26 серпня 1395 р. Тимур відійшов від Єльця, не наважившись вступити в бій з великим князем Василем Дмитровичем. На зворотному шляху війська сина Тимура Міраншаха захопили та пограбували Азак. Навесні 1396 р. армія Тамерлана через Дербент повернулася в Се­редню Азію, по дорозі спаливши Хаджитархан і Сарай-Берке.

Під час свого західного походу Тимур знищив, головним чином, осілі центри Золотої Орди. Він намагався максимально підірвати караванну торгівлю між Європою і Китаєм, яка йшла через Крим, Нижнє Подніпров’я, Нижнє Поволжя і Хорезм. Після цих подій почався різкий занепад ринків і ремісничого виробництва в цьому краї: «Мешканці Дешта, що жили у достатку, дійшли до зубожіння і розорення, до роз’єднання і безлюдства, до убогості й повної бід­ності». Саме в кінці XIV ст. припиняє своє існування більшість осі­лих пунктів і ординських міст у Криму і на Нижньому Дніпрі. Ти­мур не залишив у Золотій Орді жодних гарнізонів чи намісників, вважаючи, шо держава не зможе відродитися.

Дійсно, 1395-й фактично був останнім роком існування Золо­тої Орди. Розорення і руйнація, виведення полонених у Середню Азію нанесли такий удар, після якого золотоординська держава вже не змогла піднятися. Ситуація ускладнилась і голодом взимку 1395-1396 років. Однак номінально розпад Золотої Орди тривав майже до середини XV ст. У межах держави після відходу військ Ти­мура з’явилося декілька ханів, що поділили Улус Джучі. В районі Сарая правив Куюрчак-оглан, біля Астрахані — Тимур-Кутлуг, на Яїку — Єдигей на чолі Мангитського юрту, у Криму — Таш-Тимур. Околиці держави було розорено менше, ніж столицю, тому сюди прибувало населення. Боротьба в цей час іде не за столицю, а за окраїнні землі.

Навесні 1396 р. Тохтамиш вкотре захоплює Кримський піво­стрів, а вже восени того ж року чи у січні—лютому 1397-го з ним починають війну Тимур-Кутлуг і Єдигей. Хан Тохтамиш зазнав по­разки, Кримський півострів і прилегла територія (Нижнє Подні-

пров’я), перейшли до рук Тимур-Кутлуга. Тохтамиш утік до Києва у надії на допомогу литовського князя Вітовта (1392—1430) повер­нути царство. Між ними було укладено договір, за яким Тохтамиш допоможе Вітовту захопити Москву і Московське князівство, a Bi- товт Тохтамишу — владу в Золотій Орді. Вітовт намагався скориста­тися нагодою: «Йдемо пустошити землю татарську і вб’ємо царя Ти- мур-Тиклуя, і посадимо царя Токтамиша на царство його, а Токтамиш посадить мене на всі землі Руські».

Наприкінці літа 1397 р. відбувся перший похід військ Вітовта і Тохтамиша в долину річки Дону проти сил Тимур-Кутлуга і Єди- гея. Захопивши ординські кочовища в пониззі Дону, союзники про­никли на Кримський півострів, де поблизу Кафи розгромили ор­динців. Крим знов відійшов до Тохтамиша. В 1398 р. вниз по Дніпру Вітовт і Тохтамиш здійснюють новий похід проти ординців. Відомості про ці походи не дуже достовірні, напівлегендарні. Дос­лідники пишуть, що в 1397—1398 роках литовсько-руські війська під проводом Вітовта здійснюють походи у причорноморські степи та оволодівають пониззям Дніпра, де за його наказом побудували фортецю імені святого Іоанна (Тягин?), що стала форпостом лито­вської влади в Північному Причорномор’ї. Декілька тисяч ордин­ців вивели з цієї місцевості та поселили на Київщині й Волині.

Чи це справді відбулося? Версію польського посла XVI ст. Ми- халона Литвина про будівництво литовським князем Вітовтом укрі­плених пунктів у районах дніпровських переправ через Дніпро від­кидав український історик М. С. Грушевський. Археологічний матеріал золотоординських городищ у пониззі Дніпра не підтвер­джує факту перебування тут литовців, а сліди руйнації на них мо­жуть бути як наслідками походу Тимура, так і пізнішого часу (Кримського ханства). Не зовсім зрозуміло, скільки саме походів Вітовта на ординців відбулося протягом 1397—1399 років — два або три. До того ж, 12 серпня 1399 р. на річці Ворсклі об’єднані війська

11 Золотоординські часи на укр. землях

161

Тохтамиша і Вітовта зазнали поразки від армії Єдигея та Тимур- Кутлуга. Виманивши литовців з укріпленого табору, супротивник оточив і вщент розбив їхнє військо. Кіннота Тохтамиша кинулась врозтіч. Вітовт і Тохмамиш урятувались втечею. Під час цієї битви Вітовт вперше застосував вогнепальну зброю — гармати і пищалі (від генуезців з Кафи), але це йому не допомогло.

На золотоординському престолі після битви на Ворсклі утвер­дився Тимур-Кутлуг, але фактично вся влада сконцентрувалася в руках Єдигея. Тимур-Кутлуг карбував свої монети в містах Орду ал-Джедід, Сарай, Беладе Крим, Сарай ал-Джедід, Хаджитархан у 800-802 роках хіджри. Після смерті Тимур-Кутлуга в 1399 р. Єди­гей затвердив на престолі Шадибека (1400—1408). Але поки Єдигей воював у Сибіру з Тохтамишем, Шадибек почав проводити свою са­мостійну політику. Однак у самого Шадибека в Золотій Орді виник новий супротивник — син Тохтамиша Джелал-ад-дін, який захопив Сарай. Єдигей, прибувши з походу, вигнав Джелал-ад-діна, зняв Шадибека і в 1408 р. посадив на престол Булат-Салтана, чи Пулата (1408—410). Джелал-ад-дін втік до литовського князя Вітовта, де во­ни в кінці 1409 р. уклали договір проти Тевтонського ордену і 1410 р. разом взяли участь у Грюнвальдській битві, а потім Вітовт того ж року допоміг йому захопити Крим і вигнати звідти намісника Пула­та. Під час зіткнення біля міста Азака Пулата було вбито. Після цьо­го золотоординський престол посів Тимур-хан (1410—1412), який розбив Джелал-ад-діна, і той знову змушений бігти до Вітовта.

Mdk Тимур-ханом і Єдигеєм одразу ж почалася боротьба, Єди­гей тікає в Хорезм. Тоді 1411 р. за допомогою Вітовта Джелал ад-ді- на зайняв ханський трон. Зрадницьки було вбито Тимур-хана, але згодом та сама доля спіткала й Джелал ад-діна, якого згубив його брат Керім-Берді в 1412 р. Через 7 років Єдигея вбив один із синів Керим-Берді, але ще до його смерті, в 1416 р., владу в Улусі Джучі захопив четвертий син Тохтамиша — Джаббар-Берді.

Серед ханів, які продовжували суперництво в Кримському улу­сі в цей час, слід назвати Улуг-Мухаммеда (Улук-Мухаммеда) і Да- влет-Берді. Велике князівство Литовське підтримувало Улуг-Му­хаммеда, про що красномовно свідчить лист князя Вітовта від 1 січня 1425 р. магістру Лівонського ордену: «Татарська держава роздвоєна й розділена, там шість правителів, які борються за владу. Один із них, Махмет [Улуг-Мухаммед — М.Є.\, при нас, а інші жи­вуть у різних місцях, бо їхні землі великі». Давлет-Берді ще навесні 1427 р. відкочовує в Крим: «Один з них, на ім’я Даулет-Берді, ово­лодів Кримом і прилеглими до нього землями». У 1428 р. в Дешт-і~ Кипчаку, за писемними даними, почалася чума, яка тривала до 1430 р. Охопивши Крим, вона перекинулася в Західну Європу і дій­шла до Єгипту.

Агонія Золотої Орди (Улусу Джучі) відбувалася до середини XV ст., коли держава розпалася на такі утворення: Велика Орда, Ас­траханське, Казанське, Кримське, Сибірське ханства і Ногайська Ор­да. Найдовше проіснувало Кримське ханство (1428/1441/1449—1783), а значна частина Північного Подніпров’я входила до нього. Це був останній уламок Золотої Орди, що перейшов із середньовіччя в но­вий час.

На межі Кримського ханства і Великого князівства Литовсько­го виникає прикордонна смуга — «Дике поле». Тут проходила межа між світом християн і мусульман. Сюди проникає осіле населення, яке називали уходниками, черкасами або севрюками. Втікачі зай­малися рибальством, різними промислами та скотарством. Освоєн­ня цих земель формувало новий тип людини, яка будь-якої миті могла стати до зброї і відбити ворожий напад. Після того як Крим­ське ханство потрапляє під владу Туреччини у 1475—1478 рр., гра­біжницькі набіги на українські землі почастішали. Через те, що за­хистити населення на степових просторах ніхто не міг, воно було змушене захищатися самотужки. Головною силою, яка протистояла кримськотатарській навалі, стало запорізьке козацтво. Перші достовірні відомості про українських козаків належать до 1492 р., коли ті вже набули сили. Не тільки захист своєї землі, але й жага помсти змушувала козаків здійснювати походи проти своїх ворогів — турків і татар. Із виникненням запорізького козацтва починається новий період в історії України.