Темник Ногай і перший розкол у Золотій Орді

Від початку Золота Орда не була суверенною державою, а підпо­рядковувалася великому кагану зі ставкою у Монголії (у столиці Каракорум). Але вже у 60-ті роки XIII ст. імперія Чингісхана поча­ла розпадатися, правителі Каракорума у 1260 р.

У Північно-Західному Причорномор’ї кочувала тоді орда бекля- рібека (темника) Ногая. Він був онуком Чингісхана від Буфала (Мувала) — побічного сина великого хана, і тому не міг претенду­вати на ханський трон. На думку вчених, Буфалу ще за часів Батия були надані в улус землі між Дніпром і Дністром, а в другій полови­ні XIII ст. вони дісталися Ногаю. Піднесення Ногая відбулося під час війни на Кавказі між Джучидами і Хулагуїдами (1262—1266). Са­ме в цей час із Північного Кавказу Ногай переселив частину аланського населення у межі свого улусу. До того ж, деякі аланські князі могли перейти на бік беклярібека після розгрому у 1277 р. ха­ном Менгу-Тимуром аланського міста Дедяков на Північному Кав­казі. В 1278 р. Ногай організовує перший похід на Таврійський (Кримський) півострів і, можливо, також переселяє частину аланів на свої землі. У складі його орди в цей час писемні джерела згаду­ють саме північнокавказьких аланів-асів (на відміну від причорно­морських аланів у Криму).

Однак безпосередня влада темника Ногая поширювалася лише на територію від межиріччя Дону і Дніпра до Олта — лівої притоки Дунаю на заході, і обмежувалася на півночі передгір’ям Карпат, ме­жею Золотої Орди з Руссю.

Утворення улусу Ногая, що незабаром набув значення другого військово-політичного центру Золотої Орди, посилило залежність від нього Південно-Західної Русі, економічні й військові ресурси якої використовували в зовнішньополітичних акціях, насамперед проти Литви і Польщі. Надходження данини і допоміжних військ з Галицько-Волинського князівства посилювало політичну могут­ність ординського темника.

Після смерті бездітного хана Берке 1266 р. у Золотій Орді поча­лися династичні усобиці, в яких Ногай брав безпосередню участь. Від початку 70-х років XIII ст. він виступає в міжнародних відно­синах як самостійна політична сила, називаючи себе в офіційних документах «царем», тобто ханом. Так, вже в 1270—1271 роках він почав безпосередньо листуватися з єгипетським султаном ал-Малік аз-Захіром Бейбарсом; у 1273 р. узяв собі за дружину побічну дочку візантійського імператора Михайла VIII Палеолога Єфросинію, що дало йому привід втручатися у справи Візантії, Болгарії та Сербії. На початку 80-х років XIII ст., відразу ж після смерті Менгу-Тимура, Ногай виступив у ролі самостійного правителя, внаслідок чого в Зо­лотій Орді фактично встановилося двовладдя. Руські князі Півден­но-Західної Русі за цих умов орієнтувалися на один з ординських центрів, користуючись його підтримкою і військовою допомогою.

Завдяки Ногаю, на золотоординський престол було посаджено хана Туда-Менгу (1282-1287), що порушило заповіт про престоло- наслідування. Протягом його правління державними справами фактично займався Ногай. Після смерті Туда-Менгу влада перехо­дить до хана Тула-Буги (1287—1290), з яким у Ногая виник конфлікт під час західного походу 1287 р. (в цьому поході брали участь війсь­кові дружини Галицько-Волинського князівства).

Узурпація влади Ногаєм наприкінці XIlI ст. згуртувала нащадків Батия навколо Токти. Не знайшовши підтримки серед місцевої феодальної верхівки, він звернувся по допомогу до Хулагуїдів — во­рогів Джучидів. Це відштовхнуло від Ногая навіть тих, хто його ще підтримував. З переходом більшості монголів на бік Токти, він міг спертися лише на половців і аланів — останні залишалися, за пи­семними даними, «вірними сподвижниками Ногая». Тому цікавий похід Ногая на Кримській півострів в кінці 1298 — на початку 1299 р. після того, як його онука Актаджу, посланого збирати подат­ки, було вбито у Солхат-Криму. В цей час на півострові між генуез- цями і венеціанцями йшла громадянська війна за сфери впливу.

На півострів вторглося «велике військо», яке пограбувало Сари- Кермен (Херсонес), Кирк-Єрі (Чуфут-Кале) та Керч, населення міст — мусульманських, аланських й франкських (в тогочасній лі­тературі франками називали генуезців і венеціанців, або взагалі всіх західноєвропейців) купців, що підтримували Токту, було забрано в полон. За писемними свідченнями, 7 грудня 1298 р. темник Ho- гай підійшов до Судака та спалив його, з міста було виведено його прихильників, що складали третину населення, решту ж мешканців убито. В «прихильниках» Ногая, можливо, слід вбачати північно- кавказьких аланів, які в золотоординські часи займали значну ча­стину Кримського півострова. За свідченнями дослідників, у пе­ріод, коли Нижній Дон був ареною боротьби між монголами та половцями, міграційні хвилі з Північного Кавказу спрямовувались на захід, у степи Північного Причорномор’я і Крим. Частина ала- нів-асів навіть досягла Угорщини та Балканського півострова. З 20-х років XIII ст. алани неодноразово зверталися по допомогу до єди­новірців — грузинів та візантійців. Ще в 1276 р. Константино­польський Собор розглянув питання про «дезурбанізацію і депопу­ляцію» (тобто переселення) з Аланії в сторону «Скіфії і Сарматії» — Криму й Приазов’я.

Можливо, темник Ногай розселив якусь частину північнокав- казького аланського населення в кінці XIII ст. в пониззі Дніпра, що підтверджується матеріалами окремих некрополів, які залишило осіле населення в цій місцевості. Отже, у 1260—1290-х роках у Пів­нічному Причорномор’ї з’являється нове християнське населен­ня — північнокавказькі алани (аси, яси давньоруських літописів). Вступаючи в контакт із місцевими осілими мешканцями, основу яких складали слов’яни і нащадки населення Хазарського каганату (розгромленого київським князем Святославом у 965 р.) — алани і болгари, переселенці осідають в місцях їхнього компактного про­живання, що відбилося на зростанні числа поселень, їхній площі та характерному наборі речей.

У боротьбі між Ногаєм і Токтою перемогу одержав царевич Ток- та (1290/1-1312), який, проводячи самостійну внутрішню і зовніш­ню політику, вступив у протиріччя з Ногаєм. Перша битва між ни­ми відбулася в кінці 1298 — на початку 1299 р. в пониззі Сіверського Дінця і принесла перемогу Ногаю. Виклик Ногая Ток- ті — «мої коні хочуть пити з Дону» — справдився. Однак Токта повернувся у Поволжя та зібрав значну військову силу. Вирішальна битва між ними, за свідченням сучасників, відбулася в «місцевості Куканлик» (сучасна Одеська область), 699 р. хіджри (28.ЇХ. 1299— 15.IX. 1300). Війська Ногая було розбито, а сам він загинув від руки руського воїна.

Південноруські князівства наприкінці XIII ст. були втягнуті у міжусобну феодальну війну в Золотій Орді, причому, як підказує хід подій, на боці Ногая. Однією з перших жертв протиборства між Токтою і Ногаєм стало Київське князівство, яке спустошили ханські війська під час походу на Правобережжя Дніпра. Про якісь політичні потрясіння тієї пори в Києві згадують літописи у зв’язку з перенесенням у 1300 р. митрополичої кафедри з Києва до Воло- димира-на-Клязьмі. Справжня причина переїзду митрополита Максима в столицю Володимирського князівства полягала не у зменшенні доходів церковної кафедри, а у новій розстановці полі­тичних сил після 1300 р., поразки Ногая. Відтоді більш як на чверть століття уривається інформація літописів про Середнє Подні­пров’я, що не дає змоги точно визначити політичний статус Києва в ці роки.