Особливості розвитку степового регіону України у складі Улусу Джучі (середина XIII ст.)

Як відзначалося, старший син Чингісхана Джучі, отримавши у свій улус землі кипчаків (Дешт-і-Кипчак), до своєї смерті (у люто­му 1227 р.) був номінальним володарем цих територій. Лише після остаточного розгрому у 1236-1241 рр.

У 1242—1243 роках хан Батий заснував нове державне утворен­ня — Улус Джучі зі столицею Сарай-Бату в нижній течії Волги. Тоді ж Улус Джучі розділився на два крила — Кок-Орду та Ак-Орду (власне Золоту Орду писемних джерел XVI ст.), які стали самостій­ними володіннями ханів Орда-Ічена та Батия. Проте до часів «вели­кої зам’ятні» початку 1360-х років Кок-Орда значною мірою зале­жала від політики Ак-Орди. Територія всього степового регіону сучасної України увійшла до складу західного крила Улусу Джучі (Ак-Орди) і подальші етнокультурні процеси та зміни в цьому ре­гіоні залежали від політики монголів.

З часу утворення Золотої Орди умови існування населення оз­начених територій були неоднакові. В цей період іде процес розпо­ділу земель між монголами для кочовищ, який завершується при­близно в першій половині 50-х років XIII ст. У 1253 р. Гільом Рубрук, що їхав через Дешт-і-Кипчак, констатував уже усталену си­стему кочового життя у причорноморських степах. Економічним центром правого крила золотоординської держави з 60-х років XIII ст. стало місто Солхат-Крим. Писемні свідоцтва про знищення монголами половецької родової аристократії дають змогу ствер­джувати, що у другій половині ХНІ — XIV ст. заселення Середнього Подніпров’я йшло, можливо, з півдня — із районів річки Молочної та нікопольської течії Дніпра, що вилюдніли в цей період. Але, як бачимо з аналізу поселень та поховальних пам’яток, хоча населен­ня різко поменшало, проте воно і далі жило там само. Що ж до мон­гольського етнічного компоненту (з власне монгольським культур­но-історичним пластом) у ранньоджучидський період (перша половина — 50-ті роки XIII ст.), то він практично невловимий. До власне монгольських можна зарахувати поховання на острові Бере­зань, біля сіл Терпіння під Мелітополем і Карги Херсонської обла­сті (здійснені після повернення військ Батия із Західної Європи).

Водночас деякі дослідники вважають, що роль половців в істо­рії Золотої Орди сильно перебільшена: «проблема етнічної ситуації в Дешт-і-Кипчаку — не в кількості татар, монголів або кипчаків, а в суті етносоціальних та етнокультурних процесів, які відбувалися в Улусі Джучі у другій половині XIII ст....» [1]. Попри жорстку полі­тику щодо половців, значна їх частина увійшла до складу мон­гольських військових об’єднань. Але була і зворотна міграція кип­чаків у рідні степи, на що красномовно вказують їхні поховання у Північному Приазов’ї (Виноградне, Шелюги, Ботієво тощо). На матеріалах «Чингульського хана» третьої чверті XIII ст. фіксу­ється повернення орди половецького хана Тігака в степи межиріч­чя Дніпра і Дону. Осіле населення, скоротившись чисельно, і далі жило на цій території, вступаючи в контакт із завойовниками. Збе­реженню основного масиву осілої людності сприяло вигідне стра­тегічне положення цього мікрорегіону — важливі сухопутні торгові шляхи, що проходили через броди порожистих річок і вимагали об­слуговування та знавців переправ.

Кочовища половців концентруються в долинах річок, незначна частина кипчаків під впливом осілого населення і через втрату ве­ликої кількості худоби і пасовиськ починає осідати. Крупних посе­лень до 60-70-х років XIII ст., мабуть, через наслідки Батиєвої на­вали, не виникає. Осіле населення бере участь у посередницькій торгівлі, займається обслуговуванням переправ, землеробством і скотарством. Крім зворотної кипчацької міграції, значного пере­міщення населення в степовий регіон в перші десятиріччя існуван­ня Улусу Джучі за археологічними даними не бачимо.