Зовнішня політика Данила. Литовські справи
З усього цього бачимо, що становила собою західня політика Данила: її віссю були дружні або бодай мирні відносини з Угорщиною. Через Угорщину Данило мав мирні відносини з малопольськими князями.
Через Угорщину ж Данило пробував стати міцною ногою над Дунаєм, у Відні та в середній Европі. Щодо північних польських князівств, то Данило був формальним протектором мазовецьких князів (І. Холмський), мав живі зносини з князями куявськими й поморськими (з Святополком поморським був споріднений через подружжя останнього). Збираючи все сказане разом, бачимо, що після 1245. р. вплив Данила на краї, положені на захід від границь Галицько-Волинської держави, був дуже великий. Зате не бачимо протилежного впливу, не бачимо ні тіні побоювання Данила за свою західню границю, не бачимо загрози з заходу для тих просторих земель, якими Данило володів. Це все — не тільки велике признання Данилові, як державному діячеві, але й признання сили тої військової та економічної бази, якою він розпоряджав. Як змінилися обставини за час від 1205. до 1245. р.!Після того варто присвятити кілька слів відношенню Данила до північного сусіда, — Литви. Ми вже згадували, що базою литовсько-руських відносин став у 1219. ∣p. договір згідно з яким литовці зобов’язалися не нападати на Волинь і союзні з нею краї. Литовці були важним фактором у боротьбі за Галичину, бо вони часто атакували і польські, і чернігівські землі. Ворожість литовських князів до Чернігівщини й чернігівських Ольговичів така очевидна й систематична, що дослідники (Степан Кучинський) добачали в тому литовські пляни — запанувати над Чернігівщиною безпосередньо. В цей спосіб виясняв Кучинський і зближення чернігівських князів з Романовичами під кінець панування Данила, коли українсько-литовський союз заломився під натиском татарів.
У 1230. рр. Мендовг вигубив усіх конкурентів на шляху до великокняжого стола й зорганізував першу литовську державу, модерного, як на литовські відносини, типу.
Держава Мендовга по суті не обіймала й половини етнічно литовських земель і творилася під впливом німецького натиску з заходу, на готових білоруських зразках. Білоруські князівства, що густою сіткою вкрили південнозахідню частину колишнього Полоцького князівства, були готовим взірцем для Мендовга в будові його держави. Коли пізніше (15. ст.) литовські князі голосили в приєднаних собою руських землях, що вони „старини не рухають, а новини не вводять”, то було це головно тому, що не було в них тих „новин”, які могли б вводити...Мендовг був союзником Данила в 1245. р., і тому післав йому своє військо в бій під Ярославом, нарівні з Конрадом мазовецьким, але в допомозі вже не було потреби: Данило й Василько справилися самі. Та під кінець 1240. р. Мендовг змінив своє ставлення до Данила. Пашуто виясняє це тим, що рівночасно ослаб німецький натиск на Литву. Данило скоро зареаґував на зміну Мендовгової політики союзом з Орденом Меченосців (що опирався на теперішню Латвію,
під час коли хрестоносці мали свою базу в теперішній Схід- ній Прусії), як також і непокірними Мендовгові жмудськи- ми племенами. Данилові війська заатакували Мендовга з півдня і вдерлися в тзв. Чорну Русь (Новгородеччина, обабіч Німана, найскорше опановані Мендовгом білоруські князівства). Очевидно, що в тому часі вплив Данила в Пинську і взагалі в Турово-Пинському князівстві був більший, ніж колинебудь. Війна закінчилася миром десь коло
1254. р. Умовини того миру були характеристичні: Чорна Русь надавалася Романові Даниловичеві, як ленно від Мендовга; Шварно Данилович заручився з дочкою Мендовга; Роман одружився з дочкою Гліба, волковийського князя, з якоїсь місцевої династії, —можливо, потомка голосного колись Давида Ігоревича волинського. Видно, Роман не хотів надто вже узалежнюватися від Мендовга і рівночасно подбав про добрі взаємини з місцевими білоруськими князьками. Очевидно, що такий вислід українсько-литовської війни був величезним успіхом української політики, а промощував шлях до ще більших.
Наша думка сьогодні про головні міста Чорної Руси відбиває становище тих місцевостей у дореволюційній Росії чи передвоєнній Польщі, де вони ледве животіли, як провінційні осередки адміністрації та торгівлі. Тим часом не може бути сумніву, ЩО В половині 13. ст. це були доволі великі міста, в яких сиділи власні князі. Вони були осередками доволі великих волостей. Деякі з них мали настільки численне населення, що в військовому відношенні числилися поважними величинами і бажаними союзниками (Ізяслав новгородський, Ізяслав свислоцький, Гліб волковийський). В роки татарської навали Чорна Русь була осередком, що притягав емігрантів з слабше захищених руських земель. Знаємо, що на Чорну Русь переїхав князь Остап Константинович рязанський (батько його, що служив Михайлові й Ростиславові чернігівському, коротко покняжив у Перемишлі). З другого боку відомо, що на Чорній Русі осідали литовські колоністи, які втікали з заходу, перед натиском хрестоносців, та волинські князі їх звідтам силою „виводили” бо, видно, вважали ті краї сферою своєї колонізації. Чорна Русь у ті часи вже мусіла мати своє густе населення. Ми мусимо, отже, належно оцінити розмах української експансії на північ та політичне значення узалежнення Чорної Руси від України.
І коли Данило вирішив прийняти королівську корону саме в Дорогичині, він добре знав, що робив. Він тим підке- сляв велике значення північних українських земель у боротьбі з татарами, яка розпочалася скоро після того.
Дружні відносини з Литвою перервалися в рр. 1258-9., коли під татарським натиском Данило понищив південні землі Литви. Відтоді Мендовгова політика знов ворожа Данилові аж до смерти обох у 1263-4. рр.