<<
>>

Зовнішня політика Данила. Литовські справи

З усього цього бачимо, що становила собою західня політика Данила: її віссю були дружні або бодай мирні від­носини з Угорщиною. Через Угорщину Данило мав мирні відносини з малопольськими князями.

Через Угорщину ж Данило пробував стати міцною ногою над Дунаєм, у Відні та в середній Европі. Щодо північних польських князівств, то Данило був формальним протектором мазовецьких кня­зів (І. Холмський), мав живі зносини з князями куявськими й поморськими (з Святополком поморським був спорідне­ний через подружжя останнього). Збираючи все сказане ра­зом, бачимо, що після 1245. р. вплив Данила на краї, положе­ні на захід від границь Галицько-Волинської держави, був дуже великий. Зате не бачимо протилежного впливу, не ба­чимо ні тіні побоювання Данила за свою західню границю, не бачимо загрози з заходу для тих просторих земель, яки­ми Данило володів. Це все — не тільки велике признання Данилові, як державному діячеві, але й признання сили тої військової та економічної бази, якою він розпоряджав. Як змінилися обставини за час від 1205. до 1245. р.!

Після того варто присвятити кілька слів відношенню Да­нила до північного сусіда, — Литви. Ми вже згадували, що базою литовсько-руських відносин став у 1219. ∣p. договір згідно з яким литовці зобов’язалися не нападати на Волинь і союзні з нею краї. Литовці були важним фактором у бо­ротьбі за Галичину, бо вони часто атакували і польські, і чернігівські землі. Ворожість литовських князів до Черні­гівщини й чернігівських Ольговичів така очевидна й систе­матична, що дослідники (Степан Кучинський) добачали в тому литовські пляни — запанувати над Чернігівщиною безпосередньо. В цей спосіб виясняв Кучинський і зближен­ня чернігівських князів з Романовичами під кінець пануван­ня Данила, коли українсько-литовський союз заломився під натиском татарів.

У 1230. рр. Мендовг вигубив усіх конкурентів на шляху до великокняжого стола й зорганізував першу литовську державу, модерного, як на литовські відносини, типу.

Дер­жава Мендовга по суті не обіймала й половини етнічно литовських земель і творилася під впливом німецького на­тиску з заходу, на готових білоруських зразках. Білоруські князівства, що густою сіткою вкрили південнозахідню час­тину колишнього Полоцького князівства, були готовим взірцем для Мендовга в будові його держави. Коли пізніше (15. ст.) литовські князі голосили в приєднаних собою русь­ких землях, що вони „старини не рухають, а новини не вво­дять”, то було це головно тому, що не було в них тих „новин”, які могли б вводити...

Мендовг був союзником Данила в 1245. р., і тому післав йому своє військо в бій під Ярославом, нарівні з Конрадом мазовецьким, але в допомозі вже не було потреби: Данило й Василько справилися самі. Та під кінець 1240. р. Мендовг змінив своє ставлення до Данила. Пашуто виясняє це тим, що рівночасно ослаб німецький натиск на Литву. Данило скоро зареаґував на зміну Мендовгової політики союзом з Орденом Меченосців (що опирався на теперішню Латвію,

під час коли хрестоносці мали свою базу в теперішній Схід- ній Прусії), як також і непокірними Мендовгові жмудськи- ми племенами. Данилові війська заатакували Мендовга з півдня і вдерлися в тзв. Чорну Русь (Новгородеччина, обабіч Німана, найскорше опановані Мендовгом білорусь­кі князівства). Очевидно, що в тому часі вплив Данила в Пинську і взагалі в Турово-Пинському князівстві був біль­ший, ніж колинебудь. Війна закінчилася миром десь коло

1254. р. Умовини того миру були характеристичні: Чорна Русь надавалася Романові Даниловичеві, як ленно від Мендовга; Шварно Данилович заручився з дочкою Мендов­га; Роман одружився з дочкою Гліба, волковийського князя, з якоїсь місцевої династії, —можливо, потомка голосного колись Давида Ігоревича волинського. Видно, Роман не хотів надто вже узалежнюватися від Мендовга і рівночасно подбав про добрі взаємини з місцевими білоруськими кня­зьками. Очевидно, що такий вислід українсько-литовської війни був величезним успіхом української політики, а про­мощував шлях до ще більших.

Наша думка сьогодні про головні міста Чорної Руси відбиває становище тих місцевостей у дореволюційній Ро­сії чи передвоєнній Польщі, де вони ледве животіли, як про­вінційні осередки адміністрації та торгівлі. Тим часом не може бути сумніву, ЩО В половині 13. ст. це були доволі великі міста, в яких сиділи власні князі. Вони були осеред­ками доволі великих волостей. Деякі з них мали настільки численне населення, що в військовому відношенні числили­ся поважними величинами і бажаними союзниками (Ізяслав новгородський, Ізяслав свислоцький, Гліб волковийський). В роки татарської навали Чорна Русь була осередком, що притягав емігрантів з слабше захищених руських земель. Знаємо, що на Чорну Русь переїхав князь Остап Констан­тинович рязанський (батько його, що служив Михайлові й Ростиславові чернігівському, коротко покняжив у Пере­мишлі). З другого боку відомо, що на Чорній Русі осідали литовські колоністи, які втікали з заходу, перед натиском хрестоносців, та волинські князі їх звідтам силою „виво­дили” бо, видно, вважали ті краї сферою своєї колонізації. Чорна Русь у ті часи вже мусіла мати своє густе населення. Ми мусимо, отже, належно оцінити розмах української екс­пансії на північ та політичне значення узалежнення Чорної Руси від України.

І коли Данило вирішив прийняти королівську корону са­ме в Дорогичині, він добре знав, що робив. Він тим підке- сляв велике значення північних українських земель у бороть­бі з татарами, яка розпочалася скоро після того.

Дружні відносини з Литвою перервалися в рр. 1258-9., коли під татарським натиском Данило понищив південні землі Литви. Відтоді Мендовгова політика знов ворожа Данилові аж до смерти обох у 1263-4. рр.

<< | >>
Источник: ПАВЛО ГРИЦАК. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. Видано Науковим Товариством ім. Шевченка в ЗДА і Видавництвом „Обнова” 1958. 1958

Еще по теме Зовнішня політика Данила. Литовські справи: