Відношення до татарів. Східня політика Данила
Оглянувши так по черзі стан, який витворився на західній та північній границях Давидової держави, ми можемо перейти до основної, життєвої проблеми Давидового панування, „східнього питання” Галицько-Волинської держави, і рівночасно питання її життя або смерти, проблеми відношення до татарів.
Ми покинули ту справу під 1245. р, коли Данило відбув, нехай і дуже успішну, поїздку до Сараю, і, таким способом, признав татарську зверхність над собою. Ми не знаємо, які були умови договору з татарами. Знаємо, що якісь услів’я мусіли бути, бо татари мали до Данила і територіяльні пре- тенсії („дай Галич”), і хотіли дані. Мали татари в себе і претендента на галицький стіл, у випадку, якби такий претендент був потрібний.
З свого боку, Данило напевно робив усі можливі заходи, щоб зміцнити свою власну позицію на Руси. Ми знаємо, що Ярослав київський, якого в Києві 1245. р. репрезентував тисяцький Дмитро, це був Ярослав Інгварович, луцький княжич, відтак князь перемильсько-межибожський. Десь коротко перед тим, виходить, Михайло Всеволодович чернігівський, що промелькнув у Києві 1242. р., покинув недавню ще столицю всієї Руси та перенісся до Чернігова. Ярослав київський 1245. року не міг бути Ярославом суздальським, як звичайно приймають (приймав це й Грушев- ський, користуючись доволі дискусійними аргументами Дашкевича), бо поперте, нейтральний сучасник, Карпіні, папський посол до Монголії, добре знав, що він, Ярослав суздальський, володів лиш „у тій частині Руси, що називається Суздаль”; подруге, він сам пише у своїй реляції з подорожі, що в Володимирі на Волині Василько дав йому свого тивуна, який мав його провести аж до Києва, і виразно каже, що той тивун мав владу над місцевим руським населенням; потрете, коли Карпіні, в поворотній дорозі, покидав землі під володінням татарів, останні дали йому сторожу, що саме в Києві передала Карпіні в руки Данила й Василька; почетверте, в панегіричному Житії Ярослава суздальського, ще не досліджуваному українською наукою, Київ є виразно вичислений поміж містами, що не належали до Ярославових володінь.
Я навмисне спинився подрібніте над політичною приналежністю Києва в ті часи, бо ця справа в українській науці вже п’ятдесят літ не була дискутована.З другого боку, ще в 16. столітті існувала традиція, що Київ належав не тільки до Данила, але й до Лева (Стрий- ковський). З грамот князя Лева Даниловича, фалшованих масово в 14-15. ст., але певно опертих на якихсь дійсних документах (Холмський), знаємо, що в Галичині була добра пам’ять про Андрія Ярославича на дворі князя Лева, і Шараневич на тій підставі думав, що той Андрій (або вже історичний, але незнаного походження, Юрій пороський, згад. у 1280. рр.), міг бути київським князем за Лева. Сам літописець говорить, що холмська катедра, побудована Данилом у 1250. рр., була прикрашена образами й церковною утвар’ю, привезеною з Києва й Овруча, столиці дрібної київської волости. Той же літописець, боліючи над долею Данила, що мусів признати себе ханським „мирником” у Сараю 1245. р., казав: „Данилу Романовичі©, князю бьгвшу велику, обладавшу Рускою землею, Кыевомъ и Володиме- ромъ и Галичемъ... нынѣ сѣдитъ на колѣну...” і т. д. Тяжко зігнорувати таку пряму вказівку на те, що Данило тоді, через свого князя-підручника Ярослава, дійсно володів Києвом, але Грушевський гадав, що з огляду на минулий час („обладавшу”), треба думати, що й час коли Данило володів Києвом, також належав до минулого. Та тяжко допустити, щоб літописець у цитованому місці мав дійсно на увазі короткий час, коли то Данило володів Києвом у 1239-40. рр. Очевидно, літописець в наведеному пасажі описував конкретні межі Данилового володіння. Можна ще навести такі факти: коли Данило приїхав з Сараю, а Ярослав суздальський згинув у Монголії (строений 1246. p.), Батий назначив великим князем суздальського брата Ярослава, Святослава Всеволодовича, але нічого не відомо, щоб йому дістався титул „старшого”, який все таки мав Ярослав. Це певна вказівка, що тоді татари признавали Данила київським князем. Нижче було згадано про Данилові зв’язки з Андрієм Ярославичем суздальским.
Можливо, що в політичних плинах, які Данило кував до спілки з Андрієм, Данило передбачався, як володар руського півдня, як старший партнер (тесть Андрія), і тоді саме було ближче до остаточного поділу Руси на північну (суздальську) та на полудневу (київську), ніж колинебудь. Врешті, чи не є найпевнішим доказом, що Київ був таки Данилів у 1240. рр., є факт, що Данило, напевно не без відома татарів, мав право диспозиції київським митрополичим столом. У 1246. р. він післав на посвячення до константинопольського патріярха (перебував тоді в Нікеї) свого кандидата в митрополити, Кирила, і патріярх його висвятив, а вся Русь признала.Все це важне остільки, що воно позволяє нам повніше бачити вагу Данилової держави в східноєвропейському просторі, а зокрема її положення супроти татарського сусіда.
В нашій історіографії назагал прийнято вважати „тата- рів” за аморфну, монолітну масу, серед якої нібито не було місця на внутрішні спори, позакулісові інтриги, розгри та конкуренцію між поодинокими власть імущими. Тим часом, як усе й усюди, такі внутрішні процеси існували і вони мусіли мати вплив на політичну ситуацію на Україні. Основна проблема тут — згадана вище неодностайна політика золотоординського хана та монгольського великого хана щодо руських князів. В добі, про яку мова, легко добачити намагання золотоординського хана Батия здобути вирішний вплив на дворі монгольського великого хана (Насонов, Якубовський, Греков,, Пашуто, Вернадський). Перевага політики Батия була певна, коли на великоханському престолі сиділа прихильна йому людина. Коли ж було навпаки, монополь порядкування руськими справами переходив до ве- ликоханських рук. Це добре видно на таких певних фактах: 1243. р., коли Данило ще не був визначив свого відношення до татарів, „старшим у руському язиці” Батий назначає Ярослава суздальського. Коли ж Данило признав, усе одно, в якому обсязі, татарську зверхність 1245. р., а Ярослав згинув у Монголії (гл. вище), Батий признав старшим князем для Руси — але вже тільки північно-східньої — Святослава Всеволодовича.
Так Батий на свій спосіб признав і затвердив існування не одної, нехай лиш теоретично суцільної, Руси, а двох: суздальської — Святослава, та київської — Данила. Такий стан проіснував до 1248. р., коли помер прихильний Батиєві хан Ґуюк. Регентшею стала ханша Оґул-Гамиш, вороже наставлена до Батия. Вона змінила відразу всю політичну систему східньої Европи, назначивши великим князем у Володимирі суздальскому Андрія Ярославича, сина відомого Ярослава Всеволодовича. Для нас особливо цікаве те, що брат його, Олександер, названий Невський, дістав Київ та Новгород Великий.Тут виразно бачимо дві спроби упорядкувати відносини в східній Европі, які себе виразно взаїмно виключають: одна — Батиєва, друга — Оґул-Гамиш. Згідно з першою, великим князем Суздалі стає Святослав, України — Данило. Згідно з другою, великим князем у Володимирі мав би бути Андрій, у Києві Олександер. Андрій був молодшим Яро- славичем і мав підстави думати, що Олександер, якому й не снилося йти до Києва, того не забуде. З другого боку, Данило не міг не бачити загрози своєму володінню південною Руссю, бо з рук ханші Оґул-Гамиш Олександер дістав право на Київ. Логічним вислідом такого стану було б зближення між Данилом і Андрієм, і дійсно, до такого зближення доходить: 1250. р. бачимо шлюб дочки Данила з самим Андрієм. З джерел відомо, що цей союз мав явно протитатарське вістря. На це вказує й сама логіка подій: коли 1251. р. Батий допоміг Менґке стати великим ханом, він назначає саме Олександра суздальсько-володимир- ським князем, а на Андрія та Данила посилає військо (Неврюя та Куремсу). Можливо, що Данило побоювався, щоб Олександер тепер не схотів захопити собі й Києва, бо відомо з літопису, що плянувалася якась збройна демонстрація в напрямі на Київ, ще й до спілки з Мендовгом, десь у 1252-3. рр., після походу на татарських людей, про який ще буде мова.
Є підстави думати,, що своєрідне перемиря з татарами 1245. ∣p. Данило вважав тільки тактичним кроком, а своїм основним завданням добачав Данило повне визволення України з-під татарської зверхности.