ЗОЛОТА НИТЬ ІСТОРІЇ: МИ - З КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Майже півстоліття тому Павло Загребельний написав роман «Диво», в якому ожив Київ часів Ярослава Мудрого «ЗАМКНЕНЕ КОЛО ІСТОРІЇ»

Романний триптих про Київську Русь — «Диво», «Перво- міст» та «Смерть у Києві» — у великому літературному дороб­ку Павла Загребельного займає особливе місце.

прицілом офіціозу, що пропагував безпам’ятство), «Первоміст» і «Смерть у Києві» були відзначені Шевченків­ською премією. Річ у тім, що Загре­бельний писав про Русь як частину Української історії, і робив це ціка­во, про що свідчить, зокрема, «Диво» (1964—1966) — кращий, як на мене, історичний роман письменника.

Сюжет цього твору «виростав» із розділу попереднього твору Павла Загребельного — повісті «День для прийдешнього», в якій ішлося про ки­ївських архітекторів. Уже тоді стало ясно, що історія Софії Київської містить такі загадки й драми, які варті не коротких сюжетних відгалужень, а цілого роману. Автор вибудував незвичайну, цілком несподівану композицію: час дії у творі охоплює майже ціле тисячоліття, що відображено в трьох сюжетних лініях:

Павло Загребельний

1) 992—1037 pp. — історія майстра Сивоока та князя Яросла­ва Мудрого;

2) 1941—1942 pp. — історія професора Отави, дослідника ста­рої київської архітектури, показаного в окупаційних обставинах, коли йому доводиться рятувати Київську Софію;

3) 1965—1966 pp. — історія Бориса Отави, який повірив у бать­кову гіпотезу про майстра Сивоока й тепер береться довести ‘її.

Сам Загребельний вважав, що композиція «Дива» має кон­цептуальний характер. «Усе оберталося навколо собору, — розпо­відав він, відповідаючи на мої запитання (я тоді готував інтерв'ю з письменником для учительського журналу «Дивослово»). — Якщо він стоїть тисячу років — так само наша історія, так само наше життя крутиться навколо минулих подій, як довкола собо­ру....Замкнене коло історії — ось це я мав на увазі».

«Диво» — історико-пригодницький роман. Мотив дороги пов'язаний тут з історією майстра Сивоока, який вирушає з пущі, з колиби свого діда Родима, в життєві мандри. Численні приго­ди героя — це можливість побачити його очима Болгарію й Ві­зантію XI століття. Зрештою, «язичник» Сивоок повертається в Київ, щоб звести собор, у який майстер вкладає всю свою душу, що увібрала в себе в тих мандрах досвід як київського, так і візан­тійського мистецтва.

Автокоментар Павла Загребельного: «Уся ця історія вигадана. Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві певну поживу, роз- ширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках. Я, до речі, був у Македонії, в тих місцях, де все це від­бувалося. І взагалі, я бував майже скрізь, де бували мої герої. То в час війни, то як турист, то в складі письменницьких делегацій...». Сюжет великого обсягом роману, отже, опирається на багату й захопливу подієву інтригу, що дає змогу «переселити» читача в далеке XI століття, відтворене в усьому багатстві історичної ін­формації.

ДВОВІР'Я

У романі показано переломний момент в історії Київської Русі: на зміну язичництву приходить християнство. Проте поле­мічно налаштований автор, по суті, бере слово на захист поган­ства. Хрест же нерідко несе страх, смерть, насильство, принай­мні так сприймає конфлікт двох вір «поганин» Сивоок. «Я хотів реконструювати історичну психологію, тому мене цікавило, як люди сприймали християнство, — коментував свій задум П. За- гребельний. — Уявіть собі: вам приносять сьогодні нову віру. Ви що — будете йти з транспарантами й кричати «Ура! Осанна! Сла­ва!»? Ні, ви будете тікати в кущі, ховатися від цієї віри, або йти з дрючком проти неї.

З історичних джерел ми знаємо, що приблизно до XVII ст. християнство туго йшло на Русі. У великих містах ще так-сяк, а в глибинці? І потім — християнство взяло чимало від поганства.

Полемічними є настанови автора й щодо трактування дав­ньоруського мистецтва, його зв'язків із Візантією. У романі на­голошено на поєднанні візантійського стилю і питомо руської традиції, яку не треба ігнорувати. П. Загребельний обстоює по­гляди, близькі до тих, що їх висловлювали такі історики, як Г. Вер- надський: «Як ціле, Св.Софія Київська — видатний твір візантій­ського стилю, але вона не була простою копією якогось храму, що існував тоді у Візантії. Вважається, що так звана «Нова церква» в Константинополі, завершена 881 року, послужила вихідним зраз­ком для творців Софії та деяких інших київських храмів, побу­дованих за Ярослава Мудрого. Однак Київська Св. Софія значно складніша за своєю архітектурою, ніж її прототип» (Вернадский Г.В. Киевская Русь. — Тверь — Москва. — 1996).

Крім того, колізія «поганське — візантійське» має проекції на пізнішу ситуацію боротьби «двох культур», своєї і привнесеної. За допомогою роману «Диво» автор обстоює ідею тяглості укра­їнської культури — від часів Київської Русі до XX століття. «Ми — з Київської Русі!» — таким є пафос твору.

За однією з актуальних версій, будівництво реальної Софії Київської починав ще Володимир Великий, а Ярослав Мудрий завершував батьків проект. Проте традиційно історія споруди пов’язується все-таки з іменем Ярослава Мудрого. «Св. Софія Ки­ївська в її первинному вигляді була величавим собором, — писав Г. Вернадський. — У плані вона являла собою квадрат, внутріш­ній простір ділився колонами на нефи. Собор мав п’ять апсид — усі на східній стороні — і тринадцять куполів; величезний — у центрі та дванадцять менших — довкола нього. Собор був чудово оздоблений усередині настінними розписами, мозаїками та іко­нами».

ЧИ ЗАВЖДИ МУДРИЙ ЯРОСЛАВ МУДРИЙ?

П. Загребельного цікавив не тільки історичний Ярослав Му­дрий: в «оптиці» його мистецької уваги — психологія людини влади загалом.

Влада — страшна ноша. Вона, зрештою, душевно висушує лю­дину: історія Ярослава Мудрого в романі «Диво» показує саме це. У його монологах час від часу звучить ідея корисності жорстоко­го державного примусу. «А що таке мудрість? — міркує князь Ярослав. — Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона твер­да й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там списані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й під­нялася вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити».

Примус і жорстокість як спосіб зміцнення держави й до­сягнення розквіту — цей принцип, сформульований Ярославом Мудрим, може сприйматися як авторська алюзія на європейську політичну історію XX століття, що була майданчиком, на якому випробовувалися можливості і демократії, і тоталітарних режи­мів. Князь Ярослав у П. Загребельного, як бачимо, є прихильни­ком жорсткої влади. Його слова про примус як джерело держав­ного розквіту легко проектуються на реалії минулого століття, підтверджуючи думку письменника про «замкнене коло історії».

Автокоментар Павла Загребельного: «Коли будували Біло­морканал, то головний лозунг який був? «Железной рукой приве­дем трудящихся к счастью...» На воротах німецьких концтаборів було написано: «Праця робить вільним». Те, що Ярослав Мудрий говорив, те і Сталін говорив, і Гітлер...»

Отож, чи завжди мудрий Ярослав Мудрий, якщо мати на увазі літературного героя Павла Загребельного? Не завжди.

Такої зваби не уник і Ярослав Мудрий, герой Павла Загре­бельного. «Тримається держава на князеві, а тому повинні під­корятися йому всі людове в державі, — міркує князь. — Хто не кориться — ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, і так, видно, наці­ляється чинити й далі... Непокірливий...» Варто пам'ятати, що ці слова героя «Дива» читалися в суспільно-політичному контек­сті кінця 1960-х років, коли хрущовська «відлига» закінчилася пом'якшеною (порівняно зі сталінською) тоталітарною версією довготривалої брежнєвської епохи.

«У «Диві» все закінчується смертю художника, — коменту­вав сюжет свого роману П.Загребельний. — Це вічний конфлікт: митець зробив справу, яка на нього покладалася, і вже він не потрібен... У старому грузинському соборі показують руку май­стра. Збудував собор — відрубали правицю... Колізей збудували полонені євреї, яких імператор Тит пригнав у Рим, завоювавши Ізраїль. Івашка Грозний голови відрубував. Гітлер знищував по­лонених, які будували йому військові заводи... Така доля всіх, хто творить цінності.»

Реконструюючи історію Київської Русі, П. Загребельний екс­траполював її на сучасність, показуючи, власне, могутню течію часу, в якому все взаємопов'язано й переплетено. У дзеркалі XI століття вгадуються риси століття ХХ-го; історія князя й митця ви­ламується з рамок конкретного часу, переходячи у сферу вічності.

СИВООК

Багато уваги в романі «Диво» приділено психології митця. Осо­бливо прикметні щодо цього сторінки, на яких ідеться про барви світу, що їх відкриває для себе майбутній майстер Сивоок. Сприй­няття кольору Сивооком відтворене надзвичайно Цікаво: його душа переймається здивуванням-захопленням, з якого, зрештою, й постає диво Київської Софії.

Сивоок у П. Загребельного — це апофеоз мистецької неза­лежності. Саме цією «бунтівливою» (якщо хочете — антитота- літаристською!) ідеєю пронизані такі роздуми Сивоока, як, для прикладу, ось цей: «Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса — лише в неоднаковості». У таких міркуваннях легко впізнається дух українських 1960-х років: пафос неповторності (індивідуального таланту, кожної смертної людини) вельми ха­рактерний для творчості В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча...

Драматичним у романі «Диво» є образ професора Отави, за­хисника Київської Софії в часи гітлерівської окупації. Один з епі­зодів, що стосуються історії цього героя, цікаво прокоментував сам автор (маючи на увазі зізнання Отави, що він винен у загибе­лі Михайлівського собору): «Коли вже роман вийшов у світ, мені розповіли, що в Києві до війни жив професор Моргілевський, ве­ликий знавець історії архітектури. Коли Постишев вирішив зни­щити Михайлівський Золотоверхий, то «прикритися» задумано було іменами вчених. Ігор Грабар дав телеграму, що собор не має історико-культурної цінності. Прийшли й до Моргілевського: « Підпишіть і Ви ». Він підписав, а наступного дня прийшов на лек­цію, став на кафедру і сказав: «Діти мої, вчора я скоїв найстрашні­ший свій гріх». І заплакав. Під час окупації професор залишився в Києві. Німці схиляли його до співробітництва, але він не пішов на це і невдовзі помер з голоду. Свого Отаву я писав із Моргілев- ського, не знаючи, що такий чоловік був на світі!»

РУКА РОМАНТИКА

Любов Павла Загребельного до виняткового, до екзотики мандрів видавала в ньому романтика. Його улюблені герої — ли­царі без страху і докору, українські ідальго (Сивоок — серед них!). Мічені романтичним знаком, вони здатні перевершувати звичні межі людських можливостей, вражати ерудицією, дотепністю, блиском таланту, безстрашністю та альтруїзмом. Вони відважно виходять на поєдинок зі злом, «дрібними бісами», що уособлю­ють агресивну посередність. Схильність до гіперболізації, контр­асту яскраво-незвичайного і сіро-безликого, що виявляється через колізію «моцартівського» і «сальєрівського» типів персона­жів, винятковість ситуацій, покликаних виявити неординарність героїв, — усе це змушує згадати різкі протиставлення Майстрів і філістерів у прозі німецького романтика Е.-Т. А. Гофмана.

П. Загребельний завжди дбав про читабельність своїх романів. Очевидно, саме тому в його творах так активно використовуєть­ся пригодницько-детективний елемент. Це стосується й історич­них романів письменника, які важко уявити без мандрів Сивоока («Диво»), пригод Маркерія («Первоміст») чи дивовижних життє­вих «кружлянь» Свпраксії та Роксолани. Письменник охоче за­нурюється в таємничу, сферу ірраціонального, підсвідомого, осо­бливо ж тоді, коли йдеться про мотивування якихось поворотних моментів у житті героїв. Ірраціональний чинник дуже суттєвий у тих людських історіях, що їх оповідає Павло Загребельний. Адже людина (у тому числі й та, яка жила на київських землях тисячо­ліття тому) — це загадка, якій немає кінця. Тому ми й занурюємо­ся в минувшину, що інстинктивно прагнемо відшукати там частку правди про себе нинішніх. І роман «Диво» справді допомагає від­чути золоту нить історії, що бринить у кожному з нас.

Володимир ПАНЧЕНКО 15 липня 2011 р.