ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Створюючи Українську держа­ву, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах та істо­ричних подіях.

Ярослав Дашкевич є питання про претензії та домагання

Московії — а в подальшому Росії — на історичну спадщину Київської Русі.

У романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель, або

Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), які свідчать про докорінне перекручен­ня історії Російської імперії, мета якої — створення історичної міфології про те, що Московія та Київська Русь мають спільні іс­торичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, які привласнили собі ми­нуле Великого Київського князівства та його народу, завдали не­поправної шкоди українському етносу. Тепер завдання полягає в тому, щоб на основі правдивих фактів показати брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без велико­го минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле й на­віть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533 — 1584), взяли за мету привласнити історію Київської Русі, її славне минуле й створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якби ця міфологія не стосувалася корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України — її історії, мови, культури.

Протягом століть — особливо на початку XVI — в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава й російський народ беруть початок від великого князівства Київ­ського; що Київська Русь — колиска трьох братніх народів — ро­сійського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіо­графія і державні діячі Росії, а також «п'ята колона» в Україні, у складі якої — комуністи й майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо, що:

— За часів існування держави Київської Русі про Московську державу не було навіть згадки. Відомо, що Московське князівство як улус Золотої Орди засноване ханом Менгу-Тімуром тільки 1277 року. До цього часу Київська Русь уже існувала понад 300 років;

— Немає ніяких фактів про зв'язок Київської Русі з фінським етносом землі Моксель і пізніше Московським князівством до XVI ст. У той час, як 988 року відбулося хрещення Київської Русі, фінські племена землі Моксель були напівдикими.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», якщо він з'явився на світ через декілька століть після русичів-українців? Він не має морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, нав'язувати свою культу­ру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало Російської держави, не було «великороса» й російського народу, а була Суздальська земля — земля Моксель, а пізніше — Москов­ське князівство, що входило у склад Золотої Орди — держави Чингізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі на­зивали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси — хто вони?

Московити. У IX — XII ст. великий край від Тули, Рязані й те­перішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші — все це народ «моксель».

1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського КНЯ­ЗЯ Мономаха — Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола в Київському князівстві. Він започаткував князювання Рю- риковичів на землях Моксель, очоливши Суздальське князівство. У нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований у лісовій глу­хомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв'язки з батьківською дружиною й зі старими київ­ськими звичаями.

1169 року Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, який не відчував ніякого родинного зв'язку зі слов'янською святинею — Києвом.

За короткий час (50 — 80 років) на кожне фінське поселення посадили князя із Рюриковичів — уродженців від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з'явилися на землі Моксель князів­ства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. У цей час на землі Моксель починають проникати окремі місіонери, що роз­повсюджують християнство. Про масове «перетікання» слов'ян із Придніпров'я на землі Моксель, як це стверджують московські історики, не може бути й мови. Для чого слов'янам із плодючих земель Придніпров'я іти через непрохідні хащі й болота тисячі кілометрів у невідому напівдику глухомань?

На базі християнства на землі Моксель починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на цих землях про­живали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками, 1872 р. — 215 с.). Із 7 729 розкопаних курганів не ви­явлено жодного слов'янського поховання.

Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, які вивчали людські черепи, підтверджують відмінність фінсько­го й слов'янського етносів.

1237 року на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Усіх, хто схиляв голову, цілував чобіт хана й приймав його під­данство, залишали живими й неушкодженими, а тих, хто не хотів покоритися, — знищували.

На час воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимир- ське князівство посадили молодшого брата Юрія — Ярослава Всеволодовича, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заручники). Пе­ребуваючи в Орді Батия з 1238 по 1252 p., Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв весь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився з дочкою хана Батия, згодом став ві­рним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирське князівство (1252—1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі пе­ремоги Олександра Невського — жалюгідна брехня. Князь Олек­сандр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві 1240 року й на Чудському озері 1242 року, адже був ще дитиною.

Варто зазначити, що управлінська влада Ростово-Суздаль­ських князів була мінімальною. Хан Батий для керівництва кня­зівством (улусом) назначав намісника — великого баскака, а на місцях — удільного баскака. Це були повновладні правителі Зо­лотої Орди, які керувалися законами Яси Чингізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше й московські князі були незалежними від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) в ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі були на другому, а то й на третьому місці.

Брехня й те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким 1147 року. Це міф, який не має підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року було проведено третій пе­репис населення Золотої Орди.

Московія як князівство виникло 1277 року за наказом тата- ро-монгольського хана Менгу-Тімура й було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277— 1303) (молодший син Олександра Невського). Від нього пішла династія московських князів Рюриковичів. 1319 року хан Узбек, як зазначено у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінсько- го, назначив свого брата Кулхана удільним московським князем, а 1328 року — Великим Московським князем.

У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. 1319—1328 pp. відбулася зміна династії Рюриковичів на династію Чингізидів у Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московії перервалася династія роду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто понад 270 років Москвою правили чистокровні Чингізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) 1613 року зобов’язалася свято зберігати давні традиції і присягла на ві­рність старій династії Чингізидів.

Московська православна церква 1613 року стала стабілізу­ючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московії.

Із вищеназваного видно, що Московія є прямою спадкоємни­цею Золотої Орди — держави Чингізидів, тобто насправді татаро- монголи були «хрещеними батьками» московської Державнос­ті. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.

Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV—XVII стст. серед фін­ських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його іс­торія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія вели­коросів починається із Заліської землі, з Московії, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, зробили вагомий внесок у формування «великоросів».

На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, голо­вна мета якого — світове панування.

Щоб привласнити історію Київської землі й увічнити цю кра­діжку, великоросам було потрібно придушити український на­род, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.

Українців, які з'явилися як нація в XI—XII стст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Украї­

на втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які заги­нули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшо­го брата», «малороса» в жорстоких «обіймах любові».

СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Ще за часів князювання Василя III (1505—1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московсько­го православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». З цього часу в московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва — третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались у Мос­ковії. Скільки крові було пролито московськими князями, а піз­ніше — царями заради цієї ідеї-маячні.

За царювання Івана IV (Грозного) претендування Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а й Візантійської імперії по­силюються. Так, за переказами, «шапка Мономаха», буцімто по­дарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом — базилевсом Константином IX, була символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздаль­ським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї «шапки» є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а й на спадщину колишньої Візантій­ської імперії. Далі було складено капосний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої Заліської землі. Усе це було вигадкою. Насправді «шапка Мономаха» була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319—1340), який використав її для свого звеличення (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. — Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з ти­тулом Московського царя як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Кон­стантинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так уза­конили брехню.

Масову державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше 1701 року видав указ про вилучення в поко­рених народів усіх письмових національних пам'яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних доку­ментів, архівів тощо. Особливо це стосувалося України-Русі.

1716 року Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзь­кого літопису, де було показано «об'єднання» давнього літопи­сання Київського й Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов'янських і фінських земель. Однак доступу до «копії»- фальшивки, як і до самого оригіналу, не було.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій — написання так званих загальноруських літо­писних зводів, у яких обґрунтовувалось право Московії на спад­ковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а моско- витів — росіянами. Так украли в законних спадкоємців Київської Русі — українців — історичну назву — Русь.

Петро І привіз із Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі й професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.

Для цього кожний іноземець, що поступив на державну служ­бу, давав присягу про нерозголошення державної таємниці й зобов'язувався ніколи не виїжджати за межі Московської держави. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «оброб­ці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій євро­пейській країні через ЗО—50 років розсекречуються всі архіви.

Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську дер­жаву, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762— 1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись із архівними першоджерелами, звернула увагу, на те, що вся історія держави тримається на словесній би­линній міфології й не має доказової бази.

Тож Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом графа А. П. Шувалова, в її складі — 10 видатних істориків. Головне завдання комісії полягало в тому, щоб за рахунок переробок літописів, написання нових літопис­них зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі та створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. 1792 року «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилася за такими напрямками:

— збір всіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання мате­ріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а й із інших — Поль­щі, Туреччини та ін.;

— вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літо­пис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищували або засекречували. Так засекретили «Скіфську історію» А. І. Лизлова, що була видана 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. У «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московії — це окремий відособлений самобутній народ, який ні­чого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

— написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а представлялися, що вони XI, XIII, XIV століть. Усі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це тоді, коли на Київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, — а в Заліській землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які були напівдикими, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

— обґрунтування єдності Київської Русі й фінських племен, для чого було написано тисячі різних зводів. Усі ці зводи й літо­писи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського, є тіль­ки в переписаному вигляді, жодного оригінала. Жодного! Усе це вказує на неймовірну за масштабами безсоромність і нахабність, фальсифікацію при створенні історії Російської держави.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоб українські історики написали правдиву історію Укра­їни, яка б ґрунтувалась не на фальсифікованих Катериною II літопи­сах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, в тому числі таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди по­винні знати правду.

Ярослав ДАШКЕВИЧ