«ПЕРЕКАЗИ СТАРОВИНИ ГЛИБОКОЇ...»

«Захар Беркут» Івана Франка: романтична легенда чи актуальна історична реальність?

Велетень української культури, Іван Якович Франко, все жит­тя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української.

Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вар­тість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього й було створено «Захар Беркут». Головна думка повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політич­ну та економічну свободу — тобто право вірити в те, що відро­джує в народі життя; право заводити й відстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро» — як кожної людини, так і громади зага­лом? Що для цього потрібно? Пошуки відповіді на це питання

й надихнули нашого геніального письменника на написання цієї повісті (Франко в думках переносився у прадавні, оповиті загад­ковим серпанком часи — XIII століття, добу Червоної, Галицько- Волинської або Карпатської Русі, з насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим за­взяттям схопитися в двобої з гігантським ведмедем та з іноземни­ми загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).

Декілька слів про творчу історію твору. 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Треба заува­жити, що головним редактором цього видання був на той час гім­назіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О. Партицький, чиї політичні, та й естетичні уподобання багато в чому не збігалися з Франковими. І все ж таки

Іван Якович вирішив узяти участь у конкурсі, влаштованому «Зорею». По-перше, поспіхом намагався хоч якось поліпшити ма­теріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж його ще й переслідувала імперська австро-угорська поліція, жив на ту пору в рідному селі Нагуєвичі під наглядом жандарма, як сам писав про себе: «рубав січку і коні пас»; його повністю позбави­ли і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства (якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому; «Одежі нема, чобіт нема, довги сто­ять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польо­ву роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі

— басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі»

— цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні). А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року він зізнавався в листі до свого товариша І. Белея: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м'ясо?». На це питання відповів сам автор; повість Франко напи­сав восени 1882 року, за зовсім короткий проміжок часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник одержав за «Захара Беркута» першу премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним із найпо- пулярніших в українській літературі.

Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги та­кож і вершинні здобутки європейської літератури.

нє громадське життя, показати життя самоуправне, безначаль­не і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-фе­дерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Яким же чином він був втілений у життя?

Франко як митець найвищо­го рівня, звичайно, знав, що за­думана ідея справить незабутнє враження на читачів лише тоді, коли вона дивовижним чином «переплавляється» в живі, коло­ритні, суперечливі, життєві ха­рактери — кожен зі своїм непо­вторним обличчям. Таких облич у повісті багато. Пихатий, гордо­витий, заможний боярин Тугар Вовк. Що дуже характерно: він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на презренного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волин­ського князівства. Безстрашний воїн, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть за кілька метрів і вже йде в атаку, — Максим Беркут. Хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Ми­рослава, і десятки інших. Проте найбільшу увагу автор приділяє, звісно, героєві, ім'ям якого й названо повість.

Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «стро­гий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!), «незважаючи на гли­боку старість, ще сильний і кремезний», є втіленням кращих рис тієї напівлегендарної (водночас історичної) давньоукраїнської карпатсько-галицької громади, що впродовж століть, як був пе­реконаний Франко, давали нашому народові силу протистояти і чужим вторгненням, і «своїм» визискувачам.

Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця під­ступно пролитою кров'ю» — такий кодекс честі в цього «просто­го» селянина, «смерда» в очах Тугара Вовка та схожих на нього хижаків-бояр, які чомусь впевнені в тому, що сам Бог дав їм право захоплювати не свої — громадські землі, топтатися по долях лю­дей. Тільки громадська єдність врятує простих людей від рабства монгольського, боярського або князівського — це своє глибоке переконання Захар Беркут, керівник Ради старійшин карпатсько­го села Тухля, найповажніший і найдосвідченіший тамтешній громадянин, передає своїм побратимам.

Цікавим є діалог Захара Беркута й Тугара Вовка на копному (громадському) суді Тухлі; це, по суті, — змістовний (нехай не сю­жетний) центр повісті. Перед появою Тугара Беркут так характе­ризує цього хижака: «Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь (Данило Галицький. — І. С.) подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокій­на повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління по­чув себе упокореним», — звертається Захар Беркут до односельців.

На запитання Захара: «Хто велів тобі йти сюди?», Тугар Вовк відповідає: «Мій і ваш пан — князь Данило Романович!» І чує спокійні, сповнені високого почуття власної гідності слова Бер­кута (нам би сьогодні таке почути!): «Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана» («...Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах За­хара», — пише Франко).

— Сонце преясне! — сказав він. — Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх з лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!»

«Послухай же тепер, боярине, — говорить далі Захар, —' яка наша думка про твого князя. Сам бачиш і знаєш, що вітця й опіку­на ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати... Він, щоправда, голо­сить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри, — своїх не­ситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добичами, а радий би нас усіх на­віки поробити рабами. Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічни­ми данинами (! — І. С.). Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьо­годні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!»

Князь Данило Галицький.

не стосує сказане ним до сучасності: хіба в нас зараз є бояри?!) Франко додає власний авторський коментар (примітку). Ось що

Цікаво, що до цього яскраво­го монологу Беркута (нехай читач він пише: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть ува- жатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літопис­ця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Ро­зуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя

Данила, який між усіма володарями русько-галицьких земель ви­значується як чоловік незвичайний, симпатичний і по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом». До речі, характеризуючи вдачу й психологію Тугара Вовка, Франко робить точне й глибоке зауваження: розпинаючись у від­даності князеві Данилу, Вовк «далеко не по щирій совісті випо­відав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті». Проте ось що привертає увагу: своє показне холопство боярин Тугар Вовк «теоретично обґрунтовує» тим, що цього ви­магають суворі умови нового часу. Він каже Захару: «Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе, — пере­живається. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одно­го сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і у свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця (маються на увазі, звісно, монголи. — І. С.). Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають».

Захар не забарився з відповіддю. Він не гірше, а краще за боя­рина знає про монгольську загрозу; але знає й те, що «подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдер­ті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боя­рине, що се значить: єдинити силу народу в одних руках!... Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв'язки, обезору­жити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну». Це каже той Захар Беркут, який прекрасно знає: свавілля бояр є вірною запорукою руйнування держави та (або) її окупації чужинцями. Тоді ще не знали грецького слова «олігарх», та й не зовсім синонімічні ці поняття: панування по праву бла­китної крові або військової звитяги не тотожне пануванню по праву безмежних масштабів хамського злодійства! Також Захар Беркут чудово знає, що «як чоловік сам-один серед громади сла­бий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне по­розуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні по­рядки громадські».

* * *

Ми визнаємо Франка генієм. То, може, замість курити йому зайвий, ювілейний і буденний, непотрібний фіміам, краще вчита­лися б у думки його улюбленого героя, мудрого тухольського се­лянина Захара Беркута? Адже, поза сумнівом, це сам автор пише від імені Захара, зокрема й таке: «Бачачи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг». Беркут знав єдину надію: «До­бре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності». От про що треба думати зараз...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

22 липня 2011 р.