МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИТЬ, або Чи є росіяни слов’янами?

У принципі, мене не здивувало, що моя стаття «Звідки пішла Руська земля...» викликала неоднозначну реакцію. Зокрема, на сайті газети «День» розгорілася своєрідна дискусія. Не вдаючись у її деталі, зверну увагу лише на деякі головні момен­ти.

Прослідкувати ж, як змінювалося трактування терміну Русь, як Русь, зрештою, «перетворилася» в Росію, як відбувається сві­доме чи несвідоме ототожнення цих понять — це завдання наба­гато ширшого дослідження.

Однак впало в око інше: опоненти чомусь перейнялися тим, що я, мовляв, маю якісь сумніви щодо слов’янськості росіян. Хоча, здавалося, в статті я цієї теми не торкався.

Тоді в мене виникла думка: а чому б її не зачепити. Тим біль­ше, що і у часи минулі, і зараз, коли на щит піднято міфологему «Русского мира», російські націоналісти активно експлуатували й експлуатують тему слов’янської єдності. Та й на побутовому рів­ні, коли хтось хоче довести, що росіяни й українці — «братья на- веки», вдається до «вбивчого аргументу»: ми ж, мовляв, слов'яни, православні.

Однак не все так просто...

Свого часу мене вразив один епізод у романі У Самчука «Во­линь». Зазначу, що цей твір значною мірою автобіографічний і відносно об'єктивно зображує життя волинського села початку XX ст. Батько героя, такий собі селянин-середняк, бажаючи «ви­битися в люди», шукає, де б купити дешевої землі. Він, як і всі його односельці, вважають себе росіянами, шанують російського царя, тобто є «свідомими» обивателями імперії Романових. Од­ного дня він їде шукати землю в Центральну Росію, десь аж під Москву. Приїхавши додому, розповідає своїм односельчанам, як тамтешні росіяни відрізняються від них, «росіян» Волині.

Навіть у наш час глобалізації вони є. І це має своє пояснення. Адже етнічні субстрати, на основі яких формувалися російська й українська нації, помітно відрізнялися одна від одної. Зверне­мося до даних археології. Уже з часів неоліту на теренах Східної Європи (від Чорного й Балтійського морів, Карпатських гір аж до Уралу) сформувалися три різні расово-етнічні утворення. Від­різнявся і їхній спосіб життя. Одні переважно займалися зем­леробством, другі — скотарством, треті — мисливством. У сте­пових регіонах проживали кочові, пастуші племена. З часом тут укорінилися тюркські етноси, які мають своїх численних родичів і на теренах Азії. Територію південно-східної частини Європи за­йняли індоєвропейські племена, серед яких з часом виділилися слов'яни. Щодо північно-східної частини Європи, то вони стали ареалом для проживання фіно-угорських племен.

Останні сформувалися в досить несприятливих умовах, сеРед холодних похмурих заболочених пущ Євразійського континенту. Це вплинуло на їхній спосіб життя, їхню поведінку. Часто етно- графи відзначають упертість представників цих етносів, замкну­тість. Іноді — небагатослівність. А також своєрідну войовни­чість, навіть агресивність. Адже їм постійно доводилося воювати з «хижим лісом», дикою лісовою звіриною. Це також породжува­ло «похмуре», недовірливе ставлення до навколишньої дійсності.

Живучи у віддалених лісових районах, фіно-угорські племе­на часто були ізольованими від цивілізаційних центрів. У своє­му житті вони зберігали чимало «примітивних», патріархальних рис. Через це ставали об'єктом завоювань більш розвинутих на­родів — германських, слов'янських, тюркських.

Однак (тут варто зробити ремарку) цивілізаційна відсталість фіно-угрів, викликана тривалим проживанням у несприятливо­му природному середовищі, зовсім не свідчить про їхню якусь «неповноцінність». Є приклади, що окремі фіно-угорські народи (угорці, фіни, естонці), потрапивши в коло європейської цивілі­зації, завдяки своїй завзятості, наполегливості демонструють не­абиякі успіхи, а серед знаменитих росіян було і є чимало вихідців із середовища фіно-угорських народів, які й донині зберігають свою ідентичність.

Не секрет, що російський етнос, становлення якого відбува­лося в північно-східній частині Європи, формувався переважно на фіно-угорській етнічній основі. Щоб мене не звинуватили в тому, що я використовую якісь антиросійські тези українських націоналістів, звернуся до класичної роботи видатного археоло­га Олексія Уварова «Меряне и их быт по курганным раскопкам», опублікованої в Москві ще 1872 року.

Тут варто сказати кілька слів про цього автора. Він походив із графської родини, яка кілька століть вірою та правдою служила державі Російській. Його батько, Сергій Уваров, з 1818 по 1855 рік був президентом Російської академії наук, у 1833—1849 ро­ках обіймав посаду міністра народної освіти. Це саме той Уваров, якому належить сумнозвісна формула російсько-імперського на­ціоналізму «православие, самодержавие, народность». Нею і за­раз дехто в Росії не проти скористатися.

Та повернімося до його сина — Олексія. «Син за батька не від­повідає», — так свого часу сказав «великий учитель» Й. Сталін. Не знаю, наскільки Уваров-молодший розділяв погляди свого батька, однак, без сумніву, він був цілком лояльним обивателем Російської імперії, належав до представників її еліти, тобто запід­озрити його в якійсь антиросійськості немає ніяких підстав.

Тож звернемося до його роботи. Починаючи з 1851 по 1854 рік О. Уваров провів широкомасштабні археологічні розкопки на теренах тодішніх Московської, Тверської, Новгородської, Ко­стромської, Ярославської та Володимирської губерній. Проводи­лися вони (до речі!) під егідою міністра внутрішніх справ. Зага­лом було розкопано 7 729 надмогильних курганів.

Хоча О. Уваров, дотримуючись імперської ідеології, ствер­джує, що територія, яку він досліджував, — це Русь, все ж пока­зує, що цю землю в період середньовіччя населяв фіно-угорський етнос меря. Він також наводить низку топонімів цього регіону (переважно озер та річок), які свідчать про їхнє фіно-угорське по­ходження. Назвемо, Щоб не втомлювати читачів, лише невелику їхню кількість — Шальма, Кульза, Касть, Кєма, Лахость, Каргаш, Рахма, Сігорь, Сора, Тюмба, Учєнжа, Пєза, Тєбза, Міча тощо.

Дослідник стверджував також, що чимало поселень на тери­торії тодішньої центральної Росії зберігали ім’я мері (Мерлево, Мерлинівка, Мериново тощо)1. Неважко також на основі напра- цювань О. Уварова встановити, що й у побутовому, й культурно­му аспектах, а також антропологічно фіно-угорський народ меря помітно відрізнявся від слов’янських племен.

У своїх міркуваннях та висновках щодо цієї проблеми О. Ува­ров був далеко не одинокий. Можна навести численні висловлю­вання російських вчених на користь того, що саме фіно-угорські народи (не лише меря, а й чудь, мурома, весь та ін.) були етнічним ядром російської нації. Наприклад, один зі стовпів російської іс­торіографії Василь Ключевський стверджував, що «фінські пле­мена були споконвічними мешканцями в самому центрі ниніш­ньої Великороси»².

А інший російський історик — Михайло Покровський — на­віть зробив таку різку заяву: «Великоросія побудована на костях «інородців», і ледве останні дуже втішені тим, що в жилах вели­коросів тече 80% їхньої крові»³. Говорячи про «інородців», учений мав на увазі переважно фіно-угорські етноси.

Про великий вплив фіно-угорських етносів на становлення російської нації говорив видатний російський лінгвіст та етно­граф — граф Микола Трубецкой. У роботі «До проблеми росій­ського самопізнання» (1927) він наголошував, що російська на­родна культура — це «особлива зона», в яку, крім росіян, входять ще фіно-угорські «інородці» разом із тюрками волзького басейну. Учений стверджував, що народний костюм росіян є швидше не слов’янським, а фіно- угорським. Зокрема, писав: «У російсько- фінському костюмі є кілька характерних загальних рис (лапті, косоворотки, жіночий убір голови), невідомі романо-германцям та слов’янам»⁴.

Крім того, вчений вказував на неслов’янську п’ятитонову гаму народних російських пісень і певні неслов’янські ознаки фольклору — відсутність русального циклу, колядок, фінський культ берези тощо.

Фіно-угорські етноси, що проживали на теренах північно-схід­ної Європи,через свою цивілізаційну відсталість зазнали сильних іноетнічних впливів у період середньовіччя та Нового часу. Най­більш потужним виявився вплив слов’янський чи то руський (фактично укра­їнський). Протягом бага­тьох століть відбувалася своєрідна «русифікація» фіно-угорського етнічно­го масиву північно-східної Європи. Результатом цього й став генезис російського етносу.

Проникнення слов’янського люду на ці терени почалося досить рано, ще десь у IX—X стст. Основним об’єктом його колонізації спочатку стали землі, де з часом утворилася Новго­родська держава, яка контролювала значну частину шляху «із ва­рягів у греки». Тут виникло чимало слов’янських поселень. Від­повідно, й місцеве фіно-угорське населення (чудь) зазнало певної слов’янізації, перейняло елементи руської культури. До того ж Новгород і Новгородська земля були тісно пов’язані (економіч­но, політично й культурно) з Києвом. Дослідник Я. Дашкевич, на­приклад, вважає, що на Новгородщині вже в давньоруські часи існував окремий етнос. На нашу думку, тут радше відбувалося формування окремого етносу, в якому фактично й формально переважало слов’янське начало. Правда, зі значними домішками фіно-угорських елементів. Водночас Новгород був зорієнтований на західні цивілізаційні центри, на балтійську торгівлю. Загалом цей етнос був близьким до Русі-України — щодо культури та на­віть мови.

Свідченням цього є т.зв. билини, котрі часто трактуються як російський епос. Однак цей епос мав локальне поширення — як правило, землі колишньої Новгородської держави. Відомо, що ці билини мають київське походження, в них часто присутні сюже­ти, пов'язані з Києвом, князем Володимиром тощо.

Свого часу Микола Костомаров (1817 — 1885), який зробив чималий внесок як у російську, так і українську історіографію, вирішив провести етнографічні дослідження в околицях Новго­рода.

Показовою є історія «приєднання» Новгородської землі до Московії. Почалася вона за царя Івана III, ще 1471 року, коли мос- ковіти розгромили новгородські війська на річці ПІелоні. При цьому московське військо, спустошивши Новгородську землю, вбило тисячі людей. У 1478 р. Новгород остаточно капітулював. Тоді ж із Новгороду московіти вивезли близько семи тисяч людей (власне, новгородську еліту). Частину з них стратили, а частину розселили в містах «корінної» Росії — Нижньому Новгороді, Во­лодимирі, Муромі, Переяславлі, Ростові, Костромі тощо. Нато­мість у Новгород з Москви та Московії послали «дітей боярських і купців».

Чи не схоже це на масові депортації, котрі були як у царській Росії, так і за радянських часів?

Однак трагедія Новгороду і його землі на цьому не скінчила­ся. Сепаратизм його жителів придушували протягом ще цілого століття. А цар Іван Грозний 1570 року влаштував для них кри­ваву баню, описи якої просто вражають нелюдським садизмом.

Про жорстоке «приєднання» Москвою Новгороду свідчать документи. Навіть офіційні російські історики (Микола Карам­зін, Сергій Соловйов) не забули в своїх творах описати цю жор­стокість. Інша річ, що трактували вони їх як «собирание русских земель». До речі, підкоривши Новгород, цар Іван III почав титу­луватися як «государ всія Русі».

Однак, читаючи про цю жорстокість, виникає думка, що це було не «собирание земель», навіть не завоювання чужих терито­рій. Це було щось більше. І називається це — етноцид.

Новгород вперто не хотів підпорядковуватися Московії. За­надто різними були ці держави. Водночас московські завойовни­ки прагнули не лише підкорити населення Новгородської землі, а й винищити, депортувати його населення, заселити територію своїми людьми. Фактично це була етнічна війна.

Однак повернемося до питання про становлення російсько­го етносу. Уже зазначалося, що землі, де формувався цей етнос, не були слов’янськими. Майже до XV ст. вони не трактуються як Русь. Для їхнього позначення в писемних джерелах іноді вико­ристовувався термін Залісся.

Яке він мав значення? Між, власне, Руссю, Київською землею та цим регіоном були величезні непрохідні Брянські ліси. Звід­си й назва — Залісся. Важко сказати, коли ці землі опинилися в орбіті інтересів Київської держави, очевидно, десь в XI ст. Тоді «Повість минулих літ» фіксує протистояння між місцевими волх­вами й представниками князівської влади, котрі, очевидно, крім збору данини, здійснювали християнізацію цих земель. Варто відзначити, що православна церква була частиною князівського державного апарату. І, судячи з усього, саме вона відіграла поміт­ну роль у слов’янізації Залісся. Здійснюючи хрещення місцевого населення, вона так чи інакше прилучала мешканців цього краю до «руської спільноти».

Вам не здається дивним, що в російській мові сільських жи­телів називають «крестьяне», тобто християни, хрещені? Певно, в давнину саме так на Заліссі називали фіно-угорських тубільців, які прийняли християнство й стали підданим церкви та князя.

Судячи з усього, Київ не мав безпосередніх контактів із За­ліссям. Руське проникнення в цей край відбувалося важко, і то переважно через Новгородські землі, які були пов’язані із Заліс­сям не лише річками; і тут, і там проживало фіно-угорське насе­лення, що, зрозуміло, полегшувало комунікацію. Загалом земля Залісся була малопривабливою для київських князів. «Відзначаю­чись суворим кліматом, населена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), — писав російський історик Д. Іловайський, — вона вважалася найостаннішим уділом»6. Зрозумілим також є те, що руські (переважно київські) літописці не писали про цей край.

Відтворити історію Залісся, початки його слов’янізації XI-XIII стст. проблематично. До нас дійшли лише фрагментарні свідчення. Складається враження, що основним слов’янізатором була церква, котра використовувала в богослужінні церковнослов’янську мову. Тому не дивно, що в російській мові так багато церковнослов’янізмів і вона, в певному сенсі, є ближчою до південнослов’янських мов (болгарської, сербської), ніж до сусідніх східнослов’янських (укра­їнської, білоруської). Слов’янська, фактично руська (українська) мова звучала при дворах руських князів, які підкорили собі цю те­риторію. Цією мовою так чи інакше починали розмовляти князів­ські слуги з місцевого населення.

Таким чином, тут відбувалося поступове формування своє­рідного слов’янського койне, а також формування «руської свідо­мості». Принаймні політична еліта й церква на Заліссі ототожню­вали себе з Руссю.

У 1237 р. татари завоювали Залісся (в літературі часто це за­воювання називають монголо-татарським, хоча цей термін не є достатньо коректним). З того часу на довгий період ця земля опи­няється у сфері політичних інтересів татарської Золотої Орди. Фактично вона стала частиною (улусом) цієї держави. У цих зем­лях був великий князь, який отримував ярлик від хана Золотої Орди.

Не вдаючись до нюансів, зазначимо, що політичне становище земель «основної» Русі (України, Білорусії, Новгородської респу­бліки) було дещо інакшим після татарської навали. Принаймні вони політично були більш віддалені від золотоординських ха­нів, ніж Залісся. Деякі з руських земель «продовжили» свою дер­жавну традицію в формі федеративного Великого князівства Ли­товського. На жаль, у нашій історичній літературі й далі панує сумнівна формула, нав’язана не без впливу російської імперської історіографії, про завоювання українських і білоруських земель литовцями. Щодо Новгородської республіки, то в неї були непо­гані відносини з Великим князівством Литовським.

Незважаючи на те, що Залісся стало політичною частиною Золотої Орди, а елітарні верстви зазнали помітної татаризації, цей край і далі формально продовжував слов’янізуватися. Осно­вну роль у цьому процесі, як і раніше, відігравала православна церква, котра отримала дуже широкі права від ординських ханів. Певну роль продовжували відігравати й «емігранти» з руських зе­мель. Наприклад, таким був митрополит Петро Ратенський, який фактично переніс центр митрополії до Москви, воєвода Дмитро Боброк-Волинський, якого вважають героєм битви на Куликово- му полі. Ці люди, звісно, приходили на Залісся не самі, вони при­водили з собою слуг.

Політичним центром Залісся в XIV ст. стала Москва. Тому край почали називати Московією — на відміну від Русі, адже так у XIV — XVII ст. називали переважно українські й білоруські землі. У писемних пам'ятках того часу (як руських, так і європей­ських) бачимо, що в них, здебільшого, чітко розрізняли Русь та Московію.

Інша річ, що московські правителі з часом, особливо після того, як їм вдалося стати самостійними й звільнитися від татар­ської залежності, почали апелювати до руського спадку, розгля­дати себе нащадками руських князів, що колись правили в Києві. Спадок княжої Русі (культурний, церковний, політичний) і далі був привабливим. Зрештою, заявляючи права на такий спадок, московські правителі могли претендувати на Руські землі.

Мої опоненти закинули мені, що я «забувся» про «Задонщи- ну», коли говорив про інтерпретацію терміну Русь в давньоруські часи. Не буду нагадувати, що «Повість минулих літ», яку я харак­теризував, і «Задонщина» — пам'ятники хронологічно різні. При всіх знаках питання, які залишає «Задонщина», мусимо вказати, що найдавніший її список датується 70-ми pp. XV ст. — якраз ча­сами царя Івана котрий, як уже говорилося, почав себе називати правителем всієї Русі. Так, попри те, що в «Задонщині» вжива­ються терміни «Русь», «Руська земля» в широкому розумінні, і в її склад входить Московія, тим не менше, автор певним чином розмежовує Русь і Залісся. Ось, наприклад, як звучать слова кня­зя Дмитра Івановича на початку цього твору: «Прийшла до нас вість, браття, що цар Мамай стоїть біля бистрого Дону, прийшов він на Русь і хоче йти на нас в Заліську землю»⁷.

Розуміння своєї руськості зростало в московських правителів у міру того, як вдавалося їм приєднати до себе нові території, за-

селені переважно слов’янським людом. Спочатку це були Новго­родська й Псковська землі (XV ст.), потім Смоленська (XVI ст.), українські та білоруські (XVII—XVIII ст.). Це врешті-решт спри­яло слов’янізації та «русифікації» Московії. Зрештою, цар Петро І проголосив Російську імперію. У даному випадку був викорис­таний термін Росія, котрим греки позначали Русь. Також за часів Петра І та Катерини II в Росії здійснили широкомасштабну про­граму «переписування історії», вилучення й фальсифікації доку­ментів, метою яких стало створення міфу, що самодержавна Росія є спадкоємцем колишньої княжої Русі з центром у Києві.

Звісно, зараз немає чистих слов’янських етносів. Не є такими й українці, в мові й культурі яких спостерігаємо чимало тюрк­ських елементів. Але одна справа, коли етнос творився переваж­но на слов’янській основі, а інша — коли відбулася слов’янізація неслов’янського етнічного субстрату із включенням слов’янських елементів. Творення російського етносу здійснювалося якраз другим шляхом. У цьому його Унікальність. Більше таких народів серед слов’ян немає. Тому ментально, культурно, мовно росіяни відрізняються від інших слов’ян. У росіян збереглося чимало від ментальності фіно-угорців — недовірливе ставлення до оточен­ня жорстка чи навіть жорстока поведінка. «Москва сльозам не вірить» — здається, ці слова досить точно характеризують таку ментальність.

Поміркуйте хоча б над таким фактом: коли представники різ­них слов’янських народів, як правило, без особливих труднощів розуміють одне одного, то в росіян виникають із цим проблеми. Чому вони (принаймні в переважній більшості), живучи серед інших слов’янських народів, намагаються не вчити їхніх мов? Сказати, що тут спрацьовує синдром імперськості, недостатньо. Так, вчені відзначають менший ступінь співпадання слов’янських лексем в російській мові в порівнянні з іншими слов’янськими мовами. Деякі російські мовознавці пояснюють певні особливос­ті російської мови фіно-угорськими впливами. А дехто взагалі говорить про фіно-угорський субстрат цієї мови.

Можна ще поставити багато інших схожих «чому». Чому, наприклад, росіяни, говорячи про слов’янську спільність, агре­сивно ставляться до «братніх» слов’янських народів — навіть до дуже їм «близьких», українців та білорусів? Про це свідчить не лише поведінка високопоставлених російських чиновників, свід­чить і соціологія. Але це тема окремої розмови.

І на завершення — буквально кілька слів про «Русский мир» та його розбудову. У принципі, це не є чимось новим. У росіян завжди були проблеми зі своєю слов’янською чи то руською іден­тичністю. Щоб підтримувати її, необхідні були слов’янські до­нори. І чи не найбільшим таким донором стали справжні руські, тобто українці. Подумаймо, чи відбулася б російська культура без «Граматики» М.Смотрицького (її М. Ломоносов вважав «вратами своєї вченості»); без Києво-Могилянської академії, яка дала росі­янам численних церковних та культурних діячів; без М. Гоголя і його «Шинелі», з якої, за словами В. Бєлінського, вийшла росій­ська література; без філософа П. Юркевича, котрий стояв біля ви­токів російської релігійної філософії... Список можна продовжи­ти.

Ідея «Русского мира» аж ніяк не свідчить про силу. Радше — навпаки. У самій Росії баланс слов’янського й неслов’янського на­селення все більше схиляється на користь останнього. Додайте ще еміграцію заможних і відносно заможних росіян з «необла- штованої» Росії. Подивіться, які зараз сформувалися російські діаспори в країнах Заходу!

А стержень «Русского мира», Російська православна церква?.. Та добра половина її приходів (якщо не більша) — за межами Ро­сії. Тому й потрібне підживлення збоку. Не дивно, що Патріарх всія Русі Кирило так зачастив у Київ, «мать городов русских». Зга­дав, сердешний, де справжня Руська земля.

Але це їхні проблеми. Наша ж проблема — не стати частиною цього ефемерного «Русского мира», який насправді не є руським. Петро КРАЛЮК 29 липня 2011 р.

¹ Уваров А. Меряне и их быт по курганным раскопкам. — М., 1872. — С. 8-10. г

² Ключевский В. Сочинения: В 8 т — М„ 1956. — С.294.

³ Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «Великорусская народность» // Историк-марксист. - 1930. -Т.18-19. - С.28.

⁴ Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. — Б.м., 1927. — С.31.

⁵ Костомаров Н. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. - К., 1992. - С.257-258.

⁶ Иловайский Д. Краткие очерки русской истории. — М., 1898. - С.29.

⁷ Изборник. Повести Древней Руси. - М„ 1986. - С. 190.