БОРОТЬБА ЗА ІМ’Я ТА СПАДЩИНУ

Історичні долі русинів та українців

Популярний телевізійний проект 2007—2008 років «Великі українці», якщо згадаємо, дав доволі неочікуваний резуль­тат: найвизначнішим українцем було визнано давньорусько­го князя Ярослава Мудрого.

Сценарій проекту «Великі українці» передбачав, що у кожної постаті, яка потрапила в десятку найбільш популярних, буде «ад­вокат», якии намагатиметься прихилити симпатії телеглядачів на бік свого героя. Популяризатором Ярослава Мудрого виступив історик, колишній віце- прем'єр з гуманітарних пи­тань та знаний діяч Партії регіонів Дмитро Табачник. Саме він, на думку «ад­воката» Степана Бандери Вахтанга Кіпіані, ініціював «проплачене» голосування за Ярослава всупереч щи­рим народним симпатіям до Степана Бандери. Але для нас не має значення, чи відповідають ці звину­вачення реальності, — це клопоти організаторів те­левізійного шоу. Більш важливим є те, що Дмитро Табачник є відомим пропа-

гандистом славних сторі­

нок «спільної історії» України й Росії.

Звісно, на речі можна дивитися з різних позицій, і лише зви­чайна, буденна історія (а не якась «спільна» чи «окрема») визна­чить слушність оцінки. Мені результат телешоу видається геть протилежним: внаслідок перемоги Ярослава Мудрого українці нарешті «привласнили» собі Давню Русь, на яку раніше у звич­них уявленнях не надто претендували. Ситуація сповнена іронії: прагнення будь-що обігнати за голосами Бандеру змусило по­долати пристрасті минулого, XX століття і продовжило «націо­нальну історію» українців аж на тисячу років. Ярослав Мудрий з подачі діяча проросійської української політичної партії раптом виявився українцем! Хіба що варто протягнути кандидатуру його батька Святого Володимира, визнавши «росіянином» хоча б його. Тоді б було ще смішніше: бо ж який чинник міг би так суттєво змінити «національність» при переході від батька до сина? Але усе це, врешті, — дещо абсурдні жарти на політико-національні теми сьогодення. Час звернутися від політики до науки, яка має дати нам якісь більш надійні дороговкази у минулому.

ЧОМУ «НАЦІОНАЛЬНА НАЛЕЖНІСТЬ» РУСІ КОГОСЬ НЕПОКОЇТЬ У XXI СТОЛІТТІ

На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спад­щини виглядають штучними. Була собі держава, створена київ­ськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави — «Руська земля», розташований у Середньому Подніпров’ї. Київ стоїть і зараз, Середнє Подніпров’я також нікуди не зрушило. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись служив славнозвісним шляхом «із варягів у греки».

«Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега пла­вало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це — ті ж, які ще за Во­лодимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію».

Духовне, культурне й політичне відродження українства У XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі «старо­давнім народом руським». Двісті років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старши­ни до національної інтелігенції XIX століття не була б успішною без такого трактату, як «Історія русів» (межа XVIII—XIX століть).

Привід до виникнення проблеми полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься «Україна», а не «Русь»; це може в декого по­роджувати думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською люд­ністю, яка звала себе «Русь» або «русини», та її нащадками в осо­бі сучасних «українців» дещо підриває законність іншої багато­разово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до «русских». Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе питання: звідки ж українці взялися на Русі?

МАНДРІВКИ РУСІ В ПРОСТОРІ Й ЧАСІ

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться «Біло­русь» та «Україна», — це їхня «отчина». Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який вже об'єднав ці землі на сто років рані­ше, — Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Більш звична для нас назва цієї держави — Велике князівство Ли­товське — є скороченням, яке приховує небезпідставність части­ни назви «руське». Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечали­ся за більшу приязнь та належний «ярлик» від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Гедимін, Ольгерд, Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша час­тина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запро­вадили державну «руську мову» і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татарів та московитів. Влас­не, «возз’єднання» Русі, якщо дуже хочеться, вже відбулося у XIV столітті.

«О терминах.

В источниках X—XIII вв. Русью именовали территории Сред­него Приднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключени­ем Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побере­жья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Кон­стантинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia («Малая Русь») для обозна­чения земель киевского церковного престола вплоть до вхожде­ния Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia («Великая Русь») в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных докумен­тов терминология проникла в церковную письменность. «Русь­ким воеводством» в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним «Украи­на» вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов «русин­ские» и «руськие», для территорий современной Беларуси в пе­риод XIV—XVII вв. было также характерно употребление само­названия «литвины», исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII—XVII вв. будет упо­требление терминов «Русь» и «русинский». (Западные окраины Российской империи. М., 2007. С.15—16.)

Не зайвим також буде уточнити, що терміни «Київська Русь», «Московська Русь», «Північно-Східна Русь» або «Північно-Захід­на Русь», «Південна Русь» та більшість інших подібних означень до цього слова є винаходом істориків XIX століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова (Середнє Придніпров’я) на весь конгломерат князівств Рюриковичів — хто для зручності географічних окреслень, хто з частково ідеологічного інтересу.

«И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги: «Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская» [...] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: «[...] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру хрис­тианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залес­скую землю, к славному городу Москве» («Задонщина»).

Десь тоді ж і в тих же краях, як читаемо, затвердів у слові «руський» до того м'який звук «с», утворивши слово «русский». Древне самоозначення «русини» там не встигає поширитися. З часів Івана III та Івана Грозного уявлення про величну місію «Третього Риму» і претензії на всю «руську спадщину» закрі­плюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрокра­тію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення ми­трополій — «Велика» й «Мала» Rosia: вони одночасно поширю­вали назву «Русь» на весь православний простір від Карпат до Волги та впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово «Росія». До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, й вживався він у тво­рах «високого стилю» — віршах, панегіриках, промовах і пропо­відях.

Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку по­встання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом «Росія на ноги встала», причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького «Росія» в їхньо­му виконанні означало власне ту «Русь», «єдиноволодарем» якої він себе вважав, яка у нього простягалася «по Львів, Холм і Га­лич». Не зовсім нинішня Росія, вірно? Отже, бачимо, що церков­на «інтелігенція» почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані...

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських та сучасних російських підручниках щодо Москов­ської держави XVI—XVII століть назв «Московское государство», «Русское государство» и «Российское государство». Друга та тре­тя назви містять у собі певні слизькі моменти — особливо щодо критеріїв вживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 р. (Переяславська рада) і 1686 р. (приєднання Київської митрополії до Московсько­го патріархату). Відбувся певний «бартер»: Московська держава поширилася на давню «Руську землю», а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл натомість виступили в ролі «идеологов-модернизаторов» (у XIX столітті б сказали — «культуртрегерів») Московії — Стефан Яворський, Феофан Про­копович, Дмитрій Ростовський та ін. Хтось робив це свідомо, підіймаючись щаблями кар'єри, а хтось ненавмисне — просто за­вдяки більшій освіченості.

У 1674 р. у київський лаврській друкарні вийшов друком «Си­нопсис, или Краткое описание о начале русского народа», автор­ство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокен- тієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником з історії східних слов'ян (він залишався та­ким до початку XIX ст., витримавши 25 перевидань та ходячи у рукописних варіантах!). Гізель був патріотом «народу малоросій­ського» й активно виступав проти поглинання української церк­ви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій в межах усього «православного простору», де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єди- ний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радян­ської теорії «спільної колиски». Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію «від Києва», то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фіноугорські пле­мена..}

Інший представник «могилянського кола», Феофан Прокопо­вич, у 1721 р. на одному із засідань Синоду запропонував Петру І прийняти «титул імператора всеросійського та іменуватися Ве­ликим та Батьком Вітчизни». Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 р. з'явилася назва «Російська імперія», й Московія нарешті остаточ­но стала Росією... Ця просвітницька місія українських православ­них діячів згодом суттєво ускладнила життя їхнім співвітчизни­кам, яким довелося шукати собі іншої самоназви.

Уже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше, що під кінець того ж століття усі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово «россияне» тяжко входило до буденного вжит­ку. «Русские» закріпилося як етнічна назва, а «россияне» залиша­лося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт «веселися, храбрый росс», в епічних вправах Тредіаковського та Ломоносо­ва.

¹ Найвиразнішим сучасним послідовником ідеології «Синопсиса» є директор Інституту російської історії РАН А.Н.Сахаров. У своїх підручниках з історії Росії він взагалі не розрізняє «Русь» і «Росію», ні хронологічно, ні географічно, а при викладі історії IX— XIII століть він майже не звертає уваги на землі «Північно- Східної Русі» — хоча вони мають посідати поважне місце в історії Росії. Якщо російський школяр протягом перших чотирьохсот років своєї країни бачить лише Київ, то він ніколи не зрозуміє, чому це місто зараз за кордоном.

Протягом 150 років, до середини XIX ст., освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і при­стойна назва «Малоросія», яка охоплювала територію меншу, ніж «Русь», обіймаючи лише Лівобережжя та Слобожанщину. Ми пам’ятаємо, що у вихідному грецькому значенні ця назва означа­ла «давнішу», «осередкову» Русь («Велика» — це периферія, при­єднані землі), але по мірі «провінціалізації» Малоросії у складі імперії ці давні сенси вже губилися. Малорос із часом ставав усе більше дійсно «малим». Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася свої­ми місцевими справами, втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти ґатунку Василя Капніста готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII—XIX століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми «ру­сами». Історично-політичний памфлет «История русов или Ма­лой России» подає героїчні діяння «русів» на «Русі», котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікав­лять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо вихідного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому Ярослав Мудрий як визначний представник «малоросіян» аж ніяк не став би дивиною.

СТОЛІТТЯ XIX: ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ

Якщо інтелектуальні моди XVIII століття з його ідеологією Просвітництва часом «грали» на користь російським монархам, надихаючи їх на побудову «регулярної»» адміністративно уніфі­кованої держави зі скасованими регіональними відмінностями (наприклад, губернії замість козацьких полків), то вік XIX почав псувати їм життя поширенням націоналізму(2) та ліберально-де­мократичних ідей. Через Харківський університет (заснований 1805 р.) з його німецькими викладачами на землі Слобідської України та Малоросії приходять ідеї романтичного націоналізму, створені німецьким філософом Гердером. Студенти й виклада­чі досліджують фольклор — традиції, пісні, побут. За тридцять років бурхливий розвиток історичних досліджень, етнографії та мовознавства приводить до усвідомлення того, що від Карпат до Дону проживає один селянський народ із виразною окремішніс- тю мови й культури, відрізняючись і від поляків, і від великоро­сів. На Слобідській Україні та Наддніпрянщині у народній свідо­мості та уявленнях від XVI—XVII століть побутувала регіональна назва для своєї землі «Україна». У згаданих нами вітаннях моги- лянських студентів до Хмельницького «Україна» як позначення рідної землі посідала таке ж місце, як і книжне слово «Росія»: «те­пер Україна чиста...» У фольклорі романтичні й переважно моло­ді дослідники з XIX ст. не почули офіційної назви «Малоросія». Знаючи походження і спосіб уживання цього слова, ми навряд чи здивуємося цьому факту. Книжний термін був чужим (а скоріш і просто невідомим) свідомості українського селянства.

² Націоналізм — спосіб бачення світу через призму інтересів нації (етнічної або громадянської). Етнічна нація — людність спільного етнічного (кровного) походження, зі спільною мовою та культурою. Громадянська нація — спільнота громадян держави, незалежно від етнічного походження. Націоналізм в науці — нейтральне поняття; за конкрєтно-історичних обставин він може бути дуже різним за своїми проявами: ліберально-демократичним, консервативним, тоталітарним, ксенофобним (шовіністичним), поміркованим та екстремістським, державною ідеологією і рухом опору Дискримінованої групи.

«Україна» в уявленні місцевих жителів і сусідів від XVI століття означала «країна козаків». До козацько-польських війн Україна «перебувала» на пониззі Дніпра. Після Хмельниччини вона роз­теклася на всю Наддніпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його історичній пам'яті, легендах і традиціях домінував, будучи взірцем, як би ми сьогодні сказали, «національної вдачі». Народ­на пам'ять, «фольклорна історія» не здатна тримати в собі всю ре­альну історію краю й народу від найдавніших часів. XVI—X—VII століття дали населенню Наддніпрянщини такий обсяг масштаб­них, життєво важливих і значущих подій (сама Руїна чого варта), що навіть якщо на той момент і побутували якісь перекази дав­ньоруської доби, то свіжіші враження їх явно «вивели з обігу». Романтичні російські подорожні, натхнені популярною «Історією держави Російської» Карамзіна, на початку XIX століття мандру­вали до Малоросії, щоби побачити руїни князівських палаців та, можливо, почути билини, — але вже навіть руїн і не побачили, а місцеві мужики співали лише про «козаків і ляхів». «Печенігів уже ніхто не пам'ятає...» З того часу молодий український наці­ональний рух цілком піддався козаччині, бо використання для національного окреслення саме Русі потребувало глибших знань і «мертвих» літописних джерел. Як рух демократичний, україн­ський націоналізм мав уживати щодо селянства зрозумілі звер­тання. Козаки ж, потенційно волелюбні й незалежні, були «живі» й фактично жили довкола. Тому перша українська таємна орга­нізація «Братство святих Кирила і Мефодія» (1845) зафіксувала у своїх документах таке поняття, як «український народ». З того часу «малоросійство» стало означенням форми провінційної не­свідомості, невігластва та конформізму українців.

Іншим, не менш (якщо не більш) важливим чинником відмо­ви від «руськості» стало те, що не можна «представнику широких мас» швидко й зрозуміло викласти всю ту історію Русі й «русь- кості», яку я виклав шановному читачеві на попередніх сторінках, з усіма цими тлумаченнями, перекладами, використанням у тому столітті або в іншому, там або тут. Якщо вважати ці пояснення необхідними, щоб уторопати, чому ми — «не русскіе» (хоча ми — цілком легітимні «руські» й «русини», а Русь — у нас під ногами), то зрозуміло, чому український рух, який потенційно мав бути демократичним і масовим, став саме українським, а не руським. Коли на «руськість» одночасно претендують і величезна імпе­рія, і купка наддніпрянської опозиційної інтелігенції держави, у якій немае свободи слова, то результат буде відомий заздалегідь — плутанина й безвихідь. Тому представники цієї ж наддніпрян­ської інтелігенції здійснили справді доленосний крок: вони від­мовилися від «брендової назви» й замість відновлення «правди­вої Русі» почали створювати нову Україну.

Звісно, що історія колись гідно, можливо, скептично, оці­нить їхні зусилля, але є один украй упертий факт: після невдалих спроб 1917—1921 й 1941 років, через сто п'ятдесят років після цього (можливо, тоді й не дуже відчутного) вибору назви, ново­утворена 1991 року держава зі столицею в княжому Києві почала все одно називатися «Україна». Навіть після нищівної поразки, завданої Українській Народній Республіці російськими більшо­виками, останнім довелося змиритися з існуванням саме «Укра­їнської», а не «Малоросійської» РСР. Упродовж усіх років радян­ської влади уявлення про Україну протрималося, ця традиція й віра не зникли попри всі страти, репресії, знущання й злидні.

Були, щоправда, спроби виявити прийшлість українців у Над­дніпрянщині (теорія Погодіна, 1850-ті роки), але, по-перше, досі не виявлено слідів їхньої міграції з Карпат і Волині на місце вели­коросів, які начебто залишили Київ після монгольської навали, ру. шивши на північний схід; по-друге, визнання цієї теорії зро­било б українців відверто чужерідними для надійного співжиття

з великоросами в одній державі. Було простіше нагадувати про спільне руське коріння, яке ви­значало наявне «общежитіе».

Як не дивно, зміна назви на­прикінці XIX століття була під­тримана й підавстрійськими галичанами. Галицьких русинів у свій час явно не встигли «по­козачити». Назва «Україна» не була для них рідною. Вони вже щонайменше п'ятсот років були «русинами», а в австрійських документах фігурували як «ру- теніше», а не «руссіше». Явно не «росіяни». У титулатурі австрій­ських імператорів їхня земля звалася «Королівство Галіції та

Лодомерії». Тобто пряма спадковість не від «Московської Русі», а від Галицько-Волинської держави (невже згадалися колишні за­зіхання Данила Галицького на Австрію?) Очевидно, тут усе одно подіяла друга згадана нами причина «переназивання» — поді­бність назви з «русскімі», але додався ще конфесійний чинник. Русинів представляли лише дві соціальні верстви — селяни й греко-католицькі священики (поляки говорили: «хлопи і попи»). Із них освіченими й хоч якось впливовими були лише другі. Дис­криміновані місцевою польською шляхетською елітою, священи­ки прагнули якоїсь компенсації. Греко-католицький клір послу- говуеться тими ж богослужебними книгами, що й православні — із церковнослов'янською мовою. Остання є одним із джерел формування сучасної російської мови, набагато інтенсивніше ви­користаним, аніж у процесі формування й стандартизації сучас­ної української.

Православна (і тому — церковнослов’янська) Росія видавала­ся частині галицьких священиків могутнім потенційним захис­ником, якщо припустити, що русини — це частина російського народу, яка через історичні обставини опинилася «за кордоном». їх навіть не зупиняла заборона, якій була піддана уніатська церк­ва в Російській імперії (можливо, їм здавалося, що згодом унія з Римом може бути замінена унією з Москвою...) Вони вважали, що вживана ними «мертва» церковнослов’янська мова — це майже літературна російська. Страхітливу суміш, яку вони вважали ро­сійською мовою, інші земляки справедливо називали «язичієм», а рух — «москвофільством», яке часом бувало ще й «рублєфіль- ством» (Росія трохи фінансувала цю течію). Утім, наведу для на­очності декілька фраз «мовою» тогочасної галицької еліти з ви­падково відкритої сторінки протоколів засідань Головної Руської Ради (1849):

«Возвано, аби ся сложили рахунки з выдатков на оурочис- тость 3/15 мая.

Рада оухвалила для председателей рад дати зробити крестики сребни.

Була мова о гунках для стрелцев руских, що не можна доста­ти темночервонявого сукна, и для того оуряджено знаходящеся ту во Львове сукно сивавое на той час оужити, аж тамто сукно выробится».

Згодом, звісно, з’явилися Й досконаліші зразки, проте цей фрагмент доволі промовистий у тому сенсі, що, мабуть, учасни­кам зборів було б простіше просто перейти на народну україн­ську говірку. «Онародненням» літературної й публічної мови за­йнялися представники молодшої генерації галицької інтелігенції 1880—1890-х років; ці представники вже були носіями цілком мирських соціалістичних ідей — народовцями. Вони перебували в тісних контактах із наддніпрянцями, які після заборон україн­ської мови (чи «малоросійского нарєчія») в Росії активно посу­нулися до Австро-Угорщини з її ліберальнішим законодавством і можливістю друкувати книжки українською. Народовці активно скористалися можливостями австрійського режиму й на початку XX століття здобули підтримку селянства, яке розуміло нормаль­ну живу мову (для цієї мови не існувало російсько-австрійського кордону), котру їхні вчителі в процесі просвітництва переймену­вали з «руської» в «українську».

На межі століть «імпортований» з Києва до Львова вихова­нець професора-українофіла і «хлопомана» Володимира Антоно­вича історик Михайло Грушевський надав українському рухові академічної респектабельності. Через сто років після створення першопочатку сучасної української літературної мови — «Енеї- ди» Івана Котляревського — Грушевський випустив перший том фундаментальної «Історії України-Руси». Він був фахівцем саме з історії Давньої Русі, і присвячений її початкам перший том праці, що врешті зайняла тридцять п'ять років авторських зусиль, про­тягав надійну ниточку історичної спадковості від сивої давнини до сьогодення.

Із Русі виростала Україна. Сумну для «свідомих українців» мандрівку стародавнього імені народу від Києва до Москви Гру- шевський назвав просто й відверто: «Украдене ім'я». Але історич­ні детективи в поточній політиці малоефективні: буває, що ви­нних шукати надто пізно. Тому якщо не Росія — то вже Україна. І 1914 року тисячі галичан вступали до лав Легіону Українських січових стрільців, хоча ніколи не було січей у Галичині.

Світова війна й недовге буття Західноукраїнської Народної Республіки остаточно поховали москвофільський рух у Галичині, а русини стали українцями. Вибір, за який заплачено людськи­ми життями, робить неактуальними вправи у жанрі «а чи варто було?» Але загибель багатьох січових стрільців «за Україну» аж ніяк не знецінює півтисячолітнього «русинства» галичан. В Укра­їни багато облич, і вона не може (і не повинна) відкидати своє спадкове...

Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечо­му простіше, а в дечому — навпаки. Простіше тому, що протягом двохсот років її академічна наука й система історичної освіти не задавалися питанням, чому Росія так називається (а не «Русь»). У народу завжди була повна ясність і жодних сумнівів у тотожнос­ті цих понять. Ці дивакуваті питання поставила нинішня непри­родна для Росії ситуація — її кордони не охоплюють усього тере­ну Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки взялися на Русі ті ж українці, логічно призведе до питання: а що в дійсності пов'язує Русь і Росію?

За радянських часів рятувала теорія «давньоруської народ­ності — спільної колиски росіян, українців і білорусів», але те­пер вона у відвертому розвалі з різних наукових і позанаукових причин. Щоправда, досі російські підручники цю «народність» згадують, але жоден не здатен дати чітке визначення, що ж це таке було... Тому простіше зробити це питання «фігурою за­мовчування», адже інакше покриється пилом образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Поки не всамостійнили- ся українці, було дуже легко перекладати згадки про «русинів» у літописах як про «русских», тепер, звісно, можна триматися того ж погляду, але... Усе-таки «русин» залишилося лише нашим словом.

ЧЕШИРСЬКІ ПОСМІШКИ ВІТЧИЗНЯНИХ НАУК

Минуле життя людей вивчається багатьма науками: історі­єю, археологією, мовознавством, археологією, антропологією й генетикою, не кажучи вже про легіон «спеціальних історичних дисциплін». Кожна з цих галузей має свій предмет дослідження і джерела здобуття інформації. Хтось спирається у своїх висновках на письмові джерела, літописи й документи, хтось — на матері­альні рештки речей, останки людей, а разом у комплексі усе це має дати нам історичну правду: як воно було насправді, як і чим жили наші попередники.

На жаль, науці, а тим більше різним наукам, часом важко дати однозначні відповіді на начебто доволі прості запитання. Най­частіше ви почуєте у відповідь, що «некоректно сформулювали запитання». В одному науково-фантастичному романі герої по­трапляють на планету, де стоїть величезний комп'ютер, який знає все на світі. Проте на всі їхні запитання він відповідав стереотип­но: «Не зрозумів запитання».

Якщо ми звернемося до історії, то почуємо з приводу серед­ньовічного коріння сучасних націй («Чи жили українці в Давній Русі?») приблизно таке (я просто уточню низку позицій):

* У сучасній світовій науці прийнято вважати, що нації в Єв­ропі виникають у модерну добу, тобто у XVIII—XIX століттях. Центрально-Східну Європу цей процес зачепив у першій полови­ні XIX століття. До нього долучилися представники недержавних націй — угорці, чехи, поляки, хорвати, словаки, словенці, укра­їнці, литовці, латиші, естонці, білоруси. «Весна народів» 1848 р. стала показником їхнього виходу на світову історичну арену. Ті народи, які зберегли власну еліту (угорці й поляки), швидше мо­білізувалися й мали більше ресурсів для реалізації національних прагнень. Селянські народи (у яких міська й шляхетська верстви колись асимілювалися німцями, угорцями, поляками, росіянами) повільніше усвідомлювали нові гасла й завдання.

Творцями нової ідеології національного буття в них висту­пала місцева інтелігенція, яка спочатку досліджувала фольклор, потім засновувала товариства народної просвіти, стандартизу­вала «мужицьку мову», переходила до політичної діяльності й за сприятливих обставин фактично «конструювала», «створювала» націю. Цей процес був неможливим без демократизації суспіль­ства й суцільної обов’язкової освіти, коли дотеперішнє «бидло» ставало свідомими громадянами. Результатом цих вправ було утворення національної держави, яка мала опікуватися внутріш­ньою культурною й мовною консолідацією.

* Звернення уваги сучасних учених на «національний кон­структивізм» дало можливість їм назвати те, що інтелігенти XIX століття вважали «національним відродженням», не відроджен­ням, а створенням нації. У цьому є рація, оскільки історія певної країни чи спільноти адаптувалася «носіями національної ідеї» до вимог часу, історія піддавалася певній вибірковій «препарації», створювалися (чи посилювалися) певні національні міфи й ле­генди, часом навіть фальсифікувалися стародавні літописи про прадавню велич і славу. Усе це втілювалося в політичну пропа­ганду. Проте абсолютна віра в конструктивізм є також крайністю: як спільнота, все-таки мали свою давню й тривалу історію і чехи, і поляки, і українці, й інші. Звісно, вони в переважній більшості не вважали себе нацією оскільки просто не знали такого розумного міського слова. Селянство як частина традиційного, немодерного суспільства було резервуаром для збереження давньої архаїчної й переважно безписемної мови, носієм легенд і фольклору, не мало чітких уявлень про навколишній світ поза межами ближчої цер­ковної парафії.

Але ці уявлення ставили перед «націоналізаторами» й оче­видні кордони й межі. Не можна вигадати якусь націю на цілком штучному ґрунті. Селянський розум є часом хитруватим і скеп­тичним: йому не можна нав'язати нереальні речі. Тому, попри усі академічні застереження, чеські чи українські національні діячі не могли зробити життєздатним ідеологічний продукт, який би не спирався на правдивий грунт традиційної культури й мови, відчуття спільноти, принаймні різниці «свої — інші». Конструк­тивізм неможливий без опори на ресурси реальної етнічної куль­тури, яка в силу своєї традиційності містить речі й явища, які можна дійсно відродити, відтворити на новому якісному рівні, а завдяки цьому й щось сконструювати.

* Історія як наука спирається насамперед на писемні джерела й те світосприйняття, яке репрезентують у цих джерелах люди, котрі їх створили. Звісно, у Давній Русі ніхто не звав себе «укра­їнцем». Слово «Україна» дійсно було згадане в літописі під 1187 p., але не позначало всіх нинішніх теренів України й потім ужива­лося щодо різних регіонів України чи навіть Новгорода («німець­ка україна»), або інших розкиданих по околицях земель. З точки зору виключної й суворої академічності давні Русь і русини не були українцями, бо такими себе не вважали. Утім, ще двадцять років тому всі ми були «советские люди», а до цього були «укра­їнці» або «малороси», тепер знову «українці». Зауважимо, що на­віть малороси були у своїй більщості (в силу неосвіченості) лише «уманськими», «місцевими», «людьми пана Таковського».

Усі ці вправи із самоназиванням засвідчують лише те, що назви — річ мінлива, на відміну від реальної спільноти людей, яка живе на певній (нехай і не надто чітко окресленій) території протягом століть. Якби спитати мешканців князівств Валахія й Молдавія двісті років тому, чи вони — румуни, то вони б навіть не знали такого слова. Але потім об’єдналися в єдину державу Ру­мунія. Народи змінюють самоназви залежно від обставин: щоби зберегти своє унікальне обличчя, упевнитися у своєму надійному й давньому минулому і прагнути кращого майбутнього. Це — не кримінальна стаття. Це також історія. Ми можемо вважати ціл­ком штучними претензії фундаторів Румунії на давньоримську спадщину, але це не позбавить законних підстав думку нинішніх румунів, що найвизначнішим діячем румунської історії є госпо­дар князівства Молдавія у XV столітті Стефан Великий. Він же — їхній предок, хоча не знав, що румун. «Слова, сеньйора, — ма- ловарті», — сказано в «Собаці на сіні» Hone де Вега. Головне — суть. Тому перебування на певній території спільноти людей, яка колись звалася «поляни», «волиняни», «деревляни», «сіверяни» й інші, потім — «Русь», а потім — «русини», «козаки», «черка­си», «кияни», «чернігівці», «українці», «малороси», зараз — лише «українці», — є реальністю, а зміни назв — лише пристосуванням до історичних і особистих обставин.

* Звісно, не можна говорити про «українську націю» Щодо Давньої Русі, оскільки національний колектив (усвідомлена й консолідована спільність), а тим більше національна держава (розгалужена бюрократична структура з виборними інститута­ми, стандартизованою мовою діловодства, державною ідеологією й системою обов’язкової освіти) не належать до часів середньо­віччя. Вони — продукт

модерного часу. Але більшість націй (я тут не говорю про ім­міграційні суспільства на кшталт США чи Латинської Америки) будуються на певному етнічному грунті. Тому варто говорити про існування в історії певних етносів, етнічних груп, етнічних спільнот, які навіть без сталої ідентичності, єдиної назви й дер­жавності можна за певними критеріями окреслювати зовні, чи це IX століття, чи XIX. Перш ніж звернутися до українців із про­позицією створити націю місцевій інтелігенції, науковцям треба було окреслити її зовні, дослідити й визначити як певну куль- турномовну спільноту, народ (тоді не використовували поняття «етнос»). Саме тоді й виявилося, що «малороси» живуть далеко поза межами того, що вважалося «Малоросією»: не лише на Ліво­бережній Україні, а й у Карпатах і на Волині. І це ім'я виявилось затісним...

* Сучасні нації вважаються «уявними спільнотами», оскіль­ки вони існують лише в уяві носіїв таких поглядів. Наприклад, сьогодні «уявляють» українську націю 56% громадян України, які вважають себе передусім громадянами України. Це їхня провідна ідентичність. Приблизно чверть населення вважає себе мешкан­цями регіону, міста чи села. Краще, але дуже подібно до ситуа­ції столітньої давнини. Утім, це не позбавляє їх приналежності до набагато більшої спільноти людей, які є носіями української мови, культури або спільних традицій, вони лише схильні мисли­ти себе у вужчому соціальному й політичному контексті. Власне, усі спільноти — уявні: суспільство, народ тощо, але це не позбав­ляє реальності тих речей, які щиро уявляють собі люди...

Якщо ми звернемося до мовознавства, то дізнаємося:

* Книжна мова Давньої Русі, від початку т.зв. старослов’янська, яка сформувалася на основі солунського діалекту староболгар­ської мови (мова Кирила й Мефодія), була мовою лише елітних прошарків населення — насамперед освічених ченців, які й за­лишили по собі більшість тих письмових джерел, якими опе­рує історична наука. Згодом вона зазнавала місцевих локальних впливів, змінювалася, але у своїй основі залишалася такою, яка не спирається на живі народні говірки. Ситуація не дивна, якщо по­дивитися на Західну Європу, в якій панувала латина, котра попри все не була народною мовою поза межами ареалу романських мов (але й там вона була «варварська» й утворила згодом нові мови).

* Сучасне мовознавство доводить, що спільна давньослов'янська мова за тисячу років від великого розселення слов'ян суттєво змінилася в різних куточках слов'янського світу. Та мова населення українських теренів, яку ми маємо на XVII сто­ліття, суттєво відрізняється від тої, що побутувала тисячу років до того. Це не могло відбутися внаслідок якоїсь швидкої «револю­ції», адже селянські спільноти протягом століть були замкнені, і ніхто не навчав їх іншої мови у школі. Природні зміни мови від­буваються протягом тривалого часу, а це означає, що шлях від племінних говірок-діалектів до тієї народної й цілком зрозумі­лої нам української мови XVII століття пройшов низку суттєвих етапів і за часів Давньої Русі. Проте ці етапи не проходили через книжну мову того самого часу, вона залишалася над масивом жи­вих розмовних діалектів.

* Якщо характерні зміни відбулися на значному ареалі (при­близно подібному до території, заселеної сучасними українцями), значить, племінні діалекти Південної Русі мали від початку деякі спільні риси. Урешті, це означає, що нижче од відомої історикам давньоруської мови жила собі давня українська (назвіть її хоч ру­синською, але якось же треба називати), із якою щось із часом відбувалося, хоча вона не потрапляє у письмові джерела. Свід­ком її існування є «помилки» давньоруських переписувачів, які вставляли в канонічні тексти суто українські огласовки, гекання та інші риси, властиві лише українській мові. Ці помилки, якщо їх порахувати, за статистичними закономірностями не можуть мати випадкового характеру. Є в тому, які саме помилки робили­ся, певна закономірність. Тому якщо брати за критерій наявності окремого народу мовні риси, а не самосвідомість, то за часів Дав­ньої Русі на території сучасної України жили люди, які розмовля­ли давнім варіантом саме української мови.

Звісно, поняття «окрема мова» є досить розпливчастим, поки не створено її стандарту й канонічного словника, правопису, гра­фіки. Але є діалектні комплекси, відмінні від інших діалектних комплексів. А це означає, що колись ці відмінні комплекси стан­дартизують і назвуть: мова така-то. Хоч українська, хоч русин­ська, але окрема. Відмінна від інших.

Отже, до висновків. Щиро скажемо, що, незважаючи на всі суперечки різних наук, дискусії з приводу предметів і методів, взаєморозуміння чи ворожнечі, ми можемо стверджувати: пред­ки тих людей, які сьогодні звуть себе «українцями», жили на те­риторії сучасної України віддавна. Наскільки віддавна? Може, пара тисяч років утішить? Вони належали протягом змін генера­цій до різних державних утворень, розмовляли різними мовами, з їхніми мовами також відбувалися різні зміни, вони називали себе по-різному, але те, що протягом історичного й фіксованого часу жили тут фактично завжди, не підлягає сумнівам. Єдиною їхньою проблемою залишаються справи ще частково XIX, але, безперечно, і XXI століття: чого вони хочуть від себе та своєї кра­їни на сьогодні та в прийдешньому. їм не варто переживати за ми­нуле, за вкоріненість на своїй землі. Хай уболівають за майбутнє.

Кирило ГАЛУШКО 5-12 серпня 2011 Р.