ІСТОРІЯ ВИШГОРОДСЬКОЇ ІКОНИ БОГОРОДИЦІ - СВІДЧЕННЯ ТРАДИЦІЙНОГО ЄВРАЗІЙСЬКОГО СВЯТОКРАДСТВА

Як подарована Константинополем Києву візантійська ікона XI століття стала «русской святыней»?

Якщо виходити з тієї позиції, що держави, покликані Богом ширити віру Христову по всьому світу «аж до краю землі» (Дії святих апостолів, 1347), то розпад таких величезних християн­ських могутніх держав Середньовіччя, як Візантія, Священна Римська імперія, Київська Русь, Іспанська, Британська, Фран­цузька, Португальська колоніальні імперії, виглядає аномалі­єю.

Бог має багато таємниць і не конче ділиться ними з грішни­ками. Але ми можемо аналізувати і реально, а не віртуально, зро­зуміти Божу справедливість: у всякій імперії гніздиться зло ти­ранії й насильства, тому вона не здатна ширити християнство з любов'ю, заповіданою Богом. Якщо читач навіть не є істориком, але має якесь розуміння історії, то нехай простежить, що чинили монархи названих імперій із малими народами, яким дали, за до­рученням Бога, Христову віру? Терпіння Бога щодо тих безчинств увірвалося, й він допустив їх кінець разом з імперіями. Ми, укра­їнці, повік будемо вдячні Візантії, що вона позитивно вплину­ла на княгиню Ольгу та її онука Володимира Великого у справі прийняття Христової віри ними особисто, а відтак усього народу нашого. Ми з благоговінням передали відразу цю спасенну віру кривичським племенам (нинішнім білорусам) та угро-фінським племенам Півночі й Сходу. Але що сталося після Хрещення 988 року? Не допущено до митрополичого престолу в Києві жодно­го русича-українця.

Греки привозили з Константинополя ікони, наперед опови­ваючи їх зворушливими легендами. Усі привезені на Русь ікони неодмінно трактувалися як чудотворні. Такі ікони, як Богоро­диця Пирогоща (Піргос), Печерська Успенська ікона, Вишгород- ська ікона Ніжності та інші увійшли в обіг давньої української літератури та літописів. Печерський патерик, пам'ятка україн­ської літератури середини XIII століття, містить декілька новел на теми «давання» нам греками ікон. Від початку цих «давань» до написання Патерика минуло понад 200 років, але оповідки з усної традиції міцно увійшли в писемну літературу — і про це подбали греки, щоб нав'язати думку, ніби без них Київська Русь як хрис­тиянська держава нічого не значила¹. Грецьке засилля тривало і за сумної доби втрати Київською Руссю державності після нападу Батия, і свідченням того є те, що новели в Патерику починають­ся не із заснування монастиря, не з преподобних Антонія й Фе­одосія Печерських, а з будівництва Успенського собору, приїзду грецьких архітекторів та малярів ікон².

У новелі Патерика про прибуття царгородських малярів у Київ за ігумена Никона мовиться, що греки дбали не про благо­ліпність святих образів, а про гроші, які їм мали платити. Кажуть ігуменові: «Постав нам суддів, бо хочемо судитися. Нам показано малу церкву, і ми перед багатьма свідками уклали наш договір. А ця церква дуже велика. Ось заберіть собі ваше золото, а ми по­вернемося до Царгорода»³.

«Доки існувала Візантійська імперія, її патріархи й клір у вирішенні будь-яких національних питань були абсолютно без­апеляційними: всі християни, незалежно від місця проживання, однозначно вважалися підданими імператора. Митрополити, прислані з Константинополя, були в політичному сенсі виразни­ками грецької політики. Призначені патріархом, вони часто-гус­то навіть не знали мови своєї пастви... Греки не розуміли бажань та традицій місцевого населення й навіть не надто схильні були вірити у його нові християнські святині»⁵.

Засилля греків, явна й прихована пропаганда ними думки, що все руське меншоварте відносно грецького, спонукали представ­ників юного й не зовсім досвідченого київського християнства просити греків привозити з Візантії їхні святині, якщо вже укра­їнські викликають у них недовіру. Треба сказати, що нічого не да­рувалося, лише продавалося, і то за ціни, вищі за собівартість. Точних обставин появи у Вишгороді візантійської ікони Ніжнос­ті сьогодні з'ясувати не вдається, хоча про цей твір сакрального малярства існує значна література⁶. Судячи з першоджерельних фрагментів цієї ікони, а це лишень обличчя Богородиці Марії та Христа Дитяти (усе інше не зовсім вдало домальовано в XV та XVI століттях), — ікона створена в Константинополі, ймовірно доволі здібним, талановитим малярем Студіону — найбільшого константинопольського монастиря, де була потужна майстерня для виготовлення ікон та ілюмінування (розмальовування фар­бами) рукописних книжок. Монастир і малярия в ньому були під безпосереднім патронатом імператорів та патріархів.

Майбутня Вишгородська ікона Богородиці Ніжності була на­мальована в Константинопольському монастирі Студіон невдовзі після приходу до влади першого імператора династії Комнінів — Олексія Комніна —1081 року. Він був молодий, рішучий, освіче­ний і правив державою 37 років (1081 — 1118). При ньому дуже активізувалася дипломатична діяльність візантійського двору, тож для вручення раритетів послам інших держав потрібні були гарно намальовані ікони. Особливу увагу Олексій Комнін звер­нув на потужну заморську сусідку — Київську Русь-Україну, з

якою у Візантії була давня конфліктна ситуація за право володіти Кримом і Балканами. Олексій вступає в ділові зносини з енергій­ним київським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києві в останні роки імператорства Олексія й правив 12 років (1113—1125). Між Комнінами й Мономаховичами на­лагоджуються навіть родинні зв'язки: молоді аристократи обох держав одружуються, дістають вотчини, дари⁷.

Правомірно припустити, що саме на початку XII століття ікона Богоматері Ніжності передається до Києва — як придане княжні з роду Мономаховичів, яка виходила заміж за Ісака — мо­лодшого сина імператора Олексія Комніна. Ікона сповнена ніжної любові матері, тож тут міг приховуватися натяк юній княжні: так само кохати судженого царевича. Можна з великою долею віро­гідності припустити час прибуття ікони до Києва: друге десяти­ліття XII століття. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де містилася заміська резиденція київських князів і була їхня домо­ва церква святих Бориса і Гліба. Найвірогідніше місце перебуван­ня візантійської святині — митрополичий собор святої Софії. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирі, про неї напевне було б згадано в Печерському Патерику.

Вважається, що 1136 рік — час перенесення ікони у Вишго­род⁸. Це час князювання Ярополка Володимировича — сина Мо­номаха. Тож допоки державою правили Володимир Мономах і його сини Мстислав, Ярополк та В'ячеслав, при іконі сталося ба­гато чуд, зцілень, порятунків міст держави, насамперед Києва й Вишгорода, від набігів і пограбувань своїх та чужих грішників. Ці благодіяння, які відбувалися при іконі, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви біля ікони за­свідчена швидким виліковуванням поранених на війнах, ожив­ленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбільше — видужуванням від різних хвороб тих, хто сердечно

й щиро, з вірою молився Богу.

Під дією ікони зростала віра посполитих людей. Згадували доброту й чуйність Володимира Мономаха, при якому чудотвор­на ікона прибула на Русь-Україну. Автор Іпатіївського літопису називає Мономаха прихильним до митрополитів і єпископів, до ченців-чорноризців, причому князь навіть не засуджував гріш­ників — п'яниць, блудників, а вимагав від них покаятися й випра­витися. Популярність Вишгородської ікони пов'язувалася з попу­лярністю Мономаха, його синів. Великий князь хоч і мав грецьке прізвисько Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов із метою грабунків у чужі землі.

Після його упокоєння 1125 року літописи відзначали, що він був благовірний, христолюбивий, великий, чудний, святий і до­брий. Він освятив землю Русі-України, пускаючи на неї проміння, наче сонце. Слава про нього пішла по всіх усюдах, і весь народ плакав за ним, як діти за батьком чи матір'ю⁹.

Не лише чуда при іконі, а й її визначні мистецькі риси, гли­бока духовно-психологічна насиченість сприяли популярності Вишгородської ікони в усій Київській державі. Незважаючи на те що ікона Ніжності візантійського константинопольського маляр­ства перебувала на Русі-Україні близько двадцяти років, а потім була силоміць забрана з Вишгорода, вона упродовж віків, аж до сьогодні, користується унікальною популярністю й незмінно вва­жається чудотворною, навіть у копіях, і українською національ­ною святинею — без огляду на те, як її називають ті, хто її викрав з Русі-України.

Причина цього — духовний зміст ікони та її визначні маляр­ські достоїнства в рамках візантійського комнінівського стилю.

во, що лики обох святих доволі світлі, без смаглявості й коричне- вості, які пізніше стали ледь не нормою для пізньовізантійських та московсько-суздальських ікон. Колір ликів золотисто-рум'яний з кораловими та помаранчевими відтінками. Характерними риса­ми комнінівського стилю письма є малі вуста Марії, прямий тон­кий ніс, очі без означення зіниць, опущені, ніби набряклі від сліз, повіки, тонкі брови, а також смужки на її шиї. Лик Христа Дитяти світліший за Маріїн, наче освітлений не зовні, а зсередини. Його губки стулені для поцілунку матері. Лівою ручкою Ісус обняв за шию матір і міцно притискається до її щоки.

Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, виражена в поглядах обох. Це тихі безмовні погляди й водночас вельми про­мовисті. Син і мати не дивляться одне на одного. На очах Марії тому й не окреслені зіниці, що її погляд звернений у безмежність — в цьому погляді злилися разом молитва, надія й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космічне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матір, яка дала Йому тіло, малий Христос звернув погляд до небесного Отця — джерело Ісусової Божеської іпостасі... Лише двоє облич, що злилися в ніжній любові, а як багато вимовлено в них зі свя­тих євангельських істин!

Московські домальовки тла ікони й близько не мають досто­їнств оригінального візантійського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесійність тамтешнього малярства в Се­редньовіччі є чимало свідчень самих росіян, не кажучи вже про вбивчі оцінки іноземців, наприклад, сирійського архідиякона Павла Алеппського, який з патріархом Антіохії побував у серед­ині XVII століття в московських краях¹⁰.

Так, ікономаляр московської Оружейної палати Йосип Вла­димиров писав своєму колезі, ікономалярові царських палат Симонові Ушакову, про загальну ситуацію з іконотворчістю на Московщині у XVII столітті, порівнюючи її з дикунством: «Де ще можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне і премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і прини­ження. А результати цього такі: скрізь по хуторах і селах дрово­руби й бондарі розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схо­жі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані»¹¹.

Не оминув Владимиров і так званих чорних дощок, якими колись пишалося і продовжує пишатися російське іконознавство через нібито його «древность» і як знак російської «школи» іко­ни. Той же Владимиров писав, що для вигляду «древності» ікони, ніби з диких людей намальовані, коптили в курних «ізбах», а в кого був димар, що на угро-фінських поселеннях було розкішшю, то і в димарях. І продовжував: «Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святі обличчя? Не всі святі мали смагляві й висушені обличчя. Якщо деякі святі за життя, внаслідок нехтування тіла, й позбавлені були здорового людського вигляду, то після смерті, діставши вінець праведників, вони мали змінити свій вигляд на світлий і ясний, а грішники — на похмурий. Зрештою, численні святі за життя відзначалися не­звичайною вродою: не зображати ж їх із темними обличчями... Коли великий серед пророків Мойсей прийняв на Синаї від Гос­пода Закон, тоді сини Ізраїлеві не могли дивитися на обличчя Мойсея від світлості, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея малювати похмурим і смаглявим?»¹².

За такого стану, засвідченого самими росіянами, візантій­ська ікона не могла бути адекватно домальована по краях, що ви­дно навіть неозброєним оком. Якби ікона була в одних руках, її, може, не треба було б так грунтовно домальовувати. Але її після вивезення на північ переміщали туди-сюди без належного за­безпечення, видирали з рук у руки, тому вона й обсипалася. Та й злодій і зрадник Київської Руси Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віз пограбовану святиню у Володимир-на-Клязьмі з Вишгорода через ліси й болота, причинив їй чи не найбільше зла. За звичаями всіх грабіжників, там її присвоїли, перейменували на «Владімірскую»; тож навіть до сьогодні премудрі російські мисте­цтвознавці ні словом не згадують її законної первісної назви. Де­кілька разів чудотворну ікону возили з Володимира-на-Клязьмі в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади більшо­виків тримали її у Третьяковській галереї, а тепер вона у Кремлі, й то в не найкращому стані: розвалювалася на шматки, коли її спробував потримати в руках московський патріарх¹³.

Щоб надати «законного вигляду» грабіжницькому вивезенню ікони зрадником-сепаратистом Андрієм, росіяни пишуть, ніби князь «спас» ікону від смути, що розгорілася в середині XII сто­ліття між князями за опанування київського князівського пре­столу. Грушевський у своїй «Історії України-Руси» на базі літо­писів і багатьох документів спростовує цю фальш і вияскравлює справжні причини наїздів Андрія Боголюбського на Україну. По­бачивши, що йому не світить трон у столиці, він вирішив знищи­ти її й зробити новий центр держави на північному сході: «Він ви­ріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого. — Д. С.) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою палладіум будущої Москов­ської держави — Вишгородську ікону Божої матері, привезену з Візантії... Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сеньйором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престиж, хоче надалі розпо- ряжати ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результаті викликало б нові замішання, нові руїни Києва, але смерть заско­чила Андрія і не дала розвинути йому свого плану до останку» 14.

Літописи згадували, що навіть монголи Батия не так жорсто­ко й несамовито нищили й руйнували Київ у середині XIII сто­ліття, як «святий» Російської православної церкви Андрій Бого- любський зі своїми суздальськими бандитами грабував столицю і вбивав киян 1169 року. Грушевський писав: «Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помилування (Під «союзниками» Андрія Боголюб- ського Грушевський розумів напівдиких чорних клобуків, які ви­різнялися неймовірною лютістю, тому їх узяв із собою в поході на Київ володимиро-клязьминський князьок Андрій Боголюбський. — Д. С.). Два дні грабили його їх війська, грабили весь город, По­діл і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досі претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати. Тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Літопись мала право сказати, що сього ще ніколи в Києві не було»¹⁵.

Певна річ, історія людства повна дикості, війн, грабежів. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над «і», називає речі своїми іменами. Для Росії, напевне, є виняток: святокрад, злодій, убивця християн Андрій Боголюбський аж досі є героєм, а для їхньої церкви — навіть «святим». Малі й ве­ликі музеї Російської Федерації повні українських мистецьких та історичних раритетів: Вишгородська ікона — лише один із ба­гатьох прикладів. їхні архіви містять тонни документів з історії України. Ми знаємо, що сучасні Андрії Боголюбські нічого нам не повернуть. Та ми маємо бути свідомі, що там є багато нашого! І воно завжди буде нашим, навіть з умисно зміненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та історію цих рари- 358

тетів. Бо, як спокійно і впевнено написав Грушевський про Ан­дрія Боголюбського, Боже втручання заскочило Андрія «і не дало йому розвинути свого плану до останку».

Дмитро СТЕПОВИК 12 серпня 2011 р.

1 Приселков Михаил. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X — XII веков. — Санкт-Петербург, 1913.

2 Степовик Дмитро. Історія Києво-Печерської Лаври. — Київ, 2001. — С. 18.

3 Великий Атанасій. Печерський Патерик або праведні Старої України: Давнє джерело староукраїнської духовности. — Рим, 1973. — С. 27.

4 Там само. - С. 27-30.

5 Жиленко Ірина. Святиня: Історія Києво-Печерської лаври XI — XVII століть. — Київ, 2005.-С. 5.

6 Успенский А. И. Владимирская икона Богоматери в московском Успенском соборе. — Москва, 1902. Антонова В. И., Мнева И. Е. Каталог древнерусской живописи XI — начала XVIII веков. Том 1. — Москва, 1963.

7 Грушевський Михайло. Історія України-Руси. ХІ-ХІІІ вік. Том 2. — Київ, 1992. — С. 115-86. 8Український середньовічний живопис. — Київ, 1976. — С. 5.

9 Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 2. — С. 120.

10 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном Павлом Алеппским. Перевод с арабского Г. Муркоса. Выпуск 2. - Москва, 1897. - С. 148-149, 165-166.

11 Владимиров Иосиф. Послание некоего изуграфа Иосифа к цареву изуграфу и мудрейшему живописцу Симону Федоровичу // Древнерусское искусство: XVII век. — Москва, 1964. — С. 33.

12 Там само. — С. 58.

13 Анисимов А. И. Владимирская икона Божией матери. — Прага, 1928. Анисимов А. И. История Владимирской иконы в свете ее реставрации // Труды секции искусствознания Института археологии и искусствознания РАНИОНа. Выпуск 2. — Москва, 1923. — С. 93-107. Антонова В. И. К вопросу о первоначальной композиции Владимирской Богоматери // Византийский временник. — Москва, 1961. Выпуск 18. — С. 198-205. Степовик Дмитро. Історія української ікони X — XX століть. — Київ, 1996. — С. 33.

14 Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 2. — С. 191-192.

15 Там само. -С. 197.

======================================================== Постаті