ІНТЕЛЕКТУАЛ-ХРИСТИЯНИН У «ПОСТ’ЯЗИЧНИЦЬКОМУ» СУСПІЛЬСТВІ

Спроба реконструкції життєпису агіографа Нестора

Утвердження християнства в Київській Русі було далеко не та­ким простим процесом, як нам здається. Незважаючи на те, що ця релігія набула статусу державної, все-таки в суспіль­стві зберігалися дохристиянські (т.з.

У такому суспільстві людину, яка дотримувалася християн­ських норм, хоча й не осуджували, але сприймали як «білу воро­ну». Вона певною мірою була новатором і мусила бути подвиж­ником.

До таких подвижників належав Нестор, який створив чи не перші зразки християнської «житійної» літератури («Житія Бо­риса і Гліба», а також Феодосія Печерського). Йому навіть припи­сують написання «Повісті минулих літ», хоча це — під сумнівом. Про нього, як і, зрештою, про інших середньовічних авторів, ми знаємо небагато. Народився він орієнтовно в 50-х роках XI ст., очевидно, не раніше 1057 р. Про його походження можна лише здогадуватися.

На думку, що Нестор походив із якогось полянського містечка, нас наводять такі міркування. У середині XI століття в Києві вже існувало багато монастирів. Але, судячи з усього, це були елітар­ні обителі, куди приймали далеко не всіх, а, як правило, заможних киян. На цьому, до речі, акцентує увагу Несторове «Житіє Фео­досія Печерського». У ньому розповідається, що, коли Феодосій прийшов до Києва й почав ходити по монастирях, то його не хоті­ли прийняти, бачачи його простоту і вбогий одяг. Тоді він прийшов до Антонія, засновника Києво-Печерського монастиря, який жив усамітнено в печері, а його обитель сильно вирізнялася від інших київських монастирів своїм аскетизмом та «провінціалізмом», тоб­то сюди могли приходити не лише кияни, а й жителі інших міст.

Як відомо, і Антоній, і Феодосій були провінціалами. Перший походив із Любеча, другий — із Василева (нинішній Васильків), хоча перед тим, як прийти до Києва, жив у Курську. Очевидно, Києво-Печерський монастир, принаймні спершу, став прихист­ком для людей із християнізованих полянських околиць.

Оскільки Нестор, як відомо, став ченцем цієї обителі, яка спо­чатку існувала для жителів некиян, то ми допускаємо, що він, так само, як Антоній та Феодосій, прийшов сюди з якогось полян- ського містечка.

Народився Нестор, імовірно, в родині, яка належала до еліти тогочасного давньоруського суспільства. Саме таке походження давало йому можливість відійти від давніх язичницьких тради­цій, які ще мали значну силу на Русі, й долучитися до нового для руських людей християнства, а відповідно, й отримати христи­янську освіту, ознайомитися з біблійними текстами й творами християнських авторів.

Водночас таке елітарне походження давало йому можливість виробити своєрідне бачення суспільно-політичних процесів та історичного минулого його краю.

362

Чому Нестор обрав чернече життя — сказати важко. Мож­на лише зазначити: вибір був непростим. Ченці стали «новими людьми», нетрадиційною інтелектуально-духовною елітою, яка несла для русичів християнські цінності. Зрозуміло, ця нетради- ційність викликала негативну реакцію в населення. Непорозу­міння між русичами-традиціоналістами й носіями християнської культури з великою драматичністю зображено Нестором у напи­саному ним «Житії Феодосія Печерського».

Бажання святого жити по-християнськи викликало нерозу­міння з боку оточення. Особливо драматичними були непоро­зуміння між ним та його рідною матір'ю. Це був конфлікт між носіями двох світоглядів — близькими родичами. Зображення цього конфлікту настільки живе, сильне, що не виникає сумніву: описати таке не міг хтось сторонній, тим паче — за розповідями інших людей. Відомо, що Нестор не був безпосередньо знайомий із Феодосієм.

Тож, як би там не було, Нестор опинився в Києво-Печерсько­му монастирі. Його перебування в цій обителі припало на час її піднесення. 1091 року відбулося урочисте відкриття мощів Фео­досія. Саме тоді починається інтенсивне творення й літературне оформлення легенд про подвижників Києво-Печерського монас­тиря, які стали основою «Києво-Печерського патерика».

Можна сказати, що Нестору поталанило з часом і культурним оточенням. Жив він у часи політичного й культурного піднесен­ня Київської Русі, у найбільшому столичному монастирі, де міг не лише спостерігати за бурхливими подіями, але й мав можливість хоча б частково усамітнитися, а це дуже важливо й потрібно для письменника. Час написання Нестором агіографічних творів за­лишається суперечливим. Деякі дослідники відносили їхню по­яву до 80-х років XI ст., зараз же більшість датують ці твори по­чатком XII ст.

Перший «житійний» твір про Бориса та Гліба не виник на порожньому місці. Очевидно, вже за часів Ярослава Мудрого з'явилися фольклорні, а, можливо, й писемні твори про вбивство цих двох князів. Цілком імовірно, що Нестор їх використовував. Так, наприклад, зустрічаємо схожі місця в Несторовому житії та «Оповіданні про страждання Бориса і Гліба», яке приписують старцю Якову.

Однак Несторове житіє все ж якісно інший твір, якщо порів­нювати його з твором Якова. Нестор, пишучи про Бориса та Гліба, створив перше в Київській Русі житіє, яке відповідало класичним візантійським зразкам. На початку автор смиренно просить Бога дати йому розуму. Далі в скороченому варіанті викладає людську історію з часів «створення світу». Закінчує Нестор свій історич­ний екскурс хрещенням Русі, намагаючись цим ввести русичів до кола історичних народів. А вже після цього починає опис життя Бориса й Гліба.

Про їхнє народження не йдеться (у цьому випадку автор від­ходить від візантійських зразків). Можна припустити, що після народження Борис і Гліб не були охрещені. Нестор починає ви­клад життя своїх героїв із дитинства й намагається утвердити думку, що вони були дуже побожними й благочестивими.

Звертає на себе увагу й вибір теми. Створення «Житія Бориса і Гліба», очевидно, треба осмислювати з точки зору утверджен­ня християнських цінностей у давньоруському суспільстві. Для язичника-русича смерть Бориса та

Гліба аж ніяк не була героїчною. Убивство цих князів може бути хіба що предметом скорботи, але аж ніяк не прославлення.

У язичницькі часи відомими особами ставали, як правило, ті князі, які відзначалися своїми завоюваннями, великими крово­пролиттями тощо. Мученицька ж смерть (а не смерть героїчна на полі бою) — це вже суто християнська цінність. До того ж цін­ність, яка є чи не найбільшим викликом язичницькому світові. Адже значна частина християнських святих — це страстотерпці, люди, що гинуть мученицькою смертю (часто смертю за віру). Саме Борис і Гліб могли стати образами таких страстотерпців (інша справа — наскільки вдалі ці образи).

Фактичних даних у «Житії...» небагато. Оповідь про вбивство князів, своєрідна кульмінація твору, схематична, відповідає візан­тійським зразкам, у результаті вона втрачає своє історичне значення.

Значна, по суті друга, частина твору — це оповідь про чудеса, які творили Борис та Гліб. Агіографічний твір про Бориса й Глі- ба засвідчив, що в руській літературі з'явилася неординарна по­стать — письменник, який не боявся «літературного експеримен­ту», був новатором, адже вносив елементи чужорідної культури, у цьому випадку — візантійської, в культуру руську,і намагався адаптувати їх.

Другим, відомішим агіографічним твором Нестора було «Житіє Феодосія Печерського». Пишучи житіє святого, Нестор, очевидно, використовував свій особистий життєвий досвід. Звіс­но, в такому творі важко з'ясувати, де особисті моменти з життя Нестора, подані під виглядом житія Феодосія; де просто «ней­тральні моменти» в описі монастирського життя, які все ж ґрун­тувалися переважно на особистому досвіді Нестора; де реальні моменти біографії Феодосія, подані без «житійної» ідеалізації; де ідеалізовані та міфологізовані моменти біографії Феодосія, ство­рені монастирською братією; нарешті — де моменти штучні, вне­сені під впливом візантійської літератури.

Те, що Нестор при написанні «Житія Феодосія» перебував під неабияким впливом візантійських зразків — цілком зрозумі­ло. Він, зокрема, досить широко використовував тут житія Сави Освяченого, одного з організаторів палестинського чернецтва, та Євтимія Великого, які були написані Кирилом Скитопольським.

Крім того, Нестор користувався житієм Антонія Великого (пера Афанасія Олександрійського), а також агіографічними тво­рами Палладія, Василія Амосійського, Іоанна Мосха та інших. До того ж у цих творах він знаходив для себе не лише загальну ма­неру викладу чи загальні мотиви, а навіть у окремих подробицях, у деяких висловлюваннях дотримувався візантійських зразків. Можливо, Нестор знав грецьку мову й знайомився з цими твора­ми в оригіналі. Для того часу він був досить освіченою людиною.

Авторитет Нестора був настільки великим, що саме йому приписали написання «Повісті минулих літ». Однак легенда про Нестора-Літописця — це справа рук українських інтелектуалів XVII ст. — того часу, коли в українській суспільній думці утвер­джується ренесансне розуміння індивідуального авторства. Ці інтелектуали вважали, що «Повість минулих літ» (твір загалом колективний) має мати індивідуального автора. І показово, що їхній вибір впав саме на Нестора.

Петро КРАЛЮК 7 липня 2000 р.