МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ - ПУБЛІЦИСТ, УЧЕНИЙ І ПАТРІОТ

Однією з найяскравіших постатей у нашій історії початку XVII ст. був Мелетій Смотрицький, талановитий письменник, учений-філолог, ерудит, людина всебічної європейської освіти, яка постійно переймалася долею свого народу й своєї церкви і робила для них усе, що могла.

Мелетій (світське ім'я — Максим) Смотрицький (1575— 1633) народився на Поділлі в селі Смотричі в небагатій православній шляхетній родині. Його батько Герасим Смотрицький був ректо­ром славетної Острозької академії, знаним письменником і по­етом; це він разом із Іваном Федоровим видрукував Острозьку Біблію. Мелетій Смотрицький навчався в Острозькій академії, де його наставником був грек Кирило Лукаріс, майбутній Констан­тинопольський патріарх, а далі — в єзуїтській Віденській акаде­мії. Пізніше він поїхав за кордон для завершення освіти й слу­хав лекції в кількох знаних польських і німецьких університетах, зокрема у Віттенберзькому (Віттенберг — місто, де католицький чернець Мартін Лютер уперше оприлюднив свої відомі тези-зви- нувачення проти Католицької церкви). Ідеї Реформації глибоко вплинули на шляхтича з Поділля; значно пізніше він писав про себе: «Хто я був тоді? Послідовник Лютера, який при гробі Лю­тера свій молодий вік на науках отруївши, лютеранським димом закопчений, прибув до Литви, і Русь тим же чадом заразив». У західних університетах Смотрицький отримав всебічну класич­ну освіту, познайомився з античною культурою, з філософами та письменниками Відродження, мав змогу порівняти системи освіти й філософії різних країн, конфесій, університетів, а голо­вне — став свідомим раціоналістом і прихильником свободи пе­реконань. Смотрицький знав чимало мов, зокрема й стародавні біблійні, і був одним із найосвічененіших людей свого часу.

Повернувшись у рідний край (1604), де його сприймали «як оракула», Смотрицький активно включився в суспільну полемі­ку — став на захист прав упослідженої в Речі Посполитій україн­сько-білоруської православної церкви. Під його впливом міща­ни Мінська засновують церковне братство, зводять новий храм, а дехто із тих, хто прийняв Унію, повертається до православ’я. Невдовзі Максим Смотрицький переїжджає до Вільна й постійно живе як світська людина у Святодухівський обителі. Монастир­ське життя не надто й сковувало молодого вченого. Так, він мав звичку відвідувати унійний Троїцький монастир — заради спіл­кування і дискусій із ченцями Кунцевичем та Руцьким (майбут­нім Київським митрополитом). Деякий час Максим Смотрицький працював ректором Києво-Братської школи, де викладав латину. Та 1617 року він знову повернувся до Вільно і прийняв тут черне­цтво під іменем Мелетія.

1620 року в житті Смотрицького відбулася важлива подія — він став «катакомбним» православним єпископом. На той час, після Унії 1596 року, православної ієрархії в Україні та Білорусії не було зовсім, що викликало постійне обурення мирян і козаків. І коли Єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись із Москви на Схід, проїжджав через Київ, кияни умовили його таємно висвя- тити сім єпископів, тобто відновити ієрархію. Патріарх вагався, побоюючись неприємностей з боку польської влади, але зрештою погодився. Хіротонія проходила у Києво-Братській церкві, вночі, при затемнених вікнах і без належного великого хору. Митропо­литом Київським було тоді висвячено Іова Борецького, а архіє­пископом Полоцьким, Вітебським й Мстиславським — Мелетія Смотрицького. З погляду польської влади, висвячення були неза­конними, бо відбулися без дозволу короля — з порушенням його права «подавання» духовних посад. Та на захист ієрархії активно виступили козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

Білоруська єпархія зустріла свого владику з пошаною і радіс­тю. Миряни Вільна та інших міст зібрали чималі гроші задля при­дбання своєму архієпископу багатого облачения та сакральних предметів; богослужіння і проповіді нового владики збирали ве­ликі натовпи віруючих, із рук у руки передавалися його послання, спрямовані проти Унії.

Помер Мелетій Смотрицький 1633 року — архімандритом унійного Дерманського монастиря, титулярним архієпископом Іє- рапольським; цю кафедру надав йому Римський папа Урбан VIII.

Перші твори Смотрицького були написані ще у Віденській академії; та тільки після повернення з-за кордону розвинувся його публіцистично-полемічний талант. Полеміка з хулителями православ’я була в ту бурхливу епоху вельми актуальною і попу­лярною. Адже в часи Реформації, Контрреформації та Просвітни­цтва, коли набрало небувалого розвитку друкарство й шкільни­цтво, православна церква, яка не встигала за перебігом часу, часто ставала у багатоконфесійній тоді Речі Посполитій ціллю нападок з боку авторів інших християнських конфесій. Ось як писав відо­мий католицький полеміст єзуїт Петро Скарга: «У русинів немає ні формальної гуманітарної освіти, ні традиції інтелектуального пошуку. Прив’язаність до греків збіднила їх. Вони так і не роз­винули в себе наукових дисциплін, абстрактного мислення, уста­нов і організацій — усього того, завдяки чому Захід, почавши від пізнього середньовіччя, веде вперед у науковому поступі» (Борис Гудзяк «Криза і Реформа»). Не можна не звернути увагу на те, що особистість Мелетія Смотрицького, його освіченість, схильність до інтелектуальної праці, а також прийняття ним багатьох гума­ністичних ідей того часу є вагомим запереченням звинувачень Петра Скарги.

Праці Смотрицького користувалися тоді надзвичайною по­пулярністю, володіли умами українського й білоруського право­славного люду, не тільки передруковувалися, а й переписувалися і завжди викликали високу хвилю запальної полеміки. Як пише Порфирій Яременко у книзі «Мелетій Смотрицький», «друге де­сятиліття XVII ст. принесло йому славу, визначило йому провідне місце в історії культури і письменства України й Білорусії того часу».

Писав Мелетій Смотрицький майже завжди польською мо­вою. Ми можемо журитися з цього приводу, але нагадаємо, що польська в ті часи виконувала на теренах сучасних України й Білорусії функції державної та літературної мови.

Особливий вплив на сучасників виказала полемічно-худож­ня книга письменника «Тренос або плач Східної церкви» («тре- нос» — грецьке «плач»), видана 1610 року у Вільно під псевдо­німом Теофіл Ортолог. Приводом для книги стала сутичка між православними і прихильниками Берестейської унії, а також той факт, що у віденських православних відібрали братський Тро­їцький монастир. Назва книги «Плач Східної церкви» вже вказує на мету автора — викликати співчуття до гнаної православної церкви, звернути увагу уряду на попрання її прав, довести не­доцільність і зловредність Берестейської унії. Смотрицький зо­бразив церкву у ліричному образі Матері, залишеної своїми ді- тьми-православними, яка скаржиться на свою долю: «Горе мені, бідній, горе нещасній, ах, з усіх боків пограбованій! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пути на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою обосічний». У бідах церкви полеміст звинувачує, насам­перед, церковні православні верхи, які уклали церковну унію з католиками. Смотрицький пише: «О, нещасна череда! Чи може бути пастирем і вчителем той, котрий сам ніде не вчився, котрий не відає, що Богу повинен, а що — ближньому своєму? Лікарю! Вилікуй себе самого! Учителю, навчися сам спершу!». Смотриць- кий картає вище духовенство й за те, що через їхнє недбальство і неосвіченість від православ’я відпало багато знатних родин — «у різні секти й віри повтікали». Він наводить довгий список княжат та родовитої шляхти, які протягом XVI та початку XVII століть перейшли до католицизму чи протестантизму.

На той час, однак, зовсім не всі українські шляхтичі знехтува­ли своєю вірою та походженням. Ось для прикладу виступ у поль­ському Сеймі депутата Волині Древинського (Сергей Соловьев «История России с древнейших времен»): «У війні турецькій Ваша королівська величність більшу частину ратних людей затребує від народу руського грецької віри, того народу, який, не будучи задо­волений у своїх нуждах і проханнях, чи підставить груди свої на захист вашої держави? Як може він старатися забезпечити вітчизні (Речі Посполитій) вічний мир і спокій, коли у себе вдома не має внутрішнього спокою? Кожен бачить, які великі утиски терпить цей древній руський народ у своїй вірі». Як бачимо, із свободою слова в Речі Посполитій було все в повному порядку.

Книга Смотрицького «Тренос або плач Східної церкви» (чи­тачі називали її «Лямент») була сприйнята сучасниками як сенса­ція. Порфирій Яременко пише: «Православні оцінювали «Тренос» як книгу пророчу, святу, майже рівну Євангелії. Так, брат Севери­на Наливайка Дем’ян доводив, що «Лямент» є «рівним писанням Золотовуста; за автора кров свою нам пролити й душі покласти годиться». Сам Смотрицький згадував пізніше, що він був тоді оточений «славою, ласкою, милістю всенародною». Книга ходила по руках, її читали й перечитували, вважали неоціненним скар­бом; траплялися навіть такі, що заповідали класти її собі в домо­вину. Книгу було проклято в католицьких церквах; за її продаж чи купівлю призначено штраф у 5000 злотих, а Віденське Свято- духівське братство як видавець підлягло репресіям. Усю цю коло­тнечу щасливий автор благополучно пересидів під псевдонімом і за стінами Святодухівського монастиря.

У досить короткий термін почали друкуватися «антитрено- си». Першим відгукнувся ректор Віденської академії єзуїт Пе­тро Скарга — вже через кілька місяців він видав книгу «На плач і ламент Теофіла Ортолога русинам пересторога». Це також був полемічний шедевр; основною тезою Скарги було звинувачення автора у єретичних поглядах, у кальвінізмі. «Антитреноси» про­довжували з’являтися протягом усього наступного десятиліття. У цьому контексті варто згадати слова Івана Франка: «Унія брест­ська зразу внесла сильний фермент в лоно народу руського, ви­кликала раптове збудження, рух умисловий, жваві диспути, роз­ворушила з одної і з другої сторони гарячі пристрасті, сплодила надзвичайно цікаву полемічну літературу».

Ще один відомий твір Смотрицького — «Граматика» — був виданий 1618 (або 1619) року і складається з «Орфографії», «Етимології» (морфології), «Синтаксису» та «Просодії» (прави­ла віршування). Це так само знаменита у своєму роді книга, як «Тренос», хоча писав її не палкий полеміст на злобу дня, а уні­версально освічена людина.

У той час всі прошарки українського суспільства сприймали церковнослов’янську як мову літератури й освіти (аналог лати­ни на Заході). Ця мова, однак, фактично не розвивалася: її ніхто не вивчав, підручників не було, граматичні норми повсюдно по­рушувалися й навіть духовенство знало цю мову вельми слабко. Такий її стан викликав глузування католицьких полемістів, зо­крема, вже згадуваного Петра Скарги: «Не було ще на світі і не буде жодної академії чи колегіуму, де б теологія, філософія й інші вільні науки (церковнослов’янською мовою вчили і могли розу­міти. Із слов’янською мовою ніхто ніколи вченим бути не може. Бо немає на світі такої нації, котра б слов’янською говорила так, як у книгах пишуть. Цією мовою немає ні граматик, ні риторик, ні певних регул і бути не може...»

І тому «Граматика» Смотрицького, начебто далека від наці­онально-конфесійних змагань того часу, є відповіддю на виклик протилежного табору, має публіцистичний надзміст. Попри це, її уклав не публіцист, а вчений, занурений і закоханий у розумо­ву роботу. З часу виходу у світ «Граматика» Смотрицького понад двісті (!) років служила посібником у школах східних і південних слов’ян, стала основою і взірцем для багатьох подальших праць із мовознавства. У Росії «Граматика» була перевидана у 1648 і 1721 роках і обидва рази, як повідомляє історик Сергій Соловйов, без імені автора.

Деякі історики української літератури, не заперечуючи зна­чення «Граматики» як такої, докоряють авторові в тому, що він зайнявся саме церковнослов’янською граматикою, а не уклав по­дібний підручник живої народної мови. Іван Франко писав: «Для нашого письменства книга Смотрицького мала скоріше шкідли­вий, аніж корисний вплив, бо, нехтуючи літературну мову, яка так гарно вироблялася у репрезентантів міщанства в кінці XVI і на початку XVII століття, розпочала реакцію на користь мертво­го церковнослов’янського язика». Важко не погодитися з Іваном Франком і не подивуватися з позиції Мелетія Смотрицького. Зва­жаючи на те, що протестантський рух дійсно мав (як йому доко­ряли) неабиякий вплив на світогляд Смотрицького. Між тим, ще за сто років до «Граматики» Мартін Лютер переклав Біблію на на­родну німецьку мову й кинув гасло «Німецьку Біблію — в кожну німецьку родину».

Останні роки життя Мелетія Смотрицького були трагічними. Він був втягнений у протиборство православних із унійним ві­денським єпископом Йосафатом Кунцевичем, а також у проти­стояння з урядом, який не визнавав Смотрицького правдивим єпископом. Почалися репресії, грізні урядові універсали, арешти серед православних братчиків. Смотрицький пише та анонімно видає памфлет «Виправдання невинності» (1621), апелюючи до гуманності і справедливості короля, захищає віру батьків, крити­кує Унію. Як і завжди, реакція на його твір була активною — на «Виправдання невинності» того ж року було написано три кни- ги-відповіді. Смотрицький відповів «Обороною виправдання» (1621). Там є дуже важливі слова: «Ми не стоїмо на тому, щоби унія знесена була, бо ж у країні цій вільно кожному, як він хоче вірити. Отож народ наш руський Короля його Мосць просить, аби нас при правах наших і вольностях як світських, так і духо­вних залишити велів». На цьому полеміка не закінчилась — на «Оборону виправдання» негайно вийшли «Екзамен оборони», «Спростування» і «Антиспростування»...

На превеликий жаль, протистояння не обмежилося публі­цистикою. 1623 року вітебські православні міщани (єпархія Смо- трицького) вчинили самосуд над унійним єпископом Йосафатом Кунцевичем — його було вбито. Реакція уряду Речі Посполитої і Ватикану була негайна, жорстока і кривава. Убивство Кунцевича, звинувачення, погрози, братовбивство, а також особиста небезпе­ка справили на Мелетія Смотрицького гнітюче враження. І згодом у нього залишається тільки одна ідея — «Русь примирити з Рус­сю» (православних із прихильниками унії) і досягти національної єдності. Він їде до Києва, аби порадитися з Іовом Борецькими та Петром Могилою, яких він вважав своїми однодумцями, — думки про конфесійне возз’єднання турбували не тільки Смотрицького. Але сталося інакше: православні владики, відчуваючи категорич­ний спротив мирян і козаків будь-якому союзу з унійною церквою, рішуче відкинули цю ідею і засудили пропозиції Полоцького єпис­копа. Собор 1628 року, де мали розглядатися шляхи єднання, пере­творився на духовний суд над Мелетієм Смотрицьким.

Так наприкінці життєвого шляху (у 53 роки Смотрицький вважав себе дуже старим і немічним) він опинився в безвихід­ному становищі. Православна Київська митрополія піддала його остракізму, до своєї єпархії шлях був закритий. І Мелетій Смо- трицький, який усе життя пристрасно воював з Унією, перехо­дить до унійної церкви. Він публічно відмовився від своїх попере­дніх творів, якими зачитувалася «вся Литва» (Україна і Білорусія). Зрікся також «Треносу».

Ідею церковної єдності Мелетій Смотрицький плекав до самої смерті. У творі «Умовляння» він висловлює нову думку — пропо­нує утворити українсько-білоруський православно-унійний па­тріархат, незалежний як від Константинополя, так і від Риму, як це зробила Москва 1589 року. Тим самим, вважав просвітитель Смотрицький, легше буде досягти громадського спокою, а також долучитися до західної культури й шкільництва.

Мелетій Смотрицький посів в історії нашої культури незаслу- жено скромне місце (може, тому, що його образ «заплямований» прийняттям унії). Між тим він належав до плеяди провідних гу­маністів свого часу і був патріотом своєї вітчизни. Попри те, од­нак, що Мелетій Смотрицький, як істинний гуманіст, був утопіс­том і що його мрії про єдність «Русі з Руссю» належним чином не реалізовані й сьогодні, життя його може слугувати символом примирення двох конфесій — православної й греко-католицької.

Клара ҐУДЗИК 7 лютого 2003 р.