ПОВЕРНЕННЯ ПОКРОВИ
Російський колекціонер Ігор Возяков передав Україні ікону, яку викрали зі Львова ще минулого століття
Один із випусків програми «Шустер Live» відзначився не лише екстремальним бенефісом Інни Богословської, який примусив опозицію залишити студію — обіцяна на початку програми Савіком Шустером сенсація справді виявилася сенсацією, причому в хорошому сенсі цього слова.
Ішлося про повернення до України викраденої ще 1984 року ікони «Покрова Богородиці» (1560-ті pp., Галицька школа, майстер Димитрій; дерево, левкас, темпера, позолота). Її історія — справді детективна.У січні 1984 року з фондосховища Львівського музею українського мистецтва (нині — Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) було викрадено 22 ікони XV—XVIII стст. їх вивезли за кордон, частину — продано. У той час удалося повернути дев'ять ікон, повідомляє портал uaculture.info. Подальша тривала робота Міністерства культури України та Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через Державний кордон України — розшук викрадених раритетів — закінчилася поверненням ще однієї ікони — «В'їзд Христа в Єрусалим» (XVI ст.). Її знайшов та повернув в Україну 2003 року уряд ФРН.
«Покрова Богородиці» — чергове повернення. І це вже є чудом у християнському розумінні. Утім, найприкметніше в історії ікони інше. До Львівського національного музею імені Шеп- 270
271
тицького її повертає російський колекціонер, меценат, засновник музею «Дім ікони» в Москві, колишній топ-менеджер компанії «Транснефть» Ігор Возяков.
Станом на ЗО червня 2011 року, згідно з експертним висновком Федеральної служби нагляду за виконанням законодавства у сфері охорони культурної спадщини Міністерства культури РФ, вартість ікони «Покрова Богородиці» становить понад третину мільйона евро.
Це до питання про те, яку Росію ми любимо та на яких вчинках та принципах варто будувати діалог між українським та російським суспільствами.
Урочиста церемонія передачі колись викраденої ікони «Покрова Богородиці» до рідного їй Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові відбулась у приміщенні Національного музею історії України.
Ми зв’язалися з Ігорем Возяковим, а також із головою Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через Державний кордон України Юрієм Савчуком.
«ЄДИНО МОЖЛИВИМ І ПРАВИЛЬНИМ РІШЕННЯМ БУЛО ВИКУПИТИ ІКОНУ ТА ПОВЕРНУТИ ЇЇ...»
— Ігоре Володимировичу, нагадайте, будь ласка, про те, як ікона потрапила до ваших рук, як ви дізналися про те, чим вона є насправді, і як вирішили про повернути її Національному музею у Львові?
— Близько року тому в одній з європейських країн мені запропонували купити стародавню ікону «Покрова Богородиці», XVI ст. Річ серйозна. Ціна — теж. У такому разі я завжди звертаюся до кращих фахівців, знавців іконографії та історії православного мистецтва, щоб вони висловили свою думку — варто купувати ікону чи ні. Експерти прилетіли до Швейцарії, подивилися «Покрову». Відразу сказали, що ікона унікальна, іконографія — приголомшлива. Збереженість — прекрасна. Але одній з мистецтвознавців здалося, що таку ікону вона бачила десь в Україні, але дуже-дуже давно. Вона хотіла уточнити походження «Покрови». А далі — як у детективі. Ми звернулися до українських фахівців. Вони сказали, що, судячи з опису, ікона схожа на «Покрову Богородиці» іконописця Димитрія, украдену з Національного музею у Львові у 80-х роках.
Але точного підтвердження цього факту не було. Розміри не збігалися. Було лише розпливчате чорно-біле фото. Розпитувати щось у власників ікони було ризиковано — я боявся, що, дізнавшись про моє розслідування, вони взагалі відмовляться продавати шедевр. На той час я вже вирішив: якщо з’ясується, що це саме та, украдена ікона — постараюся повернути її назад до львівського музею.
Тільки-но було отримано останнє підтвердження оригінальності «Покрови», яку було вкрадено, я викупив ікону. За умовами угоди, я не маю права розголошувати ім’я попереднього власника «Покрови», не маю права навіть назвати країну, в якій ікона перебувала останні десятиліття.— Питання до вас як до досвідченого колекціонера. Очевидно, після катаклізмів XX століття європейськими (і не лише) колекціями подорожує чимало об’єктів культурної цінності, які свого часу були незаконно вивезені, зокрема з теренів Східної Європи. Яка, на вашу думку, імовірність того, що з
часом їх вдасться повернути? Чи багато колекціонерів, дізнаючись про «нелегальну» долю витворів мистецтва, повертають їх на історичну батьківщину? Або більшість з них усе ж вважає за краще не завдавати таким чином шкоди своїм колекціям?
— Хочу нагадати, що не завжди вивезення ікон вважалося незаконним. Пригадаймо — в 20-х роках минулого століття був час «Безбожників» (так називалася одна з антирелігійних організацій. — Ред.), коли на території Радянського Союзу працював навіть Антирелігійний комітет, який боровся проти релігії, — храми руйнували, ікони спалювали. Тоді люди просто рятували шедеври іконопису, вивозячи ікони за кордон. Адже водночас з'явився термін «чемоданне розпилювання» — коли ікону розпилювали за розміром валізи, і в ній переправляли за кордон. Чи можна це назвати незаконним вивозом? — Ні, звичайно. Далі — наступна трагічна сторінка — час Великої Вітчизняної війни, коли солдати гітлерівської армії вивозили з окупованої території ікони як трофеї. Про який закон тоді могла йти мова? Лише У 80-х роках XX століття на радянському просторі з'явився закон, що регулював переміщення ікон. З'явилися такі міжнародні системи, як Артлос — відділення розшуку предметів мистецтва в Інтерполі.
Уже в XXI столітті всього кілька осіб — я, Михайло Абрамов, Євген Ройзман — відкрили свої колекції, які були колись закритими.
Багато що залежить від фахівців, які консультують колекціонера, від рівня фахівця, від того, чи знає він речі, що перебувають у розшуку. Якщо він говорить: знаєте, я впевнений, що цю ікону було вкрадено тоді-то і за таких-то обставин, — далі все залежить від самого колекціонера. Якщо немає кримінальної справи, змусити повернути річ ніхто не може. Кожен вирішує в міру своєї чесності, свого виховання — або він починає приховувати шедевр за сімома печатками, або робити кроки для того, щоб повернути його туди, де його було вкрадено.
Щодо «Покрови» не було кримінальної справи, вона була закрита за давністю років, ікона не була в розшуку, але усвідомлення того, що цю ікону колись було вкрадено, не давало мені спокою. Я ухвалив єдино можливе й правильне рішення в цій ситуації — викупити її та повернути до Національного музею у Львові.
— Ваше ставлення до питання передачі нашій державі інших культурних цінностей, що колись належали українському народові, а зараз перебувають у Росії? Наприклад, нещодавно в рамках виставки «Свята Русь» в Третьяковській галереї було виставлено, зокрема, фрагменти розпису київської Десятинної церкви. За яких умов, на вашу думку, ці об’єкти можуть повернутися в Україну?
— У цій ситуації я можу відповідати лише за себе. В історії з «Покровою» добре, що ікона перебувала у приватних руках. Тому можна було швидше домовитися про її повернення.
Щодо інших предметів, то кожен випадок потрібно розглядати окремо — у чиїй власності перебуває шедевр, як він туди потрапив? Кому він належав раніше, на яких умовах його було викуплено або передано. На жаль, це питання юридичне, і на нього можуть відповісти фахівці в цій галузі.
«ЩОРОКУ МИ ПОВЕРТАЄМО ДО УКРАЇНИ КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ НА МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ»
Юрій САВЧУК, голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через Державний кордон України:
— У нашому законодавстві не передбачені позиції, пов'язані з переміщенням культурних цінностей, які з певних причин опинилися за кордоном.
Зокрема, труднощі виникають, коли йдеться про предмети, вивезені за часів існування УРСР з української території до інших союзних республік. Адже тоді існувала зовсім інша процедура, діяли інші закони, республіки перебували в рамках єдиного правового поля. На цьому тлі й виникають правові колізії. Оскільки ікона «Покрова Богородиці», що сьогодні повертається до України, була викрадена, то, згідно з міжнародним правом, вона має статус незаконно переміщеної. Українське законодавство не передбачає безперешкодного повернення таких предметів у країну. Але в чинному законодавстві прописана процедура оформлення дарчої, що слугує підставою для звільнення дару від ПДВ. Рішенням Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів у разі передачі культурних цінностей об'єктам державної або комунальної власності ці цінності звільняються від оподаткування. І Національний музей у Львові, якому передано «Покрову Богородиці», був внесений у загальнонаціональний реєстр таких об'єктів.— В ефірі «Шустер Live» ви говорили, що йдеться не лише про моральний вчинок Ігоря Возякова, а й про дії, що відповідають нормам міжнародного права. Про які саме конвенції йдеться? Окрім того, прозвучало, що одна з двадцяти викрадених у 80-х роках львівських ікон зберігається в колекції іншого московського колекціонера. Чи дозволяють згадані вами міжнародні конвенції звернутися до колекціонера та говорити з ним про повернення ікони?
— Є ціла низка документів. Передусім ідеться про паризьку «Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності» від 1970 року. У межах нашої діяльності вона є, умовно кажучи, Біблією, основним законом. Конвенцію ратифікувала ще 1988 року Верховна Рада УРСР. Згідно з вимогами саме цієї конвенції й була створена спочатку Національна комісія, а згодом — і наша служба.
Щодо другої ікони — «Розп'яття Хреста з предстоящими» — то про її місцеперебування нам стало відомо тільки рік тому.
Вона знаходилася у власності російського колекціонера Михайла Єлиза- ветіна, який помер у вересні 2009 року. На сьогодні ще не визначено, кому належить його спадок. А для ведення перемовин щодо повернення ікони потрібно знати, з ким, власне, їх вести... Колекція Єлизаветіна стала надбанням громадськості тільки нещодавно. Минулого року в російському Державному музеї-заповіднику «Царицино» завершилася виставка предметів із його збірки. Було видано каталог цієї виставки, серед експонатів якої виявилася ікона «Розп'яття Хреста з предстоящими». Саме так нам і стало відомо про місце її перебування. До речі, до Росії вона прибула тільки 2007го, до того часу ікона перебувала в колекції Глезера в Німеччині.— Колекціонерам, у власності яких була ця ікона, було відомо, що вона — крадена?
— Я не можу відповісти вам за колекціонерів. Тут можуть бути різні варіанти...
— В ефірі ви також сказали, що служба, яку ви очолюєте, ліквідується. Хто надалі опікуватиметься питаннями переміщення культурних цінностей?
— Згідно з Положенням про Міністерство культури України, затвердженим указом Президента, функції, які виконує служба, будуть покладені на це міністерство.
— Як ви оцінюєте таке рішення?
— Оскільки я державний службовець, то, виходячи з норм чинного законодавства та службової етики, не можу давати оцінки політичним рішенням, які приймає вище керівництво держави. Я є одним із рядових виконавців цих рішень. Але водночас хочу наголосити, що я мав і маю честь очолювати службу, яка принесла Україні в час її державного становлення дуже багато користі. Аби продемонструвати це, можна обмежитися сухою статистикою. Один із найстаріших і найбільших музеїв в Україні — Національний музей історії України — зберігає у своїх фондах близько 800 тисяч предметів. Його колекції збирав та плекав доволі великий колектив музейних працівників понад 110 років. Водночас штатний розпис нашої служби з часу її заснування, спершу як Національної комісії з питань повернення культурних цінностей, до цього часу залишався незмінним і не перевищував 14 осіб разом із прибиральницею. Але протягом 20 років ця установа сприяла поверненню в Україну близько 500 тисяч культурних цінностей. Ідеться не лише про ікони та предмети мистецтва, а й архіви. Ще цифри. У державній і комунальній власності на сьогодні перебуває 450 музеїв. Кожному третьому з них, тобто 150 музеям, наша установа свого часу передала певні цінності. Не кажучи вже про бібліотечні та архівні заклади. Щороку ми повертаємо реальних культурних цінностей на мільйони гривень. Ці Цифри говорять самі за себе та свідчать про доцільність існування такої структури — особливо зважаючи на специфіку історичної долі України, на сторіччя бездержавного життя, коли сотні тисяч цінностей у різні епохи вивозилися за межі держави. До того ж ми маємо одну з найбільш розпорошених діаспор, яка не втрачає зв'язок із батьківщиною та постійно передає нашій державі культурні цінності, документи, архіви.
— Пан Колесніченко (народний депутат, ПР. — Авт.) у програмі «Шустер Live» дуже жваво відреагував на історію з поверненням ікони та з ентузіазмом заявив, що треба ухвалювати нову редакцію закону про ввезення-вивезення культурних цінностей. То, може, варто скористатися цим моментом?
— Ми із паном Вадимом Колесніченком спілкувалися і до ефіру, і після. Але... Минулого року ми розробили нову редакцію Закону «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», оскільки попередній закон, прийнятий ще у вересні 1999 року, морально та юридично застарів. Цей законопроект розроблявся з урахуванням того, що в нашій державі вже протягом 20 років функціонує відповідна служба. А у зв'язку з її ліквідацією та передачею її функцій до Міністерства культури необхідно адаптувати й законопроект до нової нормативно-правової бази. А це зробити не так легко. Особливо з огляду на те, що відбувається демонтаж служби, тобто звільнення людей, перевірки контролюючими органами, пов'язані з процесом ліквідації...
— Коли службу буде ліквідовано остаточно?
— Законодавство на ліквідацію передбачає шість місяців. Відповідна постанова Кабміну з'явилася в березні, тож уже у вересні Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через Державний кордон України припинить своє існування.
Марія ТОМАК, «День» 12 липня 2011 р.