ЗНОВУ В КРАКОВІ

Майже двадцять років тому простий дрогобицький хлопець Юрко Котермак їхав через Городок і Перемишль до Кракова. Тепер він їде тим же Перемишльським шляхом, але вже як док­тор філософії й медицини, колишній ректор Болонської великої школи, автор творів, відомих у різних країнах Європи.

Краків за двадцять років змінився мало. Тільки на вищій вежі Мар’яцького костьолу гонтовий дах замінили високим бляшаним шпилем, оточивши його ще віночком менших шпилів. Тала­новитий ремісник Віт Ствош з чотирма своїми челядниками кінчав різьбити для Мар’яцького костьолу свій вівтар. На таблицях з липового дерева Ствош не лише зобразив сценки з життя Ісуса Христа й Богородиці, але й вирізьбив портретні зоб­раження своїх сучасників, серед них і Юрієвих знайомих — поета Буонакорсі-Каллімаха та міського писаря Йоганна Гайде- ке, який не відмовляв різьбяреві в допомозі й покровительства

Юрій поспішив до свого давнього колеги, тепер уже магістра Войтеха Пнєвського. Войтіх нещодавно став членом меншого магістерського колегіуму. Як колегіат, він отримав у будинку колегіуму невелику комірчину з ліжком, столом, книжковою полицею й скринею для речей. Викладаючи Арістотеля на факультеті вільних мистецтв, Пнєвський одночасно студіював право. Він розповів Юрієві всі краківські новини. Виявляється, місто посварилося з королем Казимиром. Король вимагав од магістрату заплатити по два гроші податку від кожної гривни майна, а поспільство погодилось дати лише по одному грошу. Довідавшись про це, король страшенно розгнівався і наказав стягнути з міста 125 тисяч злотих кари. Крім того, місто постраж­дало від пожежі. Згорів і будинок Каллімаха, а в ньому цінна бібліотека. Ця звістка прикро вразила Юрія.

В університеті старі професори продовжували свої схо­ластичні коментарі Арістотеля, тільки заплутуючи думки великого грека всякими термінами, дистинкціями, резолюціями, пустослівними коментарями до коментарів.

Войтіх Пнєвський запропонував Юрієві поселитися у його кімнатці в меншому колегіумі. Юрій з вдячністю погодився. Ра­зом з Пнєвським та іншими колегами він за невелику оплату харчувався в спільній їдальні магістрів. Харчі були поганенькі — найчастіше горохова поливка, заправлена борошном і маком, каша, ріпа, капуста. Професорські обіди від студентських відрізнялися хіба тим, що кожному магістрові припадала кварта пива. Хто хотів випити другу, мусив просити дозволу препозита. Лише в святкові дні було вино, вепрове м’ясо, пахуче коріння, шафран, мигдаль. Порядки в колегіумі мало відрізнялись од мо­настирських. Під час обіду один з колег читав якусь побожну книжку, розмовляти між собою дозволялося лише після спожиття страв. Вже о восьмій годині вечора браму зачиняли і нікого стороннього після цього не пускали в будинок, а професо­рам, що жили в колегіумі, доводилося за запізнення платити грошову кару. Юрієві це було дуже незручно, бо його нерідко кликали до хворих пізно ввечері або й уночі. Магістр Йоганн Глогер, якому Юрій поскаржився на незручність життя в ко­легіумі, запропонував йому окрему кімнату в новій бурсі, що її він щойно відкрив для німецьких студентів. Це було вигідно тим, що німецька бурса містилася в будинку, спорудженому на вулиці святої Анни, в дворі більшого колегіуму, отже звідтіля було дуже близько ходити на лекції.

Щоб мати право займатись лікарською практикою, Юрій Дрогобич мусив увійти до складу медичного факультету університету. Тим, хто не належав до університету й лікував людей у Кракові та його околицях, загрожувала церковна анафе­ма. Отже, Юрієві довелось пред’явити посвідчення про отриманий у Болоньї докторат медицини університету, скласти екзамен підканцлєрові та докторам Краківського університету, а також провести диспут. Під час диспуту він виголосив промову про те, що медична наука повинна розвиватися, спираючись на досвід лікарів.

“Славетні мужі! — звернувся до вчених Юрій Дрогобич.— В давнину приписували створення медицини богам. Але правди­ві перекази свідчать, що мистецтво лікування започаткували пастухи й рільники.

Займались медициною греки та інші стародавні народи. Еску­лапа за те, що розвинув цю галузь науки, було зараховано до числа богів. Такої почесті не удостоївся у свого народу жоден полководець, що керував найбільшим військом, жоден монарх, що мав найбільшу владу".

Промова, виголошена бездоганною латиною, сподобалась усім — ректорові, присутнім професорам і студентам. Так, провівши диспут, Юрій інкорпорувався до медичного факульте­ту, до якого були приписані всі нечисленні в Кракові доктори медицини: професор і член ради міста Кракова шляхетний Ян з Регул, Блазій з Віттенберга, Йоганн з Базеля, Матвій Мєховський. Кожен з них мав право брати участь у виборах декана і викладати медичні предмети.

Збереглася книга, в яку декани факультету артистів запису­вали лекції, що читались у більшому колегіумі. З неї видно, що протягом весняного семестру 1488 р. в аудиторії теологів з 9-ї години Йоганн Заммерфельд пояснював граматичний трактат Петра Іспанця, о 12-й годині Йоганн Глогер викладав логіку Арістотеля, о 18-й магістр Бель читав “Енеїду” Вергілія, врешті від 19-ї до 20-ї години мав читати лекцію з медицини доктор Юрій, а з 20-ї викладав фізику декан артистів Ян Слупський.

На жаль, не збереглися записи про лекції в меншому ко­легіумі, де читались астрономія й математика, вивчались латинська граматика Прісціана й твори середньовічних авторів. Цілком можливо, що і в меншому колегіумі відбувались лекції Котермака, зокрема з астрономії та математики.

Крім лекцій, доктор Юрій проводив з студентами також до­даткові заняття, так звані ресумпцїї. Звичайно магістри й бака­лаври в ресумпціях повторяли з школярами матеріал лекцій і готували їх до екзаменів. Це були, так би мовити, приватні лекції, кожен студент платив за них викладачеві. Ресумпції час­то відбувались у приміщенні студентських бурс — Угорської, Німецької та інших. Викладачі, що були прибічниками гу­маністичних поглядів, бралися за ресумпції не лише для за­робітку, а й тому, що в бурсах вони почували себе вільніше, ніж на офіційних лекціях у колегіумах.

На ресумпціях магістри й бакалаври стали впроваджувати викладання творів античних авторів і тлумачили їх з гу­маністичних позицій. Ось чому Юрій Котермак охоче погоджу­вався на прохання студентів про проведення ресумпцій, на яких він міг, уникнувши контролю університетської влади, роз­повідати про все, що чув і бачив в Італії. Він викладав зміст астрономічних трактатів, вчив астрономічних спостережень.

У викладанні медицини Котермак надавав важливого значен­ня поєднанню теоретичного навчання з практикою лікування. Тому він нерідко брав із собою студентів, коли ходив відвідувати хворих. Дуже заважало в навчанні те, що в Кракові було заборо­нено анатомічні розтини. Студентів водили до міської різниці, де вони могли спостерігати, як різники розчиняють кабанів. А коли публічно четвертували засуджених на смерть, весь медичний факультет — декани, доктори, студенти ходили дивитися на страчених. Все це, звичайно, не могло замінити систематичних анатомічних досліджень, до яких Юрій звик в Італії.

У тогочасному Кракові дипломованих лікарів було лише кілька, а лікуванням займались найбільше знахарі й цирульники. До доктора, що мав диплом з самої Болоньї, звер­тались за порадою переважно заможні люди — купці, ксьондзи, королівські придворні. Але багатії часто не поспішали розплачу­ватись за лікування, і деяких з них доктор мусив позивати до суду, як каноніка Лянку, власника кушнірської майстерні на Казимежі Яна.

Кілька разів доктора Юрія Дрогобича запрошували до Ba- вельського замку на консиліум до хворого короля Казимира. Після цього він дістав право користуватися титулом ко­ролівського лікаря. Цей титул був мрією кожного тогочасного медика, але одержати його вдавалось лише найквалі- фікованішим фахівцям.

Знайомство з королем сприяло, очевидно, тому, що докторові Юрію вдалось здобути титули крушвіцького схоластика і пароха Зимної Води, які давали йому право отримувати прибутки, пов’язані з цими посадами.

Викладацька діяльність і широка медична практика не зава­жали Юрієві займатися дослідженнями з астрономії. Саме в цей час він написав науковий трактат з шести розділів про сонячні й місячні затемнення. Цією працею зацікавилися вчені Франції, Німеччини, Італії. Рукописна копія трактату Юрія з Русі зберег­лась у Паризькій національній бібліотеці в складі рукописного збірника, що містить ще “Суму астрології” Йоганна Глогера і астрологічну розвідку угорського автора Мерніна з Іллефалви.

Юрія Дрогобича цікавили такі питання, як значення для “оцінки наслідків” затемнень їх часу, взаємного розташування світил на небесній сфері в момент затемнення. Велику увагу приділяв автор і географічній частині. В цьому трактаті гео­графічних назв ще більше, ніж у попередніх працях. Перелічую­ться десятки країн, областей, міст Європи, Північної Африки, Азії, серед них і “Біла Русь, де є визначне місто Новоград”. До відомих міст зарахована також кримська Кафа, згадані Пруссія, “Литва з приналежними краями”, Вірменія. Автор пише також про хвороби, виходячи з того, що люди різного темпераменту і різної комплекції неоднаково реагують на ті самі умови.

Завдяки своїм науковим працям доктор Юрій Котермак користувався значним авторитетом поміж краківськими профе­сорами. Крім Войтеха Пнєвського, з ним дружили астролог Бер­нард з Кракова і надзвичайно працьовитий професор Йоганн Глогер, автор численних праць з астрономії та філософії.

Довідавшись, що Юрій задумав збудувати собі хату, колеги- професори порадили йому попрохати в університету ділянку для будівництва. Це питання могли вирішити збори всіх професорів, їх мали скликати найближчим часом, але через різні справи відкладали з дня на день.

Нарешті, у вівторок 20 травня 1488 р., ректор через педеля розіслав запрошення всім докторам і магістрам зібратися наступ­ного дня на збори, щоб обговорити спільні університетські справи, зокрема поговорити про відкриту магістром Йоганном Глогером нову Німецьку бурсу на вулиці святої Анни, а також про бурсу Угорську і бурсу вбогих.

Наступного дня після обіду, коли годинник на вежі пробир вісімнадцяту, до спільного залу більшого колегіуму зібралися доктори й магістри усіх факультетів, зодягнуті в тоги й берети; ректор і декани мали свої відзнаки.

Ректор прочитав записку з запрошенням, в якій було вказано порядок денний зборів.

“Тоді,— занотовано в протоколі зборів,— вийшов на се­редину шановний доктор Teopriyc з Дрогобича і попросив док­торів і магістрів, щоб віддали йому під будівництво помешкання порожню ділянку, що лежить між Угорською бурсою і будинком Клетнара.

Всі одностайно віддали це місце згаданому магістрові Юрієві з Дрогобича для будівництва житла. Цим будинком він зможе вільно користуватися сам до кінця життя, а після смерті будинок повинен перейти до університету, і університет має його використовувати в своїх потребах".

На відведеній університетом ділянці вроцлавський муляр на замовлення доктора Юрія збудував невеликий, але зручний будиночок, в який той зразу ж і переселився.

Серед учнів Юрія Дрогобича був знаменитий поет-гуманіст Конрад Цельтес, якого називали “німецьким Горацієм”. Син селянина-виноградаря з Франконії Йоганна Бікеля, він прос­лавився як автор латинських віршів. Перед приїздом до Кракова Цельтес викладав у Лейпцігському університеті філософію Пла­тона, риторику Цицерона, поетику Горація. Там же він влашто­вував вистави драматичних творів античних авторів, опублікував дві трагедії Сенеки. В квітні 1487 р. в Нюрнберзько­му замку отримав лавровий вінець поета з рук імператора Фрідріха III, вигнаного Матяшем Корвіном з Відня.

В Нюрнберзі Цельтес зустрічався з Гартманом Шеделем, тим самим, який свого часу переписав один з трактатів Юрія Дро­гобича. З Нюрнберга поет-лауреат попрямував до Італії. Позна­йомився у Римі з Помпонієм Летом, побував у Марсіліо Фічіно у Флоренції, у Бероальдо в Болоньї, розмовляв з істориком Ca- белліко у Венеції. Звідтіля пішов до Угорщини, врешті навесні 1489 р. з’явився у Кракові, в літньому семестрі того ж року записався до університету. Він хотів глибше ознайомитися з аст­рономією та математикою, яку вважав брамою до філософських студій. Учителями Цельтеса стали Бернард з Кракова, Войтіх Брудзевський та інші краківські професори.

Вивчаючи в університеті астрономію й математику, Цельтес водночас у студентських бурсах читав лекції з риторики, поетики, викладав епістолографію — науку складання листів. Йому належить честь заснування “Віслянського товариства” ("Содалітас Вістулана"), яке часто називають першим літературним товариством у Центральній Європі. Серед членів товариства були Філіпп Буонакорсі-Каллімах, освічені міщани, учні й професори університету. Деякі з них, за тодішнім звичаєм, навіть свої прізвища змінили на латинські: так, Йоган- на Бера називали Урсінусом (Бер — означає “ведмідь” по- німецькому; Урсінус походить від латинського слова “урсус”, яке також означає “ведмідь”). Йоганн Зоммерфельд теж перек­лав своє прізвище на латину і став Естікампіанусом, Лоренц Раабе — Корвінусом. Серед членів “Содалітас Вістулана” були і міський писар, власник садів, любитель співочих птахів Йоганн Гайдеке, і вчитель Цельтеса Войтіх з Брудзева. Бував на зборах товариства і другий учитель Цельтеса — доктор Юрій Котер- мак, який ще в Італії познайомився з працями гуманістів. Приходили інколи й дівчата-міщанки, яких поети в латинських віршах називали латинськими іменами — Газіліна, Друзілла, Роксана.

Гарними літніми днями освічене товариство вибиралось на прогулянки за місто. Вдаючи пастушків та пастушок з давньо­грецьких і римських буколік, вони прикрашали собі голови вінками, співали, грали на цитрі, інколи ловили сіткою рибу, полювали на шулік та перепілок. Це був відвертий виклик звича­ям похмурого Середньовіччя, коли ченці-аскети, нехтуючи кра­сою природи, вчили людей не тішитись життям, а навпаки, “умертвляти тіло” і повсякчас готуватися до смерті.

Але часто на лоні природи, крім розваг, виникали вільні дис­пути на філософські теми, читались літературні твори латинською мовою. “Не дивуйтесь, що вуста мої не виголошують молитв, що рідко можна побачити мене в церкві,— казав Цель- тес.— Бо я над усе люблю поля широкі, небо, сонце. Мій Бог у мене в серці, найбільший храм — світ, там я бачу Бога, а не в мальованих іконах”.

У Віслянському товаристві обговорювались також різні питання з географії. Цельтес пишався своїм відкриттям: у місті Вормсі йому пощастило знайти старовинну карту: пергаментний сувій шириною з лікоть і довжиною 20 ліктів. Це була пізня копія карти шляхів Римської імперії, що охоплювала весь відомий стародавнім римлянам світ, від британських островів на заході до річки Гангу на сході. Вузькими смужками були пока­зані Середземне і Чорне моря, на північ од Чорного моря поз­начено землі роксоланів і сарматів — територію сучасної України.

Про ті краї Цельтес та його друзі не раз розпитували доктора Юрія Котермака. Вони хотіли пов’язати свідчення мандрівника з даними стародавньої літератури. Каллімах справедливо твердив, що слов’яни були відомі в давнину під ім’ям антів і венедів, посилаючись на те, що Птоломей Карпатські гори знав як Венедські. Проте більшість учених називали слов’ян сарма­тами на тій підставі, що римляни розуміли під Сарматією всі землі від Вісли до Дону. Гартман Шедель писав, що й литовці користуються “сарматською” мовою, а Лоренц Раабе-Корвінус поширював територію Сарматії на всі землі Польського ко­ролівства та Великого князівства Литовського.

Найбільш займався коментуванням різних географічних трактатів доктор медицини Матвій Мєховський. Він висміював твердження, начебто на сході живуть амазонки, грифони, ба навіть песиголовці. Щоб покласти край таким вигадкам, Мєховський збирався сам написати книжку про обидві Сар­матії— Європейську, населену литвинами, “Рутенами” (тобто українцями і білорусами), “мосхами” (росіянами), і Азіатську, що за річкою Танаїсом, населену татарами на півдні, югрою на півночі.

Поляків він вважав нащадками вандалів, од яких, мовляв, і походило ім’я їхньої першої королеви Ванди. Юрій Котермак не у всьому погоджувався з Мєховським, але шанував його за великі знання і за те, що той відважувався виступати проти загаль­новизнаних авторитетів, якщо вважав їхні погляди хибними.

Віслянське товариство розпалося після від’їзду Цельтеса. Мандрівний гуманіст 1490 р. вирушив з Кракова до Праги. Дру­зям на прощання пояснив, що він, як колись Піфагор і Платон, над усе любить подорожувати.

Незабаром залишив Краків і Юрій Котермак, який на кілька місяців виїхав у рідні краї, щоб зустрітися з друзями у Львові та Дрогобичі.

У Львові мешкала Катерина Вайсганушова, яка мала будинок у місті й клапоть землі у підльвівському селі Зимній Воді. З її покійним чоловіком, нащадком німецьких колоністів з Сілезії, Юрій був знайомий ще з того часу, коли служив у конторі Айнольфа Тедальді. Найнявши кімнатку в будинку Вайсганушо- вої, Котермак швидко заприятелював з мовчазною, але симпатичною жінкою. Катерина намовляла його оселитись у Львові й зайнятися лікуванням. Як тільки поширилася чутка про приїзд до Львова “королівського лікаря” доктора Георгіуса, до нього стали звертатися хворі не лише зі Львова, але й з на­вколишніх містечок. Практична Катерина обміркувала, що, віддавшись за Котермака, вона змогла б прибутки з його лікарського гонорару вкласти в господарство, зайнятися відгодівлею свиней на продаж, а згодом купити ставок і роз­водити рибу. Попит на львівську рибу зростав, її вивозили навіть до Моравії і на Шлеськ.

Катерина не могла передбачити, що розмовами про торго­вельні справи вона відштовхне Юрія. Багатство його не вабило. І хоч йому хотілося мати родинне вогнище, він не зважився на одруження, бо відчував, що не зможе розлучитися з університе­том, з колегами-науковцями й жадібними до знань студентами, до яких він ставився, наче до рідних.

Якраз у ту пору, коли Юрій був у Львові, тамтешні пани райці, німецькі та польські патриції почували себе як на вулкані. Андрій Муха, зібравши дев’ятитисячне військо з повсталих се­лян Буковини й Покуття, зайняв Снятии і наближався до Ко­ломиї. В народі ходили чутки: Муха хоче в союзі з господарем Молдавії Стефаном визволити Галицьку і Подільську землі з-під кормиги лядських панів та їхніх прислужників. У тривожному очікуванні минали дні за днями. Нарешті надійшли вісті з Підгір’я: військо Мухи розбило шляхту біля Коломиї і вступило в місто. Радісно вітали коломийці визволителів, забезпечили їх харчами та зброєю з міського арсеналу. Незабаром перед пере­можними полками Мухи капітулював гарнізон Галицького зам­ку. Колишня столиця галицько-волинських князів вільна! Радістю й надією сповнилися серця львів’ян. Зате панків- шляхтичів та міських багатіїв охопила паніка. Невже зако- лотникам-'тубільцям" вдасться відновити Галицьке князівство? Тоді довелося б тікати до Кракова або й у Сілезію, кидаючи нажите на багатих галицьких землях добро. Від самої думки про це хололо в грудях у патриціїв, ще недавно пихатих і самовпев- нених.

Під Бібркою зібралася шляхта, туди ж на заклик короля Казимира прибули рицарі Тевтонського ордену, вояки з Торуня і Гданська. Стефан, господар молдавський, не прислав обіцяної допомоги, і війська Мухи потерпіли поразку під Рогатином. Та од вірних людей Юрій чув, начебто сам Муха не загинув, а з заго­ном найхоробріших вояків пробрався на Буковину і там збирає сили. Наступного року навесні з’явилася на небі яскрава комета незвичайної форми. Люди тлумачили це по-різному. Одні ка­зали, що хвостата зірка віщує перемогу над панами, інші вва­жали її лихим знаком, тривожилися, чи не настануть ще гірші часи.

І ось з Поділля стали надходити вісті, що повстанці знову взялися за зброю. На цей раз їх очолив Андрій Боруля. Дехто подейкував навіть, що Боруля — той же Муха, який на смерть воює з шляхтичами. На Поділлі й Покутті по селах і містечках люди проганяли панських посіпак, обирали своїх війтів та ота­манів. Однак повстанцям не вдалося втримати владу в своїх руках. Другої неділі по Великодні Боруля з п’ятьма вірними друзями був на весіллі в селі під Коломиєю. Зненацька напали польські жовніри. Всі, хто був там, боронились до останнього, але ворогам вдалося взяти Борулю живим.

Мужньо переніс Андрій Боруля тортури і з гордо піднесеною головою прийняв смерть. Він і словом не прохопився, де перебу­ває Муха і що він задумав проти королівства Польського. Спільників Мухи кинули в підземелля краківської ратуші — похмуре приміщення з розвішаними по стінах знаряддями для тортур. Поруч, через стіну, в свидницькій пивниці збиралися багаті міщани скуштувати сілезького пива. Навіть через грубі мури долинали зойки катованих, але панам патриціям це не псувало настрою...

Незабаром після поразки повстанців Юрій Котермак повер­нувся до Кракова, щоб взяти участь у підготовці до друку слов’янських книг. За видання їх взявся Швайпольт Фіоль. Як і римський видавець Юрієвої книжки Eyxapiyc Зільбер, він називав себе Франком, бо походив з Франконії, з містечка Ной­штадта поблизу Нюрнберга. Спершу Фіоль належав до золотар­ського цеху, робив дорогі шати, гаптовані по шовку золотом, прикрашені перлами й коштовними камінцями. Але згодом, залишивши гаптарську майстерню дружині, зайнявся торгівлею, відкрив у ринку заїжджий будинок для гостей з інших міст. Та­кож винайшов пристрій для осушування копалень, де видобува­лося срібло й свинець.

Фіоль не раз бував на землях України та Білої Русі, зустрічався з галичанами й волинцями, які жили у Кракові,— малярами, ченцями, придворними короля й великого князя литовського. Він знав різні слов’янські мови, цікавився чеськими і руськими книгами. Фіоль не любив захланних польських ксьондзів, співчував гуситам і православним, що не хотіли коритися католицьким біскупам та панам. Тому галицьким і перемишльським ченцям легко вдалося намовити Фіоля взятись за небачену до того часу справу — друкування старо­слов’янських книг, конче потрібних православним на Україні. Йому обіцяли допомогти в цій справі перемишльський єпископ Йона і православні магнати Василь Семенович Пинський, син Семена Олельковича, останнього удільного князя київського, Тишко Каленикович, Михайло Острозький. Фіоль сподівався до­бре заробити на виданні книг, адже їх купуватимуть і в Галицькій землі, і в Холмщині та Підляшші, на Волині й Поділлі, а також у Білій Русі. А може, вдасться продавати їх навіть мос­ковському царю або до Волошини, де теж вживають слов’янських письмен, до сербської й болгарської земель.

Ні у Фіоля, ні в його замовників не вистачало готівки, щоб повністю придбати дороге обладнання для друкарні. Вирішили звернутись до найбагатшого в Кракові купця — Йоганна Турзо- на, котрий переселився сюди з Угорського королівства. Про нього розповідали, що, перебуваючи у Венеції, він розкрив секрет відокремлення міді від срібла. Турзон заснував гуту під Крако­вом, де, за свідченнями одного сучасника, “неначе Етна, палали великі печі, повні міді, срібла й золота, сполучених вогнем”. Одруживши сина на панні з дому Фуггерів, він став свояком найвідомішої в Європі банкірсько-купецької родини. Турзон до­бре знав винаходи Фіоля з гірництва, вважав його здібним ремісником. Ось чому він не вагаючись позичив Фіолеві гроші на друкуцання книжок.

Отримавши від перемишльського православного єпископа рукописи книг, які належало надрукувати в першу чергу, Фіоль замовив виготовлення кириличного шрифту Рудольфові Борс- дорфові з Брауншвейга. Юрій Дрогобич добре знав цього Борс- дорфа як доброго ремісника. Ще будучи студентом, він виготовив на замовлення одного з докторів астролябію. Досить скоро Борс- дорф відлив згідно з вказівками Фіоля 230 літер руського ал­фавіту і надрядкових значків. Він добре впорався з цією роботою, тому Фіоль пообіцяв, що й надалі замовлятиме йому такі речі. В свою чергу Рудольф Борсдорф присягнувся, що без згоди Фіоля не виготовлятиме таких шрифтів ні для кого, навіть для себе, і що нікого не навчить, як їх робити. Це зобов’язання було внесено до міських книг на прохання Фіоля, який не хотів, щоб хтось інший заробляв на друкуванні кириличних книжок.

Юрій Котермак порадив Фіолеві доручити набір тексту галичанам Гаврилові, Богушеві й Іванкові, які добре знали мову. Сам він у вільний час допомагав їм виправляти пробні відбитки, звіряючи їх з рукописами. Менш як за рік вдалося надрукува­ти чотири книжки: “Осьмогласник”, “Часословець”, “Тріодь пісну” і “Тріодь цвітну”. Можна було братися за дальші книги, на які був ще більший попит. Але звістка, що в Кракові друку­ються книжки для православних “єретиків”, сполохала ксьондзів, і краківський єпископський суд обвинуватив Фіоля у співчутті єретичним поглядам. Його посадили до в’язниці.

Гнезнєнський архієпископ разом з каноніками свого капітулу заборонив розповсюджувати вже видрукувані кирилицею книги й друкувати нові.

Завдяки протекції впливових осіб — Турзона й Каллімаха, Фіоля незабаром звільнили, але він мусив відректися від усього, що будь-коли говорив незгідно з ученням католицької церкви. Друкаря приневолили зобов’язатися, що він “в ім’я Боже” до- носитиме на всіх “супротивних християнській вірі”.

Про відновлення друкарні не могло бути й мови. Фіоль поста­рався швиденько вислати якомога більше книг до Львова, Пе­ремишля, Мукачева, Холма й Луцька, але все ж таки чимало примірників забрали єпископські слуги і частину спалили, а частину продали палітурникам як паперову макулатуру.

Фіолеві у всіх його видавничих справах щиро допомагав док­тор Юрій Котермак, який гаряче прагнув, щоб друкована книга поширилась на батьківщині. Невдача його засмутила, але вчений не втрачав надії — можливо, вдасться влаштувати слов’янську друкарню у Львові. А для цього треба дбати, щоб більше було в рідному краю освічених людей, які розуміли б значення книги — могутньої духовної зброї. Тому Юрій Дро­гобич звертав пильну увагу на студентів-земляків, особливо хлопців з незаможних родин, яким пощастило попасти до вищої школи. Правда, серед учнів можна було зустріти і синків замож­ної шляхти та магнатів, як, наприклад, племінник познанського воєводи Петро Томіцький чи князь Іван Олександрович Гаш- товт, що його сам король віддав в опіку магістрові Бернардові з Ниси, а по смерті Бернарда — Йоганнові Глогеру. Але найбільше студентів були синами міських ремісників та купців. Траплялись між ними і хлопці з галицьких містечок — Помо­рян, Гологір, Сянока, Мостищ. Деякий час лекції Юрія Котерма- ка слухали Михайло Ганель з Дрогобича, Іванко Лучканич з-під Хуста, Микола, син Юхна Станьківського, власника Моршина, Хвалиша та інших сіл поблизу Стрия. Вирізнялися своїми здібностями з тодішніх студентів Ян із Стобниці, німці Генріх Бебель і Йоганн Зоммерфельд-молодший, майбутній учитель Ульріха фон Гуттена. Латинську граматику краще від інших жаків опанував Пауль Процелер, який згодом прославився як автор латинських віршів, що їх підписував як Павло Русин, підкреслюючи цим, що його рідне місто Кросно належить до Галицької Русі.

І навряд чи хто сподівався в той час, що всіх своїх колег перевершить вісімнадцятирічний тоді Миколай Коперник, який восени 1491 р. прибув до Кракова з Влоцлавка і записався на факультет мистецтв. Коперник привіз Юрієві Котермаку листа від його давнього болонського друга Миколи Водки-Абстеміуса, який уже третій рік жив у Влоцлавку як лікар єпископа Петра Бнінського. У Влоцлавку Водка кілька місяців навчав Коперника астрономії і збудував з його допомогою сонячний годинник, що показував не лише години, але й знаки Зодіака, тривалість кож­ного дня.

Юрій Дрогобич розпитував Коперника про здоров’я його дядька Лукаша Ваценроде, з яким зустрічався під час студій у Болоньї. Ще 1489 р. вармійська капітула обрала Лукаша єписко­пом Вармії наперекір польському королю Казимирові, який облюбував цю посаду для свого сина, краківського єпископа Фрідріха. Лукаш готовий був іти на певні поступки, але твердо стояв на тому, що вармійське єпископство повинно належати уродженцям Пруссії, в цьому його підтримували прусські феодали і навіть магістр Тевтонського ордену. Тому багато хто засуджував єпископа Ваценроде за Зв’язки з ворогами Польщі. Але Коперник пояснив: його дядько хоче, щоб шанували перед­бачені законами права місцевих мешканців, щоб з їх числа обирались урядові особи.

Юрій Дрогобич пообіцяв племінникові свого давнього знайо­мого Лукаша Ваценроде підтримку й допомогу, якої той потребу­ватиме. Юнак найбільше цікавився математикою і астрономією, тому він деякий час відвідував лекції та ресумпції доктора Юрія з астрономії. А улюбленим його вчителем став Юріїв колега Войтіх Брудзевський, про якого студенти казали: “Ніщо йому не таємне з того, що відкрили своїм генієм Евклід і Птоломей. І те, чого очі наші навіть не помічають, він пояснює своїм слухачам так, що їм стає світліше, ніж коли б світило сонце”.

Cnip Коперниковою дядька з королівським урядом розв’язав­ся наступного року, коли помер король Казимир, а новий король Ян Ольбрахт поспішив дати свою згоду на обрання вармійським єпископом Лукаша Ваценроде. На коронацію Яна Ольбрахта до Кракова з’їхались каштеляни, воєводи, єпископи. Єпископ ку- явський Бнінський прибув для участі в коронуванні, а в почті його приїхав і доктор Микола Водка, який використав цю оказію, щоб зустрітись із своїм колишнім учнем Миколою Коперником і давнім приятелем Юрієм Котермаком.

Якраз у цей час медичний факультет ухвалив, що посаду декана мають по черзі займати всі доктори медицини, які практикували в місті. Раніше цю посаду кілька років підряд зай­мав Ян з Регул. Доктор Ян був членом ради міста, мав велику родину і тому був задоволений, коли нарешті йому вдалось увільнитися від постійного виконання деканських обов’язків. Деканом медичного факультету став Юрій Дрогобич. Разом з деканами інших факультетів йому довелося зайнятись справою відбудови більшого колегіуму, який погорів під час великої пожежі в липні 1492 р., незабаром після смерті короля Казимира. Вирішено було не тільки відбудувати знищені частини, але й спорудити з внутрішнього боку галерею з колонами і сходи на другий поверх. Для участі в будівництві було запрошено най­кращих майстрів, серед них і того вроцлав’янина, що мурував хату для доктора Юрія. Робота просувалася повільно, було ясно, що ремонт затягнеться на кілька років.

Покійний король Польщі Казимир вважався також великим князем Литовським. Це давало польським панам надію на відновлення польсько-литовської унії, з допомогою якої вони хотіли підкорити собі й володіння Литовського князівства. По смерті Казимира було скасовано персональну унію: великим князем Литовським обрано не Яна Ольбрахта, а його брата Олек­сандра.

У зв’язку з планами одруження Олександра з московською князівною Оленою Іванівною католицька церква повела нову кампанію проти “схизматиків” — православних. В університеті також точилися гарячі суперечки з питання про “руську віру” — православ’я. Ян Сакран з Освенціма, який встиг уже стати про­фесором теології, гаряче доводив, що православні — це погани, а не християни. Навіть тих русинів, що прийняли церковну унію, вважав ненадійними. Більш помірковану політику щодо правос­лавних проводив Войтіх Брудзевський. Знаючи це, його за­просили на посаду секретаря великокнязівської канцелярії до Вільна. Брудзевський вагався, довго радився з Юрієм Котерма­ком, Бернардом з Кракова та іншими колегами. Врешті вирішив виїхати до Вільна на рік, не гадаючи, що звідтіля йому вже не доведеться повернутися.

А над університетом у ті роки збиралися темні хмари. Мо­лодий краківський єпископ Фрідріх, син короля Казимира, не­вдалий вихованець Длугоша й Каллімаха, не тільки не дбав про розвиток науки, але й всіма силами боровся проти поширення гуманістичних віянь в університеті. Розпусний єпископ разом з прелатами-однодумцями прагнув звести нанівець “новинки”, впроваджені вільнодумними професорами. Під тиском єпископа було скасовано ресумпції і необов’язкові лекції. Нібито зміцнюючи дисципліну, противники справжнього гуманізму прагнули цілком змінити характер навчання на факультеті вільних мистецтв, залишаючи із спадщини гуманістів тільки зовнішні форми, позбавлені творчого духу. Давній супротивник Юрія, ректор Матвій Кобилінський, вимагав суворої розправи з прихильниками нових віянь. Настійно твердив, що “занесені з заходу нові хвороби” потребують “суворих ліків”. Він навіть домігся заборони носити світлий одяг, який так любили гу­маністи. А після смерті Кобилінського боротьбу з гу­маністичними впливами продовжував, хоч і трохи обережніше, новий ректор, королівський капелан Ян Сакран з Освенціма.

У суперечках між прихильниками гуманізму і щораз то більш активними захисниками схоластичної старовини Юрій не брав активної участі. Він дедалі більше занепадав на здоров’ї, рідко виходив з дому. Книжки з бібліотеки більшого колегіуму йому приносив студент Томас, якого Юрій прийняв до своєї кімнати, щоб мати собі помічника в разі потреби. Другу кімнату віддав у найми магістрові-львів’янину Михайлові Ганелю, братові дро­гобицького міщанина Варфоломія Ганеля. А коли треба було звернутись до ректорського суду, Юрій посилав замість себе сво­го давнього колегу Войтеха Пнєвського. Через Пнєвського він домігся від бакалавра Вацлава Чепеля повернення книг, що їх позичав незадовго до своєї смерті Вацлавів дядько Григорій. Юрій дуже цінував свою бібліотеку, особливо кільканадцять рукописних і друкованих книг, привезених з Італії. Кілька рукописів він купив уже в Кракові, деякі подарували йому закор­донні друзі.

Для книжок він замовив собі дві невисокі відкриті шафи- пюпітри. Тільки тепер Юрій зміг розкласти книги за змістом: дві полички зайняли трактати з медицини, окремі полиці призна­чались для книг з астрономії, філософських праць, посібників з арифметики та геометрії. Оскільки всі книжки не вмістилися в шафах, то деякі довелося покласти в скрині й на лаву під вікном. А твори грецьких і латинських письменників Юрій поклав на підлозі, коло ліжка, щоб завжди мати під рукою. Розібравши книжки за тематикою, він уклав каталог свого зібрання.

Окрасою бібліотеки стала “Хроніка світу”, що її надіслав сам автор, нюрнберзький учений Гартман Шедель, той самий, що скопіював колись для своєї бібліотеки одну з праць Юрія Дро­гобича. Шедель закінчив писати свою “Хроніку” в червні 1493 р., а вже 12 липня книга була надрукована. Такого розкішного видання Юрій та його колеги ще не бачили. Понад дві тисячі ілюстрацій прикрашали величезний том: не лише портрети імпе­раторів, королів, учених, але й цілі сцени з історії, наприклад картини табір гуситів у Чехії, землетрус у Константинополі та багато інших. Цікаві були краєвиди міст, у тому числі Кракова й Нюрнберга, під стінами якого можна було помітити папірню. На папері, який тут виробляли, була надрукована “Хроніка”. Увагу Юрія привернула велика друкована карта Європи. Шедель праг­нув, перший серед істориків, описати минуле всіх країн і народів від самого початку аж до тієї хвилини, коли він відклав перо. Останнє повідомлення належало до 1493 р. про те, що в Римі увінчано лаврами поета Конрада Цельтеса.

Видавцем “Хроніки” Шеделя був ювелір, член ради міста Нюрнберга Антон Кобергер. Цей немолодий чоловік, що мав два десятки дітей, заснував одну з найбільших друкарень, де працю­вало майже сто робітників. Серед видань Кобергера були ухвали ради міста Нюрнберга, твори Платона, Вергілія та інших античних авторів. Кобергер вів також велику книжкову торгівлю. Багато книжок він посилав на схід — до Львова, Риги, Ревеля (Таллінна). Відразу ж після закінчення латинського видання “Хроніки світу” видавець розпочав друкування цієї ж книги німецькою мовою.

Майже одночасно з книгою Шеделя до Кракова надійшли вісті, що генуезець Христофор Колумб, який ще в березні повер­нувся до Іспанії, відкрив далеко на заході якісь нові острови. Юрій, як і його колеги, не міг зміркувати, що ті острови належать до нового континенту, який отримав згодом назву Америки. Але звістка ця його дуже зацікавила, як і розповіді друзів, котрі приїхали зі Львова, про те, що у дніпрових плавнях оселилися вільні люди, яких звуть козаками.

Особливо схвилювала Юрія розповідь про те, що козаки за­хопили корабель, який належав кримському хану Менглі- Гіреєві. Великий князь Литовський Олександр обіцяє ханові “цих лихих людей, піймавши, на горло скарати”. Та хіба ж його влада тих країв сягає? Навіть черкаський староста князь Богдан Глинський наважився сприяти козакам, разом з ними поруйну­вав Очаківську фортецю.

Помагай же, доле, тим людям вільним, хоробрим охоронцям рідної землі від татарського лихоліття. Може, колись, загарту­вавшись у боях з татарвою, повернуть вони зброю на захід, докінчать справу, розпочату Мухою та Борулею.

Юрій уже знав, що не доживе до тих днів, але ж хотілось вірити, що серед його учнів є й такі, котрим припали до серця слова: dulce et decorum est pro patria mori.

Померти за батьківщину... Жити для батьківщини, для лю­дей, для науки. Так, задля цього варто жити, варто долати злигодні й невдачі.

Тільки ж все частіше приходили сумніви: чи не завинив він перед батьківщиною, працюючи майже весь вік на чужині? Чи зрозуміють земляки, що так склалися життєві обставини, чи знають вони, що Юрій, де б не був, завжди думав про них, завжди прагнув бути корисним рідному краєві. І хоч сили вже покидали тіло, він намагався працювати й лише в праці знаходив розраду.

4 лютого 1494 р. перестало битися серце вченого, випало перо з його працьовитих рук. Того дня магістр Бернард з Кракова записав на сторінці однієї з книг своєї бібліотеки: “Георгіус Дро­гобич помер тут у третій день тижня (вівторок) близько 23-ї години”.

Похмурого лютневого ранку доктора Юрія Котермака похо­вали на одному з краківських кладовищ. Похорон був скромний. Не дзвонили дзвони, не співали хори. За домовиною повільно йшла невелика громада земляків, що жили тоді в Кракові,— університетські колеги, кільканадцять студентів. Друзі небіжчика мовчки думали про минущість людського життя, безсилого перед невблаганною смертю. Адже Юрій не був старий, йому б ще жити й працювати. Злигодні студентських років, постійна боротьба за шматок хліба протягом цілого життя підірвали його здоров’я. Він саме був у розквіті творчих здібностей, коли лиха доля забрала в нього життя, і довелось йому спочити вічним сном не на любій батьківщині, а під хо­лодним небом чужини...