ОРЕСТ ЛЕВИЦЬКИЙ ГАННА МОНТОБТ Історична повість

Недалеко від повітового міста Дубна, верст, може, з де­сять нижче по річці Ікві, на правому її березі, лежить с. Коблин. Тепер Коблин — незначна оселя, в якій навряд чи й знайдеться сот чотири селян.

Коблинський замок був збудований на невисокій площі над берегами болотної Ікви. Він мав форму многокутника, обнесено­го високим земляним валом. По гребеню цього валу стіною йшов “острог”, або частокіл із дубових колод; щілини поміж ними були обвальковані глиною. На рогах частоколу де-не-де стриміли високі “вежі”, або “башти”, збудовані з дубових колод і накриті гонтою. В нижніх коморах цих башт ховали зброю і всякі військові припаси, а з верхніх стріляли в ворога і назирали за його рухами. Навкруги замок був обведений глибоким ровом, в який напускали воду з річки. Один тільки в’їзд у замок був з боку містечка; тут стояла “брама”, себто ворота, і перед нею звідний міст через рів. Над ворітьми теж була зроблена “вежа”, де жив “воротний”; його повинність була пильнувати, щоб ніхто чужий не забрався в замок. Важка дубова брама рідко коли відчинялась, а до замку входили звичайно через хвіртку, ключ від якої держав у себе воротний.

Замкова зброя була невелика: так звана тоді “стрельба огнистая” складалась усього з чотирьох гармат, 52 рушниць, 20 гаківниць. Крім того було: дві бочки пороху, паль, бард, куль до гаківниць та гармат, бочка селітри і півбочки сірки. Була й січна або ручна зброя: шаблі, мечі, луки з стрілами “п’ятигорськими”, рогатини, ощепи (списи) “козацькі й кошубські”, кончірі, че- кани, сокири воєнні, а до того ще й така військова зброя: панцирі, бехтірі, “прилбиці” (про які є згадки ще за часів перших київських князів), шишаки козацькі, кіраси і гарчі (щити) поло- саті, “червоне по білому”.

Отакий був звичайний тип українського замку в XVI ст., вироблений ще, мабуть, за часів бозна колишніх. Тільки в де­яких більш значних містах, як от у Луцьку, Кременці, Острозі, були великі кам’яні замки, збудовані по типу західноєвропейсь­кому і з чималим запасом артилерії; решта ж панських і навіть королівських міст і містечок мала такі самі дерев’яні замки, що і в Коблині. А проте й такі невеличкі фортеці ставали у великій пригоді людям, бо татари під час своїх нападів не возили з собою гармат і через те не здатні були дати собі раду і з абияким замоч­ком і звичайно обходили його.

Всередині замку, кругом попід його стінами, були пороблені невеликі прибудовки, так звані “городні”, куди люди зносили своє добро й самі ховались під час ворожого нападу. Взагалі треба зазначити, що невелика замкова площа дуже тісно була забудо­вана: окрім головного дому, в якому жив сам господар, тут же стояло кілька домів, де містились слуги й челядь, а далі йшли пекарні і різні господарські будівлі: стайні, “оборо” (для скотини), “шпихліри” (комори), “спіжарні” (харчові комори), возовні, пивниці тощо.

В передній частині замкової площі, чолом до брами, стояв дерев’яний одноповерховий дім, в якому жив господар, пан Мон- товт. Як і вся будівля в замку, він був обмазаний білою глиною і критий гонтом. У вузьких довгуватих його вікнах блищали “обо­лони шкляниї”, заправлені в оливо, тоді як в інших надвірних будинках здебільшого були “оболони паперовиї”. Панський будинок був поставлений на високому фундаменті, змурованому з цегли, а під ним знаходились муровані льохи. Щоб увійти в дім, треба було піднятись по східцях на ганок з виточеними стовпами, що підпирали дах; з ганку вже входили в великі сіни з грубами. Сіни були прохідні й виводили на такий же ганок з противного боку дому. Важкі двері на міцних залізних шпугах із сіней уводили в простору світлицю, де звичайно вітали гостей. В глу­хому кутку її стояла чимала груба, зложена з полив’яних кахлів, зелених з вишневими розводами. Попід стінами простягались липові лави, накриті “полавочниками” з червоного сукна, і з того ж дерева “услони” замість теперішніх стільців. Підлога уся була вистелена килимами. В кутку під образами стояв великий стіл, накритий дорогим турецьким килимом; в іншому кутку був менший стіл на точених ніжках, зложений з шматочків різних порід дерева, підібраних по кольору так штучно, що він здавався перистим, немов мережаним. Така мебель дорого цінувалась в ті часи і звалась “флядровою” (з німецького Flader), її ніколи не фарбували, тільки злегка полірували. Поруч з світлицею була менша кімната — світличка, майже так само оздоблена, як і перша, тільки в ній замість “услонів” були прості дерев’яні “зикглі” (табурети), які в той час тільки ще починали входити в ужиток в Україні.

Отака була домашня обстанова волинського пана в XVI ст., навіть такого, що мав свої замки. Не відзначалась вона ні великими розкошами, ні особливим комфортом. Люди того віку жили взагалі непогано: солодко їли, багато пили, розкішно одя­гались, але в будуванні і в оздобі своїх домівок заховували скромність і простоту, заповідану прадідами. Дещо вже й тоді було перейнято з побуту інших європейських народів, переважно те, що дотикалось військової справи, повозів, уборів, особливо жіночих; але щодо обстанови домашньої, то тут чужоземний вплив і в пізніші часи довго не одержував рішучої перемоги над власними старосвітськими звичаями.

П

Проте час уже нам познайомитися з господарем коблинського замку, паном Яном Mohtobtom, і його дочкою.

Рід Монтовтів, або Монтовтовичів, належав до значних литовських родів. Пращуром їх був Монтовт, староста жмудський, що жив у першій половині XV ст.

того, що молодим Монтовтам прийшлось позиватись з матір’ю, у якої вони ніби забрали маєтності, записані їй у віно² їх батьком.

Замолоду Ян Монтовтович пробував якийсь час у Вільні, при дворі литовського великого князя, набуваючи там двірського “полірування” і шляхетних звичаїв. Колись-то, за часів Гедиміна та Ольгерда, там панувала рущизна: руська віра, русь­ка (білоруська) мова, староруська культура, але з часів Ягайла все те змінилось на користь польщизни, і згодом усе литовське панство, перейшовши на католицьку віру, цілком підпало польській культурі і майже нічим не відрізнялось від властивої польської шляхти. Ян Монтовтович не прийняв тут нічого добро­го, окрім шляхетської пихи, сваволі і марнотратства, не вислужив собі навіть ніякого уряду і на увесь вік зостався тільки “господарським дворянином”.

Нещаслива доля судилась молодій Олені за багатим, але но­ровистим литвином. Безупинна гульня та пиятика з приятелями, свари та позови з сусідами, та ще хіба мисливство — оті все, що заповняло людське життя її чоловіка в коблинському замку. Жінку він начебто любив, але поводився з нею нестатечно, а часом таки й зовсім непорядно: то вихвалявся її вродою перед приятелями і обридав їй надмірним милуванням, то тут же, без усякої причини, поносив її “хлопкою”, “схизматичкою”, обра­жав лайкою, а іноді, під п’яну руку, то й биттям і, не криючись від неї, вдавався в бридку розпусту з челядницями. Вона терпеливо все зносила, а її подруги, місцеві пані, волинянки, не могли надивуватись її терпінню та покорі: самі вони нізащо не стали б зносити таку наругу від своїх чоловіків, а зараз би вима­гали розлучення.

Аж ось і для бідної страдниці, хоч на короткий час, настали кращі дні: вона почула в собі, що скоро стане матір’ю. Щасливий батько з радощів не чув землі під собою, перестав напиватись, мучився каяттям, що так нечемно з нею поводився, і поклявся перед жінкою, що коли вона тільки народить дитя “у подобенству його”, то він щедро обдарує і її, і дитину. Жадане дитя на­родилося на світ і надміру вдовольнило батька: воно не тільки походило на нього лицем, а навіть родимки на тілі мало такі самі, які були і в нього. Надміру втішений Mohtobt зараз же послав гінця в далеку Білорусь сповістити тещу й шуринів про радісну новину з проханням прибути на хрестини, а сам цілими годинами не відходив від “колибки” (колиски) і не міг надивитись на любу дитину. Тим часом з’їхались на родини родичі та приятелі Монтовтові, переважно його земляки та одновірці, і хоч вони були не дуже-то щирі католики, більш- менш заражені протестантським вільнодумством, яке тоді пану­вало в Литві і навіть в Польщі, проте захмелені “мальвазією”, “рейнським” та “угорським”, вони почали на всі лади розсуджу­вати питання: чи пристало панові Монтовтові, “господарському” дворянинові, онукові троцького каштеляна, хрестити свою дитину в ту віру, яку прадіди його залишили ще за часів короля Ягайла? Під впливом таких речей підпитий господар раптом роз­палився, вдарив кулаком по столу і несамовито крикнув:

— Не буде ж так, як хоче теща, стара схизматичка, а буде так, як я хочу!

І зараз же звелів покликати ксьондза.

Даремні були жінчині сльози та благання, даремні заходи більш тверезих і розсудливих гостей одмовити його від необачно­го заміру, нагадуючи про обов’язок в змовному листі; упертий литвин зробив таки по-своєму, охрестив народжену Ганну в латинську віру і справив такі бучні хрестини, що бенкет тягся трохи не тиждень. Осміяна й зневажена в своїх найсвятіших почуттях нещасна мати з смутку захворіла і трохи не заплатила життям за безглуздий вчинок мужа.

А через який тиждень прибули до Коблина теща Монтовтова Богдана Юріївна з сином і привезли, як того вимагав звичай, народженій онуці коштовний повивач. Почувши, що тут скоїлось, вона зняла галас і лемент і накинулась на зятя з доко­рами.

— Злий і необачний чоловіче, що єси вчинив? Християнську дитину в бісову ляхівку перетворив єси? Мусиш її вдруге в грець­ку віру охрестити!

Але її син Василь Андрійович, господарський дворянин і великий правознавець, добре розумів, що мати вимагає не­можливого, і промовив:

— Що ся стало, тоє уже не може розстати. Тільки тоє віддай, пане зятю, що тієї заруки, которими ся описан єси в змовному листі: на господаря, його милість, п’ятсот кіп грошей, а на нас, сторону, другі п’ятсот кіп. Маєш заплатити — тоє тебе обминути не може; а до заплачений тієї суми мусиш пустити нам ув’язнення в маєтності твоєї.

Mohtobt добре знав свого шурина. Він пам’ятав, що той нещо­давно виграв у суді таку його справу, за яку не зважились братись найкращі віденські юристи, вважаючи її за безнадійну: значить, нічого й казати, що такий здійснить свою погрозу. Йому тим легше це зробити, що тут замішані й особисті королівські інте­реси: адже ж така сама зарука в змовному листі призначена і “на господаря, його милість”, значить, коли справа дійде на ко­ролівський розсуд, то невже ж король буде собі ворогом? А за­плативши заруку, прийдеться ще платити противній стороні “шкоди й наклади”, себто втрати і судові видатки, і платити не по їх дійсній вартості, а “на голое реченье слова” того, хто виграв справу. Хіба зараз йому заплатити б заруку, не доводячи діла до суду? Так треба ж знати, що в ті часи гроші були дорогі й рідкі і сума в тисячу кіп грошей готівкою була таким великим капіталом, який не завжди міг знайтись і в шкатулі більш замож­ного пана, ніж Монтовт. Банків тоді не було, кредит був важкий і дорогий. Та коли б і вдалось позичити у кого потрібну суму, то треба ж йому уступити в заклад якусь маєтність, котрою той і буде користуватись аж до віддачі боргу, то воно й вийде на те саме, чого вимагає од нього шурин.

Отак поміркувавши сам з собою, Монтовт зрозумів, що немає йому іншого рятунку, як з покорою уклонитись тещі й шуринові і здатись на їх ласку. Ті були не від того, щоб скінчити справу миролюбно, але вимагали від нього важкі речі. Своїм необачним вчинком він, на їх думку, не тільки тяжко окривдив свою дитину, зробивши її “ляхівкою”, але не помалу образив тим і жінку, з якою взагалі обходився зовсім не так, як “на стан її пристоїть”, і крім того “виступив” проти тещі і синів її, зламавши передшлюб- ну умову з ними; через те він мусить тепер прилюдно пере­просити жінку й тещу і нагородити дочку, відписавши їй половину своїх маєтків, якими до її зросту буде порядкувати теща з синами. Останнє намагання найбільш дошкуляло Мон- товтові, і він прохав змінити його хоч так, щоб право порядку­вання доччиними маетностями належало йому як натуральному опікунові своєї дитини. Нарешті, після довгих змагань та пере- корів справа була порішена так, що Mohtobt в “студні” (грудні) 1547 р. “облично” (особисто) ставши перед луцьким градським урядом в присутності пана старости і великого витовпу шляхти, голосно прочитав по карті і подав до запису в актові книги ось який лист:

“Я, Ян Mohtobt, визнаю сам на себе тим моїм листом, що з справи Божої та з призріння Духа Святого, як і з поради й дозво­ления пані матки моєї і інших кревних своїх, поняв я і взяв за себе у стан малженський (подружній) дочку небіжчика Андрія Мацкевича, панну Олену, а хотячи ж ку собі тим охотливішу в милості (любові) малженській учинити, гди ж вона ку мені так ся заховала (поставилася), як на почтивую панну з роду зацного (доброго) пристоїть, а я противно неї так ся не заховав, як на стан її пристоїть, але її тілько разів безвинно, з п’янства свого, о горло мало не приправив (тут: вбив), що вона мені, як цнотливая та повольная (прихильна) малженка, одпустила (простила), а мешкаючи зо мною цнотливо, сплодила і на світ породила мені дитя милоє, панну Ганну, тим йменням охрещену по обичаю римському, которая подлуг (згідно) опису і поставлення мого, яке я учинив при змовинах з єї милостю панею тещою своєю, мала бути охрещена по вірі матки своєї, по обичаю грецькому, і в тім я виступив як проти малженки моєї, так і проти єї милості пані тещі своєї і синів її. А так я, уваживши у себе ті всі поменені (згадані) речі, а найбільш те, що малженка моя вірномилая уродила мені зо мною спложеную дочку, панну Ганну, першую в роді моїм, которая ся у всім тілі своїм, так в лиці, як і в знаках, які у мене єсть, притрафила і уродила; я, маючи на те добрую пам’ять і хотячи малженку мою милую, так і приятелів (тут: родичів) єї, утішити, пристаючи теж до звичаїв зацних панів, пам’ятаючи на те, що цнотливим словом малженці моїй милій обіщав, що коли б ку подобенству моєму дитя мені, так сина або дочку, уродила, тоді тоє дитя мало бути від мене добре обдарова­но, ніж інші діти,— проте даю, дарую тій дочці моїй милій, ново мені народженій, панні Ганні, маєтності мої: Млинів, Озліїв, Пекалів, Беневщину й половину Оршичина, які я маю й повинен буду перед вижом луцьким поступити і в держання дати тій дочці моїй милій. А коли я тоє учиню, маєт мені єї милість пані теща моя знову всі ті маєтності дочки моєї поступити і в держан­ня подати тілько до живота (смерті) мого, а я вже од того часу тих маетностей не можу й не маю моці заставляти і іншому запису­вати і до рук пускати”.

Як бачимо, пан Mohtobt досить щасливо викрутився з на­хаби, в яку вскочив необачно, охрестивши кохану дочку в свою віру: він хоч і мусив записати їй чималу частину своїх маетно­стей, але фактично зостався їх володарем до кінця свого живота. Правда, він зрікся права відчужати їх, але ми скоро побачимо, як мало він шанував свій обов’язок.

III

Так з’явилась на світ героїня нашого оповідання Ганна Мон- товт. Ще вона була немовлятком, як стала формальною володар­кою неабиякого майна.

Росла й виховувалась вона серед дуже неприємних обставин. Добра, але занадто слаба мати не мала на неї ніякого впливу — раз через те, що недовго пожила на світі, а ще більше через те, що її становище в сім’ї було занадто вже сумне та прикре.. Ми вже бачили, як нечемно Mohtobt поводився з нею трохи не зараз же по шлюбі. В міру того, як минали їх молоді роки, все гостріш почувалась поміж ними різниця їх характерів, національних вдач, звичок, а найбільш їх різновірство, і оце все з кожним днем загостряло їх взаємини. Чи п’яний, чи тверезий Mohtobt користувався кожним випадком, щоб висловити своє презирство до всього, що було святощами для жінки, до її віри, мови, і ста­рався такі почуття прищепити й малій дитині. Він прилюдно докоряв їй, що вона недотепна дати шляхетне виховання й “цвічення” (освіту) дочці і що вона, чого доброго, виховає з неї таку ж саму “хлопку”, як сама, тоді як він дбає про те, щоб з неї вийшла блискуча панна, з якою не стидно було б показатись і в королівському палаці. Під п’яну руку, коли він робився прямо шаленим, Mohtobt не соромився навіть мордувати жінку перед очима доньки. Вутла натура нещасної Олени не здоліла довго зносити таке знущання, і Ганні не було ще й семи років, як вона зосталась без матері. Тоді Mohtobt привіз із Литви якусь родичку і доручив їй виховання доньки. Нова вчителька й сама посідала невелику науку і змогла навчити Ганну тільки польського письма, трошки “набоженьства” та деяких світських манер та двірських звичаїв. Руського письма Ганна зовсім не уміла і, вида­ючи потім різні листи, писані руською мовою, завжди підписува­ла їх по-польськи.

В той вік найголовнішою засадою в справі виховання була віра. Ганна не пізнала на собі цього доброго впливу і виросла без твердих релігійних засад, бо батько перед її очима завжди зну­щався над вірою матері, а мати до смерті боліла душею з того, що її люба донька — католичка. А що стосується добрих моральних засад, то молодій дівчині теж ні в кого було їх перейняти. Ні сам батько, ні ті люди, з якими він знався й товаришував і які завжди гостювали в його домі, не годні були дати їй добрий моральний приклад. То були переважно його земляки, спольщені литвини, або й природні ляхи, серед яких немало знаходилось усяких авантюристів, а часом і потайних “інфамисів” та “баннітів”, себто відсуджених від часті і за лихі вчинки декретованих на вигнання. Марно прогайнувавши у себе дома останні злидні, вони йшли в Україну з думкою, чи не послужить їм тут фортуна. Удаючи з себе людей тямущих, освічених, а деякі й справді посідаючи невелику шкільну освіту, оці приходні, вільні від жодних моральних засад, охоче брались за все, що тільки пахло доброю поживою: наймались на службу до багатих панів, брались вести по судах їх справи, причому не зарікались, коли було тре­ба, фальшувати документи, продавати своїх вірителів і взагалі відважувались на такі сміливі дії в адвокатській практиці, які й на думку не спадали місцевим юристам. Брали в оренду панські маєтності, з якими часом траплялось таке диво, що вони якимсь робом ставали власністю орендарів. Інші удавали з себе фахових майстрів і підіймались заводити в' панських пущах лісові промисли, як от гонка дьогтю, випал поташу³, вироб тертиць, клепок тощо, і весною на “ком’ягах” сплавляти ці вироби Бугом та Віслою у портове місто Гданськ на продаж. Ці нові ще тоді у нас промисли були дуже пожиточні, бо таких пущ, як на Волині, не було вже тоді ні в Польщі, ні в Німеччині, а проте часто-густо виходило так, що бариші доставались майстрові, а властитель пущі терпів шкоду. Взагалі сказати, не було краю їх шахрайству і вигадкам, як добути собі легкого хліба. Але головною метою, заради якої мандрували в Україну усі оці приходні, було розшу­кування заможних наречених. У цій справі безперечно ставав їм у велику поміч їх поверховий полір, що надавав їм вигляду на­чебто людей вищої культури, їх знання світських манер та “дво­рянських” звичаїв, шляхетська упадливість, хист у справі залицяння тощо. Цс все дуже вабило до їх серця деяких українок, особливо підстаркуватих удовиць, яким здавалось, що таких принадних кавалерів не можна й рівняти з місцевими мо­лодиками, що не вміли точити ляси, чинити зальоти й не знали, як то треба поводитись “по-дворському”. Звичайна річ, що тако­му нерозважному заміжжю перечили родичі та опікуни молодої і не давали дозволу на шлюб. У такому разі інколи завзятий молодий, по змові з коханкою, викрадав її й вінчався крадькома, де траплялось: чи в церкві, чи то й у костьолі. Нічого й казати, що з таких “хватаних” (як тоді казали) шлюбів не можна було й сподіватись добрих наслідків: коханий малженок доти удавав з себе закоханого, поки не переводив на себе жінчиного добра, а тоді або проганяв її з двору, або сам тікав од неї. Проте такі лихі випадки не йшли в науку іншим, і довго ще й потім в Україні не переводились такі легкодухі, що притьмом квапились заміж за ляшків-пройдисвітів і потім кляли свою гірку долю.

Отаких-то людей найчастіше бачила Ганна в батьківському замку, де вони трохи не щодня бенкетували з паном Mohtobtom, а деякі з них були навіть у нього в службі. Що доброго змогла б вона од них перейняти? Звичайно, батько мусив держати її, підлітка, оддаль від свого розпотвореного товариства, й вона на­вряд чи була свідком тієї мерзоти, яка творилась під час шалених оргій, а все-таки дещо й до неї доходило, і вона, ще бувши дитиною, чула й бачила багато дечого такого, що їй зовсім не пристало знати. Взагалі батькові ніколи було занадто піклуватись донькою, поки вона була ще не на виданні. Родичів близьких не було або хоч і були, так далеко, десь у Литві. Бабуся Богдана, здається, вмерла, принаймні про неї нема вже чуток по наших джерелах. І росло нещасне дівча в самотині, хоч і оточене юрбою служебниць, без материнської ласки й догляду. Ніхто Ганнусю щиро й чуло не любив, не пестував, і вона нікого не любила. В її серці, як на тій ниві, що позбавлена сонячного тепла, добре насіння спало й ниділо, а натомість коренився бур’ян та кропива. Не знати, що б з неї вийшло, коли б природа наділила її дужим, енергійним характером, але Ганна наслідувала м’яку, пасивну натуру матері, і з неї виросла безхарактерна, легкодум­на, недалека панночка, позбавлена й знаку якоїсь витривалості, завзятості, ініціативи і здатна на те тільки, щоб покірливо йти, куди поведе її дужа рука.

Але вона була дуже гарна й багата, бо була в батька одна, і на неї мало колись спасти усе його добро. Це була така принада, що не встигла Ганна ще й на ноги сп’ястись, як уже її стали й сва­тати. Скоро за Ганну посватався жених такий значний та ба­гатий, що батько, боячись упустити вигідну партію, не став чекати на її повні літа і на п’ятнадцятому році життя віддав її заміж. Тим женихом був волинський князь Богуш Дмитрович Любецький.

IV

Князі Любецькі походили з стародавнього князівського роду Друцьких, правдивих нащадків Рюриковичів. Наприкінці XV ст. вони переселились на Волинь і стали прозиватись Любецькими від своєї маєтності, містечка Любча, яке їм подарувала їх ро­дичка пані Федька, удова луцького старости Олізара Шиловича. Першими власниками Любча були дід Богуша, князь Роман Васильович, і його брат Богдан. У Богдана не було дітей, зате у Романа було аж п’ять синів. Старший з них — князь Дмитро разом забагатів, оженившися з Фенною Полозівною, дочкою пана Сенька Федоровича Полозовича, ключника київського і потім королівського намісника овруцького й річицького, і взяв­ши за нею чимало маетностей в повітах Київському, Овруцькому і Житомирському: м. Хабне з замком, с. Ставки, Гладковичі, Деречин, Гостомель та інші. По його животі усе це добро доста­лося його синові Богушеві, мужеві Ганни Монтовтівни. На жаль, про цього князя не знаходимо в наших джерелах аж нічого, що б давало можливість уявити його живу постать. Він не ніс на собі ніяких урядів і не брав помітної участі в громадських чи політичних справах, а коли судити про нього по тих особах, з якими він товаришував, то можна гадати, що князь Богуш нале­жав до стану тих українців середини XVI ст., які, зостаючись ще вірними своїй предківській вірі й національності, не цуралися й чужої культури і більш-менш могли вважатися за людей посту­пових. У дворі князя Богуша знаходимо якогось шляхтича За- кревського, який був у нього на посаді “органіста”; видно, що князь любив музику і завів у себе модний в ті часи в Європі музичний інструмент — орган.

Гучно відбулось у коблинському замку весілля молодої Ганни. Старий Mohtobt не пожалів коштів і дав за дочкою чималий посаг: тисячу кіп грошей литовських готівкою і на таку саму суму виправу, себто властиве придане, яке по тодішньому звичаю складалося з різних коштовних речей — золотих і срібних, перлів та інших “клейнодів”, мідного й цинкового посуду задля столу, хустів, суконь і всякого домового убрання тощо. Уся ця виправа звичайно виставлялась на показ весільним гостям і при особливому реєстрі подавалась до рук женихові, який відповідно звичаєві і навіть тодішньому праву зараз же повинен записати своїй облюблениці “віно” з “привінком”, себто грошову суму, вдвоє більшу над посаг і виправу, забезпечивши її на третій частині своїх маєтків.

Весілля відбулось по стародавньому звичаю, з боярами й дружками, свашками й світилками, з весільними піснями й обря­дами, себто так, як воно й досі відбувається у селян в Україні. У неділю вранці, перед початком “весільного акту”, приїхав жених з “боярами” й привіз молодій перловий вінець, а вона пов’язала його шовковою хусткою, гаптованою сріблом та золо­том. Ранком другого дня, як тільки молода з почервонілим личком і з пучком калини в руках показалась гостям, жених покрив їй голову білим газовим “завиттям” (серпанком) і надів на шию золотий ланцюжок: цим він прилюдно освідчував її дівочу чесноту, після чого гості поздоровляли молодих “по добрій ночі” й підносили їм дарунки. Окрім цього, князь Богуш в той же день видав Ганні й другий запис, так званий тоді “обрадовий лист”, в якому писав, що, “взнавши по малженці своїй милій княгині Ганні Монтовні доброе, вірноє і цнотливоє в єї панянстві (дівоцтві) захованнє ку собі (збереження себе), иж (що) вона, яко зацного отця і почтивої матки своєї дочка, вийшла, ні в чім стану і особи панянства свого не нарушила, але все те, що добрій і цнотливій панянці належало, мені в стан святобливий мал- женський принесла і оказала; а так я, познавши по ній, малженці моїй милій княгині Ганні, такую вірність і учтивое заховання ку собі, а будучи тому вдячен непомалу, і з тої вдячності моєї отцю єї великеє подяковання вчинив, а їй, малженці моїй милій, да­рую і записую двісті золотих угорських”.

Це була не тільки подяка молодій за панянство, а разом і документальне посвідчення молодого на вічну пам’ять про її дівочу чесноту, що чинили велику честь і пошану і їй самій, і її роду й плоду. Такі “обрадовані листи” зараз же вписувалися в урядові актові книги і віками переховувались в родинах як дорога пам’ятка.

V

“За хорошим чоловіком жінка молодіє”,— говориться в пісні. Вже хоч, власне, й не молодіє, то певне, що й сама робиться подібною до нього. Отак і наша Ганна, коли б прожила свій вік за князем Богушем, то, може, під його добрим впливом і приводом з неї й вийшла б порядна й статечна людина, бо згадаймо ж, якою молодою вона йшла за його. Та не судилась їй така доля, бо князь Богуш Любецький прожив з нею тільки два роки, і в липні 1564 р. сімнадцятилітня княгиня зосталась удовою.

З усього видно, що князь Богуш добре шанував її як вірну дружину і, покидаючи цей світ, вельми турбувався про її долю. В переддень смерті небіжчик, “милуючи (як він писав) малженку свою милую і хотячи за вірниї і цнотливиї послуги єї в стані малженськім ласкою малженською її нагородити і в усьому од приятелів і кревних убезпечити, ажби їй, малженці моїй милій, по животі моїм якої трудности не чинили”, він записав їй: половину містечка й замку Любча, села — Рудку, Красну-Во- лю, Солов’їко, Став, Залісці, Мильсько, Невольне, Левковичі, половину Лопатина і всю рухомість; крім того, записав їй у заста­ву за борг в 2000 кіп грошей (звісно, фіктивний) свою материзну: м. Хабне з замком і волостю, с. Біговичі, Гладковичі і двір в Овручі; словом сказати, за винятком маетностей: Лешниці, Заго- роддя, Остроглядовичів і грунтів у Овручі, що пішли у посаг сестрі Богуша, княжні Фенні, як вона йшла заміж за пана Мальхера Носиловського, усе Богушеве майно мусило перейти до рук його вдови. В самий день смерті князь Богуш підписав свій “тестамент” (заповіт) і в присутності свідків і возного сам подав його “до рук малженки своєї, аби вона не була ні в чому поруше­на, як в тих (попередніх) записах, так і в потверженню їх тим тестаментом”. По силі цього заповіту молода удовиця разом з записаною їй багатою спадщиною була доручена в опіку своєму батькові Яну Якубовичу Монтовту. Постерігаючи по тому, як цей останній поспішився на другий же день після смерті зятя заявити в луцькому замковому уряді і вписати до актових книг його тестамент й інші записи, які той справив перед смертю, можна гадати, що в них не все було писано “з доброго умислу і власної волі” небіжчика, а багато дечого і з волі тестя. Так, власне, й твердили родичі князя Богуша, правуючись з його удо­вою за спадщину.

Князь Богуш, помираючи, наказав, щоб його поховали в одному із київських монастирів. Такий був святобливий звичай у тодішнього українського панства, і церковні склепи і навіть цвинтарі Печорської лаври та інших київських монастирів у XVI—XVII ст. були прямо переповнені кістками побожних князів, панів і навіть “славетних” міщан, останки яких іноді перевозилися сюди з далеких країв. Вволяючи останню волю мужа, молода княгиня в супроводі чималого гурту служебників небіжчика мусила рушити з дорогим тліном у важку й далеку дорогу, до міста його вічного покою.

Не швидко посувався вперед смутний поїзд по північній частині Волинського полісся, де й тепер немає доброго шляху, опріч зимою, коли позамерзають річки й болота, а це було наприкінці літа. Дорога без перерви тяглась густим лісом, де без помочі місцевих провідників легко було й заблудитись. Лихі перешкоди стрівали трохи не на кожному кроці: то зламане бу­рею дерево загороджувало шлях, то враз неждано з’являлось на дорозі чимале провалля, розмите недавнім дощем. Ще вдень сяк- так посувались уперед, а коли смеркалося, ставали табором і всю ніч палили вогнище, бо в лісовій гущавині раз у раз страшенно вили вовки, ревіли ведмеді й хрюкали дикі свині. Села трап­лялись дуже рідко; бувало інколи, що проїжджали сотню верст, не зустрічаючи живої душі в цих віковічних пущах, а коли іноді й попадався на очі який бродячий мисливець або бортник, то, побачивши чималий гурт озброєних вершників, з ляку зникав в гущавині. Інколи бори переривались, і на десятки верст тяглись болота й нетрі, що поросли дрібним лозняком,— не пересихали навіть літньої пекучої доби. Тут їзда була ще важча: коні грузли в багні, а люта мошка й комарі хмарами носились над людьми й скотиною і не давали їм покою. Аж ось нарешті Горинь, а за нею Случ і ціла низка менших річок, що перетинали путь нашим подорожнім. Тут наставали для них нові турботи: в іншому селі не знаходилось ні порома, ні навіть путніх човнів, щоб на них переправитися з великим обозом. Приходилося зупинятись і че­кати по кілька днів, поки рубали ліс і ладнали пліт, на якому й переправлялись.

Але ось поїзд вступив в країну Овруцького повіту. Тут лісів та боліт стало трохи менше, села попадались частіше, а найважніше було те, що дальший шлях лежав через села, що належали до маетностей небіжчика князя Любецького. В кожному такому селі люди з хрестами виходили зустрічати домовину свого дідича, якого не приходилось ні разу й бачити їм за його життя, і з пошаною приймали його удову, нову дідичку. Так прибули нарешті до м. Хабного, що його теж, як ми знаємо, записав небіжчик жінці у заставу. Тут княгиня Ганна сподівалась відпочити кілька днів та разом з тим і “ув’язатись” (вступити у володіння) у свою заставу. Але тільки що вона отаборилась своїм обозом у хабенському замку, як сюди приїхав пан Мальхер Носиловський, зять князя Богуша, і притьмом загадав, щоб княгиня зараз же покинула замок і містечко, бо інакше він її випровадить силою. У княгині не було під рукою стільки озброєного люду, щоб він міг помірятись силами з великою юрбою, яку привів з собою пан Носиловський, і сумний кортеж потягся далі, простуючи до Києва.

VI

Далека дорога, сумний похоронний обхід, а найбільш тяжка ураза від пана Носиловського — це все так стомило, захвилюва­ло й знервувало молоду княгиню, що вона почувала себе не в силі зараз же, поховавши мужа, вертатись додому. По дорозі з Києва заїхала вона в м. Черняхів, до приятеля померлого князя пана Йосипа Немирича, щоб якийсь час відпочити у нього в гостині. Немирич радо привітав дорогу гостю і, щоб їй було веселіше, зараз же розстарався про пристойну їй компанію — запросив до себе з Коростишева свого родича, молодого Івана Олизаровича, сина старости чорнобильського Олизара Вовчковича, пращура теперішніх графів Олизарів, що на Волині. Юнакові дуже сподо­балась молода удова; йому недавно оце батько виділив Ko- ростишів, щоб він міг оженитись і мав на чому забезпечити віно своїй нареченій, і от тепер йому прийшло на думку, що як би то було гаразд, коли до цієї маєтності та прилучити ще й ті численні маєтки, які тепер є у принадної удовиці та ще й прибудуть, коли помре її батько. Цю думку Олизарович виявив своєму родичеві Немиричеві. Той зразу згодився з нею і брався усіма способами допомогти йому, щоб ця спасенна думка здійснилась. По змозі обидва взялись за діло. Як і треба було чекати, молода жінка не змогла встояти проти спільної атаки на її слабу голівку і легко­думне серце і зважилась необачно на якусь таку рішучу подію, на підставі якої пан Олизарович потім доходив свого права на княгиню Ганну Любецьку як на свою “малженку” і похвалявся, що має від неї якісь дуже важні записи. Що, власне, трапилось тоді в Черняхові: чи молоді були й звінчані, чи тільки “змовлені” та “заручені” і які саме записи дала молода молодому — про це, на жаль, дуже неясно натякають наші джерела.

А старий Mohtobt, сидячи в Коблині, нічого про те не знав і не відав. Він теж турбувався про долю дочки. Йому було видніше, ніж кому іншому, що сімнадцятилітня вдова не зможе сама справитись у своєму новому стані, особливо ж важко їй одній справитись в ролі володарки численних маетностей, які були розкидані по різних місцях і до яких ще до того чіплялись родичі небіжчика-мужа. Лиха пригода в Хабному виразно довела це на ділі. Видима річ, треба скоріше шукати для дочки жениха, і такий жених був вже у Монтовта напоготові; він хотів тільки виждати законного піврічного терміну, до якого удові не можна було вдруге йти заміж. Новим зятем вибраний був не абиякий пан, а родовитий князь Василь Солтанович Сокольський.

Стародавній волинський рід князів Сокольських коли чим і поступався перед князями Любецькими, то хіба достатками, а ніяк не славетністю свого родоводу. Сокольські були одного коліна з князями Четвертинськими, які теж, либонь, походили з Рюриковичів. Батько Василя, князь Солтан Михайлович Со­кольський, не вважаючи на своє чудне ймення, чоловік правос­лавний, як і вся його рідня, справляв у 1541—1544 рр. уряд хорунжого волинського. Родовим гніздом князів Сокольських з давніх-давен було місто Соколь з невеличкою волостю, до якої належали села: Божів, Михлин, Тростенець, Холпнів і Острів; тепер ця дідизна, поділена між синами князя Солтана Василем та Марком і їх двоюрідними братами Максимом та Остапом Васильовичами Сокольськими, була вже задля них дуже тісною. Ось через що для князя Василя така наречена, як удова князя Любецького, що відобрала від мужа велику спадщину, а колись відбере ще й чималу батьківську, здавалась коштовним скарбом. З другого боку, й для пана Монтовта князь Василь був бажаним зятем: все ж таки це був нащадок стародавнього, хоч і підупалого, князівського роду, і йому більш личило володіти рукою й маєтками удови князя Любецького, ніж якомусь просто­му шляхтичеві. Окрім того, князь Василь і сам по собі був путящий, розумний чоловік, ще й до того приходився родичем князям Любецьким: його старша сестра Олена Солтанівна була за князем Іваном Романовичем Любецьким, рідним дядьком небіжчика князя Богуша, і тепер, пробуваючи у вдовиному стані, з недолітком сином жила у Соколі, у своїх братів. Це свояцтво, на думку старого Монтовта, подавало добру надію на те, що коли князь Василь стане його зятем, то йому буде зручніше, ніж кому іншому, погодитися з родичами небіжчика князя Богуша, і заведена ними судова справа про його спадщину якось уладнається.

Так гадав старий Монтовт, а того й не знав, що дочка гадала інакше. Як почув же він, що зробилось у Черняхові, то ця звістка тяжко його вразила і разом страшенно розлютувала. “Як же це так?— міркував він.— Дочка йде заміж, навіть не порадив­шись із ним?” Так себто його заміри, які він так старанно обміркував, мусять розвіятися по вітру через те тільки, що якийсь-то там Олизарович завертів молодиці дурну голову? Ні, цього не буде, старий батько не допустить. Дочка доручена йому в опіку, і, значить, по всім правам вона не може прийняти шлюб без його дозволу. Як батько й опікун він має подвійне право керувати її долею, і чого б там вона не накоїла у Черняхові, він поставить на своєму й не порушить слова, що дав князеві Соколь­ському. Тільки б удалось вирвати як-небудь дурну голову з рук Олизаровича! Ну, та це вже справа женихова: кому ж, як не йому, славному лицареві, личить добути свою молоду з рук ворога?

t от у коблинському замку і в Соколі почались негайні військові лаштування, немов виступали проти кримців. Сам князь Василь Сокольський, правду сказати, був не великий воя­ка, та й літа його були вже не ті, щоб перспектива небезпечної справи змогла приємно хвилювати його прохололу кров; але у нього був молодший брат князь Марко, палкий юнак, що тільки й марив про лицарські події, та й серед служебників Mohtob- тових, що виправлялись у похід під проводом його нареченого зятя, теж було чимало завзятих зайдиголів, здатних хоч до яких небезпечних справ.

Через тиждень виправа була скінчена. Князь Сокольський щасливо повернувся до Коблина й привіз батькові заблудну доч­ку. Ніхто з його ватаги не був убитий, хоч було чимало пора­нених; зате в королівському суді проти князя Василя Сокольського розпочато було справу “о гвалтовном взятиї жони Йвана Олизаровича і забраної всеї маетности его”. Як саме й де відбулось це гвалтовне поривання — в Черняхові, Коростишеві чи деінде, а особливо як поводилась у цій пригоді сама княгиня Ганна,— про це, на жаль, не можна дізнатись по наших актах, бо скарга Олизаровича занесена була не в місцевому суді, а в королівському.

VII

При таких лихих обставинах, коли того й гляди, що прибуде з королівським листом Олизарович відбирати “свою малженку”, нічого було чекати законного терміну для шлюбу, а треба було зараз же в’язати молодим руки. Так і було зроблено. Відбули весілля, а потім ще виконали ось яку формальність: 26 жовтня 1564 р. старий Mohtobt прибув з дочкою в луцький замок і ознайомив перед гродським урядом, що “з ласки і призріння Божого змовив він свою дочку Ганну в малженство за князя Василя Солтановича Сокольського”, а потім прохав, щоб уряд формально запитав її, чи не давала вона “з намови або поради чиєї, або з милості своєї кому іншому обітниці віддатись за нього або вже за кого ся не оддала?” І стоячи перед урядом, Ганна мовила так: “Я нікоіди ні за кого в малженство піти не пошлюбо- вала, а ні ся ні за кого не оддавала, одно ж тепер то собі вмислила і позволяю з правого умислу серця мого мати собі за малженка його милість князя Василя Солтановича Сокольського, з котрим і живіт свій хочу доконати, яко ж єсми і перед Паном Богом то його милості пошлюбовала його за малженка собі мати”. І про­сив Mohtobt пана старосту, щоб ця заява його дочки “од слова до слова” була записана в актові книги, що й було учинено. Легко зрозуміти, що оця декларація, по Статуту зовсім не обов’язкова задля молодої, робилась, власне, для одпору претензіям шлюбним з боку пана Олизаровича; але що, як у нього окрім словесних обітниць знайдуться й писані, які-небудь записи, стверджені ім’яною печаткою неодносталої красуні і по своєму змісту, може, якраз суперечні ЇЇ теперішній декларації? Щоб запобігти й цьому лихові, Ганна, намовлена батьком, в той же день і перед тим же урядом занесла ось яку “плачливую” скаргу: коли пан Носиловський вигнав її з Хибного, то, “не маючи, где ся подіти”, вона приїхала до пана Немирича, “сподіваючися на заховання, которое мав з ним небіжчик”, муж її князь Богуш Любецький, “і будучи мені в тім дому його, пан Немирич, невідомо з якої причини, сам через себе і через інших людей добрих почав намовляти а праве примушати мене до того, аби я заручена була за пана Івана Олизаровича; на що я, не позволя- ючи, зараз, яко могучи, ледве з дому Немиричового виїхала, оставивши там скриньку з листами і печать мою сребренную з гербом. Постерегаючи, аби з того листи якії не показали ся, а хоч би ся в кого і показали, аби жадної моци і віри міти не могли", Ганна просила уряд записати в книги й цю її заяву, щоб вона змогла, коли того буде треба, на неї покликатись.

Отакими фортелями сяк-так забезпечивши себе з боку Олизаровича, наші молодожони, однак, не зовсім спокійно про­вели свій медовий місяць, бо окрім справи з Олизаровичем щодня треба було обавлятись якоїсь прикрості з боку родичів князя Богуша Любецького.

Раз якось, скоро після весілля, князь Василь Сокольський запросив до себе у Соколь на учту значних гостей: нареченого владику луцького пана Марка Жоравницького, архімандрита жидичинського отця Іону, суддю луцького Василя Бокія, хорун­жого волинського Михайла Сербина, писаря замкового луцького Федора Русина та свого двоюрідного брата князя Остапа Васильовича Сокольського. Старого Монтовта не було тоді на Волині, він їздив до короля по якійсь справі. За обідом, між іншим, зайшла річ про Олизаровича; дехто сміявся, що як то він себе тепер почуває в стані того мужа-невдахи, про якого й пісня зложена, як він “оженився, потратився, а жінки немає”. Тут пан хорунжий примовив, що, бувши недавно у Варшаві, бачив там Олизаровича, який хвалився, либонь, він має якісь записи на Любецьку маєтність. Ця звістка збентежила господарів, і гості почали їх заспокоювати. Тут хтось подав таку раду, щоб молода княгиня записала Любецьку маєтність в подарунок своєму му­жу, тоді Олизаровичеві важче буде добути її з других рук. Присутні юристи похвалили таку раду. Спитали, як думає про це сама княгиня? Вона несміливо зауважила, що краще б відкласти цю справу, поки повернеться додому батько; але їй стали до­водити, що чекати небезпечно, треба поспіпіатись, і вона покірливо згодилась на все. Замковий писар Русин зараз же написав текст “даровизною листа”, всі присутні ствердили його своїми підписами й печатями, а другого дня цей лист був уже “облятований” (занесений) в актові книги Луцького земського суду. “Я, Ганна Монтовтівна,— стояло в тому листі,— княгиня Василевая Солтановича Сокольська, чиню відомо: узнавши ку собі вірную милість і велике добродійство, і учтивее захованнє малженка мого князя Василя Солтановича Сокольського і хотячи ще собі у його милості склоннішую милість, ласку і приязнь большую наперед мати, а з особливої милості своєї, ко­торую к нему, малженку моєму милому, маю, даю, дарую на вічні часи і зараз в моц і в держання подаю йому все імення моє Любецьке, що з ласки і милості небіжчика князя Богуша Лю- бецького, першого малженка мого, за почтиві і вірнії служби мала. А коли б Пан Бог, з ласки своєї святої, мені з малженком моїм милим, князем Василем, потомство сплодити дати рачив, тогди його милість од того потомства тих іменій Любецьких одда- ляти а ні записувати не маєт”.

На лихо, великодушний дарунок закоханої малженки не вартий був того паперу, на якому був написаний: через коротку годину той же самий Мальхер Войтехович Носиловський, що прогнав колись княгиню Ганну з Хабного, озброєною рукою відобрав і любецькі маєтності, за що, звичайно, князь Василь з жінкою позвали його до суду.

VIII

Чого сбавлялись Сокольські, те й сталось. Не минуло й двох місяців після їх шлюбу, як до них прибув у Соколь королівський дворянин Богуш Васильович Древинський і привіз князеві Василеві: а) “мандат”, себто позов до королівського суду в справі “о гвалтовном взяты жони пана Олизаровича і о забраны всеї маетности його”, б) королівський “заручнийлист” з приказом не наступати надалі на життя й здоров’я пана Олизаровича й його слугпід “зарукою” 10 000 кіп грошей.

В ті часи урядників, що розвозили подібні листи, звичайно приймали як непроханих гостей: люди зухвалі й жорстокі зустрічали їх прямо як ворогів і чинили над ними усякі прикрості й мордування, щоб примусити їх відібрати назад позви; люди ж менш сміливі й малодушні звичайно ховались перед ними. Князь Василь Сокольський належав до останнього гурту: побачивши, що у двір до нього заїхав королівський дворянин з возним і свідками, він заметушився по кімнатах і хотів дати чосу, але дворянин обізвався до нього, коли він перебігав сіни, і засо­ромленому господареві нічого не лишалось, як запросити гостей до світлиці. Вислухавши з належною пошаною королівські листи і відібравши з них копії, князь Василь промовив, що виконає “господарську” волю і на призначений йому термін сам “очевисто” (тут: віч-на-віч, особисто) стане і жону “поставить” на суд його королівської милості.

Але це так тільки говорилось, а на ділі було не те. В ті часи “сторона одпорна” звичайно не “ставала” на перший позов і усякими способами силкувалась якомога затягти справу, щоб примусити “сторону поводову” до вигідного поєднання. Так учинив і князь Сокольський. Коли прийшов призначений йому термін, він не поїхав до короля, а послав повідомлення, що його княгиня захворіла “обложною хворобою”. Мабуть, “поводова сторона”, що даремно проїздилась до Вільни, зложила на суді якийсь певний довід, що хвороба княгині — пуста “вимовка”, бо король, призначивши для справи інший термін, звелів своєму дворянинові їхати до Соколя і самому освідчити стан здоров’я княгині Сокольської. З цього приводу трапився доволі комічний епізод, який ми перекажемо, якнайближче держачись мови й виразів документа.

Це було в січні 1565 р. Королівський дворянин Яким Лю- бецький приїхав до Соколя і подав князеві одвертий “госпо­дарський” лист, в якому було пояснено, по що його послано. Князь Василь, видимо підготовлений до цього візиту, чемно привітав гостя, з пошаною відібрав од нього лист і, прочитавши, промовив:

— Я волі й розказанню його королівської милості противен бути не хочу. Твоя милість до малженки моєї, до світлички тої, де вона хвора лежить, пойди і розказанню господарському досить чини.

Дворянин в супроводі вижа й свідків пішов за князем до ука­заної йому світлички і знайшов там княгиню, “на ложку лежа­чую і стогнучую”. В кімнаті була якась таємнича півтемрява,так що не можна було добре роздивитись, бо віконниці знадвору були трохи причинені. Не приступаючи до експертизи, неймовірний урядник перш усього загадав, щоб одчинили зовсім віконниці. Коли це було зроблено, він підійшов до княгині і почав придивлятись до її лиця, а потім, звертаючись до вижа й понятих, промовив:

— Єсть княгиня Василевая Сокольська, шафраном на обличчю натерта. Потреба, хустку змочивши водою, по тварі (обличчю) єї потерти, досвідаючи, чи єсть на ній шафран.

Почувши це, князь запалився і став енергійно збивати закид дворянина, але присутня тут сестра його Олена, удова князя Івана Любецького, призналась:

— Правда, иж ми єї, невістку нашу, княгиню Ганну, змивши з оцтом, шафраном твар і руки їй намазали, але тоє учинили єсмо для млости єї.

— Я пак сам не відаю, що їй тут за раду давали, — пробурчав засмучений князь.

Але дворянин все ж таки вимагав води, щоб обмити лице княгині, відмовляючись без цього приступити до дальшої експертизи. Тоді князь разом з сестрами заходився сам експорту­вати хвору при очах урядників: брав її за пульс, “до уха єї ся прихиляв”. Ніщо не помагало: упертий дворянин не переставав вимагати води й хустки.

— Ти, пане дворянине, большей ся не домишляй! — скрикнув роздратований князь і послав зачинити віконниці. Ко­ролівський урядник знявся з місця і вийшов з хати. Господар схаменувся, що зробив зле, догнав його у сінях і став упрошу­вати:

— Вернись, пане дворянине! Жона моя буде омита.

Той не хотів нічого й слухати.

— Вернись і принаймній поїж у мене хліба!

Дворянин подумав і не зважився образити гостинного госпо­даря, цураючись його хліба-солі. А проте й вставши з-за столу, він не схотів оглядати княгиню, може, через те, що вже вечоріло, і пішов ночувати на село, “до господи”.

Ранком другого дня дворянин заїхав до двору князя Соколь­ського тільки за тим, щоб узяти з собою вижа, що тут ночував. Князь сам вийшов до нього і почав умовляти, щоб зайшов до недужої:

— Малженка моя вже єсть омита, яко повідав учора: шафра­ном натерта; ино твоя милість піди і подивись.

Знову всі пішли до тієї ж світлички. Там не було вже учораш­ньої темряви, але княгиня, як і вчора, лежала в ліжку і стогнала. Лице її не було таким жовтим, як учора, але всі помітили, що вона була “барзо бліда і на обличчю спала”.

Дворянин запитав її:

— Повідай мі, госпоже княгине, на що би твоя милість хвора бути мала і на яку хворобу?

— Болшей ніжлі шости неділь не могу (нездужаю) і в постелі лежу; а тоє ся стало мі за збиттєм з воза і вибиттєм ребра, аж і до того часу єстем обложною хоробою вся хвора,— безсилим голо­сом відповіла княгиня.

Помітивши, що справа йде на гаразд, князь Василь, щоб ще більш переконати експертів, звернувся до жінки з таким покликом:

— Прошу, аби ти, не оглядаючи на жадную боязнь, ані мені фолкгуючи (догоджаючи), одно справедливе повідала тому пос­ланцю господарському, которий на то єсть висланий: чи єсь правдиве хора і на той рок, ку його королівській милості до Петрокова чи можеш їхати?

Княгиня одмовила:

— Як перво пану дворянину повідала, так і тепер те повідаю, иж єсть з призріння Божого правдиве хора, і бих здорова була, не мала бих ся кого в тім бояти і вистерегати. Не толко їхати, зле і з ложка рушити ся не могу.

На тому експертиза й закінчилась.

Дворянин залишився обідати. Він поїхав, переконаний, що княгиня дійсно хвора, і не знав тільки, що гадати про пригоду з шафраном. Бувший з ним виж того ж дня подав луцькому урядові докладну реляцію про все, що чув і бачив.

На цей раз Сокольським вдалося сяк-так уникнути від неприємної подорожі до Петрокова, але зовсім визволитись від неї вони не могли. Прийшов новий термін, і князь Василь з жінкою мусили-таки поїхати туди, пробули там кільканадцять тижнів, витратили “на справу і на інші потреби” кількасот кіп грошей і нарешті, втративши надію на виграння справи, помирилися з паном Олизаровичем, учинивши з ним таку “до­бровольцу угоду”, що заплатили йому 1200 кіп грошей, а він зрікся своїх якоби “малженських” прав на особу княгині Ганни.

Також нещасливо для Сокольських скінчилась і справа їх з п. Носиловським за любецькі маєтності і взагалі за спадщину князя Богуша Любецького. Ця справа з юридичного погляду була настільки безнадійна, що вони самі просили Носиловського, не доводячи її до розсудку королівського, здати на суд “єднальний”, себто полюбовний, складений з приятелів, запрошених обома сторонами. Але й полюбовні судді зложили вирок не на користь Сокольських. Вони присудили так, що небіжчик князь Богуш Любецький неслушно записав бездітній удові свою батьківщину й материзну і ця спадщина по праву мусить перейти його рідній сестрі Фенні Носиловській, яка повинна виплатити княгині Ганні тільки її віно з привінком, всього 2700 кіп грошей. Со­кольські раді-не раді мусили скоритись цьому вирокові; та їм так уже обридло “правуватись”, що вони згодні були на все, аби тільки здихатись судової тяганини, якій не видно було кінця й краю.

IX

Минуло ще два роки.

Княгиня Ганна тільки ще відсвяткувала свою двадцяту весну, а вже мусила удруге одягти жалобне вбрання і оплакати свого мужа, князя Василя Солтановича Сокольського. Добрий, чулий, хоч, може, й занадто м’який, він заслуговував на її сльози, бо був їй за рідного батька і жалів її, як малу дитину, і коли Ганна, може, й не зовсім була задоволена своїм життям у Соколі, особливо в останні часи, то вже ніяк не через чоловіка, а хіба через його матір та сестер. Свекруха Ганнина, княгиня Олена Сокольська, була людина старосвітська. Вона ревно стерегла ста­родавні заповіти свого роду, була дуже побожна, шанувала як святощі свої українські звичаї, не вміла й слова мовити по- польськи, і зовсім природно, що така людина не могла бути щиро прихильною до невістки уже через те, що ця була “ляхівка”; так же само відносились до Ганни і її зовиці, виховані в почуттях матері. Ще спочатку вони сяк-так пробачали їй чужовірство і “лядські звичаї”, пам’ятаючи про великий маєток, який вона внесла в їх родину; але коли з цього маєтку вийшло пусте марево, що тільки даремно наробило стільки клопоту, турбот і прикрощів всій родині, їм ні на що вже було таїти в собі природну антипатію до невістки, як до людини чужої віри, чужого коліна, чужого виховання. Крім того, вона, на їх думку, не варта була їх поваги й прихильності ще й через те, що не виконала провіденціального призначення жінки — не дала плоду чоловікові, а це, по їх розумінню, було ясною ознакою божої немилості до такого мал- женства.

Знаючи про такі відносини до його дружини, князь Василь перед смертю заповів молодшому братові Маркові опікуватись його удовою, щоб ніхто не чинив їй будь-якої кривди, не переш­коджати їй, поки не вийде заміж, користуватись третьою частиною його маєтків, на яку записане їй віно, а коли схоче йти заміж, виплатити їй тисячу кіп грошей віна і повернути весь посаг.

За кого ж у третій раз піде заміж двадцятилітня удовиця після двох князів? Певна річ, що така красуня не зостанеться без женихів, та тільки тепер вони будуть, як кажуть ляхи, підлішого гатунку в порівнянні з попередніми; бо хоч краса її не змарніла, так достатки були далеко не ті, що після першого мужа. Правда, батько записав їй чималий маєток, як вона тільки на світ на­родилась, так він же їй достанеться аж тоді, коли помре батько; а коли те буде? Та ще чи й достанеться хоч коли-небудь? Річ у тому, що старий Mohtobt недавно оженився і взяв за себе молоду жінку, і не абикого, а княжну Варвару Олександрівну Порицьку, хоч і підупалого, а все ж стародавнього князівського роду, одно­колійного з князями Збаразькими, Вишневецькими й Bopo- нецькими. Hy що, як молода княжна окрутить старого так, що він запише їй все, що має! Вже ж не з кохання вона йшла за нього! З чим тоді зостанеться молода вдова двох князів, що вродилась “у всіх подобенствах” свого батька? Тепер у неї тільки й було статків, що деяка рухомість, подарована князем Богушем, та віно, записане обома чоловіками. Певна річ, що й з таким поса­гом можна б зробити добру партію, та тільки хорошого жениха і за тих часів треба було пошукати, а шукати було нікому. Перших обох мужів розшукав їй батько, але тепер йому було не до того: старий Mohtobt таким без міри щасливим почував себе з моло­дою жінкою, що йому й памороки забило, і він навряд чи й пам’ятав, що в нього є дочка. Коли вона вдруге завдовіла, він навіть не взяв її до свого дому, як це зробив після смерті першого її мужа, а залишив у Соколі, в домі свекрухи, де їй не дуже були раді. Правда, її дівер, князь Марко Сокольський, дуже чемно й прихильно поводився з нею; він, мабуть, не відмовився б пошу­кати їй доброго жениха, коли б вона його попросила, так Ганна певна була в тому, що він вибере для неї свого одновірця— русина, а вона тепер добре дізнала, як то неприємно жити в “схизматицькій” родині, додержувати деякі “хлопські” звичаї й слухати повсякчасні докори щодо її “ляхівства”. Ні, краще вже вона сама вибере собі мужа по своєму “умислу”, і доконче ляха або литвина, тільки не русина!

Такий жених скоро й сам знайшовся.

То був пан Казимир Ледницький, шляхтич з Сірадвького воєводства, типовий представник того гурту польських приходнів, з яким ми вже раніше познайомили читача. Вперше ми знаходимо пана Ледницького на Волині в 1565 р. в стані “служебника” пана Хвальчевського, родича луцького біскупа. Потім він стає “урядником” в одному маєтку того ж таки пана і зараз же заводиться з сусідніми власниками, псує їм межі, б’є й грабує їх підданих, за що один з таких сусідів, пан Петро Борзо- багатий, похваляється вбити його, “як пса”, а другий, князь Дмитро Козіка, обзиває його “нечистого ложа сином”, не признає його за шляхтича і теж погрожує йому “шибеницею”. В 1567 р. Ледницький злигався з таким самим авантурником, з паном Станіславом Граєвським, і той відступив йому заставне право на хутір Любин, маєтність пана Федора Білинського, якого вони сукупно одурили. Тільки що Ледницький поселився в цьому хуторі, як сусідня пані Раїна Тупичевська стала його позивати за те, що він згвалтував її челядницю, дівку Вівдю, а потім викрав її і зробив своєю наложницею. Брався не раз Ледницький і за орендування панських маетностей, але й тут не обходилось без скарг. Так, піддані с. Бруховичів скаржились на нього, що він, полишаючи оренду в їх селі, на прощання пограбував їх до остан­ку. Окрім служби у панів і орендування їх маєтків Ледницький інколи займався й адвокатством і навіть на якийсь час був ко­ролівським мірчим (землеміром) на Волині, з чого можна догаду­ватись, що, може, колись Ледницький вчився й по школах. Про деяку його освіченість може свідчити ще й те, що він належав до протестантської віри⁵, яка знаходила тоді в Польщі неофітів переважно серед людей більш-менш освічених.

Старий Mohtobt з ⁱroro часу, як оженився, чогось став зовсім байдужий до дочки, і його мало обходила справа сватання за неї Ледницького, хоч він їй у цьому й не перечив, зате родина князів Сокольських вживала усяких способів, щоб одмовити її від цього шлюбу. Вони добре знали легкодумну натуру своєї невістки, і жалко їм було попустити, щоб вона так необачно занапастила свій молодий вік. Але вона й слухати нікого не хотіла і порива­лась зараз же залишити їх дім і справити весілля у якогось “приятеля” свого жениха. Тут стара княгиня Олена, обурена такою нечемною невдячністю, згорда дала зрозуміти завзятій “ляхівці”, що честь старожитного дому князів Сокольських пот­ребує того, щоб вони свою невістку вирядили з належною шано­бою й справили їй пристойне весілля. Ганна заплакала, чи то з сорому, чи з якогось порушення, і скорилась волі свекрухи.

Весілля призначено було в неділю, 20 лютого 1569 р. Вінчались молоді в домі, бо в Соколі, та й скрізь поблизу, не було костьолу. З’їхалось багато гостей, тільки старий Mohtobt не прибув через хворобу, а прислав замість себе свого “слу­жебника”. І ось в ту хвилину, коли молода мала підійти до ана­лою, її спинив князь Марко Сокольський, закликав з другої кімнати урядового возного і голосно звернувся до неї з такою річчю:

— Госпожа княгиня, невістко! Прошу твою милість, ознай- муй (засвідчи) перед возним і перед всіми приятелями моїми й твоїми: чи твоя милість ідеш заміж за пана Ледницького за намо­вою моєю або за примушенням яким?

Між присутніми, серед яких більшість були родичі та приятелі князів Сокольських, почулось потакування словам князя Марка. Вони знали, як скоїлось це сватання, і всі призна­вали таке урочисте запитання за річ потрібну.

Молода так вся й запалилась при словах Марка і, згорда піднявши голову, відказала роз’ятрено:

— Коли я тепер іду в малженство за пана Ледницького, то не за жодним примушенням, а ні за намовою вашої милості, княже діверю, одно по добрій волі своїй і за позволениям отця мого. Ведже, хотя бись мене ваша милість хотів у тому гамувати, тоді мене ваша милість, княже діверю, вгамувати не можеш, бо мені отець мій на те позволив. А коли ж то бочку меду або хліб, що тут його з’їдять на той час приятелі пана мого, котрий мені маєт бути малженком,— його могу індей где в приятеля мого достати.

Князь Марко цілком був задоволений з одповіді невістки і тільки запрохав возного й свідків добре запам’ятати те, що зараз чули. Так, тепер він міг би загадати, щоб принесли води, і як той Пілат перед усіма умити руки. Відтепер хай буде, що буде! Принаймні ніхто не зможе дорікати князям Сокольським, буцім вони байдужливо попустили своїй молодій невістці занапастити вік за пройдисвітом або навіть, ще гірше, самі призвели її до цього.

В ту ж хвилину бувша княгиня втретє чи, може, вчетверте поновила шлюбні обітниці і відтепер стала зватись просто панею Казимировою Ледницькою.

X

По весіллі молоді поїхали в Коблин до тестя. Старий Mohtobt прийняв їх приязно; зате його жінка привітала досить сухо пасербицю, свою ровесницю, а щодо її чоловіка, то горда княжна ледве зносила його присутність за одним столом. З поводу, либонь, якоїсь хвороби старого малженка вона так пильно за ним доглядала, що дочка й зять могли з ним бачитись тільки в її присутності.

Погостювавши кілька днів, Ледницький якось завів річ з тес­тем про те, що йому з жінкою ні з чого жити, і став просити, щоб тесть уступив своїй дочці принаймні ті маєтності, на яких записане віно її матері. Mohtobt сухо відказав, що після його смерті дочка наслідує майже все його майно, а до кінця свого живота він хоче зоставатись цілковитим державцем своєї батьківщини; а коли зять став скаржитись, що їм ніде навіть притулитись, бо ні в нього, ні в Ганни немає власної оселі, тесть згодився подарувати дочці дім в Луцьку, але з такою умовою, що Ледницький буде вести по судах його справи, за що одбиратиме й особливу нагороду.

І ось наші молодожони оселились у Луцьку в своїй домівці. Звісно, задля Ганни тут життя було вже не те, що колись у Любчу або в Соколі, зате вона почувала себе самостійною господаркою, та й приятелі мужа, що до них учащали, були такі штяхетні та упадливі до неї, і взагалі нове життя здавалось Ганні вільнішим і веселішим, ніж у Соколі під суворим дозором свекрухи й зовиць. Ледницький поки що поводився з нею чемно, принаймні як був тверезий; під п’яну руку інколи й їй перепадало, але вона терпеливо те зносила. Не подобалось їй тільки те, що він дуже вже завзято заводився з міщанами; живучи під міським правом, він не хотів і знати магістратських урядників, сварився з ними, чинив їм усякі прикрощі. Раз якось цілий магістрат Луцький — війт, бурмістри і радці — жалівся старості, що Ледницький важиться на їх особи і чинить похвалки віку їм збавити. *

Трапилось якось Ледницькому по справах тестя побувати у Вільні. Там він розшукав дядьків своєї жінки, панів Мацковичів, і добув у них автентичний запис Яна Монтовта дочці своїй Ганні на маєтності, виданий ще в 1547 р., коли вона на світ народилась. Скористувавшись приїздом тестя до Луцька, він упросив його ствердити цей запис і вдруге вписати його до актових книг. Старий приїхав сам, без жінки, занадто вже ласкаво був прийнятий дочкою й зятем і мусив здатись на їх прохання. Ледницького це дуже заспокоїло, але ненадовго.

Восени 1570 р. пройшла чутка, що старий Mohtobt тяжко занедужав, трохи не смертельно, і що він записав жінці все своє добро. Стривожений Ледницький зараз же послав Ганну на розвідку, що робиться у Коблині. Та скоро повернулась і повідомила, щодо Коблина наїхало багато родичів мачухи: князі Порицькі, Вишневецькі, Воронецькі, Збаразькі та інші, що бать­ко дійсно недужий, але вона його не бачила, бо її туди не пустили, буцім щоб не тривожити хворого, і що вона питала мачуху про записи, але та їй одповіла, ніби вона про те нічого не відає. їде сам Ледницький на розвідку до замку — аж там князь Олександер Вишневецький записує до актових книг цілу купу документів: а) даробизний запис Яна Монтовта малженці своїй княжні Вар­варі Порицькій на маєтності: Млинів, Хорупан, Кобаківщину, Пекалів, Озлів, Ужинець і Беневщину у вічну власність, усторо- няючи дочку свою Ганну від права спадщини на ті маєтності і накладаючи на неї “заруку” в 6000 кіп грошей, коли б вона посміла входити в якесь змагання про силу цього запису; б) даро- визний запис їй же на право “доживоття”, себто володіння до кінця її живота іншими його маетностями: Коблином з замком і с. Підгайцями й Оршичином, на яких Mohtobt раніше записав їй віно з привінком в сумі 4000 кіп грошей; в) даровизний запис їй же на все рухоме добро і г) даровизний запис Варвари Mohtobto- вої, княжни Порицької, в якому вона пише, “що, маючи увагу на особливую ласку і милость з боку мужа до неї, жони і служебниці своєї”, і хотячи йому по змозі за те “оддячити”, вона теж дарує йому своє віно і всі ті маєтності, “речі рухомі”, які він тільки що записав їй у “вічність”, але як дарує? “Єсли би Пан Бог на мене первей смерть допустити рачив, иж бих я первей, ніжлі он, з цього світу зошла”, у такому тільки разі “милий малженок” мав би право унаслідувати й ті маєтності, і все віно, і внесення її. Маємо на увазі, що це пише молода, здорова жінка про старого діда, що лежить на смертельній постелі! Це рідкий приклад доку­ментального лицемірства XVI ст.

Як побачив Ледницький оці записи, так йому аж в очах стемніло. Він просить у старости, щоб дав йому возного, бере з собою жінку, свідків і чимдуж поспішає до Коблина. Йому здається, що тут діється якесь шахрайство з боку княжни Порицької або ж її родичів, що старий Монтовт, певне, нічого й не відає про ці записи, так от же він виведе це бридке шахрайство на чисту воду.

Мов шалений, силоміць вривається він у світлицю, де лежав хворий, і тремтячим голосом звертається до старого:

— Пане тестю! Скажи перед возним і перед шляхтою, людьми добрими: чи то за волею й відомістю твоєї милості діється великая кривда дочці твоєї милості, а малженці моїй?

І він коротко розказав, які записи від його особи “облятовані” вже в Луцькому гродському уряді, пригадав йому й той запис, який він сам двадцять три роки назад видав своїй дочці і недавно ще ствердив його перед урядом, закликав його в боже ім’я пам’ятати, що ця дочка, його єдиний “потомок”, по всіх божих і людських правах повинна бути єдиною наслідницею його добра, “дідизни й отчизни своєї”.

Недужий, увесь спухлий (він слабував на водянку), лежав з заплющеними очима і, здавалось, мало й чув палку промову зятя і голосіння дочки. Але через хвилину він блимнув очима і ледве чутно промовив:

— Якщо котрі записи учинив, вони покажуть, коли тепер з цього світу зійду,— і знов заплющив очі.

Тут вбігла до покою пані Монтовтова з слугами і трохи не силоміць випхнула з хати Ледницького й інших присутніх. Так він і поїхав, не второпавши гаразд, як треба розуміти невиразну одповідь тестя; але на всякий випадок прохав возного, щоб той записав до актових книг ретельну “реляцію” про все, що чув і бачив.

XI

Через тиждень після того помер старий Mohtobt, а ще через два тижні відбувся його похорон. Тоді у великих панів довго, інколи по місяцю й більше, не ховали мерців, бо про смерть конче оповіщали усіх родичів і мусили чекати, поки вони з’їдуться з близьких і далеких країв; а щоб мрець зовсім не зотлів, його в труні заливали розтопленим воском.

До Коблина з’їхалась сила вельможного панства, родичів і приятелів небіжчика, а ще більше його жінки. Приїхали князі Вишневецькі: Андрій Іванович, каштелян волинський, і Кос­тянтин Іванович, рідні брати славетного Дмитра Байди⁶, що незадовго перед цим загинув у Царгороді, і двоюрідний брат їх, князь Олександер Олександрович Вишневецький. Приїхав князь Миколай Андрійович Збаразький, староста кременецький, з сином Янушом. Прибули князі Воронецькі: Якуб Юрійович, про­бощ скерневицький, що був потім біскупом київським, і його двоюрідний брат, князь Матуш Войнович Воронецький; приїхав брат пані Монтовтової, князь Олександер Олександрович Порицький з матір’ю. Тут же був князь Роман Федорович Сан- гушко, славетний гетьман литовський, князі Гольшанські-Дуб- ровицькі і багато іншого панства.

Похорон правив біскуп луцький Ян Андрушевич з цілою капітулою. Перед тим, як треба вже було спустити труну до склепу, по тодішньому звичаю був прочитаний уголос “теста- мент” небіжчика:

“Во ім’я святої і живоначальної Тройці станься, амінь. Я, Ян Якубович Монтовт, ознаймую і чиню явно усім посполито, кому того потреба буде відати, що ж з навіженя Божого будучи мені хворим і розуміючи те, що кожний чоловік єсть смертний, KO- торий ся на світ народив, той і умрет,— і чуючи те, що з тої хвороби жив не могу бути, а будучи єще в добрій пам’яті, цілому і зуполному розумі, хочу ознаймити останню волю свою не на словах тілько, що часом з пам’яті людської спливаєт, але на письмі. Напервей душу свою поручаю і даю в руки Богу Co- творителю, в Тройці єдиному, а тіло маєт малженка моя милая Варвара Олександрівна княжна Порицькая якнайрихлей (най- скоріше) на Старому місті, в Коблині, костьол збудувавши, пог- ребсти зо всіми церемоніями ведлуг закону римського”. Опікунами удові призначались князі Костянтин і Олександер Вишневецькі. Далі в тестаменті йшло ствердження усіх да- ровизних і доживотних записів, які небіжчик видав жінці перед смертю. їй же дарувались усі ’’речі рухомі" і навіть дім у Луцьку, той самий, що недавно був подарований дочці й зятеві і в якому вони жили тепер. Не забув Mohtobt і про своїх родичів: “бра- таничам його”, себто братовим синам, Андрієві та Янові Mohtob- там давалось право сплатити удові віно в сумі 4000 кіп грошей і відібрати собі маєтності, на яких це віно їй записано; якомусь Андрієві Гесинському, “сестренцеві” (синові сестри), Mohtobt дарував маєтність Золочів. Про всіх пам’ятав старий, помираючи; не забув і про рідну дочку: їй призначив вбоге сільце Липаю, та й то з умовою: “єсли би діти мала” — на вічність, а ні— тільки до живота.

Після того як прочитали “тестамент”, не забули й про другий обряд, який звичайно справлявся тоді на похоронах. Возний узяв з рук удови іменну печать небіжчика, показав її присутнім, щоб вони посвідчили, що то, власне, його герб на ній, потім “збив” її молотком (вона була з м’якого золота), так що нарису не стало й сліду, і тоді повернув її вдові. Це робилося для того, щоб ніхто не міг користуватись печаттю померлого для фальшування яких листів під його йменням. Потім уже труну (яка робилась тоді з видовбаної лубової колоди, розрізаної вподовж) закрили навіки, залили смолою, обтягли залізними обручами і тоді вже спустили в кам’яний склеп, над яким мав бути збудований костьол.

Ганна Ледницька теж була на похороні, і трохи не одна вона щиро оплакала батька. Коли читали тестамент і як спом’янули її ймення, вона з несамовитим голосінням припала до труни та так і заклякла, ревно плачучи. їй не те завдало пекучого жалю, що батько так не по правді обійшовся з нею,— вона навіть добре й недочула, що там, власне, читали про неї з тестаменту,— а вона була занадто вже порушена і сумним обходом, і згадками про минуле, і коли несподівано почула своє ймення, їй здалося, не­мов сам батько з труни промовив до неї, і всю її враз пройняв нестерпучий жаль і за батька, і за себе, і за те, що було колись, та й не буде. Серед присутніх трохи не всі мимохіть уболівали над нею: занадто вже вражало всіх, як страшенно окривджено бідну сироту. Звідусіль виявляли до неї ознаки щирого співчуття. Навіть мачуха була так ласкава до Ганни, як ніколи: у неї в серці й справді заворушились неначе гризоти сумління і мимовільний жаль до бідної, ограбованої дочки багатого батька. А та в одповідь на перше ласкаве слово з уст мачухи з плачем так і припала до її грудей, забувши про все минуле. Княжна Порицька і дехто з її рідні були приємно цим порушені. В родинній розмові за поминальним обідом Ганні дали зрозуміти, що її не залишать без кревного піклування про її добробут, що добросердна княжна, пам’ятаючи “добродійство й ласку” небіжчика-мужа, не попус­тить, щоб його дочка терпіла через нестатки, і згодом, може, не відмовиться навіть нагородити її дечим з батьківського добра. Правду кажучи, батько таки трохи скупенько наділив її, але хто ж тому винен? Хіба так було б, коли б у Ганни був не такий муж? Це він своїми лихими вчинками, пияцтвом, непокірливістю, грубіянством, настирливістю, а найбільше через отой нахабний, п’яницький галас, який він зчинив над ліжком конаючого тестя, так безмірно образив небіжчика, що той хотів був покарати й дочку, яка була при тому галасі, усторонивши її від усякої спадщини, і тільки ревні просьби та благання мачухи примусили його хоч трохи змилуватись над своєю дитиною. Уже нічого ка­зати, покарав її Господь лихим чоловіком! П’є вона гірку від нього! Занапастила вона свій молодий вік за п’яницею!

— Це її Господь карає,— промовив двоюрідний брат Порицької, князь Якуб Воронецький, пробощ,— за те, що вона, будучи доброю католичкою, насмілилась піти за бридкого єретика, лютого ворога святого римського костьолу й його го­лови, Христового намісника. Нечестиві не мають наслідія купно з вірними ні на небі, ні на землі.

Ганна тільки плакала, слухаючи оці речі. їй було дивно і якось радісно почувати, що люди, до цього часу чужі для неї, трохи не вороги, враз стали в її очах такими близькими, рідними, що вони такі щирі, прихильні до неї, так побиваються про її гірку долю. їй захотілось відкрити перед ними свою душу. Так, ніде правди діти: вона не зазнала щастя за своїм чоловіком. Він марно перевів її гроші, а тепер вона мусить терпіти такі злидні, яких не знала ніколи в житті. Чи так вона жила за попередніми чо­ловіками? Була й розкіш, була й пошана. А цей злидень поводиться з нею, немов з якою хлопкою або з своєю че­лядницею. Завжди докоряє їй, що вона старчиха, що батько її одурив його, ревнує її до кожного, слідкує за нею, неначе вона яка лиходійка, прискіпується до всього, лається бридкими сло­вами, а інколи — нічого критись — як заллє очі, то й поб’є. Ох, тепер вона й сама бачить, що затопила свою голову за лихим чоловіком, та хіба ж він був таким, коли сватався за неї?

Ця гірка сповідь, що так несподівано вилилась з наболілої душі Ганни, страшенно обурила вельможних слухачів. Як то? Невже ж цей нікчемний злидень, людина темного походження, що не зможе навіть довести свого шляхетства, осмілюється піднімати руку на неї, дочку пана Монтовта, бувшу княгиню Любецьку й Сокольську? Чом же вона раніше не пожалілась їм про це? О, вона повинна пам’ятати, що у неї є могутні родичі: князі Порицькі, князі Воронецькі, Вишневецькі, Збаразькі, які не можуть попустити, щоб вона терпеливо зносила таку образу і зневагу. Можна ж нарешті й розвести її з негідним чоловіком.

— Особливо,— додав князь пробощ,— коли довести перед духовним урядом, що він приневолює її до своєї єретичної віри і в її присутності насмілюється ганьбити святий католицький кос­тьол і його гідних усякої поваги пастирів, божих служебників.

Хай же Ганна знає, що в коблинському замку, в домі її мачухи княжни Порицької, завжди знайдеться для неї теплий притулок і захист від окрутника-мужа; а коли вона хоче бути вдячною, то нехай уважно наглядає за його вчинками і про все зараз повідомляє мачуху, бо то такий лихий чоловік, що напевне й тепер загадує щось недобре проти її добродійки.

Обласкана, заспокоєна і навіть дечим обдарована, поїхала Ганна з батьківського дому з рішучою відвагою — не коритись більше осоружному чоловікові, який один причинен тому, що вона нещасна.

ХП

Казимир Ледницький не їздив на похорон тестя: він і без того знав зміст його тестаменту, бо хваткі опікуни поспішили вписати його до актових книг трохи не в самий день смерті старого Мон- товта. Він сидів тепер над Статутом і радився з луцькими правниками. Незабаром він подав до суду “протестацію”, в якій доводив, що тестів тестамент і його даровизні записи не мають ніякої правної сили через такі юридичні причини: а) значну частину своїх маетностей Mohtobt давно вже записав дочці своїй Ганні, якій і без того, по Статуту, “вся дідизна і отчизна правом прирожоним спасти міла по його животі”; б) всім відомо, що Mohtobt, поки був “добре здоров і зуполний на умислі й розумі”, не видавав княжні Порицькій ніяких записів, окрім віновного; а в ті дні, якими датовані його останні записи, він лежав близький смерті, “весь спухлий, і ні розуму, ні смислу зуполного уже не мав”, що може посвідчити возний, з яким він одвідував тестя за тиждень до його смерті; в) на тестаменті Монтовта немає його власноручного підпису, а в числі буцімто присутніх при цьому свідків підписані й такі особи, чиїх печатей немає на самому акті, а це знак того, що ці особи не були присутніми при тому, коли тестамент писався нібито з голосу Монтовта. Правду сказати, цих доводів було б цілком досить, щоб правуватися з яким-не- будь простим шляхтичем, а не з такими ясновельможними су­противниками, з якими заводився тепер Ледницький. Ось і зараз чув він у гродській канцелярії, либонь, князь Порицький, брат пані Mohtobtoboi, збирається їхати до Варшави просити короля, щоб той ствердив тестамент Монтовта. Коли це здійсниться, тоді Ледницькому нічого й сподіватись добрих скутків з його проте­стації.

В тяжкі хвилини життя, коли сум огортав йому душу, Ледницький мав звичай брати собі на поміч добрий поставець оковитої, але на цей раз і оковита мало допомагала: замість сподіваної бадьорості якась невиразна гризота, роз’ятрення й запеклість усе більш і гостріш проймали всю його істоту. І так нікчемний хуторець Липая — ось кінечний скуток трудів, терпіння і надій усього життя його! Навіть оцей дім, у якому він живе і який ще вчора був його власністю, і той не належить йому більше! Нічого сказати, коштовний спадок після багатого тестя! Та коли б він міг уперед знати, що так буде, він двадцять разів поспів би оженитись з якоюсь удовою-русинкою без титулу, але з достатком та й жив би собі паном, як живуть деякі земляки його, а не став би запобігати ласки гоноровитого литвина та вислужуватись перед ним і залицятись до його вельможної дочки. І що він особливе знайшов у неї? Красу чи що? Так і та челядниця Вівдя, яку він викрав колись у пані Тупичевської, теж була неабияка красуня> Про розум, освіту і казати нічого: заядла папістка й більше нічого! До праці недотепна, звички і примхи цілком князівські. Ні, коли ти вбога, так ти й примхи велико­панські забувай, а працюй, як проста міщанка. Відтепер не стане він потурати ніяким примхам бувшої княгині і докаже їй, що вона така сама злиденна шляхтянка, як і він.

В цьому роз’ятреному настрої застала мужа Ганна, повер­нувшись із Коблина. Він немов зрадів, що тепер є на кому зірвати злість, що його душила, і з першого ж слова повів з жінкою розмову в гострому, ущипливому тоні про її батька, мачуху, про спадщину і про свої облудні надії. Іншим часом Ганна може й змовчала б, приймаючи до уваги несамовитий стан і настрій чоловіка, але тепер вона пригадала недавню розмову з родичами в Коблині і враз переконалась, що вони казали їй святу правду, що вона дійсно нещаслива жертва тирана й п’яниці і що вона ненавидить свого мучителя. З шаленою відвагою, тремтячи з обурення, вона все оце виказала йому в вічі. Той в першу хвилину скам’янів з несподіванки: ніколи ще жінка так з ним не говорила!

— А, так це тебе напутили твої ясновельможні родичі? — скрикнув розлютований Ледницький.

І світлиця враз оголосилась несамовитим криком і лементом. Збіглись слуги і навіть сусіди і насилу вирвали зомлілу Ганну з рук осатанілого мужа.

Отака буча почала зчинятись між ними усе частіше. Ледницький став запивати гірш, як перед тим. Він суворо заказав жінці їздити до мачухи, а переселившись до Липаї, він прямо не спускав її з очей, бо звідсіль до Коблина було всього кілька верст. Коли ж Ледницький запримітив, що слуги пані Монтовтової почали чогось никати поблизу Липаї, він зразу догадався, до чого це йдеться, і одвіз жінку до Киселина, де він держав оренду у пана Олизара Кирдія-Мильського. Тут, в цьому глухому лісовому кутку, він лишив її на господарстві, а сам повернувся до Липаї, де у нього заготовлено було чимало хліба, щоб фурами везти до Полісся. Але через кілька тижнів, в січні 1571 р., він одержав неприємну звістку, що слуги пані Монтовтової не­сподівано приїхали до Киселина і викрали господиню. Ледницький зараз же поїхав до Луцька і подав в суд “плачливую протестацію”, в якій, між іншим, писав, що позаяк він недавно позвав до суду пані Монтовтову і її опікунів за тестеву спад­щину, то тепер він дуже обавляється (побоюється), коли б вони “о смерть не приправили” його жінку, “аби вона, коли будетъ мені привернена, того зо мною, яко з мужем своїм, на них не попирала, бо того знаки суть, що служебників моїх двох, з двора моего гвалтовне взявши, не відомо, чи їх забити, або втопити, або деіндей подіти веліли".

Бідний “малженок” ще не тратив надії, що його “малженка” буде йому “привернена”. Гай-гай, тільки він її й бачив!

XIII

Пані Монтовтова та її опікуни, викрадаючи Ганну, звичайно, і в голові собі того не покладали, щоб ЇЇ “о смерть приправувати”, як наївно боявся Ледницький. Вони любенько привезли її до Луцька і поставили перед гродським урядом. Тут Ганна перш усього учинила формальну заяву, що “за великими утисками” од пана Ледницького, “малженка її бувшого”, які від нього “вставичне (постійно) і на кожний день і кожного часу мала”, вона мусила залишити його і “в одній шубці, нічого не беручи маєтності”, з’їхавши з Киселина, шукати притулку у своєї ма­чухи. “Він мене примушував,— жалілась вона далі, мабуть, з направи князя пробоща Воронецького,— і часто бив, абим я тую ж віру єретицькую, котру він маєт, держала, уводячи мене од костьолу повшехного (загального, звичайного), на закон і віру мою християнську приналежачого. І того я добре свідома, що пан Ледницький, по смерті вже небіжчика отця мого, листів змишлених немало справив, а меновите (а саме): якоби небіжчик мав якісь листи, або записи, матці моїй, а малженці своїй першій Олені Мацковичовні і дядькам моїм, так же і мені самій, дочці своїй, на імення свої отчизні дати, о чім я ніколи не відала а ні того мені отець мій повідав. І коли я пана Ледницького од того єсми одводила, аби він таких змишленних листів не справував, тогди він мене за те бив, мордував, а інших вчинків його, для встиду перед вашою милістю (урядом), і вимовити на сей час не могу, але часу свого йому самому очевисто повідати хочу”.

Ось вона — помста легкодумної жінки! Щоб тільки досолити чоловікові, Ганна одважується признати “змишленим” доку­мент, який забезпечував її ж маєткове право і в автентичності якого не було жодного поводу до сумніву, бо він двічі був стверд­жений перед урядом і вписаний до актових книг самим її батьком. Але й на тому ще не кінець жіночій помсті.

Того ж дня Ганна видала мачусі і сама “очевисто” ствердила перед урядом кілька листів, в яких формально навіки зреклась на її користь від свого спадкового права на батьківщину і наложила “заруку” в 1000 кіп грошей на себе і на “бувшого свого малжен- ка”, і на кожного, хто б тільки зважився позивати пані Mohtob- тову, буцім вона неправно володіє добром, записаним її мужем. Усі оці листи вона підписала (по-польськи) так: “Ганна Мон- товтівна, бувшая Казимирова Ледницька”.

“Неначе якась удова Ледницька!” — ущіпливо підкреслив Ледницький в своїй “протестації” з приводу цих “листів”.

А Ганні, засліпленій помстою, все ще здавалось, ніби вона мало ще досолила “бувшому малженку”. Вона пригадала, що її маєтність Липая лишилась в йоґо руках. Як би його витурити звідтіль? Стала вона про це радитись з мачухою, а її опікун Олександер Випшевецький і порадив Ганні:

— Це справа дуже легка: запиши мені Липаю ніби в заставу, а я вже доберу спосіб, як витурити звідтіль пана Ледницького.

Ганна радо згодилась на це і зараз же поїхала до Луцька, щоб ствердити на уряді запис про те, либонь, вона, “маючи пильную потребу в пенязях, взяла і позичила у його милості князя Олек- сандера Вишневецького тисячу кіп грошей литовських” і в цій сумі “заставила” йому на три роки Липаю.

Відібравши урядову копію з цього документа і взявши з собою возного, князь Вишневецький зараз же повернувся до Коблина, щоб приготуватись як слід завтра ж вступити у володіння новою заставою.

XIV

Нічого цього не знав і не відав Казимир Ледницький. Він цілий день був заклопотаний тим, як би на завтра вирядити кілька десятків фур з хлібом у Дубровицю, на Полісся, і ліг,

затурбований думкою, що з вечорапочалась відволога, то коли б вона назавтра не попсувала дороги.

Ранком, трохи не вдосвіта, розбудили його потривожені слуги:

— Вставай, пане! їде на нас якесь військо!

Вибіг Ледницький на двір і бачить: з противного берега річки Стиру просто до його двору прямує озброєний люд в кількасот чоловік кінних і піших. Там були слуги князів Олександера і Костянтина Вишневецьких і слуги Варвари Mohtobtoboi і її брата князя Порицького, і слуги князя пробоща Якуба Воронецького і його брата князя Матуша, і “сестринець” небіжчика Монтовта пан Богдан Гесинський, і превелика юрба селян, озброєних кіллям. На чолі цього “війська” їхав сам князь Олександер Вишневецький і рядом з ним возний. Ледве встигли слуги Ледницького затарасувати ворота, як сюди під’їхав возний і, махаючи якимсь “листом”, став викрикувати, що ось то він прибув ув’язувати* його милість князя Вишневецького у застав­ну його маєтність Липаю, і загадував, щоб його було впущено до двору.

— Возні не їздять на ув’язання з розбишацьким “гуфом” (загоном), а тільки з шляхтою, людьми добрими,— одказав йому Ледницький.— То, певно, ти не возний, а якийсь розбиша­ка. їдь собі геть!

Тільки що возний вернувся до свого патрона, як звідтіль почали з гаківниць і з рушниць стріляти. Ледницький не знав, що й чинити: з ним у дворі було всього кілька слуг та з півсотні фурщиків, озброєних оглоблями. Аж тут враз йому доносять, що і з іншого боку, від шляху, кількасот збройного люду дорогу заступили.

— Бий-забий такого а овакого сина! — почулася враз за ворітьми гучна команда князя Вишневецького.

Постріли зачастили. Кулі попадають у вікна панського будинку, і скляні оболони з дзеньканням розсипаються в дріб’язок. Бачить Ледницький, що про опір нічого й думати: коли б хоч “горло (тут: життя) своє урятувати”. За одну хвилину він переодягається у “хлопську” одіж і, криючись поза стогами, тікає до лісу. А там уже повно було його підданців, які, почувши стріляння на панському дворі, чимдуж кинулись урозтіч, хова­ючись у лісовій гущавині.

Через кілька хвилин облога була скінчена. Тріумфуючий переможець вступив у володіння завойованою маєтністю і стра­шенно лютував, що ворог випорснув з його рук. Звісно, Вишне­венькому потрібне було не “горло” Ледницького: він хотів тільки вимогти хоч би й силою од нього формений “квит” у тому, що той начебто поступив йому Липаю “добровільно” і не матиме до нього ніяких претензій. Тоді справа обійшлась би чисто, шляхет­но, без отого “правування”, все-таки неприємного й клопітного хоч би й для вельможного князя.

А таке “правування” зараз же й почалось, бо Ледницький, вибравшись із пущі, прямо-таки подався до Луцька і заніс “плачливу” скаргу самому панові старості. Через шість тижнів прийшов термін до судової розправи по цій скарзі. Ледницький завчасу прибув до Луцька і, почувши, що тут уже й князі Вишне- вецькі, боявся й носа показати з господи. Ті якось провідали про нього і прислали запитати, чи не згодиться він помиритись, не доводячи до “розсудку правного”. Ледницький переказав, що згоден на єднання, коли тільки буде “привернена” йому жінка і маєтність Липая з його добром, але йти до князів на розмову по цій справі обавляється, бо знає, що з ними прибуло до міста багато збройних слуг, а запрошує їх милість “для чинення угоди і єднання” до замку королівського. Через яку годину прийшов до Ледницького пан суддя городський Тит Хом’як і почав його вмов­ляти, щоб він нічого лихого не обавлявся і йшов би зараз з ним і з своїми приятелями до господи князів Вишневецьких.

— Княжата, їх милість, мені тоє прирекли і шлюбовали (обіцяли) шляхетним словом своїм, иж ти, пане Ледницький, з приятелями твоїми спокійно і безпечно прийти і одійти од них маєш, і руку на те мені дали,— вмовляв Хом’як.

— А ти, пане суддя, чи даєш мені при возному і при моїх людях добрих поруку на те, иж мене нічого злого не спіткає там, у княжат, їх милостей? — запитав обережний Ледницький.

Пан Хом’як радо згодився на те і, коли прибув запрошений возний з свідками, в присутності їх подав руку Ледницькому, запевняючи, що він ручиться своїм “горлом” за його безпечність.

* Коли Ледницький взсупроводі Хом’яка і трьох чоловік, своїх приятелів, прийшов до князівської господи, до нього зараз же вийшов князь Костянтин Вишневецький і категорично загадав, щоб він перш усього взяв назад свій позов, яким позвав до суду князя Олександера, а за те, що насмілився позвати, сів би “до­бровільно” до замкової в’язниці на чотири тижні і, відсидівши своє, прилюдно на уряді “перепросив би його милість” за образу, заподіяну йому тим “неслушним” позовом, а тоді вже просив би і о “єднаннє”, і коли їх милості схочуть, то і єднання з ним учинять. Судячи по тону, яким князь усе це загадував, Ледницькому легко було зрозуміти, що йому нічого вповати на князівське “шляхетне слово й приречення”, а треба думати про те, як би одійти звідсіль живим та здоровим. Нічого не кажучи проти того, що загадав князь, він просив, щоб дали йому якийсь час на зміркування і дозволили повернутись до господи своєї порадитися з приятелями. Князі згодились на це. Але тільки що Ледницький вийшов з двору, вони огляділись, що необачно випустили лисицю з рук, і зараз же послали кілька слуг, щоб завернути його. Ті догнали Ледницького аж коло воріт його гос­поди і, “не мовлячи доброго слова”, почали його бити й тягти назад. Ледницькому якось удалось вирватись і вскочити в замок. Слуги Вишневецьких кинулись за ним і туди, і коли б воротний не поспішився швидко звести взвод (міст), вони вдерлись би і в замок, не вважаючи на те, що закон тяжко карав кожного, хто під час судових “рочків” (сесій) важився входити у замок в зброї. Тут їм на поміч наспіла друга юрба князівських слуг, і всі вони притьмом почали допиватись, щоб їх впущено було до замку; а коли воротний їх не послухав, тоді вони, “з тилу хвірткою уво- шедши і дірами влізши до замку”, почали скрізь шукати втікача і, довідавшись, що він сховався в домі архімандрита Жиди- чинського монастиря, одбили й порубали двері, шукаючи по ко­морах свою жертву.

Другого дня возний оглядав Ледницького і знайшов у нього на голові три рани рубані, на губі рану криваву, на руці рану колоту і на боці — биту й синю. Він, хворий, лежав у ліжку, і “бальвір” (лікар) натирав його якимись олійками.

Ледницький розпочав нову справу в суді проти Вишне­вецьких, але, не довівши її, як і попередню, до якогось скутку, поїхав до Польщі і там помер незабаром, про що Ганна не скоро й довідалась.

XV

З того часу, як Ганну було “викрадено” з Киселина і вона оселилась у Коблині, їй здавалось, немов вона вдруге на світ народилась. Мачуха була така ласкава до неї, часто наділяла її дарунками; досить приязно поводились з нею і опікуни княжни Порицької. Коли Ганна послухалась їх ради і формально зрек­лась свого спадкового права на батьківщину, її запевнили, що це не що інше/ як пуста формальність, дуже неприємна для Ледницького, але для неї зовсім не шкідлива, бо княжна Порицька, пам’ятаючи про “добродійство” небіжчика-мужа, її батька, і в нагороду за її зичливість однаково хоче “з доброї волі і ласки своєї” поділитися з нею його добром.

Ганна діймала віри цим обіцянкам і не допитувалась, коли ж вони здійсняться, та її мало це й обходило, бо не знала вона нужди ні в чому. Маєтність Липаю їй повернули з усім, що там було зібрано її чоловіком. Забажала вона, щоб її розвели з Ледницьким, і вельможні родичі зараз же почали клопотатись про це в духовному суді і хоч скоро забули й думати про цю справу, але Ганна й сама не дуже про те побивалась, упевнившись, що Ледницькому однаково не вирвати вже її з цього міцного захисту. А скоро Ледницький зник, Ганна зараз же й зовсім викинула його з пам’яті. Безжурне, розкішне життя в старому батьківському замку так яскраво їй нагадувало давнє минуле, коли вона була малою дівчиною і переживала тут своє дитяче щастя. Іноді Ганні здавалось, немов вона ніколи й не кидала цього теплого, рідного гнізда, і все, що пережила вона за останні десять років, неначе їй марилось або ж то був сон, який не залишив у пам’яті нічого, окрім якоїсь нісенітниці. Не згаду­ючи минулого, не гадаючи й про будучину, жила вона тільки теперішнім часом. Ганні йшов усього двадцять п’ятий рік, і вона з пожадливістю людини, яка не зазнала щастя, хапалась покористуватись усім, що їй посилала невірна доля.

А в коблинському замку жилось тоді дуже весело. Пані Мон- товтова, молода удова, не дуже журилась за старим “малжен- ком” і зараз же завела тут таке розкішне та веселе життя, якого не було за старого Монтовта. Гості ніколи не переводились. Численна рідня господарки трохи не безвиїзно проживала у Коблині, а коли минув “пристойне звиклий” жалобний термін, почали навідуватись й женихи. А проте й без гостей у замку не знали нудьги. По звичаю багатих панів того віку княжна Порицька держала в себе численний гурт так званих “слу­жебників”, або, як звали їх у Польщі, “дворян”. Це не були слуги в нашому розумінні. Переважно то були молоді незаможні шляхтичі, які складали з себе гоноровий почет при особі пана: ходили з ним на війну або на полювання, супроводили його при виїздах, обороняли його від сусіднього нападу або ж самі з ним укупі нападали на його ворога, а дома справляли усякі його дору­чення, господарські й інші, і розважали від нудьги. По тодішньому розумінню це була не стільки служба, скільки шко­ла, в якій молодь практично привчалась до лицарської науки, до господарської справи, до шляхетного поводження, світських ма­нер і взагалі, як тоді мовляли, “набиралась польору і добрих звичаїв”. Певна річ, що на ділі тут все залежало від того, який був пан; у іншого служебники навчились тільки пиячити та грати в карти чи в кості або призвичаювались до ледарства. Старі русини, виховані в предківських заповітах, вороже ставились до цього перейнятого з Польщі звичаю тримати чималу юрбу слуг- ледарів, особливо не терпіли вони слуг-ляхів, на яких була тоді в Україні мода. В одній сеймовій розмові 1589 року⁷ (яка так подо­балась багатьом, що ходила по руках і списувалась як літературний твір) вказувалось на цей звичай як на поважну громадську шкоду задля Білорусі і України: “І то, милостиві панове, не малая шкода, що слуги ховаєм (тримаємо) ляхи. Да­вай йому сукню фалендишовую, корми ж його тлусто (жирно), а служби з його не питай, бо тільки, убравшись, на високих каблуках до дівок дибле та з великого кубка трубит (тут: п’є). Ти, пане, за стіл, а слуга й собі за стіл; ти за борщик, а слуга за пукатую (велику) штуку м’яса; ти за пляшку, а він за другую, а коли слабко держиш, то він і ту з рук вирве. Тільки й пильнує: скоро пан з дому, то він мовчки приласкається до жінки... А коло дівок, як жеребець ірже. Найми ж до нього двох литвинів на сторожу, бо й сам дідько не упильнує!"

Такі служебники хоч і не завжди були здатні до поважних справ, але там, де від них вимагалась тільки потіха, забавки і всякі “крутофилі”, там уже ніхто їх не переміг би й не сказав, що вони даремно переводять панський хліб. Багато між ними було таких, що добре грали на кобзі або на “квинтарі”, усі хвацько танцювали, інші уміли смішно казати усякі теревені, плести небилиці, залицятись до паній і панночок тощо.

Серед такого веселого товариства, в безпутній гульні з усякими втіхами й забавками Ганна скоро зовсім заморочила собі голову. Чи здатна ж була вона, з природи легкодумна й необачна, статечно побороти всі спокуси, які її оточували, й не перейти краю? “Дворські звичаї” не відзначались моральністю, а ота невиразність Ганниного стану — чи вона заміжня, чи розвідка — ще більше осмілювала молодих гультяїв поводитись з нею не дуже-то чемно.

Хто знає, до чого б нарешті довело Ганну таке життя, коли б її мачуха незабаром не пішла заміж, що зразу і круто змінило й Ганнине становище.

XVI

Другий муж княжни Порицької, володимирський під- коморний Олександр Семашко, належав до типу тих русинів- українців, про яких потім склали в Україні прислів’я, що у них “руська кість обросла лядським м’ясом”. Такі перевертні стали у нас заводитись ще до приходу в Україну єзуїтів і задовго до закладу єзуїтських шкіл.

Семашко походив з небагатого і незначного роду волинських панків, пращуром яких був землянин Семашко (Семен) Єлима- хович, що жив у XV ст. За литовського князя Казимира вислужив він маєтності Рикани і Добрятин в теперішньому Лубенському повіті. Один з його синів—Михайло Семашкович був уже хо­рунжим волинським (1524 р.), а діти цього Михайла піднялись ще вище: молодший, Петро, дослужився до уряду старости кре­менецького (1552—1559 рр.), а старший, Богдан, батько Олек- сандера, увесь вік вірою і правдою служив королеві Боні, жінці короля Сигізмунда І,— змолоду був у неї “дворянином”, потім писарем і нарешті старостою в її удільних маетностях на Волині, в м. Ковелі та інших. Через те й син його Олександер зміг вихо­вуватись при дворі королеви і, здається, учився навіть у Краківській академії. Блискуча освіта та батькова вислуга й без того добре допомогли б молодому Семашкові дослужитись до високих урядів, а він до того й сам запобігав перед усіма, старався догодити королеві, удаючи з себе ревного прихильника його політики. З такого умислу він, між іншим, покинув свою предківську віру і перейшов на католицьку — саме тоді, коли й природні католики-ляхи великими юрбами кидали костьол і переходили в протестантство. Король Сигізмунд-Август і сам був нещирим католиком, але, задумавши злучити Литву і Русь з Польщею, він мусив підохочувати своєю ласкою таких русинів, що не тільки не спротивлялись його політичним замірам, а ще й самі з доброї волі перетворювались в ляхів. Гордиливість Семаш- ка не зосталась без відповідної нагороди: того самого року, як відбулась Люблінська унія, король дав йому уряд во- лодимирського підкоморія. Звідтіль ішла пряма дорога до старо­ства, каштелянства і до сенаторського крісла; це все й не минуло потім Семашка.

Зробившись вельможним паном, Семашко енергійно за­ходився побільшувати свої достатки, бо вони мало відповідали його визначному становищу. Трапилось так, що його мати, княжна Путята, пішла вдруге за волинського ж князя Андрія Петровича Масальського і, овдовівши, стала володаркою його величезних маєтків. Семашко розважив, що старій матері не личить володіти таким багатством, і спокійненько подав до уря­ду і вписав до актових книг кілька даровизних листів, буцімто виданих йому матір’ю на добру частину маєтків, заповіданих їй небіжчиком, князем Масальєьким. Стара позвала його до суду за фальшивство, але Семашко зумів так мудро повернути справу, що мати мусила згодитись на єднання і ледве одібрала половину того, що відняв вельможний син. Був і другий подібний до цього випадок. Сестра Семашка по матері, дочка князя Андрія Масаль­ського княжна Марухна, за згодою матері і опікунів була засва- тана за пана Єловича-Малинського і несла за собою в посаг численні батьківські маєтності. Семашко, самозвано оголосивши себе опікуном молодої, рішуче спротивився цьому сватанню, а настоював, щоб вона йшла за іншого пана, з яким він умовився, що коли Семашко висватає за нього княжну, той йому за те запише певну частину її маєтків. Ця справа доходила навіть “до розсудку правного”, і суд признав, що княжна Масальська вільна вийти за кого хоче, аби тільки не проти волі матері й опікунів, а пан Семашко не має жодного права встрявати в цю справу. Мо­лодих зараз же звінчали, справили весілля, і пан Єлович став мужем княжни Марухни. Що ж чинить пан Семашко? Довідавшись через “шпигів”, що Єлович кудись виїхав з дому, Семашко робить озброєний напад на його замок, пориває його молоду жінку, свою сестру, саджає її у тяжке “в’язнення”, мучить голодом і холодом і нахабно загрожує, що не випустить її доти, поки вона і її муж не запишуть йому третьої частини її батьківщини, бо він не признає слушним її шлюб з Єловичем і властен віддати її за кого схоче; в крайності звелить силою звінчати з своїм слугою, “которий ся не третеї только части, але і всеї отчини отречет”. І що ж? Скільки не бігав Єлович по судах та по урядах, нічого не вдіяв; а змучена довгим ув’язненням княжна Марухна, як не опиралась, а мусила-таки видати да- ровизний лист, якого Семашко вимагав, і мужа ублагала те саме учинити. “Бо Семашко,— жалілась вона потім,— приходячи до мене до ув’язнення, тим страшив: ”Я тебе за машталіра (ко­нюха) свого віддам!" А Семашко, випустивши сестру з ув’язнен­ня, мов на глум, звелів їй зараз же в його присутності удруге вінчатись з Єловичем, бо того першого вінчання, учиненого проти його волі, він не признавав за слушне.

Отакими способами Семашко за недовгий час зібрав собі чималий маєток. Тепер він прибільшив його трохи не вдвоє, оженившися з багатою удовою. Чоловік крутого, властолюбного норову, він зараз же взяв у свої міцні руки й жінку, і її маєток, зменшив штат служебників і служебниць, а також завів в жінчиних маетностях строгий порядок. Ганні Mohtobt він, не церемонячись, натякнув, що їй пристойніше було б жити в своєму маєтку і пильнувати коло господарства, а не байдикувати на чужому хлібі. Коли ж Ганна несміливо нагадала про те, що пані мачуха обіцяла уділити їй якусь частину з батьківської спадщини, Семашко запалився таким гнівом, що хотів зараз же потурити її з замку, і, тільки улягаючи сильному жінчиному проханню, згодився на те, щоб вона дала Ганні відступного триста кіп грошей і дещо з рухомості, але при цьому суворо наказав їй, щоб вона навіки пам’ятала, що немає в неї більш ніякого права на батьківську спадщину, бо вона сама з доброї волі зреклася з нього, а тепер мачуха ще й відкупилась від неї.

Оселившись у Липаї, Ганна задумала завести й тут у себе таке ж веселе життя, яке так їй подобалось у коблинському замку. А потрібне задля цього товариство зараз же знайшлось: деякі з давніх її приятелів і приятельок, що раніше служили у Коблині, тепер перейшли до неї на службу або ж просто на мешкання. З’явились і родичі — двоюрідні Ганнині брати Ян і Андрій Мон- товти, правдиві зайдиголови, що вславились на цілу Волинь че­рез своє гультяйство і самоволю. Уже на що їх вітчим, відомий московський приходень князь Андрій Курбський⁸, був чоловік сміливої, не боязкої вдачі, але й він інколи пасував перед ними і, бувало, по тижневі й більш опасувався виткнути й носа з ковель­ського замку, як тільки доходили до нього звістки, що пасинки похваляються, “голову йому одрубавши, до князя великого мос­ковського у тайстрі (торбі) в подарунок одіслати”. Прогайну­вавши наполовину свою батьківщину, Монтовти промишляли усякими гешефтами, не бридячись і фальшуванням документів. Прочувши, що їх сестричка відібрала від мачухи чималі гроші і провадить веселе життя, вони почали усе частіше одвідувати її і приводили з собою якихось непевних людей, видаючи їх то за інтересних женихів, то за таких “досконалих” правників, що вони легко зуміють виправити Ганні усю її батьківщину. Незаба­ром Ганна зовсім підпала під вплив братів і готова була покірливо слухатись їх ради.

Стали й до Коблина доходити чутки, що в Липаї твориться щось неподібне. По цілому повіті заговорили, що там ідуть бе­зупинні оргії, що всякі пройдисвіти безсовісно оббирають і об’їда­ють необачну удову і що їй незабаром загрожує цілковите знищення. Ходила лиха слава і про особисте поводження самої Ганни. Дехто жалкував легкодумну, необачну молоду вдову, позбавлену добрих порадників та опікунів, через що й зводять її з пуття лихі люди. Семашко не поділяв оцих жалощів.

— Нехай злий много не живет на світі! — звичайно твердив він, коли при ньому велись такі розмови. Взагалі його мало обходила доля жінчиної пасербиці.

Але одного разу він відібрав про Ганну таку новину, яка рап­том привела його до великого роз’ятрення. Семашкові донесли, що Ганна їздила до Луцька і там на уряді формально “скасувала і уморила” свої попередні записи, в яких вона зреклась своєї батьківщини на користь мачусі, пояснюючи, що ті записи видала вона “не добровільно, але будучи примушена” до того мачухою і її тодішніми опікунами і що вона тільки себе визнає за правну наслідницю батьківського добра і хоче належним порядком до­ходити свого “прирожоного” права.

Семашко наважився люто покарати зрадливе створіння і, довідавшись, що Ганна ще й досі бавиться в Луцьку у якихось приятелів, звелів розставити по дорозі шпигів, які повинні були звістити, коли вона їхатиме в Липаю. Другого чи третього дня, коли Ганна з кількома слугами верталась з міста, враз з лісу вирвалась чимала юрба озброєних вершників і, кричачи “Галла! Галла!”, кинулась до неї. Слуги вмить розбіглись, а її, напівмертву з переляку, один розбишака положив до себе впопе­рек сідла, і вся ватага швидко побігла вбік з дороги і зникла в лісі. Ганна ледве тямила себе. їй мріялась уже Кафа, невільничий базар, кайдани, червона таволга і усякі страховища положення татарської бранки. Опам’ятавшись, вона розібрала, що лежить у якійсь комірці, в якій було холодно і напівтемно, бо на поставці ледве блимав каганець. У Ганни горіла голова; ЇЇ мучила стра­шенна жага, і їй хотілось знати, де вона і що з нею діється, але ніхто до неї не приходив. Нарешті їй почулось, мабуть, хтось іде, і справді в комірку увійшла якась жінка, і вона, дивуючись, пізнала, що то була знайома їй Доротка, служебниця мачухи. Тут тільки Ганна дізналась, що знаходиться у коблинському замку, хоч Доротка й сама не відала, нащо її сюди завезли. Неза­баром і це вияснилось: ранком її одвідав сам пан Семашко. Пала­ючи з гніву, він накинувся на Ганну з ганебною лайкою, “соромотив її ущипливими словами”, прикро дорікав за не­вдячність і зраду і нарешті звелів, щоб вона зараз же їхала з ним до уряду і там без жодного змагання виконала все, що він їй накаже. Ганна, пам’ятаючи намову братів, відмовила йому в цьому. Той так і спалахнув вогнем.

— Так не вийдеш же ти звідси,— скрикнув Семашко,— аж ся умислу моєму досить стане*, иж мусиш мені листи такії на себе подавати, яких од тебе потребую! — і вийшов, грюкнувши дверима.

Два дні нічого не давали Ганні, крім води й хліба; вона все не здавалась. На третій день знову прийшов Семашко і став Ганну завіряти, що він її упертість у всякому разі переможе, а ні — то й без неї обійдеться: звелить Доротці назватись -її йменням, і справі кінець; а їй відомо, що в Кремінці старостою князь Зба­разький, родич його жінки, який запевне не дуже буде доскіпатись, яка перед ним стоятиме на уряді Ганна Mohtobt — справжня чи облудна. Зате з нею він тоді розквитається так, як тільки уміє квитатися з своїми ворогами пан Семашко.

Ганна подумала — і сказала, що поїде з ним до Кремінця.

Там вона, перш усього, з голосу Семашкового “скасувала і уморила” останню свою заяву, зроблену перед Луцьким урядом,

♦ Аж буде по-моєму. пояснивши, буцім вона “тоє учинила з намови а праве з приму­шення злих людей”, братів Монтовтів; потім Ганна ще раз ствердила попереднє своє зречення права спадщини на користь мачухи, “бо (поясняла вона) їх милості (себто мачуха і її муж) з ласки і доброти своєї рачили (обіцяли) дати” їй за те більш восьми тисяч кіп грошей, яку суму вона, “вдячне прийнявши, на потребу свою обернула”; далі Ганна видала Семашкові запро­дажний запис на свій останній притулок — маєтність Липаю за 4000 кіп грошей, які вона буцімто вже всі й відібрала; нарешті вписала до актових книг протестацію проти розголошених якимись “злими людьми прежних, змишлению і неправдивих поголосок, якоби його милість пан Семашко і малженка його милості мала її, Ганну, у якомусь в’язеню держати і до записов якихсь поневольно примушувати”, тоді як насправді вона не зазнала од їх жодної шкоди і “не тілько од їх милостей ніколи жадного примушення або зневолення ні в чом не міла”, а на­впаки — “завжди великої ласки, добротливості, ратунку і вспо­можения по всі прошлиї і теперешнії часи од їх милостей уживала і тепер уживаєт”.

Так співала пташка у кицькиних лапках.

XVII

Позбавлена власного притулку Ганна знову оселилась в коблинському замку, але вже не як гостя і близька родичка гос­подині, а як безхатня приживалка, яку терплять навіть не з милості, а з обави (побоювання), коли б вона, як вигнати її з двору, не накоїла господарям якого клопоту. Тут уже ніхто й не згадував про колишнє веселе та розкішне життя, а хоч Семашко й справляв інколи задля своїх приятелів “учти” і “бесіди”, то Ганна вже не брала в них участі. Жила вона вкупі з слу- жебницями, з ними й товаришувала і зарівно ж із ними не сміла сісти в присутності “вельможного панства”, бо пан Семашко завів у себе суворий етикет і в душі ненавидів стародавні патріархальні звичаї своїх батьків. Де в чому навіть становище Ганни в домі було далеко гіршим від слуг, бо над нею завжди тривав невсипущий догляд, так що навіть вийти за ворота вона не сміла без дозволу.

Так минуло з півроку. Ганна потроху стала вже звикати до своєї неволі, бо не сподівалась нізвідки визволу.

Аж ось раз по якійсь справі приїхав до Семашка возний “з шляхтою, людьми добрими”, як того вимагало право. Одним з такої “шляхти” був Свеховський, служебник Яна Монтовта, умисне підісланий до Ганни таким хитрим способом. Йому пощастило якось побачитися з Ганною на самоті, і він їй розка­зав, що пани Монтовти спершу думали, либонь її узяли в полон татари, як про це ходила чутка, і тільки недавно провідали, де вона і що з нею діється; вони вже й спосіб вибрали, як визволити її з неволі, і хочуть тільки дізнатись, чи вона згоджується на це. Нічого про те й казати, що Ганна відповіла на це сльозами вдяч­ності й пильним проханням, щоб любі брати не забували про неї і чинили усе, що признають за потрібне для її визволу: нехай жаліються королеві або ж хай поможуть їй утекти звідсіль — вона згодна на все. Через якийсь час Свеховському пощастило і вдруге прокрастися до замку і побачитися з Ганною, але за третім разом його піймали, привели перед самого Семашка, і він, зля­кавшись “мук”, якими страхав його Семашко, признався, задля чого він бував у замку. При ньому знайшли “цидулу фальшивую” — текст формального запису, зложений Mohtob- тами і присланий Ганні задля підпису. В тій “цидулі” було написано, немов Ганна ще тоді, як була за князем Богушем Любецьким, “за радою і намовою небіжчика, отця свого”, зрек­лась права спадщини на м. Млинів і інші батьківські маєтності “і то все на пана Яна і пана Андрія Mohtobtob влила і їм те дарувала і на вічность записала”. Брати запевняли Ганну, що коли вона підпише оцю “цидулу”, то вже запевне мусить сподіватись, що вони конче допоможуть їй вирватись з тяжкої неволі.

Семашко так несамовито розлютувався, що власними руками трохи не скалічив Ганну, і звелів посадити її “до вежі”. Два дні не виходив він з покоїв та все думав, що йому чиї ити з цією гадиною? Залишити її в попередньому становищі не можна: звір зостанеться звіром і все буде дивитись у ліс, та й Монтовти не перестануть спокутувати її на лихе. Хіба зовсім її з світу згладити? Що ж, він і на це зважився б. Так тоді оті Монтовти зчинять страшенний гвалт, стануть жалітись самому королеві, випросять, щоб він виправив від свого боку надзвичайних комісарів на розслід справи. А король Стефан неохочий до того, щоб потурати шляхетській сваволі, і за подібний учинок не пода­рує й першому магнатові, а не тільки панові підкоморію. Хіба от що: віддати її заміж, тільки б за чоловіка надійного і йому цілком вірного. Це було найкраще. Муж — то найпильніший сторож своєї жінки, її природний опікун, без волі якого і згоди вона, по Статуту, не має права видавати жодних записів, значить, і “фальшивих цидул” тоді вже не буде. Треба тільки знайти таку надійну людину.

На третій день Ганну випустили з вежі і звеліли убратись в найкращу одежу. Вона не розуміла, що хотятъ з нею чинити.

— Підеш до шлюбу! — говорили їй служебниці її мачухи. Ганна думала, що вони жартують.

Але ж ось увели її в панську світлицю. Там уже зійшлась уся двірня і стояв ксьондз у ризах. У Ганни похололо в грудях. Аж тут підійшов до неї Семашко, узяв за руку і підвів до аналою. В ту ж хвилю хтось виступив з натовпу і став поруч з нею.

“Невже справді жених?” — промайнуло у Ганни. Вона підвела очі... і світлиця враз оголосилась несамовитим криком: поруч з нею стояв “машталір” пана Семашка, старий, миршавий і придуркуватий “пан” Згличинський. Він звав себе шляхтичем звідкілясь з Малої Польщі, здавна запобіг великої ласки у пана і сам з душею віддався панові як вірний раб, але слуги ненавиділи його за дурну, недоладну пиху, дражнили його “панським шпигом” і немилосердно глузували з нього. І оцей огидний бла­зень стояв тепер на рушнику поруч з молодою красунею, що колись була двічі княгинею!..

Ганна кричала, що не хоче цього шлюбу, падала на землю, рвалась геть, але її тримали міцні руки. Почалось вінчання, але Ганна не хотіла одмовляти на запитання ксьондза. Семашко сам проказував за неї формулу шлюбної присяги і гонив ксьондза, щоб той скоріше правив, бо молода робилась непритомною. На­решті прочитана була остання молитва, і зомлілу Ганну винесли з світлиці.

Семашко справив весільний бенкет, сам визвався бути весільним батьком молодого і, коли настав час дарувати мо­лодих, поклав на тарілку сто кіп грошей і сказав, що дарує їм фольварк з усім господарським начинням.

Скоро відбули весілля, пан Згличинський зараз же об’їздив усі сусідні гродські уряди, Луцький, Кременецький і Bo- лодимирський, і записав до актових книг, що він як муж і правний опікун своєї жінки цілком зміцняє і стверджує усі попе­редні записи, які вона з доброї волі і з власного умислу видала раніше панові Семашкові і малженці його милості.

XVIII

* 3 того часу минуло п’ять років.

Був червень 1580 р. В Луцьку відбувались “рочки земські”, себто сесія земського суду, по якій причині у місті був великий наїзд панства і шляхти.

За тих часів суд відбувався привселюдно, і кімнати судових засідань завжди бували повні народу: інші чекали своєї черги, а більшість сходилася сюди, щоб послухати кращих адвокатів, а то й просто для того, щоб почути, хто з ким і за віщо позивається. Це не була пуста цікавість. В той вік за саму насущну потребу і разом за ознаку просвіти почиталось перш усього вивчення краевых законів, знання Статуту, і той, хто був “не свідомий права посполитого і обичаїв правних”, вважався за неука. Цього вимагали й обставини тодішнього громадського життя. Кожний шляхтич міг бути вибраний на уряд судді до земського, гродсько- го, каптурового і навіть трибунальського суду; ще частіше трап­лялось, що його запрошувано було у “приятельські”, або полюбовні, судді; дома у себе він по праву дідича або державця повинен був творити суд над своїми підданими; нарешті, при загальній охоті тодішньої шляхти до правування і при занадто вже частому легковаженню чужого права і інтересів самий спра­ведливий і тихомирний чоловік не міг уникнути від того, щоб коли-не-коли не виступати у суді чи “поводовою”, чи “одпорною стороною”. Задля цього усього треба було хоч трохи знати право і форми та порядки правні. Корисною практичною школою задля того й були прилюдні судові засідання. Роль публіки в цих засіданнях не була пасивною в такій мірі, як за наших часів. Часто траплялось, що коли між публікою були присутні особливо поважні і “свідомі права посполитого” особи, то судді запрошу­вали їх прийняти участь в “розсудку правному”, і вони мали дорадчий голос при постанові декрету, крім того, кожний з присутніх на суді, коли що знав дотичне справи, міг про це за­явити суддям, хоч і не числився між свідками.

Звичайно судові засідання відбувались в осібному будинку, що містився в замку, але тепер, через літню спеку і занадто великий натовп, судді засіли надворі, під притвором кафедраль­ної церкви св. Івана Богослова, що стояла в замку, поруч судово­го будинку. На помості церковного ганку, в холодку піддашшя, був поставлений стіл, на якому лежав Статут, а за столом сиділи суддя, підсудок, писар і поважні сторонні особи; публіка товпилась навколо ганку. На початку кожної справи возний викликав поводову й одпорну сторони, і ті разом зі своїми “про­кураторами” (повіреними) сходили на ганок і ставали праворуч і ліворуч столу.

Було вже опівдня. Затінок під церквою помітно вкоротився. Сонце стояло трохи не серед неба і пекло немилосердно. Розбиралась якась маловажна справа, і з публіки деякі пороз­ходились, а інші розбрелись круг церкви, криючись у холодку.

В той час у замковій брамі показався пан подкоморій Семаш­ко в супроводі кількох слуг; між ними була якась жінка, вся в чорному вбранні, з довгим покриттям на голові, з-під якого не видно було гаразд обличчя. Ні з ким не вітаючись, він ступив на ганок і став про щось шептатися з суддею. В ту ж хвилину серед публіки заметушились “прокуратори”, які вже провідали, що зараз почнеться цікава справа. Зачувши те, панські слуги прожо­гом побігли на місто сповістити своїх панів.

Із сусіднього з церквою старостинського дому вийшло кілька, судячи по їх ознаках, високоповажних осіб, оточених блискучим гроном слуг. Попереду виступав повагом, спираючись на ціпок, невисокого зросту літній пан з розумним, гарним на вроду обличчям і з круглою сідуватою бородою. Тільки що надійшов він до церкви, як суддя й підсудок зараз же встали з-за столу, зійшли йому назустріч, звели його на ганок і посадили на почесному місці за столом. З такою ж пошаною були запрошені до судейсь- кого столу і його товариші. Цей пан був славнозвісний князь Костянтин Костянтинович Острозький, воєвода київський і мар- шалок Волинської землі, а його товариші — князь Андрій Іва­нович Вишневецький, волинський воєвода, і Олександер Жоравницький, луцький староста. Тим часом до замку все більше прибувало шляхетства, і не далі як за чверть години великий натовп густою стіною обліг церковний ганок, забувши про обід і не звертаючи уваги на південну спеку.

Семашко подав знак, і на ганок зійшов низенький остарку­ватий чоловік в убранні польського “дворянина”: це був знайо­мий уже нам машталір пана Семашка, шляхтич Згличинський. Уклонившись суддям,.він боязким голосом, заїкуючись, повідав, що прийшов скаржитись на жінку, але не вміючи добре говорити “руською мовою”, він не здолає висловити свою скаргу, а просить прийняти від нього “цидулу, польським письмом писа­ную”, і вписати її до судових книг. Суддя передав цю “цидулу” писареві і звелів прочитати її уголос. Серед присутніх враз запа­нувала мертва тиша, яку порушувало тільки неугавне цвірінькання голодних гороб’ят у гніздах під церковним дахом.

Ось що стояло в “цидулі” пана Згличинського.

“Милостиві панове! Відомо вже, мабуть, цілій Волині, а не тільки вашим милостям, що моя жінка Ганна Монтовтівна трохи не ціле життя своє поводиться вшетечно (непристойно) й розпут­но, не так, як слід поводитись чесній жінці. Ще недавнього часу ось до чого довела вона мене через свою вшетечність і розпусту: одібравши гроші, які був винен нам його милість пан підкоморій володимирський і жона його милості, вона поїхала з тими грішми до Соколя на ярмарок і там злигалась з якимсь жовніром Мико- лаєм Ковнацьким, якому й віддала всі гроші, коней і все, що було при ній, і сама, забувши страх Божий і сором, зосталась з Ков­нацьким. Про це я мав з Ковнацьким справу перед королем, його милістю. Потім, коли Ковнацький вернув мені її, жінку мою, то я, з намови їх милостей пана подкоморія і його жони, пробачив їй те, щоб тільки вона, родовита шляхтянка, неславила мене більш. Але вона, розпусниця й вшетечниця (прошу ваших милостей, вибачте мені на цьому слові!), теперішнього 1580 року, після Великодня, на провідному тижні, з понеділка на вівторок, коли я не був дома, знову втекла з ’’виростком” (молодиком) Андрійком Меньком, слугою пана підкоморія, забравши останні мої пожитки. Повернувшись додому, я кинувся наздогін і догнав її у селі Сенині. Прошу вас, моїх милостивих панів, допитайтесь у неї, через що вона втікала і зраджувала мене. Прошу також осудити по закону оцю вшетечну й розпусну жінку, яка була моєю жоною, поки не зрадила мене і не учинила чужолозтва. Нехай вона прийме кару по заслузі!”

Як тільки писар прочитав скаргу, з натовпу вийшла жінка в чорному убранні, та сама, що прибула до замку разом з паном Семашком. Усі присутні давно знали, що то була одпорна сторо­на, Ганна Mohtobt. Важко було признати в ній молоду (бо їй було всього тридцять два роки) жінку — так вона постаріла й осуну­лась. Нетвердою ходою, спотикаючись на східцях, зійшла вона на ганок і теж подала суддям “цидулу”, писану по-польськи.

— То єсть власне рукописання моє,— промовила вона ледве чутним, здавленим голосом.— Що в тій цидулі написано єсть, до того ся всего знаю (признаюсь) і прошу ваших милостей, аби тая цидула була вичитана і до книг уписана.

Помітивши, що Ганна хитається і ледве держиться на ногах, суддя велів подати їй стілець. Писар знову почав уголос читати:

“Милостиві панове! В чому муж мій, пан Згличинський, оскаржує мене перед вашими милостями, у всьому тому я признаю себе винною. Винюсь йому у всьому: в тому, що спочат­ку втекла з жовніром Ковнацьким і стратила пожитки, в тому, що недавнього часу тікала з Андрійком Меньком. Усе це я чинила з намови і підговору злих людей, пана Яна і Андрія Монтовтів, братів моїх, які призвели мене до того частими листами і намо­вами. Уже минуло тому немало часу, як Ян Mohtobt присилав до мене слугу свого Свеховського з листом і повідомляв, що він доручив йому на словах переказати мені, що треба. Свеховський від свого пана підмовляв мене, щоб я намовила свого мужа їхати до Яна Монтовта, обіцяючи, що той ласкаво нас прийме. Він підмовляв теж, щоб я зреклась записів на Коблин, Млинів і Липаю, які я видала панові підкоморію і жоні його милості. Казав мені теж Свеховський, що пани Монтовти написали на своє ймення якісь записи і хочуть, щоб я признала, буцім видала їх раніше, ніж які інші, і буцімто мій отець з їх отцем мав якусь угоду. Пан Згличинський зараз же пішов і віддав панові підкоморію листи, які привіз Свеховський, і не згодився на за­прошення моїх братів, коли я підмовляла його на це, а відмовив: “Я не хочу зрадити пана підкоморія, бо ти відібрала від нього гроші”. Після того Андрій Mohtobt безперестанно підсилав до мене, умовляючи мене покинути мужа і приїхати до нього з ким-небудь. Задля того я й пристала до Ковнацького, але Ков- нацький держав мене за пильною сторожею, як тільки почув, що пан Згличинський скаржився на нього. Потім уже, як пан Згличинський відібрав мене від Ковнацького, Ян і Андрій Мон- товти, сприятелювавшись з Андрійком Меньком, з яким я й давніше мала зв’язок, противний Богові і обітниці малженській, намовили мене через того ж Андрійка Менька, щоб я панові підкоморію і його жоні дала отруту. І той Менько сам приніс мені чорну ящірку, яку ми в мішечку й приправили і за поміччю Янка, що був на той час старшим у пекарні, подали панам на вечерю в рибі, в лящі, у понеділок, на Великоднім тижні. І того ляща їли усі, хто сидів тоді за столом, а я своїми руками подала панові Згличинському, і він їв; а Андрійко, крім того, дав отруту панові підкоморію в питві, а Доротка подала пані підкомориній в глеку з медом. Того ж дня пан Ян та Андрій Монтовти сподівались через того ж Янка добути записи, що видав моїй мачусі небіжчик отець мій, і ті, що я видала на батьківські маєтності, і листи, які дав мені небіжчик отець на ті ж маєтності, Монтовти намовили мене через того ж Менька дати згоду на те, щоб були викрадені усі оті записи і щоб ті листи, які я видала панові підкоморію і його жоні, я мерщій скасувала — попереду перед Пінським урядом, а потім і перед іншими, а признала б слушними тільки ті, які вони змислили на свою користь. За це вони обіцяли подарувати мені маєтність у Литві. А коли вже Менько вивіз мене до Сеніна, там я чекала від братів своїх, панів Монтовтів, коней і слуг, які повинні були допровадити мене до Поляної, а звідти до Дубровиці;' а сам Менько зостався, щоб викрасти записи, змовившись з Ядвігою та Дороткою, які мусили тієї ж ночі подати скриньку з листами у вікно, через ганок. Але не відаю, як Бог виявив лихий замір, мабуть, за добродійство їх милостей, що вони дарували мені немало пожитків. Усі оті пожитки я змарнувала, слухаючи лихих порад Яна та Андрія Монтовтів. Тепер я прошу вас, милостивих панів, для Пана Бога, рачте ваша милость бути моїми причинцями (заступниками) перед паном Згличинським, щоб не дістатись мені до рук ката. Нехай він пустить мене до кляштора (монастиря), де я буду спокутувати гріхи свої і молитись за пана Згличинського, щоб нагородив його Пан Бог за те, що не дав мене до катівських рук. А тим лихим людям, братам моїм Монтовтам, нехай Пан Бог заплатить за те, що вони довели мене до такого злочинства”.

У звичайному порядку тодішнього судового процесу далі мусили бути контроверсії (обмін думками, дискусія) між сторо­нами або їх прокураторами; але які контроверсії були можливі в теперішній справі, де позвана сторона не тільки щиро винилась у всьому, а ще з доброї волі признавалась і в інших злочинствах, про які не було й мови з боку сторони поводов©!. Зоставалось тільки підвести відповідні артикули Статуту і поставити декрет, але суддя чогось гаявся. Він запитав Згличинського, чи не згодився б він пробачити жінці її вину.

— Проше, жеби ведлуг заслуги свей (по заслузі) караннє взяла,— одмовив той.

Всі звернули очі в бік “позваної”. Бліда, змучена, вона сиділа з понурим лицем і, здавалось, не помічала нічого, що було коло неї. Коли суддя запитав її, чи не має вона яких доводів, щоб себе виправдати, Ганна не зараз одповіла: видно було, що пересохлі губи й язик утруднювали їй річ.

— Рачтеся, ваша милість,— ледве прошепотіла вона,— примовити до пана Згличинського, аби від нього з малженства була вільна, нехай би пішла до кляштора, спокутувала за гріхи свої і за нього Пана Бога просила, же не дав мене в катівські руки за мої проступки.

Тепер тільки Ганна немов очуняла і почала стиха плакати.

Все змовкло. Судді завагались. Кожному мимоволі прийшло на пам’ять минуле життя позваної, таке недовге, а таке змінливе, коловротне і таке багате на нещастя. Було справді щось трагічне в незвичайній долі цієї молодиці, колись-то вельможної княгині, а тепер нужденної, осоромленої жінки панського маш- таліра, який огидливо зрікається признавати її надалі за свою малженку. І що ж довело її до такого прикрого становища? Чи одна ж її легкодумна нерозважність та необачність, а чи не дале­ко більше — несита зажерливість та жорстокість людей, що все ласились на її добро? На її життєвому шляху, спочатку такому широкому та гладенькому, скоро почали виникати та все більш зростати такі завади та перешкоди, що подолати їх змогла б хіба людина з великим розумом і надзвичайною енергією, а вже ніяк не вона — вутлий човник, без стерна і без вітрила спущений в бурхливе море. Чи вже ж винити її за те, що лиха доля не наділила її вдачами, які були так потрібні в її житті?

— Хто серед вас без гріха, нехай перший кине в неї каме­нем, — почулося враз серед загальної тиші. Це проказав, гада­ючи уголос, князь Острозький, низько схиливши сиву голову.

Всі мовби прокинулись.

— Правду мовить його милість князь, воєвода київський! — почулось з рядів публіки.

Палке, красномовне слово талановитого прокуратора навряд чи змогло б ураз викликати серед присутніх такий одностайний, прихильний до позваної настрій, як це учинили ті кілька слів, що так до речі проказав побожний князь. Вони яскраво нагадали кожному зрушаючу євангельську сцену, яка тепер немов удруге відбувалась перед очима присутніх. Під палкими, ще більш пекучими проміннями південного сонця, в притворі храму, 'зібрався великий натовп, а серед нього бліда й трепетна стояла !блудниця і з смертельним страхом чекала на себе вироку, t немав ' щоб довершити подібність, в ту ж хвилину пан Семашко, пошеп­тавшись з суддею і видимо чимсь незадоволений, знявся з свого місця й покинув зібрання; за ним услід вийшли й його слуги. “Фарисеї же ізидоша един по єдиному”...— мимоволі пригада­лось кожному. А схилена постать старого князя зоставалась усе в тому ж положенні, і кожний неначе сподівавсь, що ось він почує й остаточне слово: “Іди і к тому не согрішай!”

Це слово зараз же й почулось, хоч і в іншій формі. Суддя оголосив декрет:

“Ми, суд, видячи тоє, иж тая справа не нашому судові на­лежить, але духовному, одсилаємо єсми те до суду належного, духовного”.

Це значило, що суд не знайшов у справі злочинства, за яке годилось би карати, а спостеріг тільки, що сторони поставили себе в такі неможливі взаємини, при яких їх шлюбний зв’язок не міг довше тривати; а що розв’язання шлюбу переходило за край компетенції світського суду, то він і постановив одіслати справу до суду духовного.

Можна гадати, що милосердні судді, видимо жаліючи Ганну і всіма способами ухиляючись від її карання, скористувались тим, що в тодішньому праві (2-м Статуті) не було й згадки про лихий учинок чужолозтва і про те, чим його карати. Тільки в 3-м Ста­туті (1588 р.) було приточено до XIV розділу новий артикул: “Запобігаючи між іншими і тій злості (лиху), аби ся в панствах наших християнських не множила, то єсть чужолозтво, яким непомалу Пан Бог буває ображений, уставуєм... карання горлом за цей учинок”. Тим-то й можлива була така річ, що хоч Ганна й сама призналась перед урядом, що чужоложила з Ковнацьким і з Андрійком Меньком, а проте суд не покарав її. А про Ганнин замір отруїти мужа й пана Семашка суд не мав права навіть і формально входити “в розсудок правний”, бо про це він чув тільки від самої Ганни, а по Статуту треба було, щоб покривдже­на сторона скаржилась на неї за цей учинок; тим часом пан Згличинський позивав її тільки за зраду й чужолозтво. Через те і в декреті судовому не було й мови про завдання отрути.

XIX

Якби нан Згличинський і його малженка належали до право­славної парафії, то духовний суд, певно, не вагаючись розв’язав би їх шлюб, як він робив це звичайно, коли обидві сторони цього жадали. Зовсім інакше поводилась в таких справах католицька ієрархія, яка завжди прикро докоряла православним владикам, що вони легковажать тайну малженства і нерозсудливо дають розводи, що навіть прості попи у них важаться через абияку легку причину розв’язувати шлюбні зв’язки. Католицькі бого­слови твердо стояли на канонічній засаді, що малженство повинно бути довічним нерозривним зв’язком, і тоді, як право­славні українці та білорусини усяких станів в XVI ст. досить вільно розлучались, коли їм того хотілось, поміж католиків такі випадки траплялись дуже рідко. Через те й справа Згличинського хоч і була одіслана до Луцької капітули, але застряла там надовго і не мала жодного наслідку.

А тим часом панЗгличинський, не знаючи, як йому позбутись осоружної жінки, просто повернув її за невільницю і заходився вибивати з неї баглаї тим самим методом, яким звик у себе в стайні боркати норовистих коней; а щоб вона не тікала з дому, запирав її в тісну комірку; коли ж і це не помогло, він просто поперебивав їй ноги. Так він знущався над нею кільканадцять років, поки нарешті Ганна таки втекла від нього за поміччю якогось родича Яна Галчинського.

Наприкінці 1594 р. прибула вона до Луцька і, минаючи капітулу, впала в ноги самому біскупові, заклинаючи його Христом Богом визволити її з тяжкої неволі, розвести з мужем, який став задля неї гіршим від ката, і прийняти її до кляштора. З ревним плачем жалілась вона на те, в якому тяжкому ув’язненні тримав її пан Згличинський, “почавши од року тисяча п’ятсот восьмидесятого аж до року тисяча п’ятсот дев’ятдесят четвертого”, як він люто катував її, позбавив здоров’я, “охромив на члонку” (перебив їй ноги), пограбував усі її пожитки. Звору­шений біскуп чуло слухав жалібне оповідання нещасної, убогої жінки, колись княгині, і не міг собі уявити, що перед ним та сама молода та вродлива Ганна, яку він бачив на погребі її батька, старого Монтовта. Правда, їй і тепер не було ще й півсотні років, але на вигляд вона здавалась столітньою бабою, та ще й калікою, бо ходила на милиці. Він ласкаво заспокоїв її, зараз же звелів написати позов до пана Згличинського і сказав, що сам розсудить їх справу.

В січні 1595 р. стали вони обоє перед судом біскупа. Згличинський не таївся з тим, про що обмовляла його Ганна: ув’язнення, “неслушне карання і охромлення єї на члонку” — все те він признав і одного тільки пильно “домовлявся” — роз­воду; про те саме благала біскупа й Ганна. Але біскуп розводу їм не дав, а вирік такий декрет: “Повинен пан Згличинський пере­просити малженку свою, а перепросивши, обручити трьома шляхтичами, що вже від того часу має він в малженстві з мал- женкою своєю добре мешкати”.

f Через кілька днів після того Згличинський перед гродським !Луцьким урядом признав і видав Ганні особливий “лист”, у яко- ■му писав: “Чинячи досить декретові його милості ксьондза _l6icκyπa луцького, оную малженку перепросивши, трьох !шляхтичів (отаких-то) способивши, в поруці за себе дав, которі за мене рукойму (заруку) врядовую учинили, і я тим листом, записом моїм, облігую (зобов’язуюсь), що з помененою малжен- кою моєю в малженстві маю мешкати і у всьому водле декрету ксьондза біскупа заховати маю”. А Ганна теж, певно, з намови біскупської видала мужу “добровольцу квитанцію”, в якій писа­ла, що, “взявши певну угоду з малженком”, вона його “квитує” з усіх своїх “протестацій” і дарує йому все лихе, що він учи­нив їй.

Не знати, які були дійсні наслідки цього малженського єднан­ня з чужого наказу. Навряд, щоб пан Згличинський і після біскупської покути змінив свою вовчу натуру, та навряд щоб і Ганна щиро пробачила йому свою тяжку наругу та каліцтво. Але що з ними далі діялось, нам невідомо, бо з цього часу назавжди зникають про них навіть спогади в актових книгах, звідкіля ми цілком узяли не тільки фактичний матеріал щодо фабули нашого оповідання, але й найдрібніші риси тодішнього побуту, старанно дбаючи про те, щоб не збочити з твердого грунту докумен­тальних фактів на привабний, але непевний манівець вигадок.