РОКИ МАНДРІВ

Книжка Юрія Котермака, як уже згадувалося, була видруку­вана в Римі на початку лютого 1483 р. Очевидно, до Рима Юрій прибув щонайпізніше кілька місяців перед тим. Як і більшість мандрівників, він їхав з Болоньї шляхом, що вів через Фло­ренцію та Сієну.

Чимало людей з усіх країн Європи прибувало щодня до Рима, проте “Вічне місто” було набагато меншим, ніж у часи стародав­ньої Римської держави. Тоді місто налічувало близько мільйона мешканців, тепер же їх не було й 50 тисяч. Давній Рим простя­гався далеко поза мури, що оточували середмістя. Тепер була заселена лише частина огородженої мурами території. Крім житлових кварталів, у межах давніх мурів росли оливкові гаї і виноградники, перетяті мереживом шляхів та стежок. Над усіма будовами височіла колона Траяна, Колізей стояв ще майже цілий, хоч з нього видобували каміння для будівництва, а марму­рові скульптури товкли на вапно. Поблизу Ватікану страхав лю­дей замок святого Ангела — колишній мавзолей Андріяна, перетворений панами на тюрму.

Папа Сікст IV, щоб звеличити своє панування, розпочав бру­кування вулиць, будівництво палаців, велів спорудити каплицю, названу за його ім’ям Сікстинською. Каплиця була вже майже закінчена, знаменитий флорентієць Сандро Боттічеллі завершував фрески, на яких зображав епізоди з життя Христа і Мойсея. Даючи замовлення визначним митцям, сприяючи забудові міста, Сікст IV хотів, щоб його вважали пок­ровителем мистецтва. Подібно до інших італійських правителів папа влаштовував карнавали, свята, процесії, щоб хоч на деякий час відвернути думки своїх підвладних од злигоднів повсякден­ного життя.

Найбільшим впливом у Римі користувались банкіри, багаті купці, що торгували сукном, збіжжям, та ще аристократи, які володіли маєтками в навколишній провінції. Учених, ху­дожників, письменників було в Римі тоді набагато менше, ніж у Флоренції. Але й у Римі були визначні науковці, як Помпоніо Лето і Аргіропулос, були й друкарі та видавці книг.

В той час коли друкувалася книжка, Юрій близько позна­йомився з римським друкарем Евхаріусом Зільбером, який мав ще прізвисько Франк, бо походив з Франконії.

Меткий франконець не лише друкував книги, він був і видав­цем, і книгарем. Нерідко Зільбер друкував книжки на замовлен­ня папського двору. В 1486—1500 рр. часто видавав прогностики, що були в той час улюбленим новорічним виданням, як тепер календарі. Книжечка Юрія Дрогобича була одним з перших таких видань у практиці Зільбера.

Щодо тиражу книжки прямих вказівок нема. Деяке уявлення про нього можуть дати спостереження спеціалістів з інкуна- булістики. До нас не дійшли відомості про тиражі, менші ніж 100 примірників, але й тираж близько одної тисячі був великою рідкістю. Відомо також, що римські друкарі переважно друку­вали не менше 300 примірників і що видавництво Евхаріуса Зільбера відзначалось порівняно високими тиражами. Тому мо­жемо прийняти з великою ймовірністю, що Зільбер видав близько 500 примірників книжки доктора Юрія. Тираж, очевидно, розійшовся непогано, приніс видавцеві прибутки, бо і в наступні роки Зільбер брався за публікацію подібних праць, зокрема видав прогностики Юліана де Бланхіс на 1482—1483 і 1483—1484 рр.

Який гонорар Зільбер заплатив авторові книжки, ми не знаємо.

В Римі було в той час два університети — папський і міський, так звана Сап’єнца. Докторський ступінь, для отримання якого в інших містах треба було роками терпеливо працювати, в пап­ському університеті міг за кілька тижнів отримати кожен, хто не шкодував грошей на хабарі ватіканським сановникам. Не дивно, що отримані в Римі наукові ступені як в самій Італії, так і в інших країнах Європи цінувались невисоко. Якщо когось називали “римським доктором”, то в цьому було чимало іронії. Мовляв, римський доктор — це ще не справжній доктор. Але докторські дипломи з Рима відкривали шлях для отримання прибуткових бенефіцій в капітулах і колегіатах. Тому до Рима зліталось бага­то шукачів легкого хліба, яких цікавив науковий ступінь, а не наука.

Всі ходи й виходи у ватіканському дворі, всі шляхи здобуван­ня титулів і посад знав давній знайомий Юрія познанець Микола Чепіль, той самий, до якого Котермак писав листа ще з Болоньї. Чепіль уже кілька років крутився в Римі, здобуваючи прибуткові бенефіції для себе і своїх приятелів.

Чепіль дуже любив збирати книги, був справжнім знавцем їх. Старався придбати всі найвизначніші твори з юриспруденції й теології, кращі зразки давньогрецького письменства. Книжки з своєї бібліотеки він віддавав оправляти кращим палітурникам і щедро платив їм. Всі оправи були оздоблені багатим ренесан- совим орнаментом і мали витиснений суперекслібрис — зобра­ження герба чепелівської родини. Чепіль поділився з Юрієм своїм наміром заповісти все своє зібрання рукописних та друко­ваних книг рідному Краківському університетові для вжитку магістрів Більшої колегії.

У Римі Микола Чепіль мав зв’язки не лише у папських кан­целяріях і Ватіканському університеті, але й серед науковців Сап’єнци. Він і познайомив Юрія Дрогобича з провідними римськими вченими — Аргіропулосом і Помпонієм Летом.

Аргіропулос, грек з Константинополя, чимало прислужився справі поширення в Італії культурної спадщини Греції, а Лет став відомим як палкий шанувальник літератури Стародавнього Риму. Велике враження справили на Котермака лекції Помпонія Лета в міському університеті. Вже з ночі студенти чекали на свого улюбленого професора, який починав викладати разом з першими променями сонця. Невисокого зросту, з жвавими розумними очима, Лет говорив спокійно, напрочуд чистою латинською мовою. Він, не лякаючись християнських цер­ковників, хотів відродити “поганську” релігію стародавніх римлян, замість церковних свят щороку відзначав річницю за­снування “Вічного міста” — Рима. Прихильник Епікура, він зневажав багатство й добробут, навіть у побуті намагався наслідувати громадян Стародавнього Риму. Вільний од наукової праці час проводив у винограднику або в садку біля свого будиночка на Есквіліні, де розводив качок та іншу птицю.

Не лише в Італії, але й по університетах інших країн добра слава йшла про засновану Помпонієм “академію”. Це був гурток однодумців римського вченого, шанувальників античної куль­тури, які сходились за обіднім столом для наукових диспутів, декламування старогрецьких і латинських творів.

Раніше члени академії, збираючись за чаркою виноградного вина, відверто критикували пап і кардиналів, не боялися про­повідувати, що потойбічного життя немає, що душа помирає разом з тілом. Після жорстокої розправи Павла II з обвинува­ченими у змові вченими все змінилося. Каллімах урятувався втечею, а Лет і Платіна, вийшовши з в’язниці, розташованої у замку святого Ангела, стали обережнішими. Але в своєму колі римські вчені, як і раніше, вільно обмінювалися думками, читали один одному свої твори, які далеко не завжди узгоджу­валися з офіційним ученням церкви.

Юрій Котермак побував на зборах римської академії в день річниці заснування Риму — 20 квітня 1483 р. На цих зборах Помпоній Лет прочитав лист імператора Фрідріха III, який до­зволяв діяльність академії. Імператорське визнання було дуже доречним, бо від деяких церковників знову чулися погрози, що, мовляв, ув’язнення в замку святого Ангела не навчило Лета і його друзів тримати язик за зубами.

Помпоній Лет нещодавно повернувся з подорожі по Німеччині. А кілька років перед тим він побував у ще дальшій мандрівці — в Москві, українських степах і Татарщині. Всюди він шукав старовинних рукописів — творів візантійських письменників у грецьких оригіналах і в церковнослов’янських перекладах. Повернувшись на батьківщину, Лет не перестав цікавитися мовами, побутом і звичаями слов’янських народів, навіть дочок своїх навчив розуміти по-слов’янськи. Він збирав відомості про східні країни від усіх, хто там бував, зокрема розпитував болонського ченця Людовіко, який відвідав Україну і Персію, видаючи себе за патріарха Антіохії та бургундського посла. Дуже цікавила Лета і щойно видана книжка Амброджо Контаріні¹³, що їздив з посольством від Венеціанської республіки до правителя Західного Ірану Узун Гасана. Контаріні писав, що, виїхавши з Любліна, він на другий же день покинув Польщу і вступив на землі України, яку називає “Нижньою Руссю”. Ве­неціанець побував у Луцьку, Житомирі, Києві, Черкасах та Кафі й у своїй книзі описав ці міста. Лет, порівнюючи записки Контаріні з своїми власними, поцікавився, чи доктор Дрогобич вважає правдивими розповіді Контаріні про Україну. Докладно розпитував він Юрія Дрогобича і про новини з його рідної сто­рони. А звідтіля саме надходили невтішні вісті.

Звістка про страшне зруйнування старовинного Києва вразила також і римлян, особливо Лета й Аргіропулоса, який був знайомий з київськими православними митрополитами.

На жаль, докладних відомостей про діяльність Юрія Котерма- ка в Римі ми не маємо. Нема відомостей навіть про те, як довго він перебував у місті над Тібром і куди виїхав звідтіля. Є всі підстави для припущення, що з Рима Юрій виїжджав до Неапо­ля, про який згадує у своїх працях. Адже відомо, що більшість болонських студентів і професорів вважали своїм обов’язком познайомитися з двома найбагатшими на античні пам’ятки італійськими містами — "вічним" Римом і Неаполем, куди їздили шанувальники таланту Вергілія Марона вклонитись тіні великого поета на його могилі.

Подорож до Неаполя найнятим візком тривала чотири-п’ять днів в один бік. Якомога швидше намагалися проїхати через гори Альбано, де нерідко на мандрівників нападали розбійники. Від Палермо їхали Аппієвим шляхом, вимощеним кам’яними плитами ще 312 р. до Різдва Христового. В Неаполі оглядали палаци, муровані з брил соррентинського каменю, замки, фон­тани, статуї. А поруч, освітлені промінням ласкавого південного сонця, посеред апельсинових і оливкових гаїв тулилися жа­люгідні хатини злидарів, яких у Неаполі було ще більше, ніж у будь-якому іншому місті Італії. В катакомбах довірливим проча­нам показували кров святого Януарія, яка кілька разів на рік ставала рідкою. Але вчених мандрівників з Італії, Франції, Німеччини більше, ніж це “чудо”, цікавила легендарна гробниця автора Енеїди. Шлях до неї охоче вказували за не­велику плату провідники з місцевого населення. Над могилою ріс лавр, посаджений свого часу Франческо Петраркою. На­вколишні селяни надзвичайно шанували це місце, вважаючи Вергілія чарівником.

Повертаючись з Рима, доктор Котермак не міг не зупинитися в прекрасній Флоренції — цій - справжній столиці наук і мистецтв. Місто прикрашали статуї, фонтани, чудові ренесансні палаци купців та банкірів, що виростали один за одним. Тому-то на вулицях міста було так багато будівельних робітників, обірваних, виснажених. За свою важку працю вони отримували по два-три десятки сольдо в день, а цього ледве вистачало на скромний харч. Чорна праця убогих людей була джерелом тих багатств, які давали змогу князеві Лоренцо Медічі займатися поезією, оточувати свій двір митцями і науковцями. В його підміській віллі збиралась неоплатонівська “академія” на чолі з філософом Mapcbiio Фічіно, який учення Платона ставив вище від догм християнської церкви. В цей же час у Флоренції меш­кали знаменитий природознавець, учитель Колумба Паоло To- сканеллі, математик Паоло дель. Абако, філолог Анджело Поліціано, коментатор творів Данте Христофор Ландіно. Тут донедавна працював син флорентійського нотаріуса Леонардо да Вінчі, вчився Мікеланджело Буонаротті.

Знайомство з культурним життям Флоренції було дуже корисним для Юрія Дрогобича, який цікавився багатьма галу­зями науки й культури. Та у Флоренції він довго не затримався, бо поспішав до Феррари, куди його запросив тамтешній герцог Ерколе д’Есте. Юрій бував у Феррарі й раніше: болонські астро­номи постійно підтримували зв’язки з своїми колегами у сусідньому феррарському університеті, не раз обмінювались з ним лекторами. Найбільше приваблювало Юрія те, що герцог дозволяв науковцям, які гостювали в його замку, користуватися своєю багатющою бібліотекою. Тут були рукописи творів латинських класиків, куплені у Венеції та Флоренції або пере­писані спеціально для феррарської бібліотеки, велика збірка про­вансальських віршів про кохання і лицарські пригоди.

У Феррарі Котермак зустрівся з родичами дрогобицького жупника Айнольфа Тедальді — Антоніо Тебальдео і його бра­том Тебальдео Тебальді, канцлером герцога Ерколе д’Есте. Кан­цлер Тебальді мав друзів у багатьох країнах, листувався з дубровницьким поетом Іваном Гоцієм, купцями Гучетичем і JIy- каревичем. Він познайомив Юрія з поетом Маттео Боярдо, що саме тоді кінчав свою поему “Орландо закоханий”. Завдяки цій поемі Боярдо прославився по всій Італії. Через п’ятдесят років у тій же Феррарі Аріосто (1539—1581 рр.) напише свого “Орландо шаленого”, а ще через півстоліття Tacco створить “Визволений Єрусалим”. Так Феррара зробить неоціненний вклад у скарбницю італійської епічної поезії.

Живучи у Феррарі, Юрій Дрогобич мав змогу більше часу, ніж раніше, присвячувати лікарській практиці. Він швидко здо­був собі авторитет вправного медика. Як і інші тогочасні лікарі, Юрій не лише виписував хворим ліки, але й давав рекомендації щодо гігієни побуту, харчування. На основі “Салернських правил” радив обтиратися вранці холодною водою, вживати їжу, що легко засвоюється. Найчастіше доктор Юрій сам виготовляв ліки з трав, зібраних улітку з допомогою учнів, і давав їх хворим.

Документи про перебування Юрія Котермака в Італії ще не всі досліджені, тому й точної дати його виїзду звідтіля ми поки що не знаємо. Очевидно, в 1485 або найпізніше в 1486 р. доктор Юрій остаточно вирішив повернутися на батьківщину. Зво­ротний шлях його пролягав, мабуть, через Штірію, Відень, Братіславу, Краків— цим маршрутом найбільше користувалися в ті часи.

Радість зустрічі з рідним краєм була затьмарена смутними новинами: протягом останніх років жорстокі татарські набіги спустошили Переяславщину, південну Київщину, Брацлав- щину. Польські й литовські пани називали себе захисниками християнства, але справжньої оборони від татарського лихоліття так і не налагодили. Великий князь литовський писав.навіть до кримського “царя” Менглі-Гірея, що не має претензій до нього за зруйнування Києва, бо, мовляв, “з божої ласки у нас єсть городов і волостей, і людей досить, хотя би ти, царю, тому помочником не бил, однако було тому городу горіть і тим людям погинуть, коли на них божий гнів пришол”. І уряд князівства Литовського не соромився отримувати від хана ярлик на володіння землями Київською і Волинською, які хан вважав своєю спадщиною від Золотої орди. А кримський хан, хоч брав від короля польського і великого князя литовського щедрі дари, вважав, що цього йому мало. Майже щороку татарські орди спустошували Київщину, Поділля, Галичину, Волинь. У Львові й Дрогобичі Юрій зустрів багатьох утікачів з Наддніпрянщини. Серце обливалося кров’ю, коли слухав про спалені міста й села, пограбовані храми, про жорстокі вбивства мирних людей і жахливу долю взятих у ясир. Краю многостраждальний, земле, залита кров’ю і слізьми, коли ж скінчаться твої муки, куди веде тебе страдницький твій шлях?

Щоб зламати окови ненависної неволі, треба було боротися з духовним рабством, ширити в народі освіту. Тому Юрій Дро­гобич вирішив: він знову поїде до Кракова, щоб допомагати зем­лякам одержувати освіту в найближчій до України вищій школі.

Знову доводилось прощатися з п’янким повітрям України, з блакиттю її неба і сріблом швидкоплинних рік, з неповторною красою її левад і гаїв, з щирими й працьовитими людьми. За роки мандрів Юрій бачив багато країн по-своєму прекрасних, скрізь зустрічав гарних людей, але він зрозумів, що почуття любові до батьківщини духовно збагачує людину, робить її життя змістовнішим, спонукає самовіддано служити рідному народові, а значить, і всьому людству. В ім’я любові до батьківщини він знову полишав її, хоч розлука з рідним краєм цього разу була для нього ще болючіша.