4. Земельні володіння бояр і дружинників

Ще складнішою е справа з обставинами й часом виникнення боярського землеволодіння..Чверть століття тому видатний знавець цієї проблеми відверто визнав: “Важко сказати, коли з’являється на Русі- боярське феодальне землеволодіння.

Археологи розходяться в думках з приводу часу народження боярського землеволодіння на Русі. Ще в кінці 1940-х років Б.О.Рибаков у класичній праці “Старожитності Чернігова” рішуче стверджував, що на початок X ст., принаймні у Чернігівській землі, “васалітет без земельних пожалувань князів дружинникам і боярам відійшов уже в минуле”,⁴⁵ отож, такі пожалування мали тоді місце. А у виданій через десять з лишнім років по тому статті В. В. Седова вказується, що час виникнення феодальних укріплених садиб як осередків земельних маетностей припадає на кінець XI — початок ХП cτ.⁴θ

Подібну розбіжність у визначенні часу появи землеволодіння бояр не можна пояснити лише нерів­номірністю процесів феодалізації на величезному обширі Східної Європи або різною методикою дослідження названих та й багатьох інших архео­логів. Мабуть, може йтися про певну обмеженість можливостей археології у вирішенні багатьох питань історії соціально-економічної. Тому історикові нічого не залишається більше, як звернутися до традиційних для нього писемних джерел.

За минуле- з часу виходу праці Л.В.Черепніна чверть століття хрестоматійними стали такі його слова: “Показово, що в Короткій редакції Руської Правди даних про боярське землеволодіння немає, і лише в Поширеній редакції (що складалась у кінці XI, в XII ст.) ми знаходимо відомості про “тивуна бояреска” (ст.

Однак в одній з попередніх праць, спеціально присвяченій Руській Правді, цей історик писав: “Тривалий процес складання тексту Руської Правди завершився на початок XIII ст. створенням у Новгороді Поширеної редакції пам’ятки. Це сталося, як можна гадати, після повстання (новгородців проти князя Всеволода Юрійовича. — М.К.) у 1209 р.” При цьому вчений послався на аналогічну автори­тетну думку М.М. Тихомирова.⁴⁸ Теза щодо складання Поширеної Правди на початку XIII ст. є загальноприйнятою в сучасній науці. Отже, у випадку із датуванням початків боярського земле­володіння головна пам’ятка давньоруського законо­давства не може допомогти. Вона лише зафіксувала його існування в перші роки XHI ст.

Звичайно при використанні Руської Правди у вивченні соціально-економічних процесів у східно­слов’янській державі дослідники не беруть до уваги ту важливу і, здається, безсумнівну обставину, що цей правовий кодекс відбивав не тільки — а може, не стільки! — якісь реалії давньоруського життя, скільки ідеальні норми, до яких, за задумом складачів, слід було прагнути верхівці суспільства й яких мали безумовно дотримуватися всі його члени. Тому сама по собі фіксація тієї чи іншої правової норми в Руській Правді зовсім не означала поширеності її в суспільстві. На мій погляд, доказовими ті чи інші статті названої пам’ятки стануть хіба що «при підтвердженні їх іншими писемними джерелами, насамперед літописами.

Тому занадто оптимістичним виглядає висновок Б.О.Рибакова, начебто Поширена редакція Руської Правди відбиває “не лише князівські, а й боярські інтереси. Феодальний замок і феодальна вотчина в цілому дуже рельєфно виступають в цьому законодавстві”.⁴⁹ Насправді лише в окремих статтях Поширеної редакції мимохідь згадується про боярсь­ких урядовців і залежних від бояр людей.

Хоч як це виглядає дивним, звістки про боярське землеволодіння не часто трапляються в літописах — при тому, що, міркуючи логічно, воно мало бути поширеним явищем, принаймні — з початком удільної роздробленості на Русі.

Л. В.Черепній вважав аргументом на користь існування власних сіл у дружинників (безумовно, старших) Мстислава,⁵¹ тоді як В.Т.Пашуто бачив у процитованому уривку “Повісті временних літ” тіль­ки свідоцтво того, що дружинників послали на про­корм до князівських сіл: “В наявності факти кормління дружини — васалів і підвасалів”.⁵² І дійс­но, кормління у Давньоруській державі було особ­ливо поширене в X-XI ст. Подібний спосіб князів­ського пожалування означав наданця васалові Доходів із села, міста-чи землі — при тому, що самі ті села, міста й землі залишались у князівській (державній) власності. Поділяю цю думку В.Т.Пашута щодо сенсу літописної розповіді 1096 р., бо на її слушність вказують сам контекст повідомлення про розведення князем своїх дружинників по селах (очевидно, належних самому Мстиславові), а також хронологія події — кінець XI ст., коли боярське або дружинне землеволодіння навряд чи могло вже існувати.

Більш-менш систематичні згадки про існування земельної власності у боярства починаються в літописах із 40-х років XII ст. — того часу, коли феодальна роздробленість дала себе знати в повну силу, а бояри рішуче виходять на політичну сцену. Навряд чи був випадковим збіг у часі, цих трьох явищ. Відповідні тексти літописів не раз вже розглядались дослідниками, що з огляду на їхню нечисленність було тим легше зробити. Дозволю й собі проаналізувати деякі з тих звісток.

1146 р., у час повстання проти Ольговичів, кияни “разграбиша... дружины” Ігоря й Всеволода і “села, и скоты взяша именья много в домех и в Манастырях”⁵³ (тут і далі підкреслення мое. - М.К.).

Під 1150 р. у тому самому Київському літописі розповідається, як дружинники київського князя Ізяслава Мстиславича скаржились йому на труд­нощі війни з його дядьком і суперником Юрієм Долгоруким. “Изяслав же рече дружине своей: “Вы есте по мне из Pyскьіе земли вышли, своих сел и своих жизней (майна.

Подібне, наче навмисне, умовчання літописців про боярські маєтності притаманне й для їхніх розповідей про події першої тетини XIII ст., коли, судячи з розвитку подій і різко зрослої могутності бояр у соціально-політичному житті Давньої Русі, їхні маєїності були великими й дедалі збільшувалися. Джерела XIII ст. мало що можуть сказати з цього приводу. Наведу, проте, кілька красномовних свідчень.

1209 р. у Новгороді Великому зчинився бунт проти посадника Дмитра та його прибічників і слуг.

Так, у Лаврентіївському літописі під 1169 р. розповідається про зловживання єпископа “Федорця” у Владимиро-Суздальській землі: “Много бо пострадапіа человеци от него в держаньи его; и сел изнебывши, и оружье, и конь” (ПСРЛ. — Т. 1. — Вып. 2. — Стлб. 355).

“И поидоша (новгородці. — M.K.} на дворы их грабежом,... житье (майно. — M.K.} их поимаша, а села их распродаша, и челядь, а скровища их изыскаша”...⁵⁶ З цього тексту стае відомим, що новгородські бояри • мали не те що феодально залежних людей, а й рабів (челядь). У тому самому Новгородському літописі під 1230 р. коротко сповіщається, що спочатку вбили боярина Семена Борисовича і “дом его разграбиша весь, и села его", а далі були розграбовані “Водовиков двор и сел^і (трохи далі це джерело згадує новгородського посадника Водовика).

Галицько-Волинський літопис, що ~ зосередив у першій своїй половині (до 1245 р. включно) увагу на боротьбі Данила й Василька Романовичів із могутнім бунтівним боярством, пише майже виключно про політичну діяльність, підступи великих бояр проти сюзеренів і лише в поодиноких випадках згадує про маєтності цих феодалів.

Галицькі бояри володіли не лише селами, а й часом захоплювали міста, належні верховному сюзеренові. 1231р.“Данил (Романович. — М.К) же пойде со бра- ^г°м и со Олександром (белзьким князем. — М.К.) Плесньску, и пришед взя и под Арбузовичи (боярським родом. — М.К.), и велик плен прия”.⁵⁹ А після того як полчища Батия сплюндрували Галицьку землю, винищивши великі тисячі людей і підірвавши князівську владу, тамтешні бояри.вже не задовольнились власними маетностями. Вони зазіхнули на князівську владу. З гіркотою галицький книжник пише, що “бояре же галичьстии Данила князем собе называху, а сами всю землю держаху. Доброслав же вокняжился бе” і, мов справжній князь, віддав у “держание” Коломию своїм васалам Лазарю Домажиричю та Івору Молибожичю.⁶⁰

Однак через чотири роки Данило Романович викоренив ( мабуть, фізично винищивши голів і впливових членів ворожих йому родів ) боярську опозицію в Галицькій землі. Та й тоді літописець чомусь не згадує про жодні конфіскації князем боярських земельних володінь!

На мою думку, умовчання про боярські земельні маєтності в літописах може пояснюватись політичною та жанровою специфікою самих цих джерел. Адже коло дійових осіб, що постійно згадуються на сторінках літописів, дуже обмежене й визначене їхньою приналежністю до київського роду — Ярославичі, й тільки вони систематично виступають у цих пам’ятках середньовічної писемності. Всі інші історичні персонажі, навіть великі бояри, фігурують у розповідях літописців принагідно й випадково — лише у зв’язку з діяльністю їхніх сюзеренів-князів.

Тому на підставі обмеженості згадок про боярське землеволодіння у джерелах доби удільної роздробленості неварто, на мій погляд, робити категоричний висновок, ніби воно було нетиповим для Русі XII-XIII ст. Тим часом, подібні думки неодноразово висловлювались у науковій літературі. Наприклад, В.Б.Кобрин писав: “Зрозуміло, що ці (боярські. — М.К.У вотчини були вкрай нечисленними, свого роду острівцями в морі селянських общин”.⁶¹ У наведеному тексті йшлося про Русь XII ст. Якщо прийняти цей вислів, то втрачаються можливості скільки-небудь задовільного пояснення суспільно- політичної могутності й активності бояр, що стає виразним саме в XII ст. Зокрема, як показано В.Л.Яніним, великі успіхи новгородського боярства в антикнязівській боротьбі (починаючи з межі XI й XII ст.) грунтувались виключно на їхніх багатющих вотчинах⁶² — іншого фундаменту боярської політич­ної могутності в Новгороді просто не могло існувати.

Незважаючи, отже, на скромність відображення в писемних джерелах боярського землеволодіння на Русі XIL — першої третини XlII ст., є підстави вважати його масовим, визначальним явищем в економіці держави. Тому поділяю таку оригінальну й образну характеристику соціально-економічної струк­тури Давньоруської держави: “Всю феодальну Русь (йдеться про добу роздробленості. —M.Λ7) ми повин­ні уявляти собі як сукупність кількох Тисяч дрібних і крупних вотчин: князівських, боярських, монастирсь­ких, вотчин “молодшої дружини”. Всі вони жили самостійним, економічно незалежним одне від одного життям, являючи собою мікроскопічні держави, мало зчеплені одна з одною і повного мірою вільні від контролю держави”:⁶³

Серйозним, хай і літературно-полемічним доказом Швидкої еволюції боярського землеволодіння на Русі кінця XII — початку XIII ст. є творчість видатного давньоруського, по-сучасному кажучи, “дисидента” Данила Заточника. Коротка редакція його “Слова” належить до кінця XII, а друга, яку для зручності вчені назвали “Посланням”, — до перших років XIII ст.⁶⁴ Якщо “Слово” XII ст. майже не згадує боярські двори й господарства, то “боярський двір у “Посланні” XIII ст. введено до тексту як суттєву ланку в біографічних нещастях потерпілого героя”. Боярський двір несе людині зло, пише Заточник.⁶⁵ Зверну увагу читача на те, що в “Посланні” Данила Заточника' боярські двір і володіння виступають як звичайне, більше того — буденне явище. Отож у їхній поширеності на початку XIII ст. не доводиться сумніватись.

У джерелах останньої чверті XII ст. феодальний клас, боярство і старша дружина виглядають вже розділеними, диференційованими і в суспільному, і в матеріальному відношеннях: на “бояр думающих” и “мужей храборьствующих” Саме до тих й інших звертається Ігор Святославич, потрапивши в скрутне становище під час свого прославленого в Київському літописі й “Слові о полку Ігоревім” і нещасливого походу в Половецький степ.⁶⁶ Але якщо подібна суспільна й професійна диференціація існувала в маленькій дружині удільного новгород-сіверського князька, то що вже говорити про далеко більші соціуми — боярство й дружину Київської, Новгород­ської, Владцмиро-Суздальської чи Галицької земель! Між різними групами бояр Вже тоді була велика різниця в майновому стані,⁶⁷ а це може свідчити, з одного боку, про тривалість процесів такої поляризації, з іншого ж — про давність процесу гене­зису й розвитку боярства в цілому.

Багаторічні дослідження соціально-економічної та політичної історії Галицько-Волинської Русі XI — XIII ст. дозволяють, як здається, кинути додаткове світло на формування боярського землеволодіння в цьому регіоні Давньоруської держави. Існуючий на сьогодні фонд писемних і речових джерел не дає підстав для упевненої відповіді, на питання: коли саме у Галицькій і Волинській землях склалися боярські земельні маєтності. Довелося вдатися до іншої можливості: бодай приблизно, опосередкованим шляхом визначити час явної й відвертої активізації боярства як значної політичної сили. Таке політичне піднесення бояр могло статися лише на міцному фундаменті, а саме тоді, коли феодали зробились великими землевласниками, накопичили багатства, завели ватаги озброєних людей, часом змагаючись силою зі своїми сюзеренами-князями.

Скористаюсь переважно свідченням писемних джерел з історії галицького боярства: і в XII, а особливо в XIII ст. воно набагато активніше від волинського діяло в політичному житті свого князівства. Як на мене, це пояснювалось кількома причинами, серед яких головними були, напевне, особливості походження й формування стану галицьких великих феодалів і пов’язана з цим специфіка виникнення їхнього землеволодіння у поєднанні з традиційною слабкістю центральної влади в Галицькому князівстві.

Київський літопис 40-х — початку 50-х років XIIct., у якому, на думку більшості вчених, використано галицькі джерела, обійшов увагою будь-яку участь бояр у політичних справах тодішнього Галицького князівства, що тільки-но виникло. Всі питання внутрішнього й зовнішнього життя начебто одно­осібно вирішував його засновник, князь Володимирко Володаревич: — принаймні, літописець жодного разу не називає поруч із ним його “мужів” (бояр).

Зовсім інакше описує київський книжник правління в Галицькому князівстві з 1152 р. сина й наступника Володимирка Ярослава. Якщо буквально слідувати за літописцем, то боярство якось раптово з’являється на поверхні політичного життя князівства. Наступного дня по несподіваній для всіх миттєвій смерті батька Ярослав вертає з дороги брутально вигнаного Володимирком Володаревичем посла великого князя київського Ізяслава Мстиславича — Петра. “И види (Петро. — М.К.} Ярослава седяща на отни месте,... тако же и вси мужи его".⁶⁸ Ці “мужи галичьстии” мало не блискавично перебирають політичну владу в Галицькому князівстві, ще й беруть гору над самим князем Ярославом.

Вже наступного, 1153 р., під час нападу Ізяслава Мстиславича на Галицьку землю, “галичьскии же мужи почата молвити князю своєму Ярославу: “Ты еси молод,* а поеди прочь и нас позоруй (на нас подивись. — М.К.), како ны будетъ отець твой кормил и любил, а.хочем за отца твоего честь и за твою головы своя сложити”.⁶⁹

Процитовані. літописні тексти не залишають сумніву в тому, що на середину XII ст. у Галицькому

‘ У цих словах відчувається ледве прихована зневага бояр до юного й недосвідченого у воєнних справах князя.

князівстві сформувалася могутня земельна аристократія. Друга з наведених цитата дозволяє зрозуміти не 'лише статус і політично-військову вагу великих феодалів у князівстві, а й констатувати там наявність відносин сюзеренітету—васалітету (хай досить своєрідного за характером): вже першого галицького князя Володимирка Володаревича оточували “галичьскии мужи”, яких володар, згідно з їхнім запевненням, “кормил и любил"

Давньоруський термін “кормління” не раз був предметом дискусій у науці. М.М.Тихомиров розглядав “кормленщиків” як своєрідних давньоруських поміщиків, що одержували землю в компенсацію за службу сюзеренові.⁷⁰ Йому заперечив Л.В.Черепній, вважаючи, що в наведених М.М.Тихомировим текстах джерел із згадками “кормления хлебом” (стаття 111 Поширеної редакції Руської Правди та ін.) цей вираз означає зовсім не надання сюзереном маєтку васалові, а лише пожалування “права на держание” міст і волостей та отримання з них прибутків”.⁷¹

На мій погляд, думка Л.В.Черепніна щодо змісту терміна “кормление” знаходить підтвердження в Галицько-Волинському літописі. В середині 30-х років XIII ст. Данило Романович “прйя землю Галичьскую й розда городы. боярам и воєводам, и беаше корма у них много”.™ А після “Побоища Батыева”, загарбання й розорення монголо-татарами Русі, князь Данило послав до великого боярина Доброслава, котрий самочинно захопив був владу в Галицькій землі, свого стольника Якова з таким повелінням: “Черниговьских бояр не велех ти, Доброславе, принимати, но дати волости галичкигі'.⁷³

Студіювання проблем виникнення й еволюції, характеру і форм боярського землеволодіння на Русі утруднюється не лише бідністю джерел, а й самою неоднозначністю і специфікою феодальної власності на землю в тогочасному світі. її розміри і правові межі були досить приблизними, а дані джерел про це здебільшого невиразні й залишають можливості їхнього різного тлумачення. Згідно спостереження С.Д.Сказкіна, феодальна земельна власність у середньовіччі могла мати й точні рамки, і конкретні масштаби, але необо’язково. “Наприклад, феодальний сеньйор міг залишити за собою частину феодальної ренти (з наданої васалові землі. — М.К.}, а васал, у свою чергу, міг одержати як феод (умовне володіння, “держання”, лен. — М.К.} землю з її селянами від іншого сеньйора, тобто робився “держателем” землі одразу від двох чи більше сеньйорів, що стояли вище від нього”.⁷⁴

Стрімке в ряді давньоруських земель; зокрема Галицькій, Новгородській і Суздальській, виникнення й зростання великого феодального землеволодіння в боярському середовищі природно ставить питання про його джерела. Думки істориків з цього приводу розходяться. Наведу лише кілька, що належать найвідомішим фахівцям XX ст.

М.М.Покровський вважав одним з головних факторів формування такого володіння “пожалування населеної землі у вотчину государем”.⁷⁵ Експропріація феодалами общинних земель відіграла, на його погляд, другорядну роль. Навпаки, захоплення соціальною верхівкою раніше вільних общин і підкорення самих общинників" В.Д.Королюк розглядав як вирішальний фактор у становленні й розвитку феодального землеволодіння.⁷⁶ Як думає В.Л.Янін, у специфічних умовах соціально-економіч­ного розвитку Новгородської землі головним шляхом розвитку феодальної власності була купівля землі феодалами в общинників, що набула особливого розвитку в XII і XIII ст.⁷⁷ Однак подібний спосіб створення феодальних земельних маетностей аж ніяк не можна поширити на інші давньоруські землі, принаймні — південноруські (Київську, Чернігівську, Галицьку, Волинську), бо пам’ятки писемності не дають для того жодних підстав.

Існує ще одна теза стосовно джерел походження феодальних маетностей. Б.О.Рибаков вважає вотчину за первинну ланку феодалізму — і знаходить її коріння у власності давньої племінної знаті, котра в перебігу розвитку феодальної формації перетворилася на вотчинників. “До цього можна додати, — зауважує історик, — певну кількість загарбань і бенефіційних [†]пожалувань з боку виЩої князівської влади та її дружинників”.⁷⁸

Вважаю теоретично невірними та історично наївними спроби вчених віднайти якусь універсальну чи навіть єдину причину, що викликала до Життя велике феодальне, зокрема боярське, землеволодіння. Та у відношенні до Київської, Галицької й, мен­шою мірою, Волинської земель запропонований Б.О.Рибаковим шлях народження боярських мает­ностей уявляється не лише вірогідним, а й одним із головних. Інакше немає можливості пояснити факт разюче швидкого виникнення й неймовірного посилення прошарку великих феодалів у Галицькому князівстві одразу ж по його створенні: вони могли вийти тільки безпосередньо з племінної знаті.

Адже вже при першій появі на історичній арені — у літописних згадках кінця 1152 — 1153 рр. — галиць­кі бояри виступають згуртованою й надзвичайно могутньою силою, що є одним, хай і непрямим, доказом того, що вони мали міцне коріння, мали маєтності й багатства ще в той час, коли Галицьке князівство переживало добу становлення. Син заснов­ника того князівства Володимирка Володаревича князь Ярослав, широко поважаний у середньовічному світі, кроку не смів ступити всередині власної землі без своїх “передних мужей” (бояр). А несміливі спроби його сина Володимира струсити з себе обтяж­ливу боярську опіку призвели до вигнання його з князівства. Не пощастило викоренити боярську опо­зицію в Галицькій землі й Роману Мстиславичу, творцеві Галицько-Волинського великого князівства.

Більше десяти років тому мною було розглянуто феномен надто повільного (в порівнянні з іншими південноруськими землями) розвитку процесів містоутворення в Галицькому князівстві другої половини XII ст. Тривалий час у регіоні не народжувалися нові міста. Це може свідчити лише про одне: центральна влада мляво освоювала землі нового князівства, створеного Володимирком Володаревичем лише 1141 р.⁷⁹ Певно, у неї для того не вистачало сили. Немає підстав не погодитися з постулатом, за яким “державність у її чіткій формі виникає лише тоді, коли складеться більш-менш

значна кількість подібних центрів (міст.— М.К.), які використовувалися для утвердження влади над аморфною масою общинників”.⁸⁰

Слабкість князівської влади, пізня й’ недостатня централізація князівства, якій шалено опиралося боярство, нарешті, повільність процесів містоутво- рення — все це стало головними причинами запіз- нілого складання державної території Галицької землі і— вона формується тільки з другої половини XII ст., тоді як сусідня Волинська — на сто років раніше. Нове княже місто Галич (навряд чи воно могло виникнути раніше межі XI й XII ст.) почало розвиватися з 40-х років XII ст. надзвичайно швидко.

Його консолідуючий вплив, економічний і соціально- політичний, був, безумовно, значним, хоча й неминуче слабшав як на периферії князівства, так і в безпосередній близькості від стольного града — у вотчинах великих, фактично не підвладних князеві бояр та їхніх васалів (дружинників, урядовців тощо). Образно кажучи, самого лише Галича виявилось замало для створення справді централізованого дер­жавного об’єднання.

Все це й створило об’єктивно історичні умови для того, щоб галицька племінна аристократія, котра в процесі суспільно-економічного розвитку переросла у феодальну, зуміла зберегти своє високе суспільне становище. Вона зберегла й стрімко примножила свої земельні володіння за рахунок князівських надань, гіпотетичних загарбань общинних земель і, можливо, їхньої купівлі. Втім, остання в умовах буйної феодальної анархії й безмежної сваволі боярства Галицької землі видається мені дуже й дуже гіпотетичною...

Аналогічна ситуація склалася й на півночі Давньоруської держави — у Новгородській землі, де також- центральна князівська влада була слабкою, міста утворювались повільно, і їх завжди (у давньоруський час) було зовсім мало, а племінна аристократія, що поступово переросла у феодальне боярство, захопила владу як у Новгороді Великому, так і в усій його землі.