5. Умовне володіння землею ?
Варто зупинитись ще на одній проблемі боярського землеволодіння — його характері. Багато суперечок точилося навколо чільного питання: яким саме було воно — вотчинним чи помісним? У джерелах немає конкретної відповіді на нього.
Тому коли в науковій літературі розглядаються земельні надання князів боярам і дружинникам, то звичайно не відзначається, за віщо вони одержували маєтності.Логічно припустити, що компенсацією за такі надання мала бути лише військова служба, незалежно від того, безумовним (вотчина, алод) чи умовним (помістя, феод) було те чи інше володіння васала. Повною мірою зберігають актуальність давні слова Л.В.Черепніна: хоча джерела не містять конкретних даних щодо цього, “напевне, бояри і княжі “мужі” служили головним чином із вотчин. У нас немає відомостей (для давньоруських часів. — М.К.) про умовні земельні держання типу пізніших помість”.81 Свого часу мені пощастило довести, що у Галицько- Волинському князівстві за Данила Романовича існували справжні поміщик”, котрі одержували наділи при обов’язковій умові несення служби. Помісна система там була, напевне, розвинутою, бо, наприклад, у Галицькій землі роздавали землі в умовне володіння (“держание”) не лише князі, а й великі бояри-феодали, як от Доброслав Судьїч.82
І все ж таки нині утримуюсь від категоричного висновку, яким закінчувалась тільки-но згадана моя стаття: умовне землеволодіння було поширене в Галицько-Волинській Русі та в інших південно-руських землях XIII ст.83 Історично вірогіднішою видається мені тепер інша думка: все ж τaκji помісне володіння склалось у Галицькій і Волинській землях не внаслідок природного процесу суспільно- економічного розвитку, а в екстремальних умовах смертельного двобою Данила й Василька Романовичів з неймовірно сильним і агресивним боярством (переважно галицьким), котре підривало князівську владу й не раз навіть влаштовувало замахи на життя князів.
Романовичі тоді вдалися до створення військового прошарку з середнього й дрібного боярства та молодших дружинників, наділяючи їх землею з умовою служби своїм князям. То, певно, була дійова противага боярам з їх військовими загонами. Саме спираючись на умовних володільців- воїнів, а також на сформовану ними з городян регулярну й- добре озброєну піхоту (“пешцев” літопису),84 Данило й Василько зуміли врешті-решт зламати шию непокірному й відверто ворожому їм боярству. Після вирішальної битви Романовичів з уграми, поляками і боярськими загонами поблизу м. Ярослава 1245 р. літописи більше не згадують про опір боярства князівській владі в Галицько- Волинській Русі.Так само дещо категоричними і не відповідаючими історичним реаліям домонгольського часу можна вважати слова Б.О.Рибакова, котрий припустив для XII-XIII ст. існування значного прошарку служилих людей з поміеть (дворян): “Рицарське XII століття висунуло не лише боярство, що перебувало раніше в тіні, а й різноманітне дворянство, яке увібрало в себе і палацових слуг, і воїнів — “детских” або “отроков”, і неспокійних вершників — торків та печенігів”.85
Питання умовного земельного володіння в Давньоруській державі XII —першої третини XIII ст., як вважає один із знавців проблеми, не могло виникнути просто тому, що “на бояр та інших князів Південно-Західної Русі великий князь дивився як на своїх слуг, мало при цьому відрізняючи вотчину від фёода чи бенефіція”.88 Тому зовсім не випадково справжнє помісне землеволодіння виникло на дальшому й вищому витку еволюції феодалізму — в першій половині XIV ст., коли джерела фіксують його існування у Московській Русі часів князювання Івана Калити (1325—1340 рр.).8'
Переконаний у тому, що на Русі XII-XIII ст. боярське землеволодіння в усіх випадках було безумовним, вотчинним, алодіальним. Згідно з давньоруським феодальним правом, князь-сюзерен не міг позбавити васала-боярина землі, хіба іцо у разі скоєння тим злочину, що ставило його поза феодальними законами. Бояри міцно й упевнено володіли своїми маетностями — незалежно від того, яке походження мало володіння того чи іншого земельного магната: 1. Дістання у спадок (особливо серед тих, хто вийшов із племінної знаті); 2. Одержання від князя за службу або в знак особливої прихильності;