Загарбання чи купівля общинних земель.

Навіть Данило Галицький, сильний і владний володар, що виганяв із свого князівства могутніх бояр, а то й позбавляв їх життя, не забирав у них вотчини. Принаймні в докладному життєписі Данила з Галицько-Волинського літопису таких відомостей немає.

6. Князівська земельна власність

Інакшим було князівське землеволодіння на Русі. Воно за формою й змістом, а також за своєю специфікою принципово відрізнялося від боярського, взагалі від князівського. Я переконаний, що це справило вирішальний вплив як на правовий та майновий статус князів і бояр, так і на стосунки між цими прошарками феодального класу. Однак у науковій літературі звичайно князівське землеволо­діння або не відділяється від боярського ні за природою, ні за статусом, ні за характером, ні за формою, тобто — обидва розглядаються як явища одного порядку,⁸⁸ або просто констатуються факти існуванння того й іншого.⁸⁹ Єдина серед відомих мені праця, в якій переконливо (хоча й неповно) досліджена серйозна і кардинальна різниця, а то й протилежність між землеволодінням князів і бояр, — це капітальна книга Б.О.Рибакова з історії Давньої Русі IX-XIII ст.⁹⁰ Звертаючись до розгляду особливостей князівського землеволодіння на Русі, слід пам’ятати, що верховним і по суті єдиним землевласником у Давньоруській державі, принаймні часів існування відносно єдиної централізованої монархії, вважався (і був ним насправді) великий князь київський.

Не приділяючи достатньої уваги різниці між князівським і боярським володінням землею, дослід­ники, зате, багато писали про князівські волості й отчини, рідко прагнучи при тому окреслити пра­вові рамки кожного терміна. Як слушно зауважив А.П.Толочко, історики, котрі вивчали феодальну формацію на Русі, “основну увагу звернули на доведення самого факту існування феодального землеволодіння. Набагато менше їх цікавило до­слідження земельної власності, їхньої специфіки в XI-XIII ст.".⁹¹

Звичайно в джерелах власне князівські володіння називаються терміном “волость”.

Але так було переважно до настання доби уділь­ної роздробленості. Коли ж почалося роз’єднання Давньоруської держави, воно не зупинилося на обособденні тих півтора десятка великих земель, про які так часто згадують історики. У багатьох землях, насамперед у Київській і Чернігівській, почали виділятися волості, що складали лише їхню частину (часом зовсім малу). У плані територіаль­ному волость здебільшого була поняттям вужчим, ніж земля.⁹⁴ Варто навести літописні контексти на дове­дення цієї думки.

Не встиг Всеволод Ольгович чернігівський вокняжитись у Києві (1139 р.), як його брат “Святослав же еха к нему из Стародуба, и не уладися с ним о волостех: йде Святослав Курьску, бе бо и Новегороде седя Северске”.⁹⁵ Найвірогідніше буде припустити, що Святослав просив у старшого брата стольного града Чернігово-Сіверської землі: адже, ставши великим князем київським, Всеволод Ольгович залишив за собою й чернігівський стіл.

Чіткий розподіл Чернігово-Сіверської землі на дві основні волості ( а в кожній існували ще по кілька менших) фіксується київським літописцем під 1142 р.: “Послашася братья (Ігор і Святослав. — М.К.) к Всеволоду, рекуче: “Се в Киеве седеши, а мы просим у тебе Черниговьской и Новгороцкой (Новгород- Сіверської. —’ М.К.) волости...”.⁹⁶

Володіння тих- же чернігівських князів були розкидані на величезному обширі Східної Європи, далеко за межами власне Чернігово-Сіверської землі.

З літопису створюється враження, що волості не були довічними, доменіальними володіннями того чи іншого князя, а здобувались у “держання” від сюзерена — спочатку лише від великого князя київського, а далі й від інших могутніх князів, насамперед чернігівського й владимиро- суздальського. Серед дуже численних контекстів джерел, що підтверджують таку думку, наведу лише кілька, достатньо показових.

1154 р. чернігівський князь Святослав Ольгович жалує одні міста своєму небожеві Святославу Всеволодичу й відбирає інші у нього: “Прида ему три городы, а Сновеск собе отъя, и Карачев и Воротинеск, зане же бе его ступил”⁹⁸ (тобто відступився від Святослава Ольговича, зрадив його. — М.К.). У цьому тексті чернігівський князь виступає справжнім феодальним сюзереном, на власний розсуд надаючи й відбираючи міста, — зрозуміло, з належними до них волостями. Коли по смерті Святослава Ольговича сам Святослав Всеволодич зробився чернігівським князем, він посварився (1167 р.) з братом Олегом Святославичем через невелике місто Вщиж. До конфлікту втрутився київський князь Ростислав Мстиславич і “нача слати по Олгови, веля ему миритися. Олег же послуша его, взя мир с братом. Святослав же да Олгови 4 городы...”.⁹⁹ А трохи раніше, 1162 р., Андрій Юрійович Боголюбський “выгна єпископа Леона из Суждаля, и братью свою погна, Мьстислава и Василка, и два Ростиславича, сыновца своя, мужи отца своего передний. Ce же створити хотя самовластець быти всей Суждальской земли”.¹⁰⁰ У наведеному фрагменті Київського літопису Андрій Юрійович не лише Позбавляє своїх родичів волостей у Суздальській землі, а й зовсім виганяє їх з цієї землі. З боярами подібне князі не чинили. Вже це одне засвідчує принципову різницю між боярськими і князівськими володіннями.

Князі великих земель могли давати волості на власний розсуд, не дуже-то дбаючи про генеалогічне старшинство. Відомий випадок, коли волость давалась навіть іноземцеві. 1165 р. претендент на візантійський прёстол Андронік Комнін утік до Ярослава Галицького. “И да ему Ярослав неколико городов на утешение”.¹⁰¹ Навіть володарі великих удільних князівств могли (й, мабуть, мали право) наділяти землями інших князів, що визнавали васальну залежність від них. 1146 р. син Юрія Долгорукого Іван прийшов у “Новьгород ( Сіверський. — М.К.У Святославу ( O льговичу. — М.К.), и да ему (Святослав. — М.К.) Куреск и с Посемьем”.¹⁰²

Важко однозначно відповісти на питання: за віщо князі-сюзерени надавали волості княз ям-васалам? Звичайно у країнах, де панували феодальні відносини гак званого класичного типу (наприклад, Північна Франція), васали одержували від сюзеренів землі з обов’язковою умовою відбування військової служби. Логічно міркуючи, так мало бути й на Русі. Джерела частково підтверджують таку думку.

Коли 1146 р. по смерті Всеволода Ольговича на київський престол сів його молодший брат Ігор, то незабаром проти нього виступив інший претендент на велике княжіння Ізяслав Мстиславів. Київське віче взяло бік Ізяслава. У цій скрутній для нього ситуації ’‘Игорь же посла к братома своима, Володимиру и Изяславу, и рече: “Стоита ли, брата, у мене у хрестьном целовании?” [‡] Они же и въспросиста у него волости много. Игорь же има вда и повеле има ити к- собе”.¹⁰³ У наведеному уривку з Київського літопису, безсумнівно, йдеться про надання волості за військову службу. Мається на увазі така служба й у наступній розповіді цього джерела. 1149 р. син Юрія Долгорукого Ростислав “роскоторавъся с отцем своим, оже отець ему волости не дал в Суждальской земли,[§] и приде κ^, Изяславу (Мстиславичу. — М.К.} Києву, поклонився ему, рече: “Отець мя переобидил, и волости ми не дал,... зане ты еси старей нас в Володимерех внуцех,[**] а за Pyскую землю хочю страдати и подле тебя ездити”.¹⁰⁴ Виділені слова є класичною в давньоруському письменстві формулою визнання васалітету й зобов’язання служити сюзеренові.

Ізяслав Мстиславич із- задоволенням вислухав слова прохання покори сина свого заклятого ворога і дав йому п’ять міст на чолі з головним містом Божським. У цьому випадку є всі підстави твердити, що син Долгорукого одержав волость з умовою відбування служби, тим більше, що сам він не приховував власних намірів від свого оточення: “Пойдем, дружино моя, — мовив княжич, — K Изяславу, то ми єсть серце своє, ту ти дасть ны волость”.¹⁰⁵ Тому як тільки до київського князя донеслася чутка, ніби Ростислав Юрійович замислив проти нього лихе, він негайно відібрав у княжича волость і відіслав його до батька.

Також за службу Святослав Всеволодич (із чернігівських Ольговичів) одержав 1154 р. волость від київського князя. Тоді Ростислав Мстиславич “рече Святославу Всеволодичю, сестричичю своєму: “Се ти даю Туров и Пинеск про то, оже еси приехал к отцю моєму Вячеславу и волости ми еси сблюл”.¹⁰⁶ Аналогічний факт відзначено в Суздальському літописі під 1205 р., коли після переможного походу на половців Рюрик Ростиславич київський, його син Ростислав і зять (на той час уже колишній) Роман Мстиславич зібрались у Переяславі, й “ту было мироположение в волостех, кто како терпел за Рускую землю’’.¹⁰⁷ Щоправда, в цьому випадку волості давались київським князем Рюриком не авансом, а як винагорода за внесок у спільний воєнний успіх.

Отож, князі-сюзерени на свій розсуд надавали волості князям-васалам і так само довільно відбирали їх, коли останні не дотримувалися умов угоди або чимось прогнівили своїх зверхників. І все ж таки подібних звісток у джерелах — про одержання (і втрату) земель за службу, — як мені здається, замало для твердження, ніби “всі умови володіння волостями досить близько нагадують аналогічний інститут бенефіція у Західній Європі” і що навіть “існував механізм розподілу волостей, чіткі умови наділення ними й такі самі чіткі умови їх позбавлення” Автор цих слів, щоправда, тут же визнав, що цей “механізм” часто порушувався.¹⁰⁸ Як на мене, той механізм міг існувати хіба що в ідеалі, а в практиці міжкнязівських відносин панували сваволя й право сильного, що об’єктивно спирались на не раз відзначену мною нечіткість понять генеалогічного й фізичного старійшинства, якому сприяла постійна боротьба між отчинним і родовим порядками заміщення престолів.

Князі-сюзерени відкрито й брутально наполягали на своєму праві позбавляти васалів волостей. Хитрий і зрадливий політик Святослав Всеволодич прямо заявляв: “Ряд наш так єсть: оже ся князь извинить (буде винний, — M.K.∖ то в волость (буде позбав­лений її. — M.K.∖ а муж — у голову” (буде скараний на смерть. — М.К.)У®

Формально дотримання принципу наділення за службу більш-менш чітко прослідковується у наданні київськими князями “частей” у південній Руській землі іншим князям в обмін на зобов’язання захищати її від половців (докладніше про це йтиметься в наступному параграфі: “Структура держави і влади на Русі доби роздробленості”). Але в цьому випадку не можна говорити ні про бенефіції, ні про сюзеренно-васальні відносини — хоч би тому, що перше право на таку “часть” мав здебільшого великий князь владимиро-суздальський (Андрій Юрійович, а потім його брат Всеволод), якого всі інші князі, серед них і київський, обрали і вважали “старейшим” у всій Руській землі, тобто в державі.

Існуванню бодай прйблизно чіткої й відпра­цьованої системи надання волостей васалам сюзе­ренам великою мірою заважав родинно-психологічний фактор. Адже всі давньоруські князі — від великих київського чи владимиро-суздальського до найдріб- ніших слонімсь-кого чи вщижського — належали до однієї, хоч і величезної, з багатьма гілками, родини Рюриковичів —Ярославичів, що надмірно розрослася в XII-XIII ст. Князі доводилися один одному рідними, двоюрідними й троюрідними братами, дядьками й небожами, дідами й онуками різних ступенів спорідненості. Невипадково, мабуть, у стосунках між собою вони зверталися один до одного, використовуючи як ієрархічні терміни суто родинні: отець, брат, сват, син, стрий, синовець, уй тощо.

Тому морально непросто було Ізяславу Мстиславичу київському виганяти свого старого дядька Вячеслава Володимировича з Києва, на який той мав переважні за родовим старійшинством права, а Давидові Святославичу чернігівському — вимагати васальної служби від свого старшого брата Олега “Гориславича” (чи то курського, чи то новгород- сіверського князя). Майже в усіх інших тогочасних країнах Європи за головний престол змагалися голови й члени різних аристократичних родин, що полегшувало їм і встановлення відносин сюзеренітету- васалітету й робило простішим і законнішим надання бенефіціїв (феодів).

В умовах феодальної анархії, найвищою мірою характерної для доби удільної роздробленості, наділення волостями васалів несло в собі чималу небезпеку для самого сюзерена. Князь — верховний власник роздавав волості звичайно тому, що потребував служби й таким чином зміцнював і своє становище, і своє військо. Але так бувало лише в тих випадках, коли васали дотримувалися своїх зобов’язань. Та, одержуючи володіння від великого князя київського і часом від земельних князів (чернігівського, волинського тощо’), васали зміцню­

* Про один з таких численних випадків розповідає київський літописець під 1147 р.: “Всеволодичь Святослав держите у Изяслава (Мстиславича київського. — М.К.) Божьски, и вались і часто-густо переставали бути вірними сюзеренові. В цьому полягала одна з головних суперечностей удільної роздробленості.

Роздаючи маєтності васалам, сюзерени рідко керувались далекоглядними стратегічними розрахун­ками. Здебільшого вони переслідували якісь миттєві, суто тактичні, цілі, дбаючи про те, щоб перемогти суперника або просто утриматися на престолі. Це ще більше поглиблювало роздробленість держави, приз- водячи до феодальної анархії, військових сутичок, а то й кривавих воєн, чого можна було уникнути мирним шляхом, методом перетрактацій і взаємних поступок. Та культура міжкнязівських відносин перебувала тоді на примітивному рівні. Досягаючи шляхом пожалувань швидкоплинного успіху, сібзерени часто закривали собі шляхи до загального зміцнення свого становища і влади. Як правило, волості давалися, щоб залучити або перетягти того чи іншого князя на свій бік.

Особливо показовим у цьому плані був Всеволод Ольгович, котрий змінив на київському столі Ярополка Володимировича (з роду Мономашичів). Все своє недовге (1139—1146' рр.) велике княжіння він тільки те й робив, що лавірував поміж кланами Мономашичів, Давидовйчів і своїх родичів

Межибожие, Котелницю, а всих пять городов, но приехал к Изяславу просить: “ОтчеІ ІІусти мя Чернигову, у Изяслава (Давидовича. — М.К.) хочю волости просить!” Ізяслав Мстиславич вважав це прохання цілком природним і задовольнив його (Летопись по Ипатскому списку. — С. 243). Перед нами постають ієрархічні сходи: великий київський князь — чернігівський загальноземельний князь — удільний князь, котрий має волості від двох сюзеренів, головного і безпосе реднього.

Ольговичів, дбаючи не про централізацію держави, а про те, як би краще посварити претендентів на його престол, щоб роз’єднати їх. Київський літопис яск­раво зображує хитромудрі, підступні й короткозорі політичні комбінації Всеволода Ольговича, що зреш­тою призвели до першої великої міжусобної війни на Русі 1146—1151 рр.

Під 1142 р. джерело повідомляє: “Посла Всеволод из Киева на Вячьслава (Володимировича, що сидів у Турові.-М. Я.), река: “Седеши в Киевской волости, а мне достоить; а ты поиди в Переяславль, отчину свою” Далі Всеволод дав своєму племінникові Ізяславу Мстиславичу м.Володимир-Волинський, Щоб. перетягти енергійного й здібного політика-небожа з клану Мономашичів на свій бік, а синові Святославу передав відібраний у Вячеслава Турів. “И бысть братьи его, — веде далі літописець, — тяжко сердце Игорю и Святославу: волости бо даетъ сынови, а братьи не надели ничим же”.¹¹⁰

Всеволодові брати спробували силою відібрати Переяслав у Вячеслава, але київський князь захистив його. Далі Всеволод Ольгович, мабуть, переконав­шись у тому, що Ізяслав Мстиславич не збирається поривати^ зі своїм кланом, відібрав у нього Володимир-Волинський (чим нажив собі небезпечного ворога) і віддав Святославу — “и не любяхуть сего Олговичи, братья Всеволожа”.¹¹¹

Недалекоглядні, породжені власними емоціями й тактичними міркуваннями комбінації Всеволода з наданням і відібранням волостей різним князям у Наддніпрянщині стали головною причиново того, що по його смерті (1146 р.) Ольговичі втратили київський престол, на який сів недосить оцінений

Всеволодом Ізяслав Мстиславич.

Врахувавши, мабуть, сумний досвід свого поперед­ника в земельній політиці, Ізяслав Мстиславич, котрий на той час за допомогою сили нейтралізував Ольговичів, вирішив залучити в союзники, інший чернігівський князівський клан — Давидовичів. Коли 1146 р. “посла Володимир и Изяслав Давыдовичи из Чернигова, послы ко Изяславу, князю киевскому, река: “БратеI Ce заял Олговичь Святослав волость мою...”, Ізяслав не лише повернув їм захоплену Ольговичами Вятицьку землю, а й заявив братам: “Волости Святославли и Игореве дал вам есмь,... й дал Новгород (Сіверсысий. — М.К.) и Путивль”

1162 р. всередині великого роду Мономашичів, що на той час розділився на два клани: Мстиславичів і Ростиславичів, спалахнула сварка через Слуцьку волость. Коаліція князів на чолі з сином тодішнього київського князя Ростислава Мстиславича Рюриком (до неї приєднався ще й Святослав Всеволодич із клану Ольговичів) вигнала брата Ростислава Володимира із Слуцька. Справа була, здавалося б, суто родинною, але Ростислав київський вчинив, мов справжній верховний сюзерен: “Дасть ему (Володимиру. —МТС.) Трьполь, ины 4 городы при­дасть ему к Трьполю”.¹¹²

Не раз траплялося, що самі васали вимагали від сюзерена волостей авансом — за умови підтримки ними його майбутніх дій. 1167 р. в Києві зібрав­ся вокняжитися правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич. Його політичне становище було непевним і хитким, що одразу відчуча рідня. “И тако начата ся рядити о волость, шлюче межи собою Рюрик и Давыд (обидва Ростиславичі. —MTC.), и Володимир (Мстиславич. — М.К.У с Мьстиславом (Ізяславичем. — M.K.∖ и уладившеся о волость, целоваша хрест”.¹¹³ Отже, лише пообіцявши спритним родичам волості (ті, яких вони вимагали, як свідчить літописний контекст), та ще й одержавши згоду від київського віча, Мстислав Ізяславич ненадовго, до 1169 р., вокняжився в Києві.

А 1170 р. Андрій Юрійович Боголюбський, ймовірно, передбачаючи майбутнє зіткнення з Ростиславичами через південну Руську (тоді по суті Київську) землю, вирішив привернути на свій бік чи не найактивнішого серед них — Рюрика: “Посла Андрей к Ростиславичю к Рюрикови, да ему. Новгород Великий”.¹¹⁴ Щоправда, це надання мало двозначний характер. Новгородський стіл був хитким як через повну залежність від владимиро-суздаль- ського князя, так і через сваволю, могутність і вередливість тамтешнього великого боярства. Рюрик не поладив з боярами й незабаром пішов з Новгорода (взимку 1171/1172 р.).¹¹⁵

Бувало, щб сюзерен надавав волості вірному Йому васалові за- виконання заздалегідь укладеної угоди. Близько 1156 р. київський князь Юрій Володимирович Долгорукий пообіцяв Своєму племін­никові Володимиру Андрійовичу м. Володимир- Волинський, але не зміг відвоювати його у Мстислава Ізяславича. Тоді Юрій звернувся до Володимира зі словами: “Ныне же, сыну, аче ти есмь Володимеря не добыл, а се ти волость — и да ему Дорогобуж и Пересопницю и все Погориньские городы”.¹¹⁶

Підбиваючи підсумки сказаному, висловлю впевненість у тому, що стосовно Давньої Русі доби роздробленості не доводиться говорити про наявність навіть елементарної й скільки-небудь сталої бенефіціальної системи в державі. Відсутність сильної централізованої влади, а з 60-х років XII ст. і конкурування між двома осередками феодальної концентрації — Київським і Владимиро-Суздальсь- ким, політична нестабільність у країні, що посилю­валася половецькими вторгненнями та нескінченними суперечками між князівськими кланами й окремими князями, — все це об’єктивно робило відносними й нетривалими стосунки сюзеренітету — васалітету й практично неможливими пов’язані з ними бенефіці- альні відносини.[††]

Дивним парадоксом виглядатиме, мабуть, таке моє твердження: у Давньоруській державі доби роздро­бленості всі князі, не виключаючи й великих князів київського і владимиро-суздальського, були тимчасо­вими, умовними землеволодільцями. Бо володіли містами, волостями й землями доти, доки княжили в них. Тобто давньоруських князів можна розглядати як своєрідних поміщиків, котрі не затримувались у тій чи іншій волості, за образним висловом В.И.Ключевського, були кометами, блукаючими серез зірок різної величини — бояр, що впевнено й постійно сиділи в своїх вотчинах.

Навіть доменіальні володіння — здавалося б, безумовна власність князів, із самого початку їхнього існування безцеремонно відбирались сюзеренами. 1907 р. на Любецькому князівському з’їзді було проголошено “отчинний” принцип володіння землями й волостями (“кождо да держить отчину свою”). На мій погляд, рішення того з’їзду якраз і заклали фундамент утворення доменіальних (особистих) володінь князів Ярославичів. На Любецькому з’їзді князь-ізгой Давид одержав м. Володимир-Волинський із землею¹¹⁷ — ту саму волость, яку дістав його батько Ігор згідно із заповітом (“ряда”) Ярослава Мудрого.

Але як тільки Давид порушив рішення з’їзду, віроломно полонивши й осліпивши Василька теребовльського, Святополк Ізяславич київський вкупі зі своїм співправителем у державі Володимиром Мономахом переяславським на наступному, Витичівському князівському з’їзді позбавили бунтів­ного князя Волинської землі, його доменіальної власності.¹¹⁸ А м.Володимир із землею забрав собі Святополк київський. Щоправда, Давид своїм жор­стоким вчинком поставив себе поза феодальним суспільством...

Домени відбиралися й без особливої провини васалів. 1146 р., коли в Києві в обхід своїх дядьків Вячеслава та Юрія Володимировичів вокняжився Ізяслав.Мстиславич, простуватий Вячеслав, що княжив тоді у закутному Турові,-почав вважати себе старійшим князем, бо дійсно був старшим у роді Мономашичів, до якого належав Ізяслав. Коли Ізяслав Мстиславич дав волості Святославу Всеволодичу, “Вячеслав же се слышав, надеяся на старейшенство (власне. — М.К.) и послушав бояр своих, не приложи чести ко Изяславу, отъя горо­дъ! опять” ( ті, що Ізяслав віддав Святославу Всеволодичу. — М.К.). Це страшенно обурило Ізяслава, і він “посла брата своего Ростислава и Всеволодича Святослава на стрыя (дядька по батькові — М.К.) своего Вячьслава и отъя от него Туров,... и посади сына своего Ярослава в Турове”.¹¹⁹ З інших повідомлень Київського літопису цілком ясно, що Турів був доменом Вячеслава, проте це не перешкодило Ізяславу відібрати волость у власного дядька, який до того ж стояв (як старший у роду Мономашичів) вище від нього на ієрархічній “лествице”.

У перебігу війни за Київ 1146—1151 рр. між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким перший, втрачаючи на час київський стіл, відступав до свого доменіального міста — Володимира- Волинського. Долгорукий намагався дістати його й там і відібрати у нього Волинь, зневажаючи доменіальні права небожа. Так було й далі, коли Волинська земля остаточно стала доменом МсТиславичів.

Характерно, що й самі володільці доменів зовсім не вважали свої власницькі права безсумнівними (алодіальними). Коли 1150 р. вигнаний з Києва Юрієм Долгрруким Ізяслав Мстиславич відсиджува­вся на Волині, він принижено просив Юрія через його сина закріпити за ним доменіальну власність: “Мне отцины в Угрех нетуть, ни в Ляхох, токмо в Руской земли, а проси у него (Юрія.— МЛ) волості

по Горину” [‡‡] Андрееви же молящуся отцю про Изяслава, и не хотящю ему (Юрію. — M-K.) волости дати” Остаточно зробившись по смерті Ізяслава Мстиславича на початку 1155 р. київським князем, Юрій Долгорукий пообіцяв Волинь — доменіальне володіння сина Ізяслава Мстислава — своєму небо­жеві Володимиру Андрійовичу, але не зміг завоювати м. Володимир-Волинський.¹²⁰

Зрозуміло, що в умовах відсутності мінімальної стабільності політичного життя й незакріпленості земельних володінь за князями їм доводилось бути надзвичайно рухливими, часто переміщуватись з однієї волості до іншої.¹²¹ Такі переміщення великою мірою були засновані на “лествичному” (за принци­пом родового старійшинства) порядку заміщення сто­лів, — коли смерть, наприклад, чернігівського князя призводила до того, що з насиджених чи ще нена- сиджених місць зривалось кільканадцять князів. До настання доби удільної роздробленості подібні пере­міщення зі стола на стіл були під патронажем великого князя київського, котрий міг на власний розсуд корегувати цей порядок.