7. Рішучий крок на шляху до роздробленості держави

Становище принципово змінилось з 40 —50-х років XII ст., коли київський князь просто втратив можли­вість (політичну й військову) наглядати за заміщен­ням столів. Тоді в Давньоруській державі перестає існувати один-єдиний правлячий рід — Мономашичі, що, здавалося, міцно й безповоротно оволоділи Києвом і великокнязівським престолом.

Заради справедливості слід пригадати, що перша місцева земельна династія — галицьких Ростиславичів — склалася задовго до настання роздробленості, ще в останньому двадцятиріччі XI ст., коли старший син Ростислава Володимировича й онук Ярослава Мудрого Рюрик сів у Перемишлі, середній Володар — у Звенигород!, а молодший Василько — в Теребовлі. З того часу землі майбутнь­ого Галицького князівства (що було засноване 1141 р. сином Володаря Володимирком) перебували у влас­ності клану галицьких Ростиславичів. Та західно- руські землі аж до середини XII ст. перебували на далекій периферії політичного життя Давньоруської держави. Навіть амбітний і користолюбний Володи­мири© не брав участі в боротьбі князів за Київ і навколо Києва.

Зовсім іншими були ті династії, що складалися в процесі розділення держави на уділи й змагань за київське велике княжіння. Подібно до Мономашичів розділились і чернігівські Святославичі: на Ольговичів (нащадків буйного Олега “Гориславича”) і Давидовичів (дітей і онуків Давида Святославича). Всі чотири основних князівських клани Над­дніпрянщини: Мстиславичі, Ростиславичі, Ольговичі й Давидовичі — активно боролись між собою за київський стіл (звичайно Мономашичі вкупі висту­пають проти Святославичів), що не заважало їм одночасно пускати коріння й закріплюватись у Київській, Смоленській, Переяславській, Чернігів­ській і Новгород-Сіверській землях.

Якщо до часу утворення місцевих династій та !Їхнього осідання на доменіальні землі інтереси князів !розходилися з боярськими, то відтоді, з середини — другої половини XII ст., суперечності між обома групами феодалів зникають. Князі, що мали доме- ніальну власність у тих чи інших землях Русі, тепер просто змушені діяти заодно з місцевим боярством, прив’язаним своїм володінням до тих Самих земель. Подібно до бояр, князі поступово перетворюються з умовних володільців на безумовних, з “держателей” на вотчинників. Хоча й тоді вони не могли почу­ватись у повній безпеці, оскільки сильні й енергійні сюзерени могли, не дуже-то рахуючись з правом фео­дальної власності, забрати маєтність у непокірного їм васала.

Процес вживання до того мандрівних князів у соціальні структури різних земель і волостей, сюзеренами яких вони ставали, проходив складно, уповільнено, суперечливо, а то й болісно. В джерелах (свідомо чи ні) приховано від нас перебіг і деталі того процесу. Як і завжди, бояри залишилися на другому плані літописної розповіді. Виняток станов­лять лише Новгородські літописи й особливо — Галицько-Волинський. Новгород був, принаймні з 30-х років XII ст., боярською республікою, й отже, немає нічого дивного в тому, що бояри В Новгородських літописах (зокрема Першому молод­шого ізводу) є чи не головними дійовими особами. Що ж стосується літопису Галицько-Волинського, то його зміст, тематична спрямованість, ідея й високий пафос спрямовані на викриття й затаврування бунтів­ного боярства, що перешкоджало державотворчій діяльності своїх князів Романовичів. Тому й у цьому джерелі бояри є одними з головних героїв.

Проте існує можливість все ж таки кинути погляд на окремі обставини осідання князів у землях і волостях. Якщо раніше вони в цьому залежали від волі й ласки сюзерена, то з часів роздробленості князям доводиться домовлятися з міськими грома­дами, що запрошують їх і затверджують на вічі.

Сучасна наука відкинула давній погляд на віче давньоруських міст як на демократичне зібрання громадян, незалежно від їхнього суспільного та майнового стану.

Історики багато писали про віче Новгорода Вели­кого, що перебувало в руках великих феодалів і постійно конфліктувало з князями, котрі прагнули проводити незалежну від бояр політику. Я ж коротко розгляну деякі сторони стосунків князя з вічем (читай: боярами, які верховодили на вічових зібран­нях), — у містах Південно-Західної Русі.

Вперше як значна політична сила, здатна впливати на посадження князів та їхню політику, віче стольного Києва дало себе знати в 1146 р., одразу по смерті великого князя Всеволода Ольговича. Він заповів свій стіл молодшому братові Ігорю й навіть добився від київського віча (в тому контексті літопи­сець називає його учасників нейтральним терміном “кияне”) принесення присяги своєму наступникові.

Однак по кончині Всеволода київське віче зажада­ло від Ігоря поступок на свою користь. Як показує дальша оповідь Київського літопису, столичне боярство зовсім не вважало себе зобов’язаним виконувати дану Всеволодові обіцянку — служити його братові. Далі події розвивалися таким чином. Віче зібралося на київській Горі (в місті Ярослава) й запросило до себе Ігоря Ольговича. Він був хворим, не міг ходити, тому “брата своего Святослава посла к ним у вече” Перед ним віче поставило вимогу: “Княже Святославе! Целуй нам хрест и з братом своим; аще кому (из) нас будеть обида, то ты прави” Поцілуваши хрест, Святослав завірив віче: “Яко не будеть вы насилья никоторого...”, після чого “на том целоваше вси кияне хрест, и с детми, оже под Игорем не льстити, и под Святославом”.¹²⁴

Та минуло лише кілька днів, і київське віче зрадило Ольговичів, звернувшись до їхнього супер­ника з клану Мономашичів Ізяслава Мстиславича з пропозицією: “Ты наш князь, поеди (до нас. — М.70; Олговичев не хочем быти аки в задничи”¹²⁵ (спадщині.

І наступники Ізяслава Мстиславича бували змушені перед тим, як посісти великокнязівський стіл, домовлятися з вічем і, зрозуміла річ, — робити йому великі й малі поступки. Під 1154 р. Київський літопис розповідає красномовну історію. Тоді помер великий князь В’ячеслав Володимирович, і бояри почали вимагати від його співправителя і племінника Ростислава Мстиславича укласти з ними (формально: з керованим ними вічем. — М.К.) угоду: “Бог поял стрыя твоего Вячеслава, а ты ся еще с людми (вічем, —М./С) Киеве не утвердил; а поеди лепле в Киев, же с людми утвердися” Ростислав не прислухався до вимоги боярства — і програв двобій за Київ супернику — Ізяславу Давидовичу чернігівському.¹²⁶

Віче садовило й зміщувало князів не лише в Києві чи Новгороді, де існували давні традиції громадсь­кого життя й аристократичної демократії. Не встигло ще утворитися Галицьке князівство, як кероване боя­рами віче його стольного града 1144 р. вирішило позбавитися свого владного князя Володимирка, закликавши на престол його слабосилого небожа Івана Ростиславича, котрий одержить згодом іронічне прізвисько Берладник: “Послашася галичане (бояри з покірним їм вічем. —М/С) по Ивана по Ростиславича в Звенигород, и введоша к собе в Галичъ” Спроба зміни князя виявилася невдалою. Володимирко вибив Івана з Галича. “Галичане же всю неделю бишася по Иване с Володимирком, и нужею отворишася в неделю мясопустную”.¹²⁷ Князь суворо покарав повсталих городян, та це не відбило у бояр охоти скинути його. Через п’ятнадцять років ситуація повторилася, й боярство (формально галицьке віче) знову закликало на престол Івана Ростиславича — вже проти сина Володимирка Ярослава: “Слахуть бо ся к нему (до Івана— М.К.) галичане, величе ему всести на коне, и тем словом поущивають его к собе, рекуче: “Толико явишь стягы и мы отступим от Ярослава” ¹²⁸

З другої половини 1140-х років у літописах робляться типовими такі формули посадження князів на стіл —навіть на великокнязівський, київський: “По Ростиславли смерти (1167 p.-М.К.) начаша слати по Мьстислава (Ізяславича, небожа покійного? — М.К.) братья, Володимир Мьстиславичь, Рюрик, Давыд (Ростиславичі.

З перебігом часу князі починають визнавати законним порядок угоди з вічем при посіданні стола. І не соромляться цього. Більше того, у разі конфліктів з іншими князями через той чи інший престол виставляють себе пасивними іграшками в руках керованого боярами віча. 1154 р., змушений поступитися Києвом Юрію Долгорукову, Ізяслав Давидович виправдовувався перед ним: “Изяслав же приела к Дюргеви, моляся и кланяйся, река: “Ци сам есмь ехал Киеве? Посадили ми кияне, а не створи мне пакости, а се твой Киев”.¹³^ Насправді перед тим

Ізяслав силою заволодів Києвом.

Стосунки між князем і боярами (чи керованим боярами вічем, що те саме) часом бували напру­женими. Це особливо яскраво видно на прикладі Ярослава Володимировича галицького, котрого бояри примушували жити з нелюбою дружиною, навіть ув’язнили князя й на його очах спалили кохану ним жінку Анастасію Чагрівну.¹³¹ І все ж таки поступово у більшості земель обидві сторони зрозуміли: вони мають спільні володіння в тій самій землі, отже, — відстоювання її інтересів повинне об’єднувати їх. Літописи зберегли чимало свідоцтв того, що ворогуючі між собою князі й бояри тих чи інших земель об’єднувалися, коли над ними нависала зовнішня загроза — чи то від князя-сусіда, чи то навіть від самого верховного сюзерена. Ті ж Володимирко Володаревич і його син Ярослав спокійно і впевнено спиралися на бояр (що разом зі своїми загонами становили головну силу їхнього війська) у війнах з київськими князями.

Лише по тому, коли земельні інтереси князів і бояр стали тотожними, розділення Давньоруської держави на тією чи іншою мірою автономні князівства стає реальністю. Тільки з того часу (а це 40 —60-і роки XII ст.), можна говорити про справжнє настання удільної роздробленості на Русі. Яскраву й образну характеристику країни цієї доби ство­рив Б.О.Рибаков: “Князі, що міцно сідали за зго­дою боярства (чи на його запрошення) у древніх містах, які перетворилися на столиці нових князівств, уже не розглядали їх як тимчасову здобич...

Вчений висловив думку, що внаслідок настання роздробленості “Київська Русь розпалася на півтора десятка самостійних князівств”, а “влада київського князя безповоротно відійшла в минуле” Далі вчений таким чином уявляє політичну структуру держави доби роздробленості: “Поступово оформилася нова політична карта Русі з багатьма центрами. Київська земля збереглася лише в межах між Дніпром і Горинню, Поліссям і степом”.¹³³ З цих та інших (висловлених у різних працях) думок Б.О.Рибакова виходить, що історик розглядав Київську Русь як державне утворення, котре відійшло в минуле й не існувало за часів роздробленості.

Така думка, як уже знає читач, була поширеною ще в дореволюційній історіографії. Однак із джерел у деяких моїх попередників і в мене самого створи­лося інше враження: Давньоруська держава'не пере­стала існувати, вона лише змінила форму правління та структуру.