8. Структура держави і влади на Русі доби роздробленості

Перш ніж безпосередньо перейти до теми, про­голошеної в заголовку цього параграфа, варто зупи­нитися на природному питанні: чи розуміли літопи­сці, державні діячі, культурна еліта XII —XIII ст.

Враховуючи рівень свідомості освічених людей Часів роздробленості, маємо підстави твердити: безпе­речно, розуміли, хоча й своєрідно, в дусі менталь­ності свого часу й тлумачення історії минулого й сучасних їм подій. Державна й культурна еліта бачила, що державна єдність країни порушилась, і пояснювала це егоїзмом князів і бояр, котрі зневажили загальноруські, державні інтереси задля задоволення власних матеріальних інтересів, надмірних апетитів. Князі почали наводити на рідну землю клятих і безжальних ворогів — половецьких ханів, аби перемогти конкурентів і відібрати у них ласі міста й волості. При тому феодальні володарі зовсім не дбали про звичайних людей-трударів, що тисячами гинули в нескінченних війнах або міжкнязівських сутичках — чи то від руського меча, чи від половецької стріли. Згадаймо тужливі рядки "Слова 0 полку Ігоревім”: “Усобица князем на поганыя погыбе, рекоста бо брат брату: “Се моє, а то мое же” И начаша князи про малое “се великое” млъвити, а сами на себе крамолу ковати. А поганий (половці. - М.К.) с всех стран (сторін. — М.К.) при- хождаху с победами на землю Рускую”.¹³⁴

Сучасному історикові має бути зрозумілим, що князівські чвари і половецькі вторгнення на Русь — наслідок, а не причина феодальної роздробленості. Доречно поставити ще одне питання: як дивилися давньоруські освічені й культурні люди на державне життя й державний устрій того часу, чи бачили вони хоч який-небудь сенс у нескінченних переміщеннях князів із однієї волості до іншої, у їхніх війнах і сутичках за велике київське (згодом і владимиро- суздальське) та інші княжіння? Прямої відповіді на нього марно шукати в джерелах.

Коли в розпалі боротьби за Київ наприкінці 40-х років між могутніми князівськими кланами Мстиславичів, Давидовичів і Ольговичів була зроб­лена чергова (безуспішна, як і всі інші) спроба укласти мир і припинити усобиці, літописець з ледь прихованими гіркою іронією й сарказмом вклав у рнязівські уста такі викривальні слова: “То есть было преже дед наших и ри отцих наших — мир стоить до рати, а рать до мира; оже есмы устали на рать... Тако на том целоваша хрест у Святом Спасе,... а Pyской земли блюсти, и быти всим за один брат”.¹³⁵

Я написав “з іронією” тому, що “преже”, за дідів і батьків, було якраз навпаки: мир брав гору над війною, а порушники спокою каралися великим кня­зем. Адже формула “мир до рати” і “рать до мира” ртала надбанням останнього двадцятиріччя, по смерті Мстислава Великого. Гіркий сарказм просвічує у цих словах ще й тому, що дуже швидко високі сторони, Які тоді домовлялися, забули про свої зобов’язання і знову заходилися воювати, прагнучи виключно влас­них, суто егоїстичних цілей.

Дореволюційні історики взагалі відмовляли внутрі­шньому життю Давньоруської держави часів удільної роздробленості в будь-якій організованості, відкидали саму можливість визначення найменших його зако­номірностей, вбачаючи в ньому лише хаос, безглузді війни і жорстокості сильних тогочасного світу. Й більше нічого. На противагу такому уявленню вітчиз­няні вчені протягом 60 —70-х років виробили логічну І струнку концепцію державної структури Русі доби роздробленості, досліджуючи особливості й динаміку її внутрішньополітичного розвитку, починаючи 3 30-х років XII ст.

На-мій погляд, цій поважній науковій концентрації бракує прямих підтверджень в історичних джерелах, через що вона може здатися дещо умоглядною. Адже літописи прямо не говорять про те, як саме дивилися руські люди XII ст. на державно-політичний устрій свого суспільства.

У цій пам’ятці давньоруської літератури 80-х років XII ст. одне з головних місць посідає заклик співця до князів захистити Руську землю від хижих половецьких ханів. Він починається словами: “Великий княже Всеволоде! Не мыслию ти при- летети издалеча, отня злата стола поблюсти?”.¹³⁶ Далі автор “Слова” звертається до інших сильних володарів Русі, і серед них — до Рюрика й Давида Ростиславичів, Ярослава галицького, Романа волинсь­кого. Звичайно літературознавці бачать у тому звер­ненні давньоруського поета клич до захисту батьків­щини, турботу про відстоювання її єдності в умовах наростання зовнішньої загрози: “у ліричному благан­ні автора “Слова”, з яким він звертається до всіх наявних представників князівського роду (? — М.К.), закликаючи їх “вступить в злат стременъ за обиду сего времени, за землю Рускую, за раны Игоревы, буего Святославича”, проходить довга низка сильних, хоробрих, таких, що володіють бойовими ресурсами, князів, байдужих до загального набутку землі Руської”.¹³⁷ Та чи відповідає історичним реальностям Русі кінця XII ст. така думка ? Гадаю, що ні.

Не можна не відзначити, що подібне пояснення згаданого місця “Слова о полку Ігоревім” виглядає надто загальним, та й просто не пасує до наскрізної ідеї цієї пам’ятки, буквально пронизаної турботою про відстоювання єдності давньоруського суспіль­ства, закликом до подолання князівських “котор” Переконаний, що звернення “Слова” до князів вимагає більш конкретного, предметного тлумачення. ^Повинні бути прояснені як несподіване звернення іспівця до багатьох володарів із різних кінців Русі з вимогою йти до Києва захищати великокнязівський Гзолотий стіл” (що має, однак, законного сюзерена Святослава Всеволодича’), так і сам набір імен, князів, а також послідовність їхнього переліку.

Щоправда, в науковій літературі існує думка щодо відзначеної нами суперечності у зверненні давньо­руського поета Повз Святослава Всеволодича до Всеволода суздальського й інших тогочасних князів.

* Це могло б бути зрозумілим, якби автор “Слова” зневажав Святослава Всеволодича, котрий у дійсності був-таки однцм із найслабкіших і найзрадливіших великих князів київських (див.: Рыбаков Б.А.' “Слово о полку Ігореве” и его современники. — M., 1971. С. — 102—117). Але ж ні: “Слово” звеличує Святослава, називаючи його “великим”, “грізним”, Оспіваним німцями і венеціанцями, греками і моравцями.

Всеволодича (насправді більш ніж сумнівне! — М.K.)_ι він (автор “Слова”. — М.К.) пише до Всеволода Велике Гніздо — князя, що належав до ворожої Святославу Всеволодичу Мономашої лінії руських князів” (чиї вотчинні права на Київ були вищими від прав Ольговичів! — М.К.}. “В цьому зверненні до Всеволода, — веде далі Д.С.Лихачов, — все неприй­нятне для Святослава і все виказує в авторі “Слова” людину, що має ’власну, незалежну і зовсім не придворну позицію”.¹³⁸ Не можу поділити цю штучну думку.

На неприховану суперечність між надмірним зве­личенням Святослава Всеволодича як київського володаря і одночасним закликанням до Києва, тобто на його місце, інших князів звернув увагу й Б.О.Рибаков. Він пояснює подібну недоречність у тексті пам’ятки таким чином. Оскільки в “Слові” побутує найширше, — таке, що стосується всіх схід­них слов’ян, поняття “Русь”, а південна Руська земля зв’язана як частина з цілим, з усією сукупністю руських князівств, то “автор “Слова” вважає цілком природним, що галицький князь стрілятиме Кончака, поганого кощея, що суздальський князь може прилетіти здалеку, а смоленський князь повинен стати у стремено “за сего времени”.¹³⁹

Пропоную інше тлумачення знаменитого звертання співця “Слова о полку Ігоревім" до Всеволода Юрійовича та інших відомих тогочасних князів.

Переконаний у тому, що вступ держави в добу роздробленості зовсім не означає її розпаду, як гадали ще в недавньому минулому. Змінилася лише політична структура і форма державної влади. В.Т.Пашуто відзначав, що “політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробле­ності” ¹⁴⁰ Остання була монархією федеративною. В середині XII ст. державний лад Русі набрав нової форми. Стольний град Київ і належний до нього домен “Руської землі” (в мінливих межах Київської, Переяславської та частини Чернігівської земель) перетворюється на спільне володіння групи князів — нащадків Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, котрі вважали себе колективними власни­ками південної Руської землі й вимагали там собі “части” або “причастья” (долі власності), а свої суперечки і незгоди воліли злагоджувати на своє­рідних загальноруських з’їздах¹⁴¹ — “снемах” *

Отже, помилялися ті вчені далекого і близького минулого, які бачили в боротьбі відцентрових і доцентрових сил, характерній для Русі всієї доби роздробленості, лише безладдя і хаос, що складались із безперервних князівських сварок і воєнних зіткнень за кращі столи, волості, землі й багатства. В цьому, на перший погляд, безладді стихійно начебто діючих сил, у, здавалося 6, абсурдному калейдоскопі подій насправді існував певний, мало або зовсім не зрозумілий сучасному історикові порядок. Інша річ, що не завжди сувора й неоднозначна дійсність

’ Київський літопис часто повідомляє про такі князівські “снеми” вже з середини 1140-х років. Між 1146 і 1159 рр. це джерело зафіксувало сім з’їздів. У всіх брали участь тогочасні київські князі (Летопись по Ипатскому списку. — C. 235, 257, 330, 331, 333, 337, 365).

відповідала правовій нормі, — писаній (Руська Правда різних редакцій) чи звичаєвій.

Феодальна роздробленість Давньоруської держави була діалектично суперечливим явищем.

Завдяки всьому цьому, висловлюючи, хай і в класово обмеженій формі, загальнонаціональні інте­реси держави, найдалекоглядніші й найрозважливіші серёд князів, навіть, здавалося б, безповоротно загру­злі у баговинні сепаратизму, не раз привселюдно погоджувалися з тим, що не годиться воювати один із одним і тим самим занапащати рідну землю. Князі проголошували прагнення захищати Русь від ворогів, а найавторитетніші й найсильніші з них — навіть демонстративно прагнули до відновлення центра­лізованої монархії Володимира Мономаха та його діда Ярослава Мудрого.

Об’єднавчі процеси на Русі наростали й набирали силу вже з самого початку роздробленості, тобто з 40 — 50-х років XII ст., і це при тому, що зовні вони часто виглядали як суперництво різних князівських династій і феодальних угруповань. Як слушно зауважив відомий історик, коли нащадки Мономаха (і не лише вони, а й інші князівські клани, додам до цього) боролися за київський великокнязівський стіл, то майже для кожного з них ця боротьба була водночас змаганням за власний варіант єдності Давньоруської держави¹⁴² — звичайно, на чолі з тим, хто вів таку боротьбу.

Середина 80-х років XII ст., здавалося б, була зовсім не сприятливим часом для збройної боротьби за відновлення державної й політичної цілісності Київської Русі. Скориставшись слабкістю влади київ­ського князя Святослава Всеволодича, його двуруш- ництвом у стосунках з іншими князями, запобіганням перед половецькими ханами, кочовницькі орди все сильніше й сміливіше насідають на Русь. 'Недарма творець “Слова о полку Ігоревім” тужливо мовив про цей час: “А поганий со всех стран (сторін. — M.K.} прихождаху с победами на землю Рускую”.¹⁴³

Половецький натиск на південні руські окраїни посилився після невдалого походу в степ новгород- сіверського князя Ігоря Святославича 1185 ρ., оспіваного у “Слові” Але навіть у ті важкі часи ідея східнослов’янської єдності, пекуче прагнення згурту­вати державу невикорінно володіли руськими людь­ми, і під їхнім впливом навіть безпринципному й лукавому київському князеві Святославу Всеволодичу доводилося для годиться, аби заспокоїти громад­ську думку, закликати до спільних дій інших князів. Звертаючись до сильного смоленського князя Давида Ростиславича, він вигукнув: “А поеди, бр?те, посте- рези земле Руское!”.¹⁴⁴ А коли 1193 р. Рюрик Ростиславич зібрався в похід на Литву, Святослав Всеволодич, що був його співправителем у Київській землі, з докором кинув: “Брате и свату! Аже ты идешь из отчины своея на свое орудье (задля власних справ. — M.K.}, а яз паки иду за Днепр своих деля орудей; а в Руской земле кто ны ся останеть?!” И теми речьми измяте путь Рюрикови”

Того самого року син Рюрика Ростислав здійснив переможний похід у Половецький степ, але загроза вторгнення кочовиків у відповідь не була усунена. Тоді Святослав знову посилає до Рюрика із словами: “Пойди в Русь, стерези же своея земли!”.¹⁴⁵ Бо в очах давньоруського суспільства головною добро­чесністю князя була його самовіддана боротьба з ворогами, захист рідної землі, на що не міг не зважати навіть зовсім аморальний Святослав Всеволодич.

Хоча залежні від князів та їхнього оточення літописці звичайно зображують поборниками ціліс­ності Руської землі князів і майже виключно князів, об’єктивно студіювання джерел переконує в тому, що саме народні маси — й тільки вони! — наполегливо й послідовно відстоювали єдність держави. Народові були чужими політична кон’юнктура, корисливі інтереси й не дуже-то етичні політичні комбінації своїх володарів. Завдяки народному впливові, гадаю, виробилася й система колективного володіння й управління південною Руською землею — Києвом та належним до нього князівським доменом. Суспільну основу цієї системи становило всенародне прагнення до відновлення цілісності й політичної могутності держави. Згадана система своєрідно відбилася якраз у відомому зверненні автора “Слова о полку Ігоревім” до Всеволода Велике Гніздо та інших визначних руських князів, про що докладніше йтиметься далі.

_i У науковій літературі мені не пощастило розшукати відповіді на природне запитання: коли і за яких обставин склався порядок сукупного володіння Руською землею, який вчені називають колективним сюзеренітетом! Здебільшого його започаткування пов’язують із настанням доби удільної роздроб­леності в 30-х роках XII ст.¹⁴⁶ Викладу власні міркування з цього приводу.

і Спочатку, по смерті Мстислава Володимировича — Чономашича (1132 р.), з якою пов’язується (певна >іч, умовно) настання удільної роздробленості, князі ідебільшого формально дотримувалися проголоше- іого на Любецькому з’їзді 1097 р. принципу спад- ювості у володінні землями (“кождо да держить •тчину свою”),¹⁴⁷ за винятком хіба що Києва, де стіл аступався старшим у роді Мономашичів, а далі — Эльговичів. Великий князь до часу порядкував юл остями в Руській землі, про що свідчить іаведений далі уривок із Київського літопису.

1134 р. “Юрьи (Долгорукий. — M-TC.) испроси у рата своего Ярополка (Володимировича, київсь- ого князя. — М.К.) Переяславль, а Ярополку дасть 'уждаль и Ростов, и прочюю волость свою” Цим зоєрідним і дивним (бо нерівноцінним) обміном ишилися невдоволеними чернігівські Ольговичі й ікож “начата просити у Ярополка, что ны отець зржал при вашей отци, того же и мы хочем”.¹⁴⁸ ринцип єдиновладдя київського великого князя в гржаві визнавався нащадками Володимира Святославича й руським суспільством приблизно д₀ кінця 40-х років XII ст. Коли Ольговичі заволоділи київським столом (1139 р.), вони вже не змогли позбавитися присутності Мономащичів у південній Руській землі й, хоч-не-хоч, визнали за ними “отчину" в межах Переяславської землі: “Посла Всеволод (Ольгович. — М.К.) ис Києва на Вячеслава (Володимировича до Турова. — AfTf), река: “Седеши в Киевьской волости, а мне достоить. А ты поиди в Переяславль, отчину свою” — та й то це було зроблено, щоб передати Турівську волость, належну Вячеславові, синові Всеволода Святославу. ¹⁴⁹

До часу мало порушувався традиційний на Русі порядок родового старійшинства при успадкуванні столів. 1145 р. цей порядок публічно, хоч і в своєрідній формі, визйав навіть Всеволод Ольгович чернігівський, що тоді сидів на київському столі: “Володимир (Мономах. — М.К.) посадил Мстислава, сына своего, по собе в Киеве,[§§] а се а мольвлю: “Оже мя бог поиметь, то аз по собе даю брату своєму Игореви Киев”.¹⁵⁰

Становище різко змінилося, коли 1146 р. в Києві вокняжився, грубо порушивши порядок родо­вого старійшинства, обійшовши своїх дядьків — В’ячеслава і Юрія Володимировичів, — син Мстислава Ізяслав. Обурені Юрій і В’ячеслав, не маючи тоді сили збройним шляхом приборкати племінника, вимагають від Ізяслава визнання їхніх прав на отчину Мономаха — і реалізації тих прав шляхом одержання долі великокнязівського домену — частини південної Руської землі. Так, на мою думку, народилася сама ідея і поняття “части” володіння в тій південній Руській землі, а дещо пізніше і в зв’язку з ним — і принцип колективного керівництва нею.

Водночас, підкреслю, що й ідея “части”, й принцип сукупного володіння й управління не були, зрозуміла річ, лише наслідком вчинку Ізяслава Мстиславича. Вони давно вже визрівали в надрах суспільства. До нового способу управління державою призвело наростання роздробленості. Зміцнення й відособлення від центру окремих земель і князівств робило часом формальною їхню залежність від Києва. Послаблення влади київського великого князя потребувало компенсації за допомогою іншого способу керівництва державою.

Оповідь Київського літопису під 1148 р., гадаю, проливає світло на обставини й сам час народ­ження нового порядку володіння й управління південною Руською землею. Посварившись із Юрієм Долгоруким, * його син Ростислав прийшов до київського князя- Ізяслава Мстиславича, визнав васальну залежність від нього й попросив волості. На це Ізяслав відповів: “Отець ти волости не дал, а яз ти даю” И да ему Божьскый, Нежибожие, Котел ницю и ины два города ”, затвердивши свое рішення на “снемі” (з’їзді) з Володимиром та Ізяславом Давидовичами й іншими південноруськими князями.¹⁵¹

У наведеному повідомленні джерела вже молена побачити основні риси майбутньої системи колектив­ного сюзеренітету: київський князь виділяє частку в південній Руській землі тому, хто визнає його старійшинство і владу, бере на себе зобов’язання “страдати за Рускую землю” Рішення великого князя затверджується на його з’їзді з іншими південно- руськими князями.

Надані (щоправда, на короткий час) Ростиславу Юрійовичу київським князем міста були розташовані на західних околицях придніпровської Руської землі, в Погорині. Вони були надто далеко від Києва, аби їхній володілець '• міг відігравати скільки-небудь помітну роль у політичному житті стольного града, та й держави в цілому. Це добре розумів бувалий політик Юрій Долгорукий. Наступного року, після вигнання Ізяславом Ростислава з Погорини, він почав вимагати для сина вже не повернення втраченого, а надання Переяслава — одного з чільних міст

південної Руської землі.

Коли Ізяслав 1148 р. позбавив Ростислава

Юрійовича погоринських міст, його батько Юрій патетично-ображено вигукнув: “Тако ли мне части

нету в Руской земли и моим детем?”¹⁵² — здається, уперше сформулювавши саму ідею “причастья” Законність прав своєї родини на “часть” у півден­ній Руській землі Долгорукий обгрунтовує і в перетрактаціях з головою клану чернігівських Ольговичів Святославом, що відбулися того року.¹⁵³

Важливо підкреслити, що епізод із наділенням Ростислава “частью” в Руській землі не мав характеру одноразової приватної угоди між Ізяславом і Юрієм. Цей епізод був виявим уже усталеного порядку. Адже коли Юрій витіснив на короткий час Ізяслава з Києва і тому довелося піти до свого домена на Волинь, недавній київський князь визнає законними права свого наступника на порядкування в Руській землі й виділення там “частей” Він навіть звертається до сина Долгорукого Андрія Боголюбського з проханням підтримати перед бать­ком його клопотання про виділення волості на Горині.¹⁵⁴ Поза сумнівом, політичний реаліст Ізяслав і розу мі в, що віддалена від Києва й закуткова ’Погорина була тим максимумом, на який він міг тоді розраховувати.

З тих часів принцип колективного володіння й управління південною Руською землею набрав сили й увійшов у звичай. Відтоді великий князь київський повинен був радитися з “братией” (іншими видними князями) у справах керівництва й роздавання “причастных” міст і волостей. Так, коли 1170 р. Мстислав Ізяславич ненадовго вокняжився в Києві, він “взем ряды с братьею, с Ярославом и Володимиром Мьстиславичем, с галичаны, и с Всеволодковичем, и Святополком Гюргевшїем, и с Кианы”¹⁵⁵ (київським вічем. — М. K.). Входить у практику зобов’язання київського князя “думать о Руской земле” разом з іншими “співволодільцями”. 1195р.“посла Рюрик (Ростиславич київський. — М.К.) по брата своего, по Давыда к Смоленьску, река ему: “Се, брате, се ве осталася' старейши всех в Русьской [Земле, а поеди ко мне Кыеву. Что будеть (о) Руской земле думы и о братьи своей, о Володимере племени, и то все укончаеве”.¹⁵⁶

“Владимирово племя”, тобто Мономашичі, праг­нули перетворити Руську землю (за винятком Чернігівщини) на свою отчину, відтіснивши супер­ників — Ольговичів — і посилаючись при тому на дідівські установлення. Того ж таки 1195 р. Рюрик і Давид Ростиславичі вимагають від Ярослава та інших Ольговичів “не искати отчины нашея Києва _ll Смоленьска под нами и под нашими детми и под всим нашим Володимеримь племенем: како нас разделил дед нашь Ярослав по Днепр, а Киев вам не надобе”.¹⁵⁷ На цю вимогу й інші, подібні до неї (які в абсолютній більшості не потрапили до літописів), Ольговичі відповідали, що також належать до потомства Володимира, хоч і не Мономаха, а Святославича, та його сина Ярослава Мудрого. До того ж глава чернігівського клану Святослав Всеволодич тільки-но помер великим князем, просидівши на неспокійному київському “золотому” столі мало не п’ятнадцять років.

За два десятиріччя перед тим слабосилий Ярослав Ізяславич луцький, що недавно угніздився в Києві, відмовив в “части” самому Святославу Всеволодичу, гордовито мовивши: “Чему тобе наша (Мономашичів. — М.К.) отчина? Тобе сия сторона (Дніпра. — М.К.) не надобе” Святослав же поча ему молвити: Я не угрин, ни лях, но одиного деда есмы внуци, а колко тобе до него (Києва й Руської землі. — М.К.), толко и мне”.¹⁵⁸ Джерела свідчать, проте, що Мономашичам так і не вдалося “монополізувати” Руську землю.

Як відзначалось у літературі, “право розпоряд­жатися Києвом і підвладною йому територією пов’язувалось із “старейшинством” у Руській землі”, а “старейшего” називали інші князі.¹⁵⁹ В розпалі роздробленості ним зовсім не обов’язково мав бути київський князь. Він беззастережно визнавався “старейшим” лише в початковий період удільного розділення держави, але з піднесенням Владимиро- Суздальського князівства в роки правління Андрія Юрійовича Боголюбського (1157 — 1174) верховенство перейшло до останнього.

Після горезвісного здобуття Києва 1169 р. Ольговичами при підтримці Андрія Боголюбського.дещо підупали політичний потенціал і економічне значення стольного града Русі, знизились авторитет і військова міць великих князів. Владимиро- Єуздальський володар в кінці 60-х — на початку 70-х років навіть садовив князів у Києві.¹⁶⁰ При цьому Андрій звичайно підкреслював законність своїх рішень, адже “старейшим” (батьком) його _tпроголосили всі інші князі: “Том же лете присла Андрей к Ростиславичемь, река тако: “Нарекли мя есте собе отцемь, а хочю вы добра, а даю Ромаиови, брату вашему, Киев” ¹⁶¹

Щоправда, попервах система посадження князів у Києві владимиро-суздальським володарем виявилася нетривкою: реальне життя було сильнішим іГід норми феодального права, що часом йому суперечила. Коли, розсердившись на Ростиславичів за непокору, Андрій Юрійович вирішив вигнати з Києва Романа, а його братів — з прилеглих до стольного града “причастных” міст, ті відмовилися виконати його волю, натомість посадивши в Києві Рюрика.¹⁶² Безуспішною виявилася спроба Андрія, знову-таки з посиланням на всіма визнане його старійшинство, вигнати Ростиславичів з південної Руської землі.¹⁶³

Діставши одкоша, владимиро-суздальський князь став обачнішим. І коли, після короткочасного перебу­вання на київському столі Ярослава Ізяславича луцького та’ Святослава Всеволодича чернігівського, Ростиславичі знову звернулися до Андрія з прохан­ням (в якому, здається, було більше виклику, ніж покори) затвердити київським князем Романа, той обережно відповів: “Пождите мало, послал есмь к братьи своей в Русь; какими весть будеть от них, тогда ти дам ответ”.¹⁶⁴ Дальшому розвиткові подій завадила нагла смерть Андрія Боголюбського, що сталася в ніч з 29 на ЗО червня 1174 р. внаслідок боярської змови.

Майже двадцять років по початку свого тривалого князювання у Владимирі на Клязьмі (1176-1212 рр.) молодший брат Андрія Всеволод Велике Гніздо не втручався у південноруські справи. Тим часом на Півдні з початком 80-х років склалась своєрідна форма правління: дуумвірат проводирів двох най- сильніших родів. Київський великокнязівський пре­стол посів чільний представник династії Ольговичів Святослав Всеволодич, а Руською землею (що зага­лом дорівнювала тоді Київській землі) заволодів глава клану Ростиславичів Рюрик. Під 1181 р. Київський літопис засвідчив, що Рюрик “розмислив с мужи своими угадав, бо Святослав старей леты, и урядився с ним, съступися ему старешиньства и Киева, а собе взя всю Pyскую землю”.¹⁶⁵

У перші роки сукупного правління Святослава і Рюрика київський літописець звичайно називає Рюрика великим князем, а Святослава — просто князем київським. Можливо, сам факт володіння південною Руською землею в очах суспільства вже означав загальноруське старійшинство, і громадсь­кість вважала Рюрика старшим від Святослава. Зразу ж після “ряда” із Святославом Рюрик починає роздавати “части” в Руській землі, вершить справи в Південно-Західній Русі, не завжди радячись із Святославом. Рюрик навіть власноручно поставив єпископа в Білгород. Характерно, що в літописній оповіді про це не згадуються ні глава руської церкви — митрополит, ні київський князь Святослав.¹⁶⁶

І Слід гадати, що Святослав Всеволодич, котрий !княжив у Києві й формально вважався сюзереном [інших князів, але водночас не володів південною Руською землею, болісно переживав двозначність свого становища й зростаюче самовладдя Рюрика. Він силкувався витиснути главу Ростиславичів з |Ьїаддніпрянщини. 1190 р. “Святослав же даяшеть Талич Рюрикови, а собе хотяшеть всей Руской земли !около Кыева. Рюрик же сего не улюбяшеть — лишитися отчины своея”.¹⁶⁷ Незгоди поміж дуум- вірами тривали все їхнє тринадцятилітнє правління.

Та було б несправедливим не відзначити, що співправління в Південній Русі голів двох наймогут- ніших князівських кланів того Часу — Ольговичів і Ростиславичів — встановило рівновагу сил, значною мірою стабілізувало внутрішньополітичне життя Давньоруської держави, припинило кгіязівські чвари й сприяло зміцненню обороноздатності країни. Під проводом Святослава й Рюрика було здійснено кілька переможних походів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1190 і 1191 рр.), що послабило небезпеку для Русі з боку кочовницького степу.

По смерті Святослава Всевододича (1194 р.) Рюрик Ростиславич зробився київським великим князем, одночасно залишивши за собою й Руську землю. Однак звиклий до співправління' з досвідченим і хитромудрим Святославом, він, зали­шившись самотнім, почувався непевно. Південно- руські князі знову визнають владимиро-суздальського володаря, цього разу Всеволода, “старейшим” у Руській землі. Це мало статися внаслідок міжкня- зівської угоди на якомусь “снемі”, що залишився невідомим науці. Адже Рюрик прямо заявив 1195 р. своєму зятеві Роману Мстиславичу: “А нам безо Всеволода нелзя быти, положили есмы на немь старе- шиньство вся братья во Володимере племени”.¹⁶⁸

За одержану “часть” князі зобов’язувались охоро­няти й захищати від ворогів (“стеречи”) південну Руську землю. Про це недвозначно свідчать літописи. Один із найскравіших доказів цього міститься в Київському ізводі під 1195 р. Тоді Всеволод сузда­льський дорікав Рюрикові Ростиславичу за те, що київський князь йому, “Старейшему во Володимерем племени”, “части не учинил в Руской земле”, а роздав володіння іншим, молодшим князям. Hy що ж, вів далі Всеволод, “кому еси в ней (Руській землі. — М. К.) часть дал, с тем же ей и блюди и стережи, да како ю (Руську землю. — М.К.) с ними удержишь, а то узрю же”.¹⁶⁹

Ця історія мала характерне продовження. Одержавши ультиматум від владимиро-суздальського князя, “Рюрик же поча думати с мужи своими (боярами. — М. К), како бы ему дати волость Всеволоду, который же волости у него просил: “Всеволод бо просяше у него Торцького, Треполя, Корьсуни, Богуславля, Канева” (тобто півдня Київської землі. — M.K.∖ еже бо дал зятеви своє­му Романови” Сполошившись і визнавши вимогу Всеволода законною, Рюрик тут же наділив його бажаним тим “причастьем” у Пороссі, не зупинив­шись перед тим, щоб відібрати цю волость у власного зятя Романа Мстиславича.¹⁷⁰

У світлі сказаного дозволю собі пояснити сенс звернення автора “Слова о полку Ігоревім” по допомогу в захисті Руської землі від половців до багатьох руських князів. Адже всі вони були її співвласниками, несли за неї спільну відповідальність в очах суспільства, мало не рівну з київським князем.

Сам порядок переліку князівських імен в цьому зверненні потребує, на мою думку, пояснення. Свого часу Д.С.Лихачов писав з цього приводу: “Послідовність, з якою автор “Слова” звертається до руських князів, навряд чи не випадкова. У ній немає ні місництва, ні родової точки зору. Він не вра­ховує родинних стосунків чи ступеня важливості князівств”.¹⁷¹ Не можу погодитися з такою думкою.

Б.О.Рибаков, навпаки, бачить у порядку переліку імен князів у зверненні до них “Слова” певні законо­мірності. “Насамперед, це низка великих порубіжних із степом князівств... — князівства Суздальське, Чернігівське, Київське, Галицьке” Разом із тим, продовжує вчений, “опріч географічно-стратегічного принципу тут присутнє й нагадування про родинні зв’язки князів з Ігорем та його дружиною”.¹⁷² До цих слушних міркувань додам і власні.

По-перше, на мій погляд, послідовність імен князів у зверненні автора “Слова о полку Ігоревім” побудована відповідно до економічного потенціалу й військової могутності князівств та місця їхніх суверенів на ієрархічній “лествице” Першим, природно, названо “старейшего” на Русі Всеволода владимиро-суздальського, другим — володаря півден­ної Руської землі Рюрика Ростиславича, потім його брата, великого князя смоленського Давида. Па четвертому місці — галицький князь Ярослав Володимирович, котрий дійсно сидів на четвер­тому — п’ятому за значенням на Русі (після Києва, Владимира на Клязьмі й Чернігова, поряд із Смо­ленськом) престолі. Далі йдуть Роман Мстиславич, котрий об’єднав наприкінці XII ст. Волинське і Галицьке князівства, і — в чому я пере-конаний - його наступник, хоча й не безпосередній, на галиць­кому престолі Мстислав Удатний.¹⁷³ У кінці звернення названо ’ кілька другорядних князів.

По-друге, — в чому я також впевнений, — співець “Слова” кличе на допомогу лише тих князів, які мали “части” в Руській землі й, отже, просто були зобов’язані “стеречи” її від половців. Про володіння Всеволода, Рюрика і Романа вже згадувалось. Коли 1195 р. Рюрик був змушений відібрати у Романа Поросся на користь Всеволода, він дав зятеві Полонне з волостю й частину іншої волості — Kopcy нської.¹⁷⁴ Давид Ростиславич довгий час сидів у одному з найближчих до Києва міст — Вишгороді.¹⁷⁵ Є підстави вважати, що й, зробившись смоленським князем (1180 р.), Давид зберіг за собою вишгородську “часть” Ярослав Володимирович галицький “держал” у київського князя велику область у Погорині з містами Бужськом, Шумськом, Тихом лем, Вигошевом і Гнійницею.¹⁷⁶ Володіли “частями” в південній Руській землі й інші названі у зверненні “Слова” князі.¹⁷⁷

Отже, заклик “Слова о полку Ігоревім” до князів захистити рідну землю від ворога доводить суспільне визнання системи колективного сюзеренітету на Русі й становить надзвичайно цінне свідчення на його користь. Звернення поета “Слова” до Всеволода й інших руських князів об’єктивно відбиває державно' політичний устрій давньоруського суспільства: спільне володіння князями “Ярославова племени” Києвом і Руською землею та обов’язок захищати її за “часть” у цій землі.

Колективний сюзеренітет як спосіб керівництва й володіння Давньоруською державою виявився в цілому стійким і життєздатним у неспокійні часи удільної роздробленості. У ньому, на мій погляд, вдало поєднувалися тенденції місцевого економічного й соціального розвитку окремих земель і князівств із прагненням всіх класів і станів суспільства (принаймні його передової частини) до політичної та державної єдності. Тому сюзеренітет і дожив майже до монголо-татарської навали на Русь і відродився незабаром по ній — “на зорі Російської централізованої держави в Північно-Східній Русі межі XIII і XIV ст. стосовно “Володимирскаго великаго княжениа” Феодальна роздрббленість породжувала тенденцію до єдності¹⁷⁸