ПІСЛЯМОВА
Удільна роздробленість визрівала в надрах східнослов’янського суспільства багато десятиліть. Перші паростки її проклюнулись одразу по смерті Ярослава Мудрого, однак тоді вона не набрала сили, бо ще не визріли об’єктивні суспільно-економічні умови для цього.
Адже розділення відносно єдиної Давньоруської держави на автономні землі й князівства в об’єктивно-історичному плані стало наслідком її соціально-економічного розвитку, піднесення землеробства, скотарства, ремесел і промислів, а також еволюції торгівлі, міжнародної та внутрішньої. Все це відбувалось як у центрі країни, на Середній Наддніпрянщині, так і в окремих її частинах: Владимиро-Суздальському, Смоленському, Чернігівському, Полоцькому, Новгородському, Галицькому та інших князівствах. Економічне піднесення було загалом прогресивним явищем, однак його реальне проведення в життя Русі принесло негативні наслідки, насамперед у суспільно- політичному плані.Протягом другої половини XI, XII ст. в усіх землях і князівствах Давньоруської держави виросла земельна знать. Вотчинники-феодали сиділи в своїх укріплених помістях і замках (що часом за могутністю фортифікацій не поступалися стольним градам удільних князівств), мали власні численні, добре озброєні загони, здатні часом протистояти князівським дружинам. Зовсім не випадково настання удільної чи феодальної роздробленості збіглося в часі з початком активної участі бояр-землевласників у політичному житті держави. Образно кажучи,
боярство породило роздробленість. Бояри, на відміну від князів, котрі, мов перелітні птахи, вільно переміщувалися з однієї землі, князівства чи волості до іншої, були міцно прив’язані до власних земель. Феодали землевласники з часів настання роздробленості перестали бути зацікавленими в загально- руських походах проти половців, що могли закінчитися невдачею, а то й загибеллю в битві, тоді як, не пускаючись у ризиковані воєнні експедиції, вони одержували постійну ренту від залежного населення.
Окремі землі й князівства Давньоруської держави напередодні настання роздробленості настільки зміцніли й виросли, що київський осередок влади з великим князем на чолі став заважати їхній верхівці вирішувати на власний розсуд і у власних, вузько корпоративних інтересах завдання внутрішньої та зовнішньої політики. Князі Ярославичі з середини XlI ст. розділяються на земельні династії, пускають корені на місцях, обзаводяться доменіальними земельними володіннями й передають їх у спадок. Земельні інтереси місцевих князів і бояр відтоді збігаються і вони всі разом об’єднуються проти державного центру і порядку, всіляко протидіючи йому. Тому в політичному плані роздробленість стала негативним, регресивним явищем.
Вступ Давньоруської держави в добу феодальної роздробленості не означав, як мовилось, її розпаду Змінилася лише форма монархії: з одноосібної й І централізованої вона перетворилася на федеративну, що управлялася купкою найавторитетніших і най- снльніших князів. Колективний сюзеренітет забезпечив відносну стабільність політичного й суспільно- I політичного життя Давньої Русі приблизно на століття, аж поки вона не впала під ударами переважаючої руські війська у багато разів страшної сили — об’єднаних монголо-татарських орд під проводом онука Чингіз-хана Батия в 1237—1241 рр.