Зародження і розвиток державності

Вже давно історикам стали звичними слова: «Корені слов’янства губляться в безодні століть» або ж близькі за зміс­том до них. І це загалом вірно. Адже досі не існує можливості бодай приблизно визначити відправний пункт історично не­осяжного і надзвичайно тривалого шляху розвитку слов’ян.

Виникнення перших протидержавних структур

Так само неможливо відповісти на інше питання: коли на­родилися перші протодержавні утворення в східнослов’янсько­му середовищі. Найдавніший серед збережених часом літопис, складена Нестором «Повість временних літ», застає слов’ян у процесі розселення з території їхньої спільної прабатьківщини^[155] і, природним чином, найбільшу увагу приділяє слов’янам східним:

«Тако же и ти словѣне пришедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх; а друзии сѣдоша межю Припетью и Двиною и нарекошася дре­говичи; инии сѣдоша на Двинѣ и нарекошася полочане... Сло- вѣни же сѣдоша около езера Илмеря [Ільмень], и прозвашася своимъ имянемъ [словени], и сдѣлаша градъ и нарекоша и Новъгородъ. А друзии сѣдоша по Деснѣ, и по Семи, по Сулѣ, и нарекошася сѣверъ. И тако разидеся словѣньский языкъ [народ], тѣм же и грамота прозвася словѣньская»^[156].

Сучасні історики й археологи загалом згідні в думці, що ці поляни, древляни та інші спільності людей, яких Нестор називає «родами», являли собою союзи і племінні княжіння східних сло­в'ян. У перебігу свого розвитку вони заклали фундамент давньо­руської державності. Але що ж являла собою ця державність, особливо на початковій стадії буття?

Обставини і самий час народження і складання Давньо­руської держави і суспільства досі залишаються неясними.

Далі коротко розглядатимуться соціальна і громадська сут­ність і природа держави, княжої влади і служби, їх місце в ста­новленні та розвитку країни, порядки передання верховної вла­ди (зокрема традиції, закони і практика престолонаслідування), складання адміністративного і судового, попервах примітивних, апаратів. Певна увага приділена характерові верховної влади, одноосібним і сумісним (дуумвірати і тріумвірати) формам прав­ління на Русі.

Головним, а в більшості випадків єдиним, джерелом дос­лідження процесів утворення східнослов'янської держави і дер­жавної влади на Русі досі залишається літопис. Тривале вивчен­ня знаменитого етногеографічного вступу до «Повісті времен- них літ» привело вчених до висновку, що літописець послідовно відтворив картину розселення слов'ян на обширі Східної Євро­пи, згуртування племен у союзи, далі переростання найбільших серед них (полян, сіверян, волинян, дулібів та ін.) в об'єднання стадіально вищого типу — племінні княжіння. Ці процеси і яви­ща охоплюють приблизно кінець V — першу половину ІХ ст. Зародження феодальних відносин, виникнення і розвиток при­ватної власності (з часом — і на землю) і пов'язане з ним майнове і соціальне розшарування суспільства стали, на мій погляд, одним із головних чинників переходу суспільства від союзів племен до племінних княжінь, а далі до протодержавних структур.

Але уявляється помилковою думка, що неодноразово ви­словлювалася істориками, ніби в таких княжіннях існувала со­ціально відособлена від маси потомствена племінна знать на чолі з князем і його військовою дружиною^[157]. Для часів, що пере­дували утворенню державності, це важко уявити. Адже відчу­ження влади від народної маси належить до головних ознак державної організації. Племінні княжіння ще не були початко­вою формою східнослов'янської державності, то додержавні об'єднання. Разом із тим, вони склали основу для утворення державності і стали безпосередніми попередниками першого слов'янського державного утворення, що виникло в Середній Наддніпрянщині в середині ІХ ст. Йдеться про князівство, на чолі якого стояв Аскольд (у «Повісті временних літ» поряд із ним названий і Дір, котрий, імовірно, княжив після Аскольда).

Існують літописні свідчення, які дозволяють думати, що процеси одержавлення Середньої Наддніпрянщини відбувались уже в часи Аскольда. Князь підкорював собі навколишні союзи племен^[158], провадив активну зовнішню політику: поряд із похо­дом на Константинополь 860 р., він воював із волзькими болга­рами і завдав поразки печенігам^[159]. Київське державне об’єднання на чолі з Аскольдом стало тим етнокультурним, соціальним та політичним осердям, навколо якого згодом, з кінця ІХ ст., почала складатися Давньоруська держава. Це князівство було першим східнослов’янським протодержавним утворенням, роз­ташованим на невеликій території Середньої Наддніпрянщини.

Перше свідоцтво «Повісті» щодо існування загальноруської державності відноситься до часу після утвердження князя Олега в Києві (близько 882 р.): «Се же Олегъ нача городы ставити, и устави дани словѣномъ, кривичемъ и мери»^[160]. Був визначений приблизний поки що порядок збирання данини на підвладних князеві землях, які в такий спосіб окняжались (вво­дились до складу держави); також створювались опорні пункти центральної влади на землях племінних союзів і княжінь.

Вважаючи часом народження першої східнослов’янської, — але ще не загальноруської! — протодержави середину ІХ ст., важко заперечувати те, що систематичні й достовірні відомості про виникнення і початковий розвиток державності на Русі починаються в літописі тільки з кінця ІХ ст. Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шляху державного будів­ництва в східнослов’янському середовищі. Руська Північ була приєднана до Руського Півдня, а Київ проголошено столицею вже не Київського князівства, а Давньоруської держави. До уст князя Олега Нестор вкладає знаменні слова: «И рече Олегъ: «Се буди [Київ] мати градомъ русьскимъ!»^[161], тобто столицею.

Після свідчень щодо будівництва князем Олегом градів і визначення ним розмірів данин «Повість временних літ» малює картину послідовного поширення центральної влади на племінні княжіння і союзи. Землі приєднуваних до Києва східнослов’ян­ських племінних об’єднань одразу ж одержавлювались методом розповсюдження на них систем збирання данини, судочинства й адміністрації:

«Поча Олегъ воевати деревляны, и примучивъ а, имаше на них дань по чернѣ кунѣ [з двору] (883 р.); «иде Олегъ на сѣверяне, и побѣди сѣверяны, и възложи на нь дань легъку» (884 р.); «посла [Олегъ] къ радимичемъ, рька: «Кому дань даете?» Они же рѣша: «Козаромъ». И рече имъ Олегъ: «Не дайте козаромъ, но мнѣ дайте» (885 р.)... И бѣ обладая Олегъ поляны, и деревляны, и сѣверяны, и радимичи, а съ уличи и тѣверци имяше рать»^[162]. Літописець у динаміці відтворив часи початків складання Київської (Давньоруської) держави: одні союзи пле­мен уже підкорені князем, з іншими він ще воює, прагнучи приєднати їх до Києва.

Головні етапи формування держави

З часів князювання Олега в Києві розпочинається історія давньоруської державності й державної влади. На мою думку, складання Київської (Руської) держави пройшло три основних етапи.

Перший, початковий етап визначається часом князювань Олега і його наступника Ігоря (912-944 рр.). В той час держава була ще неміцною, зв'язки між її частинами слабкими, а влада княжого центру на місцях — мало відчутною, часто номіналь­ною. Племінні вожді, особливо віддалені від Києва, почувалися незалежними від князя й поводилися відповідно. Зміна князя в Києві звичайно приводила до відпадіння сильних племінних княжінь. Під 913 р. «Повість временних літ» відзначила: «Поча княжити Игорь по Олзе. И деревляне затворишася от Игоря по Олговѣ смерти»^[163], тобто перестали платити данину і відмовились підкорятись його людям, зачинивши перед ними брами своїх градів. До цього слід додати нерегламентованість повинностей і стягання данини в найбільш примітивній і насильницькій формі полюддя.

Про характер і методи стягання полюддя і пов’язаній із цим смерті Ігоря красномовно повідала «Повість временних літ». Восени 944 р. Ігор «иде в Дерева [до древлян] в дань, и при- мышляше къ первой дани, и насиляше имъ и мужи его». Об­становка в Древлянській землі створилась вкрай напружена, але князь не бажав бачити цього. Оглянувши награбоване добро, він звелів дружині: «Идѣте съ данью домови, а я возъвращюся, похожю [позбираю данину] и еще»^[164]. Переконавшись у ненасит­ності князя і порушенні ним умов угоди з їхньою знаттю, древ­ляни вбили його. Цю жорстоку науку сприйняла вдова і наступ­ниця Ігоря на київському столі Ольга (944-964 рр.).

Є підстави вважати, що другий етап у розвитку державності Русі розпочався саме з князювання Ольги. Жорстоко придушив­ши 945 р. повстання древлян і помстившись їх князям за смерть мужа, «иде Вольга по Дерьвьстѣй земли, съ сыномъ своимь и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки». Цим її діяльність в галузі державного будівництва не обмежилась. Наступного року «иде Вольга Новугороду и устави по Мьстѣ повосты [погости] и дани, и по Лузѣ [назви річок] оброки и дани, и ловища ея суть по всей земли»^[165].

У фольклорно-легендарній формі Нестор описав рішучі заходи княгині щодо впорядкування системи і норм збирання данини, створення опорних пунктів центрального уряду на міс­цях, поширення адміністративної та судової організацій на всі підвладні Києву землі. Розумні, далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги були вирішальним кроком на шляху одержавлення племінних княжінь і союзів, початком перетворення їх земель у загальну державну територію Київської Русі.

Цей другий етап творення давньоруської державності завершується на початку князювання Володимира Святославича (978-1015), коли племінні союзи і княжіння остаточно увійшли до складу країни. Незабаром по тому вона почала перетворю­ватися на ранньофеодальну державу.

Єдиновладдя київського государя

Як сповіщають літописці, в останній чверті Х ст. княжа вла­да, залишаючись спадковою, робиться одноосібною. «Повість временних літ», розповідаючи про сходження Володимира на престол, лаконічно констатує: «И нача княжити Володимеръ въ Києві, единъ»^[166], тобто одноосібно. Ще більше зміцнило його вла­ду запровадження християнства на Русі як державної релігії (988-990 рр.). Собор руських єпископів урочисто заявив князеві: «Ты поставлень еси от Бога на казнь злымъ, а добрымъ на милованье»^[167], тобто проголошувався божественний характер йо­го влади. На часи Володимира і його сина та спадкоємця Ярослава (1019-1054 рр.) припадає третій і заключний етап дер­жавного будівництва в східнослов’янському суспільстві.

Таким чином, давньоруська державність складалась і роз­вивалась більше століття в суспільстві східних слов’ян, що залишалось ще родоплемінним. Пропоную назвати першу русь­ку державу середини ІХ — більшої частини Х ст. надплемінною, оскільки влада тоді не лише відділилась від маси народу, а й піднялась над самою племінною верхівкою, набула індивідуаль­ного і спадкового характеру. Ця держава була організована вже за територіальним принципом, чим рішуче відрізнялась від передуючих їй протодержавних об’єднань. Такою була соціаль­на сутність Давньоруської держави часів її складання.

Що ж стосується форми східнослов’янської держави ІХ- Х ст., то варто сприйняти вдале визначення, запропоноване відомим сучасним медієвістом О.О. Мельниковою: дружинна держава^[168]. Адже панівний клас такої держави був представлений верхівкою дружини, з її членів складався протягом всього часу існування елементарний апарат управління. Дружина здійснюва­ла збирання данини й судові функції. Такою була юна пора Руської держави.

Сучасні історики загалом сходяться на думці, що Руська земля часів Володимира і Ярослава була відносно об’єднаною монархією. Л.В. Черепнін твердив: «З часу князювання Воло­димира існують всі підстави говорити про ранньофеодальну монархію на Русі... Форма держави за Володимира і Ярослава виглядає інакше, ніж за Олега, Ігоря і Святослава»^[169]. Консоліда­ція Руської держави доволодимирової доби була ще недостат­ньою. Для дійового управління нею надто великою була її територія. Навіть у перші роки правління Володимира Давня Русь залишалась, за виразом Б.О. Рибакова, «досить аморфною державою». Завдяки проведенню Володимиром Святославичем адміністративної, судової, військової й ідеологічної реформ країна стала більш консолідованою. З другої половини князю­вання Володимира можна говорити, напевне, про Давньоруську державу як ранньофеодальну.

Прихід до влади Ярослава Володимировича в 1019 р. після чотирьохрічної кривавої боротьби з братами за Київ поставив цього наступника Володимира перед важкими завданнями. Необхідно було відновити єдиновладну монархію, що йому пощастило здійснити лише по смерті брата Мстислава в 1036 р. Потребували зміцнення державна структура, система управлін­ня на місцях, створення нового, першого в історії Русі писаного зведення законів, що відповідало б змінам у суспільно-політич­ному житті. Так народилась Правда Руська. У князювання Ярос­лава Русь досягла вершини своєї могутності, економічного під­несення, розквіту культури й здобула високий міжнародний авторитет. Нестор назвав його «самовластьцем Русьстей земли»^[170].

Зміна способу керівництва державою

Кончина Ярослава Мудрого (1054 р.) знаменувала втрату (хоча й на час) єдиновладної форми правління на Русі. До влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізяслава, Святослава і Всеволода. Причиною цьому послужили правова нечіткість заповіту («Ряда») самого Ярослава^[171] і відсутність якостей само­держця в його старшого сина Ізяслава, котрий, згідно того «Ря­да», сів-таки в Києві. Тріумвіри спільно правили на Русі майже двадцять років. При тому, що брати опікувались насамперед на­рощуванням власних володінь, їх співправління певною мірою сприяло внутрішній стабілізації в країні.

Та зусиллями честолюбного і захланного Святослава Яро­славича на початку 1073 р. тріумвірат було зруйновано. «Възд- виже дьяволъ котору въ братьи сей Ярославичихъ». І зійшлись у тій зваді Святослав із Всеволодом проти Ізяслава^[172], емоційно пишє Нестор. Ізяславу довелося тікати до Польщі, далі до Гер­манії, й повернувся він на Русь лише після смерті Святослава (що сів 1073 р. в Києві) в кінці 1076 р. Однак Ізяслав не став правити єдиновладно на Русі, а утворив дуумвірат із молодшим братом Всеволодом, у той час чернігівським князем. Цей дуум­вірат тривав трохи більше року (з середини 1077 р. до початку жовтня 1078 р.) і був перерваний загибеллю Ізяслава в битві з небожами Борисом В'ячеславичем і Олегом Святославичем, котрі намагалися забрати володіння у своїх дядьків^[173].

У Києві єдиновладно, здавалось, вокняжився єдиний Яро- славич, що залишився серед живих, — Всеволод. Та й він віддав данину порядку співвладдя з сином Володимиром Мономахом. Їхній вузько-родинний дуумвірат тривав аж до кончини Все­волода в 1093 р., після чого Володимир добровільно поступився київським великокнязівським столом старійшому в роді Яросла- вичів, синові Ізяслава Святополку^[174].

Святополк Ізяславич сів на «золотий» київський престол у важкий для Русі час. Посилився натиск половецьких ханів на південні землі Київської держави. Тому за порадою свого ото­чення він уклав союз із братом у перших Володимиром Моно­махом, котрий на той час зарекомендував себе видатним полко­водцем у протидії хижому Половецькому степу. Той дуумвірат діяв попри суперечності між його членами аж до кончини Свя- тополка (1113 р.). Його тривкості сприяли постійна половецька загроза й необхідність тримати у вузді буйних чернігівських Святославичів на чолі з сумно відомим спільником половецьких ханів Олегом «Гориславичем»^[175], прозваним так у «Слові о полку Ігоревім» за наведення половців на Руську землю і розпалю­вання усобиць.

Співправління Святополка з Мономахом на Русі не означа­ло руйнації монархічного способу правління. Давньоруська держава продовжувала залишатися монархією, та не з одним, а з двома государями на чолі. Для тієї пори це співправління при­несло не лише певне послаблення центральної влади, а й ста­білізацію внутрішнього становища і сприяло успішній боротьбі з кочівницьким степом. Адже внаслідок низки переможних походів у Степ 1103-1111 рр. половецькі хани були далеко від­кинуті від рубежів Давньоруської держави^[176].

Гучні перемоги над половцями сприяли не лише захистові руських людей і країни від степових хижаків, консолідації дер­жави, а й підвищенню її міжнародного авторитету і слави. Опи­суючи найбільш видатну, здається, вікторію руського війська над смертоносним і грабіжницьким Половецьким степом, здобу­ту під проводом Володимира Всеволодича 1111 року, Нестор з гордістю і захопленням пише: «Възъвратишася русьстии князи въсвояси съ славою великою къ своимъ людемъ; и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ [Візантії] и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима проиде, на славу Богу всегда и ныня, и присно во вѣки, аминь!»^[177]

Кончина Святополка Ізяславича черговий раз круто змінила течію політичного життя Русі. В Києві спалахнуло повстання проти поплічників померлого князя, що чинили насильства і знущались над городянами. Київські верхи, зібравши віче, по­кликали в князі немолодого авторитетного Володимира Моно­маха. Вони сказали йому: «Поиди, княже, Києву; аще ли не по- идеши, то вѣси, яко много зло уздвигнеться,... и будеши отвѣть имѣль княже, оже ти манастыре разьграбять»^[178]. У зв'язку з загро­зою падіння княжої влади і настання хаосу Володимир після тяжких роздумів погодився посісти неспокійний київський прес­тол: «Сѣдѣ на столѣ отца своего и дѣдъ своихь; и вси людье ради быша, и мятежь влеже [утих]»^[179].

Відновлення Володимиром Мономахом єдиновладної монархії

Його вокняжіння призвело до реставрації забутої, здавалось, на той час у суспільстві одноосібної монархії. Помиляються ті історики, котрі пишуть, ніби самовладність Володимира Всево- лодича була хіба що тінню самовладдя його діда Ярослава і прадіда Володимира: мовляв, він не міг уже так вільно, подібно до них, порядкувати на Русі, переводити князів з одного уділу до іншого без їхньої на то волі та ін. Насправді сталося інакше.

Вже перш кроки Володимира як великого князя київського виявляють його прагнення до необмеженої влади. Він, так само, як його батько і дід, садовить підвладних йому князів на престо­ли, переводить їх з однієї волості до іншої, карає непокірних позбавленням столів. Самовладність Мономаха яскраво вияви­лась в епізоді упокорення мінського князя Гліба Всеславича, так яскраво описаного «Повістю»: «Приходи Володимерь на Глѣба: Глѣбъ бо бяше воеваль дрѣговичи^[180] и Случескь пожегъ, и не каяшеться о семь, ни покаряшеться, но противу Володимеру глаголюще, укаряя и». Як бачимо, мови не було про збройний виступ Гліба проти великого князя. Але й словесного його не­вдоволення виявилось достатнім для того, щоб Мономах силою приборкав Гліба і, «наказавъ его о всемь, вдасть ему Менескъ», — але вже як єдиновладний государ васалові... «И обѣщася Глѣбъ по всему послушати Володимера»^[181].

Часи князювання Володимира Святославича, Ярослава Муд­рого і Володимира Мономаха можна вважати добою розквіту давньоруської державності, торжеством княжої влади на Русі.

Але відносно об'єднана ранньофеодальна одноосібна мо­нархія на Русі, що досягла вершини могутності і слави в кня­зювання Володимира Мономаха, незабаром після його кончини (1125 р.) перестала існувати Якоюсь мірою князювання в Києві його сина Мстислава (1125-1132 рр.) було інерційним продов­женням самовладного царювання його великого батька. При тому, що й Мстислав був видатним полководцем, користувався великим авторитетом на Русі і в Європі, залізною рукою тримав всіх інших князів у покірності. І все ж таки ознаки занепаду мо­нархії почали відчуватися в останні роки князювання Мстислава.

Настання удільної роздробленості держави

Здається, нічого не провіщало давньоруському суспільству драматичних подій, що настали незабаром після кончини Мсти­слава Володимировича. Монолітна і об'єднана держава Давня Русь неначе зненацька розділилась на півтора десятки земель і князівств, государі яких прагнуть до максимальної автономії, а то й до незалежності від великого князя київського. Єдиній схід­нослов'янській державі, на перший погляд, настав кінець. Вона вступила в добу удільної роздробленості (40-і роки ХІІ ст. — ХІІІ ст.).

Літописці яскраво-емоційно описують і засуджують удільну роздробленість держави, що ознаменувалась нескінченними між- князівськими «которами» (чварами) і війнами, коли брат ішов на брата, а син скидав з престолу батька. Палали міста, замки і се­ла, гинули великі тисячі руських людей, а половці, заохочені відсутністю єдності сил Русі, грабували її землі, забирали в полон безліч селян і городян: «А поганые [половці] со всех сторон приходили с победами на землю Рускую», з гіркотою мовив співець «Слова о полку Ігоревім»^[182].

Сучасні історики не випадково назвали удільну роздробле­ність, що охопила Давньоруську державу в кінці 30-х — 40-х роках ХІІ ст., феодальною. Вона настала зовсім не несподівано, як вважали самі давньоруські літописці й вчені минулих років, але стала логічним і неминучим наслідком суспільно-економіч­ної й політичної еволюції давньоруської спільноти. Протягом ХІ — першої половини ХІІ ст. на Русі склався клас феодалів- землевласників — князів, бояр і дружинників.

Здобувши землю й залежних селян, феодали перетворю­ються не лише на економічну, а й політичну силу. З тієї пори вони все більше піклуються про власні володіння й долю свого князівства, ніж про державу в цілому. І місцеві князі, змушені спиратися на оточуюче їх боярство, звичайно слухняно прово­дили нав'язану їм земельними магнатами політику. Як образно висловився Б.О. Рибаков, процес феодальної роздробленості «підготовлювався ходом історичного розвитку: росли виробничі сили, виникали й розширювались нові міські центри, міцніла політична сила і городян, і місцевого боярства»^[183]. У третьому розділі цієї книжки наголошувалося на деструктивній діяльності князів-ізгоїв, що великою мірою спричинила настання удільної роздробленості Давньоруської держави.

Не заглиблюючись у причини і обставини перебігу удільної роздробленості на Русі, відзначу лише, що якщо вона частково й стала наслідком загального соціально-економічного розвитку суспільства (як вважає багато істориків), то в політичному плані призвела до кризи, послаблення державної структури і занепаду центральної великокнязівської влади. Роздробленість полегшила монголам завоювання Русі в 1237-1241 рр.

Зміни в характері верховної влади

Для нас уявляється важливим саме цей бік роздробленості. Державність пережила тоді серйозні й принципові зміни. Дехто з істориків думав і думає понині, що Київська держава відтоді перестала існувати. Переконаний у тому, що вступ Давньої Русі в добу удільної роздробленості не знаменував розпаду цієї дер­жави, змінились лише політична структура і форма державної влади. На зміну монархії єдиновладній прийшла монархія феде­ративна.

В.Т. Пашуто відзначав, що «політична структура Русі втра­тила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості». В середині ХІІ ст., про­довжував учений, державний устрій Русі набув нової форми. Стольний град Київ і належний йому домен південної «Руської землі» перетворився на спільне володіння групи князів-Яросла- вичів, котрі вважали себе колективними власниками «Руської землі» й вимагали собі там «части» (частки власності), а свої права і обов'язки вони визначали на загальноруських з'їздах- »снемах». Таку систему керівництва державою історик назвав колективним сюзеренітетом^[184].

Тому помилялись численні дослідники минулого і сучас­ності, коли бачили у боротьбі доцентрових і відцентрових сил, властивій Русі доби роздробленості, лише безлад і хаос: нескін­ченні княжі сварки і воєнні зіткнення за кращі столи, волості, землі й багатства. У цьому, на перший погляд, безладді неначе стихійно діючих сил, здавалось би, в абсурдному розвиткові подій насправді існували свої закономірності й певний порядок і смисл, мало чи зовсім не зрозумілий сучасному історикові. Інша річ, що не завжди сувора і неоднозначна дійсність відповідала прагненням панівної еліти і правовим нормам: писаним (Правда Руська різних редакцій) або узаконенням звичаєвого права.

Феодальна (удільна) роздробленість Давньоруської держави була неоднозначним, суперечливим суспільно-політичним яви­щем. Політичне життя країни текло в суперництві сил об'єдна­ння і дроблення держави. Навіть в умовах поступового роз­ширення автономії тих чи інших князівств частина князів і ве­ликих бояр була змушена відстоювати державну єдність і тери­торіальну цілісність Руської землі, хай навіть часом на словах. Змушена тому, що суспільство вимагало від панівної верхівки піклуватися про єдність і військову могутність країни. Простий люд, селяни і ремісники, що складали абсолютну більшість на­селення Київської Русі, бачив можливість безпечного і добро­го життя лише в існуванні сильної держави і влади, здат­ної захистити від ворога, насамперед і майже виключно — від кочовиків причорноморських степів. Хоча було б наївним шука­ти в джерелах прямі висловлювання простих людей на цей рахунок.

Завдяки цьому, висловлюючи, хай навіть у станово-обме- женій формі, загальнонаціональні інтереси держави, найбільш прозірливі серед князів, навіть ті, котрі, здавалось, назавжди загрузли в болоті сепаратизму, не раз публічно погоджувались із тим, що не годиться воювати один з одним і тим самим губити рідну землю. Князі проголошували своє прагнення захищати Русь від ворогів, а найсильніші й авторитетніші серед них — навіть хотіли (здебільшого демонстративно) відновити централі­зовану монархію Володимира Мономаха і його діда Ярослава Мудрого.

Київський літопис відзначив, що в розпалі боротьби за Київ і загальноруську владу в кінці 40-х років ХІІ ст. між княжими кланами Мономашичів, Мстиславичів, Давидовичів і Ольгови- чів була зроблена спроба укласти загальний мир і припинити усобиці. Літописець вклав до княжих уст такі самовикривальні слова: «То есть было преже дѣдъ нашихъ и при отцихъ нашихъ — миръ стоить до рати, а рать до мира... Оже есмы устали на рать. А мы доколѣ хочемъ Рускую землю губити?.Нынѣ же, брате, хрестьянъ дѣля [заради] и всее Руской земли умирися.Тако на томъ цѣловаша хрестъ у святомъ Спасѣ. Руской земли блюсти и быти всимъ за одинъ братъ»^[185]. Але й ця й інші, подібні до неї спроби досягти згоди в суспільстві і припинити чвари не мали успіху.

Прагнення зберегти єдність Давньоруської держави вищою мірою притаманне політично свідомій частині суспільства 40-х років ХІІ-ХІІІ ст., коли іржа удільної роздробленості почала роз'їдати державний устрій Русі, вже через кілька років по смерті Мстислава Мономашича (1132 р.). Всеволод Ольгович чернігівський розпочав конфліктувати з новим великим князем київським Ярополком Володимировичем, братом Мстислава. Тоді «людие черниговци» (міське віче) поставили князеві ульти­матум: «Проси си мира, мы бо вѣдаемъ милосердие Ярополче, яко не радуется кровопролитью, но Бога ради въсхощеть мира, то бо съблюдаеть землю Русьскую». Позбавлений народної підтримки, Всеволод «нача слати с молбою къ Ярополку, прося мира у Ярополка»^[186].

Об'єднавчі процеси і явища наростали на Русі вже з пер­ших часів настання роздробленості, з 40-х років ХІІ ст., і це при тому, що зовні вони звичайно виглядали як суперництво різних княжих династій і феодальних угруповань. Як справедливо відзначив І.Б. Греков, коли нащадки Мономаха^[187] змагались за київський великокнязівський стіл, то майже для кожного з них це змагання було водночас боротьбою за власний варіант єдно­сті Давньоруської держави^[188] — певна річ, на чолі з тим князем, котрий очолював таку боротьбу.

Із системою колективного сюзеренітету керівництва держа­вою співіснувала інша, що діяла, правда, лише в межах Півден­ної Русі. Мова йде про княжі дуумвірати — форму правління, відому з часу, коли Ярослав і Мстислав Володимировичі 1026 р. уклали угоду про розділення між собою південної Руської землі: «И раздѣлиста по Днѣпръ Русьскую землю: Ярославъ прия сю сторону^[189], а Мьстиславъ ону. И начаста жити мирно и в брато- любьствѣ, и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли»^[190]. Та далеко не завжди таке співправління призводило до стабілізації життя в державі.

Дуумвірати другої половини ХІІ ст. звичайно складали голови двох найсильніших княжих кланів, на які на той час розділився рід Ярославичів: київські, волинські й володимиро- суздальські Мономашичі й Мстиславичі, смоленські й галиць­кі Ростиславичі, чернігівські Ольговичі й Давидовичі. Найбільш сильним і повноправним дуумвіратом, що тривалий час діяв у Південній Русі, був союз глави смоленських Ростиславичів Рюрика і старійшого в роді Ольговичів Святослава Всеволодича в 1181-1194 рр. Проте дуумвірати другої половини ХІІ ст. під­тримували нестійку політичну рівновагу в Південній Русі, були суто прагматичними об’єднаннями в інтересах двох кланів і то­му не мали історичної перспективи^[191].

Протиборство доцентрових і відцентрових сил в суспільно- політичному житті Давньоруської держави тривало і набувало гострих форм протягом усієї доби удільної роздробленості. Часами фактори об’єднавчого характеру брали гору, і це зна­ходило реалізацію в досягненнях системи колективного сюзере­нітету або ж діяльності сильних дуумвіратів, в успішних і згур­тованих діях проти половецької загрози.

Занепад державності

Та на межі ХІІ і ХІІІ ст. стало очевидним, що процеси і яви­ща, які роз’єднували і послаблювали руські князівства і землі, зайшли занадто далеко і набули незворотного характеру. Дер­жавність почала хилитися до присмерку. Для цього існували вагомі, історично об’єктивні причини, викликані до життя роз­витком давньоруського суспільства, його панівної верстви, на­самперед — фактори соціально-економічні. Та й сам той роз­виток був неоднозначним.

З одного боку, Русі часів роздробленості було власти­ве наростання економічних зв'язків поміж містами і землями, що створювало передумови складання відносно спільного (хай і скромного за обсягом) для всіх регіонів країни ринку. З іншо­го — боярство і князі на місцях, великі й середні землевласники, прагнули до замкненості своїх князівств і земель, як політичної, так і економічної, бачачи в тому засіб досягнення більш широкої автономії, а то й незалежності від державного центру. Поступо­во вони тією чи іншою мірою досягали бажаного. Це була одна з основних суперечностей суспільно-господарського розвитку Давньоруської держави середини ХІІ — першої третини ХІІІ ст.

Інша кардинальна суперечність державного життя Русі кри­лась у непослідовності програм і реальних дій членів прав­лячого дому Рюриковичів. Вона пояснюється все тим же зіткнен­ням об'єднувальних і роз'єднувальних сил у політичному житті країни. Князям, котрі з середини ХІІ ст. осідали на тих чи інших землях і обзаводились там земельними володіннями, доводилось разом із боярами-землевласниками проводити відрубну, сепара­тистську політику, ставлячи власні економічні й політичні інте­реси вище від державних.

Невщухаючі феодальні чвари, що постійно виливались у справжні великі й малі війни між князями та їхніми васалами в державі й в окремих волостях, завдавали їм самим величезної матеріальної шкоди і непоправних людських втрат, послаблю­ючи їх і доводячи до зубожіння їхніх підданих. Додамо до цього ще й напади половецьких орд, підігрітих княжими «которами» (чварами), що стали більш частими з початком ХІІ ст.

Все це спонукувало окремих глав княжих кланів і сильних государів докладати зусиль до об'єднання своїх економічних потуг і військ для відбиття спільного ворога, кочовиків степів Північного Причорномор'я. А це, всупереч сепаратистським ба­жанням деяких Рюриковичів, підтримувало слабку єдність дер­жави і центральну владу. До того ж князі просто не могли нехту­вати суспільною думкою, хай слабко відбитою в джерелах, а ще більше — вимогами рицарства згуртуватися і захистити країну від хижих половецьких ханів. Князям доводилось, часто проти волі, як це звичайно бувало з традиційними спільниками поло­вецьких ханів чернігівськими Ольговичами, вирушати в походи у Степ і водити в них дружини, верхівка яких складалася все з того самого в більшості відрубно настроєного боярства, об’єк­тивно відстоюючи тим самим ідею спільності та єдності дав­ньоруських земель.

Народ у масі своїй прагнув до єдності й зміцнення держави, здатної захистити його від ворога. Джерела прямо пов’язують це з необхідністю відсічі захланним половецьким ханам. Київський літописець розповідає, що 1168 р. великий князь київський Мстислав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, скликав на з’їзд залежних від нього південноруських князів і «нача думати с ними», як стримати натиск степовиків, котрі «уже у насъ і Гречьский путь изъотимають, и Соляный і Залозный»^[192]. Князі одностайно відповіли Мстиславу, що готові за Руську землю скласти голови, після чого об’єднані сили південноруських земель рушили на половецькі вежі й досягли перемоги над ворогом^[193].

У свідомості феодальної верхівки країни поняття єдності Русі химерно узгоджувалось із принципом спільного володіння нею Рюриковичами (колективний сюзеренітет). Адже всі руські князі належали до одного роду і стояли на одній ієрархічній «лествице», хай і на різних її сходинках. Багато хто з них пре­тендував на частку в загальній дідівській спадщині і не міг залишатися байдужим до її долі.

Останній дуумвірат на Русі

Заключний етап певної стабілізації внутрішньополітичного життя держави припав на правління в Південній Русі дуумвірату київського князя Святослава Всеволодича і князя південної Руської землі Рюрика Ростиславича (1181-1194 рр.). Об’єктивно кажучи, і Рюрик, і особливо Святослав не належали до госуда­рів, наділених високими моральними якостями і чеснотами. Обидва неодноразово порушували угоди, скріплені «хресним цілуванням». Подібно до інших князів, вони інтригували і роз­палювали усобиці, зраджували друзів, дружили та родичались з ворогами Русі (половецькими ханами) заради досягнення своїх егоїстичних інтересів, нарешті, не гребували й наведенням по­ловецьких орд на рідну землю.

Але, створивши дуумвірат, обидва князі під тиском громад­ської думки і особливо рицарства, відчуваючи, можна думати, відповідальність за долі Русі, зуміли, хай і не завжди послідовно й рішуче, переступати через власні інтереси й амбіції й докла­дали немалих зусиль, щоб втихомирити князівські чвари. Вони досягли значних успіхів і в боротьбі з кочовиками. Святослав із Рюриком провели переможні походи проти половецьких ханів (1183, 1185, 1190 рр.), відкинувши на короткий час степовиків до придонських степів. Співець «Слова о полку Ігоревім» з гор­дістю і зрозумілою в поетичному творі гіперболізацією описав ці перемоги, повністю віддавши їх київському государю: «Свя­тослав грозный великий киевский... наступил на землю Поло­вецкую, притоптал холмы и овраги, взмутил реки и озера, иссушил потоки и болота. А поганого Кобяка^[194] от лукоморья, из железных великих полков половецких, как вихрь, исторг; и упал Кобяк в городе Киеве, в Святославовой гриднице»^[195].

Та позбавитися на довгі роки від половецької загрози дуумвірам не пощастило. А тимчасова консолідація внутрішньо­політичного становища в Південній Русі не могла скільки-не­будь серйозно зміцнити Давньоруську державу в цілому, у всьо­му її величезному обсязі, й припинити феодальні усобиці.

Кончина Святослава Всеволодича 1194 р. одразу порушила хитку рівновагу течії політичного життя Русі й призвела до дальшого послаблення соціально-економічних зв'язків і суспіль­ної стабільності в Давньоруській державі. Особливо загостри­лась обстановка в самій Південній Русі на початку ХІІІ ст. Тоді на чернігівський стіл сів Всеволод Ольгович, на прізвисько Чермний (рудий), і одразу заявив претензії на київський велико­князівський престол, на якому сидів Рюрик Ростиславич. Усе перше десятиліття ХІІІ ст. минуло в суперництві Олеговичів із Рюриком, яке завершилось досі незрозумілим історикам дивним обміном столами між ним і Всеволодом Чермним. Свою полі­тичну кар'єру і саме життя Рюрик завершив, так і не побачивши більше «золотого» київського стола. Він помер у Чернігові 1216 р., а трьома роками раніше залишив світ і його суперник Всеволод Чермний. Ще роком раніше сконав государ Північно- Східної Русі Всеволод Юрійович, на прізвисько Велике Гніздо^[196]. Давньоруська державність помалу наближалась до свого кінця.

Після смерті цих непересічних політичних діячів Русі їх змі­нили на головних її столах набагато блідіші політичні постаті. Так, у Чернігові сів син Рюрика, слабохарактерний і нерішучий Володимир. А в Києві ще 1212 р. зусиллями Мстислава Мсти- славича Удатного посадили невиразного члена клану смолен­ських Ростиславичів, його брата у перших Мстислава Романо­вича, котрий безславно загинув 1223 р. під час битви з монго­лами на р.Калці. Сини Всеволода Велике Гніздо розпочали три­валу боротьбу за престол Володимиро-Суздальського князів­ства, послабивши це державне утворення. Роздроблення Давньо­руської держави в першій третині ХШ ст. все більше посилювалось...

І справа була не тільки і не стільки в тому, що державі першої третини ХІІІ ст. просто не вистачало яскравих княжих особистостей, видатних політиків і полководців, як вважає ан­глійський історик Дж. Феннел^[197] та деякі інші вчені минулого і сучасності. Адже навіть найбільш видатному державному дія­чеві і воєначальнику Давньої Русі ХІІІ ст. Данилові Романовичу Галицькому виявилось не до снаги не те що згуртувати розріз­нені князівства, хай лише південноруські, а й зберегти від роз­паду відновлене ним 1245 р. і, здавалось, міцно збите на довгі роки Галицько-Волинське велике князівство. Не встиг ще по­мерти Данило (1264 р.), як його могутня і консолідована дер­жава була буквально роздерта на шматки-уділи його братом Ва­сильком, синами і небожем.

Справа полягала зовсім у іншому. Процеси і явища роздроб­леності на Русі, безперервно наростаючи і поглиблюючись, в перші роки ХІІІ ст. набули незворотного характеру. Криза влади поглибилась, а відцентрові сили остаточно перемагали доцент­рові. Занадто далеко зайшли феодалізація країни, народжений нею місцевий сепаратизм, князівські і боярські сваволя та его­їзм, щоб можна було повернути славні часи Ярослава Мудрого і його звитяжного онука Володимира Мономаха.

Винищувальна навала орд Батия на Русь в 1237-1241 рр. лише довершила розпад Київської Русі. Настав її кінець, і на новий схід державного сонця надій не залишалось!

5.