Соціальна структура

Давньоруське суспільство постає на сторінках джерел, го­ловним чином літописів, соціально неоднорідним, у ньому спів­існувало по два, а то і по три уклади. Так було майже всюди в Європі.

Челядь. На Русі здавна існувало патріархальне рабство. Воно було пережитком родоплемінного ладу, його реліктом. Челядь не брала участі в суспільному житті, її звичайно не садовили на землю, а використовували в хатньому господарстві, також для охороні вільних людей, переважно бояр і заможних городян. Поняття «челядин» з’являється в літописі під 912 р., в тексті договору Олега з Греками: «Аще украден будеть челя­динъ рускый, или ускочить, или по нужи продан будеть, и жаловати начнуть Русь, да покажеть ся таковое о челядине.»^[198] Із тексту зрозуміло, що челядинів було чимало на Русі, вони були в очах літописця буденним явищем. Так само в угоді Русі з Візантією 944 р. читаємо: «Игорь же, утвердивъ миръ съ Грѣки, отпусти слы, одаривъ скорою, и чалядью и воскомъ»^[199].

Отже, челядь бувала своєрідними товаро-грішми, що випли­ває з тільки но наведеного повідомлення літопису, еквівалентом вартості. Це говорить про поширеність поняття. Недарма в тексті угоди Олега з Греками читаємо: «Аще обряшеться ли русинъ ли греченинъ да искупять и възратять искупное лице въ свою сторону и возмуть цѣну его купящии, или мниться в куплю над нь челядиннаа цѣна»^[200]. Тобто, хай буде запропоно­вана ціна, яка є належною за челядина.

Так само у якості замінника грошей, срібла чи цінностей виступає челядь у розповіді про відвідини княгині Ольги послами візантійського імператора (літописець відносить подію до 955 р.): «Присла к ней царь гречьский, глаголя, яко «много дарихъ тя.

Цей термін «челядь» досі викликає суперечки серед істо­риків. Йому присвятив кілька сторінок у своїй «Київській Русі» Б.Д. Греков. Вчений тлумачив його в широкому сенсі, відзна­чивши, що в угодах Русі з Греками слово «челядин» означає не лише рабів. Можливо, так іменували слуг, котрі супроводжу­вали своїх панів під час далеких подорожей, серед них бували й раби. На думку історика, челядинами називали й закупів. Челядь не рабського стану, здається, виступає в «Повчанні» Мономаха, коли він розповідає про свій наїзд на мінського князя Гліба: «Изъѣхахом городъ [Минск], и не оставихом у него ни челя­дина, ни скотины». Цей Гліб Всеславич відповів Мономаху тим же: «И потомъ к Мѣньску ходихом на Глѣба, оже ны бяше люди заялъ» ^[205].

На думку Грекова, челяддю у слов'ян називали звичайно хатню прислугу, двірню, а також полонених, захоплених у пере­бігу нескінченних феодальних війн. Не дивно тому, що цей то­вар збували близьким і далеким сусідам. Певно, і Святослав мав на увазі подібні операції з челяддю в наведеній вище цитаті з «Повісті».

Поняття «челядь» продовжує існувати в пам'ятках давньо­руської писемності і в ХІІ і навіть у ХІІІ ст. Патріархальне рабство дожило на Русі, Росії та Україні до Петровських часів. У розпалі феодальних війн доби роздробленості челядь виступає в літописах як головний товар, що його князі захоплювали один в одного, а також як еквівалент вартості. Ось лише кілька свідчень цього.

У 1159 р. під час запеклої війни між Мстиславичами и Давидовичами «Мьстиславъ [Изяславич] же зая товара много Изяславли [Давыдовича] дружины, золота и серебра, и челяди, и коний, и скота.»^{[207] [208]. А під 1170 р. київський літописець оповідає про те, як руські князі перемогли половців, після чого «рускимъ воемъ наполнитися до изобилья, и колодникы, и чагами, и дѣт- ми ихъ, и челядью, и скоты, и конми». У цьому тексті поло­вецьких полоняників називали челяддю, а також колодниками і чагами. Колодник — полонений, забитий у колодки, а чага — рабиня.}

Цей текст перегукується із знаменитим зверненням «Слова о полку Игоревім» до Всеволода Велике Гніздо: «Великый княже Всеволоде!/ не мыслию ти прилетѣти издалеча/ отня злата стола поблюсти?/ Ты бо можеши Волгу веслы раскропи- ти,/ а Донъ шеломы выльяти!/ Аже бы ты былъ, / то была бы чага по ногатѣ,/ а кощей по резанѣ»^[209]. Кощей — раб, він ще згадується в «Слові». Перед нами поетична гіпербола, адже ногата — одна-єдина, хай і повновагова арабська срібна монета (дирхем), а резана — всього лише фрагмент ногати. Співець «Слова» тим самим впевнений у перемозі русських князів над половецькими хижаками у тому випадку, якщо б вони об’єднались проти ворога.

Колодники, військовополонені, неодноразово трапляються на літописних сторінках з кінця Х ст. Пригадаймо запозичену Нестором, слід гадати, з воїнського епосу напівлегендарну істо­рію: «Иде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своим,...

Літописи згадують колодників упродовж ХІІ і більшої час­тини ХІІІ ст. Адже полонених перетворювали на челядь у пере­бігу нескінченних війн доби удільної роздробленості. В кінці київського князювання Ізяслава Мстиславича (1154 р.) він «за- которував» з галицьким государем Ярославом Володимирови­чем. Зустрівшись із ним на полі битві, київський володар опи­нився в скрутному становищі, його дружина була нечисленною, проте його дружинники перед цим захопили надто багато поло­нених («боле бо бяшеть колодникъ его дружины»), що позба­вило їх рухливості і в значній мірі бойових якостей. Ізяславу довелось повернутись до Києва^[211]. Отже, перетворення полонених на колодників було масовим явищем.

У 1170 р. руські князі здійснили переможний похід у Поло­вецький степ. «Яко же всимъ рускимъ воемъ наполнитися до изобилья, и колодникы, и чагами, и дѣтми ихъ, и челядью, и скоты, и конми; хрестьяны же отполонивше пустиша на свободу вси». Привертає увагу те, що у руському полоні опинились і «колодники», і «челядь». Можливо, літописець розрізнив за­хоплених у полон половців-колодників і руську челядь, яку тоді одразу визволили з полону. Під час війни поміж Ростислави- чами і Андрієм Боголюбським з Ольговичами в Наддніпрянщині 1174 р. дружина Мстислава Ростиславича «удариша на товарѣ ихъ, и много колодникъ изъимаша»^[212]. Аналогічний за змістом текст читаємо в Київському літописі під 1193 р. («ополонишася Ростиславъ и чернии клобуцѣ скотомъ и коньми и челядью и колодникъ много изъимаша»)^[213].

В часи удільної роздробленості воєнні дії між князями провадились на всій території Руської держави. 1219 р. Данило Романович, тоді волинський князь, відвоював у польського кня­зя Лєшка «всю Украину» (Північно-Західну Волинь).

Все ж таки і в Галицько-Волинському ізводі слово «челядь» було основним для позначення людей невільного стану. Близько 1229 р. Данило Романович переміг Конрада Мазовецького, тоді русичі «беаху полонили многу челядь»^[215]. У 80-х роках ХІІІ ст. мазовецький князь Болеслав здійснив низку нападів на Волинь. Близько 1282 р. володимирський князь Володимир Василькович при збройній підтримці свого брата в перших Лева Даниловича «шедше взяша Съхачевь городъ и поимаша в немь товара много и челяди»^[216]. Отже, Галицько-Волинський літопис дає можливість стверджувати, що у 80-х роках ХІІІ ст. перетворення полонених на невільних людей продовжувалось. Те ж саме бачимо в джерелах ХІУ ст.

Абсолютну більшість руських людей в середньовіччі скла­дали селяни. Годі й шукати в джерелах розповідей про них, як і про інші масові суспільні прошарки: ремісників, торгівців (купців), звичайних дружинників, збирачів, мисливців тощо. То­му картина суспільства Давньої Русі, намальована нашими літо­писами, виглядає не тільки обмеженою, а й по суті викривле­ною. Трудові елементи середньовічного суспільства Західної Євро­пи ІХ-ХІІІ ст. також майже не відображені в пам'ятках письменства.

Мовчазна більшість. Історики школи «Анналів» влучно назвали масу простого народу Європи, насамперед селян, «мов­чазною більшістю» суспільства. Вони поставили перед собою нелегке завдання збагнути свідомість цієї більшості, спосіб життя людей, що складали продуктивну основу суспільства, але були усунуті з історії. Як писав один з чільних теоретиків «Анналів» Жак Ле Г офф, така більшість була виключена з істо­рії спочатку середньовічними письменниками, що зосередили увагу на «сильних світу» тогочасності, монархах, аристократах, духовенстві, освічених людях тощо, а народ виступав у їхніх творах переважно у вигляді бунтівної «черні», позбавленої влас­ного голосу.

Смерди. При тому, що серед простого народу селяни- смерди чисельно переважали ремісників, промисловців, торгів­ців, купців та ін., згадок про них майже немає в писемних

джерелах. А якщо й трапляються, то лише принагідно. Жодної закономірності в цих згадках мені не пощастило знайти. З’яв­ляються ці пригадування досить пізно, принаймні в «Повісті временних літ» з 1096 р. Тоді порушник спокою Руської землі Олег Святославич був покликаний Святополком Ізяславичем і Володимиром Мономахом на народне зібрання, що мало обго­ворити, як оборонити країну від половців. Олег злякався публіч­ного суду над ним самим, і зверхньо-брутально відповів на запрошення: «Нѣсть мене лѣпо судити епископу, ли игуменом, ли смердом»^[218]. В його очах простий народ був смердами, тобто непотрібом, з яким гоноровитий Рюрикович не бажав мати справи.

Та інакше дивився на селян-смердів Володимир Всеволодич Мономах. Процитований далі фрагмент «Повісті временних літ» характеризує його ставлення до простих людей, хліборобів, не випадково літописець навів його у співчутливому до переяслав­ського князя тексті. Коли Володимир на зібранні з тодішнім київським государем Святополком Ізяславичем (при тому були присутні дружинники обох князів) закликав до походу в Поло­вецький степ, дружина Святополка лицемірно заявила, що той похід погубить смердів та їхніх коней. У відповідь Мономах виголосив палку промову: «Дивно, ми, дружино, оже лошадий жалуете, ею же кто ореть. А сего чему не промыслите, оже то начнетъ орати смердъ, и приѣхавъ половчинъ ударить и стрѣ­лою, а лошадь его поиметь, а в село его ѣхавъ иметь жену его и дѣти его, и все его имѣнье? То лошади жаль, а самого не жаль ли?»^[219]

У розповіді про початок нового походу проти половецьких ханів 1111 р. літописець буквально повторив тільки но наведену промову Мономаха^[220], що є незвичним для цього джерела. В його очах (а він відбивав настрої верхівки суспільства) ставлення государя до звичайних людей було пробним каменем, на якому випробовувався будь-який князь.

Термін «смерд» мав в очах київських книжників ХІІ ст. переважно негативний, образливий відтінок. Близько 1159 р. во- рог Ярослава Володимировича і його родич руський кондотьєр Іван Ростиславич (Берладник) напав на південний рубіж Г алиць- кого князівства. Він підійшов до ключової фортеці Ярослава на Дністрі Ушиці. До міста увійшла «засада Ярославля,...и нача- ша ся бити крѣпко засадники из города». Тут Іван одержав не­сподівану допомогу від жителів Ушиці: «А смерди скачуть че- ресъ заборола къ Иванови, и перебѣже ихъ 300»^[221]. Іван Ростисла- вич відмовився від здобуття Ушиці, оскільки союзні йому по­ловці збирались розграбувати місто.

Епітет «смердий» в зневажливому плані використано га­лицьким літописцем у розповіді про бунт галицьких же бояр проти князя Данила після навали Батия на Русь. Тоді «приидос- та до [Данила] Лазорь Домажирець и Иворъ Молибожичь, два безаконьника отъ племени смърдья». Вони від імені одного з лідерів бунтівних бояр Доброслава визнали, що той роздає землі своїм васалам без дозволу князя Данила^[222]. В негативному сенсі вжитий термін «смерд» галицьким книжником і в розповіді про напад чернігівського княжича Ростислава при підтримці свого тестя, угорського короля, на галицький Перемишль на початку 1240-х років: «Ростиславъ же моливъ Угоръ много, просився у тестя, да выйдеть на Перемишль; вышедши ему, собравъ смерды многы, пьшцѣ, и собра я в Премышль»^[223].

Мужі. Суспільна організація східних слов'ян виступає вже в перших літописних розповідях про них, починаючи з 60-х років ІХ ст. Побудована на непевних фольклорних джерелах, напівлегендарна історія прибуття Рюрика на північно-західні землі східноєвропейської рівнини сповіщає: «И прия власть Рю­рикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро»^[224]. У цьому літописному тексті «му­жи» вже відстоять від маси воїнів Рюрика, адже він роздає їм гради, а сам він, глава держави, що перебувала в процесі зарод­ження, підноситься над усіма своїми людьми. В Новгородсько­му першому літописі молодшого ізводу прихід Рюрика з бра­тами на Русь виглядає дещо інакше: «Избрашася 3 брата с роды своими и пояша со собою дружину многу и предивну, и при- идоша к Новугороду»^[225]. В «Повісті», поза сумнівом, йдеться так само про дружину, адже поняття «мужі» й «дружинники» є синонімами у початкових частинах літописів.

Біля джерел дружинності. Звичайно виникнення дружини у слов'ян як соціального прошарку і військового інституту істо­рики відносять до різних часів: від ѴІ до першої половини Х ст.^[226] Думки дослідників розділились і щодо стадії суспільного роз­витку на якій дружини складаються. Т. Василевський даремно, на мій погляд, бачив можливість формування дружин у родо­племінному суспільстві. Йому заперечував Х. Ловмяньський, котрий припускав досить гіпотетичну можливість створення дружин у родоплемінному суспільстві, та й то не постійних, а хіба що для одноразового набігу на сусідів. Адже в дофеодаль­ний час у вождів просто не вистачало коштів для утримання сталих дружинних загонів^[227]. Тотожної думки дотримувався Б.О. Ри- баков. У 80-і роки ХХ ст. історією дружинних формувань зай­мався А.А. Горський. На його думку, інститут дружини був притаманний суспільству часів генезису феодальних відносин,, а дружинна знать складається вже в часи виникнення ранньо­феодального укладу^[228]. На мій погляд, працям А.А. Горського властива певна модернізація східнослов'янського суспільства ІХ-Х ст. Він бачить у ньому навіть доменіальні землеволодіння київських князів середини Х ст. (Ольга).Насправді вони виникли одним — двома століттями пізніше.

На мою думку, давньоруська дружина була продуктом не стільки рішучої зміни суспільних стосунків, скільки зародження і розвитку державності. В руках князя вона була засобом при­мусу і управління, стягання данини, захисту власних інтересів і населення країни від ворогів. Матеріали археологічних дос­ліджень свідчать, що найбільш численні контингенти дружин­ників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави, на Середній Наддніпрянщині, що якраз і підкреслює творчу діяль­ність дружини в справі становлення східнослов’янської держав­ності. Співвідношення дружини з апаратом управління не раз досліджувалось істориками. Воно докладно розглянуто у книжці Горського^[229].

Отже, слово «дружина» належить до найдавніших соці­ально-політичних понять давньоруських джерел і з’являється на сторінках Новгородського першого літопису молодшого ізводу в розповіді про прихід Рюрика з братами до Новгорода під умовним 854 р.^[230]. Наступна згадка про дружину (на думку О.О. Шахматова, вона належала до Найдавнішого Київського ізводу) міститься в оповіданні Новгородського літопису про прихід Ігоря і Олега до Києва. «Повість временних літ» від­носить подію до вельми умовного 882 р.: князі «потаистася въ лодьяхъ, и с малою дружиною излезоста на брегъ...»^{[231] [232] У пара­лельних текстах «Повісті временних літ» слово «дружина» за- 4 ступають поняття «вся русь» и «вои».}

Вои. Термінологія джерел стосовно найменувань давньо­руських воїнів чи окремих їх груп залишається неясною. У пам’ятках, що відбивають історію Русі ІХ-ХІІІ ст., часто трап­ляється термін «вои». Довгий час історики вважали, що воями в літописах та інших пам’ятках давньоруської писемності назива­ли народне ополчення — на відміну від дружини, члени якої називались начебто «княжьими мужами»^[233]. Та проведене П.В. Лу- кіним спеціальне дослідження питання привело його до аргу­ментованого джерелами висновку, що «слово «вои» не було строго визначеним терміном. Воно могло прикладатись до зов­сім різних об'єктів: дружини, всього війська, частини війська, найманців»^[234]. Галицько-Волинський ізвод при розповіді про воєнні операції Романовичів та їхніх супротивників в абсолют­ній більшості випадків користується універсальним терміном «вои». Однак джерела містять й інші назви воїнів того часу.

Отроки. Починаючи з часів Ольги, літопис знає як членів княжої дружини ще й отроків. У розповіді про її помсту древля­нам за вбитого ними Ігоря серед нечисленних дружинників княгині («мало дружины») були й отроки. На тризні по Ігорю «повелѣ [княгиня] отрокомъ своимъ служити пред ними»^{[235] [236]. А от нищили древлян вже її дружинники. Це начебто наводить на думку про другорядну роль отроків у княжій дружині. П.С. Сте­фанович вважає отроків княжими військовими слугами, так са­мо, як і гридів4. Але це не відповідає свідченням багатьох літо­писних контекстів. Значення терміну «отроки» у давньоруських джерелах недосить певне, розмите. У 1015 р. отроки складали частину ближньої дружини Бориса Володимировича, а один із них Георгій був улюбленцем Бориса[237], отже, належав до старшої дружини.}

Отроки багато разів згадуються в Галицько-Волинському літописі. З його текстів складається враження, що ті отроки належали до княжого двору, складали особисту охорону госу­даря. У 1231 р., в розпалі боротьби з боярством за Галич і зем­лю, Данило Романович опинився в скрутному становищі. Перед тим джерело розповідає, що одна частина його війська була пос­лана проти клану бояр Молибоговичів, котрі збирались вбити його, а інша пішла разом з його братом Васильком до Белза. Заради досягнення драматичного ефекту літописець перебіль­шує гостроту становища, повідомляючи, що з князем залиши­лась лише купка воїнів його охорони: «Самому же Дани­лу.оставшюся въ 18 отрокъ вѣрныхъ, и съ Демяномъ тысяцкымъ своимъ.»^[238]. Далі князь звертається до скликаного ним віча горо­дян Г алича з питанням, чи будуть вони йому вірними в боротьбі з боярами. Він імені присутніх на тому вічі відповідає сотник отроків Микула і висловлює загальну думку: не винищивши бояр, князь не досягне спокою в місті і в країні^[239].

Майже через чверть століття по тому Данило Романович зібрався у похід проти ятвягів, що майже безупинно шарпали землі Північно-Західної Волині. Йому допомагали західнору- ські, а також польські князі Земовит мазовецький і Болеслав краківський. «И бысть рать велика, яко же наполнити болота ятвяжьская полкомъ». Князі, що керували походом, зібрались на раду і запропонували Данилові Романовичу: «Ты еси король, голова всимъ полкомъ........ Вѣси [знаєш] бо ты войничьский

чинъ [бойовий порядок], на ратехъ обычай ти есть;... изыде самъ напередъ». Галицько-волинський государ на ходу переши­ковує полки: «Данилъ же, изрядивь полкы, кому полкомъ ходи­ти,...самъ же еха въ малѣ отрокъ оружныхъ»^[240]. Цей фрагмент джерела майже зримо малює образ князя, що на баскому огирі їде попереду свого війська в оточенні отроків, своєї ближньої охорони («малой дружины»), воїни якої сторожко вдивляються в гущавину лісу.

Ці отроки, що завжди були біля князя, виконували також роль його своєрідних ад’ютантів і гінців. У тому самому поході Данило посилає «отрока Андрѣя» з дорученням до свого двор- ського Андрія. Однак гонець невірно передав княжі слова двір­ському, і той спізнився на поле битви, чим викликав невдо­волення свого государя^[241]. Галицько-Волинський літопис не ко­ристується терміном «дворяни» у значенні «люди княжого дво­ру». У джерелі його заступає поняття «отрок». Воно трапля­ється на сторінках літопису не настільки часто, щоб скласти уявлення про роль і значення дворян, людей княжого двору, в дер­жавному і суспільному житті Г алицько-Волинської Русі ХІІІ ст.

Дворяни Слово «дворяни» використовується давньоруськи­ми джерелами у двох сенсах і широкому, узагальнюючому, і вузькому, як позначення певної верстви людей двору. У широ­кому розумінні дворянами були всі (за виключенням високих чинів) належні до двору люди. У вузькому — воїни й міністе- ріали (слуги). Як писав історик, «вивчення початкового періоду становлення цієї верстви являє значні труднощі завдяки обмеже­ній інформації історичних джерел і впливу на її інтерпретацію різних наукових і суспільно-політичних теорій»^[242].

М.Б. Свердлов вважає, що дворяни були вільними служи­лими людьми. Однак ця думка потребує серйозних джерельних аргументів. Ті дворяни, що разом з городянами в Боголюбові розграбували двір князя Андрія Юрійовича в 1174 р., явно на­лежали до числа бідних людей, незадоволених князем і його придворними, ближніми до нього посадовцями. Ю.О. Лимонов вважає дворян слугами, безпосередньо пов’язаними з княжим двором. Він же розглядає їх як людей військових^[243]. З цим можна погодитись. Але їх соціальний статус досі залишається не визначеним у науці.

У пізніших північноруських джерелах, починаючи з середи­ни XV ст., слово «дворяни» означає людей, що служать князеві з наданого їм в умовне володіння (з умовою відбування військо­вої служби) земельного наділу. На мій погляд, такого роду дворяни існували і в Галицькій землі, принаймні з кінця 30-х років ХІІІ ст. У цьому переконує наступний епізод, повіданий Галицько-Волинським ізводом.

Після повернення Данила Романовича з еміграції 1241 р., коли орди Батия залишили Південно-Західну Русь, князь пере­конався у тому, що великі галицькі бояри поводяться в Г алиць- кій землі мов справжні самовладні князі, зокрема роздають державні землі своїм васалам. Данило послав до одного з них, Доброслава, свого стольника з вимогою пояснити скоєне. «Доб­рославу же рекшу: «Вдах има Коломыю»; Якову [стольнику Данила] же рекшу ему: «Како можеши бес повеления княжа от­дати ю сима, яко велиции князи держать сию Коломыю на роз- давание оружьником?»^[244].

У вітчизняній науці здавна дискутували щодо того, яким було феодальне землеволодіння в Давній Русі: вотчинним (безу­мовним) чи помісним (умовним). Один з найбільших знавців проблеми Л.В. Черепнін писав з цього приводу: «Напевне, бояри і княжі «мужі» служили головним чином з вотчин. У нас немає відомостей (для давньоруських часів. — М. К.) про умовні земельні держання типу пізніших помість»^[245]. В історіографії встановилась думка, за якою роздавання князівських (держав­них) земель служилим людям почалося в середині ХУ ст., але масового поширення набуло тільки наприкінці того століття^[246].

Процитовані рядки Літописця Данила Галицького зі слова­ми «держать сию Коломыю на роздаванье оружьником» свід­чать все ж таки, на мою думку, про існування умовного земле­володіння і землекористування в Галицько-Волинській Русі се­редини ХІІІ ст. З них випливає, що Коломийська волость була поділена на земельні ділянки, які роздавались військовим лю­дям, котрі мусили за них служити своїм князям-сюзеренам. Пе­ред нами типове умовне феодальне володіння — бенефіцій або феод. Важливо відзначити, що такі феоди звичайно виділялись у порубіжних областях, особливо небезпечних з огляду на можли­вість ворожих вторгнень. У зв'язку з цим можна пригадати численний прошарок «слуг войсковых» на українських землях Великого князівства Литовського, яких у ХѴ-ХѴІ ст. також роз­селяли поблизу кордонів, надаючи 'їм земельні наділи з обов’яз­ком відбування військової служби. Вони й були дворянами.

Б.О. Рибаков упевнено твердив, що дворянство на Русі ста­ло масовим явищем вже в ХІІ ст. Він писав про існування на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. значного прошарку людей, котрі служили з помість. Свою думку історик пояснював таким чином. Пород­жений новими умовами життя нижній прошарок феодалів, дво­рянство, був бідний, економічно пасивний і нестійкий, охочий до землі й селян, зате визначений у соціально-політичних сим­патіях. Бо з самого початку, вже своїм народженням, дворянство було поставлене в становище суперника боярства, але суперника слабкого, не впевненого в завтрашньому дні, що жив лише са­мими княжими милостями. Тому в очах дворян ХІІ-ХІІІ ст. князь був і розумним кормчим і сильним захистом, а боярство — жадібним настирливим кривдником. Отже, підсумовував свої думки Б.О. Рибаков, «рицарственне ХІІ століття висунуло не лише боярство, що перебувало раніше в тіні, а й різноманітне дворянство, яке увібрало в себе і палацових слуг, і воїнів «дет­ских» або «отроков», і неспокійних вершників торків та пече­нігів»^[247].

Логіка історика буквально заворожує, проте, як мені бачи­ться, він дещо заглибив у часі появу дворянства як масового явища. Все ж таки і Данилові дворяни були скоріше не пра­вилом, а виключенням. Абсолютна більшість землеволодільців (бояри) служили у ХІІІ ст. із вотчин.

«Дєтские». Особливу категорію княжих служилих людей, поряд з отроками, знають джерела, головним чином літописи: «дєтские». Вони були молодшими дружинниками і виконували судові обов’язки. Так, вони слідкували за випробування обвину­вачених вогнем, за що одержували пів-гривни. У випадках роз­ділу спадщини між членами родини за судовою постановою дєтский виконував цю процедуру. Про це свідчить Правда Русь­ка. Так само як судовий виконавець дєтский названий в угодах Смоленська з Ригою і Готським берегом 1229 р.^[248] Багато хто з них належав до заможних людей. У 1175 р. після вбивства змов­никами князя Андрія Боголюбського повсталі розправлялись і з княжими посадниками і тіунами, дєтскими і мєчниками, «а до- мы их пограбиша»^[249].

Гриді. Повноправними дружинниками були й гриді. Слово «гридь» означає княжого воїна, члена княжої дружини. Звідси збірне поняття «гридьба». Під 996 р. Нестор розповідає: «По вся Iihделя устави [Володимир Святославич] на дворѣ [княжому] въ гридьницѣ^[250] пирь творити, и приходити боляром, и гридем, и съцьскымъ, и десяцьскымъ, и нарочитымъ мужем...»^[251]. Як писав Б.О. Рибаков, «знамениті бенкети Володимира що були своєрід­ним методом втягнення до дружини, оспівані в билинах у повній згоді з літописними записами:

Во стольном городе во Киеве,

У ласкова князя у Владимира Было пированьице почестен пир На многих на князей на бояров, На могучих на богатырей, На всех купцов на торговыих, На всех мужиков деревенскиих. »^[252]

Історики і фольклористи вважають, що і Володимир, і князі, що які правили на Русі до нього, дійсно влаштовували бенкети (пиры), на які, поряд з дружинниками і знатними людьми («лепшими мужами»), запрошувався і простий народ. Тоді ще діяли пережитки доби військової демократії, коли князь звичай­но бенкетував разом зі своєю дружиною. Крім того, бенкети бу­ли спритним засобом залучення людей із різних суспільних верств до княжої дружини, що завжди відчувала нестачу квалі­фікованих воїнів і просто сильних і мужніх людей, котрі могли стати дружинниками. Згадаймо, що в ті суворі часи князі вели майже безперервні війни, придушували повстання племінних об'єднань, які не бажали коритися їхній владі, внаслідок чого дружина постійно втрачала людей^[253]. Нарешті, бенкети реалізува­ли представницьку функцію княжого двору, пропагували його красу і велич.

Літопис Нестора ставить знак рівності між гридями і дру­жиною у викладі історії непокори Ярослава Мудрого своєму батькові: «Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и уроком дающю Кыеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года, а тысячю Новѣго­родѣ гридемъ [дружині] раздаваху». Але раптом син перестав платити данину батькові. Володимир обурився і вирішив йти походом на Новгород: «Ярославъ же, послав за море, приведе варягы, бояся отца своего»^[254]. З цих лапідарних повідомлень мож­на зрозуміти, що дружина («гридьба») Ярослава, певно, була малочисленною і навряд чи могла встояти проти київського війська, тому йому і довелося наймати варягів «за морем», вір­ніше від усього в Швеції.

Термін «гридь» уже для ХІІ ст. був явно пережитковим і трапляється в джерелах надзвичайно рідко, майже виключно у новгородських літописах. Те ж саме можна сказати і про сто­ліття ХІІІ-е. З нечисленних згадок про них створюється вра­ження, що гридями у Новгороді тоді називали не просто княжих дружинників, а привілейовану частину княжого воїнства. Дже­рела ставлять гридів кінця ХІІ-ХІІІ ст. поряд з огнищанами, за­можними людьми, що входили до верхівки феодального су- спільства^[255].

У 1195 р. великий князь суздальський Всеволод Юрійович покликав новгородців у похід на Чернігів «на Ярослава и на все Ольгово племя... Идоша съ княземь Ярославьмь [Володимиро­вичем] огнищане и гридьба и купци». А під 1234 р. в новгород­ському літописі сказано: «Изгониша Литва Русь, оли до торгу, и сташа рушанѣ, и засада: огнищане и гридба, и кто купьць и гости, и выгнаша я ис посада опять»^[256]. В обох літописних текстах гриді поставлені поряд не лише з огнищанами, а й з купцями. Знаючи, що Новгород був одним з найбільших у Північній Європі осе­редків торгівлі, можна думати, що люди, яких називали гридя­ми, поряд з іншими заняттями, вели жваву міжнародну торгів­лю, в наведеному тексті — з Литвою.

Мужі. Розповідь про утвердження Олега в Києві продов­жена в «Повісті» словами, що свідчать про розшарування вер­хівки суспільства і провідну роль князя: «Поиде Олегъ, поимъ воя многи. И прия градъ [Смоленськ], и посади мужь свои... И взя Любець, и посади мужи свои» ^[257] (882 р.). Термін «мужи» утверджується в літописі з часів Рюрика. В описі походу Олега на Царгород 907 р. згадується, що «въ корабли [Олега] по 40 мужь»^[258].

Рюрику наслідував Ігор, йому Ольга, їй їхній син Святослав. Держава з самого початку існування мала одноосібного госу­даря. В Древлянській землі, складовій частині цієї держави, в часи Ігоря і Ольги існувало ще кілька місцевих князів, насправді племінних вождів. Це доводиться словами древлянських послів, що прибули до Києва незабаром по вбивстві Ігоря й мовили Ользі: «Мужа твоего убихомъ, бяше бо мужь твой аки волкъ восхищая и грабя, а наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю»^[259].У відображенні другої війни Ігоря з Греками (944 р.) читаємо: «Посла Игорь мужѣ своя к Роману [імперато­ру]»^[260]. Немає сумнівів у тому, що в обох текстах ідеться про обраних мужів, дружинників і бояр з оточення князя. А от зе­мельна власність у джерелах ІХ-Х ст. зовсім не згадується. Зем­ля тоді була і ще довгий час залишалась у спільній, корпоратив­ній власності правлячої страти, цю власність уособлював київ­ський государ.

Категорії мужів. Соціальна поляризація суспільства на Русі з часом набирала сили. За князювання Ольги (944-964) літопис вже відзначає різновиди княжих мужів, виразно виділяє їх вер­хівку, не лише в Києві, а й у Древлянській землі. Ольга зверта­ється до древлян, щр просили миру, зі словами: «Да аще мя про­сите? Право, то пришлите мужа нарочиты»^[261]. Смисл поняття «мужи нарочиты» розкриває продовження цих слів: древляни посилають до неї «лучьшие мужи, иже дерьжаху Деревьску зем- лю»^[262]. З тексту виходить, що нарочитые або лучшие мужи скла­дали верхівку древлянської знаті, котра «держала» Землю древ­лян. Оце слово «держала» свідчить про колективне володіння землею в цій області. Здобувши Іскоростень, Ольга полонених древлян «работѣ предасть мужемъ своимъ»^[263], тобто в рабство

Давньоруське суспільство часів Ігоря і Ольги представлене джерелами вже досить стратифікованим. Воно складалось з кня­жої родини, лучших або нарочитых мужів (то були княжі дру­жинники, і різні привілейовані люди, що не входили до дружи­ни), селян і городян. За свідченнями літописців, соціальна струк­тура суспільства по Ользі далі ускладнюється, що, зокрема, від­билось у вживанні дефініцій, які вони прикладали до руських людей. Літопис називає мужів її сина Святослава «лѣпшими»: Він посилає до грецького імператора «лѣпшие мужи» з пропо­зицією миру. Ольжин онук Володимир роздає гради «мужамъ добрымъ, смысленымъ и храбрымъ», серед них також виділяю­ться «лучшие»^[264]. Ця тенденція і далі зберігається на сторінках «Повісті».

Бояри. Дещо пізніше від мужів і дружинників на сторінках «Повісті временних літ» і Новгородського першого літопису з’являються бояри. Вони була супутниками Олега під час його нападу на Візантію 907 р. Джерело справляє враження, що боя­ри складали найближче оточення князя, можливо, до них вхо­дила якась частина старших дружинників. Князь посилає до імператора людей «великого князя рускаго, от всѣх, иже суть под рукою его свѣтлыхъ и великихъ князь, и его великихъ бояръ»^[265] (текст угоди з з Греками 912 р.). Чи вкладався якийсь зміст в епітет «великие» щодо інших, крім Олега, князів і бояр? Напевне, ні. Бо в тексті наступного за часом договору князя Ігоря з Візантією 944 р. читаємо: «великий князь руский и бо- ляре его»^[266]. Бояри були визначною групою членів панівної вер­стви. Поряд з князем називались його бояри. Боярство було неоднорідним з самого початку його формування. В пізніших літописах є згадки, щоправда, нечисленні, що бояри князів стоя­ли вище в суспільстві від бояр їх синів. На таку думку наводить, наприклад, текст Галицько-Волинського літопису під 6719 р.: «Бе бо вои Даниловы болшии и крепльшии, бяше бояре велиции отца его вси у него»^[267].

За літописними згадками Х ст. боярство виглядає консолі­дованим, а джерела ХІ ст. застають його вже диференційованим, розділеним на «великих» і «менших». Існували різні судові штрафи за образу самих бояр і членів їхніх родин. Це доводи­ться церковним уставом Ярослава Мудрого середини ХІ ст.^[268] Природно, що між великими і меншими боярами могли існувати відносини субвасалітету. Глухі свідчення цього містяться в Київському ХІІ ст. та інших літописах ХІІ-ХІІІ ст.

Зростання боярства як панівної верстви супроводжувалося накопиченням майна, коштовностей, срібла і золота, а пам'ятки писемності ХІІ ст. сповіщають про перетворення бояр у великих і середніх землевласників. Завдяки цьому термін «боярин», що спочатку відносився до знатних і багатих людей, згодом став прикладатися до всієї панівної верстви: членів дружин, і не лише великого князя, а й інших князів, і навіть не служилої знаті, одним словом, до тих, хто був здатний утримувати чималу кількість добре озброєних і споряджених людей.^[269] М.Б. Свердлов посилається на текст Галицько-Волинського літопису ХІІІ ст., в якому слово «боярин» використане як позначення суспільної верстви, що відрізнялася і від селян, і від міщан: «вся земля по- пленена бысть: боярин боярина пленившю, смердъ смерда, градъ града, яко же не оставитися ни единой веси не плѣненѣй»^[270].

Наростання економічної потуги боярства полегшило і зро­било можливими його виступи проти князів, часом навіть зброй­ні, як неодноразово діялося в Галицько-Волинському князівстві і Новгородській землі^[271]. Цей процес набирав сили повсюдно на Русі й підштовхував удільну роздробленість, починаючи з сере­дини ХІІ ст. Все ж таки бояри продовжували залежати від князів і в розпалі роздробленості. Вони дорожили дефініцією «княжий муж», хоч би тому, що перебували під княжим захистом. Перша стаття Поширеної Руської Правди передбачала подвійну виру (штраф) і покарання всієї общини (верві), на землі якої вбили княжого мужа, якщо вона не видасть вбивцю (третя стаття По­ширеної Правди).

Галицькі бояри. На окрему розмову заслуговують галицькі великі бояри. Роман Мстиславич загинув у Польщі (1205 р.) в зеніті своєї могутності й слави. Зійшов з політичної арени «са­модержець всієї Руської землі», як назвав Романа у посмертній похвалі йому галицький літописець. Об'єднання Галичини, Во­лині і Київщини, придушення боярської опозиції, нищівний роз­гром половців, високий міжнародний авторитет Романової дер­жави — все це по суті трималось на особі і силі великого князя. Заведений Романом, принаймні на підлеглій йому частині Русі, «добрий порядок» мав підтримуватися його нащадком і наступ­ником. На жаль, старшому сину Романа Данилові в годину бать­кової смерті ледве виповнилось чотири роки. Підняло голови бунтівне галицьке боярство, розбите, але не викорінене Романом.

Здавалось, велетенське колесо історії зробило оберт назад: Галичина і Волинь надовго поринають у вир удільної роздроб­леності. Сутички між боярством і центральною владою дедалі частішають. Галицький літописець з гіркотою зауважує: «Вели­ку мятежю въставшю въ земди Руской»^[272]. Перш, ніж продовжити оповідь про боярську смуту в Галицькій землі, варто, здається розповісти, хто такі були ті галицькі олігархи. Галицьке бояр­ство являло собою історичний феномен, якого не знали інші князівства і землі Південної Русі. Хіба що бояри Новгорода Великого (котрі, починаючи з середини ХП ст., майже щорічно виганяли свого князя і брали собі іншого) могли помірятися з галицькими силою, свавільністю, зухвальством, пихою і без­межним властолюбством. Історикам невідомий початковий етап становлення суспільно-економічної й політичної могутності бояр Галицько-Волинського князівства. Подібно до самого стольного града Галича, тамтешні бояри наче несподівано випірнають на сторінках давньоруських літописів і польських хронік. І з’явля­ються вони на літописних сторінках у 40-х роках ХІІ ст. вже дуже сильними, впливовими і пихатими.

Об’єднання Галицької й Волинської земель, проведене зу­силлями Романа Мстиславича 1199 р., виявилось неміцним і недовговічним. Надто мало часу (всього близько шести років) існувало воно, щоб могли скластися й зміцніти адміністратив­ний апарат, системи судочинства і збирання данини, усталися влада на всій величезній території великого князівства. Та й зов­сім різними були ці частини нового державно-політичного утво­рення: Волинь з її стабільною центральною владою, земельною аристократією, що в цілому підтримувала свого князя, і Галичи­на, у якій Роман так і не встиг ні приборкати боярських олігар­хів, ні зміцнити свою владу. Тому по загибелі Романа створене ним Галицько-Волинське князівство швидко розпалося. І виною тому були галицькі бояри^[273].

Політична могутність галицького, та й будь-якого іншого, великого боярства стояла на їхніх багатствах, насамперед, на зе­мельних володіннях. Сама проблема виникнення боярського, тобто крупного, землеволодіння на Русі належить до числа най­складніших у науці. Досі вона задовільно не вирішена вченими через скупість і суперечливість свідчень джерел. Неясна навіть хронологія цього явища.

Не претендуючи, знову-таки через брак необхідних джерел, на універсальне розв’язання згаданої проблеми, спробую визна­чити, бодай приблизно, час складання боярської земельної влас­ності у Галицько-Волинській Русі непрямим шляхом. Мова йти­ме про час активізації боярства як політичної сили. Адже це могло статися лише тоді, коли ці феодали зробились великими землевласниками, на них працювало багато залежних селян. Бо­яри накопичили багатства, обзавелись власними загонами озбро­єних людей^[274].

Скористуюсь переважно свідченнями джерел, що стосую­ться галицького боярства, — воно набагато активніше від во­линського втручається до політичного життя своєї землі й ве­ликого князівства в цілому. Для цього існували свої причини, і головна криється в особливостях походження боярського стану (про що йтиметься далі) і традиційній слабкості центральної влади в Г алицькому князівстві другої половини ХІІ ст.

Київський літопис 40-х — початку 50-х років ХІІ ст., що ко­ристувався у даному разі якимись галицькими джерелами, взага­лі не згадує про будь-яку участь галицьких феодалів у держав­них справах князівства. Усі питання внутрішньої та зовнішньої політики перший князь Галича Володимирко Володаревич вирі­шував одноосібно, принаймні, літопис не називає поряд з ним його радників-»мужів». Щоправда, джерело дає підстави дума­ти, що з самого початку дехто з місцевих бояр був невдоволений владним князем (1145 р. «галичани», в яких можна бачити і бояр і верхівку городян, скориставшись відсутністю у місті Володи­мира, збунтувались і запросили на його місце Івана Берладника^[275]).

Становище змінилось, і, судячи з літопису, неначе раптово, з початком князювання його сина Ярослава. Наступного дня по раптовій кончині батька у кінці 1152 р. Ярослав Володимирович просить повернутися з дороги київського посла Петра Борисла- вича, ображеного і вигнаного геть Володимирком. «И види [Петро] Ярослава сѣдяща на отни мѣстѣ в черни мятли и въ клобуцѣ, такоже и вси мужи его»^[276]. Ці «мужі» тобто великі га­лицькі бояри, швидко заволодівають владою в князівстві — і бе­руть гору над Ярославом.

Кормління. Вже наступного, 1153 р., під час наступу київ­ського князя Ізяслава Мстиславича на Г алицьку землю, «галичь- скии ж мужи почаша молвити князю своему Ярославу: «Ти еси молодъ, а поеди прочь и насъ позоруй, како ны будеть отець твой кормилъ и любилъ, а хочемъ за отца твоего честь і за твою головы своя сложити»... И тако послаша князя своего прочь, а сами поѣхаша биться»^[277]. У цих пихатих і гордовитих словах відчувається зневага до молодого князя і прагнення бояр самим вершити воїнські справи. І не лише воїнські, як згодом з'ясує молодий государ.

Отже, на початок 50-х років ХП ст. у Галицькому князівстві феодальна земельна аристократія вже встигла скластись. Корот­ке свідчення київського літописця проливає світло не лише на високий соціальний статус боярства у Галицькій землі, а й на відносини сюзеренітету-васалітету, що сформувалися там. Вияв­ляється, вже навколо першого галицького государя Володимир­ка стояли ці «галицькі мужі», яких він «кормил и любил».

Існують різні тлумачення давньоруського поняття «корм­ление». Одні історики бачили у «кормленщиках» своєрідних ранніх поміщиків: мовляв, їм надавали землі за службу чи з ін­ших міркувань (з ласки государя, для того, щоб оточити себе сильними васалами тощо). Інші, і така думка поділяється біль­шістю вчених, думали, що сюзерен надавав васалові не помістя, а лише права на «держання» міст і волостей і отримання від них прибутків^[278].

Таке тлумачення терміну «кормління» неодноразово під­тверджується Галицько-Волинським літописом. Наведу два харак­терних місця цього джерела. Близько 1235 р. Данило Романович «прия землю Галицкую и розда городы бояромъ и воєводамь, бяше корма у нихъ много»^[279]. А незабаром після Батиєвої навали на Русь Данило послав свого стольника Якова до боярина Доб­рослава, котрий самочинно захопив владу в Г аличині, з наказом: «Чернѣговскыхъ бояръ не велехъ ти, Доброславе, приимати, но дати волости галицкымъ»^[280].

Ці корми бояри одержували натурою (продуктовими дани­нами) і грішми. Як слушно зауважив В.Т. Пашуто, «кормління то і є підручництво». Так поступово складалась на Русі систе­ма сюзеренітету-васалітету^[281]. Немає сумнівів у тому, що васали прагнули заволодіти і самими волостями й містами, з яких одержували корм. І часто досягали успіху: їм жалували самі ті міста і землі.

Принагідно відзначу, що тема «кормління» і нині не уяв­ляється вченим цілком ясною. Дійсно, якщо бояри користува­лись кормами з того чи іншого міста або волості, то постає слушне питання: яким чином надходили їм ті прибутки, чиїми руками вони стягались? Навряд, чи це робили на боярську ко­ристь княжі тіуни й інші магістрати верховного сюзерена. Швид­ше від усього, корм збирали самі «кормленщики» та їхні люди, користуючись при цьому позаекономічним примусом. А в цьому випадку доводиться визнати, що згадані міста й волості перебу­вали в умовному володінні кормленщиків — адже експлуатація залежного населення у формі ренти є однією з головних ознак феодального землеволодіння.

Слід зауважити, що дослідження характеру і типів боярсько­го землеволодіння утруднюється самою специфікою феодальної земельної власності — її розміри і рамки в більшості випадків досить умовні, а джерела часто залишають можливість різних, буває протилежних за змістом, тлумачень. Як писав знавець проблеми, феодальна власність могла мати і точні параметри і конкретні розміри, але не обов’язково. «Наприклад, феодаль­ний сеньйор міг залишити за собою частину феодальної ренти, а васал у свою чергу міг одержати як феод [умовне держання, лен] землю з її селянами від іншого сеньйора, тобто робився держателем землі одразу від двох чи більше сеньйорів, котрі стояли над ним»^[282].

У зв’язку з проблемою «кормління» і, головне, з тією ве­ликою політичною роллю, яку відігравало боярство в західно- руських землях, особливо, у Г алицькій, постає питання про дже­рела формування крупного боярського землеволодіння. З ним прямо пов’язане інше: чому так блискавично, вже в перші роки існування Галицького князівства, бояри виступають на політич­ну сцену як могутні і мало залежні від свого князя політики?

Адже великі галицькі бояри почувались і поводились, мов справжні господарі землі. Вони жили у розкошах, носили доро­гий іноземний одяг, золоті ланцюги, коштовну зброю, їздили на чудових, привезених з Угорщини й інших країн, конях. Бояри будували собі не те що палаци, а справжні замки. У містечку Судова Вишня поблизу Львова археологи розкопали добре укріп­лений феодальний замок Вишню (в містечку Судова Вишня), куди бояри Молибоговичі у 1230 р. вирішили заманити Данила Романовича і вбити його: «Филиппь безбожный зва князя Да­нила въ Вишню; другии же съвѣтъ сътвориша на убиение его»^[283]. Князя врятував лише випадок.

Той замок розкопав львівський археолог О.О. Ратич. Він існував у ХІІ-ХІІІ ст. Вченим було відкрито могутні земляні ва­ли, у яких збереглися залишки дерев’яних кріплень, — подібних до тих, що містяться у валах великих давньоруських міст Києва, Чернігова, Галича та ін.^[284] У такому замку боярські воїни і слуги могли витримати облогу сильного війська. Матеріали археоло­гічних розкопок та наш літопис свідчать, що в таких замках бояри нагромаджували запаси продовольства і зброї.

Дійшло до того, що, скориставшись з боярської смути у зем­лі і слабкістю приведених боярами князів-Ігоревичів, у Г аличі в 1213 р. вокняжився... боярин Володислав!^[285] Це було нечуваним і цинічним порушенням законів феодальної ієрархії, за якими на Русі князем міг бути лише народжений ним, член династії Рю- риковичів. Єдиний раз на Русі боярин став князем, хай і не не­довго (наступного року його усунув угорський король^[286]), і це зай­вий раз свідчить про величезну силу, пихатість і зарозумілість галицьких олігархів.

Землеволодіння бояр. Здавна у науці утвердилась думка, що джерел складання боярського землеволодіння існувало кілька. Відзначивши, що на Русі, як і всюди в Європі, велика власність виростала «на руїнах дрібної», авторитетний історик минулого назвав як одне з її головних джерел «пожалування населеної землі у вотчину государем»^[287]. Учений віддавав належне й іншій формі виникнення боярських маєтностей: експропріації, хоча й не вважав насильницьке загарбання феодалами общинних зе­мель основним методом утворення великого землеволодіння в Київській Русі, він бачив його в дії суто економічних чинників, завдяки чому «володіння менш щасливих общинників танули, мов снігова брила, під весняним сонцем» на користь більш щас­ливих, що ставали з перебігом часу великими феодалами»^[288].

До цих способів нагромадження земельних володінь сучас­на наука додала хіба що придбання. В.Л. Янін вважає, що го­ловним шляхом розвитку вотчинної власності феодалів була купівля в общинників. Він думає, що такий спосіб прогресував протягом ХІІ-ХІІІ ст., якщо вже джерела того часу фіксують активну участь бояр у грошовому обігу^[289]. Ці слова особливо справедливі для Новгородської землі того часу, в якій вже існу­вали розвинуті товарно-грошові відносини.

Проте існує ще одна концепція джерел складання великої земельної власності у Давній Русі. Вона належить Б.О. Рибако- ву. Вважаючи вотчину первинною ланкою феодалізму, вчений вбачає її коріння у володіннях племінної знаті, що перетвори­лась у перебігу розвитку феодального способу виробництва у вотчинників-феодалів. «До цього можна додати, — пише він, — деяку кількість загарбань і бенефіціальних пожалувань з боку вищої князівської влади і її дружинників»^[290].

Певна річ, було б наївним шукати головну і універсальну причину виникнення великого землеволодіння: зрозуміло, що в кожному конкретному випадку, в певних соціальних, економіч­них і природних умовах переважала якась одна з них. Та стосо­вно південноруських земель названі Рибаковим джерела скла­дання боярського землеволодіння уявляються мені найбільш можливими.

Історики не раз відзначали слабкість центральної влади, засилля бояр у Галицькій землі, недостатню централізацію князівства, що й стало основною причиною порівняно пізнього складання державної території Галицької землі. Завдяки цьому переросла у феодальну племінна аристократія зберегла і при­множила далі свої землі за рахунок князівських пожалувань, купівлі й загарбання общинних земель. На користь сказаного свідчить історія так званих болохівських князів.

Болохівська земля була розташована у горішній течії Захід­ного Буга, басейнах річок Горині, Случі і Тетерева. Болохівські князі були представниками поступово вирослої у феодальну племінної знаті, що привільно почувалася на окраїнах Галицької землі і противилася намаганням князів поширити на їх терито­рію системи влади, збирання данини і суду.

У часи Данила Галицького ці князі (гадаю, насправді не­давні племінні вожді) стали у відкриту опозицію проти цен­тральної влади, навіть пішли на співробітництво з монголо-та- тарськими поневолювачами, аби тільки зберегти власні володін­ня і можливість самовладно, не озираючись на князя, розпо­ряджатись ними^[291]. Не випадково все те відбувалося далеко від центру князівства... Словом, якщо не взяти до уваги перерос­тання володінь родоплемінної знаті у феодальні, то неможливо уявити, яким чином так стрімко піднеслись і забрали владу в руки галицькі великі бояри.

«Передні мужі» (великі бояри) галицького государя Ярос­лава Володимировича міцно тримали в руках свого князя, кот­рий і кроку не міг ступити без погодження з ними. Вони бру­тально втручались до його особистого життя, примушували жи­ти з нелюбою дружиною Ольгою, а кохану жінку Анастасію спалили на вогнищі перед очами схопленого ними і ув’язненого князя^[292]. Не зміг позбавитися боярської опіки й син Ярослава Володимир, якого бояри примушували танцювати під їхню дуд­ку і виганяли з князівства^[293]. Переконавшись у ворожості і анти­державних настроях і діях більшості галицьких великих бояр, Роман Мстиславич близько 1199 р. жорстоко розправився з час­тиною їх, інших вигнав з князівства, а маєтності конфіскував^[294]. Але Роман не встиг викоренити велике галицьке боярство.

По загибелі Романа в Польщі (1205 р.) більшість удільних князів і бояр, що раніше смиренно сиділи в галицьких та во­линських землях і містах з ласки й дозволу великого князя, в усьому корилися йому, служили у війську і платили данину, відчули себе повновладними панами. Та якщо волинське велике боярство загалом підтримувало синів загиблого, чотирирічного Данила і дворічного Василька (джерела називають братів зви­чайно Романовичами), то галицьке збунтувалося і зовсім вий­шло з-під їхньої, ще дитячої руки.

Після смерті Романа під Завихостом його заступила дру­жина Анна, яка правила Галицько-Волинським князівством від імені малолітнього Данила. Державні права княгині були виз­нані угорським королем Андрієм і малопольським князем Лєш- ком. Анна спиралась на частину вірного Романовичам волин­ського боярства, зобов'язаного покійному князеві особистим зба­гаченням, на Романову закуту в залізо військову дружину, го­ловне ж — на середні шари і верхівку городян, союзників її чоловіка у придушенні волинської, а згодом галицької боярської опозиції^[295].

На зміну відносно єдиному Галицько-Волинському князів­ству Романа з 1206 р. прийшли децентралізовані й роздроблені Галицька і Волинська землі, у складі яких виділилось ще по кілька удільних князівств. Всі вони прагнули проводити власну зовнішню і внутрішню політику. Зміна політично-соціальної си­туації в краї полегшила західним сусідам можливість втручання у внутрішні справи обох земель і намагання розділити між со­бою багату спадщину Романа Мстиславича. Йдеться про Угор­щину і Польщу.

Та спершу небезпека над Галицько-Волинським князівством насунулася зі сходу. Після загибелі Романа його ворог Рюрик Ростиславич (кинутий ним до монастиря), за образним виразом північноруського літописця, «смета с себе чернечьскые порты и седе Кыеве»^[296]. Він одразу змовився з чернігівськими князями Ольговичами і восени 1205 р. організував похід на Галич, що не приніс йому успіху. Але на тому він не заспокоївся, і наступного року знову ходив на Галич, і знову невдало.

Як сповіщає Галицько-Волинський літопис, угорський ко­роль Андрій ІІ, дізнавшись про кончину Романа, зустрівся з Анною в галицькому місті Сянику, «приялъ бо бѣ Данила яко милаго сына своего, оставилъ бо бѣ у него засаду»^[297], тобто по­садив залогу в замку Галича. Тим самим король взяв у опіку Галицько-Волинське князівство, що стояло на межі розпаду. Відтепер Андрій титулує себе в своїх писаних латиною грамотах королем Галичини й Волині («rex Galiciae et Lodomeriaeque»)^[298].

Проте в наступному, 1206 р. над Галицько-Волинським кня­зівством нависла нова, ще грізніша біда. Ольговичі, традиційні вороги єдності Русі й давні союзники та родичі половецьких ханів (здебільшого вони одружувалися з ханськими доньками), організували новий похід на Галич. Разом з ними йшли їхній родич київський князь Рюрик Ростиславич, смоленський воло­дар Мстислав Романович, сіверські князі Ігоревичі: Володимир, Роман, Святослав і Ростислав, сини героя «Слова про Ігорів по­хід» Ігоря Святославича. Становище ускладнювалось тим, що із заходу до кордонів Волині рушив польський князь Лєшек. Пів- нічноруський Лаврентіївський літопис сповістив: «Королю же перешедшю чересъ Горы и слыша, оже Ляхове идут к Володи- мерю [Волинському] Олговичемь в помочь»^[299]. Король Андрій відігнав коаліцію князів від Галича. У цих подіях галицькі ве­ликі бояри відігравали деструктивну роль, сприяючи руйнуван­ню Г алицько-Волинського князівства.

Далі літописець коротко сповіщає, що «король примирив ляхів»^[300]. Виходячи з цих слів, М.С. Грушевський вирішив, що тоді була укладена угода між королем і Лєшком про взяття під покровительство вдови Романа з малими дітьми. На його думку, вони виробили план запрошення до Галича князя зі сторони. Вибір упав на сина Всеволода Велике Гніздо Ярослава, котрий був удільним князем у Північно-Східній Русі^[301].

Висловлювалась також думка, що угорський уряд покликав до Галича з Переславля Залєського Ярослава Всеволодича на прохання княгині Анни і тому прибрав з Галича свою залогу^[302]. Адже перед повідомленням про це Лаврентіївського літопису в ньому сказано, що галицькі бояри таємно послали по Володи­мира Ігоревича^[303]. Прихід Ярослава міг би, мабуть, захистити Га­лич і князівство від хижих бояр та їхніх маріонеток — черні­гівських Ігоревичів. Ярослав без жалю залишає непоказний стіл Переславля і швидко йде на південь. Проте у дорозі він довідує­ться про те, що є сильніші за нього конкуренти на галицьке княжіння — Ігоревичі, і повертається додому^[304].

Утвердження чернігівських княжичів у Галичі полегшува­лось поверненням з еміграції могутнього боярського роду Кор- мильчичів, «иже бѣ загналъ великый князь Романъ невѣры ради, словяху бо Игоревича»^[305]. Як бачимо, ще за життя Романа і в часи його найвищої могутності галицькі бояри зраджували його, плели інтриги з сіверськими князями. З появою у Г аличі Корми- льчичів серед боярської верхівки перемагає чернігівсько-сівер- ська партія, і бояри закликають Ігоревичів на княжіння. Це ста­лося влітку 1206 р.^[306]

Неважко уявити собі, як сприйняла цю зловісну звістку княгиня Анна, котрій обіцяв свій захист угорський король — а натомість зрадив її. Вона спішно виїздить до старої Романової вотчини, Володимира-Волинського. У Галичі князем сів Воло­димир Ігоревич, а його брат Роман в іншому стольному місті Галицької землі Звенигороді. Союзники і покровителі Ігоревичів Ольговичі повернулись на Чернігівщину^[307].

Проте Ігоревичі не задовольнилися Галичиною, вони зазі­хали і на Волинь, де Володимир планував посадити князем тре­тього брата, Святослава. Літописець лаконічно зауважує: «хо- тящю Вълодимерю искоренити племя Романово, поспѣвающимъ же безбожнымъ галичаномъ»^[308], тобто ворожому Романовичам великому боярству. Ігоревичі висилають до громади Володими- ра-Волинського якогось попа з дорученням переказати: зруйну­ємо місто, якщо не видасте нам Романовичів і не приймете на княжіння Святослава. Більшість городян і відданих Романовій родині волинських бояр з обуренням зустріли цю нахабну вимогу й навіть хотіли забити того попа. Проте знайшлись і такі бояри, що «имѣаху бо лесть въ сердци своемь», і сказали: «Не подобаеть намъ убити посла»^[309].

Певно, ворожа Романовичам партія на Волині була досить сильна, бо наступного дня Анна вирішила тікати з Володимира. Галицький книжник, мов у авантюрному рицарському романі, емоційно розповідає про цю нічну втечу: княгиня «съвѣтъ сътвори с Мирославомъ,.и на ночь бѣжаша в Ляхы». Дядько взяв Данила і вийшов з міста, а піп Юрій з годувальницею, узявши Василька, вийшли через пролом у стіні. «Не вѣдяху бо камо бѣжащю, бе бо Романь убиенъ на Ляхохъ, а Лестко мира не сътворилъ»^[310].

Літописець надміру драматизував і без того вельми драма­тичні події. Адже Анна добре знала, куди їй «бігти». Бо ще за життя Романа, у кінці 1204 чи на початку 1205 р. було укладено троїсту русько-угорсько-польську союзну угоду^[311]. Про це свід­чить пізніша, близько 1206 р., звістка нашого літопису. Поль­ський князь Лєшек тоді «посла посол свой Вячеслава Лысого, рекый королеви [Андрію ІІ]: «Азъ не помянухъ звады Романо­вы»^[312]. Присягались ми з тобою, говорили один одному вони, якщо залишаться живі його діти, мати до них любов... Давай тепер підемо і відвоюємо їм їхню отчину^[313]. Поряд із таким пере­важно формальним (як покажуть наступні події) додержан- ням союзницьких зобов’язань щодо родини Романа, угорський король і краківський князь підписали, ймовірно, того самого 1206 р. угоду про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській Русі. Галичина потрапляла під опіку короля, Волинь — поль­ського князя.

Отже, Анна з дітьми вирушила до Кракова, де її, за словами прихильного до неї літописця, «з великою честю» прийняв Лє- шек. Водночас, розуміючи, що власними силами йому не захо­пити і не утримати Волинь, краківський князь зав'язує нові сто­сунки з угорським королем, метою яких був воєнний союз для боротьби за Південно-Західну Русь. Новий польсько-угорський союз був скріплений. відісланням Данила до угорського двору (Василько з матір'ю був затриманий у Кракові)^[314]. Ці факти кида­ють справжнє світло на польсько-угорську угоду: обидві сторо­ни дивилися на малих синів Романа, як на заручників у тій складній і не дуже-то порядній політичній грі, яку вони вели навколо Галичини і Волині.

Г алицькі бояри в більшості прихильно поставилися до пла­нів Угорщини і Польщі розділити Галицько-Волинське князів­ство. Бо їх турбували лише власні володіння і можливість далі збагачуватись. І в наступні роки, коли брати Романовичі пос­тупово відвоюють батьківську спадщину, утвердяться в Галичі, Володимирі. Перемишлі, Белзі та інших містах, вони наштовху­ватимуться на спротив і ворожнечу боярства, що не зупинялося ні перед чим, аби скинути їх зі столів і посадити на ті столи своїх маріонеток, на зразок Ігоревичів чи Олександра Белзького, двоюрідного брата Романовичів.

Старцы градские. Бояри здебільшого жили у містах. Недо- сить вивчену проблему являє собою це мешкання бояр у міських центрах, їх вростання в структуру міського населення^[315]. Джерела недосить ясно освітлюють її. Поряд з боярами у літописах вже з кінця Х — початку ХІ ст. з’являються «старці градські», з яких деякі історики звичайно і починають історію городського боярства.

Досі вчені не дійшли спільної думки щодо походження, діяльності й ролі в суспільстві «старцев градских». На думку В.Й. Ключевського, у розповіді про добу князя Володимира Святославича літопис називає торгову аристократію «нарочити­ми мужами», а десяцьких, соцьких та інших міських чиновни­ків — «старцами градскими» або «старійшинами над усім гра­дом». Ця військово-правляча старшина вийшла з купецтва^[316]. Ін­шої позиції дотримувався С.В. Юшков. На його погляд, старці градські були землевласниками (насамперед боярами), тому кия­ни, чернігівці та ін. були не купцями і промисловцями, а місце­вими феодалами, котрі зміцнились під захистом міста і жили в своїх міських дворах^[317]. Б.Д. Греков вважав тих старців особли­вим різновидом знаті. На його думку, вони могли бути зем­ськими боярами^[318].

«Градские старцы» згадані в літописі лише п’ять разів. Всі згадки відносяться до часів Володимира Святославича. Уперше про них мовиться в «Повісті временних літ» під 983 р. у дра­матичній розповіді про вбивство киянами-язичниками двох ва- рягів-християн. Тоді громада вирішила принести людську жерт­ву язичницьким богам: «И реша старци и боляре: «Мечемь жребий на отрока и деѣвицю; на него же падеть, того и зарѣ­жемъ богомъ»^[319].

Вкупі з боярами старці градські згадуються літописцем і в наступних трьох випадках. Під 987 р. (дата, як і попередні, неточна) йдеться про залучення їх до найважливішої справи прийняття християнства: «Созва Володимеръ боляры своя и старци градьскиѣ, и рече имь: «Се приходиша ко мнѣ болгаре, ръкуще: «Прими законъ нашь». Далі до князя завітали посли від «німців» — християн західного обряду, іудеїв і греків. Бояри і старці порадили князеві послати довірених людей до країн, звідкіля приходили посли, і ознайомитись з їхньою божою службою^[320]. Літописна оповідь про освячення Десятинної церкви підсумовується такими словами: «И створи [князь] праздникъ великъ в тъ день боляромъ и старцемъ градским, и убогим раздая имѣнье много»^[321]. Нарешті, під 996 р. у «Повісті» вміщено повчальну історію про те, як Володимир Святославич вирішив було відмінити віри за вбивство і почав страчувати вбивць. Але «рѣша епископи и старци: «Рать многа, оже вира, то на оружьи и на коних буди»^[322].

В.Й. Ключевський припустив, що Володимир Святославич, котрий виріс у Новгороді Великому і добре знав міські порядки, приблизив до себе городську старшину, щоб спиратися на них у скрутну мить. Тому і в Києві князь зробив ставку на старців градських, що були кимось на зразок земських бояр^[323]. Розгля­нувши наведені контексти, М.М. Тихомиров дав власне пояс­нення своєрідного феномену «старцев градских». Це поняття зустрічається насамперед у старшому від літопису Слова про те, «како крестися [Володимир], возмя Корсунь». У Слові вміщена запозичена літописом фраза «Созва Володимеръ боляры своя и старци градъскиѣ»^[324]. Цей літературний термін і був використа­ний літописцями. Не випадково у деяких списках «Повісті» замість «старцев градских» бачимо «старцев людских», пред­ставників міського населення, в середовищі якого народжу­валась власна знать, «нарочитые люди или «нарочитая чадь», що протиставлялась простой «чади», Отже, зробив висновок Тихо­миров, «старцы градские» є терміном, характерним для «Повіс­ті», і він трапляється лише у текстах, пов’язаних із діяльністю Володимира^[325]. Відсутність згадок про старців градських у літо­писах постволодимирової пори свідчить про те, що їх почали називати по іншому: мужами, боярами тощо.

Суспільство часів Володимира Святославича було достат­ньо стратифікованим, особливо зважаючи на його молодість і соціальну незрілість державної організації країни. У знамени­тій розповіді Нестора про учти Володимира в фольклорно- легендарній формі химерно відбився склад київської людності: «По вся недѣля устави [князь] на дворѣ въ гридьницѣ пиръ творити, и приходити боляром, и гридем, и съцьскымъ, и де- сяцьскымъ, и нарочитымъ мужемъ, при князе и безъ князя»^[326]. В цьому контексті гриді були верхівкою дружини, частина бояр до неї входила, а нарочиті мужі, як вважав Тихомиров, були частиною міського населення, хоча з літописних контекстів можна зробити висновок, що, починаючи з часів Ольги, ними називали суспільну (спочатку племінну) верхівку. а то й княжих дружинників вищого рівня. Соцькі й десяцькі представляли міську громаду.

Дружина. Слова про світлих і великих князів і бояр з дип­ломатичних угод з Візантією не викликають довіри істориків ще й тому, що тексти угод були перекладені з грецької на початку ХІІ ст. Перекладач явно користувався звичними для нього поняттями свого часу. Інакше виглядає справа із використанням у літописі слова «дружина». Хоча дружина при князі з’являється принаймні в ІХ ст., за Аскольда, джерельні звістки про неї починаються в давньоруських літописах з часів появи Олега в Києві близько 882 р. Уже з перших згадок дружини в літописах зрозуміло. що вже за Олега вона набирає великого значення. А от свідчення про стосунки князя з дружинниками в літописах беруть початок із часів Ігоря, після 912 р.

У перебігу другого походу Ігоря на Греків 944 р. сталася битва: «Русь же възратишася къ дъружине своей къ вечеру», як свідчить літописець. Можливо, в цьому тексті йшлося про дру­жинний табір, ставку князя: він «созва дружину и нача думати» з приводу пропозиції імператора укласти мир. Дружинники запропонували князеві взяти запропоновані греками золоті паво­локи й не воювати з ними, і «послуша ихъ Игорь»^[327]. По суті, дружина вирішує питання війни і миру в мало консолідованій державі Ігоря. В.І. Сергеєвич влучно зауважив, що «дружині не можна наказувати, її слід переконувати»^[328]. Так буде ще півсто­ліття, до встановлення ранньофеодальної монархії на Русі в останні роки князювання Володимира Святославича.

Ігор виглядає в джерелах особливо залежним від дружинни­ків князем. Об’єктивно це свідчить про те, що за нього державна влада не була ще достатньо сильною і організованою, а сам князь не користувався авторитетом серед своїх дружинників, на відміну від попередника Олега і наступниці Ольги. Ігор слухає­ться дружину у всьому. І не лише у важливій державній справі — укладенні миру з Візантійською імперією.

Восени того року дружина спонукує Ігоря піти в Древлян- ську землю: «Поиди, княже, с нами в дань, да и ты добудешь, и мы. И послуша ихъ Игорь». Вираз «и послуша ихъ Игорь» сум­ним рефреном супроводжує державну діяльність цього князя і, врешті решт, визначає його трагічну долю^[329]. Похід закінчується смертю Ігоря і частини його дружинників («деревлене убиша Игоря и дружину его: бѣ бо ихъ мало»)^[330].

Руські государі другої половини Х ст. Святослав Ігоревич і його син Володимир відображені в літописі як справжні дру­жинні князі, що шанують свою дружину і рахуються з нею. Це при тому, що обидва володіли сильним і незалежним характе­ром. Таким виглядає Святослав у оповіді «Повісті» за 964 р. про початки його князювання (коли він перейняв владу від матері Ольги). Дружинники у всьому слухаються свого государя,та й він цінує їх. На умовляння Ольги хреститися Святослав з бен­тежністю відповідає: «Како азъ хочю инъ законъ прияти единъ? А дружина моа сему смѣятися начнуть!» Она же рече ему: «Аще

ты крестишися, вси имуть тоже створити!». Он же не послуша матере...»^[331]. Можливо, Святослав Ігоревич не розумів важливос­ті прилучення до універсальної світової релігії, як це розуміла його державна матір. Але й якщо зрозумів би, то все одно не зміг би зважитися здійснити такий важливий крок без ради з своєю дружиною, — певна річ, з її верхівкою, бо дружина тоді вже була відчутно розшарованою.

Літописці велемовно розповідають про увагу і любов Воло­димира Святославича до своєї дружини. Колоритно описуючи учти, що їх влаштовував князь у своїй гридниці, Нестор пише: «Егда же подъпьяхуться [дружинники], начьняхуть роптати на князь, глаголюще: «Зло есть нашим головамь: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными». Се слышавъ Воло- димеръ, повелѣ исковати лжицѣ сребрены ясти дружинѣ, рек сице, яко: «Сребромь и златом не имам налѣсти дружины, а дружиною налѣзу сребро и злато, якоже дѣдъ мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра»^[332].

Мені здається, що літописець вписав у свій текст уривок дружинного фольклору, мабуть, якоїсь пісні, що нею воїни оспі­вували свого пана, не забуваючи при тому про себе. Навряд чи подібні історії відбувалися насправді, як у стосунках Володими­ра з дружиною, так і його попередників. Для сучасного історика є важливою донесена джерелом суспільна думка, за якою князь із дружиною складав немовби єдине ціле. Вона йде від прадав­ніх часів, з тієї пори, коли князі обзаводились постійними зброй­ними загонами. Відносини між князем і дружиною могли бути й службові, й неформальні, теплі, вона поділяла успіхи й невдачі князя. Адже «дружина — головна підпора княжої власті, 1 йому, окрім дружини, властиво нема на кого покластись. Тому ради­тися з дружиною, тримати її в курсі своїх планів — цього ви­магали не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя»^[333].

Дружина — не лише давньоруське чи слов’янське явище. У західноєвропейському середньовіччі дружинникам відповіда­ють рицарі, що складали загони добірних воїнів короля, герцога, графа тощо. Вони звичайно були важко озброєними, закутими у броню вершниками. Перші серед них складали ближнє коло сю­зерена, якась частина рицарів була його радниками і адміністра­торами. Рицарів, так само, як дружинників, було небагато (дру­жини навіть головних руських князів складались з кількох со­тень воїнів). Збільшити їхню кількість було непросто, адже озброєння й добрі коні коштували дорого, крім того дружинни­ки, як і рицарі, повинні були володіти видатними бойовими якостями. Як писав дослідник цієї теми, вже у Х ст. на Заході розвинулась і стабілізувалась «культура і самосвідомість профе­сіоналів ратної справи, що складались, як правило, з вільних людей»^[334]. Це саме можна сказати й про давньоруських дружин­ників, особливо кращих — старших, «передних мужей». Вони належали до верхів суспільства. Мені невідомі свідчення дже­рел про дружинників, що не були б вільними людьми. Високим гімном дружинникам і дружинності є слова Нестора: «Бѣ бо Володимеръ любя дружину, и с ними думая о строи земленѣмъ, и о ратехъ, и о уставѣ земленѣмъ...»^[335].

За доби Володимира Святославича завершується існування дружинної форми держави. Вже у літописних розповідях про князювання його сина Ярослава дружина відіграє переважно військову і воєнну роль. Однак дружинна сутність Давньорусь­кої держави не могла завершитися раптово, в один день чи рік. Ярославу теж до часу доводилось рахуватись із своїми дружин­никами, і не лише на полі битви. Розповідаючи про його вокня- жіння у Києві, Нестор не забуває згадати про тих, хто забез­печив йому перемогу: « Ярославъ же сѣде Кыевѣ, утеръ пота с дружиною своею, показавъ побѣду и трудъ великъ»^[336].

Повість временних літ в описах подій першої половини ХІ ст., слідом за фольклорною традицією й відаючи данину громадській думці (у якій так багато значила традиція взагалі), продовжує оспівувати любов князя до дружини як найвищу чесноту. Брата Ярослава, тмутороканського, а далі чернігівсько­го князя Мстислава, джерела зображують останнім дружинним государем. У посмертному панегірику Мстиславу мовиться, що він «любяше дружину по велику»^[337], тоді як в розлогій посмерт­ній похвалі Ярославу підноситься мудрість князя, але ні словом не згадано його дружину. Наставали нові часи.

Історики встановили, що в часи Ярослава дружина і дру- жинність як дійові фактори соціально-політичного життя втра­чали позиції в суспільстві. Це відзначено О.Є. Пресняковим при вивченні пам'яток давньоруського права. Він помітив, що у най­давнішій частині Руської Правди збереглись риси дружинного права, але вони опинились на другому плані тому, що новгород­цям пощастило добитись від князя захисту проти сваволі дру­жинників. «Якщо це так, — підсумував свої спостереження вче­ний, — то князівська влада вперше за Ярослава спочатку на новгородському грунті одержує характер урядової влади і князь із «начальника дружини» робиться «земською владою»^[338], отже владою для всього народу, а не виразником інтересів самої дружини, як це було раніше.

Все ж таки дружина продовжувала посідати помітне місце в давньоруському суспільстві й після часів Володимира Святосла­вича і Ярослава. Та сказане не означає, що держава й у ХІ- ХІІ ст. зберігала дружинну форму управління. Сама дружина все більше розшаровується, з неї виділяється боярство. В літописах кінця Х — початку ХІ ст. дружинники виступають під загаль­ним найменням «гриді». Пригадаємо знамените місце «Повісті» Нестора про банкети Володимира Святославича під 996 р. : «По вся нѣделя устави [Володимир] на дворѣ в гридьницѣ пирь тво­рити, и приходити боляром, и гридем, и съцьскымъ, и десяць- скым, и нарочитымъ мужем...»^[339]. Однорідною виглядає і дружи- на Ярослава років перебування його у Новгороді: «Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и уроком дающю Кыеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года, а тысячю Новѣгородѣ гридемъ раздаваху»^[340]

Літописи пізнішого часу, другої половини ХІІ-ХІІІ ст., роз­різняють старших і молодших дружинників, отроків, дєтських та ін. Це свідчить про поглиблення стратифікації дружини. Ра­зом із тим у літописах, переважно у новгородських, зберігається й термін «гриді», але здебільшого вже для позначення верхівки дружинників. Під 1166 р. Новгородський перший літопис зано­тував: «Приде Ростиславъ [Мстиславич] ис Кыева на Лукы и позва новгородьце на порядъ: огнищане, гридь, купцѣ вячь- шее»^[341]. А в 1195 р. володимиро-суздальський великий князь Все­волод Юрійович закликав новгородців у похід на Чернігів, «на Ярослава и на все Ольгово племя. Идоша съ княземъ Яросла- въмь [Володимировичем] огнищане и гридьба и купци»^[342]. Обид­ва рази гриді згадуються новгородським книжником у колі за­можних людей: більших купців і огнищан, котрі були багатими громадянами Новгорода. Напевне, частина тих гридів належала до дружинної верхівки.

З ХІІ ст. дружина перестає бути єдиною правлячою струк­турою, відтоді останню складає лише її верхівка. А зародження протягом другої половини ХІ-ХІІ ст. індивідуального феодаль­ного землеволодіння висунуло на перший план нову соціальну верству: земельну аристократію з числа все тих же старших дружинників, боярства і частини старої племінної знаті, що зу­міла перетворитися на бояр і увійти до дружини.

Поступово переростаючи на феодальну знать, дружинна верхівка продовжувала відігравати чималу роль і в соціально- політичному житті Давньоруської держави ХІІ-ХІІІ ст. З неї виходили адміністратори й радники князя. Напередодні походу проти половців 1103 р. «сѣде Святополкъ с своею дружиною, а Володимеръ с своею в единомъ шатрѣ. И почаша думати» про майбутню війну з кочовиками^[343]. Зрозуміло, що в обох випадках в джерелі йшлося про старшу дружину. А Мономах у «Повчанні» розповідає про повсякденне життя руського князя, його сповне­ний турбот день і згадує про своїх радників: «сѣдше думати с дружиною» — так само, з її верхівкою^[344].

Таким виглядає давньоруське суспільство на сторінках літо­писів та інших писемних пам'яток ІХ-ХІІІ ст.

6.