Урядовці й міністеріали княжого двору

Структура східнслов'янської спільноти й керівництва нею прослідковується в літописі з перших згадок про утворення державності, починаючи з відомостей про напівлегендарний прихід Рюрика з братами на Півнчну Русь.

Урядовці Чини й міністеріали

Історик не має можливості сказати щось особливо конкрет­не про княжі двори ХІ-ХІІ ст. Лише окремі деталі, якісь живі риси побуту тих дворів часом висвітлює, вихоплює з темряви ХІІ-го століття Київський літопис, — взагалі такий конкретний в описі міжкнязівських стосунків, нескінченних сутичок і війн між князями — і такий скупий у проблемі, що цікавить нас. Внутрішнє життя владних структур Русі в той час залишається для нас утаємниченим, за винятком хіба що сюжету вічного протистояння князя і бояр, які складали основу двору будь-яко­го руського середньовічного государя. Звична для давньоруських часів скупість і лапідарність писемних джерел, у даному разі є майже нездоланною перепоною на шляху пізнання закономір­ностей і особливостей щоденного життя тих дворів ХІІ ст.

Дещо докладніше розповідає про урядовців і слуг княжого двору Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Він єдине і систе­матичне джерело з історії Південно-Західної Русі в цілому. Літо­пис кидає яскраве світло на стосунки південноруських князів між собою і з володарями Північної, Західної та Північно-Схід­ної Русі.

Галицько-Волинський ізвод спирається на широке коло дав­ньоруських джерел: князівські літописці, воїнські повісті, доку­менти з княжих архівів, у тому числі й із зібрання документів канцелярії самих Романовичів. Складачі ізводу використали ві­зантійські хроніки Георгія Амартола й Іоанна Малали. «Історію Іудейської війни» Йосифа Флавія та ін. ^[346]

В оповідях Галицько-Волинського літопису відчуваються живі інтонації очевидців і учасників подій. З тексту випливає, що складачі мали багато інформаторів з різних суспільних верств. Ідейна спрямованість джерела виразно проглядається чи не на кожній його сторінці. Його редактори і автори підносять ідею сильної княжої влади, що здатна приборкати феодальну опозицію й захистити народ від зовнішнього і внутрішнього ворога. Книжники гнівно картають жадібних, пихатих і зрадли­вих бояр, котрі заради досягнення власних цілей, анітрохи не вагаючись, кидали Галичину і Волинь до рук іноземних понево­лювачів. Але ж саме бояри складали фундамент двору Рома­новичів!

Княжий двір

Як і всюди у тогочасній Європі, княжий двір на Русі був не просто місцем перебування государя, а його політичним центром, він конституював і скріплював суспільну реальність. У своєму складі княжий двір об’єднував представників різних со­ціальних страт: від найближчого оточення государя, вищих по­садовців (печатника, тисяцького, радників), великих бояр і пол­ководців, до дворян і слуг. Звичайно ці люди, кожний у своєму суспільному колі, були зв'язані стосунками спорідненості, друж­би, спільністю служби, що робило їх корпорацією, хай і роз­діленою на суспільні верстви. Так було всюди і в Європі^[347], і на Русі ХІІІ ст., — але не в Галицькій землі, бо там двір різко поділявся на дві частини, що ледве співіснували, а частіше во­рогували між собою: волинську і галицьку. Довгий час, аж до фізичного винищення Данилом більшості великого галицького боярства у 1245 р., він міг довіряти лише волинянам, покладати­ся лише на них.

Все це утруднювало діяльність двору Данила Романовича, що розривався суперечностями і чварами, часом унеможливлю­вало проведення єдиної політики князем через незгоди у влас­ному дворі. З іншого боку, ця суперечливість і неоднорідність складу княжого двору робила неефективним власний його вплив на князя і часом позбавляла чинів двору та інших високих по­садовців можливості вершити політикою, не оглядаючись на государя, як це звичайно бувало в інших князівствах і землях Давньої Русі. Необхідно відзначити, що подібний склад двору Романовичів, невщухаюче суперництво між різними боярськими й іншими угрупованнями полегшували проникнення до нього людей незнатних, що будували свою кар'єру на додержанні вір­ності або самому князеві або тому чи іншому високому по­садовцеві.

Оскільки бояри складали основу будь-якого княжого двору на Русі, особливо двору галицького государя, тому варто сказа­ти кілька слів про них, — якими вони були у першій половині ХІІІ ст., за Данила і Василька Романовичів. Галицьке боярство постійно протистояло князям, суперничало з ними за владу, ба­гатства і можливість беззастережно порядкувати в землі. Тому, ледве увійшовши до Галича у 1205 р., Роман Мстиславич захо­дився придушувати боярських олігархів. Але не довершив роз­початого.

Боярство вціліло і одразу по загибелі князя влітку 1205 р. повстало проти його дружини Анни та її малих синів. І в нас­тупні роки й десятиліття переважна більшість галицького бояр­ства протистояла Романовичам, противилась їхнім державотвор­чим діям. Данилові доводилось часами напружувати всі сили, аби оборонитись від бояр та їхніх ставлеників, сусідніх князьків і угорських воєвод. Лише після переможної для нього битви біля м.Ярослава 1245 р., в якій государ здолав угорське і польське війська, а також загони ворожих йому бояр, з опозицією було покінчено^[348].

Зрозуміло тому, що при оцінці діяльності двору Романо­вичів ніяк не можна виходити лише із загальних уявлень про той двір на Русі Для конкретного дослідження двору доведеться зосередитись на діяльності його посадовців (чинів і міністеріа- лів-слуг).

Навіть назви головних придворних чинів, дворський, тися­цький, печатник та ін. не завжди відповідали відбитим у дже­релах дорученням государя, які вони виконували. Найперше це стосується дворського, першого чина княжого двору на Русі.

Дворський

Коло обов’язків дворського в джерелах (найперше у літо­писах), по суті, не визначене або окреслене надто широко. Не­дарма словники давньоруської мови звичайно уникають тлума­чити зміст поняття «дворський». У прекрасному словнику І. Срез- невського воно зовсім не розкрите, а в новітньому «Словнику давньоруської мови» коротко і невиразно сказано: «Посадова особа при дворі князя, боярина та ін.»^[350] І дійсно, дворський ви­ступає у джерелах в різних іпостасях і різних ролях. Тому й не існує єдності чи хоч би близькості думок щодо місця дворського в феодально-ієрархічній структурі князівства, його ролі в діяль­ності княжого двору^[351].

Чимало уваги приділив дворським С.М. Соловйов. Історик користувався головним чином джерелами Північно-Східної Русі ХІѴ-ХѴ ст. На їх підставі він дійшов висновку, що дворський відав князівською землею, давав від імені государя наділи кня­зівським слугам, коротше кажучи — завідував княжим госпо­дарством, наглядав над ремісниками тощо^[352]. Однак концепція Со­ловйова для давньоруських часів виглядає вразливою, бо мало узгоджується з свідченнями літописів.

Думка Соловйова загалом була прийнята його колегами і наступниками В.І. Сергеєвичем, В.О. Ключевским, М.П. Павло- вим-Сільванським та ін. Вони зосереджували увагу на госпо­дарських обов’язках і діях дворських. Так само С.В. Юшков думав, що дворський «відав усім князівським господарством» і вважав тотожними поняття дворецький і ключник. Вчений по­силався при цьому на слова київського літописця під 1175 р. про ключника Андрія Боголюбського Амбала, убивцю свого князя: «Тотъ бо ключъ держашеть у всего дому княжа, и надо всими волю ему далъ бяшеть» государ^[353]. Однак вважаю цей погляд не­вірним, бо джерела добре знають різницю між вельможею двор- ським і княжим міністеріалом-ключником. Сам Юшков все ж таки бачив ту різницю, тому написав, що в ХІІІ ст. значення дво­рецького незмірно зросло, і він належав «до числа найвизначні­ших осіб у державі» Романовичів^[354]. Але як саме проходив процес того зростання, не пояснив.

Серед істориків Давньої Русі одним з небагатьох спробував розібратися у цьому понятті М.С. Грушевський. На чолі двору стояв «дворський» або «дворецький», пише історик. «Цим сло­вом Галицький літопис тлумачить західний уряд (урядовця. — М. К.) palatinus, comes palatini^[355], і досить можливо, що сформу­вання цього уряду у нас на Україні (тобто, Південній Русі. — М. К.) сталося не без впливу того західного уряду»^[356]. Втім, не слід особливо довіряти сказаному ним: як відомо, Грушевський полюбляв пояснювати будь-які явища і процеси південноруської історії якимись, часто міфічними, західними впливами.

Далі він пише, що літописи ХІІ ст. лише одного разу згаду­ють дворського: у Київському літописі під 1169 р. виступає Олекса дворський біля київського князя Мстислава Ізяславича^[357]. А от при дворі Данила Романовича «дворський грає першу роль між боярами, звичайно виступає на чолі княжого війська і в не­присутності князя має головний провід у місті». Вчений вважає, що коло обов’язків дворського з часом розширилося за рахунок «уряду тисяцького»^[358].

Щоб розібратися в обов’язках дворського і скласти певніше, ніж було до цього, уявлення про його роль при дворі Данила і Василька Романовичів, звернемось до Галицько-Волинського ізводу. Більше тридцяти років дворським в уряді Данила був боярин Андрій, що випливає з пізніших свідчень цього джерела. Уперше на сторінках джерела він з’являється в описі подій 1225 р., коли Данилові, тоді молодому волинському князеві, до­велось боронитися від війська тестя, галицького князя Мсти­слава Мстиславича, і белзького князя Олександра. Романовичі здобули перемогу, захопили полонених і здобич, «и бывшимъ посломъ отъ обоихъ, и пущень бысть Демианъ и Андрей»^[359]. Че­рез три роки Андрія названо в літописі серед головних воєвод, посланих государем на Луцьк, самовільно загарбаний князем Ярославом Інгваровичем. Воєводи швидко і вправно придушили виступ Ярослава, а Данило приєднав Луцьк до своїх володінь^[360]. Джерело дає підстави вважати, що аж до 1238 р. Андрій був двор­ським волинського двору Романовичів. По тому він робиться двор- ським відновленого Данилом Галицько-Волинського князівства.

З тексту літопису складається враження, що Андрій був насамперед воєводою і належав до кращих серед них при дворі свого князя. Як воєвода він виступає в Галицько-Волинському ізводі під 1241 р. Тоді Данило вирішив придушити осередок боярського спротиву своїй владі у загубленому в горах галиць­кому місті Перемишлі. В повіданому джерелом епізоді Андрій уперше названий дворським (дворецьким)^[361]: ««Данилъ же дво­рецкого посла на Перемишль, на Костятина резанского, послан­ного от Ростислава^[362], и владыци перемыслскому коромолующу с ными ему. И слышавъ Костянтинъ Андрея грядуща на не, избѣже нощию. Андрей же не удаси [не застав] его, но удаси владыку и слуги его разъграби гордѣи...»^[363].

Той Константин сидів намісником Ростислава Михайловича у Перемишлі, а коли дворський Андрій напав на місто, втік до Угорщини. Константин був третім сином рязанського князя Во­лодимира Глібовича^[364], княжив у Рязані в 1217 р., коли допоміг брату Глібу винищити інших братів, і вбивці поділили між со­бою владу в Рязанському князівстві^[365]. Дальша чверть століття життя цього братовбивці не відома літописцям. Не ясно також, як він опинився у підручниках Ростислава Михайловича. Як сповіщає наш літопис, перемишльський єпископ мав свій двір, що не обмежувався суто церковними функціями. Про це, зокре­ма, свідчить той факт, що при тому дворі жив славетний труба­дур Митуса, оспівувач феодальної анархії й опозиції князям^[366].

Так само дворський Андрій виступає у ролі одного з чіль­них воєначальників Данила Романовича в повіданому літописом епізоді 1243 р. Тоді Данило Романович пішов воювати краків­ського князя Болеслава і розділив своє військо: «Самъ Данило воева около Люблина,.дворьскый же Ондрей по Сяну»^[367]. Гали­цько-Волинське військо рушило чотирма шляхами на Польщу. Данило воював в околицях Кракова, його брат Василько — поблизу Зволі і в басейні р. Лади, а воєвода Андрій добрався до Сандомира. Інший воєвода князя Вишата воював на Підгір'ї, як свідчать Галицько-Волинський літопис і польські джерела^[368]. Вне­сок дворського до тієї кампанії був досить значним.

Далі наш літопис розповідає про те, як близько 1243 р. Рос­тислав Михайлович разом з уграми нападає на Перемишль, найбільш вразливе місце в оборонній системі Галицько-Волин­ського князівства на південному заході. Романовичі послали проти нього «сыновца своего Всеволода, Андрѣя и Якова и иные бояры»^[369]. Про те, що Яків був 1243 р. також дворським, відомо з літопису^[370]. Перед цим він стольник. «Биющу же Андрею и Якову, секущимься лютѣ, Всеволъдъ не поможе имъ»^[371].

Видатну роль полководця і рицаря відіграв дворський Анд­рій у знаменитій Ярославській битві 1245 р., коли Данило поста­вив його командувати однією з важливих частин свого війська. Галицький князь розташував свої полки таким чином: центр на­казав тримати «малой дружине» дворського Андрія^[372], свій голов­ний і найсильніший полк поставив на лівому фланзі. Правий фланг займав дещо слабший полк Василька Романовича. Звідси роблю висновок, що Данило Романович свідомо послабив центр, аби заманити ворога вглиб бойового порядку свого війська і зав­дати вирішального удару суперникові лівим флангом, взявши його врешті-решт у кільце. Стратегічно йому вдалося переграти угорського воєводу Фільнія, що командував з’єднаними силами угрів, поляків і галицьких бояр-противників Данила^[373].

Дворський точно виконував план битви, запропонований го­сударем: «Андрѣеви же дворьскому тъснящюся, да не сразится с пълкомъ Даниловымъ, ускоривъ съразися с полкомъ Ростислав- лимъ^[374] крѣпко». Літописець яскраво передав жар і силу битви: «Копиемъ же изломившимся яко отъ грома трѣсновение бысть, отъ обох же снози [вершники] падша с коней [и] умроша, и инии уязвени быша отъ крѣпости ударениа копейнаго»^[375].

Галицький літописець, отже, думав, що Ростислав кинувся на полк Данила, а дворський, щоб перешкодити йому, підставив під удар власний нечисленний полк. Проте розгляд дальшого розвитку подій приводить до висновку, що Данило навмисно заманював ворога поміж флангів свого війська. Стримуючи на- тиск ворога, Андрієві ратники повільно відходили до річки Ся­ну. Дворський бився відчайдушно і мужньо: «Андрѣеви же оставшюся съ малому дружины, въездя крѣпци боряшеся с ни­ми». Його полк зазнав великих втрат, і Данило Романович пос­лав йому підкріплення^[376].

Великою мірою завдяки стійкості та мужності свого двор- ського, Данило Романович виграв битву біля Ярослава. По тому він розправився з боярським ватажком Володиславом, «злым мятежником земли», й іншими великими боярами Г алича і зем­лі. Так була остаточно зламана боярська опозиція державній владі Галицько-Волинського князівства.

І надалі дворський Андрій бере активну участь у війнах Романовичів, очолюючи ті чи інші контингенти їхнього війська. У кінці 1248 — на початку 1249 р. вони здійснили великий переможний похід до Ятвязької землі. У жарі битви дворський виявив велику хоробрість і мужність, при тому, що був тоді хворий: «Андрееви же дворьскому серце крѣпко имущу, нездра- вие же тѣло обдерьжаще и руци, потокшю же ему в ратные, копие упусти и замало не убиень бысть»^[377]. Мабуть, той Андрій справді був видатною особистістю, хоробрим і гордим рицарем, якщо вже галицький книжник присвятив йому такі, зовсім незвичні для його суворого твору, теплі слова.

Останній раз дворський Андрій виступає на сторінках Га­лицько-Волинського ізводу в описі зимової кампанії проти ятвя- гів 1254/55 р. Данилові Романовичу допомагали польські князі Болеслав краківський і Земовит мазовецький, котрим ятвязькі набіги дошкуляли не менше, ніж галицько-волинському госуда­рю. Данило вибудував бойовий порядок свого війська, в якому доручив Андрієві ар’єргардний полк: «Данилъ же, изрядивъ полкы, кому полкомъ ходити... Дворьскому же повелѣ за собою ходити». Та далі сталося непорозуміння, що могло б дорого коштувати Андрієві.

Г алицькі й волинські полки діяли тоді на широкому фронті, зв’язок між ними здійснювався за допомогою гінців. У перебігу битви «король [Данило Романович] посла отрока., рекый дворь- скому: «Аще узриши насъ погнавъшихъ, скоре по насъ пожени», тобто слідуй за нами, коли ми кинемося в атаку. Отрок невірно переказав слова князя Андрієві, і той спізнився. «Данилови же королеви рекшю ему: «Зле сътворилъ ми еси», дворьскому же отвѣчавшю: «Не азъ и хотение мое, но злое намъ сътворилъ посолъ, не изнесь права слова намъ». Як виходить з контексту розповіді, Данило задовольнився поясненнями дворського^[378]. Та після цієї звістки ім'я дворського Андрія зникає з Галицько- Волинського ізводу^[379].

В джерелі згадуються й інші дворські Данила Романовича. У 1235-1241(1242) на політичній сцені активно діє галицький дворський, зрадник Григорій Васильович. Влітку 1235 р. Данило бере участь у війні між Володимиром Рюриковичем київським і Михайлом Всеволодичем чернігівським. У битві з приведеними Михайлом половцями галицький і волинський государ програв, бо його зрадили бояри Молибоговичі і дворський Григорій. До половецького полону потрапив і київський князь: «Вълодимеру же ятому бывшю в Торцескомъ^[380] и Мирославу^[381], съветомъ без­божного Григоря Василевича»^[382].

По тому Данило втратив на час галицький стіл, а Григорій благополучно повернувся до Галича. Минуло три роки, поки стар­ший Романович знову і, як йому, певно, здавалось, остаточно заволодіє галицьким столом. Його закликало зібрання городян Галича, міське віче. Бояри на чолі з дворським Григорієм і єпис­копом Артемієм намагались протистояти народному бажанню: «Епискупу же Артемию и дворьскому Григорию възбранящю ему...». Однак то було марно: «Узрѣвшима же, яко не можета удръжати града [у своїх руках], яко малодушна блюдящася о предании града, изыдоста слезныма очима и лижюща уста своа, яко не имѣюща власти княжениа свого, рѣста же с нужею: «Прийди, княже Данило! Прийми град!»^[383]

Перед нами одне з найкращих місць Галицько-Волинського ізводу, як за літературно-художніми достоїнствами, так і за ідейною спрямованістю. У цих саркастичних і дотепних словах відбилась ненависть городян, середнього і дрібного боярства до олігархів-зрадників народних інтересів, у них прославляється государ, здатний захистити народ від хижих бояр і забезпечити йому спокійне і стабільне життя.

Зрозуміло, що після вступу до Г алича Данило Романович не побажав тримати біля себе зрадника і підлабузника й прогнав його. Дещо пізніше князь зробив своїм дворським стольника Яко­ва, а от хто замінив Григорія Васильовича у 1238 р. у галиць­кому дворі Данила, нам невідомо. Вище мною було висловлено припущення, що ним став Андрій, до того волинський двор- ський. Однак Григорій не змирився з втратою посади і продов­жував брати участь в опозиції проти свого князя. Нагода пом­ститися Данилові настала після руйнівної навали орд Батия на Русь. Галичина і Волинь були спустошені, загинула значна час­тина населення, у боях з ворогом склав голови цвіт рицарства, у тому числі дружинники і члени княжого двору. Влада государя сильно послабилась.

Навесні 1241 р. Данило Романович повернувся з Мазовії до Галича, де його люб'язно приймав князь Болеслав. Проти нього знову піднялись великі галицькі земельні магнати: «Бояре же галицьстии Данила князем собѣ называху, а сами всю землю дер- жаху... Григориа же Васильевича себѣ горнюю страну Премыш- льскую мысляше одръжати. И бысть мятежь великъ в земли и грабежь отъ нихъ»^[384]. Інший боярин Доброслав взагалі вокняжив- ся в галицькому порубіжному місті на Дністрі Бакоті.

Як відомо, серед великих галицьких бояр ніколи не існувало єдності. Не стала виключенням і сприятлива, здавалось би, для них ситуація, коли вони начебто взяли гору над князем. Минуло небагато днів, аж коли «присла Доброслав [до Данила] на Гри- гория, рече: «Невѣренъ ти есть», — противляшеся ему [Григо­рій] и самъ хотяше всю землю [Г алицьку] одръжати»^[385]. По тому бояри приїхали до Данила, щоб він розсудив їх.

Звернення всевладних начебто Доброслава з Григорієм до государя, якого вони ще недавно публічно зневажали, свідчить про укоріненість в суспільній свідомості й звичаєвому праві системи феодальної ієрархії, зокрема суворих правил сюзерені- тету-васалітету, насамперед вищого авторитету князя. Адже Да­нило визнавався суспільством як законний і авторитетний госу­дар. Тому коли Доброслав посварився з Григорієм, їм нічого не залишалося більше, як звернутися за справедливим судом до свого пана і сюзерена. Данило Романович скористався з цього, щоб покінчити з обома: «Слышавъ же Данилъ рѣчи ихъ, яко полны суть льсти [брехні], и не хотять по воли его ходити, и власть его иному предати, смысливъ же се съ братомъ, по нужи же видя беззаконие ихъ, повелѣ я изымати»^[386]. То був важливий успіх Романовичів у боротьбі з бунтівним боярством за віднов­лення цілісності Г алицько-Волинського князівства. Мабуть, обидва боярина завершили життя в одному із підземель замків Романовичів.

Здається, історія зрадливого і пихатого Григорія Васильо­вича залишається єдиною в давньоруському письменстві. Інших випадків повстання дворського проти свого государя на Русі мені не відомо.

Як було показано вище, боярин Андрій залишався двор- ським волинського двору, а далі й двору Галицько-Волинського князівства і після монгольської навали. Однак поряд з ним у 1243-1245 рр. діє інший дворський Яків. Вже згадувалось, що у 1243 р. він разом з Андрієм відбивав напад Ростислава чернігів­ського і угорського війська на Перемишль. Мабуть, Яків віді­гравав другорядну роль, будучи дворським суто формально. Ад­же Галицько-Велике князівство Романовичів було єдиним орга­нізмом, хай Данило вважався галицьким князем, а Василько — волинським. Тому якщо Яків і був волинським дворським, йому часом доручали загальнодержавні справи. Показовою у цьому плані є розповідь літописця про напад Литви на Західну Волинь у кінці 1244 — на початку 1245 р. Тоді «Данило же и Василко погна на нѣ, и дворьскый Яковь воя своя» повів на ворога. Битва принесла успіх війську Данила і Василька^[387]. У наведеному епізо­ді Яків виконує роль воєводи Романовичів, котрому доручено очолити один з контингентів їхнього війська.

Останнім дворським Данила Романовича, якщо судити з літо­пису, був Олекса, що лише одного разу згадується в нашому джерелі, зате в надзвичайно яскравому описі короткої й нищів­ної (для ворога) війни з литовцями. Восени 1255 р. Литва напала на Волинь поблизу Луцька. Князі Романовичі не знали про той напад, і проти ворога виїхали чини їхнього двору з військом: «Служащии же князи Данилови и людие Василкови, Гюргий, Олекса дворьский, и инии ехаша на ня». Злагоджений удар русь­кого війська був настільки сильним і несподіваним, що литовців загнали в озеро. Літописець емоційно вигукує: «И тако погряза- ху [вони], аггеломъ потопляеми отъ Бога посланнымъ, и нагрязе же озеро труповь и щитовь и шеломовь... И бысть на Литву сѣча велика»^[388].

Тисяцький

На мій погляд, цей урядовець у Г алицько-Волинському кня­зівстві стояв лише на щабель нижче від дворського і був другим у придворній ієрархії. Історики висловлювали різні погляди щодо статусу й кола обов’язків тисяцького на Русі, зокрема Галицько-Волинській. Від М.Ф. Владимирського-Буданова йде думка, згідно якої на Русі були два роди тисяцьких: земські у містах і княжі. Земських він порівнював з римськими народни­ми трибунами. Такі тисяцькі були немовби буфером між князем і міською громадою. Інакше вважав О.Є. Пресняков: тисяцькі були представниками княжої влади, отже, придворними чина- ми^[389]. Із першим загалом погодився і С.В. Юшков, відзначивши при тому, що у Новгородській боярській республіці тисяцькі дійсно були представниками її земської верхівки і не були пов'язані ніяким чином із князем^[390].

Особливо докладно, як на мене, розглянув на матеріалі південноруських джерел роль і місце тисяцького в соціальних структурах Давньої Русі М.С. Грушевський. Його висновки не втратили наукового значення і нині. У відповідності до прямих і непрямих свідчень величезного кола джерел, виходячи з влас­ного уявлення про історичний поступ суспільства, вчений заува­жив, що сам уряд тисяцького бере початок від десяткової систе­ми земської організації і виник задовго до складання примітив­ної княжої адміністрації дружинного характеру. З самого почат­ку тисяцький був військовим урядовцем, але з перебігом часу десяткова організація суспільства набирала адміністративного, княжого характеру. Довгий час тисяцький був військовим на­чальником міста і його округи^[391].

Серед праць недавнього часу, де згадані галицькі тисяцькі, виділю ґрунтовне дослідження М.Б. Свердлова з історії княжої влади та її інститутів у Давній Русі. Він зупиняється на «тради­ції інститутів княжих тисяцьких і воєвод», визнаючи також існування земських тисяцьких у Г аличині^[392].

Взагалі південноруські літописи не часто і якось неохоче згадують про тисяцьких. Їх частіше називають літописи північно- руські, зокрема Суздальський. Зупинимось на його згадках про тисяцьких у Києві. Під 1136 р. у джерелі виступає Давид Яру- нович, «тысячьскый киевьскый», напевне, земський. А от під 1147 р. названі «Лазарь тысячьскый» та «Рагуйло Володимерь тысячьскый», тобто тисяцький князя Володимира Мстиславича, тоді волинського князя. У буремних подіях 1147 р., що розгор­нулися навколо вбивства князя Ігоря Ольговича, в літописі згадуються одразу два тисяцьких: княжий, Рагуйло, і земський, Лазар^[393].

Часто називають тисяцьких і новгородські джерела. У всіх відомих мені випадках то були міські, земські тисяцькі, котрі відігравали одну з чільних ролей у політичному житті Нов­городської боярської республіки. Звичайно вони діють укупі з посадником, главою земської влади Новгорода, і в політичних подіях здебільшого протистоять князеві, запрошеному новгород­ською громадою. Скористаюсь найавторитетнішим, на мою дум­ку, серед Новгородських літописів: Першим старшого і молод­шого ізводів.

У 1215 р., пишеться у ньому, після того, як Мстислав Мстиславич Удатний залишив місто і подався заволодівати Га­личем, новгородці послали за Ярославом Всеволодичем, онуком Юрія Долгорукого, «Юрья Иванковича посадника и Якова тысячкого, и купець старейших 10 муж»^[394]. Своєрідною новгород­ською традицією стало віднімати посади одночасно і в посад­ника і в тисяцького. Під 1219 р. у джерелі читаємо: «Тогда же отъяша посадничьство у Твердислава,... а тысячкое у Якуна отъяша». Те ж саме читаємо в літописі під 1286 р.: «На зиму отъяша посадничьство у Семена и даша Андрію Климовичу, а тысячкое отъяша у Ивана и даша Андріяну Олферьевичю»^[395]. Все це діялось за постановою міського віча.

Так само, як і посадник, тисяцький у Новгороді ставав жерт­вою міських заворушень, боротьби поміж різними боярськими партіями, а то й просто вибуху гніву юрби. Коли 1228 р. князь Ярослав посварився з архієпископом Антонієм (главою зем­ського уряду Новгорода), у місті спалахнуло повстання: «И пои- доша с вѣця на тысячкого Вячеслава, и розграбиша дворъ его и брата его Богуслава и Андрѣица, владычня столника»^[396]. З цього можна зрозуміти, що на вічі перемогла партія, яка підтримувала князя. А через два роки, під час чергового «мятежа» у місті юрба скликала віче і «даша посадничьство Степану Твердилали- чю, а тысячкое Микитѣ Петриловичю»^[397].

Можна додати до цього, що в Г аличі ХІІІ ст. за літописом не простежується будь-який зв'язок між княжим тисяцьким і місь­кою громадою. Княжий тисяцький скоріше їй протистоїть, не кажучи вже про стосунки з ворожими Романовичам боярами: так само, як і дворський, галицький тисяцький запекло і напо­легливо бореться з ними. Зовсім інакше поводились земські, міські тисяцькі, існування яких у Г алицькому князівстві доводи­ться літописом. То була пережиткова особливість соціального ладу землі, що бере початок у часи пізнього (перша половина ХІІ ст.) складання Галицького князівства. У Галицько-Волин­ському ізводі такі земські тисяцькі часом виступають як активні учасники політичного життя, звичайно на боці бояр.

У 1219 р. незадоволені вокняжінням Мстислава Мстисла- вича у Г аличі угорський король Бела і польський (краківський) князь Лєшек вирішили силою відібрати Галич у нього. Як зви­чайно, шлях угорського війська (до якого пристало й польське) прямував на Перемишль, південно-західну браму Галицького князівства. Літописець коротко занотував: «Аронови^[398] же тогда тысящю дръжащю в Перемышли, избѣже предъ ними»^[399]. Цей земський тисяцький піклувався насамперед про добробут бояр Перемишля і округи, йому байдужі були інтереси простих лю­дей. Так само 1227 р. інший перемишльський тисяцький відчи­нив браму перед уграми.

Тоді галицький князь Мстислав Мстиславич «по съвѣтѣ лживыхъ бояръ галицкыхъ вдасть дъщеръ свою меншую за ко­ролевича Андрія и дасть ему Перемышль». Але королевич чо­мусь не зважився увійти до Перемишля, а повернувся до Угор­щини, «нача въздвизати рать; бывши же зимѣ, прийде к Пере­мишлю». Слід відзначити, що становище коменданта цієї фор­теці було двозначним: з одного боку, галицький князь незадовго перед тим добровільно віддав Перемишль Угорщині, а з іншо­го — королевич Андрій збирається чомусь силою захопити міс­то. «Юрьеви тогда тысящю дръжащю, преда Перемишль и бѣжа самъ къ Мстиславу». Можливо, оточення Мстислава передума­ло, і князь зважився захищати Перемишль. Але міський тисяць­кий з дорогою душею віддав Перемишль ворогові, певно, під тиском тамтешніх, ворожих князеві бояр.

Далі розглядатиметься діяльність і функції княжих тисяць­ких у Галичі, що відзначались своєю специфікою і оригінальні­стю в порівнянні з такими урядовцями в інших князівствах і землях Давньої Русі. Для ХІІ ст. не існує відомостей про гали­цьких тисяцьких. У докладному Київському літописі ХІІ ст., що чимало уваги приділяє галицьким справам, тисяцькі взагалі зга­дуються рідко. В обох наведених далі прикладах вони походять із Наддніпрянщини. У 1164 р. розгорілася суперечка у стані чер- нігово-сіверських Ольговичів. Після смерті батька Святослава Ольговича Олег ворогує з братом у перших Святославом Всево- лодичем. У тій суперечці активну участь узяв «Гюрги тысяч- кый», явно чернігівського походження. А 1169 р. Мстислав Ізя- славич, правнук Володимира Мономаха, не без боротьби з сво­єю ріднею захопив Київ. Його допоміжна кіннота чорних клобу­ків стрімко вдерлась до міста: «А берендичи пустив на воропъ, и на болоньи отъ Днѣпра зажгоша дворь тысячкого Давыда»^[400]. Однак ні ці, ні подібні їм інші скупі згадки джерел ХІІ ст. не можуть дати нам скільки-небудь реального уявлення про тисяць­ких у Південній Русі того часу. А от Галицько-Волинський ізвод ХІІІ ст. містить чимало відомостей про галицьких тисяцьких, які, на мій погляд, можуть допомогти уявити собі цього чина галицького княжого двору в його статусі й діях. Почнемо з часу, коли Данило досяг повноліття, і мати передала йому владу й пішла до монастиря. Це сталося 1219 р.

Тисяцький князя Данила Дмитрій виступає поряд із ним уже в перший рік його самостійної державної діяльності. Тоді Дани­ло за дорученням свого тестя, галицького князя Мстислава, за­хищав Галич від угорсько-польського війська. Мстислав зазнав поразки у битві з поляками на Кривавому Броді й був змушений залишити Галичину. Він звелів зятю: «Изыди из града!» Данило же изыде из Дъмитромъ тысяцкымъ, и съ Глѣбомъ Зьеремѣе- вичемъ и с Мирославом...»^[401] Та ще раніше, коли Данилові ледве виповнилося десять років, в його оточенні з'явиться боярин Дем'ян, котрого через десять же років літописець назве тисяцьким.

У 1211 р. угорське військо і з'єднані сили західноруських князів ідуть на Галич відбивати його у зайд, чернігівських князів Ігоревичів. Від Василька, що княжив тоді у Белзі, прийшли зі своїми загонами люди його двору, і серед них «Демьянъ и Во- ротиславъ, и инии бояре мнози»^[402]. У цьому фрагменті джерела Дем'яна ще ніяк не виділено, він названий серед інших бояр. А от згідно розповіді Галицько-Волинського літопису про події 1221 р., він вже займав одну з вищих посад у дворі Данила Романовича. Тоді Мстислав Мстиславич відбиває в угрів Галич, йому допомагає зять і союзник: «Данилови бо приехавшу в малѣ дружинѣ съ Демяномъ тысяцкимъ»^[403]. Слова «малая дружина» означають звичайно воїнський контингент княжого двору, яким командували дворський або тисяцький.

Однак бувало, що «малой дружиной» керував сам государ. Тоді тисяцькому доручався княжий полк. У 1230 р. під час за­пеклої й кривавої боротьби з бунтівними галицькими боярами «Данилови же събравшу вои вборзѣ, посла Демяна на Суди- слава, а самъ иде в малѣ дружинѣ къ Галичю... Судиславъ не стерпѣ передъ Демианомъ, но побѣже в Галичь», — отже, стра­тегічний план старшого Романовича було виконано. Боярський ватажок був загнаний у Галич, де йому швидко по тому дове­лось капітулювати. Данило обложив Галич, і до нього «прийде же Демьянь съ всѣми бояры галицкыми»^[404], — вони перекинулися на княжу сторону, переконавшись, що в тій ситуації сила на боці государя.

Вірний слуга свого князя, Дем'ян був хороброю людиною, стійкою у бою, і міг запалити воїнів на битву. У 1230 р. Данило Романович доручив йому захищати Галич від угорського коро­левича: «Изыде же Бѣла риксъ, рекомый король угорьскый^[405], в силѣ тяжцѣ, рекшю ему, яко: «Не имать остатися градъ Галичь, нѣсть кто избавляя и отъ руку моею»^[406].

Цими словами починається своєрідна, написана у кращих традиціях середньовічного красного письменства, особлива по­вість про невдалий напад угорського королевича на Галич^[407]. Тут і вихваляння угорського принца, проти якого начебто ніхто не може встояти, і божа поміч Данилові й Василькові, і «рана [кара] фараонова», наслана Г осподом на угрів (епідемія), і ангел, що нищить загарбників. Навіть Дністер, що розлився тоді, по­рівнюється вченим галицьким книжником з біблійною рікою Скиртом. М.С. Грушевський з приводу цієї повісті відзначив: «Що ж до стилю оповідання, то, крім кількох виразних біблій­них алюзій,... маємо в нім і стилістичну імітацію оповідання пророка Ісаї»^[408].

«Половци Беговаръсови», яких угорський король залучив до участі в цій кампанії (про що йдеться в літописі), були, слід гадати ордою, що кочувала десь на Нижньому Дунаї: до цього району половецькі хани почали перебиратись ще з середини ХП ст. Історичні реалії склалися не на користь Угорщини. «По­бачивши одначе, що місто [Галич] хоче рішуче боронитися, а Данило стягнув у поміч половців Котянової орди і польські полки, Бела кинув облогу і спішно пішов назад, понісши великі втрати у війську наслідком хвороб, що розвинулися в його війську, і партизанської війни, веденої галичанами. Далеко тяж­чою видалалася Романовичам боротьба з внутрішнім ворогом»^[409].

Ворожа загроза Галичу не налякала Дем'яна. Марно посол угорського королевича повторював слова Бели: «Слышите сло- веса великого короля угорьскаго, да не уставляеть власть Демь­янъ, глаголя и земля изметь, ны Бог, ни да уповаеть вашь Данилъ на господа, глаголя: «Не имать предати градъ съй ко­ролеви угорському». І знову Дем'ян зберігав мужність — «Де- мианъ же одинако крѣпляшеся, грозы его не бояся»^[410], чим виграв час і допоміг князеві відстояти Г алич від ворога.

Так само 1231 р., коли Данило Романович опинився в скрут­ному становищі, будучи оточеним ворожими йому боярами та їхніми людьми у Галичі, Дем'ян з купкою воїнів княжого двору став біля государя і не дозволяв нікому наблизитись до нього. Данило звернувся тоді по допомогу до городян стольного града: «Самому же Данилу созвавшю вѣче, оставшюся в 18 отрок вер- ныхъ и с Демяномь тысяцкимъ своимъ...»^[411]. З дальшої розповіді джерела можна зрозуміти, що городяни підтримали свого госу­даря проти бояр.

Взимку 1232/33 р. угорське військо на чолі з королевичем Андрієм знову рушило на Галич. Князь вийшов ворогові на­зустріч. Ось як рухалось його військо: «Василкови же идущю противу угромъ, а Демяну тысяцкому идущю и инѣмь полкомъ многымъ ошую, Данилъ же идяще полкомъ своимъ посреди»^[412]. Як бачимо, тисяцький Дем'ян продовжував залишатися чільним воєводою свого князя. У класичному для Давньої Русі тричлен­ному бойовому порядку він командував лівим крилом.

Вірний Данилові тисяцький Дем'ян пильно стежив за під­ступами галицьких великих бояр, що особливо посилились на межі 20-х і 30-х років ХІІІ ст. У тому самому 1230 р. «крамолѣ [змові] же бывши въ безбожныхъ боярехъ галицкыхъ» — вони замислили заманити Данила Романовича у боярський замок Вишню, що належав «Филиппу безбожному», і вбити там його. Але перед тим, як государ зібрався до Вишні, «прийде къ нему посоль от тысяцкого его Демяна, рекшю ему, яко: «Пирь ти золъ есть, яко съвещано есть безбожнымъ бояриномъ Филипомь и братучадомъ твоимъ Олександромъ^[413], яко убиену ти быти»^[414].

Мабуть, тисяцький Дем'ян був людиною видатних здібно­стей і вміння. У першій половині 20-х років Данило Романович неодноразово використовував його як удачливого дипломата. У 1221 р. князь опинився у скрутному становищі, його затисну­ли з обох боків суперник у змаганнях за Волинь белзький князь Олександр Всеволодич і краківський государ Лєшек Білий, котрий теж претендував на Волинську землю. Їм допомагав і угорський король : «В то же врѣмя отступилъ бѣ Олександръ [зрадив Романовичів] и сътвори миръ с Лесткомъ и Колома- номъ^[415], и с Филею [угорським полководцем] гръдымъ^[416], Романо- вичема не престааша хотя зла». Щоб роз'єднати ворожу коалі­цію, Данило вдався до дипломатичних і воєнних засобів.

З побіжного зауваження літописця відомо, що Романовичі підбили Литву напасти на Польщу, і це зробило Краків поступ­ливішим на перетрактаціях з Руссю («по литовском воевании на ляхы сътвори миръ» Лєшек). Джерело називає дипломатів з обох сторін при посередництві яких була досягнута угода: «Сътво- ри миръ Лестко съ Даниломъ и Василкомъ, и Дръжиславомъ Абрамовичемъ и Творианомъ Вътиховичемъ, а Романовичи сътво- риста миръ съ Демяномъ тысяцкымъ». Головним і найбільш бажаним для Данила наслідком договору було те, що «отступи Лестько отъ Александра». Данило одразу використав угоду: «В суботу же на ночь попленено бысть около Белза и около Червна Данилом и Василкомъ, и вся земля [Белзька] попленена бысть»^[417]. Літописна розповідь розкриває ключову роль тисяцького у го­туванні й підписанні русько-польського договору 1221 р.

Через чотири роки Романовичам знову довелось воювати проти Олександра белзького, котрий вступив у союз із тестем Данила Мстиславом галицьким, що тоді ворогував із зятем. Після вдалого для Романовичів завершення кампанії «бывшимъ посломъ отъ обоихъ, и пущень бысть Демианъ и Андрѣй» для укладення угоди^[418]. Нарешті, у 1228 р. Данило, що вважав тоді себе васалом Мстислава Мстиславича, надіслав до нього свого дипломатичного представника скаржитися, що жителі Пінська самовільно загарбали належне волинському князеві місто Чор- торийськ: «Данилъ же посла Демьана къ тести своему, река ему», що піняни вдерлись до Чорторийська. Мстислав на словах підтримав Данила, та не допоміг йому. Тоді Романович пішов на Чорторийськ разом з Дем'яном і Мирославом, двома чи не най­ближчими до нього урядовцями його двору, і коротким штур­мом здобув місто, приєднавши його до свого князівства^[419]. Як ба­чимо, діяльність тисяцького Дем'яна була вельми активною й різноплановою. В його особі князь Данило мав вірного, вмілого і досвідченого урядовця, котрий проводив княжу лінію самовід­дано й вдало.

Підсумовуючи сказане щодо ролі й обов'язків тисяцького в Г аличі, відзначу, що тисяцькі в часи Данила Романовича були високими княжими урядовцями, служили государю (за винят­ком зрадника Григорія Васильовича) і були в його руках важли­вим знаряддям здійснення своєї влади у місті й князівстві у цілому.

Печатник

У величезному фонді давньоруських джерел, насамперед літописів, існують лише кілька згадок про «печатника», храни­теля княжої печатки, канцлера, одного з найвищих чинів двору государя. Всі вони належать Галицько-Волинському ізводові. В жодному іншому княжому дворі на Русі подібної посади не існувало, якщо, звичайно, довіряти літописанню і словникам давньоруської мови.

Уперше княжий печатник Кирило з'являється на сторінках нашого джерела у переказі подій 1241 р., у ролі воєводи свого государя. Тоді, після «Батиєвого погрому», підняла голови фео­дальна опозиція княжій владі у Галицькій землі, яка до того, з часу утвердження Данила Романовича в Галичі 1238 р., при­нишкла і лише чекала зручного часу, щоб піднятись проти свого государя. Той час настав після спустошення монголо-татар- ськими ордами Русі у 1237-1241 рр. Далі літописець небезсто­ронньо нотує: «Ростиславъ^[420] събралъ князи болоховьскые и оста­нокъ галичань, прийде ко Бакотѣ»^[421].

Скориставшись із послаблення влади Романовичів у Га­лицько-Волинській Русі, Ростислав Михайлович відважився на спробу повернути собі Галич (який недавно втратив) і вступив у союз із «болоховськими князями», залучивши до справи ще й частину галицького боярства. Ці болоховські князі, так само, як і Болоховська земля, в якій вони купно, мабуть, правили, на­лежать до числа головних загадок давньоруської історії ХІІ- ХІІІ ст. Згідно свідоцтв Галицько-Волинського літопису (з вра­хуванням даних актового матеріалу ХѴІ-ХѴІІ ст.), Болоховська земля простяглась у верхів'ях Південного Бугу, басейнах річок Горині, Случа й Тетерева^[422] Літописці ХІІ-ХІІІ ст. називають ві­сім болоховських міст: Болохов, Деревич, Губин, Кобудь, Ку­дин, Городище, Божський і Дядьків.

Самим болоховським князям присвячена чимала наукова література. Один час їх навіть вважали волохами чи торками, але більшість істориків упевнена в їхній приналежності до слов'ян. Слід вважати спрощеним погляд на болоховських кня­зів як на місцевих, головним чином галицьких, бояр, яких поми­лували татари і за це вони визнали владу Орди і служили їй. Найбільш близькою до істини уявляється мені версія М.С. Гру- шевського, за якою болоховські князі очолювали незалежні від будь-якого князя міські й сільські общини. Вчений слушно на­зивав їх поборниками обласної самостійності й противниками централізованого державного ладу. Йому належить тонке вислов­лювання: «Репрезентантами князівсько-дружинного ладу вони не були, а були князями в значенні переддружиннім»^[423].

Як встановлено істориками, Галицьке князівство виникло досить пізно в порівнянні з іншими князівствами Південно-За­хідної Русі: лише на початку 40-х років ХІІ ст. Воно розвину­лось із територій двох волостей: Теребовльської й Перемишль­ської, що перебували у володінні князів з династії Ростисла- вичів, а також завдяки освоєнню земель на півдні, заході і пів­ночі. Тільки на початку ХІІ ст. у центральній частині Галицької землі, що почала тоді формуватися, виникають нові феодальні міста Звенигород і Галич^[424].

Та навіть на початок ХІІІ ст. Галицьке князівство залиша­лось недосить консолідованим. Тому, як тільки загинув 1205 р. великий князь Роман Мстиславич, воно знову стало роздроб­леним. Слабкість центральної влади в Галицькій землі, недо­статня «окняженість» (одержавленість) її території були голов­ними причинами того, що її окраїни майже не відчували на собі цієї влади, тим більше території, розташовані на стику кількох князівств. А Болоховська земля якраз лежала там, де сходились Київська, Галицька і Волинська землі.

Тому є підстави вважати, що Болоховська земля залишалась незалежною, і в ХІІ і в першому 40-річчі ХШ ст. перебувала поза державною структурою будь-якого князівства, аж поки на неї не поширили владу Романовичі. У цій землі, певно, збері­гались суспільні відносини, властиві пізній фазі існування родо­племінного ладу. Не випадково літописці ні разу не називають на ім'я жодного з болоховських князів: тамтешнє суспільство перебувало на стадії, коли влада вождя ще не стала спадковою, а сам він не піднісся над племінною верхівкою. Не можна прий­няти думку, ніби болоховські князі були якимись закутними Рюриковичами. Якби вони були Рюриковичами, то літописці обов'язково назвали б їх всіх на ім'я, зафіксували часи народ­ження, одруження й кончини^[425].

У державі було неспокійно, тому «Курилу же сущу печат­нику тогда в Бакоте, послану Даниломъ князем и Василкомъ исписати грабительства нечестивыхъ бояръ, утѣшити землю»^[426]. Цей Кирило, що вперше згадується в тільки-но наведеному фрагменті Галицького літопису, був чи не найближчою до Да­нила в його оточенні людиною. Близько 1243 р. галицький літо­писець називає його митрополитом, але висвячення Кирила в сан сталося під час його поїздки до Нікеї близько 1246^[427], де тоді перебував православний грецький патріарх. Кирило згодом ро­зійшовся з Данилом через жваві стосунки того з папським престолом (які він не схвалював) і від'їхав до Олександра Нев- ського, у Володимир на Клязьмі, де знаходився з 1251 по 1264 р., тобто до смерті цього князя. В другій половині 60-х — 70-х роках він жив у Києві й обіймав посаду загальноруського митрополита. Помер 21 листопада 1281 р. у Переславлі Залєсь- кому^[428] Як видно з подальшої розповіді літописця, на початку 40-х років Кирило належав до числа полководців Романовичів.

Та Кирило був не лише церковним ієрархом і воєводою, а ще й досвідченим, видно, адміністратором, коли вже государ доручив йому втихомирити південний рубіж Галицького князів­ства, визначити обсяг безчинств і здирств, заподіяних боярами тому регіонові. На нього покладалось і завдання дати відсіч війську Ростислава та ворожим боярським загонам. Відкинувши ворога від брами Бакоти, Кирило присоромив Ростислава Ми­хайловича, нагадавши йому про ті благодіяння, які він з батьком одержали від Данила в лиху годину Батиєвої навали. Але той гордовито відмовився вислухати печатника. Тоді «видевъ же непослушанье его [Ростислава], и изыде на ня с пѣшьци, онъ же увидѣвь то, пойде прочь». Після цього Данило Романович на чолі свого війська «устребися на ня: грады ихъ [болоховців] ог- неви предасть и гребля ихъ роскопа». Ростислав побіг за Дніпро.

Справу розгрому болоховських князів довершив печатник: «Прийде же Курилъ, печатникъ князя Данила, съ тремя тыся­чами пѣшець и треми сты конникъ, и въдасть имъ взяти Дядь- ковъ градъ», після чого «плѣнивъ землю Болоховьскую и по­жегъ.. »^[429].

Через рік з огляду на повернення монголо-татарського війська з Європи виникла небезпека і для князівства Романовичів. Тому «Данилъ же затворилъ Холмъ^[430], еха ко брату си Василкови^[431], и поима съ собою митрополита Курила»^[432]. А восени 1246 р. «Ку­рилъ бо бѣ митрополитъ идяше посланъ Даниломъ и Василкомъ на поставление митрополье руское....^[433]

При тому, що існувала спільна для всієї Русі Київська митрополія, Данило Романович вирішив заснувати загально- руську митрополію в Галицько-Волинському князівстві, що б незмірно піднесло міжнародний авторитет государя і офіційно зробило б його першим серед давньоруських князів. Справа по­легшувалась тим, що митрополича кафедра в Києві залишалася не заміщеною з часу монгольської навали на стольний град. Надісланий 1237 р. з Нікеї, де тоді перебував вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський патріарх, грек Іосиф^[434] після зруйнування Києва ордами Батия в джерелах біль-

ше не згадується, він або втік додому або загинув. Ще раніше, в 1222-1223 рр. володимирський єпископ Іоасаф, що мав резиден­цію в Угровську, спробував на власний страх і ризик сісти на митрополичу кафедру (якої тоді ще не існувало!): «ступи на столъ митрополий и за то сверженъ бысть со стола своего»^[435]. Данило не схвалив передчасну ініціативу волинського ієрарха, Іоасаф «приведенъ бысть на бископью в Холмъ»^[436].

Якщо врахувати ту обставину, що в 1240-1242 рр. Данило Романович поширив свій політичний вплив на Київ, то він при­родно зайнявся справами церковними (ідеологічними) і на влас­ний розсуд вибрав кандидата в митрополити на ім'я Кирило, явно русина за походженням. Хоча Кирило названий у літописі митрополитом, але висвятити його змогли лише в 1246 р. (Що­правда, в 1240-1244 рр. патріарха в Нікеї просто не було). Коли Кирило приїхав нарешті до патріаршого двору, його затвердили без жодних труднощів^[437].

Політик з голови до ніг, Данило використав суто, здавалось би, церковну подорож Кирила до Нікеї, аби владнати стосунки з угорським королем. Літопис констатує: «Бывшю ему [Кирилові] у короля, убѣди и король словы многыми, дары увещеваа, яко: «Проведу тя у Грекы с великою честию, аще створитъ Данилъ съ мною миръ». Кирило вимагав клятву від Бели ІѴ, що той буде додержуватись угоди з Данилом. Одержавши запевнення у цьому, він повернувся до свого государя і порадив йому: «Пои- ми дъщерь его сыну си женѣ». Пысля того «Данило пойде, по- емь сына своего Льва и митрополита, и иде къ королеви въ Изволинъ, и поя дщерь его сыну... »^[438].

В угорському місті Ізволіні 1246 р. була підписана важлива для обох сторін міждержавна угода, за якою, крім іншого, від­булося передання королю знатних угорських полонених, захоп­лених Романовичами у битві під Ярославом влітку 1245 р. То був вияв доброї волі, що скріпив союзницьку угоду своєрідною печаткою якої став династичний шлюб. Одруження Лева з Кон­станціею засвідчене і угорським джерелом^[439]. Літопис підкреслює видатну роль Кирила в укладенні важливого дипломатичного договору.

Підсумовуючи сказане, відзначу, що Кирило був людиною сильного характеру і видатних державних здібностей. Він хо­робро бився з ворогом, командував військом, уміло вів пере­трактації з угорським королем. Досліджені тексти Галицько-Во­линського ізводу ще раз переконують у тому, що на Русі при­дворні чини і посади не були закріплені за певними особами, коли навіть печатник використовувався як воєвода, а церковний ієрарх посилався закордон як дипломат.

Радники

У цій ролі при дворі Данила виступало кілька ближніх бояр. Зупинимось на найбільш яскравій постаті з їхнього оточення боярині Мирославі. Він виступає на історичну сцену влітку 1206 р.

Тоді, по смерті великого князя Романа Мстиславича, його родина опинилась у тяжкому становищі. Проти княгині Анни та її двох ще дуже малих синів піднялися із зброєю в руках галицькі великі бояри. Анна тікає до м. Володимира, сподіваю­чись, що там, у вотчині її мужа, почуватиметься безпечно. Але Ігоревичі, що були закликані боярами до Г аличини, не задоволь­нились набутим і вимагають від громади міста Володимира видати їм малих Романовичів. У цій критичній ситуації княгиня приймає рішення залишити Волинь: «Наутрии же увѣдавши кня­гини [про загрозу від Ігоревичів], свѣтъ сътвори с Мирославомъ [и] съ дядькомъ [вихователем княжичів] и на ночь бѣжаша в Ляхы [до Польщі]»^[440]. Так Анна приймає перше своє політичне рішення, порадившись перед тим із Мирославом.

Через п'ять років по тому удова Романа, що сиділа з малим ще Васильком у Бересті, довірить Мирославу справу першоряд­ної ваги: «Княгини же Романова посла Мирослава ко Лесткови глаголюща, яко: «Сий [Олександр, князь белзький] всю землю нашю и отчину държить [Волинь], а сынъ мой въ одиномъ Берестьи» княжить. Дипломатична місія Мирослава увінчалася успіхом, бо Олександр був змушений віддати княже місто Белз Василькові. На наступних сторінках літопису описане князю­вання Василька у Белзі, й серед чотирьох великих бояр, що були при ньому, названо Мирослава^[441].

Будучи, гадаю, найближчим до родини Романа боярином, Мирослав виконував важливу роль радника і фактичного прави­теля при малолітніх дітях Анни. Близько 1212 р. «княгини же Романова съ сыномъ своимъ Даниломъ и съ Вячеславомъ Тол­стымъ [великим волинським боярином] бѣжавша въ Угры, а Василько с Мирославомъ ехаша въ Белзъ»^[442], де мав княжити цей молодший син Романа. Через рік чи два бачимо Мирослава серед «великих і найміцніших» бояр волинських, котрі підтри­мували Данила в боротьбі проти галицького боярина Воло- дислава, що самочинно вокняжився в Галичі. Проти Воло- дислава було послано з військом «отъ Данила же Мирослава и Демиана»^[443]. Як мовилось, останній, теж волинський великий боярин, довгими роками був тисяцьким і найкращим воєводою Данила Романовича.

У 1219 р. Данило починає рішучу боротьбу за відвоювання у Польщі Волині, і з ним повсюди і невідступно перебуває Ми­рослав, так само, як раніше, коли старший син Романа жив в Угорщині, цей боярин був завжди поряд із Васильком. Разом із Данилом Мирослав витримує облогу угрів у Галичі, далі допо­магає князеві здобути Чорторийськ. Коли Данило збирає віче в Галичі, щоб заручитися підтримкою міського населення проти боярства, при князеві було лише 18 вірних дружинників; тоді «Мирославу пришедшу къ нему на помощь съ малому отрокь [не­великим числом отроків]»^[444]. При читанні Галицько-Волинського ізводу створюється враження, що Мирослав виконував при Ва­силькові й Данилові роль Добрині Нікітіча, брата матері Воло- димира Святославича Малуші. Він був захисником княжичам, старшим другом, порадником, правителем, воєводою... Княгиня Анна довіряла йому найдорожче: своїх синів.

Мирослав також брав участь у різних урочистостях, що супроводжували міжкнязівські стосунки на Русі: «Еха Василко к Суждалю на веселе [весілля] шюрина своего, к великому князю Гюрьгю, поем Мирослава съ собою и ины» [бояре]^[445] — подібна формула літопису може свідчити про особливе, навіть виключне становище Мирослава при дворі Романовичів.

У 30-х роках XIII ст. Данило Романович поширив свій вплив на Київ, ставши у приязні відносини з тамтешнім князем Воло­димиром Рюриковичем. Галицький государ допомагав київсько­му стримувати натиск чернігівського князя Михайла Всеволо- дича, котрий зазіхав і на Київ і на Галич, залучаючи на підтрим­ку великі орди половців. Одним із найближчих помічників Да­нила у цій кампанії був Мирослав. У 1235 р. Данило Романович «оставилъ у него [Володимира Рюриковича] Глѣба Зеремѣевича [свого боярина] и Мирослава, и ины бояры многы»^[446]. Мирослав був приставлений Данилом до Володимира на прохання київ­ського князя як представник свого государя і головний радник. Літописець так пише про це: «Вълодимеру же просящу [у Да­нила], Мирославу же помагающю ему»: «Изыдемь на поганыа половци» і далі: «Володимиру же хотящю възвратитися [з по­ходу], и Мирославу глаголющю на възвращение», але Данило Романович присоромив київського князя і його радника, мовив­ши, що це суперечить рицарській честі^[447]. Останній раз Мирослав згадується в літописі, коли його в тому 1235 р. разом із князем Володимиром Рюриковичем захопили в полон спільники черні­гівського князя Михайла половці^[448]. Напевне, в тому полоні й за­гинув цей найближчий до Романовичів волинський боярин.

Як мені здається, можна зробити спробу, бодай гіпотетично, встановити, з якого саме боярського роду походила Романова княгиня. Серед волинських великих бояр літопис найчастіше називає Мирослава. Джерело створює враження, що то був най­ближчий до Анни та її синів боярин, котрому доручались важ­ливі та делікатні дипломатичні й узагалі державні справи.

На сторінках Галицько-Волинського ізводу Мирослав одра­зу з’являється як добре знайома літописцям і, напевне, сучас­никам людина, бо джерело не вказує ні його соціального стано­вища, ні посади при дворі князя Романа, певно, розповідати про все те людям його часу не було потреби. Ймовірно, Мирослав був братом Романової княгині Анни.

Кормильчич

«Кормилец» був одним з найвищих сановників княжого двору на Русі, вельможним вихователем наступника княжого стола. Даремно словник Срезневського ставить знак між кор­мильцем і дядьком^{[449] [450], останній був швидше слугою. Пригадаймо наведену мною розповідь про романтичну втечу княгині Анни з синами з Володимира Волинського. Дізнавшись про загрозу з боку Ігоревичів, вона порадилася з Мирославом і дядьком й вирішила втікати до Кракова. Вночі княгиня вибирається з Во­лодимира: «Данила же възме дядько предъ ся, изыде изъ града, Василка же Юрий попь с кормилицею възме, изыде дѣрою вонъ изъ града». З контексту виходить, що хлопчиків виносили з міс­та слуги й священик. Можна припустити, що справжнім корми­льцем княжичів був тоді сам Мирослав. А от починаючи з 40-х років ХІѴ ст. галицькі й іноземні джерела дійсно називають дядьком людину з функціями кормильца.}

Термін «кормилец» дуже рано з’являється в літописі. Роз­повівши про трагічну смерть князя Ігоря в Древлянській землі 945 (944) року, «Повість временних літ» зауважує: «Вольга [Ольга] же бяше в Киевѣ съ сыномъ своимъ съ дѣтьскомъ Свя­тославом, и кормилець его Асмудъ.»^[451]. До цього місця джерела видавець «Повісті» Д.С.Лихачов зробив характерну примітку: «Кормилец — дядька, «педагог» при молодому князі, котрий зберігав певне значення і тоді, коли його вихованець ставав дорослим. Таких кормильцев згадано в літописі кілька. У Яро­слава [Володимировича] був кормильцем і воєводою Буди (Будій, Блуд). У сина Мономаха Юрія був кормильцем Георгій Симонович. Під 1151 і 1171 рр. в Іпатіївському літописі згадує­ться кормилец при князі Володимирі Андрійовичі. Пізніше кор­мильцы називались часом «дядьками» і «пестунами»^[452].

Особливість Галицько-Волинського ізвода полягає в тому, що на його сторінках саме слово «кормилец» взагалі відсутнє. А от похідне від нього «кормильчич» трапляється неодноразово. У всіх відзначених літописцем випадках той кормильчич є од­ним із лідерів великого галицького боярства і звичайно про­тистоїть государю. Власне, йдеться (за єдиним виключенням) про одну людину, Володислава Кормильчича. Природніше від усього припустити, що цей Володислав був сином кормильца останнього Ростиславича на галицькому столі Володимира Ярославича.

Володислав Кормильчич з’являється вже на першій сторінці Галицько-Волинського літопису (під 1205 р.). Його «приведо- ша» з Угорщини, куди його загнав Роман Мстиславич «неверы ради: словяху бо Ігоревича».^[453] Кидається у вічі та обставина, що Володислава «привели», а не сам він повернувся до Галича. Значить, угри послали його туди, щоб він, лідер проугорської боярської партії Галичини, проводив там вигідну їм політику. З лаконічного фрагменту джерела дізнаємось, що Роман вигнав кормильчича за державну зраду, адже той намагався посадити на галицький стіл одного з сіверських Ігоревичів, ймовірніше від усього, Володимира. Отже, ще за життя Романа галицькі олігархи вирішили спекатися владного князя й зав’язали стосун­ки з одним з Ігоревичів. Сказане підтверджується подальшим розвитком подій. Уже 1206 р. сини Ігоря Святославича вокняжи- лись у Галицько-Волинській Русі.

Проте Володимир, Роман, Святослав і Ростислав Ігоревичі не виправдали надій боярства, вони не бажали ставати його маріонетками. Ці бідні, але гордовиті, Рюриковичі обтяжувались принизливою боярською опікою і через п'ять років вирішили раз і назавжди покінчити з боярами, не зупинившись навіть перед фізичним винищенням їх.

Влітку 1211 р.»съвѣть [змову] же сътвориша Игоревичи на бояре галицкыи, да избиють ихъ. Убьено же бысть ихъ числом 500, а инии же разбѣгошася. Володиславъ же Кормиличичь бѣжа въ Угры»^[454]. Ігоревичі вирішили скористатися досвідом бо­ротьби з боярством свого великого попередника Романа Мстисла- вича. Однак вони не мали ні сили ні авторитету Романа, не могли спертися, як він, на городян Галича та інших міст, бо були зайдами й не мали місцевого коріння. В очах галицького суспільства Ігоревичі були узурпаторами, котрі відняли престо­ли у отчичів-Романовичів. Та й політична ситуація в князівстві була для них несприятливою, роздробленість, яка настала по смерті Романа, взагалі дуже і дуже послабила княжу владу.

Додамо до цього, що ні в кого з Ігоревичів не було ні по­літичного досвіду ні характеру Романа Мстиславича. Історики звичайно вважають кількість забитих ними бояр 500 перебіль- шеною^[455]. Однак число загиблих мало бути значним. Майно вби­тих і втікачів до Угорщини Ігоревичі забрали собі, що видно з наступної розповіді нашого літопису. Виходячи з послідовності перебігу подій, М.С. Грушевський слушно відносив «боярську різню» на літо 1211 р.^[456]

Але проводирям найсильнішої на той час проугорської партії в Галичі пощастило втекти: «Володиславъ же Кормили­чичь бѣжа въ Угры, и Судиславъ и Филипъ»^[457], ці ватажки га­лицького боярства опинились в Угорщині. І вони не забарились з кривавою відповіддю бундючним і недалекоглядним Ігореви- чам. Угорщина здавна зазіхала на Галицьку землю. Згадаймо, як 1188 р. король, замість того, щоб допомогти скинутому боярами з престолу Володимирові Ярославичу, ув'язнив його в Угор­щині, а на стіл у Галичі посадив свого сина! Тому Андрій ІІ пішов назустріч боярам-вигнанцям на чолі з Кормильчичем: «Просиша [бояри] у короля угорьскаго: «Дай намъ отчича к Галичю Данила, ать с нимъ приймемъ [и] от Игоревичевь»^[458].

У цих словах відверто викладена програма Володислава й інших великих бояр. Вони зовсім не збирались поновлювати Данила на столі, інакше б вони сказали, що престол признача­ється Данилові. Вони ж мовили: «Съ нимъ приймемъ» Галич у Ігоревичів, та не для малого князя, а для себе. Як свідчить літописець, «король же с великою любовью посла воя въ силѣ тяжцѣ». В обозі угорського війська їхав Володислав з іншими боярами. Подолавши опір виставлених Ігоревичами загонів, військо увійшло до Галича.

По тому бояри зуміли покінчити з Ігоревичами. Після по­вернення до Галича вони викупили за величезні гроші з угор­ського полону Романа і Святослава Ігоревичів і у вересні 1211 р. повісили їх!: «Убѣжени же бывше угре великими дарми, пре- дани быша на повѣшение» князі Ігоревичі^[459]. Цей єдиний в давньо­руській історії факт публічної розправи васалів над князями ще раз свідчить про жорстокість і цинізм галицьких бояр, повне нехтування ним норм будь-якої моралі, церковної й феодальної. Він демонструє ще й виключну могутність галицького боярства, що могла зрівнятися на Русі хіба що з силою бояр Новгорода Великого. Але й ті не вішали прилюдно своїх князів!

Однак ідилія князювання хлопчика Данила в стольному гра­ді батьківського князівства тривала зовсім недовго. Спочатку боя­ри вигнали з Галича його владну матір, котра приїхала підтри­мати сина і налагодити керівництво князівством. Далі вони спробували позбавитись і Данила. Але король Андрій вирішив демонстративно прислухатись до думки верхів суспільства і зая­вив: «Вълодиславь княжится, а ятровь мою выгналъ»^[460]. Його люди схопили Володислава і «оковавше, ведоша въ Угры»^[461]. Та це не означало, що Андрій ІІ збирався поновити Данила на га­лицькому столі. Його наміри були зовсім іншими.

При потуранні й, більше того, сприянні короля спільники Кормильчича, великі бояри підбили пересопницького князя Мсти­слава захопити Галич. Він пішов разом з боярами на стольний град Галицького князівства. Становище осиротілої родини Ро­мана стало загрозливим, і княгиня разом з Данилом і Васильком змушені були залишити Галич. Вона з Данилом вирішила шу­кати прихистку в Угорщині, Василько з Мирославом подалися до волинського міста Белза. І тут зовсім несподівано і нелогічно угорський король, котрий ув'язнив Кормильчича, знову вистав­ляє його на політичну шахівницю: «Король же пусти [випустив] Володислава, и събра много вои и иде на Галичь». При набли­женні королівської раті Мстиславу прийшлось залишити Галич і повернутись до Пересопниці. А «Володиславъ же еха в Галич, и въкняжися сяде на столѣ»^[462].

Як писав знавець проблеми, той «факт для середньовіччя був досить незвичайним. Приклад єдиного в руській історії кня­зювання боярина знову свідчить про велику силу галицьких бо­яр. Але швидке падіння Володислава разом з тим мовить, що боярство не могло правити самостійно; його роздирали внутрі­шні суперечності, воно не мало міцної соціальної бази, так що переоцінювати силу його не доводиться»^[463].

Ці справедливі слова виглядають все ж таки занадто фата­лістичними: насправді галицьке боярство володіло неймовірною силою, суперечності, що роздирали його, легко долались, коли доводилось об'єднуватись проти Романовичів. Данилові й Ва­силькові прийшлося тридцять років воювати проти галицьких бояр, перш ніж вони змогли возз’єднати Галичину з Волинню. Більш правим був, здається, М.С. Грушевський, коли писав, що суспільна думка була тим вокняжінням збурена: «Факт сей був занадто нечуваний, аби сучасники могли з ним легко погоди­тися». Ініціатором дій проти Володислава виступив Мстислав пересопницький, що тільки-но втратив Галич^[464]. Однак насправді головними дійовими особами були угорський король і польсь­кий князь, як показує дальший розвиток подій.

Дійсно, вокняжіння боярина в Галичі було не те що не сприйняте суспільною думкою, воно ще більше нагріло ситуа­цію, і міжнародну, і давньоруську. Південноруські князі ужили рішучих заходів, зібрали військо і пішли на Галич. У тому війську їхав із своїм полком і малий Данило. Польський князь прислав допоміжний загін. Натомість «Володиславь выйде [про­ти них] съ угры и чехи своими»^[465], тобто з іноземними найман­цями, бо галицьке населення вороже ставилось до нього і не зібрало, як звичайно робилося в таких випадках, народного опол­чення. У коротких літописних рядках зосереджена картина бояр­ського панування в Галичі: двоє залежних від Володислава бояр Ярополк і Яволд зачинились у місті з залогою, а сам він висту­пив проти хлопчика Данила і його союзників, не будучи впевне­ним у своєму тилові. Події відбувалися у самому кінці 1213 р.

У великій битві на підступах до Галича Данилове військо перемогло Володиславове: «Бывши же сѣчи велицѣ, одолѣша ляхове и русь». Драматизуючи події, галицький книжник відзна­чає: «Данилу же тогда дѣтьску сущю, яко же [не] можаше на кони ѣздити»^[466], хоча насправді княжичеві було вже 12 років, і він упевнено сидів у сідлі, як належало майбутньому воїнові. Вза­галі на Русі княжич у 12-13 років проходив обряд ініціації (різні випробування), після чого вважався мужчиною, рицарем.

І все ж таки загони Данила не змогли здобути сильно укріп­леного Галича й повернулись на Волинь. Володислав утримався на княжому столі, хоч і ненадовго. Бо він був угорським по­пихачем і у всьому залежав від короля та його радників. А Лє- шек надав Данилові й Василькові, нащадкам великого князя не­озорої Г алицько-Волинської Русі, наче на глум, малесенькі міста Тихомль і Перемиль, звідки вони не лише заздро дивились на м. Володимир, але почали з цього клаптика Волинської землі одважне відвоювання Романової «отчини».

Самовладне правління боярина в Галичині (хоча й інспіро­ване угорським урядом) стало формальним приводом до нового втручання з-за кордону до давньоруських справ. Знову угор­ський король і польський князь зазіхають на Романову спад­щину. Якщо вірити літописцеві, Лєшків посол переказав його слова королю Андрієві: «Не есть лѣпо боярину княжити в Га­личи». Здавалось би, обидва володарі піклувались про Дани­ла, офіційного наступника галицького стола. У дійсності сталося навпаки. Бо далі посол краківського князя від імені свого пана заявив: «Но поими дъщерь мою за сына своего Коломана і посади его в Галичи»^[467]. Цьому передували такі події.

Боярин Володислав, на час вокняжившись у Галичі, раптом відмовився ділити владу з уграми! Оскільки при краківському дворі жив тоді Данило, Лєшек міг вважати себе зверхником Галицької землі^[468]. А король Андрій, що розглядав Галицьку зем­лю мало не як свою власність, страшенно розгнівався на Лєшека за те, що той підтримав військову експедицію Романовичів на Галич, і вчинив похід на краківського князя. Захоплений зне­нацька уграми, Лєшек послав до Андрія ІІ краківського каште­ляна Пакослава, свого найближчого сановника, При його посе­редництві государі в 1214 р. уклали угоду в м. Спіші про загар­бання і розділення поміж собою Галицько-Волинської Русі^[469]. На тодішнього галицького «князя» боярина Володислава обидва го­сударі просто не звернули уваги.

Боярин же Володислав Кормильчич, котрий став уже не­потрібний, але в ситуації, що створилася, міг виявитись небез­печним для планів Андрія, був схоплений і засланий до Угор­щини, де згодом помер ув’язненим в якомусь замку. Галицький книжник зловтішно занотував, що нахабне захоплення і посідан­ня Володиславом галицького княжого стола принесли нещастя його нащадкам: «Нашедъ зло племени своему и дѣтемь своимъ княжения дѣля [через те княжіння], всѣ бо князи не призряху дѣтей его того ради»^[470]. Так зійшов з політичної сцени Кормиль­чич Володислав, «злой мятежник» Галичини, як назвав галиць­кий книжник іншого бунтівного боярина Судислава.

За Спішським договором трирічна донька Лєшка Саломея була заручена (і, здається, незабаром по тому й обвінчана!) з п’ятирічним сином Андрія Коломаном, котрого і посадили кня­зем у Галичі. Західною ж частиною Галицької землі заволодів Лєшек Білий. Угода чітко відбилася в нашому джерелі: «Король посади сына своего в Г аличи, а Лєстькови да Перемишль, а Па- кославу Любачевь»^[471]. Каштелян Пакослав, як гадають історики, був автором цього проекту. Саме він вів перетрактації поміж королем і краківським князем, за що й дістав у винагороду Любачівську волость. З пізніших розповідей Галицько-Волин­ського ізводу відомо, що поза рамками Спішського договору краківський князь захопив забузькі землі Волині з Берестям.

Наче Романовичів не існувало більше, угорський король і польський князь змовились поділити між собою Г аличину і по­чали впроваджувати змову в життя. Про спільну угоду з Рома­ном Мстиславичем і неодноразові обіцянки його вдові захисти­ти права Романовичів і посадити Данила на стіл Галицько-Во­линського князівства обидва государі наче забули...

План загарбання західноруських земель сягав так далеко, що Андрій звернувся до папи Іннокентія III з проханням дору­чити угорському архієпископові «помазати» Коломана на «коро­ля Галичини». За це папі було обіцяно запровадити унію га­лицької церкви з римською католицькою. Іннокентій погодився, і через певний час, десь взимку 1215/1216 р., Коломан був коро­нований^[472]. Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську громадську думку і загальне співчуття княжичам на Русі, союз­ники вирішили повернути їм Володимир-Волинський^[473]. Це було чималим здобутком Анни з синами. Звідси розпочався майбут­ній наступ Данила на Галич. Та все те відбудеться лише через кілька років.

Доки йшли переговори з папою щодо коронації малого Ко- ломана, угорський король почав запроваджувати в життя Спіш- ську угоду. Він посадив сина в Галичі, тримаючи при ньому сильну залогу на чолі з досвідченим і хитромудрим палатином Бенедиктом, котрий бував у цьому місті раніше і викликав ненависть галичан за знущання над ними. А Лєшек увів військо до Перемишля.

У Галицько-Волинському ізводі згаданий ще один «кор­мильчич». У 1231 р. угорський король, підмовлений боярином Судиславом (принаймні, так вважає літописець), йде війною на Данила, котрий княжив тоді в Галичі. Вороже військо набли­зилось до порубіжної фортеці Ярослава, але не змогло здобути місто штурмом. Комендант фортеці боярин Давид Вишатич роз­губився, адже «теща бо его бяше вѣрна Судиславу, кормилчича Нездиловаа,. вѣща ему, яко: «Не можеши удръжати града сего». Незважаючи на протидію хороброго й вірного Данилові тамтеш­нього воєводи Василька, Давид віддав місто ворогові^[474]. Фігура цього Нездила уявляється мені загадковою. Якщо Володислав Кормильчич був, найвірогідніше, сином кормильца князя Воло­димира Ярославича, то чиїм кормильцем був той Нездило? Хіба що якогось великого боярина на кшталт Судислава? Але ж про боярських кормильцев досі ніхто не чув.

Воєнні чини Воєводи

Далеко не завжди князь перебував на чолі свого війська або дружини. Часто, особливо з настанням ХІІІ ст., військом керува­ли його воєначальники (воєводи). До того ж деякі князі (наприк­лад, Ярослав Володимирович у другій половині ХІІ ст. або Во­лодимир Василькович в останній третині ХІІІ ст.) воліли зали­шатися вдома, посилаючи з військом вірних і досвідчених воєвод.

З настанням ХІІІ ст. масштаби воєнних операцій руських військ значно зросли. Зробилось численнішим саме військо, зросла кількість полків у ньому, союзники ж (чорні клобуки) перетворились на окремі воїнські частини: стрільців і легку ка­валерію. Все це у багатьох випадках робило просто неможливим оперативне керівництво походом і, особливо, боєм з боку само­го лише князя. Воєводи з перебігом часу все частіше виступають на сторінках джерел і, зрозуміла річ, насамперед в описах бойо­вих дій і походів.

Все ж таки літописи середини — другої половини ХІІ ст. не так вже й часто згадують інших, крім князя, воєначальників. У ті часи государ залишався головним і, в більшості випадків, єдиним керівником свого війська. Та й сам термін «воєвода» дуже рідко трапляється в літописах, переважно у найдавнішій їх частині. Так, під 945 (944) р. Нестор розповідає про події, що сталися по вбивстві Ігоря древлянами: «Вольга [Ольга] же бяше в Киевѣ съ сыномъ своимъ съ дѣтьскомъ Святославомъ, и кор- милець его Асмудъ, и воевода бѣ Свѣнелдъ»^[475]. А в «Повчанні» Володимира Мономаха читаємо: ««На войну вышедъ, не лѣни- теся, не зрите на воеводы,... и сторожѣ сами наряживайте... »^[476].

Саме слово «воєвода» нечасто зустрічається в Галицько-Во­линському літописі (в основному на його останніх сторінках), хоча взагалі княжі воєначальники згадуються в ньому дуже час­то. Та й у інших давньоруських літописах цей термін трапляє­ться надзвичайно рідко. Наведу хіба що фрагмент Лаврентіїв- ського літопису за 1220 р.: «Георгій великый князь, сын Всево- ложъ, посла брата свого Святослава с полкы и воєводами на безбожныя Болгары»^[477].

Отже, воєводи начебто не були членами княжого двору^[478], то й не варто про них тут говорити, скаже скептично налаштований читач. Але ж воєводами бували й вищі чини двору: двірські, тисяцькі, навіть сам княжий печатник. Всі вони ходили в похо­ди, очолювали великі й малі загони княжого війська, мужньо билися в першій його лаві. Тому варто все ж таки зараховувати воєвод, котрі й не мали придворних чинів, до княжого двору. Спочатку мовлю кілька слів про воєвод попереднього, ХІІ ст.

1146 року біля валів Києва сталася вирішальна битва між військами Ігоря Ольговича, що сидів у Києві, і його небожа у перших волинського князя Ізяслава Мстиславича, котрий пре­тендував на головний руський стіл. Щоб відбити атаку аван­гарда Ізяслава: кінноти чорних клобуків («переѣхавше берен- дичи чересъ Лыбѣдь и взяша Игореви товары [обоз] передъ Золотыми вороты и подъ огороды»), Ігор звелів поїхати до своїх полків «Улѣбови тысячкому своему и Иванови Воитишичю»^{[479] [480]. Обидва вони належали до числа ближніх до князя бояр. Та цей приклад не можна вважати характерним для керівництва воєн­ними операціями у Південній Русі середини ХІІ ст. Адже Ігор Ольгович мав хворобу ніг, не міг ходити і ледве їздив верхи. Він доручив загальне командування військом своєму братові Свято­славу. Природно тому, що Ігор скористався з допомоги своїх довірених воєвод.}

Як відомо, галицький князь Ярослав Володимирович зви­чайно не ходив у походи на чолі своєї раті, доручаючи її воє­водам. Так було і 1159 року під час міжусобної війни між черні­гівськими князями Ізяславом Давидовичем і Святославом Ольго- вичем. На допомогу Святославу наспів князь Володимир Андрі­йович із своїм полком і «Тудор Елчичь съ галичьскою помощию 4 прииде».

Набагато багатшими є відомості про воєвод, що керували князівськими полками, у давньоруських джерелах ХІІІ ст. Насам­перед, у Галицько-Волинському ізводі. Княжі воєначальники виступають на його сторінках часто і, можна сказати, постійно. Створюється враження, що воєводи не лише командували вій­ськом чи його підрозділами, а й проводили самостійні бойові операції, певна річ, за дорученням своїх государів.

Майже всі згадки про них у Г алицько-Волинському літописі стосуються воєначальників Данила і Василька Романовичів. Однак у тому джерелі трапляються й нечисленні звістки про воєвод Мстислава Мстиславича Удатного, котрий сидів у Галичі з 1219 по 1228 р. Незабаром після вокняжіння у Галицькій землі Мстислав воював з поляками і «посла Дмитра, Мирослава и Михалка Глѣбовича противу имъ к Городку»^[481]. Але немає впев­неності в тому, що названі воєначальники були послані неодмін­но від Мстислава. Як відомо з Галицько-Волинського ізводу, Мирослав був довіреним боярином і воєводою Романовичів. Серед воєначальників Данила у цьому джерелі неодноразово згадано й Дмитра. У Мстислава залишався сам лише Михалко Глібович. До того ж Мстислав Мстиславич серед усіх князів­ських занять найбільше любив війну і навряд чи він часто до­ручав свою дружину й нечисленне військо (яке звичайно мав) кому-небудь із своїх воєвод. Зате Романовичі, насамперед стар­ший, Данило, часто й систематично використовували власних воєначальників під час майже постійних воєнних дій, які їм до­велося вести протягом багатьох десятиліть.

Одним з видних бояр і воєвод князя Мстислава Мстисла- вича був Гліб Зеремійович, котрого неодноразово згадує Га­лицько-Волинський літопис. У воєнному епізоді 1219 р. Гліб ра­зом з Мирославом і Дмитром тисяцьким знаходяться разом з Данилом в обложеному уграми Галичі. Тодішній галицький князь Мстислав Удатний звелів своєму зятеві Данилу вийти з міста, і літописець свідчить: «Данилъ же изыде [из Галича] из Дмитромъ тысячькымъ и съ Глѣбомъ Зеремѣевичемъ, и с Миро­славомъ...>>^[482]

Але надалі галицький великий боярин Гліб облишив вій­ськову службу і разом із Судиславом очолив ворожу Романо­вичам партію олігархів, яка прагнула, щоб там не було, пере­шкодити поверненню Данила на галицький стіл. Бояри повністю підім'яли простакуватого Мстислава Мстиславича, і під їхнім впливом старіючий князь постійно ворогував із зятем. У кінці життя, 1227 року, Мстислав, згідно запевнень галицького літо­писця, хотів начебто віддати Галич зятеві, та «Глѣбови же Зьеремѣевичемь и Судиславу претяща не дати ему Данилови, рѣста бо ему: «Аже и даси королевичю [угорському], когда въсхощеши, и можеши ли взяти подъ нимь; даси ли Данилови, в вѣкы не твой будеть Галичь»^[483]. У цих словах вичерпно викладена програма бояр, супротивників вокняжіння Данила Романовича у Галичі. Наступного, 1228 року «Мьстиславъ великый Удатный князь умре: жадающу бо ему видети сына своего Даниила, Глѣбъ же Зеремѣевичь, убѣженъ бысть завистию, не пустяше его»^[484].

Після кончини Мстислава Удатного «отъступи Глѣбь Зере­мѣевичь отъ королевича къ Данилови»^[485], досвідчений і політично чутливий глава боярської опозиції Романовичам зрозумів, що становище обложеного у дитинці Галича угорського королевича Андрія стало безнадійним і легко перекинувся до Романовичів, а слідом за ним так вчинило все галицьке велике боярство. А 1235 року Гліб узяв участь у війні між Володимиром Рюриковичем київським і Михаїлом Всеволодичем чернігівським. Володими­ру допомагав Данило, і серед його бояр, що були приставлені ним до київського князя, літописець назвав і Гліба. Розповідь джерела про наступну поразку Данила і полонення Мирослава половцями залишає можливість думати, що серед бояр, котрі зрадили Данила, був Гліб^[486]. Подальші сліди Гліба Зеремійовича, уособлення безпринципного, жадібного і амбітного боярства, губляться в Галицько-Волинському літописі.

Тепер звернемось до свідоцтв цього джерела про інших воєвод Данила і Василька Романовичів. Під час війни з Поль­щею 1219 року «ѣхавше ляхове воевать, и воеваша по Бугу. Пос­ла по них Данилъ Гаврила Душиловича, и Семена Олуевича, Василка Гавриловича; и биша ся до Сухое Дорогве^[487], и колодни- кы изимаша, и воротишася с великою честию в Володимерь»^[488]. З наведеного тексту виходить, що юний Данило Романович доручив велике (як випливає з результату всієї кампанії) військо своїм воєводам, і ті з честю виконали доручення свого князя.

І пізніше чимало воєвод Данила і Василька Романовичів бере участь у бойових діях, не раз керує окремими полками і виконує самостійні бойові завдання. Серед численних воєвод, що вірно служили Данилові й Василькові, літописці виділяють кількох, чий внесок у бої з ворогом був особливо вагомим. Першим серед них був, на мій погляд, згаданий вище Мирослав, котрий виконував, поряд з військовими і воєнними, диплома­тичні й адміністративні обов'язки у Волинському князівстві Романовичів. Як один з воєначальників Данила і Василька Ми­рослав уперше з'являється на сторінках Галицько-Волинсько­го ізводу в оповіді про міжусобну боротьбу в Галицькій землі 1211 року.

Тоді проти Ігоревичів, що узурпували владу в Галичині й на Волині, виставили військо, яке складалось із загонів кількох західноруських князів. «Василку же княжащю в Белзѣ; прийдо- ша же отъ него Великий Вячеславь Толстый и Мирославъ, Дьмьянъ и Воротислав, и инии бояре мнози, вои отъ Белза»^[489]. У літописному оповіданні названо також інших видних воєвод Романовичів: Дем'яна і В'ячеслава, що їх згодом неодноразово згадує наше джерело.

Серед воєвод Данила, що названі в літописі, можна виді­лити тисяцького Дмитра, В'ячеслава [Товстого] і «печатника» (канцлера) Кирила. Чи не найяскравішою постаттю серед них був Дмитро, названий літописом у розповіді про війну Мсти­слава Удатного і Данила з поляками 1219 року. Джерела не зга­дують Дмитра в наступних подіях у Галицько-Волинській Русі аж до 1238 р. У тому році, в зв'язку з наближенням орд Батия до Києва, Данило Романович «остави в немь Дмитра, и вдасть Кыевь в руци Дмитрови обдержати противу и отъ иноплеменныхъ языкъ, безбожьныхъ татаровь». Дмитро очолив оборону стольного гра­да Русі під час облоги його Батиєм у листопаді — грудні 1240 р. Літописець називає Дмитра тисяцьким, через що деякі історики вважали його київським воєводою. Однак імовірніше думати, що Данило Романович довірив оборону міста своєму випробува­ному у боях воєначальнику, можливо, в минулому галицькому княжому тисяцькому.

Дмитро мужньо бився з ворогом, перебуваючи у гущі подій: «И възыдоша горожане на избыть стѣны, и ту бяше видѣти ломъ копѣйный и щитомъ скепанье, стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣже- нымъ; и Дмитрови ранену бышу...». Після того, як монголи штурмом оволоділи Києвом, «Дмитра же изведоша язвена и не убиша его, мужества ради его»^[490] — завдяки мужності воєводи Батий подарував йому життя, що в практиці жорстокого і ша­леного хана було виключним вчинком.

У подальшій розповіді галицький книжник зображує Дмит­ра кимось на кшалт радника Батия, мовляв, він порадив ханові не баритися в плюндрованій монголами Галицькій землі, а ру­шити далі, в Угорщину. Літописець пояснює слова Дмитра тим, що він намагався позбавити Русь від загибелі людей і грабунків з боку загарбників: «Про то же рече ему, видѣ бо землю гыб- нущю Рускую отъ нечестиваго»^[491]. Подальша доля Дмитра в літо­писі не простежується.

Як було мовлено, «великий Вячеславъ Толстый» був упер­ше названий у літописі в оповіді про події 1211 р., коли Рома­новичі (вірніше, мати, що стояла за ними) зважились вибити Ігоревичів з Галицької та Волинської земель. Цей воєвода при­йшов від Василька, що княжив тоді в Белзі, разом з іншими видними воєначальниками: Мирославом і Дем'яном. Незабаром по тому літописець називає В'ячеслава володимирського серед бояр, котрі восени 1211 р. підсадили Данила на галицький стіл^[492]. На мій погляд, у цьому тексті йдеться про великого боярина В'ячеслава Товстого. На користь такого припущення може свідчити й повідомлення Галицько-Волинського літопису про вигнання матері Данила і Василька Анни з Галича на початку 1212 р.: «Княгини же Романова, съ сыномъ своимъ Даниломъ и съ Вячеславомъ Толъстымъ бѣжавша въ Угры, а Василко с Ми­рославомъ ѣхаша въ Белзъ»^[493]. З контексту цього свідчення ви­ходить, що В'ячеслав Товстий був одним з найбільш наближе­них бояр і воєначальників Романовичів: княгиня приставила його до Данила, так само, як Мирослава до Василька.

У 1228 р. В'ячеслав перебував серед воєвод Данила Романо­вича, яким князь доручив вибити з Луцька Ярослава Інгваро- вича^[494]. А швидко по тому В'ячеслав разом з Данилом відбивав набіг ятвягів на Берестя: «И угониста и из Володимеря,... и убьенъ бысть Даниломъ и Вячеславомъ Шютръ... Бѣжащимъ же ятвяземь, угони я Данилъ.»^[495]. Після цієї звістки літописці більше не згадують про В'ячеслава.

Часом у Галицько-Волинському ізводі називаються воєводи самого лише Василька. Але й у цих випадках вони звичайно діють сумісно з воєводами Данила. Так, у поході на Литву 1255 року згадані й ті, й інші: «Служащии же князи Данилови и людие Василкови, Гюргий, Олекса дворьскый, и инии ехаша на ня», тобто на литовців^[496].

Після завершення життя Данила і Василька Романовичів Галицько-Волинська Русь знову занурилась у багно удільної роздробленості. Їхні сини наче забули про необхідність спільних дій проти ворогів й ходили звичайно у походи нарізно. Серед нечисленних звісток про їхні сумісні дії можна навести хіба що кілька. У 1273/74 г. «здумаше князи пойти на ятвязѣ,... сами князѣ не идоша, но послаша воеводы своя ратью: Левъ [Дани­лович] посла съ своею ратью Андрѣа Путивльца, а Володимеръ [Василькович] посла съ своею ратью Желислава, а Мьстиславъ [Данилович] посла съ своею ратью Вълодъслава Ломоносого.... И тако прийдоша с побѣдою и честию великою къ своимъ княземь»^[497].

Майже через десять років Володимир Василькович і син Ле­ва Юрій вестимуть війну з Малопольщею, допомагаючи своєму союзнику Конраду мазовецькому. І знову їхні полки очолюють воєводи: «Из Мѣлника же отряди [Володимир] с ними воеводу, Василка князя слонимьского Вълодимерови, и Желислава, и Дуная, а съ Юрьевою ратью бяше воевода Туйма»^[498].

Нарешті, 1285 року князі знову самі не йдуть у похід, а посилають з полками воєвод. Тоді Володимир Василькович був уже тяжко хворий і не міг їздити верхи; Лев же Данилович, мабуть, розсудив, що коли його брат у перших не пішов у похід, то й йому не личить так чинити: «Левъ же и Володимеръ сами не идоста, но посласта воеводы: Левъ посла съ своею ратью Туима и Василка Бельжанина и Рябця, а Володимерь посла съ своею ратью Василка князя и Жилислава и Оловянъца и Виш- ту»^[499]. Як бачимо, Желислав служив Володимиру протягом бага­тьох літ. Напевне, й служилий слонімський князь Василько на­лежав до числа постійних воєвод волинського государя Воло­димира Васильковича. Те ж саме, гадаю, можна сказати і про Тюйму, котрий служив Леву Даниловичу і його синові Юрію. Доцільно розповісти й про власне служилих князів.

Служилі князі

Доба удільної роздробленості породила явище, раніше неві­доме на Русі: інститут служилих князів. То були безземельні чи малоземельні члени родини Рюриковичів, або й такі, що втра­тили свою землю. Це явище було особливо характерним для Галицько-Волинської Русі другої половини ХІІІ ст. Та найбільш яскравий представник цієї своєрідної князівської верстви нале­жить ще століттю ХІІ-му. Мова піде про вже згаданого Івана Ростиславича, прозваного Берладником. Він був галичанином, все життя прагнув відібрати Г алич у свого дядька Володимирка і брата у перших Ярослава й через те загинув.

Іван був небожем галицького князя Володимирка Володаре- вича і сидів у єдиному уділі, що зберігся в Галицькому князів­стві, Звенигороді. Владний і амбітний, Іван не бажав задоволь­нятися роллю дрібного князька у державі свого дядька. У 1145 р. він вчинив невдалу спробу відбити Галич у Володимира, зазнав невдачі й подався на Дунай, до області Берладь^[500]. З тієї пори Іван перетворюється на служилого, найманого князя, руського кон­дотьєра, й до нього у джерелах міцно пристає прізвисько «Бер- ладник»^[501].

На сторінках літописів, що відбили життєвий шлях Івана Ростиславича, він виступає як служилий князь вже під 1146 р., коли до Святослава Ольговича, що княжив у Новгороді Сівер- ському, «прибѣже... Иванъ Берладникъ»^[502]. Він узяв участь у вій­ні Святослава проти великого князя київського Ізяслава Мсти- славича. З тієї пори й розпочинається його служила кар'єра.

Святослав Ольгович виступив проти Ізяслава київського через те, що той скинув з престолу його старшого брата Ігоря й ув'язнив його. Тому Святослав став природним союзником Юрія Долгорукого, котрий оспорював київський престол у Ізясла- ва. Того самого 1146 року Святослав, що сидів у Новгороді Сіверському, одержав звістку, ніби Ізяслав збирається напасти на нього. Тоді Святослав «повѣдѣ Иванкови Гюргевичю^[503], Ива- нови Ростиславичю Берладнику, и дружинѣ своей, и половцемъ дикымъ уемъ своимъ.», що на нього йде київський князь. Всі вони порадили Святославу тікати з Новгорода, що той і зробив^[504]. Як бачимо, служилий князь Іван Ростиславич входив тоді до ближнього кола воєвод і радників Святослава Ольговича, нарів­ні з сином Юрія Долгорукого Іваном і половецькими дядьками («уями») новгород-сіверського князя.

Але вже на початку наступного, 1147 р., як свідчить Київ­ський літописний ізвод, «иде Святославъ къ Осетру; и ту отсту­пи его Иванко Берладникъ к Ростиславу смоленьскому князю, вземъ у Святослава 200 гривенъ серебра, же 12 гривни золота»^[505]. Все виглядає логічним: князь-найманець взяв у сюзерена плату за службу і перейшов до того, хто заплатив йому більше. До того ж Ростислав був братом Ізяслава Мстиславича, що недавно сів на київський престол. Мабуть, політичні міркування також зіграли свою роль у рішенні Івана змінити сюзерена. Так чинили всі кондотьєри, що у нас, що в Італії, де цей рід занять був поширеним серед аристократів.

Далі літописці на десять літ втрачають з виду Івана Рости- славича. З драматичного свідоцтва Київського літопису 1157 р.: «Привелъ Г юрги Ивана Ростиславича, рекомаго Берладника, исъ Суждаля, окованого, хотя и дати Ярославу зяти своему»^[506] випли­ває, що перед тим колишній звенигородський князь служив Долгорукому (приблизно з 1149 р.). Коли його видачі став вима­гати Ярослав галицький, Юрій Володимирович вирішив пожерт­вувати князем-найманцем, аби забезпечити собі підтримку зятя у прийдешній війні з чернігівськими Давидовичами. Однак за Івана заступився митрополит та ігумени київських монастирів. Юрій вирішив повернути Івана до Суздаля, але на шляху туди його відбили люди чернігівського князя Ізяслава Давидовича^[507].

По тому Берладник вірою і правдою служив Ізяславу Дави­довичу до кінця життя цього чернігівського князя (той загинув на Желяні у 1160 р.). У 1158 р. Ізяслав Давидович воював із своїм братом у перших Святославом Ольговичем, якому в мину­лому служив Іван Ростиславич. Тоді Святослав «пришедъ ко Выреви и пожьже острогъ около города; в городѣ бо затворился бяше съ княгинею Иванъ Ростиславичь, а самъ Изяславъ шелъ бяше в поле»^[508]. Святославу не вдалося здобути невелике, але, певно, добре укріплене місто Вир. Захист Виря був, як виходить із джерел, останнім діянням на Русі Івана Берладника, князя- кондотьєра. 1159 року якісь берладники здобули київський порт Олешшя на Дніпрі, та Івана літопис при тому не згадує.

Ймовірно, по смерті свого останнього пана і покровителя, Ізяслава Давидовича Іван Ростиславич знову подався у дунай­ське Пониззя. Літопис ще раз згадує про нього у розповіді про події 1161 р.: «Преставися князь Иванъ Ростиславичь, рекомый Берладник, в Селуни; инии тако молвяхуть, яко съ отравы бѣ ему смерть»^[509]. Йдеться про візантійське місто Фессалоніку, де князь, можна думати, жив у останні місяці свого життя. Дехто з істориків вважає, що вбивці були підіслані Ярославом Володи­мировичем галицьким, котрий все життя ворогував з Іваном Ростиславичем і вперто домагався його видачі від Юрія Дол­горукого та Ізяслава Давидовича^[510]. Це припущення здається мені найбільш вірогідним.

І все ж таки найбільшого поширення інститут служилих князів досяг у Галицько-Волинській Русі ХІІІ ст., за часів Дани­ла Романовича, його синів і небожа Володимира.

«За визначенням літописця, всі бояри й дрібні князі «слу­жат» великому князю і «держат» отримані від нього міста і во­лості. Так, захопивщи Галич, князь Данило «разда (тобто «пожа­ловал») городы боярам и воеводам и бяше корма у них много». Ті, хто одержував землі «в держание», іменувались «держате­лями» й були зобов'язані великому князю службою: «Служащие же князи [князю] Данилови и людье [князя] Василкови»^[511]. Далі автор цих рядків перелічує служилих князів, про частину яких йтиметься далі.

Узимку 1254/55 р. Данило Романович пішов на ятвягів. З Новогрудка (у Чорній Русі) прийшов до нього син Роман «со всѣми новгородци и с... Глѣбомъ, и со Изяславомъ съ Вислоческымъ»^[512]. Ізяслав був Ростиславичем, сином пінського князя Ростислава Святополчича, князем свіслоцьким^[513] (удільним у Новогрудському князівстві Романа). Він служив Романовичам. Цей Гліб, імовірніше від усього, згадується ще раз, і більш докладно, в розповіді про оволодіння Данилом Романовичем містом Волковийськом у Чорній Русі: «По томъ же Данило король еха взя Волковыескь, и Глѣба князя пославь я и дръжаше его въ чести»^[514]. Так Гліб, що не мав, мабуть, уділу, одержав за службу місто Волковийськ з волостю. Дехто з генеалогів визнає Гліба Ростиславичем, братом Ізяслава Ростиславича й сином Ростислава Святополчича^[515].

Служилими були й рязанські князі Константин та його син Євстафій. У 1243 р. вони служили ворогам Романовичів. «Дани- илъ же дворецкого посла на Перемышль на Костянтина резан- ского, посланого отъ Ростислава,. и слышавъ Костянтинъ Андрея грядуща на нь, избѣже нощию»^[516]. Константин Володими­рович рязанський був служилим князем Ростислава Михайло­вича у Перемишлі. Після втечі з міста він опинився в Угорщині й відіслав свого сина Євстафія до Литви^[517]. За свідченням Лаврен- тіївського літопису, Константин був 1217 року рязанським кня­зем, коли допоміг своєму брату Глібу винищити інших братів. Убивці розділили між собою владу в Рязанському князівстві^[518]. Подальша чверть століття життя Константина не відома літо­писцям. Не ясно, зокрема, як він опинився у служилих князях Ростислава Михайловича. Ми знаємо лише, що Константин був третім сином рязанського князя Володимира Глібовича^[519].

Син Константина Володимировича Євстафій служив литов­ському князю Миндовгу, за що його, напевне, емоційно засудив галицький літописець: у 1262 р. «идоша Литва на Ляхы воевати отъ Миндовга, и Остафии Костянтиновичь с ними, окаанный и проклятый, бѣ бо забѣглъ из Резаня»«^[520]. Незабаром по тому Євстафій став жертвою боротьби проти земельних магнатів за уряду Войшелка, що вокняжився у Литві після смерті свого батька Миндовга: «и оного Остафиа уби оканьнаго, безаконьна- го проклятаго, о нем же напреди списахомъ»^[521]. Важко сказати, які вчинки Євстафія Константиновича викликали гнів і осуд галицького книжника. Навряд чи одна лише служба литовсько­му князю, тоді противнику Данила Романовича.

Останні звістки Галицько-Волинського літопису про служи­лих князів містяться на його заключних сторінках. Там вони вже виступають під своїм реальним найменням воєвод. Серед них неодноразово згадується слонімський князь Василько, котрий служив небожеві Данила, волинському князеві Володимиру Ва- сильковичу. Василько був сином Романа Даниловича, що кня­жив у Чорній Русі і сидів у Слонімі з 1256 р ^[522] Цей збіднілий онук Да­нила Романовича був у великій честі у Володимира Васильковича.

Уперше цей Василько Романович (повний тезко брата Да­нила) діє у розповіді Галицько-Волинського літопису про похід Володимира Васильковича 1282 р. проти краківського князя Бо­леслава, коли волинський князь допомагав своєму союзнику Конраду мазовецькому: «И пойде Вълодимеръ къ Мелнику^[523] съ множьствомъ вой, из Мѣлника же отряди с ними воеводу, Ва­силка князя слонимского...»^[524] У похідному порядку волинської раті «Василко пойде своимъ полкомъ, Кондратъ же князь съ ля- хы своимь полкомъ...»^[525]. Ймовірно, серед воєвод, що очолювали волинсько-мазовецьке військо, Василько не випадково названий першим: з літописного контексту виходить, що йому волин­ський князь довірив свій головний полк.

Після успішного завершення кампанії «Василко князь поиде къ Берестию съ множьствомъ полона, и посла предъ собою вѣсть господину своему князю Володимеру». Подальша літо­писна оповідь свідчить, що князь Володимир довірив Василь­кові свою дружину і був радий, коли той зберіг її цілою^[526]. Війна з Болеславом тим часом продовжувалась, і «Вълодимерь же князь указалъ бяше своимъ воеводамъ тако, Василкови и Жилиславу и Дунаеви, не роспущати рати воевать.»^[527] І в цьому контексті Василька названо першим серед воєвод волинського князя.

Наступного року Лев Данилович і Володимир Василькович вирішили навести литовське військо на Болеслава. Самі князі у цей похід не пішли, доручивши війська воєводам: «Володимерь посла съ своею ратью Василка князя и Жилислава, и Оловянъца и Вишту»^[528]. Як бачимо, князь Василько Романович продовжував залишатись першим серед воєначальників волинського князя. Та дальша його доля у Галицько-Волинському літописі не відбилась.

Нарешті, останнім за часом серед служилих князів у Га­лицько-Волинській Русі був Юрій Пороський. У 1289 р. наступ­ник Володимира Васильковича на престолі Володимира Волин­ського Мстислав Данилович вступив у конфлікт зі своїм братом Левом і його сином Юрієм. Справа йшла до воєнного зіткнення. «Мьстиславь вборзѣ посла гонцѣ по Юрии князи порусскомъ,. тогда бо Юрий порусскый служаше Мьстиславу, а пръвое (слу­жил) Володимеру»^[529]. Перед нами типовий образ князя-васала, кондотьєра, неначе у спадщину переданого Володимиром своє­му наступнику на володимирському столі.

Дізнавшись, мабуть, про наближення раті на чолі з Юрієм Пороським, князь Лев змушений був скоритись. До того ж, йому стало відомо, що Мстислав Данилович послав ще й по допомогу до татар. На жаль, джерела не дають можливості встановити, хто був цей князь Юрій. Хіба що епітет «пороський «може говорити про те, що він мав якесь невелике володіння у Пороссі, поблизу південних рубежів Київської землі зі степом. Характер­ною особливістю інституту служилих князів у Галицько-Во­линській Русі була та, що вони належали до княжого двору, будучи такими самими воєводами государя, як і згадані вище воєначальники.

Придворні посадовці й слуги

Стольник

Високим придворним посадовцем на Русі був стольник. Словник Срезневського про нього мовить: «Палацова посада і чин у Давній Русі»^[530].У джерелах давньоруського часу (ХІ-ХІІІ ст.) згадки про нього трапляються рідко. У 1230 р. київський митро­полит Кирило завітав до володимиро-суздальського князя Юрія Всеволодича і його братів. У почеті митрополита був «мужъ Влодимерь Гюргии столник его»^[531]. Звідси виходить, що той сто­льник належав до кола ближніх людей митрополита. Це не було поодиноким явищем, бо в іншому літописі, новгородському, приблизно того часу (1228 р.) у розповіді про сварку між князем Ярославом Всеволодичем і владикою Антонієм сказано: «Възмя- тися весь городъ, и поидоша с вѣца въ оружии на тысячьско- го Вяцеслава, и розграбиша дворъ его и брата его Болгуслава и Андреичевъ, владыцня стольника»^[532]. З обох процитованих дже­рел виходить, що стольник був особою, наближеною до церков­ного ієрарха.

Проте коло обов'язків церковного стольника в літописах не окреслене. А от єдина відома мені згадка про княжого придвор­ного стольника міститься в Галицько-Волинському літописі. У 1241 р., скориставшись з послаблення князівської влади внаслі­док навали Батия, боярин Доброслав нахабно вокняжився у Ба- коті (про що ішлося вище). Данило послав до нього «Иакова столника свого» з вимогою поясненити, чому боярин «безъ повелениа княжа», неначе князь, роздає землі в Пониззі своїм прибічникам і поводиться незалежно щодо свого государя. На це боярину було нічого відповісти^[533]. У цьому тексті стольник виглядає кимось на зразок посла для особливих доручень. На жаль, нічого певнішого про нього не можна сказати.

З перебігом часу двір робиться дедалі велелюднішим за рахунок слуг-міністеріалів. Князь постійно перебуває серед них. Вони управляють його домом, двором, господарством, з ними він звик радитися, вони входять до складу його молодшої дру­жини, в рядах якої знаходимо й тих, хто веде його господар- ство^[534]. Серед них на першому місці, як мені бачиться, стояли тіу­ни. З джерел нам відомо про тіунів набагато більше, ніж про слуг інших рангів.

Тіун

Словники визначають тіуна як слугу, домочадця, а також посадову особу, котра часом управляє навіть містом або місце- вістю^[535]. Така невизначеність пояснюється як неконкретністю самого поняття, так і тим, що тіуни бували різних рангів і різ­ного посадового призначення.

Здавна джерела знають тіуна в якості домашнього княжого міністеріала. У Повчанні Мономаха читаємо: «В дому своем не лѣнитеся, но все видите; не зрите на тивуна ни на отрока, да не посмѣются приходящии к вам ни дому вашему, ни обѣду ва­шему»^[536]. Та поступово коло обов’язків тіуна розширяється і ро­биться майже неозорим. Тіуни були підручними князя по здій­сненню керівництва містом чи князівством, збиранню податків, суддями, навіть посадниками, тобто часом бували княжими на­місниками в різних частинах землі^[537]. Обмежусь розглядом дея­ких літописних свідчень про тіунів у Г алицько-Волинській Русі в ХІІ-ХІІІ ст.

У розпалі громадянської війни на Руси 1146-1151 гг., яку почали Ізяслав Мстиславич волинський і його дядько Юрій Во­лодимирович Долгорукий суздальський, між ними спалахнула майнова суперечка:: «Изяславъ же посла мужи своя и тивуны, своего дѣля [заради] товара и своихъ дѣля стадъ....а друзии тивуны своѣ послаша»^[538]. Київський літопис дає підстави думати, що тіуни в даному разі були фінансовими радниками і агентами своїх князів. Через двадцять років по тому син Ізяслава Мсти­слав волинський досягає київського великого княжіння і «посла Володислава Воротиславича [боярина] передъ собою къ Васил- кови къ Ярополцицю^[539], веля ему сѣдѣти Киевѣ до себе, и тиунъ свой посла»^[540]. Той тіун виконував завдання свого государя: за­безпечити порядок у місті, не допустити у стольний град іншого претендента на стіл.

1169 року, незабаром перед здобуттям і розоренням Києва коаліцією південно- і північноруських князів Мстислав Ізясла- вич «бѣжа ис Киева на Василевъ» і далі на Волинь. За ним по­гнались вороги і «много изоимаша дружины около его», серед них «яша Рода, тивуна его»^[541]. Контекст повідомлення наводить на думку, що та «дружина» була в дійсності військовою силою його двору, присутність тіуна в складі якого зрозуміла.

Кілька згадок про тіунів зберіг Галицько-Волинський ізвод. Вони за сенсом не відрізняються від відомостей інших літо­писів. У 1211 р. хлопчик Данило Романович (йому ледве випов­нилося десять років) не хотів розлучатися з матір'ю, яку бояри виганяли з Галича. Він сидів на коні, і «приехалъ Александръ, тивонъ шюмавиньскый, и я за поводъ [коня Данила], онъ же измокъ мечь и тя его... >>^[542] Можна зрозуміти гнів малого княжича, знатного аристократа, коня якого насмілився схопити за повід якийсь слуга.

Зовсім іншим був тіун, описаний у подіях 1255 р. Тоді Да­нило Романович із синами увійшов до бунтівної Болохівської землі. Городяни одного з її міст Возвягля «учинили лесть... по- емше тивуна [від сина Данила Шварна] не въдаша ему тиво- нити»^[543]. Відплата не забарилася. Незабаром по тому «Данило же съ братомъ идоша къ Възвяглю в силѣ тяжцѣ...» Розпочався штурм. «Видѣвъше же гражане, и ужас бысть в них, и не стръпѣ- ша и вдалася, и городъ зажьже.» Частину городян винищили, іншу забрали у рабство і поділили між собою: «ово брату си, ово же Лвови [синові Данила], другиа Шварнови [іншому синові] и пойде в домъ [додому] си приемъ градъ»^[544].

Історик жахається жорстокості галицько-волинського госу­даря: «Ся незвичайна немилосердність виразно показує, яке зав­зяття мав Данило на ці протикнязівські громади»^[545]. З цим можна частково погодитись, бо князь дійсно придушив виступ проти нього. Та головне було в іншому. Данило так само жорстоко помстився на возвяглянах, як раніше на інших болоховцях, бо й ті, й інші були «люди татарскые», тобто співробітничали з тата­рами, підтримували і годували їх своїм зерном. Зрозуміло, що винні в тому були бояри і міська верхівка, а постраждали всі жи­телі Возвягля. Такою була логіка політичної боротьби за серед­ньовіччя, логіка панівного класу й самого Данила щодо просто­го люду.

Ключник

Один із найдавніших міністеріалів (завідуючих) княжого дво­ру на Русі. Історики вагаються у визначенні обов’язків ключ­ника: завідуючий княжим господарством або слуга, що виконує волю князя в його господарстві. Таким керівником господарства і штату міністеріалів княгині Ольги була Малуша. Вона нале­жала до знатного древлянського роду. Розповідаючи про поход­ження Володимира Святославича під 970 р., Нестор пише: «Во- лодимеръ бо бѣ отъ Малуши, ключницѣ Ользины. Сестра же бѣ Добрыня, отець же бѣ има Малък Любечанинъ, и бѣ Добриня уй [дядько] Володимеру»^[546]. Ця звістка джерела викликала чимало припущень і суперечок у стані істориків і філологів.

Сьогодні найбільш авторитетною і прийнятною вважається думка О.О. Шахматова, котрий ототожнив Малка Любечанина, батька Малуші й Добрині, з древлянським князем Малом, що убив мужа Ольги князя Ігоря^[547]. Отже, князівського походження Малушу навряд чи могли зробити простою служницею при Оль- жиному дворі. Повіданий «Повістю временних літ» епізод під 980 р.^[548] кидає додаткове світло на постать Малуші.

Перед тим, як розпочати вирішальну для нього боротьбу за київський стіл із зведеним братом Ярополком, Володимир вирі­шив зміцнити своє становище шлюбом з полоцькою княжною Рогнедою і напередодні війни приєднати полоцьких воїнів до власних. Коли Володимир посватався до Рогнеди і її батько переказав шлюбну пропозицію доньці, та гонористо відповіла: «Не хочю розути робичича [сина рабині], но Ярополка хочю»^[549]. Відмовляючись вийти за Володимира, Рогнеда використала образний вираз: роззування мужа молодою на знак покори було частиною весільного обряду^[550].

Отже, Малуша була все ж таки рабинею, але привілейова­ною завдяки своєму князівському походженню. Тому її приклад нічого особливого не дає для розуміння статусу ключника в княжому дворі на Русі. Єдине що можна сказати, вона була не служницею, а завідуючою господарством Ольги.

У більш конкретних ситуаціях ключники згадуються в літо­писах ХІІ ст. Коли в кінці 1154 р. помер київський князь В'яче-

слав Володимирович, його небіж і співправитель Ростислав Мстиславич «съзва мужа отца свого Вячеславли и тивуны и ключникы, каза нести имѣнье отца своего перед ся,... и нача роздавати»^[551]. У цьому уривку джерела ключники поряд з тіунами виступають розпорядниками майна свого пана В'ячеслава.

А в описі вбивства князя Андрія Юрійовича в Боголюбові серед «началниковъ убийцамъ» був «Анбалъ Ясинъ ключникъ», він очолив купку змовників. Коли, обороняючись, князь хотів схопити меч, меча не було: «вынялъ и [меч] Амбаль ключникъ его», він же був одним із тих, хто завдавав князеві смертельні удари. Зрозуміло, що той Амбал не був звичайним слугою, він входив до найближчого кола князя. Це доводиться продовжен­ням цієї Повісті про вбивство Андрія Боголюбського: «Прииде Амбалъ ключникъ, ясинъ [осетин] родомъ, тотъ бо ключъ дер- жашеть у всего дому княжа, и надо всими волю ему дал [князь] бяшеть»^[552].

Таким чином, джерела ХІІ ст. схиляють до думки, що ключ­ники були привілейованими міністеріалами, не менш важли­вими, ніж тіуни. Були вони вільними чи рабами, це не мало особливого значення.

На перший погляд, дивною здається повна відсутність зга­док про ключників у Галицько-Волинському літописі ХІІІ ст. Важко припустити, що княжий двір Романовичів не знав такої посади, без якої було б неможливим його постійне життя і функ­ціонування. Однак складачі й редактори цього джерела чомусь не вважали за потрібне згадувати про ключників. Причину цього наука не знає.

Ловчі, седельничі, митники

Далі коротко зупинюсь на інших придворних людях княжо­го оточення: ловчих, седельничих, митниках. Коло обов'язків кожного з них було обмежене, зате строго регламентоване, чого не можна сказати про придворних посадовців вищого рангу.

Ловчі згадуються в літописах рідко, хоч без людей такого роду занять було б неможливо уявити княжий двір, особливо в його урочистій іпостасі. Термін «ловчий» означав слугу, котрий готував для князя соколів і яструбів й пускав їх під час полю­вання. Князі особливо любили полювання з хижими птахами. Володимир Мономах у своєму Повчанні з гордістю згадував: «И в ловчих ловчий наряд сам есмь держалъ, и в конюсѣхъ, и о соколѣхъ и о ястребѣхъ»^[553].

У коментарі видавця літопису до цього місця читаємо: «Яструбине й соколине полювання на Русі було улюбленою забавою феодальної верхівки. Ще Руська Правда за крадіжку сокола або яструба в чийому б там не було перевесі^[554] призначає штраф у три гривни.Образи соколиного полювання потрапили до літопису (порівн. у Повісті временних літ під 1097 р.: «И сбиша угры акы в м'яч, яко се соколъ сбиваеть галицѣ», і в «Слові о полку Ігоревім»)^[555]. Ловчі бували міцними і хоробрими людьми. Під час Невської битви Олександра Ярославича зі шве­дами «Яковъ полочанинъ, ловчий бѣ у князя. Сии, наихавъ на полкъ с мечемь, и мужствовав много, и похвали его князь»^[556]. У Галицько-Волинському літописі неодноразово згадуються кня­жі полювання і мисливські подвиги князів, але виключно під час полювання на великого звіра. Тому, мабуть, тим ловчим, котрі мали в руках соколів і яструбів, не знайшлося місця на його сторінках.

Седельничий

Мені відома лише одна згадка про посадовця цієї назви у Галицько-Волинському літописі^[557]: «Василько приа Белзъ, Ивана же посла, сѣделничего свого, по невѣрныхъ Молибоговичехъ и по Волъдрисѣ, и изымано бысть ихъ 20 и 8 Иваномъ Михалко­вичемъ»^[558]. Це сталося 1231 р. Перед тим джерело розповіло про невдалу змову бояр Молибоговичів, що мала метою вбити Да­нила Романовича. Експедиція Івана Михалковича була, можна думати, каральною акцією проти змовників. Мабуть, звання се- дельничого було важливим придворним чином, на зразок пізні­шого конюшого, якщо йому князь доручив таку важливу справу. На це вказує й те, що книжник шанобливо іменує Івана по- батькові.

Митник. Збирач мита, давньоруського торговельного збору. Ця посада існувала при кожному княжому дворі, проте згадує­ться вона надзвичайно рідко. У Галицько-Волинському літопи­сі митники відсутні зовсім, а в інших літописних ізводах мені трапився лише один спомин про них. Зате дуже колоритний. У 1150 р. під час війни за Київ поміж Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким Ізяслав послав брата Володимира на Біл- город, розташований недалеко від стольного града. У Білгороді сидів син Долгорукого Борис. Київський літописець іронічно пише: «В то же веремя Борисъ пьяшеть в Бѣлѣгороде, на сѣньници, с дружиною своею, и с попы бѣлогородьскыми, аще бы митникъ [не] устереглъ и моста не переметалъ, то яли бы быша»^[559].

Натомість Галицько-Волинський ізвод неодноразово нази­ває осіб, що постійно перебували при княжому дворі, але не окреслює кола їхніх обов’язків. Це «нарочитые (большие, вели- ции, вячьшии, старейшие, добрии, лучшии, лепьшии, старей- шии, честьнии) мужи», що були найбільш привілейованою час­тиною вільного населення Давньої Русі, як міського, так і сіль­ського. Неодноразово називає так бояр і Галицько-Волинський літопис. Згадують джерела ХІІ-ХІІІ ст. і огнищан, котрі належа­ли до вищих шарів феодального суспільства.

7.