Органи державного і громадського управління

Давньоруська державність складалась у добу раннього (для Східної Європи) середньовіччя, коли суспільство перебувало на початковій стадії становлення. Попервах не можна говорити про якісь постійні правлячі структури, принаймні — до середини ХІІ ст., коли така структура виникає.

Удосконалення методології, запровадження нових методів дослідження у поєднанні з підвищеною увагою до мікроісто- ричних процесів та явищ у середньовічних суспільствах і зосе­редженням на історичних персонажах дозволяють історикам фор­мувати образ двору государя як владного інституту, у внутрі­шньому світі й діяльності якого фокусувались усі сторони життя країни^[560]. Діяльність двору охоплювала всі галузі тодішньої полі­тики і управління. Своєю владою король чи князь міг розпочати війну, влаштувати похід і підписати мир. Він видавав закони, мав у руках всю адміністрацію землі й керував нею, розпо­ряджався доходами князівства, призначав тисяцького, соцьких, десяцьких та ін^[561]. Двір монарха як владний інститут регулював економічні відносини, був осердям культурного, релігійного і взагалі духовного життя суспільства, стимулював процеси і явища, що відбувались у державі. Особа государя вирішальним чином впливала на діяльність держави і згуртовувала народ, — природно, в тому випадку, коли монарх відповідав своєму при­значенню і мав авторитет.

Не може бути сумнівів у тому, що на Русі «государев двор» мав свої особливості соціального, політичного, економічного й ін. характеру, через що не варто поширювати на нього всі висновки, зроблені вченими на матеріалі західноєвропейських країн: Франції, Германії, Італії або Англії. Але, разом із тим, загальноєвропейські закономірності еволюції суспільства тією чи іншою мірою поширювались і на весь східнослов’янський світ. Тому не можна вивчати процеси і явища суспільно-полі­тичного життя на Русі ізольовано від аналогічних явищ у Захід­ній, Центральній чи Східній Європі.

Отже, двір монарха був серцем середньовічної держави, хай навіть воно далеко не завжди билося ритмічно. Та він не існував одвічно і не міг скластися одночасно з виникненням того чи іншого державного організму. Адже, як мовилось, давньоруська державність народилась і розвивалась у родоплемінному середо­вищі й більше ста років мала дружинний характер^[562]. Державна структура і система управління Київської Русі початків її формування представлені і в угодах з Візантією Олега 911 р. та Ігоря 944 р. (відбитих у «Повісті временних літ») Давньоруське суспільство складалось із київського князя з родиною, світлих і великих князів або «всякого княжья» ((ймовірно, голів значних племінних союзів і княжінь), дружинників, бояр, великих бояр і всіх руських людей^[563]. Власне, дружинники в текстах договорів із греками чомусь не названі. Але ж і бояри і, мабуть, племінні вожді («князі»), в усякому разі, більшість серед них, входили до дружини київського князя, до її привілейованої верхівки, — то­му, що іншого панівного і правлячого прошарку суспільства то­ді просто не існувало. Дружинники ж складали первинний, зов­сім ще примітивний апарат управління при князі.

Дружина в управління країною

Дружину та її діяльність вивчало багато вчених, інтерес до неї не згасає і в наш час. Серед сучасних істориків успішно працюють у цій проблематиці А. Горський, П. Лукін, П. Стефа- нович та ін. Г Орський думає, що інститут дружини був власти­вий суспільствам доби генезису феодалізму, а дружинна знать складається лише в часи існування ранньофеодального суспіль­ства^[564]. Як мені доводилось відзначати, працям Горського влас­тива певна модернізація східнослов’янського суспільства. Адже інститут дружини виник, ймовірно, ще в родоплемінному су­спільстві.

На мій погляд, дружина народилась як продукт не стільки кардинальних змін у суспільно-політичних відносинах, скільки процесів зародження і розвитку елементів державності в пере­бігу складання ранньофеодальних відносин.

Участі дружини в державному управлінні Руссю пізніших часів (тоді, коли вже формувався двір) присвячено наступні сторінки, а тут йтиметься про відносини між князем і дружин­никами на початковому етапі існування держави, що може ки­нути світло на особливості її соціального й політичного устрою і суспільного статусу. Свідчення цього запозичені переважно з фольклорних джерел (які відбились у літописі), через що їм властиві хронологічна невизначеність та ідеалізація князівсько- дружинних стосунків.

Відомості джерел про відносини на Русі між князем і дру­жиною у «Повісті временних літ» беруть початок лише з часів Ігоря, після 912 р. Та й саме слово «дружина» з’являється в «Повісті» досить пізно, в описі походу Ігоря на греків 941 р^[566]. Можна думати, що так сталося зовсім не випадково і може свід­чити про зрослу в ті часи роль дружини в суспільстві і початок перетворення її верхівки на елементарний апарат державного керування й раду при государі. У перебігу другого походу на Царгород Ігоря в 944 р. він «созва дружину и нача думати» що­до пропозиції візантійського імператора укласти мир. Дружин­ники запропонували своєму князеві взяті обіцяні греками золоті паволоки і «не воевати ихъ», и «послуша ихъ Игорь»^[567]. Як ба­чимо, дружина по суті вирішує питання війни і миру в ще не досить консолідованій державі Рюриковичів. Як дотепно заува­жив В.І. Сергеєвич, в той час дружині не можна наказувати, її слід переконувати^[568]. Так тривало, слід гадати, аж до встановлен­ня ранньофеодальної монархії на Русі в останні роки князю­вання Володимира Святославича.

У літописі Ігор виглядає як залежний від своєї дружини государ. А це означає, що в його час державна влада ще не була достатньо сильною і організованою, не відділяючись особливо від дружинної верхівки, а сам він не користувався авторитетом серед воїнів — на відміну від свого попередника Олега. Ігор у всьому слухається дружину, і не лише у найважливішій держав­ній справі, укладенні миру з Візантійською імперією. Дружина змусила свого князя піти в останній, згубний для нього похід за древлянською даниною^[569].

Г осударі Русі другої половини Х ст. Святослав і Володимир зображені літописцем як справжні дружинні князі, і це при то­му, що обидва володіли сильним і незалежним характером. Та­ким виглядає Святослав у розповіді джерела 964 р., коли він перейняв владу з рук старіючої матері Ольги. Його дружина у всьому слухається свого князя, але й він рахується з її думкою і цінує її. На умовляння Ольги прийняти християнство Святослав ніяково відповідає: «Како азъ хочю инъ законъ прияти единъ? А дружина моа сему смѣятися начнуть!» Она же рече ему: «Аще ты крестишися, вси имуть тоже створити!» Он же не послуша матере...»^[570] Напевне, Святослав Ігоревич не збагнув важливості прилучення Русі до універсальної світової релігії, як це розуміла (чи відчувала) його державна мати. Але якщо б і збагнув, то все одно не зміг би, швидше за все, зважитися на такий важ­ливий крок без ради з своєю дружиною, — певна річ, з її вер­хівкою.

Охоче і докладно розповідає «Повість временних літ» про увагу й любов Володимира Святославича до своєї дружини. Маю на увазі легендарний епізод із заміною дерев’яних ложок на сріб­ні. Розповідаючи про бенкети, що їх влаштовував Володимир у своїй гридниці, літописець зауважує: «Егда же подъпъяхуться [дружинники], начьняхуть роптати на князь, глаголюще: «Зло есть нашим головамъ: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными». Се слышавъ Володимеръ, повелѣ исковати лжицѣ сребрены ясти дружинѣ, рек сице, яко: «Сребромъ и златом не имам налѣсти дружины, а дружиною налѣзу сребро и злато, яко­же дѣдъ мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра»^[571].

Ймовірніше від усього, літописець вписав до свого труда уривок із дружинного епосу, мабуть, якоїсь пісні, що нею воїни оспівували свого князя, не забуваючи при тому про себе. Навряд чи подібна історія відбулася в дійсності. Для нас уявляється важливою донесена джерелом суспільна думка, за якою князь із дружиною складали наче єдине ціле. Як зауважив історик, сто­сунки між князем і дружиною були і службовими і неформаль­ними, щирими і теплими, вона ділила з ним успіхи і поразки. Адже дружина була головною опорою влади князя, і йому, окрім дружини, було, власне, ні на кого більше спертися. Тому радитися з дружинниками, тримати їх у курсі своїх планів і дій вимагали не лише амбіції чи інтереси дружини, а й інтереси самого государя^[572]. Своєрідним піднесеним гімном дружинності звучать слова літописця: «Бе бо Володимеръ любя дружину, и с ними думая о строи земленѣм, и о ратехъ, и о уставѣ земленѣм»^[573]. У дійсності все це виглядало дещо інакше. В часи Володимира, особливо після запровадження християнства на Русі, дружин- ність котилася до присмерку.

В добу Володимира Святославича завершується існування дружинної форми держави. Вже в літописних розповідях про князювання його сина Ярослава дружина відіграє переважно військову роль. Все ж таки дружинність держави не могла закін­читися раптово. До часу Ярославу теж доводилось рахуватися з своїми дружинниками, і не лише на полях битв у 1015-1019 рр. Розповідаючи про його вокняжіння в Києві 1019 р., Нестор не забуває згадати і про тих, хто забезпечив йому перемогу в дво­бої з Святополком: «Ярославъ же сѣде Кыевѣ, утеръ пота с дру­жиною своею, показавъ побѣду и трудъ великъ»^[574].

Так само в описах подій першої половини ХІ ст. «Повість временних літ», слідом за фольклорною традицією і віддаючи данину громадській думці (в якій так багато значила традиція взагалі), продовжує оспівувати любов князя до дружинників як вищу доброчесність. Брата Ярослава, тмутороканського, а далі чернігівського князя Мстислава, літопис зображує останнім дру­жинним государем.

У часи Ярослава дружина і дружинність як чинники суспіль­но-політичного життя, отже, втрачали позиції, що відзначено О.Є. Пресняковим при вивченні пам'яток давньоруського права. Він зауважив, що в найдавнішій частині Руської Правди зберег­лись риси дружинного права, та вони опинились на другому плані, бо новгородцям вдалося добитись від князя захисту від свавілля і насильств дружинників. Якщо це так, підсумував свої спостереження вчений, то князівська влада вперше за Ярослава, спочатку на новгородському грунті, набуває характеру урядової влади, і князь із «начальника дружини» робиться «земською владою»^[576], тобто владою для всього народу, а не виразником інтересів дружини, як це було раніше.

Разом із тим варто відзначити, що дружина продовжувала посідати важливе місце в давньоруському феодальному суспіль­стві й після часів Володимира Святославича. Але це не означає, що держава в ХІ-ХІІ ст. зберегла дружинну форму правління. Сама дружина з часом все більше розшаровується, з неї виділяє­ться боярство. У літописних записах кінця Х — початку ХІ ст. дружинники взагалі виступають ще під загальним найменуван­ням «гриди». Пригадаймо знамениту розповідь «Повісті времен­них літ» під 996 р. про бенкети Володимира: «По вся недѣля устави [Владимир] на дворѣ въ гридьницѣ пиръ творити, и при­ходити боляром, и гридем, и съцьскымъ, и десяцьскым, и на­рочитымъ мужем...»^[577] Однорідною виглядає дружина Ярослава і в роки його посадництва в Новгороді: «Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и урокомь дающю Кыеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года, а тысячю Новѣгородѣ гридемъ раздаваху. »^[578]

Літописні свідчення пізнішого часу, другої половини ХІІ— ХІІІ ст., вже вирізняють старших і молодших дружинників, отроків, дєтських та ін. Разом із тим, в літописах, переважно новгородських, зберігається й термін «гриди», найчастіше для позначення верхівки дружини. Під 1166 р. Новгородський пер­ший літопис відзначив: «Приде Ростиславъ [Мстиславич] ис Кыева на Лукы, и позва новъгородьце на порядъ: огнищане, гридь, купце вячьшее»^[579]. А в 1195 р. володимиро-суздальський великий князь Всеволод Юрійович покликав новгородців у по­хід на Чернігів, «на Ярослава и на всѣ Ольгово племя. Идоша съ княземъ Ярославъмь [Володимировичем] огнищане и гридь­ба, и купци»^[580].Обидва рази гриді згадуються новгородським книжником у колі заможних людей, «вячьших» купців і огни­щан, котрі також були багатими громадянами Новгорода. Це наводить на думку, що принаймні частина тих гридів належала до дружинної верхівки.

З ХІІ ст. дружина перестає бути єдиним панівним шаром суспільства, до нього з тих часів входить лише її верхівка. А за­родження протягом кінця ХІ-ХІІ ст. індивідуального феодаль­ного землеволодіння висунуло на перший план інший соціаль­ний прошарок: земельну аристократію з числа тих самих стар­ших дружинників, боярства і частини старої племінної знаті, яка зуміла перетворитися на бояр. Поступово переростаючи на фео­дальну знать, верхівка дружини зберегла чималу роль і в суспі­льно-політичному житті Давньоруської держави ХІІ ст. З неї ви­ходили радники і адміністратори государя. Напередодні походу проти половецьких ханів 1103 р., як пише «Повість», «сѣде Свя- тополкъ [Ізяславич київський] с своею дружиною, а Володимеръ [Мономах переяславський] с своею в едином шатрѣ. И почаша думати» про наступну війну з кочовиками^[581]. А Мономах в «Пов­чанні» розповідає про повсякденне життя князя, його сповнений турбот день і пригадує своїх радників: «Сѣдше думати с дружи­ною»^[582]. В обох випадках йшлося про вищий шар княжої дружини.

Дружина як сукупність воїнів виступає в джерелах дуже часто, але окремі дружинники згадуються, навпроти, зовсім рід­ко. В Київському літописі, перенасиченому розповідями про військові операції та їх учасників, слово «дружинник» зустріло­ся лише одного разу в формі «дроужининъ» («приѣхавше посли повѣдаша рѣчь дружинину»)^[583], однак контекст цієї згадки зали­шається мало зрозумілим. Так само було і в літописних пові­домленнях ХІѴ і ХѴ ст.

Не варто говорити про існування княжого двору на Русі в Х-ХІ ст., про що часто пишуть в наш час; особливо полюбляють це західноєвропейські та американські історики. Про двір як владну структуру довгий час не доводиться й згадувати. В ті часи країною управляв князь із найближчим оточенням. Адже государ і був державою, бо іншої держави тоді не існувало. Довірені люди князя, ближні дружинники і бояри, від його імені збирали данину, вершили суд і здійснювали адміністративні функції. Твердого правила в тому не існувало. Так, Ігор віддав древлянську данину Свенельду, але не визначив, яку частину данини воєвода брав собі, а яку мав віддавати князеві. Через це князь і загинув, намагаючись взяти з древлян данину, яка йому, мабуть, тоді повністю не належала. Важливо відзначити, що цю надмірну данину Ігор вирушив зібрати під тиском своїх дру­жинників, котрі заздрили Свенельдовим, які, на їх думку, були багатшими від них^[584].

О.Є. Пресняков, намагаючись розібратись у термінології джерел, звернув увагу на паралелізм використання ними виразів «огнищанин — княж муж», «огнищане — гриди», «бояре — гриди» і дійшов висновку, що огнищани були членами княжого вогнища, дому свого государя, тобто дружинниками. Огнищани належали до верхівки дружини, були старшими дружинниками. Вчений підкреслює, що на кінець ХІІ ст. поняття княжої дру­жини дуже розширилось. Воно охоплювало впливові верхи су­спільства і всю військову силу князівства. Дружина розділилась на княжий двір і боярство, велике й рядове^[585].

На думку Преснякова, дружина була не головною військо­вою силою князівства, як її часом називали, а лише добірним ядром воїнів-охоронців князя, його «двором» — постійними супутниками і радниками, і штабом, що давав від княжої руки організаторів і вождів народному ополченню. В широкому розу­мінні слова дружина була головним знаряддям княжої адміні­страції і княжого господарства^[586]. Історик називав дружину, точ­ніше, її верхівку, «двором» лише умовно і писав це слово в лап­ках. На користь цього свідчить хоча б відсутність в джерелах Х — першої половини ХІІ ст. термінів «двор» і похідного від нього «дворяне».

Рада при князі

Складалася рада з тих же старших дружинників і бояр. Джерельні відомості про неї беруть початок у додержавні часи. «Повість временних літ» неодноразово згадує про колективні рішення племінної верхівки, вживаючи дієслово «сдумаша». У недатованій частині «Повісті» розповідається про те, як хоза­ри почали вимагати данину з східнослов’янського племені по­лян, що жили навколо Києва. «Съдумавше же поляне и вдаша от дыма мечь...»^[587]

Як писав В.Т. Пашуто, «зрозуміти цей термін («сдумаша») вірно можна лише у тому випадку, якщо бачити в дофеодальній Русі конфедерацію окремих земель — полян, сіверян, кривичів та інших... Рішення полян — це рішення ради знаті однієї землі»^[588]. Рада при князеві існувала до часів занепаду удільної роздробленості. Вирішуючи питання щодо запровадження хрис­тиянства на Русі, Володимир Святославич скликав бояр і старців градських, аби спитати у них поради. Володимир Мономах визнавав значення княжої ради у житті країни. З наростанням політичного роздроблення держави ради при князеві діяли, ма­буть, у всіх князівствах, великих і малих. Вони часом спонуку­вали своїх государів до тих чи інших рішень і дій, що впливали на життя князівства.

Особливо значну роль відігравали такі ради в князівствах із слабкою владою государя. Галицькі бояри на самому початку князювання Ярослава Володимировича (1153 р.) «сдумаша» й вирішили відсторонити його від керівництва військом у битві, а їхні нащадки взагалі вигнали з князівства сина Ярослава Во­лодимира, бо він «думы не любяшеть с мужми своими»^[589].

Княжа рада була явищем, типовим не лише для Русі, а й для багатьох країн середньовічної Європи і Причорномор’я. Тому знатний візантійський аристократ Андронік Комнін, будучи у вигнанні в Галичі, звично засідав у раді Ярослава Володими­ровича. На підставі джерельних звісток про княжу раду можна зробити висновок, що вона була однопалатним становим орга­ном, давнім і сталим інститутом політичного устрою Давньої Русі^[590].

Державна діяльність княжого двору

Спробуємо відповісти на природне питання: яким же чином здійснювалось керівництво князівством у часи, коли дружин- ність вичерпала себе, а двору ще не існувало? Більше півсто­ліття тому історики, й серед них дуже авторитетні, уявляли правлячий апарат давньоруського государя в ХІІ ст. таким чи­ном. З виникненням і розширенням вотчинного господарства, княжого і боярського, все більшу роль починають відігравати слуги-управителі. Князь постійно ними оточений, вони порядку­ють у його домі й господарстві, він звик радитися з ними, вони входять до складу його молодшої дружини для забезпечення їм офіційного статусу військових людей. Так утворювався двір при князі. Члени ж передньої, старшої дружини з того часу впритул заклопотані власними вотчинами і господарчими справами. Їх все менше цікавлять князівські справи, а князь відтоді все мен­ше відчуває потребу в «мужах отцов своих». Хіба що «думають» вони всі про всі важливі справи, як і раніше, разом^[591].

У намальованій нашим знаменитим попередником яскравій та емоційній картині дещо переглянуто пізнішими дослідника­ми. Але головна теза щодо значення управителів на княжому дворі уявляється вірною. Та чи було воно так у Х-ХІ ст.? Навряд. Купка старших дружинників (і боярства, що входило до дружи­ни) в ті часи не була структурованою, обов'язки по управлінню господарством чи хоч би маєтком князя не були розподілені й чітко визначені. Безумовно, на практиці така спеціалізація серед оточення князя могла існувати. Хтось серед дружинників і бояр вправно збирав данину, інший мав схильність до судових справ, тощо. Але справжня спеціалізація, та й то не повна, з'явиться лише тоді, коли народиться княжий двір як постійна і неодмінна складова державного організму.

Історики по-різному пояснювали зміну дружини двором. Виглядає ймовірним припущення А.А. Г орського, згідно якої це сталося внаслідок розділення до того відносно об'єднаної Давньо­руської держави на окремі князівства і землі, з становленням і розвитком князівських доменів (володінь) і, головне, з втратою панівним класом загальнодержавної корпоративності у вигляді дружини по мірі розвитку боярської вотчинної власності^[592].

Термін «княжий двір» у значенні владної структури зафіксо­ваний джерелами з ХІІ ст. У такому значенні він продовжує ви­ступати в них протягом всього ХІІ ст. і пізніше. Чинники, ру­шійні сили і обставини виникнення князівського двору необхід­но досліджувати в рамках вивчення суспільно-економічного і по­літичного розвитку Русі доби удільної роздробленості, — тоді, коли цей двір утворюється і набирає сили. Еволюція княжого і боярського землеволодіння, що великою мірою призвела до по­літичного дроблення країни і перетворила Русь на федеративну монархію (з середини ХІІ ст.), зіграла, на думку М.Б. Свердлова, визначальну роль у зміні древньої примітивної системи управ­ління, яка уособлювалась у княжій дружині (коли держава була відносно єдиною і централізованою), новою структурою і орга­нізацією державного управління — княжим двором^[593]. Безумовно, ця зміна була болісною для верхівки суспільства, бо в її перебігу частина бояр неминуче відсторонювалась від управління, а на їхнє місце приходили інші, з часом все більше незнатні люди. Сприяло виникненню двору й наростання процесів і явищ дер­жавного будівництва.

Сфера діяльності княжого двору, принаймні в ХІІІ ст., зов­сім не обмежувалась збиранням данини, судовими та адміністра­тивними функціями. Виключне становище суверена, від якого залежали всі інші люди в князівстві, обумовило статус княжого двору протягом усієї історії середньовіччя як осердя політичної системи, що виходила за рамки приватного життя і приватного житла монарха. Двір водночас був резиденцією князя і політич­ним центром держави. У своєму складі він налічував кілька де­сятків, а то й сотень людей, — принаймні, так бувало у великих князівствах: Галицько-Волинському, Ростово-Суздальському, Чер­нігівському, а також у великокнязівському домені, Київській землі. Це пояснюється не лише суто управлінськими функціями, а й тим, що члени двору були і охороною, і радниками, і адміні­страторами і навіть мобільною воєнною силою, яка завжди пере­бувала під рукою государя.

Людей двору, як посадових осіб, бояр і дружинників, так і міністеріалів, поряд із несенням служби государю, об’єднували неформальні зв’язки, що охоплювали широкий зріз інших учас­ників дійства: особисту охорону князя (не обов’язково дружин­ників), його слуг і улюбленців. Відносинам між членами двору були властиві суперництво та інтриги, що якоюсь мірою врів­новажувались стосунками солідарності та взаємодопомоги^[594]. Це особливо яскраво видно на прикладі двору Данила Романовича Галицького (1201-1264), в якому постійно суперничали бояри різного походження (галицькі та волинські) і різної політичної орієнтації, і воєводи, котрі прагнули першості, та інші посадові особи, і навіть міністеріали — службовці нижчого рангу, котрі не обов’язково мали шляхетне походження.

Певна, хай і відносна в умовах роздробленості держави ста­більність двору як державної структури спиралась на традицію служби княжих дружинників, що бере початок у сивій давнині. Ще у ХІХ ст. історики (М.П. Погодін та ін.) прийшли до думки, що вже в ХІІ-ХІІІ ст. служба дружинників, принаймні тих, хто потрапив на сторінки літописів, була нерідко спадковою. Тим більше існує підстав вважати, що така служба існувала в Х- ХІ ст. В ті часи дружинники ще не мали ні землі, ні маєтностей, повністю перебуваючи на утриманні свого князя, й залежали від нього в усьому.

У «Повісті временних літ» такими дружинниками, котрі при тому належали до найближчого оточення государя, виступають Вишата і його син Янь. Їх імена потрапили до літопису не ви­падково — обидва були інформаторами літописців, Вишата — Никона, а Янь — Нестора^[595]. Ці батько і син в різні часи бували і воєводами і адміністраторами, князі доручали їм найвідпові­дальніші справи. Вишаті, «отцю Яневу», не забуває уточнити літописець, Ярослав «поручи воеводьство» в останньому поході Русі на Царгород 1043 р.^[596] Більше відомостей зберіг літопис про його сина Яня. У 1071 р. він придушує повстання волхвів у Біло- озері, куди прибув від чернігівського князя Святослава Яросла­вича для збирання полюддя. Під 1089 р. при київському князі Всеволоді Ярославичі «воеводьство держащю Кыевьскыя тыся- ща Яневи» — він займав найвищу посаду в стольному граді.

Нестор із замилуванням пише, що Яня і його дружину Ма­рію любив Феодосій Печерський, прийшовши перед смертю до їх дому. Найближчим радником київського государя Святополка Ізяславича Янь опинився 1093 р. під час драматичних перемо­вин між Святополком і Володимиром Мономахом з приводу організації спільного походу князів проти половецьких ханів. Янь дожив до глибокої старості, Нестор відгукнувся на його кончину в 1102 р. розчуленим панегіриком, завершивши його словами: той був «не хужий бѣ первых праведник»^[597].

Якщо дружинник (а пізніше і член двору, особливо міністе- ріал, що звичайно належав до отроків і молодшої дружини, а ча­сом бував зовсім простою людиною) вступав на службу до кня­зя, він складав присягу за себе і своїх дітей вірно йому служити. Двір государя складався поступово, з місцевих і приїжджих слуг, котрі на час вступу на службу за своєю попередньою бо­йовою та діловою репутацією і особистими заслугами розміщу­вались у ньому у встановленому кнзем порядку. У кожного було своє «місце» і своя «честь», і кожний цінував свою службову честь. Двір великого князя як апарат влади був міцним орга­нізмом, що повільно і обдумано складався, а не випадковим набродом випадкових людей^[598].

Історикові середньовіччя, на мою думку, має бути особливо важливою тема ролі двору в становленні державності й зміцнен­ні монархічного способу правління, про що, на жаль, маємо хіба що принагідні й випадкові свідоцтва джерел, насамперед Га­лицько-Волинського літопису. Те ж саме можна сказати і про повідані джерелами (переважно Київським літописом ХІІ ст.) обставини розвитку давньоруської державності навколо Києва.

З історії княжого двору

Великі перспективи відкриває вивчення самого процесу виникнення владної структури, яку джерела називають княжим двором, а також встановлення часу його формування. В.Д. Наза­ров, якому належить одне з небагатьох досліджень цієї теми, впевнено написав, що інститут двору виник не пізніше остан­ньої чверті ХІІ ст.^[599] Свої висновки він побудував на новгород­ському і володимиро-суздальському літописанні. Існують сер­йозні джерельні підстави поширити їх на давньоруське суспіль­ство ХІІ-ХІІІ ст. узагалі.

Сильний і постійний імпульс розвитку двір одержував саме завдяки тому, що ця структура, породжена багато в чому настан­ням удільної роздробленості, виявилась особливо важливою для государя і його влади в добу політичного роз’єднання країни. Адже двір як найближче оточення князя і бойовий загін, що завжди знаходився під його рукою, був особливо потрібним у роки, коли князі запекло боролись між собою за все нові й нові володіння, часто змінюючи столи, перебираючись з менш вигід­ного і престижного на кращий (часто в їхньому розумінні). Тоді двір також переїздив у нове для нього місто, вирішальним чи­ном впливаючи і на його життя, і на життя волості, яку двір з тієї пори очолював.

Прямий спадкоємець дружини^[600], двір являв собою завжди готову до дії, внутрішньо структуровану організацію бояр і дво­рян, загін добірних воїнів, адміністративний апарат і групу до­вірених слуг. Попередніх молодших членів дружини, «отроков», змінили слуги-дворяни. Літописи та інші джерела знають різно­види людей двору — таких, як посадники, тіуни, стольники, мече- ноші, сідельничі та ін. Але спочатку то були ще не придворні чини або посади, а лише тимчасові й не постійні доручення князя.

Двір государя спершу виконував ті самі функції, що й дру­жинна управа, але вже на вищому стадіальному рівні. Бояри представляли князя на місцях, у найбільших містах князівства. Данини і судові мита на його користь збирали посадники і тіуни, адміністратори княжого господарства. Із зібраного вони виділя­ли десятину церкві й залишали частину собі як утримання на службі. Податкова і адміністративно-судова системи матеріаль­но забезпечували княжих людей грошовим утриманням і нату­ральним кормом за виконання посадових обов’язків.

У вступній статті до Новгородського першого літопису мо­лодшого ізводу книжник із захопленням і ностальгією згадує про ідеальні часи відносин між князем і дружиною: «Како быша древнии князи и мужие ихъ, и како отбараху Руския землѣ, и ины страны придаху под ся; тѣи бо князи не збираху многа имѣния, ни творимыхъ виръ, ни продаж въскладаху люди; но оже будяше правая вира, а ту возмя, дааше дружинѣ на оружье, А дружина его кормяхуся, воюющее ины страны и бьющеся и рекуще: «Братие, потягнемъ по своемъ князѣ и по Рускои землѣ»^[601]. Процитовані слова джерела відносяться не лише до дружини — з перебігом часу вони все більше стосуватимуться усіх васалів князя: бояр, мужів, посадових осіб і слуг.

Зовні на Русі ХІІ — першої третини ХІІІ ст. все виглядало, як раніше. В дійсності ж, усе було набагато складніше. Органі­зація служилих государеві людей переживала серйозні зміни під впливом загальних для всієї Східної Європи процесів і явищ соціального, економічного, політичного і духовного життя, вик­ликаних все тим самим наростанням феодалізації суспільства і породженої нею удільної роздробленості. Купка мало організо­ваних дружинників, що чималий час забезпечувала функціону­вання влади, поступово переростає на орган державного управ­ління: княжий двір. У ньому не залишилось місця тим дружин­никам, які не відповідали вимогам нового часу.

Двір і люди двору

Зростання ролі й значення двору в усіх областях державного буття неминуче впливало і на розвиток середнього і нижнього шарів служилих людей. Протягом кінця ХІІ-ХІІІ ст. багато бояр і старших дружинників замінюються в апараті державного ке­рівництва молодшими дружинниками, а також людьми, вже не зв’язаними з дружиною і боярством. Через це в джерелах з’яв­ляється термін «дворяне», люди княжого двору. Вони перебува­ли в прямій і жорсткій залежності від государя^[602]. Це поняття, що позначало служилих князеві людей з об’єднаними адміністра­тивно-судовими, військовими і суто службовими в самому дворі обов’язками, увібрало в себе різних за походженням і станови­щем осіб: чинів двору й міністеріалів, дрібних чиновників, час­тина яких феодально залежала від монарха. Дружинні реально­сті й традиції у ті часи поступово відходять у минуле. Ця за­кономірність, відзначена дослідниками на звістках джерел в основному Північно-Західної й Північно-Східної Русі, може бути, на мій погляд, поширена на всі руські землі ХІІ-ХІІІ ст.

Лінгвісти окреслили два основних значення поняття «двір»: 1. Огороджене місце навколо житлового дому (зокрема, кня­жого) і служб; 2. Маєток, господарство. У наведених в дослід­женні О.С. Львова прикладах із джерел бачимо, що одне з основ­них значень слова «княжий двір» — резиденція государя, місце відправлення ним і його людьми судових і адміністративних функцій, осередок надходження і перерозподілу державних да­нин та судових штрафів^[603].

Згідно статті 38 Короткої редакції Правди Руської, затрима­ний до світанку злодій має бути приведений на княжий двір для судової процедури, а в статті 20 Поширеної редакції описано прихід постраждалого від крадіжки на княжий двір для вчинен­ня позову^[604]. Львов посилається також на уставні княжі грамоти ХІІ ст. із згадками двору государя. Згідно грамоти новгород­ського князя Святослава Ольговича 1136/37 р., собору св.Софії в Новгороді надавалась десятина «от данин и от вир, и продаж, что входитъ в княжь дворъ всѣго». А смоленський государ Ростислав Мстиславич 1136 р. пожалував смоленській єпископії «изъ двора своего осмь капии воску»^[605].

Але таких прямих згадок княжого двору в джерелах зовсім мало. Доводиться скористатися випадковими і непрямими сві­доцтвами про нього в літописах та інших пам'ятках писемності. Єдине відоме мені джерело, в якому двір виступає порівняно часто, це новгородські літописи. Звернемось до найбільш дав­нього і авторитетного серед них — Новгородського першого літопису старшого і молодшого ізводів. Та перед цим варто мо­вити кілька слів про значення і цінність свідчень такого роду, а також про систему термінів, за допомогою яких позначались люди двору. Необхідно виділити з масиву цих термінів лише ті, що можуть стати ключовими в студіюванні самого феномена двору і діяльності його членів, визначити часові рамки викорис­тання їх у джерелах, встановити відрізки часу, коли згадані терміни вживались більш-менш систематично.

Мені відома лише одна праця, в якій зроблено спробу окрес­лити в літописах та інших пам'ятках писемності рамки понять «двір» і «дворяни» — це згадана вже стаття В.Д. Назарова. Він склав добірку місць з літописів, в яких згадуються двір і дво­ряни. Це майже виключно літописи новгородські.

Серед інших, де порушувався цей сюжет, назву багатотом­ний труд Х. Ловмяньського з історії Польщі, в якому вчений справедливо зауважив, що зміни в термінології давньоруських джерел на межі ХІІ і ХІІІ ст., зокрема поява у них двору і дво­рян, відбили суттєві зрушення в структурі, організації і чисель­ності феодального класу^[606]. Та не варто думати, що існування кня­жого двору було прерогативою Новгородської боярської респуб­ліки і запрошуваного нею зі сторони князя. Просто в Новгороді, як більше ніде (за виключенням хіба що сусіднього Пскова) буяло і пінилось протистояння князя і його двору з новгород­ською громадою на чолі з вічем. Це постійне, безперервне про­тистояння, що часто набувало драматичних форм, спонукувало літописців відділяти князя і його оточення (двір) від новгород­ців, насамперед віча. Княжий двір виступає в новгородському літописанні як особлива політична сила і тому згадується часті­ше, ніж в інших літописах.

Сто років тому М.С. Грушевський таким чином підсумував свої дослідження княжої влади в Давньоруській державі, напи­савши, що до органів державного управління належав ще й кня­жий двір, бо на Русі, так само, як в інших примітивних держав­них організмах, в організації двору і функціях двірських урядни­ків тісно об’єднувались функції держави з приватним характе­ром княжих господарських агентів^[607]. У цьому стилістично недба­лому формулюванні проступає загалом вірна думка: двір поєдну­вав у собі діяльність державну з приватною, адже був разом із тим ще й садибою князя.

Двір у Південно-Західній Русі, зокрема в Галицько-Волин­ській, прихований за термінами джерел, про нього у них майже немає прямих згадок. Але в контекстах звісток південноруських літописів двори князів Києва та інших стольних градів висту­пають як владні структури, часом не менш діяльні, ніж у Новго­роді Великому. Принагідно розгляну в хронологічній послідов­ності відомості про княжий двір у Новгородському першому літописі старшого і молодшого ізводів починаючи з кінця ХІІ ст.

У 1192 р. новгородський князь Ярослав Володимирович під час перебування у Пскові (що тоді політично залежав від Нов­города) «дворъ свой пославъ с пльсковици [псковичами] воевать [немцев], и шьдъше взяша город Медвежю Голову и пожьго- ша^»^[608]. Так само у ратних ділах 1220 р. діє двір іншого нов­городського государя Всеволода Мстиславича^[609], коли той посва­рився з новгородським посадником Твердиславом, за спиною якого стояла новгородська міська громада: «И поиде князь Всеволодъ съ Городища^[610] съ всѣмъ дворомъ своимъ, и скрутяся въ бърне, акы на рать, и приеха на Ярослаль дворъ; новгородци к нему въ оружии и сташа пълкомъ на княжи дворѣ»^[611]. В цьому контексті слово «двор» виглядає синонімом слова «дружина».

А ось через два роки двір виступає в Новгородському літо­писі в традиційному значенні цього поняття: «На ту же зиму князь Всѣволодъ^[612] побеже въ ноць, утаивъся из Новагорода съ всемь дворомь своимь»^[613], після чого сів у Торжку, на межі Нов­городської землі з Ростово-Суздальським князівством. Напевне, князь боровся тоді з посадником і вічем.

В 1224 р. сталося традиційне для Новгорода протистояння між усе тим же князем Всеволодом, з одного боку, і вічем із посадником — з іншого. Про це свідчить і те, що в Торжок, куди знову втік Всеволод, «приеха къ нему отечь Гюрги с пълкы и брат его Ярославъ и Василко Костянтиновиць съ ростовци, Михаил [Всеволодич] съ церниговьци». Юрій почав вимагати від новгородців видати йому заводіїв сварки з його сином, а ті йому відмовили. За це Юрій разом з іншими князями розгра­бував Новгородську землю біля Торжка^[614]. Наступного року, коли в Новгороді сидів уже інший князь Ярослав Всеволодич, запро­шений з Переславля Залєського, сім тисяч литовців напали на Новгородську землю і принесли багато нещасть, захопивши То- ропецьку волость і пограбувавши купців. Тоді «князь же Яро­славъ и Володимиръ^[615] съ сыномъ и с новотържци, княжь дворъ, новгородцевъ мало, торопцяне съ князьмь своимъ Давыдомъ, поидоша на нихъ» і завдали ворогові рішучої поразки, убивши дві тисячі литовських воїнів і віднявши «полон»^[616].Підкреслені мною слова свідчать, що основною ударною силою в перемож­ній кампанії Ярослава був його двір, що налічував, слід гадати, не одну сотню бійців.

Те ж саме спостерігаємо в літописній розповіді 1245 р. Тоді на Новгородську землю знову напала литва, розбила нечисленні воїнські контингенти новоторжців, тверичів і дмитровців. Князь Олександр Ярославич (Невський) «погонися по нихъ съ своимь дворомь и би я,... и не упусти ихъ ни мужа», а далі «в малѣ дружинѣ. и срѣте иную рать у Въсвята,. и тѣхъ изби, а самъ приде сдравъ и дружина его»^[617]. В цьому контексті двір виступає як сильний воїнський контингент, а «малая дружина» — як його частина.

І все ж таки двір частіше виступає в новгородських літо­писах у традиційному розумінні терміну, як владна, адміністра­тивна структура при князі. Під 1240 р. у джерелі відзначено: «Выиде князь Олександръ [Ярославич] из Новагорода къ отцю в Переяславль съ матерью и с женою, и со всѣмь дворомь своимь, роспрѣвъся с новгородци»^[618] — типова для Новгорода ХІІІ ст. картина: князь не бажав коритися вічу і посаднику, залишивши Новгород разом із родиною, двором і, певно, військовою дружи­ною. В 1282 р. посварились брати-князі Дмитро та Андрій Олек­сандровичі в Північно-Східній Русі. Андрій з татарською поміч­чю виганяє Дмитра з Переславля, і той «выступи с мужи своими и со дворомъ своимъ, и поиха мимо Новъгорода, хотя в Копорью»^[619].

Служилий люд

Так само, як і двір, похідний від цього слова термін «дво­ряни» найчастіше трапляється в новгородському літописанні. Подібно до двору, дворяни були загальноруським явищем, ниж­ньою ланкою панівного класу. Про дворян ішлося в розділі 5-му. Складання двору як органу державного управління вирішальним чином вплинуло на еволюцію середніх та нижніх шарів служи­лих людей. Здається, вперше дворяни згадуються в північно- руському джерелі джерелах під 1174/75 р. Після вбивства Ан­дрія Боголюбського змовниками з його найближчого оточення в Боголюбові, резиденції князя, спалахнуло повстання, що відра­зу, як звичайно буває в таких випадках, набуло кримінального характеру: «Горожане же боголюбскыи и дворяне разграбиша домъ княжь,... и много зла створися в волости его; посадникъ его и тиунов его домы пограбиша, а самѣх избиша. Дѣтьцкыѣ и мечникы избиша, а домы ихъ пограбиша»^[620].

Це коротке повідомлення джерела свідчить багато про що. По-перше, дворяни, люди князя, приєдналися до городян під час виступу проти посадових осіб князя. По-друге, вони грабували доми посадників, тиунів, дєтських і мечників — людей серед­ньої ланки управління. Виходить,ті дворяни вважали себе обездо- леними і ображеними государем. Та ж чи належали вони до княжого двору? Думаю, що так.

Довгий час термін «дворяни» відносився до числа загадок соціальної термінології давньоруських джерел. М.Б. Свердлов докладно розглянув думки своїх попередників і узагальнив їх у такий спосіб: «Дворяни (слуги, слуги двірні) були вільними служилими князеві людьми. Немає відомостей про те, що в їх числі були холопи або інші категорії залежних». Таке враження могло скластися, продовжує дослідник, через те, що їх часом не­обгрунтовано об’єднували зі слугами княжого господарства — міністеріалами, до числа яких входили як особисто вільні, так і залежні люди, рядовичі й холопи. Оскільки служилі люди на­лежали до княжого двору, то молодших серед них стали нази­вати словом «дворянин», тобто належний до двору^[621].

Багато істориків вважає, що поєднання військових, судових, адміністративних і суто службових обов’язків групою людей на княжому дворі доводить генетичну спадкоємність дворян від дєтських і отроків, подібно до того, як двір став спадкоємцем дружини^[622]. І.Я. Фроянов образно зауважив, що з кінця ХІІ ст. можна спостерігати, як молодша дружина (отроки, дєтські, мі- лостники) поступово поглинається двором по мірі розкладу дру­жинних зв’язків^[623]. На мій погляд, зв’язок між цими явищами таки існував, та він не був настільки прямим і безпосереднім, як уявляється колегам.

Спробую пояснити дивну, на перший погляд, майже повну відсутність терміну «дворяни» в південноруських літописах: Київ­ському ХІІ ст. і Галицько-Волинському ХІІІ ст., — як і раніше, їх заміняють тотожні за сенсом слова «отрок», «детский» та ін. Звернусь до згадок про дворян у Новгородському першому літо­писі, що дозволяє певною мірою конкретизувати коло їх обов’яз­ків, та й визначити саме їхнє місце в державній адміністрації — княжому дворі. У порівнянні з більш частими згадками самого двору їх небагато, проте вони виглядають досить красномовними.

В 1210 р. новгородці повстали проти свого князя Святослава Всеволодича, будучи інспіровані агентами Мстислава Мстисла- вича Удатного з династії смоленських Ростиславичів. Заклика­ний городянами Мстислав захопив Торжок й «изыма дворянѣ Святославли», а далі уклав угоду з новгородським вічем, після чого городяни покликали «с великою честью» Мстислава на стіл, а Святослава Всеволодича «посадиша во владыцьни дворѣ [під варту] и съ мужи его»^[624]. В повідомленні джерела дворяни складають найближче оточення князя Святослава, вони тримали порубіжне місто Торжок; вони, можна думати, стоять за слова­ми «мужи его», яких кинули до в'язниці разом із їхнім князем.

У 1214 р. Мстислави Мстиславич, котрий, як мало хто серед князів, умів ладити з новгородським вічем і посадником, пішов на чудь. «И чюдь поклонишася ему, и Мьстиславъ же князь възя на них дань, и да новгородьцемъ двѣ чясти дани, а третьюю часть дворяномъ»^[625]. З контексту повідомлення виходить, що тер­мін «дворяни» охоплював не лише власне двір, а й дружину Мстислава. Більше того, в цьому контексті дворянами названо, мабуть, усе новгородське військо: адже на початку розповіді про той похід сказано, що Мстислав «иде...съ новгородьци на чюдь»! Отже, термін «дворяни» не мав строгих рамок викорис­тання, точного смислу і змісту. В якихось випадках його засто­совували до війська, що було разом із з князем, ймовірніше від усього, до його дружини. Бачу в цьому відгомін традиційного застосування слова «дружина» в джерелах щодо будь-якого воїн­ського контингенту руського государя. Втім, подібний висновок вимагає підтвердження джерелами.

Наступного року Мстислав Мстиславич «по своей воли» по­дався до Києва — важливе уточнення в устах літописця, бо зви­чайно самі городяни примушували князів залишати Новгород. Після цього віче покликало на стіл Ярослава Всеволодича, онука Юрія Долгорукого, й урочисто зустріло його. Однак князь одра­зу почав суперничати з міською общинною владою, пригнічував тисяцького і посадника. Переслідуючи власні цілі, Ярослав припинив довіз хліба до Новгорода, що призвело до голоду в місті. «И бысть Новегороде печаль и вопль». Дізнавшись про це, Мстислав Мстиславич швидко в'їхав у Новгород и «я Хотя Гри- горевиця, намѣстьника Ярослаля, и всѣ дворяны искова»^[626]. З на­веденого тексту можна зрозуміти, що закуті новгородцями в залізо дворяни Ярослава Всеволодича були його чиновниками і чинили насильства над жителями. Незабаром по тому Мсти­слав вибив Ярослава з Новгорода й зайняв його стіл^[627].

Серед згадок джерел про дворян в інших руських землях ви­ділю запис у тому самому Новгородському літописі під 1218 р. Тоді рязанський князь Гліб Володимирович зважився вбити кількох князів. Ті довірливо відгукнулись на його запрошення «на честь пирения»: «Вси шѣсть князь, кождо съ своими бояры и дворяны, придоша в шатьрь ею», а Гліб «прѣже прихода ихъ изнарядив свое дворяны и братие и поганых половьчь множь- ство въ оружии»^[628]. В цьому контексті дворян можна розглядати і як власне двір князя, і як його ближню дружину.

Отже, княжий двір на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. був рушійною си­лою влади, інструментом здійснення государем завдань внутрі­шньої та зовнішньої політики. В його діяльності, мов у краплині води, відбились закономірності життя давньоруського суспіль­ства зі всіма складностями і суперечностями цього явища.

8.