Самоврядування на Русі

У радянський час віче розглядалось здебільшого в суспіль­но-економічному аспекті. Більшість дослідників слушно бачила у ньому класову організацію, у якій порядкували міська верхівка (бюргерство) і люди князя^[640]. С.В. Юшков вважав віче масовим зібранням основних феодальних угруповань або груп, так чи інакше пов’язаних з феодалами^[641]. Було б невірно відкидати кла­совий характер і склад віча, проте воно все ж таки в багатьох випадках висловлювало волю городян у цілому, особливо по­чинаючи з середини ХІІ ст.

Міська община

Основні міста на Русі виникають в основному в Х-ХІ ст. Лише Київ складався як середньовічне місто протягом ѴІІІ- ІХ ст. Містам на Русі й повсюдно в Європі передували прото- міста або зародки міст, час виникнення яких в Східній Європі відноситься до ѴІІІ-Х ст. А от зародок Києва утворився в кінці Ѵ-ѴІ ст.^[642] Зрозуміло тому, що й самоврядування у містах народ­жується тоді, коли ці міста створюються. Природно також, що перші звістки про зібрання городян відносяться до Києва — найстарішого міста в східнослов’янському світі.

Процес переростання племінних зборів у міські, на жаль, не відбитий докладно у літописах та інших джерелах. Історики уяв­ляють його таким чином.

Ті старці — верхівка міської общини, яка зберігає ще риси громади часів родоплемінного устрою. З часом, у Х-ХІ ст., стар­ці градські перетворюються на соцьких, що стояли на чолі ма­лих общин, з яких складалась міська община Києва та інших значних міст. На чолі міської общини стояв тисяцький, що керу­вав також народним ополченням. Повсякденним життям Києва та інших великих міст управляла рада міської громади, до якої входили соцькі, тисяцький й представники заможної верхівки.

Сліди діяльності міської ради неодноразово трапляються в літо­писах. Поступово в князівствах і землях міське зібрання бере гору, а земельне і волосне відмирають. З часом збори жителів головного града робляться єдиними і головними у землі чи кня­зівстві.

Виникнення і розвиток віча

Збори городян дехто з істориків вважає головним народним органом управління землею чи князівством. Так воно і було, але в часи, коли не існувало державної влади в особі князя та його апарату. Літописи та інші пам'ятки давньоруської писемності на­зивають збори городян вічем. Це архаїчний орган народовладдя, що набуває нових форм і змісту саме в часи завершення будів­ництва Давньоруської держави, в першій половині ХІ ст. Саме слово «віче» народилось у праслов'янські часи, коли слов'яни ще не розділились на східних, західних і південних, а складали єдиний величезний пранарод.

Як писав один з найбільших знавців цієї проблеми В.І. Сер- геєвич, «народоправства або віча були не лише приналежністю північних торговельних республік (до них він відносив і Новго­род Великий), але загально поширеною формою побуту всіх руських земель... «Віче — це самостійне явище в давньорусь­кому громадському і державному устрої, явище, що не було створене князем, але складало первинну форму побуту». На думку історика, вічовий побут був необхідним явищем у давній Росії, тому й загальним. Князь не завжди мав досить сили й власних органів управління, тому шукав опертя в народі^[645].

Оскільки законодавство і судочинство країни, вирішення головних питань внутрішньої й зовнішньої політики з виникнен­ням державності перейшло до рук князя і створених ним органів влади: ради і згодом з'їздів князів, то природно виникає питан­ня: що ж було в компетенції віча? Для відповіді на нього звер­немось до свідчень нашого головного джерела, літописної «По­вісті временних літ». Природна річ, майже всі вони відносяться до стольного града Русі Києва.

Утім, перша згадка «Повісті» про віче часів народження Давньоруської держави відноситься не до Києва, а до Древлян- ської землі, що вступила в конфлікт з князем Ігорем та княги­нею Ольгою, котра змінила його на престолі восени 944 р. Древ- лянське віче, оминаючи свого головного князя Мала, само веде переговори з Ольгою^[646]. Термін віче не був застосований літопис­цем до архаїчних народних зборів древлян додержавних часів, але з його слів можна зрозуміти, що йшлося про народні збори. З літописної оповіді з’ясовується, що древляни мали не одного князя Мала, а кількох, тобто, що в них не існувало тоді ще цент­ральної влади. Древлянське суспільство стояло в той час на до­державному рівні. Наче виправдовуючись перед Ольгою у вбив­стві її мужа, древлянські посли заявили їй: «Посла ны Дерьвьска земля, рькуще сице: «Мужа твоего убихомь, бяше бо мужь твой аки волкъ восхищая и грабя, а наши князи добри суть, иже рас- пасли суть Деревьску землю.»^[647]

Першим твердим свідченням існування міської громади й міських зборів на Русі можна було б вважати запис у «Повісті временних літ» під 983 р.

Віче 983 р. належить до переходових часів, у ньому, так само, як у древлянському, виразно проступають риси родопле­мінного народного зібрання. Воно відповідає поняттю народ­ного віча хіба що умовно. Тому першим справжнім міським ві­чем історики називають збори городян Білгорода 997 р. Літопис оповідає, що тоді місто облягли кочовики південних степів пе­ченіги. Облога затяглася, у Білгороді почався голод. Тоді «ство- риша вѣче в городѣ....и тако совѣтъ створиша» На ньому про­лунали голоси, що закликали капітулювати на милість перемож­ця, здатися печенігам. Однак знайшовся мудрий старець, котрий зумів перехитрити печенізьких ханів. Він запропонував створи­ти перед печенігами видимість благополуччя й ситості городян, і ворог зняв облогу. На цьому білгородському вічі порядкують старці, однак маса городян вже бере у ньому активну участь^[649].

В.Т. Пашуто розглянув згадки літописів про віче на Русі і запропонував таке розуміння джерел. Він докладно зупинився на білгородському вічі 997 р., вважаючи його першим справж­нім вічовим зібранням городян в державі. Рішення було прийня­те при участі «старейшин градских», котрі розуміли, що «не стерпять людье глада». Самі старійшини, певно, стерпіли б го­лод, бо «княжи медуши» ще були повні, як випливає з літопис­ного тексту^[650].

Дещо пізніше новгородський літописець колоритно описав політичну ситуацію в часи новгородського намісництва Яросла­ва Володимировича. Він, непевно почуваючись в місті, закрив очі на насильства його найманців-варягів над новгородцями. Сталося повстання, новгородці, «вставше», перебили частину варягів. Ярослав спершу покарав новгородських мужів, але сха­менувся, одержавши звістку з Києва від сестри Предслави про смерть батька і винищення його братів Святополком. Ярослав, «собрав избытокъ новгородцов и сътвори вѣче на полѣ» і пови­нився перед новгородцями («юже вы исѣкохъ вчера въ безумии моемь»)^[651]. Він нещиро назвав новгородців «любимой дружиной» і покликав у похід на Київ проти Святополка. У Киє­ві він дав новгородцям, учасникам походу «Правду и устав спи­сав, тако рекши имъ: «по се грамотѣ ходите, яко же списах вамъ, такоже держите»^[652]. Ця Найдавніша Правда народилась як про­дукт гострої політичної боротьби в Новгороді, вона була покли­кана забезпечити його людність від утисків княжих дружинни­ків (в масі своїй варягів) і найманців-скандинавів. З іншого бо­ку, ця Правда гарантувала варягам безпеку від збройних висту­пів проти них новгородців^[653].

З перебігом часу віче Києва починає брати попервах скром­ну участь у державних справах. Як відомо, Ярослав Мудрий сів на київський престол 1019 р. після кривавої міжусобної війни поміж ним та іншими синами Володимира Святославича. Однак на головний руський трон продовжував претендувати його брат Мстислав, що до того княжив на півдні, у Тмуторокані. 1024 р., скориставшись відсутністю Ярослава у Києві, Мстислав піді­йшов до міста, але кияни не прийняли його: «Ярославу сущю Новѣгородѣ, приде Мьстиславъ ис Тъмутороканя Кыеву, и не прияша его кыяне»^[654]. В літописі явно ішлося про рішення київ­ського вічового зібрання. Це перший відомий нам із джерел ви­падок вирішення вічем справи посідання князівського «стола».

Віче входить у силу

У повну міру проявило себе київське віче під час драматич­них подій 1068 р. Тоді на Русь вперше напала величезна орда половців, кочовиків, що змінили печенігів у південних степах. Назустріч їм з бойовими дружинами та київським ополченням вийшло троє Ярославичів, котрі купно управляли державою: київ­ський князь Ізяслав, чернігівський Святослав і переяславський Всеволод. У кривавій битві Ярославичі були розбиті. Ізяслав із Всеволодом повернулись до Києва, Святослав подався до Черні- гова^[655]. Київське ополчення, що складалося головним чином із ре­місників, прибігло до міста. Як оповідає літописець, на поділь­ському торгу кияни зібрали віче: «Створиша вѣче на торговищи, и рѣша, пославшеся ко князю:... «Дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними». Князь відмовив вічу: мабуть, він боявся озброювати народ, що засуджував його за поразку і втечу від половців^[656].

Тоді в Києві спалахнуло народне повстання на захист прав віча і міського самоврядування. Прямо з вічового зібрання кия­ни рушили до князівського палацу. Вони спершу звільнили з-під варти князівських дружинників, що були солідарні з киянами, а далі — полоцького князя Всеслава (котрий сидів у київській в'язниці). Повсталі розгромили князівський двір, сам Ізяслав Ярославич врятувався втечею до Польщі, а віче посадило на престол Всеслава^[657]. Так уперше міська громада вирішила справу посідання київського престола.

Минув рік, й Ізяслав з польською допомогою рушив на Київ. Всеслав у важку годину покинув Київ і побіг до рідного йому Полоцька. Кияни знову зізвали віче і постановили: закли­кати княжити до міста Святослава і Всеволода Ярославичів, за­грожуючи у разі відмови всім піти до «Грецької землі» (Ві­зантії), а Київ спалити!^[658] Певно, на тому вічі порядкували замож­ні київські купці, що торгували з Візантією. Святослав і Всево­лод, як могли, заспокоїли киян, пообіцявши їм захист від мсти­вого Ізяслава. Та брати не додержали слова. Увійшовши до Киє­ва, Ізяслав жорстоко покарав винних.

Отже, вже в середині ХІ ст. міська громада Києва та її го­ловний орган влади віче почали серйозно впливати на політичне життя свого міста і країни в цілому. Однак повного розвитку і правового забезпечення міське самоврядування в Києві та ін­ших визначних містах країни набуло лише з середини ХП ст., у часи удільної роздробленості Давньоруської держави.

Міське управління

Вже перші свідчення джерел кінця Х-ХІ ст. про віче дозво­ляють судити, що воно було органом надзвичайним, який вирі­шував найважливіші питання державного життя, насамперед — війни і миру, закликання і вигнання князів, тому збиралося не­регулярно. Дехто з істориків думає, що спочатку віче охоплю­вало всю сферу державного управління: законотворення, суд, адміністрацію та ін. Так могло бути лише на початковому етапі складання Давньоруської держави, коли віче ще не відділилося повністю від широких народних зборів усієї волості чи землі. А от коли віче стало таким, яким воно виступає в джерелах кінця ХІІ-ХІІІ ст., зібранням городян, його функції обмежилися справами екстраординарними. Бо всім іншим в державі, її повсяк­денним життям тоді займався княжий двір за дорученнями го­сударя.

Далі йтиметься про те, як віче Києва вирішувало важливі питання міського і державного життя в другій половині ХІІ ст. — у часи, найкраще відбиті в літописах та інших пам'ятках давньо­руської літератури. Віче так і не стало регулярним, з певною пе­ріодичністю діючим, постійним органом управління. Воно скли­калось лише в надзвичайних випадках, насамперед у разі воро­жої навали, як то було 1068 р., після поразки Ярославичів від половців. Віче збирав князь або тисяцький (голова общини). Во­но мало виключну владу над міським ополченням. І князь, щоб набрати таке ополчення на підтримку своєї дружини, мав про­сити про те віче. Можна додати до цього, що у разі відсутності князя в Києві його функції урядування часом перебирало віче.

Згідно з нормами стародавнього звичаєвого права у вічі могли брати участь усі вільні люди міста. На практиці ж на ньо­го збиралися лише голови родин. Серед них чільну роль грали так звані кращі люди («лучшие мужи»), багаті купці й реміс­ники, а також бояри і княжі дружинники, що входили до міської громади.

Літописи містять багато свідоцтв того, як віча Києва, Новго­рода Великого, Галича та ін. великих давньоруських міст владно втручались зі своїми вимогами і протестами у князівське управ­ління, але звичайно не претендували на всю повноту влади. Зі свого боку, князі визнавали права міської громади (яку в таких випадках представляло віче) окремих міст обирати собі князя, насамперед Києва і Новгорода. Повсякденним міським життям ке­рувала громада в особі тисяцького і соцьких^[659]. Воно залишалось у компетенції міських та місцевих (підвладних їм) общин. Та поступово щоденне життя міст і земель підпорядковувала собі князівська адміністрація, що викликало протести городян і часто приводило до конфліктів, бувало, що і збройних.

Так виглядає у загальних рисах управління Києвом та інши­ми дав ньоруськими містами в кінці Х-ХІ ст. Суттєво доповнять нашу розповідь свідчення джерел, насамперед літописів, для наступного, ХП ст.

Вільні міста

Міста в Київській Русі поділялись на приватновласницькі та вільні^[660]. Перші, то були звичайно невеликі міські центри, фортеці й замки, що належали князям, а часом (як бувало у Галицькій землі) й боярам. Вільними були міста, в яких князь не мав права сидіти без погодження з громадою. До них належали великі міста, центри земель і князівств. У Південній Русі такими були Галич, Володимир, Чернігів і, насамперед, стольний град дер­жави Київ. Далі йтиметься про самоврядування у вільних містах. Це здебільшого міста, в яких були княжі столи: Київ, Новгород, Галич, Володимир на Клязьмі та ін.

Міські громади мали потребу в сильній князівській владі. Насамперед, для захисту від ворогів, і князь з дружиною, що складалась із добре озброєних і вишколених воїнів-професіо- налів, міг сприяти цьому. Для Києва особливо нагальною спра­вою була оборона від хижих половецьких ханів, котрі, починаю­чи з 1068 р., майже двісті років загрожували стольному градові держави. Джерела неодноразово наголошують на необхідності постійно мати князя в Києві. Так, Київський літопис під 1154 р. відзначив: «Они же [кияни] боячеся половець, зане тогды тяжко бяше кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни единъ князь у Киевѣ» ^[661]. Ще більше потрібний був князь в часи народних заворушень і виступів кримінальних елементів. Коли в 1113 р. у Києві спалахнуло повстання, викликане неправдами тільки-но по­мерлого князя Святополка і його міністеріалів, панівна верхівка міста, налякана розгромом дворів тисяцького, соцьких і багатих купців, поспішила запросити на княжіння знаменитого полко­водця й досвідченого державного діяча Володимира Мономаха^[662].

З настанням удільної роздробленості Давньоруської держа­ви, коли незмірно зросла роль громад і вічових зборів у суспіль­но-політичному житті Києва та інших визначних міських цент­рів Русі (Новгорода Великого, Галича, Володимира Волинського тощо), спільноти таких міст починають обирати собі князів чи, принаймні, вирішальним чином впливати на посідання тим чи іншим членом дому Ярославичів престола. Обрання чи скинен­ня князів і було однією з головних ознак вільного міста. Коли 1132 р. помер великий князь київський Мстислав Великий, син Володимира Мономаха, літописець відзначає, що молодший брат Мстислава вокняжився в Києві тому, що кияни (віче) закликали його: «И сѣде по немь брат его Ярополкъ княжа Кыевѣ, людие бо кыяне послаша по нь»^[663].

Особливо активно діяла київська міська громада у справі заміщення великокнязівського стола в часи феодальних воєн на Русі 40-х — 50-х років ХП ст., коли йшлося про першість того чи іншого государя у федеративній державі. У 1146 р. кияни під тиском підручників вмираючого князя Всеволода Ольговича прийняли на престол його брата Ігоря, але через кілька днів міське віче гордо заявило: «Олговичѣвъ не хочемо быти акы в задничи^[664], тобто: не хочемо, щоб нас передавали у спадок, немов якесь майно! — і запросило на стіл відомого йому повагою до міських вольностей Ізяслава Мстиславича.

Під час запеклої боротьби за Київ і великокнязівський престол поміж Ізяславом Мстиславичем і його дядьком Юрієм Довгоруким міське віче послідовно підтримувало Ізяслава, бо, на думку громади, він міг забезпечити вольності городян. Так, коли 1150 р. Ізяслав на час втратив Київ, віче знову запросило його в князі. Незабаром по тому, веде свою розповідь далі Київський літопис, у місті вокняжився інший дядько Ізяслава В'ячеслав, але віче зреклося його і визнало князем того ж таки Ізяслава, мовивши йому: «Вячьславъ сѣдить ти в Киевѣ, а мы его не хочемь». Далі вічники твердо заявили: Ізяславу: «Ты наш князь; поѣди же къ святой Софьи, сяди на столѣ отца своего и дѣда своего»«^[665]. Того самого року Довгорукий ще раз вибив Ізя- слава з Києва, але віче не підтримало його, а згодом, вже вчетверте, запросило Ізяслава княжити.

По смерті Ізяслава Мстиславича (1154 р.) київська громада пристала на пропозицію смоленського князя Ростислава (брата померлого) стати великим князем. Однак Ростислава збройно вигнав з Києва чернігівський князь Ізяслав Давидович, котрий запропонував вічу власну кандидатуру. Втім, княжив він у столь­ному граді недовго. Його витіснив звідти на початку 1155 р. Юрій Довгорукий, закинувши йому, що він узурпував велико­князівський престол в обхід законного претендента, яким він се­бе вважав. Той не став чинити опору, а перед Юрієм виправдо­вувався: «Изяслав же присла къ Дюргеви, моляся и кланяяся, река: «Ци самъ есмь ѣхалъ Киевѣ? Посадили мя кияне, а не створи ми пакости; а се твой Киевъ»^[666], мовляв, так вчинила гро­мада рішенням віча. Насправді Ізяслав примусив громаду міста взяти його в князі.

Київське віче продовжувало садовити і скидати князів при­наймні до початку ХШ ст. У 1202 р. воно віддало перевагу гали­цько-волинському князеві Роману Мстиславичу перед власним государем Рюриком Ростиславичем і відчинило браму перед Ро­маном, визнавши його своїм князем. Літописці зображують спра­ву так, немовби воєнні дії розпочав київський князь, що в спілці з Ольговичами рушив на Галич: «Встав Рюрикъ на Романа, и приведе к собѣ Олговичѣ». Але «упереди Романъ, скопя полкы галичьскыѣ и володимерьскыѣ и въѣха в Русскую землю»^[667]. Вічники відкрили брами Романові, він в'їхав до Києва і, явно за допомогою віча, вчинив переворот: «Посла на Г ору^[668] к Рюрикови и ко Олговичем и води Рюрика къ кресту, и Олговичѣ, а самъ къ нимъ крестъ цѣлова же, и пусти Рюрика въ Вручий, а Олговичи за Днѣпръ...»^[669]

Наступного року, коли Роман повернувся до Г алича, Рюрик з найнятою за великі гроші половецькою ордою штурмом заво­лодів Києвом, наче ворожим містом, і страшенно розграбував його, помстившись громаді за те, що вона віддала перевагу пе­ред ним галицько-волинському князеві. За це згодом Роман змістив його з київського престола і кинув до монастиря, а на його місце, знову-таки за згодою з вічем, посадив сина Рюрика Ростислава^[670]. По тому звістки про посадження і скинення князів у Києві міською громадою зникають із джерел.

Князь і громада в Києві

Та не лише міста потребували присутності князів для за­хисту від ворогів та додержання міських вольностей. Міста самі по собі являли для князів першорядний політичний, суспільний і військовий інтерес. Існування міських ополчень робило прав­лячу верхівку міст, насамперед Києва, великою силою, яку князі прагнули використати у власних цілях. Великі князі київські спирались на віче і громаду стольного града у боротьбі за власні інтереси і навіть за об'єднання Русі. Це неважко зрозуміти, якщо прийняти до уваги, що професійні дружини князів складались звичайно з кількох сотень воїнів, хай добре озброєних і навче­них, тоді як міські ополчення Києва, Галича чи Володимира налічували по кілька тисяч ( а то й десятків тисяч) людей, хоча поступалися перед ними вишколом і озброєнням.

Слід вважати вірогідним свідчення «Повісті временних літ», що вже за князювання Володимира Святославича (978-1015 рр.) до державної ради країни входили київський тисяцький і соцькі, а також керівники громад інших міст Русі^[671]. Верхівка Києва залучалась часом до участі в князівських з'їздах, що увійшли в практику з кінця ХІ ст.

У тих випадках, коли князь та його адміністрація тісно спів­робітничали з міською громадою, виникала можливість навіть передавати вільні міста у спадок. У кінці ХШ ст. волинський князь Володимир Василькович, котрий не мав сина, передав як свою власність вільне місто Володимир із волостю обраному ним свому наступникові Мстиславу Даниловичу^[672]. Однак Києва це не стосувалось. Впливова громада стольного града держави прагнула сама вирішувати свою долю.

Господарство і права городян

Київ був не лише стольним градом Давньоруської держави, а й її головним економічним центром, осередком ремесел, про­мислів і торгівлі. Вони приносили городянам великі прибутки, що, хай і нерівномірно, розподілялись серед вільних і рівноправ­них жителів міста. Особливо великий і постійний доход давала торгівля, що значною мірою стояла на успіхах землеробства київської округи й інших земель Русі, ремесел і промислів^[673].

Ремесло. Ремісничі об’єднання

Переважну більшість міської громади складали ремісники різних спеціальностей і соціального стану. Не зупиняючись на характері й спеціалізації міського ремесла, зверну увагу на ре­місничі корпорації Давньої Русі, яким зовсім небагато уваги приділено в науковій літературі. Одним з перших у вітчизняній науці про них написав М.М. Тихомиров. Чи не головним показ­ником існування ремісничих об'єднань була концентрація реміс­ників у певних міських кварталах, що й одержували відповідні назви: «Гончарі», «Ковалі», «Кожум'яки» тощо. Квартали реміс­ників з такими назвами існували у кількох великих руських міс­тах, зокрема в Новгороді Великому. У цьому місті Гончарський кінець складав значну частину його площі і, одержав назву від постійних поселень ремісників-гончарів^[674]. Досі не окреслено міс­це гончарського кварталу Києва, на існування якого вказує ши­рокий асортимент гончарних виробів, їх висока якість і наси­ченість культурного шару відповідними виробами. На археоло­гічному матеріалі Києва історики уявили розмаїту картину ре­місничого виробництва великого, населеного ремісниками давньо­руського міста ХІ-ХІІІ ст.

Заслужену славу ремісникам Києва принесли майстри висо­кої кваліфікації, що працювали в ювелірній справі, зброярстві, виготовленні скляних і шиферних виробів і прикрас, мідних і олов'яних хрестиків та інших предметів релігійного культу. Київські майстри опанували виготовленням дорогоцінних золо­тих виробів з перегородчастими емалями, що розходились всією Європою^[675]. Київська реміснича спільнота не була однорідною ні в соціальному, ні в професійному плані. Поряд з небагатьма майстрами найвищої кваліфікації трудились рядові ремісники й підмайстри. Останні жили в основному бідно, не раз вислов­лювали незадоволення своїм становищем. То був горючий мате­ріал для народних заворушень, що неодноразово спалахували в стольному граді Русі.

Торгівля

Київ належав до числа найбільших і найжвавіших світових ринків ХІ — першої третини ХІІІ ст. Вже на початку ХІ ст. у ньому існувало кілька постійних ринкових місць. Саксонський хроніст того часу Тітмар із Мерзебурга згадує про дев'ять київ­ських торгів^[676]. Розвиненою в місті була й внутрішня торгівля. За свідоцтвами давньоруських джерел, на київських ринках можна було купити різноманітні продукти харчування, аж до печеного хліба^[677]. Були розвинені кредитно-грошові відносини. Економ Києво-Печерського монастиря в середині ХІ ст. одного разу роз­повідав ігуменові Феодосію, що, коли у нього не було при собі грошей, то купці видали йому провізію у борг^[678]. Побутування в Києві та інших великих містах Давньоруської держави торгівлі в кредит для ХІ ст. засвідчено і першим писаним зведенням за­конів Київської держави «Правдою Руською»^[679].

Торги Києва обслуговували не лише близьку й далеку окру­гу. До Києва з'їжджались купці з віддалених руських земель, західних і північно-східних, щоб придбати великі партії зерна та інші товари. Багатих купців називали «гостями». Місцем вели­кої хлібної торгівлі був ринок на київському Подолі^[680]. Близько середини ХІІ ст. поруч із подільським «Торговищем» стояв двір новгородських купців, котрі збудували церкву св.Михаіла, відо­му з літописів під назвою Новгородської божниці. Безсумнівні здобутки торгівлі в Києві та інших визначних містах не можуть затулити фактів величезного розшарування торгового люду. Поряд з багатими «гостями» існувала безліч небагатих і просто бідних торгівців, розносників і таких, що мали свої лавки і ятки на ринках і поблизу них.

Однак багатство і славу Києву принесла все ж таки не вну­трішня, а міжнародна торгівля. Місто стояло на перехресті ве­ликих торговельних шляхів, про що свідчать, зокрема, знахідки величезної кількості монетних скарбів. Переважну більшість се­ред знайдених монет складали арабські, так звані куфічні дир­хеми, бо ці східні монети правили в ІХ-Х ст. за міжнародні гро­ші. Про широкі й постійні міжнародні зв'язки київського купец­тва розповідають давньоруські та іноземні письмові джерела.

Вже в ІХ-Х ст. складаються основні торговельні гостинці, що зв'язували Русь з країнами Півдня і Заходу. Суходільний шлях із Києва до горішнього Дунаю проходив Південно-Захід­ною Руссю, Малопольщею, Моравією і Богемією. Він згадується так званим Баварським Географом другої половини ІХ ст., мит­ним статутом германського міста Раффельштеттена (903­904 рр.) та ін. джерелами ранньосередньовічної доби. Його від­галуження, відоме з ХІ ст., вело через Дорогобуж на Володимир Волинський і далі до Південно-Західної Європи: на Краків, Пра­гу і Регенсбург. Ще один гостинець до країн Західної Європи, відбитий у літописах ХІІ ст., вів із Києва до верхів'їв Бугу і міст Галицько-Волинської Русі. Він ішов через Василів, Котельницю. Болохівську землю, Теребовль, далі до Галича; відгалуження прямувало через Звенигород Галицький до Перемишля. Дехто з істориків ототожнює цей гостинець із літописним «Соляним шляхом» Інший гостинець з Г алича простував на Коломию, далі на перевал Борсуков Дєл, ще далі на захід до Перемишля і Угорщини^[681].

Протягом всього давньоруського часу основним напрямком зарубіжної торгівлі Руської держави залишався південний. Бага­ті ринки Візантійської імперії та країн близького Сходу манили київських багатих гостей. Найдавніший торговельний водний шлях «від варягів до греків», прокладений ще у ѴІІІ-ІХ ст., з'єднував ринки країн Скандинавії і Русі із візантійськими та іншими південними торгами. Літописи звуть його «Грецьким» (бо візантійців, що розмовляли грецькою мовою, руські джерела називали греками)^[682]. Київські князі дуже цінували Грецький шлях і неодноразово вчиняли походи проти кочовиків південних сте­пів, печенігів, а потім половців, щоб забезпечити безпеку торгів­лі цим шляхом. В 1168 р. київський князь Мстислав Ізяславич звернувся до південноруських князів із словами: «Братье! По- жальтеси о Руской земли!...Уже у насъ [половці] и Гречьский путь изъотимають, и Соляный, и Залозный» і закликав їх до походу в степ^[683], що приніс успіх руському війську.

У Києві існувала колонія візантійських купців, котрі пер­шими познайомили давніх русів із християнством. У прагненні вийти на багатющі південні ринки київські та інші давньоруські купці відвідували Крим і торгували там із візантійцями та іта­лійцями, які почали освоювати кримське узбережжя ще в ХІ ст. Київські гості активно вели торгівлю з Кавказом, чому слугував відтинок Грецького шляху, що проходив від гирла Дніпра через Крим і Тамань.

Відбиттям жвавої внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі в ІХ-ХІІІ ст. є скарби монет і монетних гривен. В Києві знайдено монетні скарби в багатьох місцях. Навіть у ХІІ-ХІІІ ст., в часи так званого безмонетного періоду, на Русі часто знаходять скар­би, що складались з монетних зливків різного типу і ваги. Скар­би з гривнами знаходять і в останні роки^[684].

З давніх часів київські торгові люди мали постійні і жваві зв'язки зі своїми колегами в країнах Центральної та Західної Європи. Особливо пожвавились вони, починаючи з часів Яро­слава Мудрого (1019-1054 рр.), котрий прагнув позбавитись від однобічності економічних зв'язків Русі (Візантія і Схід) і зро­бити їх різноманітними. Так само, як і на південні та східні рин­ки, Київ довозив на західні торги хутра, мед, віск, деякі реміс­ничі вироби, прикраси. А одержував від далеких і близьких сусідів тканини, одяг, вино, предмети розкоші та ін. Серед країн Заходу на першому місці стояли близькі сусіди, Польща, Угор­щина і Чехія, а також Германія, Англія, Швеція та інші країни Скандинавії. Тому в Києві існували заїжджі двори для купців ряду цих країн^[685].

Купецькі корпорації

Джерела дають підстави твердити, що принаймні з середини XII ст. купці великих міст, насамперед Києва, Чернігова і Новго- ода, були об'єднані у товариства, корпорації, аналогічні західно­європейським купецьким гільдіям і братствам того часу. Такі купецькі об'єднання називались сотнями, вони органічно впису­вались у структуру міської громади. Історики вважають, що однією з найдавніших купецьких організацій було «Іванське сто», що утворилось у Новгороді Великому при церкві Іоанна Предтечі. Воно діяло, ймовірно, з початку ХІІ ст.^[686]

Джерела містять короткі звістки про існування купецьких об'єднань у Києві і Полоцьку^[687]. М.М. Тихомиров розглянув текс­ти Київського літопису ХІІ ст., де згадуються купці-«гречники», об'єднання котрих торгувало з Візантією: «Се же увѣдавши половци, оже князи не в любви живуть, шедше в порогы, нача- ша пакостити гречникомъ» (1167 р.); руські князі виступили до Канева, «и стояша у Канева долго веремя, дондеже взиде гречникъ и залозникъ, и оттолѣ възвратишася въсвояси» (1168 р.)^[688]. Щодо останнього тексту виловлю припущення, що «залозники» були купецьким об'єднанням, члени якого торгували з узбережжям Чорного і Азовського морів. Одним з важливих торговельних міст на ньому була Тмуторокань. Назва походить від того, що Залоз- ний шлях частиною йшов плавнями уздовж Дніпра, за лозами.

Непрямим свідченням згуртування руських купців у корпо­рації є згадка в угоді Русі з Візантією 907 р.: «Приходяще Русь да витают [обитают] у святаго Мамы [Мамонта],. и да испишут имена их, и тогда возьмуть мѣсячное свое»^[689] Ішлося про купец­тво. У Царгороді існувало дві церкви св. Мами — одна в самому місті, інша за міськими мурами. На подвір'ї однієї з них зупи­нялась княгиня Ольга, коли прибула до грецької столиці^[690].

Внутрішня і міжнародна торгівля не лише постачала киян необхідними товарами і продуктами харчування. Вона збагачу­вала удачливих купців і приносила прибутки міській громаді. Йдеться про торговельні оплати: за право торгувати на ринку, за місце проживання, нарешті збір з привезених до міста товарів, що звався митом. Саме мито давало великі й сталі прибутки місту, що було визначним торговельним осередком. Певно, мито почали збирати в Києві в незапам’ятну давнину. Принаймні вже перший відомий науці міжнародний договір Русі з Візантією 907 р. встановлює обов’язковість сплати мита при торговельних операціях^[691]. Враховуючи важливість торгівлі з Руссю, візантій­ський уряд, як свідчить цей договір, звільнив її купців від спла­ти мита на всіх ринках імперії.

В часи, коли в Києві й взагалі на Русі не було ще князів, торговельні сплати і мита, а також податки з городян, ішли місь­кій громаді. З виникненням і зміцненням князівської влади, ство­ренням державного апарату верхівка держави і міста починає наступ на права громади мати прибутки від господарської діяль­ності і розпоряджатися ними. По мірі суспільно-економічного розвитку Києва і збільшення його доходів апетити влади зроста­ли. Міській громаді доводилося все рішучіше відстоювати свої вольності й права. Ця боротьба часом виливається у відкриті збройні протистояння скликаного на віче народу з князями. При­кладом цього може бути повстання у Києві 1068 р., у підгрунті якого лежали матеріальні інтереси громади. Захищаючи свої економічні надбання, міська громада поступово починає додава­ти до них і політичні вимоги, добиваючись зміщення невгодних їй князів і поставлення обраних нею кандидатів.

Тоді, коли міське життя великою мірою залежало від доброї чи злої волі князів, їхніх урядовців і міністеріалів, громада не могла покладатися на слово можновладців, котрі часто міняли свої рішення. До того ж, при зміні князя обіцяне попередником звичайно забувалося новим государем. Ось чому міста і горо­дяни здавна боролись за законодавче забезпечення своїх прав і вольностей. Значне суспільне розшарування справно поставляло «горючий матеріал» для заворушень городян. Особливо багато свідчень цього містить Київський літопис ХІІ ст.

Міське право

В умовах наступу князів на міські вольності общини боро­лись за повний судовий і податковий імунітет, тобто за право самим збирати податки і судити городян за власними законами. Тими збірками законів були міські «Правди», що беруть початок ще в часи виникнення міст і створення громад. Тоді на Русі ще не існувало письмового законодавства, правові кодекси жили в усній формі. Таке право вчені називають звичаєвим (бо судили за звичаєм). Наслідком боротьби городян за свої права і воль- ності було те, що перший писаний кодекс на Русі був даний саме міській громаді Новгорода й звався він «Правдою Яросла­ва». В основу його було покладено усні Правди: «Закон Русь­кий» часів Олега та Ігоря і «Закон Земляний» Володимира Свя­тославича^[692].

Народженню цієї першої міської писаної Правди передува­ли драматичні події. «Повість временних літ» оповідає, що 1014 р. син Володимира Святославича Ярослав, котрий був батьковим посадником у Новгороді Великому, відмовився посилати части­ну данини до Києва. Володимир розгнівався і почав готуватися до походу проти непокірного нащадка. Ярослав набрав у Скан­динавії найманців і заручився підтримкою новгородського віча. Тим часом, влітку 1015 р. Володимир Святославич несподівано помер, і Ярославу довелося змагатись за київський престол зі своїми братами^[693]. З допомогою новгородських воїнів він переміг і вокняжився в Києві наступного року. Після утвердження на престолі Ярослав нагородив учасників походу новгородців гріш­ми, ще й дав їм Правду, звелівши жити по її закону^[694]. Це й була «Правда Ярослава», що дещо пізніше була покладена в основу Правди Руської, головної збірки законів Давньоруської держави.

З джерел відомо, що близько 1037 р. Ярослав Мудрий видав Правду для Києва, яка й була покладена в основу міського суду і громадського життя. У наступні десятиліття ця Правда удоско­налювалась і правила за фундамент у відносинах міської гро­мади з київськими князями^[695].

Проте громади великих міст Давньої Русі, в першу чергу Києва і Новгорода, не задовольнялись загальним закріпленням їхніх прав і вольностей у державній і міських Правдах. Вони намагались укладати спеціальні угоди з князями, які називаю­ться в літописах та інших джерелах «рядом». Історики відзнача­ють, що самй існування «ряду» є безумовним доказом визнання верховною державною владою, тобто князем і його адміністра­цією, за вільними містами прав власності, зокрема на доходи від ремесел, промислів і торгівлі.

«Ряд» київської громади з князем

Вільні міста звичайно бачили гаранта своїх прав і доходів у князеві. Для того князь мав бути досить сильним,авторитетним і поважаним у суспільстві, щоб охороняти міську Правду, устави і взагалі політичні й економічні інтереси міста, захищати його від зазіхань інших князів. Разом із тим, він мав бути досить поступливим і поміркованим, аби разом із своїми боярами та дружинниками не зазіхати на міські привілегії й доходи. Зрозу­міло тому, що в подібних умовах угоди між громадою і князем не могли бути ні стійкими ні тривалими. У першу чергу це стосується Києва: адже всі більш-менш сильні й авторитетні члени дому Ярославичів мріяли про те, щоб заволодіти київ­ським великокнязівським престолом і загальноруською владою.

З іншого боку, навіть великі вільні міста, зокрема Київ і Нов­город Великий, що здатні були виставити народні ополчення по кілька тисяч воїв, вважали необхідним мати князя задля додер­жання «порядку» і захисту волосних володінь, бо «боярина не вси слушають», як влучно зауважив один із складачів Київсько­го літопису під 1151 р. ^[696] Княжа дружина, озброєний загін профе­сійних воїнів, завжди була готова до дії, що в умовах феодальної анархії було корисно громаді, яка жила в мирі з государем^[697]. Літописи доводять що збереження міських Правд, підтвердже­них княжими жалуваними грамотами і уставами, складало осно­ву політичного «ряду» будь-якого вільного міста з князем.

Систематичні свідчення літописів про укладення угод між князями і містами, які джерела теж називають «рядом», почина­ються лише з середини ХІІ ст. Однак традиція підписання таких угод зародилася в незапам’ятну давнину, коли міські громади почали запрошувати на службу князів, аби досягти внутрішньої злагоди і захиститись від набігів кочовиків. Перший такий ряд зафіксовано в літописі під 852 р. між городянами Ладоги чи яко­гось іншого північноруського міста і князем Рюриком. Можна гадати, що внаслідок укладення «ряда»з міською общиною ово­лодів київським престолом і Аскольд у кінці тих же 50-х років ІХ ст. Саме слово «ряд» бере початок від цього старослов’ян­ського слова, що означає «порядок», «рядок» (якогось тексту), а також «умова», «домовленість»^[698].

Літописи та інші давньоруські джерела зберегли лише малу частку звісток про укладення таких угод між містами і князями. Тому деякі історики висловлювали думку, ніби «ряди» підпису­вались між князем і громадою лише час від часу, без особливої системи й послідовності. Однак уважне вивчення взаємних сто­сунків державної й міської влади у Києві та інших великих і багатих вільних містах приводить до висновку, що князь просто не міг правити у такому місті без укладення «ряда» з його общиною.

Події у Києві 1146-1147рр.

Яскраво і докладно розповідає Київський літопис про спро­бу чернігівських князів поширити на Київ порядки, що існували в приватних містах (їхній власності). Літописний уривок дає також добре уявлення про зміст «ряда» і обставини та умови його укладення. 1146 р. київський князь Всеволод Ольгович, то­дішній глава чернігівської династії Ольговичів, передчуваючи близьку смерть, зізвав з'їзд південноруських князів і примусив їх присягнути його братові Ігорю як новому київському государеві^[699].

Але того виявилось замало: необхідно було схилити до такого рішення ще й київську верхівку. Вже в останні дні свого життя Всеволод «закликав до себе киян», — можна думати, що то були міські радники, верхівка громади,— і запропонував їм Ігоря в князі. Радники погодились, після чого було скликано віче, на якому вже «всі кияни» присягнули на вірність новому князеві. Та справа на тому не закінчилась. Хоча після смерті Все­волода Ігор знову скликав «усіх киян» на своєму Ярославовому дворі, і вони знову склали йому присягу, у Києві в черговий раз самочинно зібралося народне віче і само покликало до себе іншого князя^[700].

Справа виглядала загрозливою для Ігоря і його молодшого брата Святослава, що представляв його на тому вічі (сам Ігор мав хворі ноги і не міг ходити, хоча й їздив верхи). Кияни зібрались на конях і були, мабуть, озброєні. Вони скаржились на утиски з боку князівських чиновників-тіунів, вимагали відміни суду тих чиновників і здійснення судових функцій безпосеред­ньо самим князем. Головне ж, вічники наполягали на виборності суддів і відстоювали міські вольності, заявивши: не хочемо, щоб Ольговичі розглядали Київ і киян, мов власність, і передавали нас у спадок, мов якесь майно: «Олговичевъ не хочемъ быти акы в задничи»^[701].

Святославу довелося прийняти умови міської громади і при­сягнути на хресті, що Ігор виконає їх. Далі керівники віча разом із Святославом поїхали до Ігоря, щоб на власні вуха почути його думку. Святослав повідомив брата, що він цілував хрест на то­му, що Ігор буде додержуватись міської Правди, судити киян лише за тією Правдою і не дозволить цього робити своїм уря- довцям-тіунам^[702]. Отже, київська громада поставила перед князем вимогу додержуватись вже існуючої міської Правди.

Ігор Ольгович прийняв умови міської громади, висловлені йому керівниками віча, але не виконав їх. Літописець свідчить, що князівська адміністрація почала діяти всупереч бажанню го­родян. Тоді верхівка громади вирішила опертися на іншого кня­зя — онука Володимира Мономаха Ізяслава Мстиславича, кот­рий обіцяв киянам забезпечити їхні права і вольності. У Києві спалахнув бунт міських низів, під'южуваних людьми Ізяслава. Люди почали грабувати двори дружинників покійного Всеволо­да і нового князя Ігоря, далі їхній гнів упав на князівських управителів; були заодно розграбовані будинки заможних горо­дян і навіть монастирі. Ігор втратив владу і потрапив спочатку до в'язниці, а далі — до монастиря. На великокнязівський прес­тол сів Ізяслав, котрий умів домовлятися з міською громадою і її надзвичайним органом вічем^[703].

Київська община і віче й далі послідовно підтримували Ізя- слава Мстиславича впродовж його княжіння. Через рік по його вокняжінні в стольному граді він вирішив скористатися з під­тримки киян у протиборстві з чернігівськими князями-Ольгови- чами, котрі виношували плани повернути Ігоря на київський престол. Ізяслав наказав своєму намісникові у Києві Володими­ру і покірному йому тисяцькому зізвати віче і викрити змову Ольговичів проти нього.

Віче було скликане на заклик київського митрополита — красномовний доказ того, що і в давньоруські часи церква ак­тивно втручалась у політичні справи. Як занотував київський літописець, «кияномъ же всимъ съшедшеся от мала до велика к святѣй Софьи на дворъ». Віче постановило допомогти Ізяславу, зібравши ополчення. Та мирний перебіг віча був порушений за­кликом якогось киянина вбити князя Ігоря, котрого Ольговичі хотіли повернути на київський престол. Ні митрополит, ні на­місник Ізяслава Володимир не змогли втримати розлючену юрбу, що кинулася до монастиря св. Федора, витягла звідти Ігоря і по- звірячому вбила його. Дізнавшись про те, що сталося, Ізяслав засудив киян і розгнівався на них. Він навіть звернувся до своїх дружинників з проханням підтвердити його невинність у скоє­ному натовпом^[704]. Вивчивши події 1146-1147 рр. у стольному гра­ді Русі, історики дійшли висновку, що віче стало знаряддям у руках різних партій міської верхівки й інструментом у руках князів з різних родин. Міська знать спрямувала натовп проти її політичних противників, на підтримку вгодного їй князя Ізяслава.

Умови угод князів з громадою

Свідчення літописців про події в Києві 1146-1147 рр. та ін­ші прояви стосунків віча з князем, відзначені в джерелах, зага­лом узгоджуються із змістом міських Правд, які захищало зви­чайно віче. На жаль, літописи зберегли хіба що уривкові відо­мості про це. Всі вони різнохарактерні, різночасові й відносять­ся до різних міст: поряд з Києвом, найбільше джерельних свід­чень стосується Новгорода Великого і Галича. Нарешті, такі свідчення відтворюють лише формальний зміст «ряда», фактич­не виконання умов якого залежало від багатьох чинників еконо­мічного й політичного змісту, а то й від доброї чи злої волі сторін.

Тим не менше, на середину ХП ст. київська громада виро­била для себе оптимальні форму і зміст вічової угоди (сучасні історики називають це моделлю), що підтверджується Київ­ським літописом того часу. По смерті Ізяслава Мстиславича в 1154 р. на київський престол за погодженням з вічем сів його молодший брат Ростислав, до того смоленський князь (формаль­но він мав співправителя в особі дядька В'ячеслава Володими­ровича) Він мав дотримуватися стосунків з громадою, які вста­новилися за його попередника. Більше того, бояри Ростислава настійно радили йому домовитися з людьми київськими (вічем), перш ніж сідати на престол.

Коли Ростислав зібрався в похід на свого суперника, черні­гівського князя Ізяслава Давидовича, «мужи же бороняхуть ему поити Чернигову, рекучи ему: «Бог поялъ стрыя твоего Вяче­слава, а ты ся еси еще с людми Кыевѣ не утвердилъ», після чого учасники віча також настійно порадили князеві «с людми утвер­дитися», а вже далі йти воювати. Віче в Києві тоді вирішувало найважливіші питання княжої політики, питання війни і миру. Так діялося в ті часи у Новгороді Великому, Чернігові, Володи­мирі на Клязьмі. Ростислав не послухався поради вічників, пі­шов війною на Ізяслава і був битий^[705].

Зводячи докупи розрізнені й різночасові свідчення літо­писів, історики дійшли думки про умови, на яких домовлялися князі з міськими громадами, найперше з київською. Йдеться, звичайно, про вільні міста. Насамперед, князь володів вільним містом, доки жив, і не міг передавати його у спадок або запо­відати без погодження з міською радою. Порушення цієї умови й призвело до київського повстання 1146 р., про яке розповіда­лося вище. Князь не повинен був правити вільним містом через своїх підручників. Він також мав обмежене право суду, дотри­муючись державної й міської Правд. Керівники міського само­врядування: виборні посадники, тисяцькі,соцькі не могли бути позбавлені посад князем без висунення і доведення обвинува­чень проти них. Князь не мав права зазіхати на володіння, під­владні міському урядові, загарбувати пригороди, землі й данини з них. Йому не вільно було брати вище встановлених Правдою норм данини з населення міст. Нарешті, князь мусив укріпити місто, дати йому залогу й захищати його від ворогів і зазіхань інших князів.

Якщо ж князь порушував умови «ряда», то він міг бути позбавлений престола в законному порядку. Таке не раз трап­лялось у Києві. Коли ж князь відмовлявся виконати подібне рі­шення віча, в дію вступало міське ополчення, дії якого неодно­разово супроводжувались розгромом і розграбуванням дворів князя і його дружинників, а також прихильних до нього бояр і купців. У випадку, коли князь залишав місто і намагався силою повернутися до нього, міська рада виставляла проти князя поряд із ополченням городян також волосне військо і союзні контин­генти чорних клобуків (кочовиків, що жили на півдні Київської землі).

Та не завжди події розвивалися за описаним тільки-но сце­нарієм. Адже в кожному великому місті, тим паче в Києві, серед панівної верхівки були бояри, княжі дружинники, багаті купці, голови ремісничих корпорацій (на зразок західноєвропейських цехів), котрі були політично й економічно зв'язані з різними князями та князівськими родинами. Це й призводило до гострих суперечностей всередині громади у чільні моменти зміни князів, вироблення засад відносин з владою тощо.

Розширення міських прав у ХІІ ст.

Вже з повіданого нами вище неважко зробити висновок, що з 40-х років ХІІ ст. міські права, привілегії та вольності незмірно зросли і розширилися порівняно з ХІ — першими десятиліттями ХП ст. Князі були змушені визнавати право городян самим оби­рати собі князя. Інша річ, що в зручному випадку вони могли си­лою заволодіти містом. Але у Києві чи Новгороді Великому такі спроби незмінно закінчувалися невдачею. Коли Всеволод Оль- гович 1146 р. звернувся до міської ради Києва зі словами: я ду­же хворий, а ось вам мій брат Ігор — візьміть його в князі! («Се вы брат мой Игорь, имѣтесь по нь»)^[706], то ця його рекомендація сама по собі була визнанням права громади приймати або не приймати того чи іншого князя.

Коли улюбленець киян Ізяслав Мстиславич 1147 р. зібрався було в похід проти свого дядька Юрія Долгорукого й зібрав віче, сподіваючись на його підтримку, кияни заявили йому, що на Ольговичів підуть охоче, а от на Долгорукого — ні. Ізяславу до­велось послухатись громади, й він розпочав війну лише з Оль- говичами^[707]. Однак у перебігу війни між Ізяславом Мстиславичем та Юрієм 1148-1151 рр., коли воєнне щастя переходило від одного князя до іншого, київські городяни переконались у тому, що Ізяслав більше підходить їм як правитель. Одного разу вони скликали віче й ухвалили всією громадою піти на Юрія, загро­жуючи смертю тому, хто ухилиться від походу^[708]. Певно, зіграли свою роль і утиски та здирства, які чинили воїни й міністеріали Юрія, коли йому вдавалося на короткий строк захопити Київ.

Міська демократія мала обмежений характер. На вічі усім заправляли «лучшие мужи», заможна верхівка Києва та інших великих і багатих міст, а також бояри і княжі дружинники, що постійно мешкали містах. Хоча формально у вічових зборах бра­ли участь усі вільні мужчини, громадяни міста, на ділі в біль­шості випадків справа зводилась до зібрання міської ради і пред­ставників панівної верхівки. Так звичайно бувало і в Києві, і в Чернігові, і в Галичі.

Доля самоврядування у ХШ ст.

Історія Києва і його управління в ХІІІ-ХІѴ ст. залишаю­ться мало вивченими, так само як і інших південноруських міст. Причина полягає в незадовільному стані джерел. Якщо для Х- ХІІ ст. вчені мають у розпорядженні літописи, що велися в Києві й, природно, приділяли місту чільну увагу («Повість вре­менних літ» ХІ ст. і Київський літопис ХІІ ст.), то київське літо­писання за ХІІІ ст. не збереглось. У руках істориків хіба що Г а- лицько-Волинський літопис ХІІІ ст., який зосереджений на спра­вах свого регіону, або уривкові, розрізнені і не завжди досто­вірні свідчення джерел північноруських та іноземних. Певну ін­формацію про Київ містить пізній Воскресенський літопис. То­му можна спробувати зробити лише загальний огляд історії самоврядування в давньоруському суспільстві тієї доби.

Остання звістка авторитетного джерела, північноруського Лаврентіївського літопису, про посадження князя в Києві, датує­ться 1202 р. На початку ХІІІ ст. процеси удільної роздробленості на Русі досягли свого апогею. Особливо це виявлялось у пів­денній Русі, де тоді не існувало не те що єдиного осередку влади, а й навіть такого суспільно-політичного центру, який би піднімався над іншими. Лише за традицією таким осередком у суспільстві продовжував вважатися древній Київ.

У кінці ХІІ ст. сильний галицько-волинський князь Роман Мстиславич посварився з своїм тестем, київським государем Рюриком Ростиславичем. Північноруський літописець зображує справу так, неначе свару затіяв 1202 р. і першим почав воєнні дії Рюрик: «Вста Рюрикъ на Романа, и приведе к собѣ Олговиче в Кыевъ на Романа»^[709]. Рюрику довелось об'єднатись з недружніми йому Ольговичами, глава яких Всеволод Чермний тоді вже не приховував намірів щодо заволодіння стольним градом Руської держави. «И упереди Романъ, скопя полкы галичьскыѣ и воло- димерьскыѣ и въѣха в Рускую землю»^[710].

Кияни відчинили браму Романові, він в'їхав до міста і вчи­нив державний переворот: «Посла на Гору къ Рюрикови и ко Олговичемъ и водив Рюрика ко кресту, и Олговичи, а сам к ним целова же, и поусти Рюрика во Вручий [Овруч], а Олговичь за Днѣпръ Чернигову, и посади Романъ Ингваря Ярославича въ Кыеве»^[711], свого підручного князя. За цим стояло рішення київ­ського віча.

Проте Рюрик Ростиславич і не думав віддавати стольний град під владу Романа Мстиславича. Через рік по тому він, у союзі з Ольговичами і половецькими ханами, 2 січня 1203 р. взяв Київ штурмом, мов вороже місто, розграбував і спалив йо- го^[712], — слід гадати, то була помста городянам, котрі не захисти­ли його від Романа.

Можна уявити собі лють і образу Романа Мстиславича, кот­рому довірились кияни. Проте він розправився з князем, що бе­зумно розорив по суті власне гніздо, не одразу по тому. При­пускаю, що від миттєвої одвітної міри Романа стримав Всеволод Велике Гніздо. Не інакше, як за дорученням Всеволода неза­баром по загибелі Києва від Рюрика «приходи Романъ ко Вру- чему на Рюрика, отводя и отъ Олговичь и отъ половець. И цѣло- ва Рюрикъ крестъ къ великому князю Всеволоду, и къ сыну его Костянтину, и ко братьи его, и къ Романови». Начебто Роман Мстиславич оголосив Рюрику, що підтримає перед Всеволодом його прохання, «дабы ти Киевъ опять далъ», унаслідок чого Все­волод, «не помяну зла Рюрикови, еже сотвори въ Руской земли», так і вчинив^[713].

Взимку 1204 р. (Воскресенський літопис дає 1203 р.) руські князі, перед серед яких вів Роман Мстиславич, здійснили вели­кий і переможний похід до Половецького степу. Несподівано для всіх (як можна зрозуміти із слів літописців) «Романъ емъ Рюрика и посла в Киевъ, и постриже [и] въ чернци и жену его, и дщерь»^[714]. В полон до Романа потрапили також сини Рюрика Ростислав і Володимир. До справи втрутився знову Всеволод володимиро-суздальський. Згідно свідчення Воскресенського (більш докладного, ніж Лаврентіївський) літопису, той «посла къ Рома­ну в Галичь посолъ о зяти своемъ и о брате его. Романъ же, послушавъ великого князя Всеволода, и отпусти зятя его Рости­слава и брата его Володимера. Князь же великый Всеволодъ посади зятя свого Ростислава на столѣ въ Киеве»^[715].

Так виглядала зміна князя в Києві в 1204 р. в тлумаченні північноруських провсеволодових літописців. Історики вже дав­но звернули увагу на тенденційність і упередженість їхнього ви­світлення подій в Наддніпрянщині в 1202-1205 рр. Чи не пер­шим це помітив М.С. Грушевський^[716]. Насправді, в ті роки Всево­лод Юрійович не міг мати такого вирішального впливу на долю Південної Русі. Надто далеко зайшли процеси роздробленості, надто багато справ у Володимиро-Суздальському князівстві й навколишньому регіоні мав старіючий і вже хворий князь Все­волод. Доля Києва і землі була, на мій погляд, рвучко вирішена самим князем Романом, а вже потім він міг повідомити про своє рішення Всеволода Юрійовича.

Отже, в 1204 р. Роман Мстиславич поставив під свою владу всю Південну Русь, посадивши в Києві свого підручника, хай навіть сина свого суперника Рюрика. Недарма через кілька деся­тиліть галицький книжник із гордістю за свого государя Данила згадував: «Его же отецъ бѣ царь въ Руской земли, иже покори Половецькую землю и воева на иные страны всѣ»^[717]. Смерть Романа 19 червня 1205 р. стрімко змінила течію соціально-полі­тичного життя Південної Русі, відчутно вплинула на історію всіх давньоруських земель.

Давньоруська спільнота перших дестиліть ХШ-Х1Ѵ ст.

По загибелі князя Романа Рюрик Ростиславич, згідно влуч­ного і образного виразу північноруського літописця, «смета с се­бе чернечьскыѣ порты и сѣде Кыевѣ»^[718]. Він негайно зустрівся з Ольговичами — «и цѣловаша крестъ Рюрикъ къ Олговичемъ, и Олговичи к Рюрику, како имъ поити всемъ к Галичю»^[719].

Цей спільний з Ольговичами похід Рюрика Ростиславича в Галицьку землю стався, виходячи з послідовності подій, незаба­ром по смерті Романа Мстиславича, мабуть, восени 1205 р ^[720] Тоді князі зазнали поразки від галицького війська. Але наступного, 1206 року, Рюрик Ростиславич знову організував напад на Га­лич, в якому сиділа вдова Романа Анна з малими синами Дани­лом і Васильком. До київського князя Рюрика і Ольговичів при­єднався смоленський князь Мстислав Романович, небіж Рюрика Ростиславича, і найнята за гроші половецька орда. Романовичам (так Галицько-Волинський літопис називає синів Романа Мсти- славича) допоміг відбитися від Рюрика союзник їхнього батька угорський король Андрій^[721].

Навала орд Батия на Київ в кінці листопада — на початку грудня 1240 р., здобуття і майже повне його знищення монгола­ми завдали непоправних втрат його людності й величезної шко­ди економіці міста, всім сторонам його життя. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, в другій половині ХІІІ-ХІѴ ст. спос­терігається певне піднесення самоврядування в стольному граді. У Києві того часу більшою частиною не було князів або сиділи тимчасові й слабкі ставленики Золотої Орди. Тому містом пра­вила громада та її рада із заможних городян і вцілілих під час «Батиєвого погрому» бояр^[722].

У 60-х роках ХІѴ ст. Наддніпрянщиною, Чернігово-Сівер- щиною і Поділлям заволоділи литовські князі. Починаючи з Во­лодимира Ольгердовича (княжив у Києві в 1363-1394 рр.), вони проводили політику співпраці з місцевими князями і боярами, а також заможним міщанством, підтверджуючи своїми грамотами їхні права і вольності. Литовські князі прагнули перетворити українські міста на своїх союзників, всіляко загравали з міською верхівкою та багатіями. Через це у грамотах Києву та іншим значним міським центрам вони неодноразово проголошували: «Ми старини не рушимо і новини не вводимо». Та «старина» не що інше, як київські вольності й права самоврядування.

Ось чому запровадження магдебурзького права в Києві у кінці ХУ ст. слід розглядати значною мірою як вияв давньорусь­кої традиції самоврядування і наслідок прагнення городян до збе­реження своїх вольностей. Із свого боку, литовські князі праг­нули мати міста і городян своїми союзниками в політичних надіях і звершеннях.

9.