Настання феодальних відносин у східнослов'янському суспільстві

Тема належить до числа чільних і вищою мірою актуальних у давньоруській історіографії. Та, на жаль, дослідницький інте­рес до неї з кінця 60-х років ХХ ст. помалу згасав. У радянській історичній науці (що великою мірою теоретично грунтувалась на прямолінійному розумінні й тлумаченні марксистської спад­щини) методологічні проблеми порушувались нечасто.

Стислий огляд історіографії

Історію феодальної формації на Русі почали систематично вивчати в нашій країні з 30-х років ХХ ст.^[723] Ініціатива в цьому належала Б.Д. Грекову, котрий, на думку Л.В. Черепніна, досяг видатних результатів^[724]. 1932 р. Греков виступив у Державній Ака­демії матеріальної культури з програмною доповіддю «Рабство і феодалізм у Давній Русі»^[725]. Історик запропонував вдатися до нової методики дослідження, побудованої на широкому вико­ристанні здобутків археології та лінгвістики. Його головною тезою було доведення того, що основним способом виробництва на Русі був феодалізм, а не рабство, як прагнули довести його вчені опоненти. На думку історика, вільні й залежні від феодала смерди складали основу продуктивного класу країни. Феодальні відносини у Східній Європі в Х ст., на погляд Грекова, були вже відчутними.

У дискусії, що розгорнулась по доповіді Грекова, виступило кілька відомих на той час істориків. М.М. Мартинов присвятив свій виступ сільській общині, що, на його погляд, почала розкладатись уже в ІХ-Х ст. Тоді ж у Східній Європі й почався генезис феодальних відносин^[726]. Більшість учасників дискусії вва­жала, що суспільство того часу було розділене на рабів і рабо­власників ((В.В.

І в наступні роки думки Грекова щодо початкової стадії феодального способу виробництва оспорювали його колеги. С.В. Вознесенський думав, що з середовища смердів в Х-ХІ ст. продовжували виходити раби, які спочатку населяли феодальні вотчини^[728]. Однак Греков не прийняв критичних зауважень Воз- несенського.

Доробок Грекова на ниві соціальної історії Давньої Русі, зокрема у визначенні способу виробництва в Х-ХІІ ст., був ва­гомим. На його погляд, родові відносини в східнослов’янському суспільстві в часи Найдавнішої Правди Руської (початок ХІ ст.) відмирали, а Правда Ярославичів вже тоді відбивала риси фео­дального укладу^[729]. Незабаром по тому вчений запропонував роз­глядати часи існування феодального ладу в Росії з Х по ХѴІ ст.^[730] У той час Греков був переконаний у тому, що вже на Х ст. у

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 259 східних слов'ян складається феодальне суспільство. В наступні роки історик вагався у визначенні відрізку часу, коли в рамках родоплемінного суспільства зароджуються феодальні відносини. Під тиском жорстких вказівок і дій комуністичної партії він у кінці життя почав твердити, ніби, «починаючи принаймні з ІХ ст. в усякому разі можна говорити про наявність на Русі феодально­го способу виробництва, можна говорити про оформлення фео­дального базису»^[731]. Міркування Грекова щодо часу появи фео­дального укладу на Русі мали загалом теоретичний характер і майже не спирались на конкретні свідчення джерел, Та авто­ритет і наукова репутація цього видатного вченого були настіль­ки високими, що ці його думки утвердились у радянській істо­ріографії, панували протягом багатьох років.

У кінці 30-х років ХХ ст. у радянській науці набула поши­рення думка, що в історії середньовічної Русі існувало два пе­ріоди: дофеодальний, коли селяни були в основному вільними, і феодальний, коли їх закріпачували. Її пропагував відомий авто­ритет у галузі вивчення соціально-економічних відносин Х- ХІІІ ст. С.В. Бахрушин у програмній статті «Держава Рюрикови- чів». Він розглядав ці відносини як типові для суспільства війсь­кової демократії, але в кінці Х ст. процес феодалізації пожва­вився, а в княжіння Володимира Святославича на Русі можна спостерігати елементи феодальної держави, що химерно спле­лись із залишками військової демократії. Часи феодалізму, на думку історика, настали зі смертю Ярослава Володимировича^[732].

Поштовх дослідженням настання часу феодального укладу на Русі дала дискусія про періодизацію історії СРСР феодальної доби кінця 40-х — початку 50-х років. Вона відкрилась статтею К.В. Базилевича, котрий спершу відзначив, що поняття дофео­дального періоду або дофеодальної держави, не віднесене до жодної з існуючих суспільно-економічних формацій, тому позбав­лене сенсу; він назвав ІХ-Х ст. часом генезису феодальних від-

носин в суспільстві^[733]. Його підтримали О.О. Зимін та І.М. Міл- лер. Однак у визначенні хронологічних рамок дофеодального часу учасники дискусії не мали єдності. С. Юшков датував його ІХ — серединою Х ст.^[734], А.П. П'янков початки дофеодального періоду бачив у VII-VIII ст. У працях того часу Л.В. Черепніна і В.П. Пашута йшлося про початки феодального періоду в ІХ ст.^[735] Проте слід зауважити, що і Греков, і Пашуто, і Черепнін та багато інших істориків корегували свої погляди по мірі того, як глибше і докладніше входили в надзвичайно складну проблему початку феодальних відносин на Русі. Тому хронологічні рамки феодальної формації на Русі не раз змінювались у працях тих самих вчених. Підсумки дискусії були підбиті в редакційній статті 1951 р., в якій позиція Черепніна і Пашуто була визнана слушною, хоча й потребувала додаткової аргументації^[736].

У працях того часу увага дослідників зосереджувалась на хронології побутування феодальної формації на Русі, вони май­же не писали про самих феодалів, їхню роль в процесі настання нових соціально-економічних відносин, про життя інших суспіль­них страт. Цю прогалину частково заповнювали праці М.М. Ти­хомирова. У своїх «Древнерусских городах» він докладно вис­вітлив життя вільних і залежних городян, адже у містах поряд із вільними людьми жили й феодально залежні: ремісники-холопи, мілостники, прощеники, ізгої^[737].

В 50-х роках настав час дослідження процесів формування класів на Русі. В.Т. Пашуто розглянув складання великого земле­володіння і зростання владичного боярства в Галицько-Волин­ському князівстві кінця ХІІ-ХІІІ ст., влаштування княжого до-

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 261 мену, особливості життя смердів та інших залежних категорій населення того регіону^[738]. Генезис феодальних відносин на об­ширі Східної Європи вивчав Б.О. Рибаков, визначивши ІХ ст. як час зростання передумов нової суспільно-економічної формації на Русі^[739]. Нова для того часу думка згодом була прийнята наукою.

Згодом концепцію Грекова щодо настання феодальних від­носин у Східній Європі в ІХ-Х ст. підтримав авторитетний архе­олог П.М. Третьяков, на думку якого вже в VII-ІХ ст. у середо­вищі східного слов’янства могли зароджуватись «напівпатріар- хальні-напівфеодальні політичні об’єднання» або племінні кня­жіння. Тоді державність у східних слов’ян мала бути феодаль­ною, нехай навіть напівфеодальною, бо вона являла собою орган панування «феодального класу [що формувався] над закріпачу­ваним селянством» ^[740]. Навіть для початку 50-х років ХХ ст.^[741] ця думка виглядала надто категоричною, адже про феодальну (або напівфеодальну) державність у Східній Європі для VII-IX ст. говорити, зрозуміла річ, було передчасно.

Інший відомий вчений, археолог та історик Б.О. Рибаков згодом стверджував можливість виникнення класових стосун­ків у східнослов’янській спільноті у VIII-IХ ст., що призвело до створення феодальної державності на Русі.

феодалізації східнослов’янського суспільства. Смирнов стверджу­вав, що в межах ХІ ст. в основному завершується час генезису феодалізму в східнослов’янському суспільстві. Він обґрунтовував це порівняльним аналізом різночасових статей Правди Руської Короткої й Поширеної редакцій^[743]. Сучасна наука, на мій погляд, має підстави погодитися з цією думкою вченого.

Як вважав Л.В. Черепнін, розбіжності в думках серед істо­риків стосовно часу і обставин настання феодальних відносин на Русі не могли заперечувати того, що ці відносини виникали на фундаменті розкладу первісно-общинних, а не рабовласниць­ких стосунків. Щодо початків феодальної формації у Східній Європі вчений зауважив таке: «Якщо розуміти під останньою систему соціально-економічних стосунків і відповідних їм полі- тико-юридичних форм, то, вочевидь, такою гранню може прави­ти утворення феодальної держави. На Русі це сталося в кінці ІХ ст.^[744]

Ці слова чільного теоретика в галузі давньоруської історії варто мати на увазі при студіюванні обставин і часу становлення феодального укладу в Східній Європі. Дійсно, кінець ІХ ст. був часом початку будівництва держави, яка утвердилась протягом другої половини Х-ХІ ст. Для теми моїх зауважень уявляється особливо важливим те, що Черепнін не прямо пов’язував ви­никнення феодальних відносин із народженням індивідуального землеволодіння, яке зовсім не у всіх випадках можна називати власністю на землю. Та майже всі інші наші історики, що вив­чали тему феодалізації Русі, розглядали її майже виключно в «зе­мельному» плані.

В історіографічній праці кінця 70-х років ХХ ст. було кон­статовано, що «проблема виникнення феодалізму є певною мі­рою проблемою зародження і зростання феодального землеволо-

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 263 діння»^[745]. Автори цих слів В. Мавродін та І. Фроянов не висло­вили свого ставлення до сказаного. Тим часом, феодальне воло­діння землею не вичерпує поняття феодального укладу, та й з’являється воно зовсім не одночасно із зародженням фео­дальних відносин у суспільстві.

Відомий медієвіст А. Гуревич слушно писав, що в радян­ській історіографії виникнення феодалізму вивчалось у першу чергу в плані розвитку продуктивних сил, співвідношення різ­них форм власності і соціально-економічного становища безпо­середніх виробників. Але, на його погляд, «феодалізація поляга­ла насамперед у зміні однієї системи суспільних зв’язків на ін­шу». Дослідник нагадував читачеві, що, подібно до інших істо­ричних процесів, генезис феодалізму «проходить через живих лю­дей», а сам феодалізм являє собою систему взаємин між людь­ми, тому його вивчення повинно бути спрямоване «на розшиф­рування соціальних процесів у самій людській практиці»^[746]. Існу­ють вагомі підстави прийняти цю думку А. Гуревича.

Звернусь до авторитету великого знавця і теоретика історії середньовіччя, французького історика і культуролога Жака Ле Гоффа. Він вважає, що феодальна система була універсальним способом економічної експлуатації, схема якої при всій типоло­гічній та географічній розмаїтості залишається однаковою. «Фео­дальна система, — пише він, — це по суті привласнення сень­йоральним класом, церковним і світським, всього сільського додаткового продукту, забезпеченого працею селянської маси. Ця експлуатація здійснюється в умовах, що позбавляють селян можливості брати участь в економічному прогресі». Ле Гофф бачить у феодалізмі насамперед систему особистих зв’язків, що ієрархічно пов’язували членів вищого шару суспільства. Та ос­кільки найбільш важливі питання суспільного життя зосереди­лись навколо земельних надань сюзеренів васалам, це підводить під феодалізм аграрну базу і дає ясно зрозуміти, що феода­лізм — це насамперед система землеволодіння і землекористу-

вання^[747]. Погляди Ле Гоффа поширені в сучасній європейській історіографії. Проте французький вчений не абсолютизував ролі феодальних земельних стосунків у історії середньовіччя. Не варто робити це і нам^[748].

Г адаю, що в настанні нового укладу на Русі справа полягала не стільки в феодалізації суспільства, скільки в самому східно­слов’янському суспільстві, коли соціально-економічні зміни ви­кликались змінами стосунків у владних структурах. І якщо феодалізм спочатку не пов’язаний із земельними відносинами і народжується завдяки прогресові взаємин у соціальній верхівці суспільства, то доводиться шукати його витоки на зорі давньо­руської історії, в ІХ-Х ст.

Більш-менш систематичне студіювання теми настання фео­дальної формації на Русі почалось в Росії, а далі в Радянському Союзі набагато пізніше, ніж у країнах Європейського Заходу. Воно неминуче відчуло вплив поглядів тогочасної західноєвро­пейської історіографії. Однак в основу вироблення останньою теорії народження феодального укладу було по суті покладене дослідження історії лише однієї області середньовічної Франції. Але ж визначені на цьому хиткому фундаменті причини і за­кономірності виникнення феодальних відносин аж ніяк не могли бути універсальними для інших країн Європи, не кажучи вже про країни Східної Європи, Близького Сходу й Азії. Разом із тим, становленню й еволюції феодалізму в різних країнах Євро­пейського континенту притаманна спільна форма соціальних стосунків, хай навіть кожній з ранньосередньовічних спільнот була властива належна йому багатоукладна соціальна структура.

Доводиться враховувати й ту обставину, що ранньофеода­льне суспільство всюди було багатоукладним. В Європі після падіння Римської імперії існував родоплемінний уклад у варва­рів, що поєднувався з общинними відносинами, а сусідська гро-

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 265 мада середньовіччя значно відрізняється від первісно-родової общини попереднього часу. Соціальна структура східнослов’ян­ського суспільства проглядається вже в ранніх літописних відо­мостях про нього, починаючи з 60-х років ІХ ст., тобто вже з перших згадок в джерелах. У напівлегендарному повідомленні про прихід Рюрика на північно-західні землі Східної Європи говориться: «И прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро»^[749]. В цьому літописному тексті «мужи» вже відділені від основної маси воїнів Рюрика, а глава держави, що народжувалась, — відокремлений від них усіх і піднесений над ними. Та якщо Київська держава того часу мала одного князя, то в Древлян- ській землі, що стояла на нижчому ступені суспільного розвит­ку, існувало тоді ще кілька князів. Це доводиться словами древ- лянських послів, котрі прибули до Києва після вбивства Ігоря й мовили Ользі: «Мужа твоего убихомъ, бяше бо мужь твой аки волкъ восхищая и грабя, а наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю»^[750].

Тенденція розшарування княжого оточення і піднесення особи князя над народною масою зберігається в наступних текс­тах «Повісті временних літ» кінця ІХ ст.: «Поиде Олег, поимъ воя многи... И прия градъ, и посади муж свои... И взя Любець, и посади мужь свои»^[751]. (882 р.) А у відображенні подій другої війни Ігоря з Візантією (944 р.) повідомляється: «Посла Игорь мужѣ своя къ Роману [імператору]»^[752]. Неважко зрозуміти, що й тут йдеться про обраних мужів, людей з оточення князя. Земе­льні відносини не виступають у давньоруських джерелах ІХ- Х ст. зовсім. Земля тоді була і ще довго залишалась у корпо­ративній власності правлячої страти, цю власність представляв київський государ. Адже феодальне суспільство було структуро- ваною спільністю, і чим сильнішим є його розшарування, тим більшою має бути його феодалізація.

Дружина і наступниця Ігоря на київському столі Ольга вже знає різновиди мужів, принаймні, виділяє їх верхівку. Звертаю­чись до древлян, що просили миру після вбивства її мужа, Ольга мовить: «Да аще мя просите? Право, то пришлите мужа наро­читы». Смисл поняття «мужи нарочиты» розкриває продов­ження цього тексту: древляни посилають до неї «лучьшие мужи, иже дерьжаху Деревьску землю». Отже, нарочитые або лучшие мужи складали верхівку древлянської знаті, котра «держала» Землю древлян. Суспільство часів Ольги було вже відчутно роз­шарованим. Воно складалось із княжої родини, лучших або на­рочитых мужей (під цим терміном ховались і княжі дружинни­ки, і привілейовані люди, що до дружини не входили), міщан і селян-смердів. За свідченням літопису, соціальна структура су­спільства по Ользі ускладнюється, що відбилось у вживанні епі­тетів, які книжник прикладає до руських мужів. Джерело нази­ває мужів її сина Святослава «лѣпшими», а її онук Володимир роздає гради «мужамъ добрымъ, смысленымъ и храбрымъ», се­ред них також виділяються «лучшие»^[753].

Бояри були супутниками князя Олега з часу його походу на Візантію 907 р. З літописної оповіді зрозуміло, що вони скла­дали його найближче оточення. Олег надсилає послів до імпера­тора від себе, «великого князя рускаго, от всѣх, иже суть под ру­кою его свѣтлыхъ и великихъ князь, и его великихъ бояръ»^[754] — це з тексту наступної угоди з Греками 912 р. Важко з упевне­ністю сказати, чи вкладався особливий зміст в епітет «великие» стосовно інших князів і бояр. Швидше за все, що ні. Тому що в тексті наступного в часі договору з Візантією — Ігоря 944 р. — використане словосполучення «великий князь руский и бояре его»^[755].

Не варто, втім, буквально довіряти словам про світлих і ве­ликих князів та бояр із дипломатичних угод з Греками ще й то­му, що тексти тих угод є перекладами з грецької, виконаними десь на початку ХІІ ст. Перекладач користувався термінами сво-

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 267 го часу. Вони могли не відноситися до початку ХІІ ст. Інша річ, коли літописці починають вживати слово «дружина».

Рівнозначно і паралельно з терміном «мужи» літопис нази­ває і поняття «дружина». Воно належить до найдавніших соціаль­но-політичних понять давньоруських джерел і з’являється на сторінках Новгородського першого літопису молодшого ізводу в розповіді про прихід Рюрика з братами до Новгорода під умовним 854 р.: прийшли «3 брата с роды своими, и пояша со собою дружину многу и предивну, и приидоша к Новугороду»^[756].

Наступна згадка про дружину (на думку О.О. Шахматова, вона належала до Найдавнішого Київського ізводу) міститься в оповіданні Новгородського літопису про прихід Ігоря і Олега до Києва. «Повість временних літ» відносить подію до вельми умовного 882 р.: вони «потаистася въ лодьяхъ, и с малою дру­жиною излезоста на брегъ...^[757] У паралельних текстах «Повісті временних літ» слово «дружина» заступають поняття «вся русь» и «вои»^[758].

Відомості про стосунки між князем і дружиною в «Повісті» беруть початок лише з правління Ігоря, тобто після 912 р. Саме слово «дружина» з’являється в «Повісті» також пізно, в описі походу Ігоря на Царгород 941 р ^[759] Та не доводиться сумніватися в тому, що княжа дружина формується вже на часи Рюрика і Аскольда. Особливо активними дружинники виступають у лі­тописі в часи Ігоря, Ольги і Святослава.

З «Повісті» й Новгородського першого літопису молодшого ізводу робиться зрозумілим, що княжа дружина з часів Ігоря набуває щораз більшого значення на Русі. Вона вже тоді віді­гравала виключно важливу роль в повсякденному й політичному житті країни, будучи й військовою силою в руках государя, і його радниками і захистом, і найближчим оточенням, з яким його пов’язували тісні узи, найчастіше, неформальні. Так бувало

на зорі творення державності, так продовжувалось й у пізніші часи, в ХІІ і навіть у ХІІІ ст. Звідти, мабуть, бере початок корпоративність панівного класу, що так яскраво проявилася на Україні і в Росії ХѴІІІ — початку ХХ ст.

Дружина оточує Ігоря під час його другої нещасливої війни з Греками 944 р. Візантійське посольство тоді зустріло військо і флот руського князя на Дунаї. Він «созва дружину и нача думати» над пропозицією імператора укласти мир. У перебігу перемовин київський володар почав схилятися до підписання мирної угоди. Вирішальну роль у цьому відіграли радники Іго­ря, що вийшли з дружинного середовища, вони рішуче поради­ли князеві прийняти умови миру, запропоновані візантійцями. Побудована на давньоруських фольклорних джерелах (найімо­вірніше, розповідях дружинників та їхніх піснях) оповідь «По­вісті временних літ» висвітлює події у надзвичайно сприятли­вому для Русі світлі: «Царь [імператор Роман] посла к Игорю лучшие боляре, моля и глаголя: «Не ходи, но возьми дань, юже ималъ Олег, придамь и еще к той дани»... Рѣша же дружина Игорева: «Да еще сице глаголеть царь, то что хочемь боле того, не бившеся имати злато и сребро, и паволоки?». Послуша их Игорь,. вземъ у Грек злато и паволоки и на вся воя, и възратися въспять»^[760]. Літописець явно прикрасив події, насправ­ді Ігореві довелося підписати з імператором зовсім невигідний для його країни мир. Зате дружина явно залишилась вдоволеною.

Свавілля дружинників Ігоря призвело до його загибелі в древлянських лісах восени того самого 944 р. Літопис Нестора живописує останній у його житті похід проти племінного кня­жіння древлян. Роль його дружини в тому поході була також визначальною і вирішальною: «В се же лѣто рекоша дружина Игореви: «Отроци Свѣньльжи изодѣлися суть оружьемъ и пор­ты, а мы нази. Поиди, княже, с нами в дань, да и ты добудеши и мы. И послуша ихъ Игорь.». Слова «и послуша их Игорь» супроводжують зловісним рефреном головні державні заходи цього нещасливого сина Рюрика і в кінцевому рахунку визнача-

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 269 ють його трагічну долю. Він подався до Землі древлян, виявив нерозумну жадібність і жорстокість до цих своїх підданих і за­гинув від їхньої руки.

В літописі дружина виступає як головна опора князя і в розповідях про правління його дружини і наступниці Ольги та їхнього сина Святослава. Віддячуючи смертю древлянам за вбивство Ігоря, Ольга, «поимши мало дружины, легъко идущи», йде воювати це племінне княжіння. Поряд із нею дитина Свя­тослав. Перед битвою він кидає свій дитячий списик у бік воро­га, і воєводи з шаною мовлять: «Князь уже почалъ, потягнѣте, дружина, по князѣ!»^[761] Дружинники Ольги беруть «на щит» древ- лянське місто Іскоростень, а коли княгиня облаштовує державу, вона теж спирається на дружину: «Иде Вольга по Деревстѣй зем­ли съ сыномь своимъ и с дружиною»^[762]. Значення і роль дружини в житті держави, її зовнішній і внутрішній політиці зберігаються при наступниках Ольги на київському столі.

Виникнення дружин у слов'ян як соціальної страти, воєнної інституції й суспільного прошарку історики відносять до різних часів: від ѴІ до першої половини Х ст.^[763] Думки дослідників розділились і стосовно стадії суспільного розвитку, на якій скла­дались дружинні структури. Польський історик Т. Василевський обґрунтовував можливість формування дружин ще в родопле­мінному суспільстві^[764]. Йому заперечував Х. Ловмяньський, при­пускаючи гіпотетичну можливість виникнення дружини в родо­племінному середовищі лише для одноразового набігу на близь­ких і далеких сусідів. Адже в дофеодальний період вожді просто не мали коштів для утримання дружинників^[765]. З цим варто пого­дитись. У працях А. Горського час утворення дружин відносить-

ся до часів генезису феодалізму, а дружинна знать формується в роки складання ранньофеодальних суспільств^[766].

Думаю, що дружина являла собою продукт не стільки рішу­чих змін соціальних відносин, скільки зародження і розвитку державності. В руках князя вона була засобом примусу і управ­ління, збирання (попервах насильницького) данини, захисту влас­них інтересів і населення країни від ворога. Археологія свідчить, що найбільш велелюдні і сильні контингенти дружинників пере­бували у ядрі держави, в Середній Наддніпрянщині^[767]. А це може свідчити про активну участь дружини в процесах створення східнослов’янської державності.

Якщо в літописі Ігор виступає залежним від своїх дружин­ників князем, то його жона і наступниця на київському столі Ольга зображена самовладною і вільною в своїх державних спра­вах государинею. Дружинники безумовно корились княгині. Водночас, володарі Русі другої половини Х ст. її син Святослав і онук Володимир зображені в «Повісті» як справжні дружинні князі. Значення і роль дружини в житті держави, її зовнішній політиці значною мірою зберігаються за наступниках Ольги. Святослав високо цінує дружину, її думка про нього важливіша для князя від усіх інших. Коли мати закликає його хреститись, він з ніяковістю відповідає: «Како азъ хочю закон прияти единъ? А дружина моя сему смеятися начнуть!»^[768] Але й дружина була вірною князеві, билася за нього до останнього.

Охоче й докладно оповідає Нестор про увагу і любов Во­лодимира Святославича до своєї дружини. Апофеозом дружин- ності лунають слова літописця, що завершують цю легендарну розповідь: «БѢ бо Володимеръ любя дружину и с ними думая о строи земленѣм и о ратехъ, и о уставѣ земленѣм...»^[769] Зрозуміла річ, радниками Володимира могли бути не всі кілька сотень дру­жинників, а лише верхівка контингенту воїнів, з якого склались апарати управління, збирання данини і судочинства, і князівська

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 271 рада, й його адміністрація в багатьох містах і землях країни. Джерела свідчать, що ускладнення структури суспільства мало місце і серед інших категорій руських людей. В літописах за Х століття з’являються «челядин» і «челядь»^[770], «робичич», «стар­цы градские» і, певна річ, «смерды», селяни.

Давньоруська державність почала складатися в східнослов’ян­ському суспільстві, що залишалось ще родоплемінним. Логічно буде назвати цю державу середини ІХ — більшої частини Х ст. надплемінною, бо влада тоді не лише відділилась від народної маси, а й піднялась над самою племінною верхівкою, набула індивідуального характеру. Держава була вже організована за територіальною ознакою, чим принципово відрізнялась від пере­дуючих їй протодержавних структур. Такою була соціальна сут­ність Руської держави ІХ — більшої частини Х ст.

Державні угоди Русі з Візантією Х ст., і вже перша серед них на його початку, представляють цю східнослов’янську дер­жаву як сукупність населення всіх її земель. Вона виглядає в них не лише особливою соціально-політичною спільністю, а й спіль­ністю етнічною. В преамбулі договору з Візантією 911 р. посли Олега виступають від «рода рускаго», представляють «под ру­кою его свѣтлых и великих князь, и его великих бояръ». А в угоді Ігоря з Греками 944 р. підкреслено, що його посли репре­зентують як Ігоря і «всякое княжье», так і «всех людий Руския земля». Далі в цьому документі «люди вси рустии» названі повноправними учасниками русько-візантійського договору^[771]. Дже­рело описує Русь Х ст. як державу, що перебуває в процесі скла­дання. У ній існує чітка соціальна структура, різні страти, від князів і бояр до просто людей, вільних і невільних.

Лаконічно і вдало визначила форму Давньоруської держав­ної спільності Х — початку ХІ ст. О. Мельникова — дружинна держава^[772]. Адже правляча страта такої держави представляла

верхівку дружини, з дружинників же протягом тривалого часу складався елементарний апарат управління. На місцях княжі дружинники збирали данину й виконували судові функції.

Існують вагомі підстави твердити, що за доби Володимира завершується існування дружинної форми державності. В опові­даннях літопису про його сина Ярослава дружина відіграє хіба що військову роль. Однак і Ярославу до часу доводилось раху­ватися з нею. Розповідаючи про його вокняжіння в Києві, Нес­тор не забуває згадати про дружинників, які забезпечили йому перемогу над Святополком: «Ярослав же сѣде Кыевѣ, утеръ пота с дружиною своею...>>^[773] І в описах подій першої половини ХІ ст. літописці ХІІ і пізніших століть, наслідуючи фольклорну традицію і віддаючи данину суспільній думці, в якій так багато значила традиція взагалі, продовжують оспівувати любов до дружини як вищу княжу доброчинність. Брата Ярослава, тмуто- роканського, а далі чернігівського князя, Мстислава джерела зображують останнім дружинним володарем. У літописному панегірику Мстиславу сказано, що він «любяше дружину по ве- лику»^[774]. А от у докладній посмертній похвалі Ярославу підно­ситься його мудрість, освіченість, любов до книжок, але ні сло­вом не згадана його дружина. Ярослав не був воїном і полко­водцем, програвши майже всі свої битви.

За часів Ярослава Володимировича дружина і дружинність як явище суспільно-політичного життя, апарат управління і су­дочинства поступово втрачали свої позиції, що відзначено, зок­рема, О. Пресняковим у перебігу вивчення пам'яток давньо­руського права. Він твердив, що в найдавнішій частині Правди Руської збереглись риси дружинного права, та вони відійшли на другий план тому, що новгородці добились від князя захисту від свавілля дружинників. «Якщо це так, то княжа влада, — писав він, — уперше за Ярослава спочатку на новгородському грунті набуває характеру урядової влади і князь з «начальника дружи-

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 273 ни» робиться «земською владою»^[775], владою для всього народу, а не виразником інтересів самої лише дружини, як було раніше.

Та все ж таки дружина продовжувала посідати важливе міс­це в житті країни і в середині ХІ-ХІІ ст., після Ярослава, в князювання його синів і онуків. Але ж і сама держава на той час втратила дружинну форму. Сама ж дружина розшаровується (дже­рела розрізняють старших і молодших дружинників, отроків, гри- дів, дѣтских тощо), з неї виділяється якась частина боярства. Вона перестає бути згуртованим правлячим прошарком, його з тієї пори складає лише її верхівка. А індивідуальне землеволо­діння, що народжувалось з кінця ХІ ст., виштовхнуло на перші ролі іншу соціальну страту: земельну аристократію з числа все тих самих старших дружинників, великого і середнього бояр­ства і частини племінної знаті, що змогла пристосуватися до нових соціально-політичних умов і перетворитися на бояр і дру­жинників.

Переростаючи на феодальну знать, дружинна верхівка все ж таки зберігала чималу роль у суспільно-політичному житті держави. З неї виходили радники князя й адміністратори. Так, напередодні походу проти половців 1103 р. «сѣдѣ Святополкъ [Ізяславич] с своею дружиною, а Володимеръ [Мономах] с сво­ею в единомь шатрѣ» (йдеться про верхівку дружинників) і об­думували майбутню війну з кочовиками. А Мономах в своєму «Повчанні» починає опис повсякденних турбот князя зі слів: «И сѣдше думати с дружиною»^[776]. З перебігом часу, протягом ХІІ ст., багатьох старших дружинників в державному апараті заступили молодші, менш заслужені люди, а також особи, з дружиною зов­сім не зв'язані. У джерелах з'являється термін «дворяни», лю­ди княжого двору. А вони вже перебували в прямій і жорсткій

залежності від государя^[777]. Дружинні цінності й реальності поступово відходять в минуле.

Давньоруську державу багато хто з істориків вважає фео­дальною з ХІ ст., та коли вона робиться нею або починає пере­творюватись на неї? Чи була Русь часів Олега й Ігоря, Ольги і Святослава, Ярополка і Володимира феодальною чи хоч би напівфеодальною державою? В науковій літературі на ці питан­ня не існує ясної й певної відповіді. Проте елементи феодаль­ного укладу виступають в східнослов’янському суспільстві до­сить рано. Маю на увазі розвиток соціальної структури су­спільства, виникнення все нових і нових її елементів, і усклад­нення раніше існуючих, що було показано на прикладі тотожних за змістом понять «мужи» і «дружина». Та коли ці елементи по­чинають посідати помітне місце в соціумі? Щоб спробувати від­повісти на ці й на деякі інші питання, що виникають при читанні давньоруських джерел, доведеться звернутися до них самих.

Літописи називають особливі категорії середньої та молод­шої дружини: «гриди» й «отроки». Розповідаючи про учти Во­лодимира Святославича, Нестор повідомляє: «По вся недѣля устави на дворѣ въ гридьницѣ пиръ творити и приходити бо- ляром и гридем, и съцькимъ, и десяцьскымъ, и нарочитымъ му­жем, при князи и безъ князя».^[778] Ці гриді, як випливає з контексту «Повісті», в 1014 р. складали основну частину дружини Яросла­ва Володимировича у Новгороді Великому. Тоді Ярослав збирав данину, платив з неї до Києві дві тисячі гривен на рік, «а тысячю Новѣгородѣ гридемъ раздаваху»^[779]. Членом молодшої княжої дружини гридь представлений у Правді Руській.

Молодшими дружинниками джерела вважають і княжих отро­ків. Але так називали також княжих і боярських слуг^[780]. 1015 року отроки складали найближче оточення сина Володимира Свято­славича Гліба, котрого знамірився вбити Святополк Окаянний:

9. Настання феодальних відносин у східнослов’янському суспільстві 275 «Отроци Глѣбовы уныша». Близьким до старшого брата Гліба Бориса був отрок угорського походження, що також загинув від рук убивць, насланих Святополком^[781]. У «Повчанні» Володимира Мономаха згадані отроки іншого роду, котрі слугували йому в палаці: «не зрите на тиуна, ни на отрока», «еже было творити отроку моему, — згадує Володимир Всеволодич, — то сам есмь створилъ»^[782].

Отроків знає і Г алицько-Волинський літопис. У розповіді про події 1231 р. зображене важке становище князя Данила Романо­вича, в яке він потрапив у боротьбі з боярами: «Самому же Данилу, съзвавшю вѣче, оставшюся въ 18 отрокъ вѣрныхъ, и съ Демяномъ тысяцкымъ своимъ»^[783]. З цього тексту, що, певно, над­міру драматизував події того спекотного літа, зрозуміло, що отроки складали особисту охорону государя. Не лише дружина, а й інші складові частини давньоруського суспільства з пере­бігом часу виглядають на сторінках джерел все більш розшаро­ваними, що, певна річ, відповідало дійсності. Це було наслідком розвитку феодальних відносин у суспільстві. Вище я спробував показати це на прикладі найпоширенішої категорії вільного привілейованого населення — мужів.

У докласових суспільствах існувало чимало державних утво­рень не феодального типу. У Східній і Центральній Європі та­кими були аварське VI-VII ст., хозарське ѴІІІ-Х ст., монголь­ське ХІІІ ст. Мені можуть заперечити: мовляв, справа полягала в особливій специфіці соціально-політичного розвитку кочівниць­ких етносів. Однак мало хто сумнівається в існуванні держав­ності у скандинавських народів у кінці ІХ-Х ст., коли вони пере­живали добу розкладу родоплемінного ладу. Державним утворен­ням у родоплемінному середовищі була також слов’янська дер­жава Само в VII ст. на Середньому Дунаї. Вона мала основопо­ложні ознаки державності: відчуження влади від народу і орга­нізацію населення за територіальним принципом^[784].

Жорсткий і буквальний зв'язок між зародженням держав­ності й складанням феодального суспільства послідовно відсто­ював Б. Греков, на якого справляла вплив і брутальний тиск ідеологічна доктрина партії та її провідники. У книжці «Фео­дальные отношения в Древнерусском государстве» (1935 р.) історик розглядав це державне утворення як феодальне вже в Х ст. Ця нова для того часу думка була піддана різкій критиці з боку вчених старшого покоління М. Рубінштейна, С. Бахруши­на, В. Пархоменка та ін. Вони відкидали саму можливість побу­тування феодального укладу в Київській Русі ІХ-Х ст., заодно ставлячи під сумнів й існування в ті часи самої держави, яка б об'єднувала східних слов'ян^[785]. З погляду сучасної науки Б. Гре­ков мав рацію: феодальні стосунки в давньоруському суспіль­стві настають, починаючи з часів Олега та Ігоря. Однак держава тих часів ще не була феодальною.

Б. Греков, відчуваючи,без сумніву, підтримку інституцій офіційної ідеології, що вбачала в надзвичайно ранньому існу­ванні феодальної держави на Русі докази її одвічного перебуван­ня в колі передових країн Європи та Близького Сходу (можливо, знаходячись під безпосереднім тиском цих інституцій), протя­гом другої половини 30-х років ХХ ст. наполегливо і послідовно проводив думку про виникнення Київської держави як феодаль­ної в ІХ ст. І все ж таки під впливом професійного несприйняття його поглядів авторитетними російськими вченими і не стихаю­чої конструктивної критики^[786] у роки Великої Вітчизняної війни Греков був змушений визнати дофеодальний характер Київської Русі ІХ-Х ст. Але ненадовго.

На початок 50-х років ХХ ст. під ідеологічним тиском кому­ністичної партії і за прямими її вказівками, як і раніше, гору взя­ло намагання як можна глибше в часі відсунути початок фео­дальних відносин в Давньоруській державі. Партійно-державна верхівка прагнула проголосити країну, що здобула важку і кри­ваву перемогу у війні з Германією, одвічно найпередовішою в світі, в якій всі без винятку процеси і явища суспільно-еконо­мічного і культурного життя відбувались раніше, ніж в інших країнах. Звідси значною мірою пішли і сумної пам'яті боротьба проти «космополітизму» і «космополітів», що завдала майже непоправного удару радянській науці й культурі, і надокучливе прагнення оголосити чи не всі відкриття світової науки і техніки вперше зробленими на Русі і в Росії. Не зміг ухилитися від цього і Б.Д. Греков. В останньому прижиттєвому виданні своєї класич­ної праці «Киевская Русь» (1953) він, мабуть, вимушено відніс початки східнослов'янської державності до ѴІІ-ѴІІІ ст., одно­часно запропонувавши розглядати період її історії ѴІ-ѴІІ ст. як напівфеодальний. А вже Київська держава, що виникла в ІХ ст., начебто з самого початку була феодальною. Ці думки великого і підневільного історика, що не мали підтвердження в джерелах, тим не менше, на довгі роки запанували в радянській історіографії.

Безумовне й безпосереднє пов'язування державності з існу­ванням феодального укладу на Русі відбилось у працях більшо­сті радянських істориків 50-х — 70-х років ХХ ст. Наприклад, В.Д. Королюк, котрий менше від багатьох інших заслуговував докорів у догматизмі й начотництві, запропонував вважати по­чатковою межею ранньофеодального часу для всіх слов'ян, за­хідних, південних і східних, VI-VII ст., обґрунтувавши таку дум­ку міркуванням, що в ѴІІ ст. джерела засвідчили у всіх трьох гілок слов'янства перші спроби організації відносно великих со­ціально-політичних формувань. Вчений вбачав найбільш ранню і елементарну форму праслов'янської державності в племінних княжіннях і думав, начебто в них могли існувати феодальні відносини^[787]. Ця думка вже тоді виглядала надто категоричною.

Сучасні історики в більшості своїй не поділяють думку про існування феодального укладу в східнослов’янському суспіль­стві до Х ст. Недостатня її аргументованість і упередженість (що йдуть з радянських часів) постійно викликала і викликає досі гостру критику ранньої появи феодальних відносин і в нас і за- рубежем. Своєрідною реакцією на подібну думку, що не спирає­ться ні на джерела, ні на серйозні дослідження, можна вважати, зокрема, праці І.Я. Фроянова, котрий твердив, ніби східнослов’ян­ська спільнота залишалась родоплемінною не лише у ѴІІ-ІХ, а й у Х-ХІ ст.^[788] Аргументи історика на користь цього уявляються мені непереконливими.

В короткому історіографічному огляді на початку розділу було відзначено, що, на думку більшості авторитетних вче­них, держава на Русі почала формуватись у кінці ІХ століття. Л.В. Черепнін в 1972 р. назвав її феодальною^[789]. Мабуть, було б обережнішим сказати, що кінець ІХ ст., часи Олега Віщого, були лише відправною точкою на тривалому і суперечливому шляху державного творення. Але чи складалась ця перша східнослов’ян­ська держава нога в ногу з виникненням феодальних відносин, більше того, чи була вона викликана їх народженням? На ці природні питання у наш час доводиться відповісти негативно.

Суто спрощеним і догматичним розумінням і тлумаченням процесів і явищ суспільно-економічного розвитку людства була викликана до життя категорична думка, досі, на жаль, поширена в науковій літературі, ніби державність неодмінно являє собою продукт еволюції класового суспільства, у слов’ян — феодаль­ного. Засвідчене джерелами, головним чином, літописами, існу­вання держави (в нашому випадку, давньоруської) визнавалось, та й донині визнається вирішальним доказом побутування фео­дального ладу в Східній Європі.

У часи Ярослава Володимировича дружина і дружинність як явища суспільно-політичного життя поступово втрачають по­зиції, залишаючись важливою воєнною силою в руках государя. З ХІ ст. держава перестає бути дружинною, нею управляють вже інші, не дружинні люди: ті ж бояри і вихідці з більш демокра­тичних шарів населення. Це явище бере початок у часи князю­вання Ярослава. Тоді ж набирає силу процес генезису й почат­кового розвитку феодальних відносин. Для часів після середини ХІ ст. існують, на мій погляд, підстави говорити про існування перших основ феодального укладу в Давньоруській державі. Пев­на річ, його утвердження стало справою не такого вже й близь­кого майбутнього, але в ХІ ст. цей процес вже почався і набирав сили.

Слід визнати, що утворенню державності на певному етапі еволюції суспільства сприяли явища феодалізації, і все ж таки то були речі різного порядку, особливо якщо не зводити феодаль­ний уклад до майнових, земельних відносин. Виникненню і роз­виткові державності сприяли етнічні, культурні, ідеологічні та інші процеси, що лежали в духовній площині, тоді як держава народжувалась у площині суспільно-політичних відносин.

10.