Присмерк суспільного і державного життя (Епілог)

Суперництво доцентрових і відцентрових сил в суспільно- політичному бутті Давньоруської держави тривало і набирало чимдуж гостріших форм упродовж усієї доби удільної роздроб­леності.

Як відомо, Русі часів роздробленості було властиве зростан­ня соціально-економічних зв’язків між містами і землями, що об’єктивно створювало передумови складання певною мірою спільного для всіх її земель і князівств ринку. З іншого боку, і в цьому полягала одна з головних суперечностей суспільно-еконо­мічного розвитку країни в ХІІ-ХІІІ ст., місцеві князі й бояри, великі й середні землевласники (точніше, землеволодільці), прагнули до замкненості своїх князівств і земель, політичної, со­ціальної й економічної, вбачаючи у цьому можливість досягнен­ня ширшої автономії, а то й незалежності від державного осе­редку (якщо пощастить). Поступово вони тією чи іншою мірою звичайно досягали свого.

Ще одна кардинальна суперечність громадського життя Русі часів роздробленості крилася в самій непослідовності програм і дій членів дому Рюриковичів. Вона пояснювалась все тим же суперництвом об’єднувальних і роз’єднувальних чинників у пе­ребігу еволюції державності, змаганням різних представників панівного класу, що представляли такі чинники. Князі-Рюрико- вичі, котрі з 40-х років ХІІ ст.

Додам до цього величезну і непоправну шкоду, яку несли країні почастілі вторгнення половецьких орд, великою мірою спонукувані міжкнязівськими «которами». Все це змушувало го­лів княжих кланів і окремих сильних государів докладати зусиль до об’єднання своїх дружин, військ і економічних можливостей, аби протистояти спільному ворогові, кочовикам степів Північ­ного Причорномор’я. А це, всупереч бажанням і намірам ба­гатьох Рюриковичів, міської верхівки і боярства об’єктивно під­тримувало цілісність, хай і відносну, держави і усталювало її верховну владу.

Варто зазначити, що князі часом просто не могли нехтувати суспільною думкою, на жаль, лише малою мірою відбитою у джерелах того часу. Вони були зобов’язані прислуховуватися до вимог народу і, особливо, рицарства, згуртуватися і захищати країну від захланних половецьких ханів. Тому князям доводи­лось ходити, часом вимушено (як це звичайно бувало з тради­ційними спільниками половців Ольговичами), у походи в Степ і водити в них свої дружини і військо, відстоюючи тим самим спільність і згуртованість давньоруських земель. Палкі заклики окремих князів об’єднати сили і вдарити на ханів не завжди були даниною суспільним бажанням, вони в багатьох випадках реалізувались ними з власної волі в побідоносних походах у Степ, як це було, наприклад, у роки переяславського, а далі київського князювання Володимира Всеволодича Мономаха.

Не один авторитетний государ з тих, хто, здавалось, з голо­вою поринув у гущу сепаратизму і залюбки розпалював усобиці, неодноразово і публічно виступав за припинення «котор» і за консолідацію Руської землі. Однак з кожним десятиліттям подіб­них закликів, щирих і нещирих борців проти кочовиків і за втихомирення княжих «котор» ставало все менше, якщо судити з джерел. Останній етап певної стабілізації суспільно-політич­ного життя держави припав на правління в південній Руській землі дуумвірату Святослава Всеволодича (Ольговича) і Рюрика Ростиславича (1181-1194).

І Рюрик і Святослав аж ніяк не вирізнялись високими мо­ральними чеснотами, притаманними деяким Рюриковичам. Оби­два вони постійно порушували угоди, скріплені «хресним цілу­ванням», інтригували і розпалювали усобиці, зраджували друзів і дружили з ворогами, аби досягти особистих політичних вигод, нарешті — не гребували неодноразовим наведенням половець­ких ханів на Русь. Останнім особливо часто грішив Святослав^[790]...

Ще одна суперечність політичного життя країни другої по­ловини ХІІ ст. полягала в тому, що, увійшовши в союзний дуум­вірат, Рюрик із Святославом явно під тиском широкої суспільної думки і настроїв рицарства, на час зуміли переступити через вузько кланові й особисті інтереси і претензії на землі інших Рюриковичів і докладали зусиль, щоб утихомирити суперечки між государями і почати воювати з кочовиками.

Дуже непросто було піти на такі дії Святославу Всеволо- дичу, родичу і давньому спільникові половецьких ханів, адже він неодноразово користувався їхньою зброєю і підтримкою в змаганнях з іншими Рюриковичами, наводив кочовиків на Русь­ку землю. Глави найсильніших тоді в державі княжих кланів Святослав (чернігівські Ольговичі) і Рюрик (смоленські й київ­ські Ростиславичі) зуміли відновити й сяк так підтримувати рівновагу політичних сил на Русі, утримувати в покорі інших південноруських князів, позитивно впливати на поліпшення си­туації в країні й на півтора десятиліття припинити братовбивчу й виснажливу боротьбу за Київ між князями та їх угрупованнями.

Святослав з Рюриком здійснили три переможних походи проти половецьких ханів (1183, 1185, 1190 рр.), відкинувши орди кочовиків у придонські степи. Все ж таки тимчасова ста­білізація внутріполітичного становища в Південній Русі була не в змозі захистити країну й утихомирити феодальні чвари.

Кончина Святослава Всеволодича 1194 р. порушила хитку рівновагу політичного життя Південної Русі й послабила соціа­льно-економічні зв'язки в країні. Здавалось би. Рюрик Рости- славич, ставши великим князем київським і досягши єдиновлад­дя на Півдні, мав би почуватись більш упевнено і незалежно, вважати себе рівним могутньому великому князю владимиро- суздальському і змагатись з ним за загальноруську першість. Та цього не сталося.

На думку Грушевського, «наслідство Рюрика^[791] було умовле­но вже заздалегідь між ними, і всі уважали його повним наступ­ником по Святославу»^[792]. Прихильний до нього київський літо­писець урочисто записав: «И обрадовася вся Руская земля о кня­женьи Рюрикове...»^[793] Додам до цього, що Рюрик ще й позбувся співправителя, з яким не ладив останні роки. Нічого більше не в'язало його в проведенні автократичної політики. Та Рюрикові Ростиславичу, видно, було незручно самовладно княжити в Пів­денній Русі. Свого часу я висловив думку, що ця незручність лежала в психологічній площині. Мабуть, він призвичаївся до сумісної форми правління, до того, що головні рішення він приймав удвох із Святославом.

Не встигли поховати Святослава Всеволодича в Києві в церкві на Подолі, як Рюрик послав до свого брата смоленського князя Давида із словами: «Брате! Се вѣ осталася старѣйши всѣхъ в Руськой землѣ, а поѣди ко мнѣ Кыеву, что будетъ на Руской землѣ думы и о братьи своей, о Володимерѣ племени, и то все укончаевѣ»^[794]. З цього тексту створюється враження, що Рюрик вирішив започаткувати вузько родинний дуумвірат з рідним братом, на цей раз всередині самого лише клану Рос- тиславичів.

Тому не випадковими, на мій погляд, були владно вислов­лені 1195 р. владимиро-суздальським князем Всеволодом Юрі­йовичем претензії на першість серед давньоруських володарів. Всеволод явно переконався в послабленні єдності південно- руських князів і занепаді влади Рюрика Ростиславича. Того са­мого року Рюрик був змушений визнати перед своїм зятем Ро­маном Мстиславичем волинським, що «положили есмы на немъ [Всеволоді] старѣшиньство вся братья во Володимерѣ племе­ни»^[795]. Всеволод царював у Північно-Східній Русі, далеко від Києва, і не претендував на стіл матері градів руських. А от Рю­рику з кожним роком ставало дедалі важче втримувати Київ і владу в Південній Русі в суперництві з традиційними суперни­ками Ростиславичів Ольговичами і з новим, особливо небезпеч­ним для нього, власним зятем Романом Мстиславичем.

1195 р. Рюрику довелось під тиском Всеволода Юрійовича забрати «часть» у Руській землі в Романа і віддати її владимиро- суздальському князеві. То була волость з містами Торчеськом, Триполем, Корсунем, Богуславом і Каневом^[796], звичайний для дру­гої половини ХІІ ст. наділ у Руській землі, який київський князь часом надавав комусь із васалів. Рюрик поспішив дати Романові за неї іншу волость, приблизно рівноцінну, але запальний Роман образився, почав з ним ворогувати і навіть воювати Київську землю, великокнязівський домен. Ледве Всеволоду пощастило загасити конфлікт.

З кінцем ХІІ — початком ХІІІ ст. політичне становище Русі ще більше ускладнилось. Після кончини 1201 р. союзника Рюри­ка, чернігівського князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», в Чернігові вокняжився молодший брат Ігоря Всеволод на прізвисько Чермний (червоний, рудий) і незабаром заявив претензії на київський стіл і південноруську владу.

Становище на півдні Русі ускладнювалось втручанням у зма­гання за першість в регіоні глави нового осередку феодальної концентрації Галицько-Волинського князівства, створеного Рома­ном Мстиславичем 1199 р. Чи не миттєво він перетворився на государя найсильнішого, мабуть, тоді південноруського князів­ства і не зміг обійти увагою київський престол, на якому до того ж сидів його лютий ворог і колишній тесть Рюрик (з донькою якого Предславою він насильно розлучився близько 1197 р.). При тому Роман не збирався міняти галицький стіл на київ­ський, в його планах було посадити в Києві свого ставленика, якогось покірного у всьому другорядного князька.

1200 або 1201 р. Рюрик зумів перетягнути на свій бік Ольго- вичів і вибрався було в похід на Галич. Як мовилось, Роман дізнався про це, мабуть, від своїх вивідувачів у Києві, і завдав йому превентивного удару, вдершись на Наддніпрянщину і стрім­ко просунувшись до Києва. Зваживши шанси суперників, Ольго- вичі перебігли до Романа, а кияни відкрили йому «ворота По­дольская в Копыреве конце», небезпідставно побоюючись штур­му і розграбування свого міста. Після того Роман Мстиславич скинув Рюрика з престола й відіслав його до родового домена в Овруч, Ольговичам довелось забратись за Дніпро до Чернігова. У Києві сів було ставленик Романа, непоказний луцький князь Інгвар Ярославич.

Але ж Рюрик не збирався відмовлятись від київського стола і невдовзі після повернення Романа до Г алича знову змовився з Ольговичами, найняв половецьку орду й 1203 р. підступив до стольного града Русі, бажаючи ще й помститись на киянах, котрі відчинили брами перед Романом. Суздальський літопис, головне наше джерело для перших п'яти років ХІІІ ст., з жахом писав: «Взятъ бысть Кыевъ Рюрикомъ и Олговичи, и всею Половець- скою землею. И створися велико зло в Русстей земли, якого же не было отъ крещенья надъ Кыевомъ»^[797]. Літописець докладно й сумно-емоційно розповідає про розграбування й руйнацію міста руськими і половцями, від чого найбільше постраждали монас­тирі й церкви (до питання про релігійність руського народу в той час).

Роман Мстиславич незабаром суворо віддячив Рюрикові, схопивши його влітку 1204 р. і силоміць постригши в ченці разом з дружиною і донькою. Однак, довідавшись про загибель Романа в Польщі в червні 1205 р., Рюрик негайно скинув рясу і знову всівся на київський престол («смета с себе чернечьскыѣ порты и сѣде Кыевѣ)^[798]. Кращі часи Рюрика Ростиславича віді­йшли в минуле, а політична репутація і булий авторитет назав­жди погублені варварським знищенням Києва. Йому не пощас­тило згромадити навколо себе сильних і авторитетних спільни­ків, він опинився сам-на-сам з численним і сильним кланом Ольговичів. Подальше його політичне життя спливло в безплід­ному суперництві за Київ з Ольговичами, їхнім главою Всево­лодом Чермним.

З північноруських літописів відомо, що в серпні 1206 р. Всеволоод Юрійович забрав був Київ у Рюрика. Та вже швидко по тому Рюрик повернув собі стольний град і з перервою на кілька років досидів у ньому до 1210 р. Проте Ольговичі не переставали дошкуляти йому, зазіхаючи на Київ. Через це ста­рий і втрачаючий сили Рюрик Ростиславич пішов з ними на парадоксальну, на перший погляд, компромісну угоду. Лаврен- тіївський літопис під 1210 р. лаконічно відзначив: «Того же лѣта сѣде Всеволодъ [Чермный] пакы в Кыевѣ, а Рюрикъ Черни­говѣ»^[799]. Цей дивний обмін столами, зовсім не властивий Ольго- вичам, котрі зубами трималися за Чернігів,не забуваючи про Київ, майже на два десятиліття утихомирив суперництво за Київ між Ростиславичами і Ольговичами.

Свою тривалу політичну кар'єру, так само, як своє довге життя, Рюрик Ростиславич завершив, так і не побачивши більше «золотого київського стола», Печерської лаври й дніпровських круч. Не раз цитований мною Лаврентіївський літописець під 1216 р. знаменно і відверто занотував: «Преставися Рюрикъ Рос- тиславичь князь кыевьскый (!), княжа Черниговѣ»^[800]. Виходить, у давньоруському світі його до кінця життя вважали-таки київ­ським князем, першим государем у Південній Русі. А трьома роками раніше зійшов із світу його головний суперник у двобої за Київ Всеволод Чермний^[801].

Після смерті цих непересічних діячів Південної Русі їх заступили на столах блідіше політичні постаті, в Чернігові сів Рюриків син слабкодухий Володимир, а в Києві ще 1212 р. Рос- тиславичі посадили невиразного члена свого клану Мстислава Романовича, котрий безславно був забитий ворогом 1223 р. піс­ля битви з монголами на Калці. Отже, ця перемога Ростисла- вичів над Ольговичами вже нічого не важила в політичній грі на Русі 20-30-х років ХІІІ ст.

Справа полягала не тільки і не стільки в тому, що роз'єд­наній Давньоруській державі бракувало яскравих княжих осо­бистостей, видатних державних діячів і полководців, і тому, мовляв, вона увійшла в глибоку політичну кризу. Так вважали Дж.Феннел^[802] і чимало істориків минулого і сьогодення. Адже навіть видатному державному діячеві, політику і воєначальнику Данилові Романовичу Галицькому виявилось не під силу не те що згуртувати Русь, хай Південну, а й вберегти від розпаду створене ним і, здавалось, міцно утверджене на довгі роки Га­лицько-Волинське велике князівство. Не встиг померти Данило (1264 р.), як його консолідована і сильна держава була негай­но роздерта на шматки-уділи його братом Васильком, синами і небожем.

І все ж таки справа полягала зовсім в іншому: процеси і явища роздробленості на Русі набули стрімкої й незворотної сили. Відцентрові рухи і явища остаточно перемагали доцентро­ві. Занадто далеко зайшли феодалізація країни й породжені нею місцевий княжий сепаратизм і короткозорий боярський егоїзм, щоб можна було повернути славні часи Ярослава Мудрого або Володимира Мономаха. Хто знає, коли б настало відновлення єдності суспільно-політичного і економічного життя Русі (як це звичайно траплялося після доби роздробленості в більшості євро­пейських країн), та й чи настало б воно, якби Русь не потрапила під смертельний удар «тьмочисленной» монголо-татарської кін­ноти в 1237-1241 рр.? Історичний процес не знає альтерна­тив. Навалу орд Батия країна зустріла роз’єднаною і загрузлою в міжкнязівських «которах», у боротьбі егоїстичних інтересів княжих кланів і окремих князів. Цим вона пришвидчила власну загибель. То був пік занепаду державності й суспільства, їх прис­мерк. Русі не вдалося ні перебороти, ні просто пережити його.

² Geary P.J. Ethnic identity as a situational construct in the Early Middle ages // Mitteilungen der Anthropologishen Gesellschaft in Wien. Bd. 113. 1985. S. 16.