Еволюція суспільного і громадського життя

Давньоруським державі і народу присвячені десятки, якщо не сотні, книжок і величезна кількість статей. Досить згадати се­ред праць останнього півстоліття твори Б.Д. Грекова^[54], В.В.

Та майже всі історики минулого і сучасності у працях давньоруської тематики приділяють основну увагу власне істо­рії Київської Русі — політичній, соціальній, економічній і куль­турній. Навіть у класичній книзі В.В. Мавродіна «Утворення Давньоруської держави» головні її теми: генезису державності й еволюції народності і суспільства звучать ледь чутно і дещо приглушено. І це неважко зрозуміти, адже обставини і перебіг державотворення у джерелах проглядаються ледве помітно.

Стан дослідженості теми

Тим часом, праця на ниві вивчення історії народу, суспіль­ства і державності східних слов'ян ІХ-ХІІІ ст. є надзвичайно важливою для науки і зберігає актуальність уже багато років. Історія Київської Русі потребує поглиблення і конкретизації студій, розробки тих проблем і тем, що раніше не завжди уяв­лялись існуючими самостійно, і розглядалися у річищі праць узагальнюючого характеру. До них відносяться проблеми народ­ження східнослов'янського суспільства, народності та державності.

Дослідницька праця у царині давньоруської історії має ту специфічну особливість, що коло основних джерел, насамперед літописів, визначилось приблизно півтора століття тому, і з тієї пори помітно й принципово не розширювалось і не збагачува­лось. У наші дні немає надії відшукати не те що раніше неві­домий літопис або незнаний його список, а й навіть кілька сторінок подібного джерела, невідомого спеціалістам. Мовлене відноситься й до інших пам'яток давньоруської писемності. Епіграфічний же матеріал (берестяні грамоти, графіті на стінах храмів й на різних археологічних знахідках тощо) лише додає окремі деталі й штрихи до існуючої картини, але навряд чи здатний внести принципово нове й оригінальне до існуючих поглядів вчених на ту чи іншу проблему давньоруських су­спільства і державності.

Тема народження й еволюції східнослов'янського суспіль­ства, його громадського життя і державності, отже, залишається мало вивченою. Узагальнюючих праць вже давно не з'являлось. Тому автор не претендує на всебічне і вичерпне її вирішення. Основна увага зосереджена на таких проблемах: чинники скла­дання давньоруського суспільства; виникнення і розвиток у взаємозв'язку етносу, суспільства і державності; соціально-еко­номічний зміст суспільства, в якому давньоруська народність народилась і розвивалась; державна структура, її творення і еволюція; суспільні інститути влади.

Як згадувалось, історіографія Давньої Русі надзвичайно об'ємна. Сам характер написання цієї праці та її обмежений обсяг не дозволили вдаватись до докладних оглядів наукової літератури. Погляди попередників стисло, предметно і конкрет­но розглядаються в перебігу дослідження. В його основі лежать писемні джерела, давньоруські літописи, насамперед південно- руські: Повість временних літ, Київський літопис ХІІ ст. і Га­лицько-Волинський ХІІІ ст., свідоцтва яких уявляються далеко не повністю використаними і витлумаченими в аспекті теми цієї розвідки. Сама ця праця, як було задумано, має джерелознавчий аспект.

Загальний погляд на проблему

Отже, причини, чинники, хронологія, основні етапи, обста­вини і конкретний перебіг складання східнослов’янського су­спільства і утворення його державності досі залишаються мало вивченими. Ця тема вже більше двохсот років перебуває в фокусі дослідницької уваги вітчизняних істориків. Однак існу­ючі теоретичні побудови у більшості хибують на схематизм і соціологізм, спираючись більше на логіку й власні історичні уявлення, ніж на об’єктивний і кропіткий аналіз свідчень дже­рел, хай навіть нечисленних і часто суперечливих. Майже всі вчені сходяться на думці, що Давньоруська держава народилась і виросла з союзів східнослов’янських племен, однак шляхи і обставини її генезису ледве намічені вченими.

В теоретичному плані проблема складання державності і суспільства в ранньосередньовічних спільнотах належить до кола найбільш складних і найменше досліджених.

Існують серйозні труднощі джерельного плану на шляху етнокультурних і етносоціальних досліджень доби середньовіч­чя. Адже археологічні пам’ятки мало здатні допомогти у справі етнічної ідентифікації чи диференціації. Бо етнос і археологічна культура є зовсім не однаковими за змістом поняттями. Писемні ж джерела середньовіччя розрізняють людей звичайно не за етнічною приналежністю, а, головним чином, за конфесійною ознакою, політичним чинником або за допомогою протистав­лення «свій — чужий»^[58].

В останні десятиліття в міжнародному науковому світі ведуться серйозні дослідження в області теорії етносу, однак до єдності чи хоч би зближення поглядів з багатьох питань поки ще далеко. Майже всі дослідники сходяться на тому, що так званих матеріальних ознак етнічної та етнокультурної спільності (по­ходження, належність до раси, мова, культура, вірування, зви­чаї) виявляється недосить для розмежування людей на племена, народності, нації. Тому багато етнологів і антропологів пов’язу­ють поняття етнічної приналежності із сферою колективної сві­домості, що досліджується в основному соціальною психологією.

Інакше кажучи, одне з перших місць в етнічній ідентифі­кації посідають самовідчуття і самовизначення людини. Бо не кожна велика спільність людей утворює спільність етнічну, а лише така, що апелює до єдності походження або історичної долі і передбачає можливість окремого територіально-політич­ного існування^[59]. Роль етнічної самосвідомості виглядає особли­во великою в справі етнічної ідентифікації.

Студіювання етнічних процесів і явищ серйозно утрудню­ється тією обставиною, що термін «етнос» (так само як «фео­далізм») не є середньовічною або античною дефініцією, це су­часне, наукове слово. Тому вченим буває важко втриматися від привнесення до нього сучасного розуміння. На величезному ма­теріалі писемних джерел середньовічного Заходу істориками вста­новлено, що автори того часу як характеристику етнічної єдно­сті (яку вони, зрозуміло, називають інакше) звичайно окреслю­ють спільність звичаїв, мови і законів. Це ж саме бачимо в По­вісті временних літ, коли Нестор описує різні слов’янські племе­на: «Имяху бо [слов’яни] обычаи свои, и законъ отець своих, и преданья, кождо свой нравъ», і в іншому місці тексту: «А сло- веньскый языкъ [народ] и рускый одно есть»^[60].

Та всі ті ознаки культурно-етнічної спільності, що їх на­зивають давні джерела, не дають можливості вирізняти етнічні об’єднання, окремих індивідів або їх групи. Виникає думка, що середньовічні автори найчастіше встановлювали етнічну при­належність у політичному контексті, а сама категорія етносу сприймалась як функція обставин, які мали головне значення при встановленні відносин панування і підкорення^[61]. Отже, дос­лідження етнічної еволюції, вивчення процесів творення народу само по собі виявляється недостатнім для встановлення загаль­них закономірностей і локальних особливостей утворення дер­жав і культурноетнічних спільностей у Східній Європі, так само, як і в будь-якому іншому регіоні Землі. З приводу терміну «на­родність» в останні роки ведуться нескінченні дискусії. Багато хто вважає його формальним і таким, що не повністю відбиває сутність того чи іншого етнічного об’єднання.

Можливо, етнологи в майбутньому запропонують інше виз­начення культурно-етнічної спільності на Русі часів раннього і розвиненого середньовіччя.

культурними, релігійними і побутовими особливостями. Але те, що їх об’єднувало, було сильнішим від того, що розмежовувало.

В студіях проблеми утворення давньоруської народності необхідно враховувати не лише етнічні й культурні чинники, а й соціально-економічні умови її буття, різноманітні процеси і явища, що відбувались у східнослов’янському суспільстві. При цьому не можна обминути увагою обставини і хронологію ево­люції самого цього суспільства, що протягом ІХ-ХІ ст. пройшло стадії розвитку родоплемінного і ранньофеодального ладу.

Довгий час історики, і не лише вітчизняні, перебільшували роль соціально-економічних відносин в житті середньовічного суспільства. Це було характерним і для радянської, і для зару­біжної історіографії ще недавнього минулого. Станом продук­тивних сил і виробничих відносин, перебігом їх розвитку пояс­нювали універсально і здебільшого прямолінійно часом ледве помітні в джерелах особливості культурного, духовного, релі­гійного життя людей середньовіччя. У наш час багато хто вда­рився в іншу крайність, взагалі силкуючись відкинути роль суспільно-економічних і політичних чинників в еволюції су­спільства і розглядати як самостійні, незалежні від суворих реалій життя процеси історії культурної, духовної, релігійної.

Дійшло до того, що навіть серед частини фахівців стало модним уникати понять, пов’язаних із формаційним досліджен­ням історичного процесу: родоплемінний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм тощо. Та як би комусь не хотілось якнайшвидше позбавитись від марксистського впливу на істо- ріософію^[62], доведеться визнати, що формаційний метод вивчення історичного процесу належить до основних методологічних засад світової науки нашого часу. Поняття суспільно-економіч­ної формації народилось ще до того, коли до нього звернулись К. Маркс і Ф. Енгельс. Воно відбиває об’єктивну реальність історичної еволюції суспільства, роблячи акцент на головному в людських стосунках: характері й змісті власності, соціально- економічних, культурних та ієрархічних зв’язках між членами суспільства, структурі останнього.

Щоб підкріпити сказане, звернусь до авторитету великого знавця і теоретика історії середньовіччя, французького історика і культуролога Жака Ле Гоффа. Він вважає, що феодальна система була універсальним способом економічної експлуатації, схема якої при всій типологічній та географічній розмаїтості залишається однаковою. «Феодальна система, — писав він, — це по суті привласнення сеньйоральним класом, церковним і світським, всього сільського додаткового продукту, забезпече­ного працею селянської маси. Ця експлуатація здійснюється в умовах, що позбавляють селян можливості брати участь в економічному прогресі». Ле Гофф бачить у феодалізмі насам­перед систему особистих зв’язків, що ієрархічно пов’язували членів вищого шару суспільства. «Оскільки найбільш важливі питання суспільного життя зосередились навколо земельних надань сюзеренів васалам, це підводить під феодалізм аграрну базу і дає ясно зрозуміти, що феодалізм — це насамперед система землеволодіння і землекористування»^[63]. Разом із тим, поняття феодалізму як формації далеко виходить за рамки цього визначення. Погляди Ле Гоффа поширені в сучасній історіо­графії. Проте французький вчений не абсолютизує ролі феодаль­них стосунків у історії середньовіччя. Не варто робити цього і нам^[64].

Зародження і розвиток суспільного життя в Східній Європі

Вимагає коректив і поширена в науці теза, начебто дер­жавність у східних слов'ян виникає лише тоді, коли в їхньому середовищі встановлюється класовий лад. Засвідчене письмови­ми джерелами існування Давньоруської держави в ІХ-ХІІІ ст. раніше визнавалось, та й досі багатьма визнається, вирішальним доказом побутування феодального способу виробництва на Русі. Свого часу тонкий знавець давньоруської історії Л.В. Черепнін приймав це положення^[65]. Тим часом, і в докласових суспільствах існувало немало держав. Наприклад, державним (чи переддер- жавним, це не має принципової різниці) утворенням у родопле­мінному середовищі була, на мій погляд, слов'янська «держава Само», що виникла у ѴІІ ст. на Середньому Дунаї^[66].

Одним з важливих показників державності вважається існу­вання одноосібної (княжої) влади. Вона виникає в східно­слов'янському суспільстві за родоплемінного ладу, коли союзи племен набирали сили. Початкові звістки про владних руських князів (вождів) з'являються в джерелах близько середини ІХ ст. Піднесення носіїв влади над масою насельників країни вияви­лось, зокрема, у висуненні одноосібних і далі спадкових прави­телів, що відбилось у формулюваннях літописців та хроністів, які розповідали про східнослов'янську етнокультурну спільноту.

У свідченнях Нестора про розселення східнослов'янських племен та їхні подальші долі привертає увагу насамперед те, що у джерелі довгий час виступали одні лише племінні назви: поляни, древляни, радимичі, словени та ін. Всі вони названі бе­зособово, загальною масою людності союзів племен або племін­них княжінь, і це об'єктивно відповідало етносоціальному рів­неві розвитку тих об'єднань. Вождів «родів» (союзів племен і навіть племінних княжінь) літописці зовсім не згадують. Чи не єдине виключення — історія Кия, Щека й Хорива, яку Нестор розповів так докладно, мабуть, лише завдяки полеміці з новго­родським книжником, котрий поставив під сумнів князівську гідність глави полянського союзу племен^[67].

Розповіді руських книжників про суспільство східних сло­в'ян VIII-ІХ ст. є тотожними за змістом і формою для всього додержавного часу в історії східнослов'янської спільноти: «Тако же и ти словѣне пришедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне...»; «поляномъ же живущемъ особѣ, яко же рекохомъ, сущимъ отъ рода словѣньска, и нарекошася поляне»; «быша обидимы [поляни] древлями [древлянами] и инѣми околними»^[68]. Навіть у легендарних словах Нестора про немовби сплату полянами данини мечами хозарам^[69] (що явно відносяться до часів існування племінних княжінь) поляни ви­ступають суцільною масою, їх князь (чи князі) не названий і на­віть не згадано про його існування. Це важко пояснити неува­жністю літописця, адже він не забув сказати про хозарського князя та його старійшин («несоша козари [меч] ко князю своему и къ старѣйшинымъ своимъ»)^[70]. Ймовірно, Нестор міг знати, що в ті часи у полян не існувало одноосібної (князівської) влади, але далі зауважив, що в його час становище змінилось: «Воло- дѣють бо козары русьскии князи и до днешнего дне»^[71].

Східнослов'янське суспільство до початку ХІ ст. залиша­лось докласовим (пізнім родоплемінним), тоді як перше дер­жавне утворення в їхньому середовищі склалося ще на середину ІХ ст.: Київське князівство Аскольда. Ця перша, ще не Давньо­руська (охоплювала лише Наддніпрянщину), держава, була май­же не консолідованою, з нерозвиненими системами правління, суду й збирання данини^[72], але вона мала основні ознаки держав­ного утворення.

Свідчення літописців щодо східнослов’янського суспільства персоніфікуються з другої половини ІХ ст. Сповістивши під напівлегендарним 882 р. про прихід до Києва воєвод Рюрика («мужей» його), «Повість временних літ» веде далі: «Аскольдъ же и Диръ остаста въ градѣ семь, и многи варягы съвокуписта, и начаста владѣти Польскою [Полянською] землею; Рюрику же княжащу в Новѣгородѣ»^[73]. З того часу книжники в своїх текстах завжди називають імена князів, чільних постатей історичного процесу.

Розповідаючи про події у Полянській землі й світі, Нестор мовить: «Иде Асколдъ и Диръ на Греки»^[74], але не «идоша поляне на Грекы», як могло б бути сказано ним ще про події недавнього минулого. Наступне утвердження Рюриковичів у Києві, прого­лошення міста столицею Русі утвердило княжу владу, зробило її спадковою, тоді як в родоплемінному суспільстві влада вождів переходила не до їхніх найближчих родичів, а належала людям з верхівки одного роду або племені. В спадковості влади наука вбачає одну з ознак державності^[75].

В літописній розповіді про прибуття Олега до Києва з Пів­ночі відчутно проводиться ідея спадковості влади князя. Він вважає себе вищим від місцевих вождів, бо є наступником князя Рюрика: «Вы нѣста князя, ни рода княжа, но азъ есмь роду княжа»^[76], и вынесоша Игоря: «А се есть сынъ Рюриковъ»^[77]. Цими словами наголошується на вищій обраності людей, котрі нале­жали до княжого роду. Попередник Нестора, складач Найдавні­шого Київського ізводу (1037-1039), реконструйованого О.О. Шах- матовим, теж відстоював думку про законність і спадковість влади Аскольда і Діра, задля чого проголосив їх... наступни- ками Кия, Щека і Хорива: «И по сихъ братьи княжаста Кыеве Асколдъ и Диръ и беаста владеюща Полями» [полянами]^[78].

У першій половині ІХ ст. на Середній Наддніпрянщині, ймовірно, існувало протодержавне об’єднання східних слов'ян. Деякі історики й археологи найменували його «Руською зем­лею». Злиття союзів племен і згуртування їх у цій «Руській землі» в етнокультурну спільність не відбилось у писемних джерелах. Неодноразово робились спроби дослідити й визначи­ти її на археологічному матеріалі^[79]. Вони потребують продов­ження і конкретизації. Тим не менше, літописи дають деякі під­стави припускати виникнення першої східнослов’янської прото- держави саме на середину ІХ ст. (умовно кажучи, князівство Аскольда). А феодальні відносини зароджуються в регіоні бли­зько кінця Х ст. Тому утворення державності й становлення княжої влади там розпочалось і чималий час проходило в умо­вах родоплемінного суспільства. Навіть якщо назвати те су­спільство перехідним від родоплемінного до феодального ладу, доводиться визнати, що пагони нового соціального укладу тоді ледь прокльовувались, відчутно не змінюючи його суспільно- економічної суті.

Перші достовірні свідчення про народження давньоруської вже державності відносяться до часу князювання Олега в Києві. Однак існує свідчення авторитетного Новгородського літопису, який, за переконанням О.О. Шахматова, повніше від інших відбив Найдавніший ізвод 1037-1039 рр.: «И по сих, братии той^[80], приидоста два варяга, и нарекоста князема: одиному бѣ имя Асколдъ, а другому Диръ; и беста княжаща в Киевѣ и владѣюща полями [полянами], и бѣша ратнии с древляны и съ улици»^[81]. Гадаю, в світлі цієї звістки стануть зрозумілими пізніші війни Олега і його наступника Ігоря з цими племенами. В літо­писі йшлося про «окняження» територій племінних княжінь уличів і древлян, про обкладення їх даниною.

Це повідомлення Новгородського першого літопису молод­шого ізводу кореспондується із свідченням пізнього Никонів- ського ізводу під умовним 865 р.: «Того же лѣта воеваша Асколдъ и Диръ полочанъ и много зла створиша»^[82]. Сучасне джерелознавство недовірливо ставиться до ранніх звісток Нико- нівського ізводу. Проте це його свідчення заслуговує на довір'я, бо перегукується зі словами «Повісті» під 862, знову таки умовним роком: «И прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ сво­имъ грады, овому Полотескъ [Полоцьк], овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро. И по тѣмъ городомъ суть находници варязи»^[83].

Виникнення у Наддніпрянщині за Аскольда політичної структури, якій були притаманні організованість, а також соці­альне розшарування (таке суспільство історики називають стра- тифікованим^[84]) й княжа влада з її основними ознаками, засвідчує знаменитий похід Русі під проводом цього князя на Царгород у 860 р. У «Повісті временних літ» він хибно датований 866 р. Велетенські масштаби і сам характер цього походу, відбиті дав­ньоруським літописом, західноєвропейськими авторами і візан­тійськими сучасниками, серед яких був і константинопольський патріарх Фотій^[85], позбавляють істориків можливості розглядати його як типовий для родоплемінного ладу набіг «варварів» на заможних сусідів. То була зовнішньополітична дія молодої дер­жави і вияв волі її правлячої страти. Зате в рамки подібних набігів укладаються описані в житіях Стефана Сурозького і Георгія Амастридського більш ранні напади русів на візантій­ські міста в Причорномор'ї Сурож і Амастриду в кінці VIII — першій третині IX. Київське князівство Аскольда (історики дій­шли висновку, що вони з Діром правили в різний час, раніше Аскольд, а потім Дір) стало тим етносоціальним і політичним осердям, навколо якого почала складатися Давньоруська дер­жавність із столицею в Києві.

Стадіально близькою до князівства Аскольда залишалась перший час і Давньоруська вже держава, виникнення якої наука пов'язує з об'єднанням східнослов'янських Півдня і Півночі близько 882 р. Структура цього державного утворення залиша­лась аморфною і за Олега (882-912) і за Ігоря (912-944). Входження племінних об'єднань до складу держави, що перебу­вала на стадії творення, довгий час залишалось неміцним і не­остаточним. Зміна князя в Києві звичайно приводила до відпа­діння сильних союзів племен від Києва. Під 913 р. «Повість временних літ» вмістила запис: «Поча княжити Игорь по Олзѣ... И деревляне затворишася от Игоря по Олговѣ смерти»^[86]. «Затво- ришася» означало, що древлянські старійшини зачинили брами своїх городків і перестали платити данину Києву, коритися його дружинникам, зокрема тим, хто чинив суд від імені князя. Так само й Ользі, і Володимиру Святославичу доводилось починати князювання з повернення під свою владу відпалих було племін­них союзів і княжінь. Стягання данини (в той час «полюддя») було насильницьким і ненормованим, влада і суд хіба що спо­радично здійснювались на підвладній київському князеві тери­торії. Племінні вожді на місцях поводилися як суверенні пра­вителі. Таким був початковий етап формування державності в давньоруському суспільстві.

На думку відомого історика Г.В. Абрамовича, часи Олега та Ігоря не внесли принципових змін до суспільно-економічних відносин в Давньоруській державі. Йому бачилось, що ці відно­сини суттєво не відрізнялись від тих, що панували в суспільстві попереднього часу. Гадаю, що це було не так. Помилковою також можна вважати його думку, ніби обидва князі віддавали перевагу зовнішній політиці перед внутрішньою^[87]. Вони були будівничими першого етапу державності на Русі й виконували свою місію приступними їм засобами. Не варто вимагати від них більшого, ніж вони могли зробити.

Наступний етап еволюції державності і суспільства Русі починається за князювання наступниці Ігоря Ольги (944-964). Вона рішуче впорядкувала методи і норми стягання данини, організувала опорні пункти центрального уряду на місцях, поширила адміністративну й судову системи на підвладні Києву землі^[88]. Діяльність Ольги сприяла згуртуванню племінних союзів і княжінь, злиття їхніх земель у державну територію Київської Русі. Розумні, далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги стали вирішальним кроком на шляху одержавлення земель тих пле­мінних союзів і княжінь. Цей другий етап утворення державно­сті і суспільства завершується на початку князювання Воло­димира Святославича (978-1015), коли племінні об’єднання остаточно закріплюються в складі держави, що зробило її більш згуртованою, а внутрішні соціальні, культурні та політичні зв’язки більш сталими й міцними. Тоді держава починає пере­творюватися на феодальну.

Літописці наголошують на тому, що в останній чверті Х ст. княжа влада, залишаючись спадковою, робиться одноосібною. Вперше поняття єдиновладдя у «Повісті» застосовано до стар­шого брата Володимира Ярополка Святославича^[89] під 1078 р.: «А Ярополкъ посадники своя посади в Новѣгородѣ, и бѣ володея единъ в Руси»^[90]. Проте єдиновладдя Ярополка було мит­тєвим і суттєво не вплинуло на характер правління в державі.

Третій і заключний період утворення давньоруської держав­ності і піднесення громадського життя припадає на князювання Володимира і його сина Ярослава (1019-1054). За Володимира князівська влада, залишаючись спадковою, робиться ще й одноосібною. Прихід його до влади літописець відзначив слова­ми: «И нача княжити Володимеръ въ Киевѣ единъ»^[91], тобто єдиновладно. За Володимира і Ярослава в основному завершив­ся тривалий, складний і різнобічний процес складання держав­ності в давньоруському суспільстві^[92].

Ця державність попервах мала особливу форму, властиву суспільствам переходової доби. Варто прийняти належне О.О. Мельниковій вдале визначення Давньоруської держави ІХ — більшої частини Х ст. як дружинної^[93]. Бо панівний про­шарок такої держави складався з верхівки князівської дружини («старшая», «лучьшая» дружина), дружинники протягом трива­лого часу складали елементарний апарат управління, вони ж збирали данину й чинили суд на місцях.

Історики розглядають Київську Русь часів Володимира і Ярослава як єдиновладну, одноосібну монархію, розуміючи умовність такого визначення. Державна структура була тоді загалом сталою, для ранньосередньовічних часів, звичайно, від­працьовані системи управління, збирання данини і судочинства (за Ярослава створено перший писемний правовий кодекс Прав­ду Руську), на місцях замість племінних вождів сиділи князів­ські посадники (сини великого князя і його бояри), що здій­снювали верховну волю і владу^[94]. Успішні дії обох государів проти кочовиків Причорноморських степів, активна міжнародна політика, нарешті, запровадження і поширення християнства як державної релігії — все це зміцнило князівську владу, піднесло авторитет керівника держави. У часи Володимира і Ярослава на Русі почав складатися примітивний державний апарат із княжих дружинників. В останні десятиліття правління Володимира за­вершується існування дружинної форми державності. Держава поступово набирає ранньофеодальної структури^[95], так само, як і давньоруське суспільство в цілому.

Тріумвірати і дуумвірати

Доводиться визнати, проте, що єдиновладдя і Володимира і Ярослава великою мірою трималось на особистих талантах, силі й авторитеті обох государів. Величезна територія держа­ви, що стрімко складалась, в роки їхнього володарювання, ще не була повністю освоєна. Почасти тому по смерті Ярослава 1054 р. до влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізя- слава, Святослава і Всеволода. Причиною цього була насам­перед правова невизначеність «ряда» (заповіту) Ярослава Воло­димировича, в якому він уник прямої вказівки на старшого сина Ізяслава як на свого наступника на київському столі^[96]. Крім того, сам Ізяслав, як свідчать літописи, не володів необхідними для керівника держави якостями й сильним характером, тому й поділив владу з братами. Літописи, певна річ, не знають латин­ського слова «тріумвірат». Вони називають таке правління інак­ше: «Ярославичи же трие»^[97]. Джерела зберегли чимало свідоцтв діяльності й дійовості тріумвірату.

Троє Ярославичів майже двадцять років спільно керували давньоруськими справами. Вони намагались утримати Руську землю в своїх руках, розділивши її між собою на частини. Двох молодших братів, Ігоря і В'ячеслава, вони відсунули на другий план, а по їхній кончині (В'ячеслав помер 1057, Ігор — 1060 р.) поділили між собою їхні волості. Синам померлих братів тріумвіри не дали нічого з батьківських спадків, перетворивши їх на князів-ізгоїв. Правління тріумвірату загалом сприяло ста­більності політичної обстановки на Русі. Та з перебігом часу він вичерпав себе. Початком його розпаду стали події 1068 р., коли тріумвіри були розбиті половцями в битві на р. Альті, а далі повсталі кияни вигнали з міста Ізяслава і звели на стіл недруж­нього Ярославичам полоцького князя Всеслава. Через півроку Ізяслав Ярославич з польською підмогою повернувся на Русь і покарав повсталих^[98]. Та напруженість поміж братами нароста­ла, й на початку 1073 р. Святослав і Всеволод перетворили трі­умвірат на дуумвірат, вигнавши з країни свого старшого брата Ізяслава^[99].

З тієї пори і до другого десятиліття ХІІ ст. на Русі правлять княжі дуумвірати. Справа полягала не лише в нездатності тих чи інших київських государів Ярославичів зосередити владу в своїх руках. Сама держава в той час залишалась недосить об’єднаною і згуртованою. Владі доводилось досягати рівноваги поміж кня­зями із різних руських земель, тримати їх у покорі об’єднаними силами дуумвірів — найсильніших і найвпливовіших государів. Новим дуумвіратом стало співправління Святослава і Всеволода Ярославичів (1073-1076). Та поміж ними не було рівності. За володіннями, матеріальними ресурсами і військовою потугою старший за віком і статусом Святослав набагато переважав молодшого Всеволода і по суті правив у країні. Він прагнув єдиновладдя, і тільки смерть зупинила його^[100].

Влітку наступного, 1077 року із вигнання повернувся Ізяс- лав, і Всеволод віддав йому київський стіл. Брати сталт правити сумісно. Цей новий дуумвірат, що склався, мабуть, за інерцією, de facto, виявився швидкоплинним і діяв трохи більше року. 3 жовтня 1078 р. Ізяслав загинув у кривавій битві з своїми небожами (князями-ізгоями) Олегом Святославичем і Борисом В'ячеславичем, котрі збройним шляхом намагались одержати батьківські землі^[101].

У жовтні 1078 г. на київський стіл зійшов останній серед тріумвірів Ярославичів Всеволод. Проте його правління (1078­1093) не стало часами реставрації одноосібної монархії на Русі, про що часом можна прочитати в науковій і особливо популяр­ній літературі. Бо Всеволод залучив до керівництва країною старшого сина Володимира (Мономаха). Родинний дуумвірат батька і сина протримався до смерті Всеволода і стабілізував по­літичне становище на Русі. Дійовість цього монархічного дуум­вірату засвідчена Повістю временних літ. У літописі Володимир Всеволодич діє звичайно від імені Всеволода, виконуючи голов­ні обов'язки загальноруського князя: замість батька веде військо в походи, залагоджує стосунки поміж князями, у разі необхідно­сті приборкує їх. У 1080 р. «заратишася торци переяславьстии на Русь, Всеволодъ же посла на ня сына своего Володимера». Через чотири роки по тому князі-ізгої Ростиславичі вигнали з Володимира Волинського Ярополка Ізяславича. «И посла Всево­лодъ Володимера, сына своего, и выгна Ростиславича и посади Ярополка Володимери»^[102]. У ролі одного з дуумвірів Володимир чітко діє в літописній статті 1086 р.: «Приде Ярополкъ из Ля­ховъ, и створи миръ с Володимеромъ, и иде Володимеръ вспять Чернигову» (де княжив з 1078 р — М.К.). Ярополкъ же сѣде Володимери»^[103].

Активізація ізгоїв

Незадовго до того Давид Ігоревич одержав від Всеволода і Мономаха Дорогобуж. Це не могло не стривожити Ярополка. Напевне, волинський князь слушно побачив у пожалуванні Да­видові розташованого недалеко від Володимира Волинського Дорогобужа намагання київського государя позбавити його Волині взагалі. Тому й зважився на відчайдушний і ніяк не підготовлений крок. Під 1085 р. (насправді це сталося в 1086- му) «Повість», що відверто симпатизувала старшому Ізяславичу, відзначила: «Ярополкъ же хотяше ити на Всеволода, послушавъ злых совѣтникъ». Дізнавшись про це, київський государ послав проти нього Мономаха. Ярополк не став чинити опору, втік до Польщі, залишивши в Луцьку дружину і всю родину. А «Воло- димеръ же посади Давыда Володимери, въ Ярополка мѣсто»^[104]. Так виправдались найгірші побоювання Ярополка Ізяславича. Його суперник заволодів-таки Володимиром Волинським. Тому через рік «приде Ярополкъ изъ Ляховъ и створи миръ съ Во- лодимеромъ.Ярополкъ же сѣде Володимери»^[105].

Здавалось, Мономах відновив status quo. Але того самого, 1086 року, Ярополк, якому, певно, не переставала дошкуляти загрозлива присутність Давида поблизу Володимира, несподіва­но для Всеволода і Мономаха рушив на належний Ростислави- чам Звенигород Галицький і на шляху туди загинув від руки підісланого, мабуть, вчорашнім ізгоєм Рюриком Ростиславичем якогось Нерядця — не випадково після вбивства Ярополка той Нерядець утік до Рюрика в Перемишль^[106]. А Давид незабаром по тому знову сів у Володимирі Волинському. Варто відзначити дивовижну солідарність ізгоїв у відстоюванні своїх примарних отчин, навіть тоді, коли їх розділяли незгоди і навіть ворожнеча. Остання далась взнаки повною мірою лише через десять років між Давидом Ігоровичем і Ростиславичами. Але тоді, 1087 р., вони з'єднаною лавою пішли на Ярополка, бо в ньому небезпід­ставно бачили наступника Всеволода на київському столі.

Велемовно і урочисто повідавши про кончину і урочисте поховання Ярополка в київській церкві святого Петра^[107], Нестор далі на десять років (!) неначе забуває про долі Волинської землі та її князів. Але з подальших розповідей «Повісті временних літ», зокрема з викладу рішень Любецького з'їзду князів 1097 р., робиться зрозумілим, що Всеволод із Мономахом ще раніше (за життя останнього) вирішили розділити цю землю на кілька во­лостей. Левову її частку з стольним Володимиром Волинським одержав Давид Ігорович. Берестейську землю київський государ віддав Святополку, братові загиблого Ярополка (як додаток до Турово-Пинської волості), а собі взяв Погорину, приєднавши її до свого київського домену^[108].

Для розуміння ситуації важливим виявляється те, що Давид заволодів виділеним 1054 р. Ярославом Володимировичем його батькові Ігорю стольним містом Володимиром із волостю. Од­нак на цьому від не заспокоївся і продовжував претендувати на інші волості, хай і належні іншим Ярославичам. Короткозора політика Києва щодо умиротворення загарбника в кінцевому рахунку призвела до страшного злочину в княжій родині, скоє­ного Давидом одразу по завершенні з'їзду в Любечі. Чи було офіційне одержання Давидом Ігоровичем батьківського Володи­мира простим збігом обставин? Навряд. Занадто активно і від­верто домагався він Волині, щоб Всеволод із сином могли затулити на це очі. Вони думали, мабуть, що бунтівного ізгоя можна втихомирити, надавши йому значне володіння, і він одер­жав свою отчину. Так уперше на Русі фактично була віддана данина отчинному порядку заміщення княжих столів — задовго до Любецького з'їзду (1097 р.), на якому Ярославичі погодились з отчинним порядком не без впливу ізгоїв^[109].

Отчинний порядок підривав саму ідею і практику єдино­владної монархії, призводив до її структурного послаблення. Б.Д. Греков вважав наївним літописне пояснення нездатності Всеволода Ярославича тримати в покорі ізгоїв його старістю і неміччю. Історик писав, що тоді вже настали «нові часи» і приєднався до думки С.М. Соловйова, що за Всеволода поча­лася боротьба за створення відособлених від Києва «вотчин- княжінь»^[110]. Неупереджене читання літопису за кінець ХІ — першу половину ХІІ ст. загалом підтверджує цю тезу, хай актив­на боротьба за отчини й розгорнеться дещо пізніше, в 30-х роках ХІІ ст.

Гадаю, що правим був О.Є. Пресняков, коли твердив, що ізгої розхитували підвалини держави, а Всеволод був не в силі довести до кінця політику концентрації волостей і змушений був піти на поступки отчичам окремих частин землі Руської. Ці поступки підготували рішення Любецького з'їзду^[111]. Але при цьому Пресняков, так само, як і більшість істориків, не врахо­вував тієї важливої обставини, що Всеволод Ярославич правив на Русі не одноосібно, а в родинному дуумвіраті з сином Моно­махом^[112].

Важко нині відповісти на питання: чим була викликана не­послідовність київських дуумвірів у справі об'єднання держави (до чого вони явно прагнули) і відповідно у втриманні в покорі підвладних їм князів. Можна було б пояснити її м'якою і посту­пливою вдачею Всеволода Ярославича, його небажанням вдава­тися до сили навіть тоді, коли, здавалось, без неї не обійтись. Але ж він мав сина і співправителя Володимира, котрому було не позичати ні державного розуму, ні рішучості, ні полковод­ницького вміння, що він не раз демонстрував протягом тривалої воєнної та дипломатичної кар'єри. Щось, не підвладне ні Все­володу, ні Володимиру, перешкоджало їм постійно утримувати в покорі князів-ізгоїв.

Це «щось» лежало, на мій погляд, у правовій площині. Адже правове поле «ряду» 1054 р. у сфері престолонаслідування і розподілу волостей обмежувалось єдиним, першим поколін­ням Ярославичів,п'ятьма синами старого князя. Навіть старший і дорослий на той час онук Ярослава Ростислав Володимирович не був внесений до «ряду». І хоча не існує впевненості в тому, що заповіт Ярослава Володимировича дійшов до нас у повному й не викривленому вигляді, історикові доводиться виходити з відображеного в літописах тексту. Можливо, тому Всеволод Ярославич і його син мали враховувати прагнення ізгоїв одер­жати батьківські спадки, здаючи собі справу з того, що ті праг­нення мають під собою підстави. Принаймні, моральні.

Як би там не було, Всеволод із Мономахом на початок 1090-х років сяк так задовольнили претензії молодших Ярославичів на більші чи менші волості. Здавалось би, останні роки життя старого государя могли б минути мирно і спокійно. Цього не сталося. Небожі вимагали від нього все нових і нових волостей, а йому (реально Мономахові) доводилось або задовольняти їх апетити, або гримати на них, і це затьмарювало життя Всево­лода Ярославича. «Сѣдящю бо ему Кыевѣ, печаль бысть ему от сыновець своихъ, яко начаша ему стужати, хотя власти [волос­ти] ов сея, ово же другие; сей же, омиряя их, раздаваше власти имъ»^[113]. Ці, не названі літописцем, «сыновцы» (небожі) й були ізгоями.

Безпосередні й щирі слова Нестора свідчать насамперед про загальну неуспішність миротворчої політики Всеволода і Воло­димира стосовно ізгоїв і всього молодшого покоління Яросла- вичів. Вона не принесла батькові й синові задоволення, а дер­жаві єдності. Залишаючи світ, Всеволод покинув Русь, на яку насувалася хвиля усобиць. Вона затопила країну вже через рік по його смерті. Як і раніше, цю хвилю збурили князі-ізгої.

Князі-ізгої. Не дивно тому, що коли 13 квітня 1093 р. помер Всеволод Ярославич, князі й бояри, призвичаєні до того, що в державі фактично правив Володимир Мономах, сподівалися на його вокняжіння в Києві. Але Володимир вчинив інакше. В той час він вирішив дотриматись традиційного принципу заміщення київського стола — родового старійшинства, за яким влада передавалась старійшому в князівському роді. То був законний метод передання столів згідно «лествичного» порядку А серед онуків Ярослава старійшим був Святополк, бо доводився сином старшому серед Ярославичів — Ізяславу. Святополку й передав Мономах київський стіл. А сам поїхав княжити до Чернігова^[114]. Наступним за старшинством після Святополка серед онуків Ярослава Володимировича був Олег Святославич, жадібна, на­хабна і нерозбірлива в засобах людина, що він відверто і га­небно продемонструє в 1094-1097 рр. Так само не мав високих моральних якостей й державного розуму інший онук Ярослава Давид Ігорович. Обидва ізгої в кінці 80-х — 90-х роках ХІ ст. особливо дошкуляли київській владі.

На перший погляд, на Русі відновилася одноосібна монар­хія. Проте цього не сталося. Вже на початку перебування на київському столі, у травні 1093 р. Святополк Ізяславич запропо­нував Володимиру Всеволодичу вкупі керувати державою. Бояри Святополка порадили йому: «Послися к брату своему Володимеру, да бы ти помоглъ...» Мономах охоче відгукнувся на прохання Святополка^[115]. Мабуть, дуумвірат Святополк-Моно- мах утворився 1094 р., коли Олег Святославич змусив Володи­мира Мономаха повернути йому Чернігів із князівством і пода­тись до батьківського Переяслава.

Але активна діяльність дуумвірів почалася лише в кінці лютого 1096 р., коли вони скликали південноруських князів для походу проти половецьких ханів. Лише Олег Святославич ухи­лився від участі в загальноруській справі, бо здавна спирався на половців у міжусобній боротьбі на Русі. Дуумвіри приборкали Олега й у покарання відібрали у нього Чернігів із землею, від­давши його молодшому братові Олега Давиду^[116]. Відтоді дуум­вірат постійно діяв аж до кінця життя Святополка. Причини його стійкості й тривалості полягали, з одного боку, в потребі захисту від Половецького степу, з іншого — в необхідності при­боркання міжкнязівських чвар на Русі, насамперед, втихомирен­ня буйних чернігівських Святославичів.

Смерть Святополка (16 квітня 1113 р.) призвела до одно­осібного вокняжіння в Києві Володимира Всеволодича Моно­маха й відновлення на короткий час — востаннє в історії Русі! — одноосібної монархії. Його недовге правління (1113-1125) призвело нарешті до стабілізації й підвищення ролі центральної влади, зміцнення держави й незмірного піднесення авторитету государя^[117]. Єдиновладність Володимира виявилась у тому, що він, подібно до свого прадіда Володимира Святославича й діда Ярослава Мудрого, вільно і за власною волею переводив князів- родичів з однієї волості до іншої, не беручи до уваги ні прин­ципів родового старійшинства, ні отчинності.

У 1117 р. його старший небіж Ярослав Святополчич уголос висловив невдоволення тим, що Мономах перевів з Новгорода Великого поближче до Києва, до Білгорода, свого старшого сина Мстислава, щоб передати тому в спадок київський престол. Це порушувало порядок родового старійшинства, за яким пер­шим претендентом на загальноруську владу був якраз Ярослав Святополчич. Самих лише слів обурення Ярослава вистачило для того, щоб Володимир Всеволодич зібрав покірних йому князів-васалів, пішов на нього, котрий сидів тоді у Володимирі Волинському і силою приборкав його:»И наказавъ его Володи- меръ о всемъ, веля ему к собѣ приходити: «Когда тя позову!»^[118]

Таким чином вже в перші роки київського князювання Во­лодимир відмовився від древнього порядку родового старійшин- ства і відтоді вважав великокнязівський престол спадковим володінням своєї родини. Він і передав київський стіл старшому синові Мстиславу (роки київського князювання: 1125-1132). Мономах і Мстислав були останніми одноосібними господарями в країні. Вони, і тільки вони на власний розсуд роздавали прес­толи, переміщували князів з однієї волості до іншої, прибор­кували непокірних.

Отже, важливою особливістю суспільства і монархічної влади на Русі в другій половині ХІ — початку ХП ст. було су­місне правління старших членів дому Ярославичів. Воно здій­снювалось у формі дуумвіратів і тріумвіратів й сприяло уста­ленню міжкнязівських відносин, стриманню усобиць і подо­ланню загрози з боку Половецького степу. Вже перший тріум­вірат Ярославичів (1054-1073), попри егоїзм і постійну неузгод­женість дій його членів, певною мірою виконував ці завдання. А для часів Всеволода Ярославича і Святополка Ізяславича (1078-1113) дуумвіратний спосіб правління найбільше, мабуть, відповідав умовам часу^[119].

Удільна роздробленість

Дослідники ХІХ — першої половини ХХ ст. висловлювали різні думки щодо причин настання удільної роздробленості Давньоруської держави в ХІІ ст. Серед них була поширена ідея, за якою країна розділилась на окремі волості й землі насамперед тому, що Ярославичі надто розмножились і на всіх князів просто не вистачало столів. Тому багато хто з них був змушений силою зброї добувати собі княжіння. І дійсно, літописці наводять без­ліч прикладів, здавалось, на підтвердження цієї тези. Однак подібне пояснення плаває на поверхні складних і суперечливих явищ часів роздробленості. Ніхто з його адептів не замислю­вався над тим, чому це раніше, в роки недавнього князювання Володимира Мономаха і його сина Мстислава, коли кількість князів-Ярославичів також набагато перевищувала число столів, жодний член панівного дому не насмілювався виступити із зброєю в руках не те що проти великого князя київського, а й проти найслабкішого серед своїх родичів-князів...

Так само некоректним виглядає інше пояснення причин настання роздробленості: Ярославичі, що стали надто числен­ними на середину ХІІ ст., почали порушувати традиційний поря­док престолонаслідування (за родовим старійшинством). Стано­вище погіршувалось ще й різко зрослою активністю городян у політичному житті своєї землі й держави в цілому^[120].

Лише починаючи з 30-х років ХХ ст. зусиллями радянських істориків, була вироблена дійсно наукова теорія причин, пере­бігу і наслідків удільної роздробленості на Русі. Було встанов­лено, що в основі роздроблення відносно єдиної Давньоруської держави крились процеси соціально-економічного розвитку су­спільства, які набирали сили якраз з кінця ХІ ст. Народилось поняття феодальної роздробленості — явища, породженого ево­люцією феодальних відносин^[121]. Уперше ця ідея була проголошена в книжці Б.Д. Грекова «Киевская Русь» (1939) і розвинута вче­ним у пізніших виданнях цієї праці й інших творах.

Згідно прийнятої в сучасній історіографії теорії причин настання роздробленості, протягом ХІ — першої третини ХІІ ст. у країні визріли значні соціально-економічні зрушення. Упер­ше елементи послаблення єдності і одноосібного правління в Давньоруській державі дались взнаки одразу по смерті Ярослава Мудрого. Проте в другій половині ХІ ст. суспільно-економічний розвиток Русі, особливо на місцях, у віддалених від центру кня­зівствах, волостях і землях, виявився недостатнім для розгор­тання відцентрових процесів соціального і політичного життя та порушення єдності країни. Не були готовими до цього й самі Ярославичі.

На кінець ХІ — першу половину ХІІ ст. еволюція феодаль­ного способу виробництва породила прошарок великих і серед­ніх землеволодільців, яких літописці звичайно називають за­гальним терміном «бояри». Вони виросли в економічному і со­ціальному плані не лише в осередку держави, у Києві та Київ­ській землі, а повсюдно, навіть у віддалених від стольного града Русі землях: Володимиро-Суздальській, Новгородській, Галиць­кій, Волинській та ін. Утворилось велике феодальне землеволо­діння, спочатку князівське, далі боярське. Якщо раніше Київ був найбільшим і мало не єдиним осередком суспільно-політичного, економічного і культурного життя Русі, то з початком ХІІ ст. зміцніли економічно, політично і культурно землі й князівства, що складали Давньоруську державу. Протягом ХІІ ст. утворюю­ться великі й сильні князівства в Південно-Західній Русі: Чер­нігівське, Сіверське, Волинське і Галицьке.

Місцеве боярство і залежні від нього князі відтоді переста­ють бути зацікавленими в спільних загальноруських діях, від­даючи перевагу справам власним. «Нові економічні умови, за яких у ХП ст. продовжували існувати окремі феодальні князів­ства, що входили до складу Давньоруської держави, та їх боротьба поміж собою створили нову політичну карту Східної Європи, на якій Києву було відведене більш скромне місце»^[122]. Влада великого князя, вів далі Б.Д. Греков, робиться для них обтяжливою, а загальноруські походи проти половців — небез­печними і такими, що не приносили їм особистих вигод. У дер­жаві швидко визрівають і набирають сили явища і процеси, що вели до політичного відособлення князівств і земель. Так Русь вступила в добу удільної або феодальної роздробленості. Сучасні історики загалом погоджуються з цими словами.

Отже, історики недавнього часу, здавалось би, всебічно з'ясували причини, рушійні сили й динаміку настання і перебігу удільної роздробленості. Але, як мені тепер видається, вони розглядали переважно економічні (соціально-економічні) чин­ники зміни державної структури Русі. Недооцінювались процеси і явища політичного (суспільно-політичного) життя давньорусь­кої спільноти. Тим часом, існували причини суто політичного і династичного порядку, що серйозно вплинули на настання й наростання роздробленості. Одна з них, як мені бачиться, поля­гала в появі й сепаратистській діяльності князів-ізгоїв. Аби оці­нити роль цього чинника, розібратися в суспільному феномені ізгоїв, доводиться відступити більш, ніж на півстоліття назад, у 60-і роки ХІ ст.

Ізгої та послаблення цілісності держави

Скептично ставлячись до поширеної й нині думки щодо вирішальної ролі землевласників-бояр у розкручуванні махови­ка роздробленості, бачу одну з основних причин її настання і поглиблення в сепаратистській діяльності самих князів-Рюри- ковичів. У джерелах відсутні відомості про порядок передання у спадок чи іншим чином вотчин й іншого майна в родинах бояр- землевласників. Але природніше від усього думати, що вони успадковували свої землі й майно виключно за отчинним пра­вом, від батька до сина. Тоді як князі довгий час були змушені задовольнятися родинним правом «лествичного восхождения», коли земля й інше добро передавались від старшого брата до наступного за часом народження в своєму поколінні. Молодше ж покоління князів (сини, небожі й онуки) не могли брати участі в цьому процесі. Багато хто з них почувався обділеним і про­тестував проти такого порядку, хапаючись за зброю і відстою­ючи вигідне їм отчинне право. Таких безземельних (що втра­тили волость, або зовсім не мали її, або малоземельних) князів історики умовно назвали ізгоями.

Ізгої згадуються в історико-правових джерелах з початком ХІ ст. і як вільні, і як феодально залежні люди. У Правді Русь­кій, і Короткій, і Поширеній, у першій статті, де йдеться про кару за вбивство, ізгой перераховується в шерегу вільних лю­дей: «Аче будеть княжь мужь или тиуна княжа; аче ли будеть русинъ, любо гридь, любо купець, любо тиунъ боярескъ, любо мечникъ, любо изгои, любо словѣнинъ, то 40 гривенъ положити за нь»^[123]. Осиротілий князь (тобто, ізгой) згадується в древньому «Уставі великого князя Всеволода»^[124]. Але і цей правовий доку­мент не приділив князям-ізгоям належної уваги. В останні роки про ізгоїв, тим більше про князів-ізгоїв писали мало. Можна згадати хіба що недавню статтю Полякова, котрий частково уза­гальнив праці попередників^[125].

Звичайно історики звертаються до «Курсу руської історії» В.Й. Ключевського, в якому вчений умістив коротку довідку про князів-ізгоїв. Він писав про те, що такі князі з’являлись тоді, коли порушувався природний порядок речей. Якщо у князя батько помирав раніше діда, то у внука не залишалось місця в ланцюжку «отецкого места», бо в ньому не стояв його батько. Він ставав князем-сиротою, ізгоєм, бездольним вічним онуком, генеалогічним недоростком. «Не маючи генеалогічної отчини, — писав Ключевський, — він позбавлявся права і на територі­альну, тобто втрачав участь в черговому володільському по­рядку, як такий, що не потрапив до черги»^[126].

На Русі серед Рюриковичів довгий час було відсутнім пра­вове регулювання земельних відносин. Надії обзавестись волостями серед молодшого покоління князів були породжені «рядом» Ярослава Володимировича 1054 р., в якому був прого­лошений древній порядок заміщення столів, від старшого брата до наступного за віком. Та молодше покоління князів у тому «ряді» навіть не згадане. Можна думати, саме це і підштовхнуло їх до силових дій.

Про найчисленніших князів-ізгоїв Святославичів розповідає «Повість временних літ». Кончина Святослава Ярославича (кот­рий був київським князем з 1073 р.) у кінці грудня 1076 р. вмить перетворила його дев'ятьох синів з авторитетних спадкоємців київського і чернігівського столів на безправних ізгоїв, бо дже­рела не дають найменших підстав думати, що хоч хтось із них одержав від Ізяслава або Всеволода навіть незначні волості. Особливо гостро переживав своє суспільне падіння другий за часом народження Святославич — Олег. Він першим серед по­коління ізгоїв кінця 70-х років ХІ ст. взявся за зброю, при цьому піднявся не проти рівних собі, а проти самого великого князя київського Всеволода! Аналогічним чином з'явились і діяли у давньоруському світі всі інші князі-ізгої. Варто згадати про першого з них за часом згадки в літописі (в 60-х роках ХІ ст.) Ростислава, нащадка старшого сина Ярослава Мудрого Володи­мира, котрий по смерті батька випав з числа тих, хто одержав волості в 1054 р.

Недостатня увага істориків минулого і сучасності до ізгоїв виглядає тим більше досадною через ту велику роль, яку вони, частково опріч власної волі, зіграли в настанні розділення Русі на уділи. На думку Б. А. Рибакова. Л.В. Черепніна, В.Т. Пашуто та ін. роздробленість була все ж таки породженням виникнення і розвитку феодальних відносин у самому давньоруському су­спільстві. Тому історики й назвали її спершу феодальною роз­дробленістю.

Роздробленість визрівала в надрах давньоруського суспіль­ства не одне десятиліття завдяки суспільно-економічному про­гресові на всій території держави, в усіх землях і князівствах^[127]. У найбільш важливих і етапних з погляду розвитку науки пра­цях серед причин виникнення удільної роздробленості, її на­ростання і впливу на давньоруське життя основна увага, отже, приділялась соціально-економічним чинникам. Але ж в її появі чималу роль зіграла суспільно-політична складова: діяльність княжих кланів і князів різного статусу, сили і багатства, головне ж, на мій погляд, — боротьба князів-ізгоїв за спадок батьків, за отчини. Відстоювання і впровадження ізгоями отчинного права розділило Ярославичів, вони перестають триматися солідарно. Серед численних діянь ізгоїв другої половини ХІ ст. варто зупи­нитися на суперництві з київським государем одного з старших синів Святослава Ярославича — Олега.

Ще за рік до гучного виступу Олега Святославича на по­літичну сцену Русі вчинив спробу повернути собі батьківську волость Борис, син одного з молодших Ярославичів В’ячеслава. Навесні 1077 р., скориставшись відсутністю в Києві Всеволода Ярославича (котрий посідав київський стіл після смерті Свято­слава в 1076 р.), Борис брутальним «изъездом» захопив Чернігів. Та зміг утриматися в місті лише вісім днів, з 4 по 12 травня, і втік до Тмуторокані, де отаборився інший ізгой, старший син Святослава Ярославича Роман^[128]. Це стало початком масштабної боротьби князів-ізгоїв проти Всеволода Ярославича, що розгор­нулась влітку наступного, 1078 р.

Олег з Борисом об’єднались, найняли половецьку орду й рушили на Чернігів, розбивши дружину Всеволода, що сиділа в дитинці. Той попросив допомоги у старшого брата Ізяслава, котрий незадовго перед тим повернувся з еміграції на київський престол. 3 жовтня 1078 р. Ізяслав і Всеволод Ярославичі спіль­ними зусиллями розгромили ізгоїв у кривавій битві на Нежа- тиній Ниві поблизу Чернігова. В бойовиську загинули сам Ізя­слав Ярославич і Борис, Олег з купкою дружинників утік до Тмуторокані, а Всеволод сів на київському столі^[129].

І в наступні роки київського княжіння Всеволода Яросла­вича ізгої вперто продовжували добиватися отчин. Знову най­більш активним виявився Олег Святославич. Мабуть, за велін­ням Всеволода в 1079 р. «Олга емше козаре, поточиша и за море Цесарюграду»^[130]. Через кілька років він звільнився з візантій­ського полону, але принишк і до кончини Всеволода (1093 р.) ні він, ні інші ізгої не насмілювались воювати з київським госуда­рем і його сином, грізним полководцем Володимиром Монома­хом. Становище стрімко змінилось по смерті Всеволода Ярославича.

Отчинний порядок престолонаслідування підривав і практи­ку, і саму ідею єдиновладної монархії, він неминуче вів до її структурного і військового послаблення. Б.Д. Греков вважав наївним літописне пояснення нездатності Всеволода Ярославича утримувати в узді князів-ізгоїв його неміччю і старістю. Історик писав, що тоді вже «настали нові часи» і підтримав думку С.М. Соловйова, що за Всеволода почалась боротьба за створен­ня відособлених від Києва «вотчин-княжінь»^[131]. Першу роль у ній відігравали князі-ізгої.

А коли 13 квітня 1093 р. у Києві спочив Всеволод Яросла- вич, його син і співправитель Володимир несподівано для всіх родичів відмовився від престолу і запросив княжити в стольно­му граді Русі свого старшого брата в перших, немолодого вже Святополка Ізяславича, котрий сидів у закутному Турові на околиці Київської землі. Тим самим він демонстративно віддав данину старому порядку родового старійшинства, про що пові­дав нам Несторів літопис^[132].

За свідченням джерела, «Володимеръ же нача размышляти, река: «Аще сяду на столѣ отца своего, то имам рать съ Свято- полком взяти, яко есть столъ преже отца его былъ»^[133]. Вбачаю в цих словах чіткий доказ визнання Мономахом порядку «лест- вичного восхождения», адже згідно його Святополк Ізяславич був старшим у своєму поколінні серед Ярославичів. Навряд чи варто шукати у вчинку Володимира Всеволодича, котрий добро­вільно передав стольний град Святополку Ізяславичу, що сидів у закутному маленькому Турові, якийсь розрахунок чи побоюван­ня війни з ним (як даремно думав М.С. Грушевський). Адже у військовій потузі Мономах був незмірно сильнішим від Свято- полка, ще й володів воєнним талантом, на відміну від цього свого брата в перших. Протягом наступних двадцяти років, аж до вокняжіння в Києві в 1113 р., Володимир Всеволодич послі­довно відстоював принцип родового старійшинства щодо київ­ського престолу. До того ж, імовірно, Мономах, котрий дорожив суспільною думкою, просто не міг так відразу відмовитися від традиційного порядку заміщення київського стола.

Але ж князі-ізгої, насамперед невгамовний і безжальний Олег Святославич, продовжували наполягати на своїх отчинних правах. Олег жадав Чернігова з волостю, і Володимир Всево­лодич наступного 1094 р. був змушений віддати йому місто, в якому княжив більше двадцяти років. Щоправда, під бруталь­ним тиском з боку Олега, бо той привів з собою до Чернігова незліченну половецьку орду.

Навесні 1093 р. Святополк із Володимиром створили дуум­вірат, головними тактичними цілями якого були стримування половецької загрози, що останнім часом посилилась, і приве­дення до покори ізгоїв, насамперед Олега Святославича. Страте­гічною метою дуумвірату булло зміцнення центральної влади в країні. «Повість временних літ» оповідає про нещасливу для Русі війну з половцями, що сталася того самого 1093 р., у пере­бігу якої «смыслении [мужи] же глаголаху [Святополку]... Послися к брату своему Володимеру, да бы ти помоглъ. Воло- димеръ же собра вои свои, и посла по Ростислава, брата своего, Переяславлю, веля ему помагати Святополку»^[134].

Початки активної діяльності дуумвірату припали на кінець лютого 1096 р. Тоді Святополк і Володимир зібрались у похід проти половців і покликали з собою Олега Святославича. Той пообіцяв, але ухилився від цієї акції. Після повернення з того переможного походу дуумвіри почали дорікати Олегові: «Се ты не шелъ еси с нама на поганыя, иже погубили суть землю Русь- скую. Ты есть ворогъ нама и Русьстѣй земли». Вони продов­жували наполягати на приєднанні цього князя до боротьби з кочовиками, але «Олегъ же сего не послуша, и бысть межи ими ненависть»^[135]. Свою непримиренність до нього Володимир пояс­нить більше, ніж через двадцять років по тому в своєму «Пов­чанні»: «Зане ся бяше [Олег] приложилъ к половцем»^[136].

Незабаром, в тому самому 1096 р. Святополк і Мономах покликали Олега Святославича до Києва на снем для публічного укладення угоди щодо об’єднання сил проти половецьких ханів. Олег пообіцяв прибути, та замість того подався відвойовувати в Мономахового сина Ізяслава Муромську землю. На Волзі він зазнав нищівної поразки від старшого Мономашича Мстислава Володимировича, після чого йому довелося з повинною голо­вою прибути на княжий з’їзд 1097 р. в невеликому городку Чернігівської землі Любечі^[137].

Рішення Любецького з’їзду досі викликають суперечки серед істориків. Його учасники бідкались з того, що через княжі «котори» половці безкарно грабують і нищать Руську землю і постановили: «Нонѣ отселѣ имемся въ едино серце и блюдем Рускые зѣмли». Далі були прийняті важливі рішення: «Кождо да держить отчину свою: Святополкъ Кыевъ Изяславлю, Володи- меръ Всеволожю, Давыдъ, и Олегъ, и Ярославъ Святославлю,а им же [далі названим] роздаялъ Всеволодъ городы: Давыду [Ігоровичу] Володимерь, Ростиславичема Перемышль Волода- реви, Теребовль Василкови»^[138].

У літописному тексті читачеві залишилося неясним, що ж саме одержав із спадщини Святослава Ярославича його старший син Олег. З пізніших оповідей літопису дізнаємось, що після Любеча Давид Святославич сів у Чернігові, а Ярослав Свято­славич у Муромі. В науковій літературі звичайно говориться про те, що на з'їзді 1097 р. Олегу «Гориславичу» начебто дали Новгород-Сіверський з волостю. Згідно моїх спостережень над літописами, Олегові тоді дістався всього лише Курськ, провін­ційне містечко у Новгород-Сіверському удільному (в складі Чернігівського) князівстві^[139]. Явно його покарали за небажання воювати з половецькими ханами і заколот проти Мономаха і його синів. Ймовірно, Новгород-Сіверщина до часу залиши­лась у володінні Давида.

Історики вже звертали увагу на те, що в рішеннях Любеча отчини чітко відділені від пожалувань Всеволода Ярославича ізгоям Давиду Ігоровичу і Ростиславичам. «Літописний переказ постанов Любецького з’їзду... знає лише три отчини: Ізяславлю, Святославлю і Всеволожю, а волості, що дістались молодшим князям вважає наданими їм за волею Всеволода»^[140]. Але ж чи існувала насправді різниця між отчинами і пожалуваннями київського государя? Думаю, що ні. Насамперед, тому, що вчо­рашні безземельні ізгої почувались в одержаних від Всеволода володіннях повновладними господарями, що дало себе знати одразу після княжого зібрання в Любечі. По-друге, на тому з’їзді за ізгоями закріпили, по суті, їхні ж отчини.

Як це не дивно, ніхто серед істориків, що проголошували новаторство рішень Любецького зібрання князів (визнання за­конності отчинного спадку), а то й визначення ними подальшої соціально-політичної долі Руської землі, неначе не помітив, що ці рішення так і не були впроваджені в життя й одразу ж пере­креслені кривавою феодальною смутою, розв’язаною недавнім ізгоєм, а тоді вже волинським князем Давидом Ігоровичем — при мовчазному сприянні одного з гарантів Любеча Святополка Ізяславича. Нахабна демонстративність вчинку Давида (варвар­ське осліплення князя Василька Ростиславича) просто вражає, адже він кинув виклик і постановам з’їзду, і всьому родові Рюриковичів!

Більше того, як слушно зауважив В.Й. Ключевський, кня­жий з’їзд в Любечі, виявляється, не виробив постійного правила престолонаслідування, не відмінив раз і назавжди родового старійшинства і не замінив його отчинним. Його рішення мали тактичний характер і були розраховані лише на наявних в той час князів та їхні стосунки^[141]. Адже й надалі княжі столи заміщу­вались майже завжди за принципом старійшинства. Та чомусь усі апологети думки щодо заміни в Любечі родового порядку наслідування столів отчинним наче не помітили, що в літопи­сному викладі постанов з’їзду якраз про отчинне успадкування не було сказано жодного слова! Серед істориків Київської Русі, здається, лише один Б.О. Рибаков заявив, що «благородні прин­ципи, проголошені в мальовничому дніпровському городку, не мали гарантій і виявились порушеними через кілька днів після урочистого цілування хреста в дерев’яній церкві Любецького замку»^[142].

Найкраще спростовує поширену думку щодо основополож­ної ролі зібрання в Любечі в зміні порядку в країні, принципів престолонаслідування й системи княжого володіння волостями сам перебіг подій, що стрімко розгорнулись одразу по його за­вершенні. Не задовольнившись Волинським князівством, Давид Ігорович заходився підмовляти Святополка Ізяславича і проти Володимира Мономаха, і проти Василька Теребовльського, ба­жаючи привласнити собі його волость. Давид ігнорував обидва головних рішення Любеча: зобов’язання князів бути «в едино серце» і непорушність володінь кожного Ярославича.

Після злочинного осліплення Василька Ростиславича Давид Ігорович залишився майже безкарним. Хіба що під тиском дум­ки панівного прошарку суспільства Святополку довелось відме­жуватися від нього і навіть того самого 1097 р. вчинити демон­стративний похід проти злочинця. Певно, попереджений зазда­легідь, Давид утік до Польщі. Потім у нього на з'їзді князів у Витичеві 1100 р. все ж таки забрали стольний Володимир з волостю, але взамін дали кілька волинських городків^[143]. Давньо­руське феодальне суспільство і його чільники не зробили з цієї сумної історії належних висновків.

Отож, дуумвірат Святополк — Мономах не досяг головної мети: приведення до покірності ізгоїв. Не мали успіху й спроби залучити до участі в управлінні країною найбільш передбачу­ваних і сумирних серед них (зокрема, Давида Святославича). Все це позначилось на цілісності й могутності держави, що одразу відчула на собі посилення натиску хижого Половецького степу. Завдяки рішучості, державним і полководницьким зусил­лям Володимира Всеволодича протягом 1103-1116 рр. було про­ведено чотири масштабних походи проти ханів, що змусили їх відступити далеко за Дон. Мабуть, ці гучні перемоги настра­хали Олега Святославича, котрий назавжди відступив у тінь. Тим не менше, проблема ізгоїв продовжувала й далі турбувати Мономаха.

Тим часом, протягом перших тридцяти років ХІІ ст. ізгої обзавелись волостями і вже не залишались безземельними. Рі­шення Любецького з'їзду стерли по суті різницю між ізгоями й іншими князями. Майже всі недавні ізгої знизили активність у добуванні нових земель. За виключенням сина Святополка Ізя- славича Ярослава, котрого можна назвати останнім ізгоєм.

На жаль, майже всі процеси і явища соціального і політич­ного життя, що проходили у країні в 10-х — 30-х роках ХІІ ст., залишились приховані під спудом літописних текстів. А в той час відбувались дуже важливі події. Почалося створення і зміц­нення княжих кланів, їх осідання на землю. Це знаменувало наближення роздроблення держави. На початку ХІІ ст. зміцни­лись галицькі Ростиславичі Володар (Володимир) і Василько, що із зброєю в руках зуміли відстояти свої князівства від Свя- тополка і Мономаха. Протягом першої третини ХІІ століття Ольговичі з Давидовичами поступово заволоділи величезною Чернігово-Сіверською землею, і це зміцнило їх політично, со­ціально і економічно, дозволивши змагатися з раніше недосяж­ними для них Мономашичами. А в середовищі самих Монома- шичів після смерті Мстислава Володимировича (1132 р.) вини­кають суперечності й незгоди. Молодше їх покоління утворило земельні клани, що оформились на середину 1140-х років (Мсти- славичі й Ростиславичі). Розбрат серед Мономашичів дозволив незабаром потіснити їх чернігово-сіверським княжим кланам Ольговичів і Давидовичів.

16 квітня 1113 р. поблизу Вишгорода сконав київський госу­дар Святополк Ізяславич. У Києві одразу ж спалахнуло повстан­ня проти його прислужників і лихварів, яким протегував небіж­чик. Тоді київське віче покликало на стіл Володимира Всеволо- дича. Після недовгих вагань^[144] «Володимеръ поиде в Киевъ»^[145]. Зійшовши на київський престол більш, ніж у 60-літньому віці, Мономах докладав енергійних зусиль до консолідації країни, до зміцнення своєї влади, і досягав успіху. Подібно до свого діда Ярослава, Володимир вільно, за власною волею переводив кня­зів з однієї вотчини до іншої, не рахуючись ні з порядком ро­дового старійшинства, ні з принципами отчинності. В 1117 р. йому довелося усмирити старшого серед ізгоїв Ярослава Свято- полчича, що сидів тоді у Володимирі Волинському.

Поступово право отчинності входило в життя, і свідомість панівної верстви, принаймні якась її частина, почала сприймати це право. Та й сам Володимир Всеволодич, посівши київський стіл, почав схилятися до цього порядку, що показала нам історія

з переведенням Мстислава до Білгорода. Він явно бажав закрі­пити стольний град Русі за своїми дітьми і онуками. Однак уперше публічно проголосив і збройно відстояв принцип успад­кування київського престолу від батька до сина, тобто по вер­тикалі, а не по горизонталі, як було раніше, онук Мономаха Ізяслав Мстиславич, котрий 1146 р. заволодів головним руським престолом в обхід своїх дядьків Мономашичів В’ячеслава і Юрія й рішуче заперечував права на нього іншої гілки Рюрико- вичів — Ольговичів. Розпочалася перша на Русі громадянська війна (1146-1151 рр.), що ознаменувала наступ роздроблення держави.

Роздробленість набирає сили

Як писав В.Т. Пашуто, «відносно єдина державна структура, що склалася на час князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, виявилась недовговічною. Причина цього криється не в занепаді країни, а в її соціально-економічній еволюції, де спостерігаються два ряди взаємопов’язаних явищ: розвиток феодалізму вшир і послаблення економічної та полі­тичної могутності центральної влади»^[146]. Це була головна супе­речність суспільно-політичного життя країни.

Переконливу й масштабну панораму суспільно-політичного життя Давньоруської держави 30-х років ХІІ ст. створив у пра­цях 60-х — 70-х років ХХ ст. Б.О. Рибаков, хай навіть окремі її положення викликають заперечення: «У 1132 р. Київська Русь неначе раптово розпалась на півтора десятка князівств... Однак ця раптовість лише гадана», насправді процес кристалізації кня- зівств-королівств (історик вважає їх навіть самостійними) був підготовлений самим ходом історичного прогресу^[147].

Роздробленість визрівала довго, поступово й підспудно. Тому її наближення не помічали навіть найбільш прозірливі люди того часу, до яких можна віднести більшість літописців. Безумовно, її симптоми давались взнаки вже за життя Монома- ха — занадто вже часто доводилось цьому государю приборку­вати підвладних йому князів, чого майже не бувало за Ярослава Мудрого. Літописці яскраво й емоційно описують і засуджують удільну роздробленість країни, що виливалась у нескінченні війни між князями. Палали міста і села, гинули великі тисячі руських людей, а половці, заохочувані відсутністю єдності сил Русі, майже щорічно грабували її землі й забирали у полон без­ліч селян і городян. Вже під 1134 р. новгородський літописець з гіркотою записав: «И раздрася вся земля Руская»^[148]. У цьому контексті «раздрася» означає: розірвалася, вступила у смуту. Мине близько ста років, й інший літописець, уже галицький, із тугою відобразить іншу смуту, що продовжувала панувати і набирати сили у Галицько-Волинській Русі: «Начнемь же сказати бесчисленьныа рати и великыа труды, и частыа войны, и многыа крамолы, и чястая въстаниа, и многыа мятежи...»^[149] Теж саме коїлось в інших землях Руської держави в ХІІІ ст.

Часом історики взагалі відмовляють внутрішньому життю Давньоруської держави доби роздробленості в будь-якій орга­нізованості, відкидають саму можливість визначення його най­менших закономірностей, бачать у ньому лише хаос, безглузді війни й короткозорість государів. Багато хто вважав (а дехто так думає й нині), що в той час Давньоруська держава перестала існувати. Лише вітчизняні вчені, починаючи з 60-х років нашого століття, виробили логічну й струнку концепцію державної структури Київської Русі доби роздробленості, хай навіть з недостатнім врахуванням політичного і соціального чинників цього явища.

Настання удільної роздробленості зовсім не означало роз­паду Давньоруської держави. Змінилася лише її суспільно- політична організація і характер державної влади. «Політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості»^[150]. Вона була монархією федеративною. В середині ХП ст. державний лад Русі набирає нової форми. Стольний град Київ і підвладний йому великокнязівський домен південної «Руської землі» пере­творюється на сукупне володіння групи князів, членів дому Яро­слава. Вони вважали себе колективними власниками «Руської землі» й вимагали там собі частки володінь («части»), а свої суперечки прагнули полагоджувати на загальноруських «сне- мах»^[151]. В.Т. Пашуто назвав таку структуру влади колективним сюзеренітетом. Літописи містять підтвердження (щоправда, не­часті) дійовості такої системи влади^[152].

Яскраве свідоцтво на користь існування порядку колектив­ного володіння і управління південною Руською землею містить «Слово о полку Ігоревім». Одно з центральних місць знаменитої пам'ятки кінця 80-х років ХП ст. посідає заклик співця до низки князів захистити Руську землю від хижих половецьких ханів. Він починає його зверненими до володимиро-суздальського кня­зя словами: «Великый княже Всеволоде! Не мыслию ти приле­тѣти издалеча, отня злата стола поблюсти?»^[153] Далі автор «Слова» звертається до інших сильних государів Русі, серед них до Рю­рика і Давида Ростиславичів, Ярослава галицького, Романа во­линського.

Довгий час історики й літературознавці не могли пояснити це звернення співця «Слова» до багатьох князів з різних земель Русі з вимогою йти до Києва й захищати великокнязівський «золотий стіл» — при тому, що він мав законного господаря і захисника, великого князя Святослава Всеволодича. На мій погляд, у наведених словах автора пам'ятки проглядає якраз система колективного сюзеренітету Ярославичів над Києвом і південною Руською землею. Всі вони, як свідчать літописи, мали невеликі (часто символічні) володіння в південній Руській землі, головним чином на півдні Київщини, і за них зобов’язу­вались обороняти її від ворога, насамперед половецьких ханів^[154].

Не варто розглядати часи роздробленості на Русі лише як добу послаблення соціально-політичних та інших зв’язків у дер­жаві. Вона проходила у взаємодії й змаганні відцентрових і до­центрових сил. Сепаратизму панівної верхівки земель і князів протистояли наростання економічних і культурних зв’язків, що робиться особливо помітним у джерелах з 60-х років ХІІ ст., а також ідейні чинники: ідея єдності всіх східних слов’ян, що складали населення Київської Русі, та ідея спільної для всіх них «Руської землі»: народу, країни, держави, мови.

З початком ХІІІ ст. відцентрові процеси посилилися, але держава збереглася. І хто знає, як би проходило політичне й суспільне життя Давньоруської держави в середині — другій половині ХІІІ ст., якби вона не загинула під страшним ударом «тьмочисленной» кінноти хана Батия в 1237-1241 рр.

4.