Початки Русі

Дослідники загалом сходяться на думці, що походження Русі ховається у безодні й мороці століть. І це не розраховані на яскравий ефект слова, вони загалом відповідають дійсності. Попри більш, ніж двохсотлітні зусилля істориків та етнологів залишаються неясними і роки виходу Русі на історичну сцену протягом ІХ ст., і передуючі ІХ століттю часи розвитку східно­слов’янської етнокультурної спільності (чи кількох спільнос­тей), і обставини складання переддержавних утворень, не ка­жучи вже про жодні деталі чи подробиці, і, власне, — саме створення державності.

Існують дві основні концепції походження терміну Русь, одна поширена в нашій старій науці, від назви річки Рось, ін­ша — в науці сучасній, вітчизняній і світовій. Не буду входити в деталі, скажу лише, що за законами лінгвістики в слові Рось «о» ніяк не могло перейти в «у». Та й перший наш літопис (з тих, що дійшли до нас) недвозначно вважає Руссю варягів: «варяги, ныне зовомая Русь»; про це ж свідчить текст Бертинських анналів 839 р. — перша датована згадка про ту Русь. Так само розповідь Константина Багрянородного про збирання русами данини у Наддніпрянщині, називає панівну верхівку (варягів) Руссю, а підлеглих їм людей слов’янами. Протягом кінця 10 і наступних століть ім’я Русь поширилось на східних слов’ян. Це лише одна із складностей вивчення історії східного слов’ян­ства у ІХ і Х століттях.

Труднощі й незрозумілості у текстах давньоруських пам’я­ток пов’язані із незадовільним станом і неясним змістом фраг­ментів багатьох приступних історикам джерел. Неясним для дослідників, бо люди ХІ чи ХІІ століть чудово розуміли, про що йдеться в джерелах.

Переважна більшість згадок про Русь ІХ ст.

З Бертинських анналів, складених єпископом Пруденцієм в 30-х роках ІХ ст., стало відомо, що якесь руське посольство побувало спочатку (у 838 р.) в Константинополі в імператора Феофіла (829-842), а далі в Інгельхаймі у франкського короля Людовіка Благочестивого (814-841). У 839 р. при дворі Людо- віка з'явились посли від Феофіла Феодосій і Феофан, котрі принесли дарунки від імператора і грамоту з пропозицією під­твердити дружні стосунки між двома країнами. Разом з грець­кими дипломатами до Інгельхайма прибули якісь «руські» пос­ли, що побували перед тим у Константинополі й поверталися додому далеким кружним шляхом. Пруденцій розповів про уро­чистий прийом Людовіком візантійських послів 18 травня 839 р. З його оповіді дізнаємось, що Феофіл послав разом із своїми дипломатами якихось людей, котрі сказали, що їх народ звуть «рос» і яких, згідно їхнього твердження, їх цар на ім'я Хакан відправив до грецького імператора «заради дружби»^[1].

Далі хроніка Пруденція повідомляє, що Феофіл просив Лю- довіка доброзичливо поставитись до русів, надати їм охорону і можливість безпечно дістатися до своєї країни, бо руські дипло­мати боялись повертатися додому тим самим шляхом, яким потрапили до Константинополя, оскільки вони ішли «серед вар­варів, досить жорстоких і диких племен». Деякі історики гадали, що йшлося про кочові племена угрів, незліченні орди яких у ті часи перебирались з Азії до Подунав’я.

Людовік дав аудієнцію послам русів, під час якої вони за­явили королю, що є «свеонами», тобто шведами. У вітчизняних джерелах їх, так само, як інших скандинавів, називали варягами. Руських дипломатів запідозрили в шпигунстві — і затримали до встановлення справжньої мети їхнього прибуття до Інгельхайма. Людовік написав Феофілу, що коли з’ясується невинність русів, він або відпустить їх додому або відішле назад до Константи­нополя: хай їхню долю вирішить імператор. На цьому Пруден- цій уриває свою розповідь про руських послів, і навряд чи коли- небудь історики дізнаються про їхню, до того не відому в дер­жаві франків, країну, та й про подальшу долю тих послів. На­самперед, постає питання: чому царя русів звали «хаканом»? Чому його представляли якісь шведи?

Із східних джерел відомо, що з ІХ ст. арабські й персидські історики й географи часом називали «хаканом» (каганом) «ца­ря», тобто головного вождя союзу племен русів^[2]. Напевне, цей титул був запозичений у сиву давнину від аварів, кочовиків, що прибули до Південно-Східної Європи в середині ѴІ ст. н. е. Або в ІХ-Х ст. від хозарів, котрі також називали своїх царів хака- нами. Важливо відзначити, що титул «каган» в ХІ ст. прикла­дався самими русами до великого князя київського. Митропо­лит Іларіон у «Слові про закон і благодать» (30-і роки ХІ ст.) увінчав ним хрестителя Русі Володимира Святославича^[3].На Русі називали каганом і його сина Ярослава. Тому найприроднішим буде думати, що хакан Бертинських анналів міг бути варязьким конунгом у Києві чи ще десь на півдні майбутньої Київської Русі.

Шведське ж походження послів від руського хакана до Ві­зантії уявляється мені природним. Із текстів пізніших угод Русі з Візантією 907, 911 і 944 рр. відомо, що серед послів Давньо­руської держави до Візантії бували люди з скандинавськими іменами^[4]. Адже скандинави, варяги, на Русі були не лише князя­ми, княжими дружинниками і найманими воїнами, а й часом використовувались як дипломати, ймовірно, ті з них, хто знав іноземні мови й умів вести переговори.

На цьому свідчення Бертинських анналів уривається. З ньо­го можемо зробити висновок, що якийсь варязький конунг на­діслав послів до можновладців тогочасного світу, аби зав'язати стосунки. А звідки вони прийшли, ніхто не знає, та вже й не дізнається. Наші історики, починаючи з середини 19 ст., пропо­нують визнати тих послів представниками якогось варязького ватажка, що отаборився чи то в Наддніпрянщині, чи то в При- азов'ї. Як бачимо, для визначення часу заснування хоч яко­гось державного утворення на Русі ця історія ніяк не підходить.

Повідомлення ж Бертинських анналів про те, що візантій­ський імператор на свій лад піклувався про руських послів, свід­чить, що могли існувати якісь стосунки між імперією й їхньою країною (гіпотетичним Київським князівством?). До Константи­нополя руське посольство прибуло не пізніше осені 838 р., ще до закінчення навігації по Чорному морю, бо пізньої осені чи зимою водним шляхом туди було не дістатися. Посли і купці звичайно потрапляли до столиці Візантії по воді або суходолом, адже в степах Північного Причорномор'я на них чатували хижі кочовики. Мета посольства 838 р. залишилась науці невідомою. Деякі вчені початку ХХ ст. (В.Й. Ключевський, О.О. Шахматов) висловлювали сміливе припущення, ніби руси намагались уклас­ти союзну угоду з імперією. Більш реальною уявляється думка Г.Г. Літавріна, що посольство 838 р. просто започаткувало дип­ломатичні відносини між Руссю і Візантією^[5].

Кілька слів про хронологію Повісті временних літ і Новго­родського першого літопису молодшого ізводу, де й містяться перші згадки давньоруських джерел про Русь. Історики вже давно встановили що хронологія Повісті й інших літописів аж до часів князювання Ярослава дуже й дуже приблизна, тому сама вже дата 862 р. (прихід князів-варягів на Русь) потребує уточнення. Вона невірна, що доводиться уважним читанням Повісті. Така приблизна хронологія народилася тому, що перші літописні ізводи (що не збереглися до наших днів) Найдавніший і два Печерські ХІ ст. писалися, як вважають вчені, без позна­чення дат. А головним джерелом відомостей про Русь ІХ ст. був фольклор: народні перекази, дружинні пісні й легенди, що по­трапили до літописів.

Ні в давньоруських ні у візантійських джерелах немає згадок про руське посольство 838-839 рр. Не знав про нього і Нестор, інакше б не написав у своїй праці: «Наченшю Михаилу^[6] царствовати, нача ся прозывати Руска земля. О семь бо увѣдахомъ, яко при семь цари приходиша Русь на Царьгородъ, яко же пишется в лѣтописаньи гречьстемь. Тѣм же отселе поч­нем и числа [лік рокам] положимъ...»^[7] Ці слова вписані Несто­ром під 852 р., яким і відкривається датована частина його По­вісті. Згідно переконання літописця, похід на Царгород визначив початок історії Давньоруської держави. Сучасні історики також розглядають згаданий першим нашим істориком напад Русі на Візантію як подію світового значення. Стаття прив’язана до часів правління імператора Михаїла (вступив на престол 842 р.) і походу Аскольда на Константинополь (860 р.). Тут я частково солідарний з депутатами нашого парламенту, котрі її й пропо­нували як дату початків Русі. Але ж час той минув кілька років тому. З ювілеєм і росіяни і ми спізнились.

Похід Аскольда на Царгород дійсно знаменував початок давньоруської історії, став ключовою подією в житті Русі.

Цей похід руського флоту на Константинополь описаний Нестором під 866 р.: «Иде Асколдъ и Диръ на Греки, и прииде въ 14 лѣто Михаила цесаря. Цесарю же отшедшю на огаряны, и дошедшю ему Черные рѣки, вѣсть епархъ посла к нему, яко Русь на Царьгородъ идеть, и вратися царь»^[8]. Дослідники вста­новили, що літописна розповідь про напад раті Аскольда й Діра на Царгород побудована на майже дослівному перекладі уривку з візантійської хроніки Симеона Логофета, запозиченого не безпосередньо з її давньослов'янського перекладу, а з якогось зведення світової та руської історії, можливо, з «Хронографа по великому изложению». Але лише наш літопис пов'язує похід з іменами київських князів Аскольда і Діра^[9].

Нестор продовжує розповідь про похід русів на Царгород таким чином: «Си [руси] же внутрь Суду^[10] вшедше, много убий­ство крестьяномъ створиша, и въ двою сотъ корабль Царьградъ оступиша»^[11]. «Повість временних літ» розповідає, як імператор Михаїл з великими труднощами зумів пробратися в обложену з усіх боків русами столицю і намагався налагодити оборону. Далі у літописі Нестора іде текст, тотожний візантійській хроніці Продовження Георгія Амартола: «Цесарь же едва въ градъ вниде, и с патреярхомъ съ Фотьемъ къ сущей церкви святѣй Богородицѣ Влахѣрнѣ всю нощь молитву створиша, та же божественую святы Богородиця ризу с пѣсними изнесъше в море скут [тканину] омочивше. Тишинѣ сущи и морю укротив- шюся, абье буря въста с вѣтромъ, и волнамъ вельямъ въстав- шемъ засобь, безбожныхъ Руси корабли смяте, и к берегу при- верже, и изби я, яко мало ихъ от таковые бѣды избѣгнути и въ свояси возъвратишася»^[12]. Насправді, як вчені дізналися з того­часних візантійських та західноєвропейських джерел, рейд русь­кої ескадри до бухти Золотий Ріг у 860 р. завершився щасливо для Аскольда.

Як і слід було очікувати, першими на напад руської ескадри відгукнулися візантійські сучасники. Про вторгнення русів до бухти Константинополя з наступною висадкою воїнів на берег повідомляє в двох проповідях (гоміліях) 860 р. і «Окружному посланні», датованому кінцем 866 — першою половиною 867 р., глава грецької церкви патріарх Фотій^[13]. Його свідчення, при всій їх тенденційності, заслуговують на довір'я, адже Фотій був безпосереднім і активним учасником подій 860 р. Узагальнена візантиністами інформація цих джерел виглядає таким чином^[14].

На світанку 18 червня 860 р. до Константинополя несподіва­но наблизився ворожий флот чисельністю, за різними джерела­ми, від 200 до 360 легких кораблів (моноксилів). Нападники прийшли з півночі, здолавши чималу відстань. То був «скіф­ський» народ, що до того не мав слави і вважався «малознач­ним», проте досяг великих воєнних перемог над сусідами і насмілився випробувати свою силу, напавши на саму столицю імперії. Озброєння і організація війська цих «варварів», на дум­ку Фотія, були примітивними, їх головною силою були хороб­рість і лють. Руські ладді безперешкодно підійшли до берега і висадили десант, що одразу почав облогу міста з усіх боків. У своїй першій гомілії Фотій яскраво і схвильовано описав гріз­ного й доти небаченого ворога: «Г оре мені, що бачу народ жор­стокий і дикий, що безкарно обступив місто і грабує передмістя, все губить, все нищить: поля, житла, стада, худобу, жінок, дітей, старців і юнаків, — все віддає мечеві, не слухаючи ніяких зой­ків, нікого не милуючи»^[15]. Якщо залишити без уваги звичні для візантійської ораторської прози словесні кліше щодо жорстоко­сті й немилосердя будь-якого ворога, то варто визнати, що перед нами яскраве і емоційне враження від війська Аскольда людини, котра багато бачила на своєму віку.

Свідчення патріарха підтверджуються також візантійськи­ми хроніками Х ст., зокрема хронікою Продовжувача Феофана. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон (початок ХІ ст.) твер­дить, ніби руси^[16] мали 360 суден і пішли додому «з тріумфом». Про цей набіг Русі на Константинополь згадує в листі до візантійського імператора папа Ніколай І, якому був відомий і наступний похід русів на Кавказ^[17]. За свідченням «Історії Таба- ристану», в правління еміра Хасана (864-884 рр.) якісь руси напали на Абесгун у південній частині Каспія, але зазнали нев- дачі^[18]. Нікіта Пафлагонський, молодший сучасник набігу Аско- льда, так описує напад руських воїнів на Візантію: «В цей час кровопивчий народ скіфів^[19] прибув Чорним морем до Босфору і, розграбувавши всі села й монастирі, спустошив й острови, що близько лежали до Константинополя, розікрав всі сосуди і май­но, і піддавав смерті взятих до полону людей. З варварською жадібністю і люттю кинувшись на патріарші монастирі, вони захопили все їх добро, двадцятьох двох вірних служителів Г ос­пода вони порубали мечами»^[20].

Історики в один голос відзначали, що напад русів на Кон­стантинополь прийшовся на час великих труднощів у суспіль­ному та політичному житті Візантійської імперії. Араби тиснули на неї і з Заходу і Сходу. Напередодні навали флоту Аскольда імператор повів 40-тисячне військо вглиб Малої Азії назустріч арабам. Одночасно він послав майже увесь свій флот до острова Кріт для боротьби з піратами, що стали тоді господарями Середземного моря і грабували візантійські торговельні кораблі. Місто залишилось майже беззахисним, і в разі ворожого нападу городяни могли сподіватись не стільки на нечисленну залогу, скільки на могутність оборонних стін Константинополя, яких до того не зміг здолати ніхто^[21]...

Вчені звернули увагу також на те, що велетенський залізний ланцюг на численних поплавках (звичайно він перегороджував шлях судам до Золотого року) того червневого ранку 860 р., коли руські ладді наближались до Константинополя, не був напнутий, і тому Аскольдові човни безборонно увійшли до бухти. Здається, це єдиний випадок в історії Візантії, коли з невідомої причини ланцюг не був піднятий при наближенні ворожих суден. Навіть коли 1453 р. турецький султан Мухаммад оточив конаючий вже Константинополь, то й тоді греки встигли ланцюгом зачинити вхід до Золотого Рогу. Тому є підстави вважати, що Аскольд мав якихось спільників (чи інформаторів) у візантійській столиці.

В той час імператор Михаїл із військом перебував у поході проти арабів, тому вороги, не зустрівши опору, обложили з усіх боків Константинополь, розграбували передмістя, захопили в полон і убили багатьох жителів. Імператор, що одержав від епарха, котрий охороняв столицю, повідомлення про напад русі, перервав свій похід і спішно повернувся до Константинополя. Він молився разом із патріархом у Влахернському храмі. Нестор повідомляє, що коли в море занурили святиню: покров (мафо- рій) Богородиці, який зберігався в тому храмі, піднялась буря, що ніби згубила флот Русі, а самі нападники були розбиті^[22]. Однак візантійські очевидці подій 860 р. ані словом не згадують про бурю, — та й якої шкоди вона могла заподіяти нападникам на суходолі та їхнім легким кораблям, витягнутим, поза сумні­вом, на берег! Немає підстав говорити й про поразку, начебто завдану русам греками, — для цього залога Константинополя була надто нечисленною, та й складалася з резервістів і старих солдатів.

Уважно вивчивши свідоцтва сучасників, історики прийшли до думки, що сторони зав'язали мирні перетрактації. Аскольд і його воєводи, мабуть, переконалися в неможливості здолати гігантські стіни міста^[23], а імператор, ймовірно, почувався тоді безсилим відкинути вороже військо. Переговори між сторонами привели до укладення мирної угоди. У своїй другій гомілії Фо­тій згадує, що руси заволоділи «незліченними багатствами». Напевне, Аскольд одержав великий викуп, завдяки чому зняв облогу Константинополя і залишив візантійську територію. Про ту угоду, текст якої залишився невідомим, глухо згадує кілька візантійських джерел, зокрема, Константин Багрянородний у життєписі свого діда імператора Василія І^[24].

Отже, текст чи хоч би загальний зміст першого міжнарод­ного договору Русі з імперією залишився невідомим науці. Лише, виходячи з тексту угоди іншого київського князя Олега з греками^[25], можна спробувати уявити Аскольдову. Ймовірно, Ві­зантія зобов’язувалась сплачувати Русі щорічно певну суму грошей, а Русь надавати за це військову допомогу імператорові. Русько-візантійська угода 860 р., мабуть, забезпечувала вигоди руським купцям на торгах Візантії, а грецьким на Русі. Можна припустити, що ця угода відновлювала порушену війною давню русько-візантійську торгівлю і регламентувала її. Можливо, низ­ка пунктів угоди Аскольда була підтверджена через півстоліття в договорі Олега з греками 907 р.

Дехто з істориків дійшов висновку, що похід русі на Кон­стантинополь був учинений самим лише Аскольдом, котрий, ймовірно, княжив у Києві одноосібно до кінця 60-х або до початку 70-х років ІХ ст. У цьому випадку Дір був наступником Аскольда. У своїх «Промивальнях золота» (створених у 943­947 рр.) арабський письменник Масуді повідомляє: «Перший серед слов’янських царів є ад-Дір, він має велелюдні міста і багато населених земель. Мусульманські купці прибувають до столиці його держави з різного роду товарами»^[26]. Про Аскольда Масуді не згадує.

Встановлено, що Масуді користувався в основному творами своїх попередників ІХ ст. Цікаво відзначити, що він не знав своїх київських сучасників Олега й Ігоря, зате написав про Діра і підвладні йому землі як про добре відомий факт. Це не дивно, бо саме в ІХ ст. арабські й узагалі мусульманські купці були частими гостями Східної Європи. На думку В.В. Мавродіна, Дір княжив у Києві в 70-х — 80-х роках ІХ ст.^[27]

Інші історики, виходячи з того, що літописці віддають пере­вагу Аскольду перед Діром (називаючи його завжди першим), думають, що саме Аскольду належала сумнівна честь зустрічі з Олегом і загибелі від його руки. Як би там не було, навряд чи Аскольд і Дір були співправителями — ними їх зробили народна традиція та історична пам'ять. Їхні імена, мабуть, поставив поруч народний переказ.

У Повісті временних літ і Новгородському першому літо­писі молодшого ізводу вміщено «Казання про закликання варя­гів», що має риси народного, фольклорного переказу з легендар­ними подробицями. Ось текст з Повісті, він досить довгий, але вартий того, щоб навести його принаймні частково. Спочатку під вельми умовним 862 р. у цьому джерелі йдеться про те, що північно-східні слов'яни (словени), що жили поблизу озера Іль­мень, і тамтешні угро-фіни спершу вигнали за море (Балтій­ське) варягів, котрі обклали їх даниною, але потім зажурилися, бо почали сваритися між собою. Тоді вирішили вони покликати собі в правителі тих самих варягів, мовивши їм так: «Земля наша велика и обилна, а наряда [порядку] в ней нѣтъ. Да поидѣте княжить и володѣть нами». Прийшло троє братів, Рюрик, Трувор і Синеус, вокняжились в Новгороді, Білоозері й Ізборську. По смерті братів князем залишився Рюрик., що став роздавати своїм мужам гради, серед них Полоцьк і Ростов^[28]. Так начебто почала створюватись Руська держава. Цей, 862 рік нашими російськими сусідами даремно проголошений «годом рождения российской государственности».

Освіченому історикові не може не кинутися у вічі легендар­ний, суто фольклорний характер літописної статті 862 р., в якій є великі історичні неточності. По-перше, Новгорода в ті часи не було, він виникне лише в 10 ст.,^[29] по-друге, археологам не по­щастило віднайти хоч якісь рештки діяльності братів варягів на Білому озері й Ізборську. Взагалі Трувора й Синеуса просто не розгледіти на сторінках джерел^[30]. Однак петербурзький архе­олог А.М. Кирпічніков запропонував вважати, ніби Рюрик сів у Ладозі, а саму Ладогу — стольним градом уявної для того часу «Российской державы». По-третє, в основному тексті Повісті временних літ (що звичайно видається за другою редакцією 1116 р.) Ладоги взагалі немає. Гіпотезу щодо існування третьої редакції Повісті (в якій Ладога присутня) запропонував голов­ний авторитет в літописанні академік Шахматов^[31]. На багатьох вчених ця третя редакція, принаймні, в частині за ІХ ст. справ­ляє враження реконструкції, можливо, й пізньої.

Розповідь про закликання варягів у першій половині ХѴІІІ ст. була покладена до підвалин так званої Норманської теорії виникнення Давньоруської держави. Її авторами були вчені німці, члени російської Імператорської Академії наук, Шлецер, Міллер і Байер. То сталося в часи Ломоносова. У пов­ній відповідності з текстом статті 862 р. про закликання варя­гів (підкреслю це!) вони й винайшли теорію, за якою Давньо­руська держава ніби створена трьома братами варягами. Неупе- реджений розгляд статті 862 р. свідчить, що там якщо й ідеться про започаткування чогось, то не Русі, а династії Рюриковичів. Імперській Росії у 1862 р. це подобалось,хай навіть династія Романових і не мала до неї стосунку. Останній Рюрикович на російському престолі, син Івана Грозного Федір, помер бездіт­ним у 1598 р., і династія перервалась. То навіщо нинішній Росії відзначати ювілей чужоземної династії, що вже 400 років як вимерла?

Одразу по створенні Норманської теорії руські вчені й діячі культури почали палко критикувати і ганити її. Їх можна зро­зуміти. Виходить, що північно-західні слов'яни були, виявляє­ться, нездатними до власноручного творення державності. Най­активнішим серед руських інтелектуалів був академік Ломоно­сов. Він не те що просто критикував Норманську теорію, а про­бував битися в Академії наук з німцями, що її створили. Для чого носив з собою ціпок. Не раз бував і битий німецькими вче­ними колегами. Тоді запровадили в Академії посади приставів, які розбороняли вчених мужів. Чи не нагадує всім нам це ниніш­ню ситуацію в нашій Раді та й у багатьох інших парламентах?

Вже в нові часи історики, і не тільки радянські,а ще й ро­сійські дореволюційні, намагались по-різному витлумачити вразливу з погляду історичної критики статтю літопису 862 р. Академік Д.С. Лихачов взагалі вважав її пізньою вставкою до Повісті временних літ, а В.Т. Пашуто запропонував вважати її розповіддю про те, як слов'яни і неслов'яни Півночі Східної Єропи уклали договір (ряд) з варягами, щоб ті збройно служили їм. Рюрик скористався чварами в середовищі місцевого населен­ня, захопив владу і став першим князем Русі. Звернення до одного з сильних загонів варягів, що на той час, мабуть, вже отаборились в тій окрузі^[32], було, з одного боку, засобом захисту від «находників» і тих же скандинавів, що осідали в окрузі, а з іншого — спробою формування надплемінних інститутів влади. Нещодавно було зроблено вдалі спроби реконструкції основних положень тієї угоди з варягами, яка укладалась в умовах кон­фронтації між племінними об'єднаннями слов'ян і угро-фінів на тлі присутності скандинавів у Ладозько-Ільменському регіоні^[33].

З неупередженого, об'єктивного прочитання джерел і праць істориків останніх років можна зробити висновок, що прийшлі варязькі конунги сіли на підготовлені попереднім розвитком тамтешнього суспільства елементарні державні структури й очо­лили їх. Скандинави не могли принести державність на Русь вже тому, що у них самих її не існувало, вона тільки но зарод­жувалась. Мине ще більше ста років, аж коли в Швеції чи Нор­вегії виростуть перші державні й територіальні об’єднання. І вони залежатимуть від Руської держави, а не Русь від них. Простіше кажучи, скандинави в середині ІХ ст. стояли на ста­діально нижчому суспільному рівні, ніж східні слов’яни. Вирів­нювання тих стадій суспільної еволюції помалу відбудеться протягом ХІ ст. Слід врахувати й те, що скандинавів на Русі зав­жди було мало, занадто мало, для того, щоб вони могли і зби­рати данину повсюдно, і бути посадниками у всіх великих і ма­лих містах країни, і чинити суд на всій Руській землі. Чи не від­разу варяги почали розчинятися в слов’янському морі, так що за часів князюваня Ярослава Володимировича в Києві про них уже й не чутно.

Тим часом, сам рік закликання варягів — 862-й — зовсім не є безсумнівним. Я вже згадував про те, що більшість літописних дат раннього часу, десь до середини князювання Ярослава Мудрого (30-і роки ХІ ст.) дуже приблизні. Лише деякі з них можна перевірити за допомогою руських та іноземних джерел. До них належить і 862-й рік. Перевірка робиться просто. Отже, за літописом 862 р. є роком закликання варягів на Русь. А через чотири роки, у 866-му, воєводи Рюрика, варяги Аскольд і Дір, ідуть з Києва походом на Царгород. Про це розповідають літописи. Але дата того походу невірна. З візантійських джерел нам відомий справжній рік і день того походу Аскольда у 860р.: місяць червень, 18 число, і навіть час дня, світанок, коли його ладді увійшли до Золотого Рогу. Тоді, якщо між обома подіями пройшло чотири роки, прихід Рюрика з братами на Русь слід датувати не 862, а 856 роком! Так з наукового погляду сумнівно виглядає ювілей «1150-летия Российского государства»!

Ось звідки в нинішній Росії виводять початки державності. Тим часом, у статті 862 року саме про утворення Русі, Руської землі немає ані слова, тоді як у статті 882 р. Руська земля присутня як етнодержавна спільність. Чому ж тоді нині в Москві обрали дату 862 р.? Думаю, тут існувало дві причини. Перша: у 1862 р. в Російській імперії пишно відсвяткували «Тысячелетие России», саме так, не Русі, а Росії. Чиновники з адміністрації російського президента чи ще звідкись не довго думаючи, від­лічили 1150 років від 862 р. І знову, не Русі а Росії. На недавній нашій зустрічі з російськими істориками вони запевнили нас, що не мають до того ювілею жодного стосунку. З ними не ради­лись, як не радились із нами, коли вирішили відзначити наскрізь фальшивий ювілей Софії Київської. Не допомогли звернення істориків і археологів до влади, статті вчених, серед них дуже солідна стаття Олексія Толочка в «Українському історичному журналі», де спростовувались невіглаські вигадки софійських музейщиків... Країні потрібен ювілей, та й годі. Ось це, на мій погляд, друга і, мабуть, головна причина відзначення ювілею в Росії.

У вітчизняній, та й у світовій, науці роком створення дав­ньоруської державності вважається 882-й. Що ж стосується 862 року, то він був часом, коли в північно-західному регіоні Русі утворилось невелике переддержавне об’єднання слов'ян і угро- фінів під проводом найнятого ними на службу варязького ко­нунга. Перерости в Давньоруські державу воно не могло (бо це був лише клаптик її майбутньої величезної території), а стало лише одним із вогнищ її майбутнього складання. Але не голов­ним. Головний осередок творення давньоруської державності виник на Наддніпрянщині, і першим свідченням того є історія Кия, Щека і Хорива.

Отже, систематичні відомості щодо народження й еволюції державності на Русі починаються в літописі з 80-х років ІХ ст. Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шля­ху державного будівництва в середовищі східного слов’янства. В 882 році (умовному, як і всі інші дати літопису за ІХ ст.), зібравши велике військо, до складу якого входили «варяги, чудь, словѣни, меря, весь, кривичи», Олег прийшов до Києва, усунув Аскольда і Діра (за версією літописців обоє одночасно правили в Києві) і проголосив Київ столицею новонароджуваної держа­ви: «Се буди мати градом Русьскимъ»^[34]. Тому у вітчизняній і світовій науці 882 рік з певними застереженнями і дещо умов­но вважають роком започаткування давньоруської державності. Певна річ, держави не створюються за одну мить чи рік, коли не йдеться про винятки (імперія Олександра Македонського). Тому якщо навіть 882 рік і є не приблизним, а точним, він все ж таки знаменував собою лише перші кроки на шляху творення давньо­руської державності.

Головний сенс і значення того, що сталося на Наддніпрян­щині близько 882 р., це незаперечний факт об’єднання слов’ян­ського Півдня з угро-фінською, слов’янською і, певною мірою, скандинавською Північчю. В ранньому середньовіччі подібні речі важили особливо багато. Роз’єднаність північних і півден­них областей Східної Європи в більшій частині ІХ ст. чітко ви­мальовується писемними і матеріальними (археологічними) дже­релами.

«На початку ІХ ст. політичне життя східного слов’янства виступає перед нами роз’єднаним на два відособлених світи: південний, руський, і північний, варязький. Південний втягну­тий до кола візантійських і хозарських відносин і... виходить з глушини племінного побуту на нові шляхи бойового і тор­говельного міжнародного життя. Утвердження слов’ян у ба­сейні Ілменського озера і по Волхову до Ладодзького озера вивело їх через розсунуту ними фінську масу на шляхи безпо­середніх стосунків із скандинавами»^[35]. У цих яскравих словах О.Є. Преснякова чимало суб’єктивного. Та загальна тенденція процесу спільного розвитку слов’янського і балтського світів визначена ним вірно.

Після свідчень про будівництво Олегом міст і встановлення данин («Се же Олегъ нача городы ставити, и устави дани словѣномъ и кривичемъ и мери,и устави варягом дань даяти от Новагорода...») літописи малюють картину поступового і послі­довного поширення центральної влади Києва на землі східно­слов’янських племінних княжінь: «Поча Олегъ воевати деревля- ны, и, примучив а, имаше на них дань по чернѣ кунѣ»^[36]. Далі настала черга сіверян і радимичів. Спочатку до складу держави, що формувалась навколо Києва, увійшли південнослов’янські (за виключенням радимичів) племіні союзи і княжіння. Адже давньоруська державність та її історія в ІХ — першій половині Х ст. складалась в основному на південних землях. Як образно мо­вив свого часу Б.О. Рибаков, тоді «історія робилась на Півдні!».

Землі приєднуваних до Києва племінних утворень відразу ж «одержавлювались», насамперед, шляхом поширення на них систем стягання данини і повинностей, адміністрації та судо­чинства. Незабаром по утвердженні в Києві Олег, згідно літо­писів, обкладає даниною спочатку древлян, далі сіверян і ради- мичів^[37]. На думку О.О. Шахматова, в Початковому ізводі 1095 р. читалось, що в часи Олега до держави були на якийсь час приєднані уличі^[38]. А далі літописці неначе забувають про Олега і знов згадують про нього в описі грандіозного походу Русі на Греків у 907 р.

Надам слово Несторові: «Иде Олегъ на Грекы, Игоря оста­вив Киевѣ, поя же множество варяг, и словенъ, и чюдь, и сло- вене, и кривичи, и мерю, и деревляны, и радимичи, и поляны, и сѣверо, и вятичи, и хорваты, и дулѣбы, и тиверци, яже суть толковины... И съ сими со всѣми поиде Олегъ на конех и на кораблех, и бѣ числомъ кораблей 2000»^[39].

При явному фольклорному забарвленні наведена мною частина літописної статті 907 р. заслуговує на довір’я дослід­ників. Похід величезного руського війська на Константинополь став важливою міжнародною подією, що мала справити вплив на сусідів, насамперед на Візантію та Болгарію. Вже самий перелік представників давньоруських племен, що взяли участь у поході під проводом Олега, свідчить про те, що він грунтовно підготувався до війни. Київський князь, певно, заручився під­тримкою Болгарії, скориставшись із антивізантійських настроїв царя Сімеона. Суходільне військо Олега (одна його частина рухалась, як сказано Нестором, «на конех»), не зустрічаючи, мабуть, опору пройшло до рубежів Візантії землею Болгарії. В той самий час руська флотилія^[40] безборонно підійшла до Кон­стантинопольської бухти. Коли князь на чолі флотилії «прииде къ Царюграду, Греци замкоша Суд, а град затвориша»^[41].

«Суд» — затока Золотий Ріг, що відділяла від Константино­поля його передмістя Г алату. З давніх часів у випадку небезпеки затока зачинялась велетенським залізним ланцюгом. Читаємо про нього в знаменитому путівникові по Константинополю: «Ланцюг — частину його можна й тепер побачити у дворі церкви св.Ірини (теперішній артилерійський музей) — був протягнутий між Галатою і Стамбулом через Золотий Ріг. Оби­два його кінці були прикріплені до двох башт, які стояли на берегах бухти, і тягар ланцюга, що заважав проходові суден, підтримувався бакенами». Залишки башт збереглись до ХХ ст. і досліджені археологами^[42]. Одна з перших згадок про той веле­тенський ланцюг у візантійському джерелі відноситься до 717 р. Про нього писали згодом грецькі історики Лев Диякон (Х ст.) і Георгій Кедрен (ХІ ст.)^[43]. Давньоісландська сага про зятя Яро­слава Мудрого Харальда теж згадує ланцюг, що захищав Золо­тий Ріг від ворожого флоту^[44].

За прикладом візантійців водні шляхи почали перегороджу­вати інші народи. Застосування подібних споруд на скандинав­ській Півночі засвідчено древніми сагами (для часів ХІ-ХІІ ст.), і це легко зрозуміти: адже примхливі обриси Скандинавського півострова з безліччю островів, незліченними фіордами і гирла­ми великих і малих рік створювали зручні умови для цього.

Золоторізький ланцюг було майже неможливо подолати. Цю надзвичайно велику і міцну захисну споруду не змогли зруйнувати навіть турецькі інженери під час облоги Константи­нополя величезним військом султана в 1453 р. Лише одного разу, 1204 року, як повідомляє новгородський літописець, під час штурму Царгорода хрестоносці «пришедъше въ Судъ, замкы железныя разбиша, и приступивъше къ граду»^[45]. Пізній (ХѴІ ст.) Львівський літопис пояснює, що ці замки — не що інше, як ланцюг. Однак ця звістка пізнього літопису викликає сумніви. Не змогли подолати циклопічний ланцюг і корабельники Олега. Тоді князь вдався до хитрощів: «И повелѣ Олегъ воемъ своимъ колеса издѣлати и воставляти на колеса корабли. И бывшю покосну вѣтру, въспяша парусы с поля, и идяше къ граду. И ви- девшѣ греци и убояшася... »^[46].

Поставивши свої легенькі судна на платформи із запряже­ними в них конями чи волами, Олег із своїм флотом обійшов ланцюг і наблизився до мурів Константинополя. Візантійська столиця була обнесена циклопічними стінами, яким на той час налічувалось вже кілька століть. Жоден ворог не міг їх подола­ти. Не зміг би зробити це й Олег. Адже руси в ті часи не вміли облягати й тим більше штурмувати добре укріплені фортеці. Навчаться вони цьому лише в кінці ХІІ ст. Та греки цього не знали. Почались переговори, після яких було підписано мирну угоду, зміст якої в літописі викладено стисло і надзвичайно сприятливо для Русі: «И заповѣда Олегъ дань даяти на 2000 корабль, по 12 гривенъ на человѣкъ, а въ корабли по 40 мужь»^[47].

Далі у Повісті временних літ переказується текст поперед­ньої русько-візантійської угоди, укладеної в Царгороді 907 р. Ця угода буде підтверджена в 911 р., знову таки в Константинополі, на що вказують початкові слова літописця в розповіді про неї: «Посла мужи свои Олегъ построити мира и положити ряд [договір] межю Русью и Грекы, и посла глаголя... >>^[48]

Після стислого викладу змісту русько-візантійського мирно­го договору 907 р. іде розповідь про те, як саме він укладався і затверджувався. Вимоги Олега викладені в літописі коротко і конкретно. Крім данини по 12 гривен «на ключъ» (останніми роками дослідники вважають, що йшлося про кермо ладді, тобто гривни давали на човен, в якому сиділо сорок воїнів), обумов­люється сплата данини Візантією «на рускыа грады: первое на Киевъ, та же на Чернигов, на Переаславль, на Полтѣскъ [По­лоцьк], на Ростов, на Любеч и на прочаа городы; по тем бо городомъ седяху велиции князи, под Олгом суще». В угоді 907 р. забезпечувались права руських купців і дипломатичних агентів у Візантії: утримання протягом шести місяців, безмитна їх торгівля, зобов’язання греків споряджати руські судна на зворотний шлях і постачати їх продовольством. Обумовлюва­лось, що руські люди мали жити на постоялому дворі в кварталі св. Мами^[49].

На закінчення розповіді про події 907 р. Нестор описує затвердження угоди обома сторонами. Грецькі імператори Лев і Олександр цілували хрест, «а Олга водивше на роту [присягу] и мужи его по Рускому закону, кляшася оружьемъ своим, и Перуном, богомъ своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ, и утвер- диша миръ. И приде Олегъ к Киеву, неся злато, и паволоки, и овощи, и вина, и всякое узорочье. И прозваша Олга — Вѣщий: бяху бо людие погани [язичники] и невѣгласи»^[50].

Остаточний текст угоди було ухвалено в 911 р.^[51] Вписаний до Повісті временних літ переказ тексту русько-візантійської угоди 911 р. набагато повніший і детальніший від тексту дого­вору 907 р^[52]. Вона регламентує відносини між Візантією і Руссю, забезпечує права руських людей на ринках імперії, передбачає вільне наймання руських воїнів у грецьке військо, забезпечує розв’язання суперечок торговельного характеру та ін. Угода 911 р. ґрунтується на нормах візантійського і руського права^[53]. Природно, що язичники-руси присягались своїми богами, на­самперед Перуном, якого частина вчених вважає києво-полян- ським богом, та Волосом, «скотьемъ богомъ». Важливо відзна­чити, що воїнство Олега принесло клятву на зброї. Цей звичай був поширений у тогочасних слов’ян, зокрема болгар в ІХ-Х ст. За свідченням західноєвропейських джерел, болгари, коли зби­рались присягнути, клали перед собою меч і на ньому клялись.

Отже, роком започаткування давньоруської державності сучасна наука вважає 882-й. З того часу розпочалося об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, зростання території держави, зародження нових суспільно-економічних відносин. Наступники Олега, особливо Ольга та її онук Володимир, докладуть зусиль до згуртування слов’янства, поширення влади Києва на всі землі східних слов’ян. Вони будуватимуть міста і фортеці, зміцнюватимуть кордони країни, опікуватимуться ремеслами і торгівлею. В десяте століття Русь вступить однією із головних світових країн доби середньовіччя.

3.