ЗАКЛЮЧЕНИЯ

Висвітлюючи тему даної праці ми виходили із положень, котрі вже давно стали для більшості спеціалістів по даній проб­лематиці загальноприйнятими:

«З епохи бронзи степові та лісостепові простори Євразії ста­ли колискою кочового скотарства.

...чистих кочівників, тобто степових народів, єдиним типом господарювання яких являється кочове скотарство, взагалі не існу­вало і навіть практично не могло існувати.

...«симбіоз» кочового та осілого населення навіть на цій «військовій» стадії мало-помалу налагоджувався, так як він був абсолютно необхідний кочовикам та вигідний землеробам».^[104]

Це В ПОВНІЙ мірі ВІДНОСИТЬСЯ І ДО епохи Існування першої східнослов’янської держави та її взаємовідносин із неспокійними південними степовими сусідами починаючи з непростих контак­тів із населенням та елітою Хозарського каганату (Рис. 94) g закінчуючи глобальною катастрофою 40-х років XIII ст. (Рис. 95 96). При цьому слід враховувати і те, що Русь, як соціально стратифіковона країна, будувала політичні відносини на рівні по­літичних структур феодального суспільства, а кочівники північно- причорноморських степів ще на рівні потестарних структур, лише підходили у своєму розвитку до своєрідної «межі» В про­цесі переходу до власної державності (за виключенням вище­згаданого каганату, котрий у їхньому «світі» займав явно пере­дові позиції у відношенні соціального прогресу).

Це знайшло вираження і у ідеологічних системах тих часів: якщо Київська Русь після прийняття християнської релігії за східною обрядовістю увійшла у тогочасний європейський світ (Рис. 97), то печеніги, торки і половці, а також монголо-татари на етапі завойовницьких походів, залишалися в своїй масі язични­ками. Прикладом цього можуть бути хочаб половецькі кам’яні статуї, широко представлені на причорноморських просторах (Рис. 98). Виключенням із цього ідеологічного ряду було різно- етнічне населення Хозарії, де народні маси також залишалися язичниками, а панівна верхівка послідовно схилялася до ісламу, християнства чи іудаїзму. Але «символ віри» ніяк не впливав на чисельні контакти між землеробами та скотарями, що проявля­лося у цілому ряді цілком об’єктивних свідчень як писемних джерел, так і археологічних реалій.

Зокрема не слід забувати про те, що літописи відмічають не менш як 8 шлюбів відомих князів із доньками половецьких ханів. «Сім’ї були багатодітними і якщо допускати, що у вісьми кня­зівських сім’ях у середньому виростало п’ять синів та доньок, то серед них були близько 40 князів і княгинь напівполовців, а далі— приблизно 200 половецьких онуків. Це родичання скріплювало­ся повторними шлюбами княжичів та княгинь змішаного поход­ження».^[105] Тут мабуть слід навести й конкретні приклади:

- великий князь київський Святополк Ізяславич не дуже рвав­ся у бій проти половців у зв’язку з тим, що був одружений із донькою хана Тугоркана. І хоча той загинув під Переяславлем руським у 1096 р., це не звільнило давньоруського зверхника від певних моральних зобов’язань у відношенні до своєї дружини та g родичів із подніпровського половецького об’єднання — біля Києве- Печерського монастиря зять насипав йому могилу;

- у головного героя «Слова о полку Ігоревім» новгород- сіверського князя Ігоря Святославича одна із бабусь була за походженням половчанка, а хан Кончак під час перебування даного князя у полоні називав його сватом (у 1187 р. відбулося весілля Володимира Ігоревича та доньки Кончака).^[106] Тут навіть можемо зробити ще одне конкретне поточнення: батько згада­ного Ігоря Святослав Ольгович був сином чернігово-сіверського князя Олега Святославича та доньки хана Осолука.

Але, одночасово, нема ніяких достатньо об’єктивних підтвер­джень такої тези як: «По суті справи в XII-XIII ст. Половецька земля (Депгг-і-Кипчак) та Київська Русь складали одну поліцент- ричу державу».^[108] Це вже із області історичної міфотворчості, хоча й цілий ряд топонімів та гідронімів, зібраних ще Д. Расовським, свідчить про проживання представників кочівників на південно- руських землях від їх західних кордонів і аж до самих східних:

- Галицька земля: сс. Печеніжин, Торчиновичі, Печенея та ін.; -Волинська: сс. Торчин, Торки, м. Торчин;

- Київська: рр. Торч (доплив Росі) та Торча (доплив Тікича), Торчанка, сс. Торчиці, Торчин, Торків, Торчеські висоти, урочи­ще Торч, Торчевський степок;

- Переяславська: сс. Мала та Велика Каратуль;

- Новгород-Сіверська: місцевість Торкин, с. Печенюги;

- Рязанська: м. Торчеськ;

- Суздальсько-Ростовська: Слобода Берендеева, поселення Be- рендеєво, Берендееве болото, сс. Торкіно, Торки та інші.^[109]

А тривале протиборство кочівників і східних слов’ян ство­рило підгрунтя для виникнення давньоруських билин (старин) оповідей та казок про «половецьке зло». Воно уявлялося як зби­ральний образ войовничих кочівників у вигляді трьох-, семи- т_а дванадцятиголового змія, який поглинає людей. Половецькі хани які виявляли особливу ворожість до Русі, фігурували у літописах та народних переказах із негативними визначеннями. Водночас існував і позитивний герой із середовища кочівницького світу____________________________________________

він виступав у народних уявленнях як «свій». Так, відповідно до змісту окремих билин, за Руську землю разом билися «задорли- вий» галичанин Дунай, муромецъ Ілля, ростовець Альоша, ряза­нецъ Добриня та волинянин Михайло Козарин. Згідно народних оповідей, вони всі «один одному брати», а тому ні Дунай Доб- риню, ні Добриня Дуная у випадку сварки, скривдити не може — як «рус руса», відзначав у свій час М.

У середньовічну епоху культура кочівників, у котрій значну роль традиційно відігравала військова справа, накопичувала дос­від, котрий приваблював увагу давньоруських воїнів і надавав при­від для певних запозичень. Зокрема, значним попитом користу­вався захисний обладунок кочівників-вершників. Він ідеально від­повідав умовам війни на відкритих місцевостях. На думку A. Kip- пічнікова, давньоруська кольчуга, гостроверхий шолом та шабля походили від обладунків кочівницького світу. Взірці шоломів сфероконічної форми відомі на взірцях половецької скульптури, котра відтворювала риси реального костюму та обладунку кочо­вих народів. Такі шоломи використовувалися поруч із шоломами напівсферичної та яйцеподібної форми, також відтвореними на кочівницьких скульптурних зразках. У давньоруських дружинни­ків, окрім шабель, попитом користувалися сідла, списи та тугі дальнобійні складні луки.^[110]

А вплив давньоруської матеріальної культури на степняків можливо продемонструвати деталями інвентарю поховання так званого Чингульського хана, виявленого на території сучасної За­порізької обл. Тут виявлені, окрім інших знахідок, давньорусь­кі шолом, замки, ножі, окремі тканини, скляні вставки на одязі, ціороке використання срібла із позолотою в оздобленні кінської упряжі зброї, одягу було також характерним для Русі, про що свідчить хоча б опис вбрання князя Данила Галицького під час його урочистої зустрічі з угорським королем Белою IV.^{[111] [112]}

Взагалі ж, на думку П. Толочка, можливо із впевненістю ствер­джувати, що багато представників половецького середовища, як і багато із русів, добре знали мову одні одних. Цьому, як це не сумно відзначати, сприяли чисельні війни між двома народами. В результаті цього, тисячі русів було натуралізовано в степах, а тисячі половців — у давньоруських населених пунктах.

Ще одна знакова деталь інвентарю вищезгаданого Чингуль­ського хана — золототканний каптан, що був розшитий зобра­женнями архангелів та ще й мав давньоруський напис (Рис.

Дослідженнями останніх десятиліть вдалося встановити факт наявності у багатьох кочівницьких захоронениях не лише цінних речей давньоруського походження, але також і ординарної гончар­ної кераміки. В більшості випадків такі глиняні вироби виявлені серед інвентарю небагатих жіночих могил. Вірогідніше за все, такий посуд попадав у степ разом із русами, яких часто полонили... 9

кочівники та переправляли до своїх веж.

Ще одну деталь у поглядах на проблему взаємовідносин Русі і кочівників часів монголо-татарської навали запропонував Ю. Мор. гунов розглядаючи матеріали городищ Пороської оборонної лінії а конкретно наявність скарбів на городищах Княжа Гора та Cax ’ нівка, котрі в попередні роки науковцями інтерпретувалися як сліди перебування тут представників київської еліти безпосеред. ньо перед взяттям Батиєм старої столиці на березі Середнього Дніпра. У першому із названих випадків було знайдено 12 скар. бів із речами столичного рівня, а у другому — ще кілька багатих за своїм складом скарбів (у тому числі із знаменитою золотою діадемою). На цих же городищах виявлені й сережки половець- кого типу, про котрі вже йшла мова у попередньому розділі (вони відомі й серед знахідок в Уляниках та Пішках).

За своєю якістю ці чисельні вироби із золота, срібла та доро­гоцінних емалей дійсно можливо порівнювати лише із київськи­ми знахідками. Але випадіння скарбів на достатньо скромних за своїми розмірами укріплених пунктах регіону важко пояснювати перебуванням там представників київської верхівки: слідуючи ло­гіці, кияни повинні були переховуватися від кочівницьких набігів у глибинних лісових районах на північ від столиці, а не у при­кордонні.

Превалювання Русі над Степом, а іноді і навпаки, являлося характерною рисою взаємовідносин в ті неспокійні часи і в різні хронологічні відрізки. На привеликий жаль для перших вони виявилися досить трагічними в часи монголо-татарської навали ХПІ ст., хоча і у цьому відношенні ще не все досліджено й інтер-

1/ІІ(ЛЮ^чЄННЯ

_сТрряно однозначно. Це зокрема стосується таких фундамен­тальних понять як «честь» і «слава» у середньовічному розумінні _анИХ термінів, про що згадувалося і під час опису перебування Данила Галицького у ставці Батия: «О злее зла честь татарская!».

з точки зору Ю. Лотмана, давньоруське феодально-світське поняття честі являлося вираженням достойності у вигляді мате­ріального нагородження, котре мало знаковий характер, а це у свою чергу вказувало на певне положення того, хто приймав по­дарунок у ієрархічній системі влади.¹¹ «Честь» передбачала наго­родження або ж подарунок, що являлося вираженням певних відносин. А тому честь в даному відношенні — це атрибут молод­шого феодала, котрий отримував від старшого по ієрархічній драбині. Можна вказати хоча б на типове літописне заключения «И отпустиша я с дары велики и съ честью». Сюди ж відносится протиставленне князя й дружини в «Слові о полку Игоревому», коли князь шукає слави, а його піддані — честі. На думку того ж Ю. Лотмана, славу можливо прийняти від нащадків, далеких пред­ків, або ж купити ціною героїчної смерті. Особливий знаковий характер слави підкреслюється тим, що її може добитися феодал любого ступеню, який довів свою безкористність у слідуванні нормам лицарської поведінки до найвищого ступеню — власної загибелі.

Тож у випадку із Данилом, літописець протиставляв славу його батька Романа, честі сина. У цьому прослідковується натяк на «перевернету» ситуацію: батьку Данила підкорялася Поло­вецька земля, тобто та земля, котра нині підкорялася Батию, а тому грізному завойовнику належала і слава. Якщо славу Д. Га­лицький міг прийняти від батька, то честь лише від сучасників, і у даному випадку від хана Батия. Те, що належало Данилу і його брату Васильку за правом народження й наслідування батьків­ського спадку, нині вручаюся обом як «честь» із рук більш моїутнього володаря. ^[114]

—.

В результаті подібних роздумів МОЖЛИВО зробити слідуючий висновок: в середині XIII ст. геополітична ситуація на просторах Євроазії опреділялася новою силою, котру становили монгольські хани. Більшість давньоруських князів повинні були шукати своє місце у новій ієрархії влади. Отримати статус і закріпити його можливо було ли ше приймаючи участь у церимоніях та демон­струючи лояльність у відношенні до хана. Галицько-волинський володар виконав вимоги придворного етикету, визнав право силь­нішого від нього Батия і тому' у відповідь отримав значимий ста­тус у новій системі взаємовідносин.^{[115] [116]}

Тож були мирні контакти, але були й війни, і все це об’єк­тивно сприяло появі такого історичного феномену як Великий або ж Степовий Кордон. Перший етап його формування слід відносити ще до часів раннього залізного віку, коли між лісо­степовою та степовою зонами на східноєвропейських землях по­чала викристалізовуватися ситуація «контакт — протистояння» у взаємовідносинах представників двох господарсько-культурних систем. Вони різнилися типами господарства, способом життя, соціальною організацією, напрямками зв’язків. Лісостепове насе­лення було пов’язане зі світом європейських культур, а степо­ве — зі світом євразійських народів. Перше являлося східною околицею європейських культур, друге — західною околицею 13

євразійського степу.

Слід відзначити, що традиція спорудження укріплених посе­лень у лісостеповій зоні відходить своїм корінням ще у доскіф- ську епоху. Приблизно у IX ст. до н. е. з’являються городища у племен чорноліської культури Правобережного Подніпров’я на межі зі степовою зоною. В цей же час, або ж дещо пізніше, зводяться оборонні споруди у Середньому Подністров’ї. З VIII ст. до н. е. нечислені городища з’являються на території розселення племен бондарихінської культури (Дніпровське Лісостепове Ліво­бережжя). Більшість дослідників пов’язує будівництво таких обо­ронних споруд із агресією степових племен, в першу чергу — кімерійців. Слід підкреслити, що городища передскіфського часу _β Лісостепу, як правило, мали невеликі розміри і являлися ско­ріше за все тимчасовими схованками, на відміну від укріплених поселень скіфського періоду, котрі часто відрізнялися досить знан­нями площами та потужною системою оборони.

Найбільш відомі крупні городища на теренах Провобереж- ного Лісостепу являються: Трахтемирівське в басейні Росі, Morpo- пинське в басейні Тясмина, Немирівське в басейні Південного Бугу, Велике Ходосівське у Київському Придніпров’ї, Журжи- нецьке у межиріччі Росі та Гнилого Тікича. На Лівобережжі до числа найбільш відомих відносяться Більське в басейні Ворскли, Полкова Микитівка, Басівське в басейні Сули. В Лівобережному Лісостепу поблизу сучасного Переяслава-Хмельницького розміще­не саме значне за розмірами (більше 6000 га) Каратульське го­родище. Всі вони, вірогідно, являлися важливими політичними, економічними, культовими центрами населення обширного лісо­степового регіону і переважали за розмірами навіть крупні міські центри середньовічних часів. Спорудження більшості згаданих городищ відноситься до до VI-V ст. до н. е. Всі вони мали прек­расно продуману систему оборони у вигляді ровів, земляних ва­лів, котрі часто доповнювалися дерев’яними конструкціями. А з південного, «скіфського» боку ця лінія скотарсько-землеробсько­го розділу фіксується зоною насипання крупних курганів кочів­ницької знаті (Рис. 100).^[117]

Без жодних сумнівів, у цьому випадку ми маємо справу із матеріальним вираженням зони Великого Кордону, котрий в ті часи вже отримав свої реальні обриси на сучасних українських теренах та сусідніх територіях.

Це один із прикладів функціонування розглянутого кордону задовго до давньоруських часів, про що і йшла мова у пред­ставленій роботі. Але що відбувалося на цих же землях у більш пізніші історичні періоди, вже після загибелі Київської Русі внаслідок монголо-татарської навали? Коротко зупинимося і на цьому і зразу ж відзначимо, що найбільш показовими у даному відношенні стали контакти між запорозькими козаками (та.анало­гічними їм структурами на сусідніх територіях) і кримськими татарами. Зону між осілим населенням і номадами в ті часи О. Чернецов назвав «зоною жаху». Така зона і золотоординське іго сприяли розширенню цієї території та певному призупиненню землеробської колонізації у південному напрямі. Але, одночасо- во, як відзначала Н. Яковенко, якраз Кримський ханат став ка­талізатором у появі такого визначного історичного явища як козаччина.^[118]

Надчорноморські землі, на котрі не претендували ні москов­ські князі, ні кримські хани, маючи при цьому вагому підтримку Польщі, заселялися козаками, які вже самим перебуванням, осідан­ням на цій території ставали перепоною для кочівницьких набігів на землеробів. Запорозька Січ поступово почала відігравати роль своєрідного буферного утворення. А у структурі постійно зміню­ваних міждержавних зв’язків якраз Крим відігравав для Січі досить важливу роль противаги досить вже могутнім «братер­ським» християнським державам — Московії та Речі Посполитої. Запорожці не могли не відчувати, що сусіди ці могли ліквідувати Січ та анексувати її землі, але терпіли Запорожжя через татарську загрозу (Рис. 101).

Окрім певних військово-політичних, козацько-татарські зв’язки існували і у економічній сфері. Запорожці не бажали повністю присвятити себе власному господарству із зрозумілих причин — досить динамічні за своєю натурою, вони, якщо не оборонялися, то нападали самі. Окрім того, в часи добросусідства козаки ви­ловлювали рибу у «татарських» водах, але при цьому дозволяли і степнякам випасати їхню худобу на власних землях.

Найбільш доброзичливо й перспективно складалися мирні взаємовідносини між козаками і татарами у доосманський період. Та і пізніше, аж до початку XVII ст., мирні контакти перерива­лися епізодично, а до того траплялися навіть випадки військового співробітництва татар і козаків. Взаємодопомога зафіксована і під час стихійних лих, причому спонтанно — тобто без попередніх домовленностей.

Та все ж періоди козацько-татарської конфронтації перева­жали за своєю протяжністю мирні відрізки контактів. У XVII ст. хани розоряли Україну, на її південному прикордонні сутички не припинялися, а козаки у свою чергу громили й палили кримські міста і села. Пожвавлення контактів в середині згаданого століття було значною мірою спричинене послабленням султанської вла­ди та необхідністю для Б. Хмельницького військової підтримки з боку татарської кінноти у протистоянні із Річчю Посполитою, а також політичної підтримки з боку правлячих кіл ханату у на­лагодженні міжнародних відносин гетьманської держави.’⁶ По­дальше приєднання території Криму, до Росії припинило процес взаємовідносин між представниками двох систем і закріпило кін­цеву перемогу землеробів над кочівниками у цій частині середньо­вічного світу.

Але якщо у цілому розглядати події згаданої епохи то слід констатувати, що на протязі століть чітко прослідковується тен­денція поширення зони європейської землеробської цивілізації у південному напрямі — із Лісостепу у Степ. А тому і кордон між двома світами, який для епохи Київської Русі можливо називати «Великим», для часів пізнього середньовіччя та раннього модер­ну вже цілком обгрунтовано слід іменувати «Степовим». Такі тер­мінологічні зміни логічно пов’язуються із основними ландшафт­ними особливостями контактів на землях Східної Європи в ті часи.

¹⁶ Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. — M., 1992. — С. 216-226.

Александр Моця Земледельцы и кочевники на Великом Кордоне Восточной Европы во времена Киевской Руси

Резюме

В свое время Георгий/Джордж Вернадский ртмечал, что роль кочевников в истории Евразии и всего Старого Света в целом (_т. е. в сущности до ХѴШ века — в истории мировой)-бы­ла очень значительной. В частности на землях современной Укра­ины еще на рубеже П-І тыс. до н. э. сформировались два ведущие хозяйственно-культурные типы — оседлых земледельцев в Лесо­степи и Полесье и кочевников в Степи. Да и средневековые вре­мена в этом отношении не стали исключением. Поэтому без уточ­нения взаимоотношений славян со степняками довольно трудно в целом понять и реалистически восстановить сущность историчес­ких процессов развития первого восточнославянского государ­ственного образования, известного в науке под наименованием Киевской Руси.

В полной мере эта важная проблема связана с проблемой Великого или же Степного Кордона, в пределах которого и реаль­но осуществлялись подавляющее число контактов между пред­ставителями разных цивилизаций тех времен: славянами-русами и кочевниками на разных стадиях их развития (хазарами, мадья­рами, печенегами, торками, половцами, монголо-татарами).

Вообще же, понятие такого Кордона является одним из наиболее важных вопросов для понимания сосуществования как всего человечества вообще, так и уяснения специфики отечествен­ной истории на протяжении достаточно длительного хронологи­ческого отрезка функционирования различных человеческих орга­низмов на этих землях. Ведь от времен наиболее раннего раз­деления народов на земледельцев и кочевников возник и первый Великий Кордон, а его подобные черты были в разное время зафиксированы на рубежах Древнего Египта, Северного Китая, в Украинском Приднепровье, как и на иных территориях по всему миру. При этом также следует помнить и о том, что историческая перспектива практически всегда оставалась за земледельцами.

В разное время пределы Великого Кордона определялись в географическом отношении вследствие различных объективных исторических факторов по-разному. Поэтому ежели для времеи Киевской Руси конца I — начала П тыс. н. э. его зона оконтурива- лась Восточноевропейской Лесостепью, то для казаческой эпохи конца Средневековья-начала раннего модерна она несколько «сдви­нулась» на юг — в сторону степной причерноморской зоны Поэтому использование обеих вышеупомянутых понятий — «Ве­ликого» и «Степного» кордонов — с научной точки зрения явля­ется абсолютно корректной в контексте разновременных реаль­ных событий.

Alexander Motsya Grain-growers and nomads on the Grand Frontier in Eastern Europe in the times of Kievan Rus.

Summary

At the time, George Vemadsky pointed out that the role of ∏omads in the history of Eurasia and around the Old World as a whole (i e. in effect until the eighteenth century — in the history of the world) was very significant. In particular, the lands of modem Ukraine at Ihe turn of П-I thousands BC formed two leading economic-cultural types — settled grain-growers in the forest-steppe and Polesie and Steppe nomads. And medieval times in this regard were not an exception. Therefore, without specifying the relationship of the Slavs with steppe dwellers, it is rather difficult to understand in general and realistically restore the essence of the historical development of the first East Slavic state formation known in the science under the name OfKievan Rus.

In full, this important issue is connected with the problem of the Grand Frontier of the Steppe, within which the vast number of contacts between representatives of different civilizations of the time: the Slavs, the Rus and nomadic (Khazars, Magyars, Pechenegs, Torquay, Polovtsy, Tatars) were actually carried out at different stages of their development.

In general, the concept of the Frontier is one of the most important issues for understanding of co-existence of the whole humanity in general and the specifics of national history for a sufficiently long segment of chronological Rmctioning of various human bodies on these lands. After all, from the earliest times of the separation of peoples to farmers and nomads the first Grand Frontier emerged, his features were similar and at different times were recorded at the frontiers of ancient Egypt, North China, Ukrainian Dnieper, as well as in other territories around the world. It should also be remembered that the historical perspective almost always remained with the fanners.

At various times the limits of the Grand Frontier were defined geographically in different ways as a result of various objective historical factors. Therefore, if in the times of Kievan Rus during the end of the I and the beginning of the ∏ thousand AD its zone included the East European forest steppe, for the Cossack era of the late Middle Ages and the early modem it "shifted" a bit to the south — towards the Black Sea steppe zone. Therefore, the use of both mentioned above concepts — "the Great" and "Steppe" frontier — is absolutely correct from a scientific point of view in the context of real events occurring in different times.