РОЗДІЛ з Археологічні джерела про контакти в зоні Великого Кордону

В даній частині роботи ми не будемо широко і грунтовно описувати всі особливості життя землеробів і кочівників в роз­глянуту в даному випадку епоху — це не являється нашим зав­данням, та й було вже зроблено багатьма дослідниками кількох поколінь.

Більш чіткі хронологічні рамки опреділені в межах IX- ХШ ст. і вони в цілому охоплюють два періоди в історії Русі: середину IX — рубіж XI-XII ст., тобто епоху раннього феодаліз­му, час існування единої Давньоруської держави; перші століття XII — середину ХІП ст., тобто епоху розвинутого феодалізму, час феодальної роздробленості, коли країна розділилася на самостій­ні удільні князівства, котрі управлялися численними представив- ками ЄДИНОГО КНЯЗІВСЬКОГО роду РюрИКОВИЧІВ. Сукупність усіх давньоруських населених пунктів в цілому складає ієрархічну си­стему, своєрідну піраміду, в основі котрої знаходилася маса орди­нарних сільських поселень, а верхівку увінчували крупні стольні міста — центри самостійних земель-князівств та столиці держа­ви. Ступені між ними займали поселення перехідних типів, пов’я­зані між собою відносинами адміністративно-господарського під. порядкування. Не слід забувати і про некрополі, матеріали котрих також надають важливу інформацію про життя й взаємовідноси­ни груп населення тих часів.

Усі поселення починаючи від рядових відкритих селищ сіль­ського типу й закінчуючи літописними градами являлися части­нами єдиної загальної системи давньоруської феодальної держа­ви.

Зібрані в процесі археологічних досліджень матеріали вказу­ють на високий рівень розвитку давньоруських земель аж до ча­сів навали орд Батия. Економіка та культура країни досягай знач­ного розвитку. Тому досить тяжкий удар із боку монголо-татар відчуло все тогочасне суспільство автохтонів (як і їх європейські сусіди), котре попало під тяжкий тягар іноземного іга.^[62]

По-іншому розвивався кочовий світ, в котрому зафіксовано кілька моделей його функціонування:

1) перша стадія кочування, нашестя, військова демократія, розпушена багатоетнічна та багатомовна спільність, релігія — шаманство й культ предків, відсутність стабільних археологічних пам’яток.

2) друга стадія кочування (напівкочування), набіги, розпад родового ладу та військової демократїї/вождівства, становлення ранньокласового суспільства, становлення державних об’єднань, формування етнічної спільності та загальної мови, поява перших р_Ис етнографічної культури, релігія — культ вождів і вершників, пов’язаний із космогонією, археологічні пам’ятки — могильники без сусідніх стаціонарних поселень і сліди сезонних таборів (зим- ників) на берегах річок.

3) третя стадія кочування (напівосілість), війни за політичне панування, феодалізм, державність, стабільна етнічна спільність із єдиною мовою, яка перетворювалася в народ, розвинута куль­тура із писемністю, торгівля, міста, прийняття світових релігій, археологічні пам’ятки, як у осілих землеробських народів?

Як це парадоксально не звучить, але молода східнослов’ян­ська держава стикнулася спочатку якраз із носіями третьої, остан­ньої стадії кочування — населенням Хозарського каганату — одного із двох найбільш крупних ранньосередньовічних політич­них об’єднань Східної Європи? Основні групи пам’яток (міста, замки і відкриті поселення) співпадають за своєю класифікацією на територіях Русі та Хозарії, але у другому випадку вони допов­нюються ще однією археологічною категорією — кочів’ями (літ­німи та зимовими стойбищами).

Вони виявлені на території сучасної Полтавщини і доповню­ють нечисленні комплекси зафіксовані раніше на землях півден­них областей України? Мова йде про впускні захоронения в кур­ганах більш раніших часів біля сс. Дмитрівка, Твердохліби т_а Шушвалівка у передстеповій географічній зоні.

У першому випадку це були три дитячі поховання, де серед інвентарю були виявлені золоті накладні деталі до посмертної маски з шовку, поясні набори із залізними ножами у текстильно- шкіряних піхвах, прикрашених срібною фольгою, а також харак­терні сережки із дорогоцінних металів, бронзові перстень та брас­лет, плаковані срібною фольгою й залізні наконечники стріл. Серед найвиразніших знахідок слід відзначити бляшки — пр_и. краси поясу з бронзи, покриті сріблом, у візерунку котрих вико­ристані мотиви трилистика, пагонів та квітки, притаманні давньо- угорському мистецтву Рис. 44,45,46).

У другому впускне поховання було здійснене у насип, побу­дований ще в часи ямної археологічної культури бронзового віку. Похований, вірогідно чоловік зрілого віку, мав супроводжуючий речовий інвентар, а в ногах виявлено ще й частини кінського остову. Серед знахідок виявлені 12 срібних позолочених бляшок поясного набору, наконечник ременю із зооморфним сюжетом. А в ногах виявлені дрібні срібні бляшки із позолотою від ременів взуття, а також наконечник ремінця. Окрім того поруч із скеле­том виявлені: справа — кілька залізних наконечників стріл, а з лівого — розвал залізного палаша (прямого однолезового клинка довжиною 55-65 см). Вірогідно були й інші знахідки, котрі скарбо­шукачі знищили (Рис. 47).

Ще один комплекс, на Шушвалівському острові Кременчуць­кого водосховища, вірогідно відносився до знищеного кургану.

Усі вищеперераховані комплекси, розміщені у передстеповій зоні, разом із раніше виявленими свідчать на користь південного маршруту переселення старих мадяр на нову батьківщину, а не північного (Суздаль — Київ — Володимир-Волинський — Галич). Такий шлях не являється логічним навіть з точки зору руху по­давляючої більшості кочівників, якими були й утри в ті часи. А долучення до їхніх старожитностей двох основних поховань поблизу згаданого літописного міста на Дністрі, як це робив їх першовідкривач, на нашу думку, не є справедливим — вони від- носяться до печенізьких старожитностей.^[63]

А тепер знову повернемося до хозарів і акцентуємо увагу на їх контактах зі слов’янами в зоні Великого Кордону (в першу чергу за новими археологічними даними). На думку В. Колоди, дослідження останніх років на Верхньосалтівському селищі й Мохначівському городищі надають можливість вести мову не лише про співіснування слов’ян, алан та тюркомовних народів Степу (у тому числі і хозар) на одному поселенні, але й про по­дальшу долю населення каганату за межами його традиційного хронологічного кордону існування — середини X ст.

Але в цілому багаторічне картографування пам’яток хозар­ської салтово-маяцької культури та східнослов’янської ромен- ської вималювало ситуацію, котра свідчить про розмежування їх меж на Дніпровському Лівобережжі. Виявлені та обстежені горо­дища обох вищеназваних археологічних культур розміщені на відстані від 12 до 40 км одні від інших, а територія їхнього роз­ташування не має природних перешкод і може бути пройдена на протязі одно-двохчасового переходу кінного війська. Звичайно, на протязі 300-літнього співіснування обидві спільноти не могли лише ворогувати — це неприродно і навіть не вигідно. А це у свою чергу спонукає до співіснування та культурних взаємо­впливів. Зокрема підтверджується матеріалами із вже згаданих Верхнього Салтова і Мохнача.

Вивчення будівельних традицій селища Верхній Салтів дозво­ляють виявити й поточнити його багатоетнічний склад: східні слов’яни, північнокавказькі алани та кочові тюрко-болгарські на­роди.

Практично у всіх таких спорудах прослідковується наявність двохскатної покрівлі, що також слід відносити до слов’янської ознаки. Окрім того, ознакою східнослов’янського етносу слід вва­жати глиняні печі із зводом, низ котрих був вирізаний у материку або ж у материковому останці, що було характерним для ромен- ського та більш східного боршевського населення. Тут вони за­фіксовані у двох житлах із розкопаних вісімнадцяти. Впливом слов’яна на неслов’янське населення даної пам’ятки слід вважати й відкриті вогнища, що були зведені на глиняних останцях або ж штучно підготовлених глиняних вимостках. Такі вогнища у кавказь­кому чи степовому регіонах Хозарії до цих пір не відомі. На думку того ж В. Колоди, у такому «піднятому» вогнищі слід вба­чати певний поступ на шляху від традиційно відкритого або ж заглибленого кочівницького обігрівного пристрою на підлозі жит­ла до нової конструкції, котра формувала новий слов’янізований інтер’єр житлового приміщення.

У третині жител Верхнього Салтова поєднані кілька деталей слов’янських рис, а одне із них являється слов’янським не лише за критеріями домобудівництва і інтер’єра, але й за матеріалами заповнення.

Проявою північнокавказьких рис слід вважати наземну двох- камерну кам’яну споруду або ж взагалі використання каміння у житлобудівництві, а також наявність обкладених камінням вог­нищ. Риси кочівницького побуту прослідковуються у наявності від­критих чи заглиблених вогнищ, обмазаних глиною, котрі встанов­лювалися по центру житла. Окрім того, про степові традиції свідчать і глиняні переносні жаровні, котрі були виявлені у двох приміщеннях.

На поселенні зафіксовано ряд >кител, де поєднувалися еле­менти слов’янського та кавказького житлобудування й інтер’єрів, що також дозволяє вести мову про багатоетнічне населення даної пам’ятки, до складу якого входили і слов’яни (Рис.

Найбільш цікавими виявилися знахідки в житлах південної частини даного городища і особливо кераміка. В більшості випад­_ків вона відносилася до роменської культури слов’янського Дні­провського Лівобережжя — ліпні посудини із характерним «гусе­ничним» орнаментом по плечику та краю вінців. Досить часто зустрічаються й ліпні сковорідки. Але у кожному житлі, як і по всьому розкопі, зустрічаються й фрагменти салтівської кераміки. І це не лише фрагменти амфор або ж столового посуду, котрі могли бути предметами імпорту, але й уламки гончарних кухон­них салтівських горщиків із традиційним горизонтально нанесе­ним орнаментом. Тож уявити останні як предмети імпорту досить складно. Вірогідніше за все, це продукція місцевого виробництва, як і товстостінні шамотовані піфоси із характерним для салтів­ської культури орнаментом із косих гребінцевих наколів. Зокрема у житлі А у заповненні печі виявлені одночасно як фрагменти роменського посуду (горщики й сковорідка), а також і уламки кухонних горщиків культури салтово-маяцької.

Слід звернути увагу й на те, що в заповненні жител виявлені також ліпні пряслиця, традиційно зафіксовані на роменських по­селеннях, як і пряслиця, виготовлені зі стінок середньовічних амфор та салтівських горщиків. Останні, зроблені із уламків гон­чарних посудин, являлися досить характерними для носіїв салто- во-маяцького лісостепу. І таку групу побутових предметів теж важко зараховувати до імпорту.

Слід відзначити й залишки ліпного горщика (на жаль без краю вінця), котрий був виготовлений із мілкошамотованого щільного тіста із добавками піску. Він був прикрашений косими відбитками гребінцевого штампу по плічках у декоративній мане­рі, притаманній роменцям, а також рядами горизонтально про­ведених ліній приктично по всьому тулубу. А цей вже елемент притаманний кухонній кераміці культури салтово-маяцькій. Саму форму виробу можливо визнати як слов’янську. На думку того ж В. Колоди, майстер, який виготовив даний виріб, був носієм двох культурних традицій — роменської та салтівської.

Окрім того на даній пам’ятці існують свідчення перебудови «хозарського» валу під час проживання тут носіїв культури ромен­ської. Під час зведення нової оборонної лінії, котра власне й захищала роменські житла, використовувалися технічні прийоми, що були характерними не лише для слов’ян, але й для населення Північного Кавказу.

У східній частині південного закінчення мису було закладено розкоп на місці з’єднання роменського валу та салтівського. Тут були виявлені дві так звані «опорні бази», споруджені з метою укріплення знову створеної лінії захисту у місці їх з’єднання із тою, що існувала раніше. Обидві бази складалися із шарів сирої глини, що чередуються, рваного утрамбованого вапняку та змі­шаного прошарку (чорнозем, кам’яна крихка суміш і глина).

У заповненні валу між базами й на протязі 4-5 м південніше їх насип валу являв собою рихлу суміш крупного рваного камін­ня, вапнякової крошки, чорнозему, сирої глини та окремих фрак­цій деревного вугілля. У цьому заповненні і під ним зустрічалися лише фрагменти роменських горщиків. Потім, ще південніше, знову чітко простежена структура салтівського валу із кам’яною лінзою у основі.

В заповненні рову також знайдені уламки ліпного грубо шамотованого посуду роменської культури (іноді з орнаментом) й кількісно незначні фрагменти гончарного посуду культури салтівської. Це свідчить проте, що в роменський час — в період існування тут житлової зони — населення спорудило на городищі нову оборонну лінію. Вона захищала значно зменшену у порів­нянні із попередньою площадку й була пов’язана у єдину систему із залишками оборонної лінії «салтівців».

Ряд конструктивних елементів пізньої оборонної лінії не вкла­дається в загальну для східних слов’ян, тим більше для сіверян, традицію оборонного зодчества. Перше, що звертає на себе увагу, це використання рваного каміння та щебню в насипу валу. Такий прийом не знаходить аналогій на Дніпровському Лівобережжі та на Дону. Більше того, це взагалі не типово для слов’ян півдня Східної Європи. Друга неординарна ознака — наявність кам’яно­го панцира по зовнішньому схилу насипу та пов’язані із цим три скупчення каміння, виявлені біля валу із внутрішнього боку. Ана­логічні панцирі зафіксовані лише на городищах Підгірці, Лома- чинці, Крилос та Грозинці в західній частині сучасної України. Але навіть у південно-західному регіоні Русі вони являються виключеннями. Третя особливість — багатошарові «опорні бази», котрі являються своєрідною зв’язуючою ланкою між новою лінією _Оборонй (роменською) та зведеною більш раніше (салтівською), що взагалі не відомо у слов’янському середовищі Східної Європи.

За поясненням відмічених вище особливостей слід зверну­тися Д° традицій фортифікації Хозарського каганату. Наявність _каМ’яного панцира в нижній частині зовнішнього боку грунто- _вого насипу являє собою так званий «одяг крутості», котрий збе- оігав (ЦР^И відсутності берми) вал від сповзання у рів. Подібні конструктивні елементи зафіксовані і на ряді інших хозарських городищ лісостепової зони. А передування кам’яних шарів та грунтових прошарків різного сенсу, виявлене під час вивчення «опорних баз», знаходить свої аналогії у спорудженні панцирів цитаделі Вовчанського городища, в техніці будівництва Некрасів- ського й Шелковського городищ на території Дагестана часів існування Хозарського каганату.

З усього цього напрошується висновок, що часи створення сіверянами південної поперечної оборонної лінії Мохначівського городища серед її будівельників були майстри, які засвоїли сал- тівську, а ще конкретніше — північнокавказьку традицію форти­фікаційного зодчества (Рис. 51).

Таким чином, вищенаведені матеріали археологічних дослід­жень свідчать не лише про тісний зв’язок між культурами Хозар­ського каганату та літописних сіверян, але і про існування в ранньодержавний період давньоруської історії синкретичного по суті населення в районі середньої течії Сіверського Дінця. Прихід представників вищезгаданого східнослов’янського племінного сою­зу відбувся вірогідно десь у середині X CT., що було пов’язано із ослабленням впливу Хозарії після встановлення у Києві влади представників роду Рюриковичів. Але бажання «Віщого» Олега та послідуючих нових володарів Русі в першу чергу були пов’я­зані із подніпровськими територіями, а більш східні землі ще їх цікавили лише у плані збору данини.

Певні ознаки хозарсько-руських взаємовідносин на берегах Дніпра все ж вдалося зафіксувати археологічно: в районі київ­ської вулиці Прорізна ще у XIX ст. були відкриті «печерки», що нагадувили облаштування катакомбних поховань салтово-маяць- кої культури. Навіть місце для могильника — на схилі до Хреща­тика — було вибрано характерно для носіїв згаданої археоло­гічної культури (на схилах). В таких «печерках» знаходилися горщики із кальцинованими кісточками — синкретизм поховаль­ного обряду двох культур.

Історичні процеси в басейні Сіверського Дінця мали свої нюанси: тут відносини між сіверянами і хозарами переросле вірогідно в режим співіснування, а пізніше й співробітництва А це, в свою чергу, вело до взаємопроникнення культур і народів На окремих поселенських структурах починає навіть формувати­ся синкретичний за своїм походженням та культурними особливо­стями етнічний пласт. Але подальші події перервали цей процес.^[64]

Та традиційні зв’язки не зникають безслідно. І це, зокрема, прослідковується за керамічними матеріалами вже в межах дер. жавотворчої епохи в середовищі східних слов’ян, КОЛИ ЛІПНІ серії змінює ранньогончарна кераміка. До того ж можна відзначити що відносно локальний варіант на слов’яно-хозарському прикор­донні дозволяє простежити аналогічні процеси й на більш обшир, них просторах взаємовідносин землеробів та кочовиків на євро­пейському прикордонні в цілому й надалі.

Зокрема ранньогончарна кераміка, як найбільш масовий архео­логічний матеріал, надає можливість відслідкувати зони «Півден­ної» та «Північної» («Зовнішньої», за висловом візантійського імператора Констянтина Багрянородного) Русі. Першу з них мо­жуть репрезентувати хоча б горщики із ІПестовиці біля Черні­гова, а другу — Гньоздова на Смоленщині й Заозер’я у При- ладожжі. У керамічному відношенні то були два різні «світи» (Рис. 52, 53). Без сумніву, це слід пов’язувати із особливостями формування різних східнослов’янських угруповань на півночі та півдні Східної Європи ще на етапі ранньослов’янської історії, ко­ли у першому із згаданих випадків вагому роль відігравав балт- ський культурний фактор. А керамічні особливості південного ареалу в першу чергу формувалися під впливом ще провінційно- римських та ранньовізантійських традицій.^[65]

Тож у відношенні із південними сусідами східних слов’ян — носіями салтово-маяцької археологічної культури — прослідко- вується набагато більше спільних рис у гончарних формах та орнаментальних мотивів (Рис 54). Тому звернемося до загальних характеристик таких глиняних виробів, що було зроблено М. Ky- черою (у відношенні давньоруського посуду) і О. Пархоменко (від­повідно салтово — маяцького).^[66] Підтверджується це й кераміч­ними серіями вже згаданих відомих пам’яток — Шестовиці, Гньоздова, Заозер’я та інших, про які мова піде далі.^[67]

На Русі горщики мали відігнуті назовні вінця й невисоку шийку, від котрої стінки переходили у випуклі бочки, що конічно звужувалися до денця. Звичайно, найбільш широка частина при­хопилася на плічка. Як правило, ширина горщиків набагато менша за їхню висоту, тобто горщики мали дещо видовжені пропорції.

За розмірами вони неодинакові: висота коливається від 7 до 35 см. Кухонні горщики мали невеликі й середні розміри. А ве­ликі одночасно використовувалися для зберігання запасів продук­тів. В IX-X ст., особливо в західних областях, переважали горщики двох форм: макітровидні з широкою верхньою частиною, а також витягнутих пропорцій, що наближалися за формою до глеків. Посудини обох форм, котрі з’явилися ще в VH-VIII ст., мали не лише кухонне призначення, але й використовувалися також для зберігання круп і рідин.

В XI ст., з поширенням спеціальних типів посуду для збе­рігання припасів — корчаг та глеків, горщики набувають най­більш поширену форму на всій території Русі. Іноді вони мали по одному невеликому вушку, кріпленому до краю вінця і плічка.

Вінця горщиків відчутно відрізняються один від одного. На відміну від інших частин посуду, іцо виконували часто утилітарні функції та утримували відносну постійність ознак, вінця форму­валися в різні періоди по-різному.

На ранньогончарних посудинах вінця по верхньому краю, як правило, похило зрізані й іноді профільовані по зрізу неглибокою

—'— виїмкою. При цьому площина зрізу звичайно нахилена у внутрь ппгій бік (від вертикалі), а край вінець нерідко дещо потовщено (відтягнутий донизу або ж вниз і вгору). Вінця ранньогончарної кераміки у більшості випадків подовжені і на відміну від більш пізніх типів не дуже відігнуті назовні. Датується така кераміка в межах давньоруського періоду IX — початком або першою поло­виною X ст.

Ранньогончарну кераміку витіснила так звана кераміка кур­ганного типу («манжетоподібна») X — початку або першої поло­вини XI ст. Вона вперше стала відомою після розкопок ранніх давньоруських курганних могильників із вищезгаданими дружин­ними похованнями. Зовнішній край вінець цієї групи має потов­щення у вигляді манжета, нерідко профільованого виїмкою заглиб­ленням або ж боріздкою. Площина манжета (профільованого зрі­зу вінця) знаходиться у вертикальному положенні, але частіше нахилена назовні. Верхній край манжета, як правило, буває гост­рим або значно тонкішим нижнього краю. В перетині манжет та­ких вінець підтрикутний. Вінця з вертикальною зовнішньою плос­кістю манжета зустрічаються на посудинах рідше, ніж вінця з нахиленим манжетом, що з’явилися раніше останніх (вони відомі на ранньогончарних виробах і нерідко присутні на тих пам’ятках, де зафіксована ранньогончарна кераміка).

Поверхня посуду звичайно прикрашалася заглибленими пря­мими або ж хвилястими горизонтальними лініями, котрі наноси­лися по сирій глині під час обертання посуду на гончарному колі за допомогою вістря чи гребінця із кількома зубцями (іноді фіксує­ться й інший орнамент). На ранніх посудинах орнамент нерідко опоясує майже всю поверхню. Також більш раннім мотивом явля­ються прямі й хвилясті лінії, що утворені гребінцевим штампом. Але починаючи з X ст. цей мотив поступово зникає з використання.

В свою чергу салтово — маяцька кераміка ділиться на три великі групи: 1) кухонна; 2) столова; 3) тарна. Перша із названих, і найбільш цікава в даному випадку, складає майже половину із всіх виявлених чисельних слідів керамічного виробництва¹¹. ^[68]

Це горщики сірого або бурого кольору, що відрізняються ЯКІСНОЮ технологією виготовлення. Вони зроблені із добре відмученої глини з великою кількістю шамоту. Форма кухонних горщиків досить стандартна. Знайдені уламки й цілі форми свідчать про те, що такі посудини мали висоту 20-25 см, діаметр вінець 15-18 см. За формою вони округлобокі, з рівним широким дном. Вінця завжди прості, без складного профілювання. Нерідко вони являють собою відігнутий край, плоский, косозрізаний або заокруглений. Характерною рисою горщиків цієї групи являється лінійний орнамент, що покривав майже всю їх поверхню. Окрім лінійного багато горщиків прикрашені хвилястим орнаментом, нанесеним по основі шийки й плічкам, рідше — по корпусу. Майже завжди хвиля наносилася по рифленню або ж вище ньо­го тим же п’яти- семизубим штампом, котрим виконано й саме рифлення. Іноді горизонтальний заглиблений орнамент поєднує­ться з вертикальним, утворюючи пряму або ж косу сітку. Вінця в більшості випадків орнаментовані насічками чи відбитками гре­бінцевого штампу.

Для кераміки другої групи, столової, характерна велика різно­манітність форм; в глиняному тісті зафіксовані домішки дуже мілкого шамоту й піску; поверхня лощена, сірого, чорного, іноді жовтого або червонуватого кольорів. Дана група становить 25 відсотків від усього керамічного комплексу. До неї відносяться глеки, кружки, кубишки, горщики, миски. Глеки одноручні й дворучні, як правило всі вони мають носик — злив.

Посудини третьої групи використовували для зберігання продуктів. Це горщики — піфоси для сипучих продуктів, амфори й великі посудини глековидної форми для рідини. Піфоси за фор­мою й орнаментацією повторюють кухонні рифлені горщики, але відрізняються більшою масивністю. За числом знайдених фраг­ментів амфори займають друге місце після кухонних горщиків.

Не важко прослідкувати аналогії у формуванні керамічного комплексу обох розглянутих археологічних культур — південно- руської та салтово-маяцької. Вірогідно в контактній зоні взаємо­впливи на традиції виготовлення посуду й тривалі контакти впли­нули на гончарні смаки і своєрідну моду у виготовленні таких важливих для повсякденного життя й масових побутових виробів.

Але прослідкована тенденція не обмежується лише терито­рією Середнього Подніпров’я та Дніпровського Лівобережжя в кінці І тис. н. е. Дещо раніше (в межах століття) подібне явище фіксується і набагато західніше розглянутого вище регіону — _Яа землях Великої Моравії, де слов’яни вступили в різноманітні контакти з аварами (панування останніх скінчилося на Серед, ньому Дунаї в 791-804 рр.). Процес виникнення князівської влади у подунайських слов’ян став іманентною частиною визвольної боротьби проти аварів, носіями котрої стало населення, яке зна­ходилося поза сферою їхнього підпорядкування (північні області сучасних Моравії та Словаччини).^[69] В зоні контактів західних слов’ян та войовничих пришельців-кочівників також прослідко- вуються аналогії в формах та орнаментації заглибленими лініями притаманній для обох груп населення кераміці. Це можливо по­бачити хоча б на прикладах серій посуду з Мікульчиців, Девін- ської Нової Весі, Ромоньї (Рис. 55, 56).^[70]

Але гончарний посуд на територіях між Моравою в басейні Дунаю та Середнім Дніпром дозволяє ще й відкорегувати деякі висновки істориків, зроблені лише на основі писемних джерел. Зокрема Г. Вернадський припускав, що розгром Аварського кага­нату вірогідно повністю розірвав зв’язки між східними, західни­ми та південними слов’янами.^[71] Але це, все ж, не підтверджується керамічними виробами із Південно-Західної Словаччини, Мало- польші та Західної України (Рис. 57, 58, 59)^[72].

Тож старі культурні зв’язки і взаємовпливи, котрі зафіксовані у керамічному виробництві кінця І тис. н. е. на обширних євро­пейських просторах Східної та Центральної Європи, знайшли своє відображення в контактній зоні між землеробським і кочовим (яке вже осідало на землю) населенням. В більш північ- ллх зонах розселення як східних, так і західних слов’ян, кераміч- _нИй комплекс формувався вже за іншими канонами й модними на той час тенденціями, пов’язаними з балтським та фіно-угорським світами.

Та ще раз повернемося до питання укріплених поселень в басейні Сіверського Дінця — місцевості на Великому Кордоні, що розміщений на території сучасної Харківщини. Вище вже йшла мова про археологічні матеріали біля Великого Салтова й Мохнача. Але слід згадати ще про городище, згадане під час опису подій 1185 р. — літописне місто Донець, одне із найпівденні- ших міст Дніпровського Лівобережжя де раніше проживали носії роменської археологічної культури в кінці І тис. н. е., а у давньо­руський період дещо відірване від основного масиву аналогічних укріплених центрів східних слов’ян на північному сході їх роз­селення (Рис. 60).

Місто займало вузький мис трикутної форми на правому березі р. Уди, котрий був відокремлений від основного берегово­го масиву великим ровом і валом. Із протилежного боку покатай схил перегороджений ще двома ровами та валами. Довжина го­родища — близько 70 м, а найбільша ширина досягала 38 м. Із північного заходу до нього примикало селище, котре тягнулося вздовж берега річки майже на 1,5 км. Слід відзначити, що перші укріплення виникли тут ще у скіфські часи й частково використо­вувалися середньовічними слов’янами.

Ранньослов’янське поселення було зруйноване на початку X ст., про що зокрема свідчить імітація куфічного дирхема та слі­ди пожежі (набіг печенігів?). Німим свідком боротьби являється й шабля раннньосередньовічних часів, знайдена біля залишків сіверянської оборонної стіни в шарі вищезгаданого століття. Під час бою ця досить цінна зброя, вибита із рук захисника, впала серед обгорілих колод й не була помічена нападниками.

Розкопками дитинця Б. Шрамком серед залишків X-XIII ст. було зафіксовано декілька наземних будівель, а також напівзем­лянка, хоча ніяких слідів виробництва тут не було виявлено. Основна маса населення проживала на території посаду, котрий був досить густо заселений. Вірогідно, там концентрувалося й виробництво, хоча частина жителів ще не порвала із сільським господарством. А серед слідів такого виробництва слід виділи­ти залізообробне ремесло, обробку кістки й деревини, ювелірну справу та гончарство. Заслуговують на увагу клейма на денцях гончарних виробів, серед котрих зустрічаються й тамгоподібні, характерні для тюрського світу (Рис. 61).

Б. Шрамко схилявся до безперервності проживання в даній місцевості (з короткою перервою на печенізький погром) почи­наючи з VIII по XIII cτ., а М. Кучера вбачав майже столітню пе­рерву: ѴІП-Х та XII-XIII ст.^[73] А от відносно кінцевої загибелі цьо­го прикордонного міста протиріч не існує — монголо-татарська навала. Шар його спалення добре фіксується: дерев’яна фортечна стіна під час пожежі була зруйнована, залишки обгорілих колод впали частково на зовнішній схил підвищення, а частково в сере­дину дитинця. Забутовка зрубів, теж частково обпалена, розсипа­лася, накриваючи ті залишки дерев’яних конструкцій, котрі не встигли згоріти.

Сліди розгрому фортеці у XIII ст. помітні не лише по наявно­сті шару пожежі оборонної стіни, але й під час розкопок жител. Так, ще під час розкопок В. Городцова у 1902 р. недалеко від за­лишків печі у одній із будівель були виявлені фрагменти обпале­ного людського черепа. Залишки ще одного людського кістяка із слідами удару гострорублячим предметом та слідами впливу вог­ню були також виявлені у 1957 р. у верхньому шарі посаду, роз­ташованого недалеко від дитинця.

Тож планування пам’ятки в основних складових відповідає давньоруським будівельним канонам (дитинець плюс посад). Але окремі деталі виробів (в першу чергу клейма на посуді) вказують на зв’язки зі степняками. В цілому ж топографія укріплених центрів в цьому варіанті Великого Кордону та його продовженні в широтному напрямі демонструє різноманітність випадків, про що й поговоримо далі. Тому, як і у відношенні вищерозглянутих керамічних виробів, використаємо деякі аналогії з інших терито­рій та культур.

Звичайно, ми не будемо глобально розглядати у даному ви­падку таку широку історичну тему. Нам буде достатньо зупини­вся і лише частково освітити, лише ті урбаністичні нюанси, кот­рі виникають під час дослідження пам’яток середньовічних часів у різних, відносно більш локальних регіонах Європи — як у місцях проживання традиційно осілих народів, так і тих, котрі лише робили «перші кроки» в процесі осідання на землю. Маємо _на увазі східних і західних слов’ян, волзьких булгар, хозар та чорних клобуків. І з екстраполяцією на підняту тут проблему Великого Кордону, в першу чергу, в межах сучасної України.

Говорячи про перших із вищеназваних утворень, то під час експедиції по шляху Булгар — Київ, що функціонував у кінці І — на початку II тис. н. е. по території південних областей Київської Русі та Волзької Булгарії, було зафіксовано цілий ряд «караван- сараїв», де укріплені частини мали досить невеликі розміри: Py- санів (0,65 га), Липове (1 га), Горналь. (0,3 га), Гочево (0,2 га), Животинне (0,5 га) та інші. А своєрідні відкриті посади при них мали значно більші розміри: Русанов — кілька гектар (точно вста­новити не вдалося у зв’язку із нетривалими польовими дослід­женнями в околицях городища), Липове — 20 га, Зелений Гай — 25 га, Горналь — 24 га, Гочево — близько 35 га. У тих місцях, де наявна інформація про курганні некрополі (окремі комплекси на котрих і нині можливо зафіксувати на поверхні) була доступна для аналізу, то вони відрізняються від ординарних населених пунктів великими розмірами: Липове — раніше нараховувалося до 5000 насипів, Зелений Гай — збереглося 2427 ( ще зафіксовані сліди від декількох десятків насипів, котрі були знищені під час проведення лісопосадкових робіт), Горналь _;— не менш як 2000, Гочево — 3648 курганів.

Звичайно, у давнину курганів в межах таких комплексів було значно більше. Частина із них повністю знищена земляними та сільськогосподарськими роботами, і, окрім того, розграбована скарбошукачами («рух» котрих прогресує із року в рік). Але ж ті некрополі, котрі збереглися до сьогодення (у першу чергу Липове та Зелений Гай на території України), залишаються найбільш крупними серед синхронних пам’яток Європи, а тому заслуго­вують першочергової уваги із боку державних пам’яткоохорон- них органів.

Характерною пам’яткою даного типу археологічних об’єктів явля­ється комплекс біля с. Липового на р. Ромен, що на півдні сучас­ної Чернігівщини (Рис. 62). Складається із невеликого городища, обширного посаду та вищезгаданого курганного некрополя. На поселенні, окрім землеробства та тваринництва, розвивалися й різні ремесла, про що свідчать знахідки керамічних й металевих шлаків, а також інші знахідки. Про торговельні зв’язки та реміс­ниче виробництво свідчать знахідки необробленого овруцького шиферу й браковане прясло із цього ж сланцю. Слід також відзначити, що поруч із поселенням знаходилося близько 20 га угідь, на котрих (вірогідно) утримувалося стадо та оброблялися городи. А на могильнику у різні роки було досліджено близько 170 курганів, де зафіксовано (у своїй більшості) трупопокладення в підкурганних могильних ямах. В цілому весь комплекс датує­ться XI-XII ст., хоча відомі й матеріали, що відносяться до більш ранньої роменської археологічної культури кінця І тис. н. е.

Досить цікавими виявилися результати антропологічного аналізу. Зокрема краніологічна інформація вказує на поховання тут представників місцевого населення — нащадків літописних сіверян. Серед захороненъ зафіксовано лише 5 відсотків дитячих могил. Середній вік дорослого населення (більш як 20 років) складає 41,5 років. При цьому у чоловіків він досягав 43,7 років, а у жінок лише 38. У останніх, вірогідно, смертність у молодому віці в порівнянні із чоловіками була вищою, але при досягненні 35-40-літньої межі різко знижувалася. Це можна пояснювати їх високою смертністю у репродуційному віці. У той же час, у представників протилежної статі, навпаки, спостерігається підви­щення смертності у зрілому (30-50 років) віці.

Аналіз зубощелепної патології вказує на існування тих же видів захворювань, що у сучасного автохтонного населення (прав­да, у відносно менших розмірах): парадонтит, карієс, періодон- тит, відкладення зубного каменю і т. п. Прикус та висока стер­тість емалі говорить про характер їжі — вона була досить жост- кою та грубою.

Об’єднувальною рисою усіх вищезгаданих пам’яток за схе­мою «невелике городище — значні за розмірами посад та могиль­ник» являється те, що всі вони являються аналогічними пам’ят­кам більш північних районів Східної, Центральної та Північної Європи: Шестовиця, Гньоздово, Рюрикове городище, Тимерево, Бірка, Хедебю, Ширинсгаль. Нині їх називають «відкритими тор­говельно-ремісничими поселеннями» (ВТРП) або ж «віками», але частіше іменують загальною назвою — «ембріони міст» (Рис. 63). Час функціонування таких поселень відносять у більшості до епо­хи ранньодержавних утворень на європейських просторах. А го­ловну причину затухання чи часткового припиненні життєдіяль­ності у подібних центрах вбачають у їхній орієнтації на зовнішні торговельні зв’язки (котрі на певному етапі припиняються у тому чи іншому мікрорегіоні й переносяться на нові території), а також у відірванності від місцевої сільської округи — одного із основ­них «локомотивів» середньовічного міста.^[74]

Говорячи ж про кількість жителів, які проживали на терито­ріях подібних ВТРП на півдні Київської Русі, то виходячи із фор­мули підрахунку населення за даними поховальних пам’яток серед­ньовічної епохи (кількість курганів, помножене на середню три­валість життя людини в ті часи, розділене потім на час існування конкретного могильника), її можливо визначати у слідуючому числовому вимірі: у Липовому проживало до 1300 людей, у Зе­леному Гаї — близько 600, в Горналі — більше 500, а у Гочево — близько 1000 чоловік.

Звичайно, такі показники являються нижніми у опреділенні числа проживаючих на територіях проаналізованих середньовіч­них населених пунктів у зв’язку із зменшенням кількості комплек­сів вже після припинення їх використання (земляні роботи, ви­падкові розрушення і т. п.), про що вже згадувалося. Але, всеж, потрібно для порівняння відзначити, що кількість жителів вже також згаданих скандинавських Бірки й Хедебю відповідно до­рівнювало 500-600 та 1000 чоловік. Як і у Гньоздово під Смо­ленськом, де у період його розквіту проживало бліпизько 800- IOOO чоловік.^[75] Потрібно враховувати відносно цих даних і cyτr_e. ве звільнення люду в торгові пори року. Хоча, як вдалося встано­вити під час аналізу археологічних та антропологічних матеріалів із конкретних пам’яток, тісних різноманітних зв’язків між авто­хтонами та прийшлими не було. Останні не бажали негайно обза­водитися сім’ями та осідати на постійне мешкання у новому для себе середовищі. Контакти в основному обмежувалися діловими справами та вирішенням практичних питань, в першу чергу у від­ношенні отримання дивідентів від операцій міжнародної торгівлі.

Зовсім іншу топографію у плануванні населених пунктів на шляху Булгар — Київ спостерігаємо вже на території Волзької Булгарїї, зокрема на відомому Кокрятському археологічному комплексі, котрий ще у ХѴП-ХѴПІ ст. називався «Какре» або ж «Какреш» (у перекладі з татарської мови — «Поворотний») на правому березі р. Утка біля с. Кокрять Ульянівської обл. (Рис. 64). Він складається із городища, відкритих селищ та могильника. Для нас найбільш цікавою являється перша складова комплексу, топографія котрої досить відрізняється від вищеописаних випад­ків. Вона складалася із двох частин, що мала складну систему укріплень і ділилася на мале містечко — своєрідний дитинець або кремль та велике (східне) містечко, але в цілому обидві частини складали єдину систему.

Мале (західне) містечко мало підквадратно-підовальну фор­му, практично обмежену з усіх сторін укріпленнями. Максималь­ні її розміри 42 га. Не менш складний характер мали й укріплення у східній частині городища, котрі оточували площу 52,5 га. Тож у цілому укріплена частина даного комплексу займала територію в 72,5 га. Найбільш значні оборонні споруди знаходилися із північ­ного боку, де вони тягнулися приблизно на 1000 м, мали трійну лінію валів та ровів лише із одним неукріпленим проміжком ши­риною 25-30 м.

У південно-східній частині городища, на спуску до надлуго- вої тераси в поймі ріки, на площадці 150x300 м розміщувалася ще одна досить складна система укріплень, південніше котрої спо­стерігається оточена ровами невелика площадка, скоріш за все від дозорно-сторожової башти, з котрої й проводився контроль та охорона підйому на верхню площадку.

В цілому ж проведені археологічні дослідження Кокрятсько- го городища, а також топографічні дані, вказують на те, що у цьому місці в середньовічні часи знаходився значний урбаністич­ний центр, котрий виконував функції манзіля (місця відпочинку та торгівлі) на шляху Булгар — Київ, і котрий одночасно являвся поворотним пунктом у системі інших караванних шляхів, проля­гаючих із Булгара, Сувара та інших; міст Волзької Булгарії. «За­хідне» місто та прилягаючий із заходу посад були населені місце­вими жителями, а «східне» місто, що мало обширну площадку майже в 0,5 мільйонів кв. м, могло служити місцем розміщення караванів. Південна ж частина, що тягнулася від міста до правого берега р. Утка (можливо Ватиг за даними Ібн-Фадлана) становила собою обширні й відносно добре захищені пойменні пасовиська для тварин із складу таких караванів. Від північно-східного кута південної частини городища до цього лугу, а також до основних маршрутів караванів, знаходився достатньо пологий й добре захищений валами спуск, а також висока охоронна башта.^[76] Пе­ред нами — яскравий приклад топографічних особливостей схід­ного міста із його кочівницькою специфікою, коли у разі необхід­ності чисельні стада знаходили притулок за зведеними людиною укріпленнями. Такі особливості номадського життя прослідкову- ються із часів раннього залізного віку (Більське, Ходосівське, Пастирське та інші значні за розмірами городища на території сучасної України). (Рис. 65).^[77]

Такі ж характерні особливості кочівницького міста прослід- ковуються і у середньовічні часи в столиці союзу Чорних Клобу­ків в Пороссі — літописному місті Торчеську біля сучасного с. Шарки на Київщині (у тогочасних писемних джерелах згадує­ться біля 20 разів). Городище розташоване на рівному степовому

~~—>. плато порізаному древніми ярами в зоні розселення «своїх ∏_0ra. них» на рр. Рось та Гороховатка. Пам’ятка складається із двох великих укріплених частин, що розташовані на деякій відстані одна від одної. В середині північно-східних укріплень знаходи- ться ще одна округла, але значно менша за розмірами укріплена частина — цитадель (Рис. 66).

Загальна площа усіх укріплених частин становить більш як 93 га. Окрім чисельних знахідок часів Київської Русі по всій площі пам’ятки, на території цитаделі виявлено ще й християн­ське кладовище, полив’яні плитки та частина хороса (можливо залишки церкви). Після часткового дослідження земляних валів було встановлено, що їх спорудження відбулося якраз в давньо­руський час у відносно короткий хронологічний відрізок.

«Торчеська» назва пункту вказує на його основних заснов­ників — «торків» давньоруських літописів, «узів» візантійських хронік та «тузів» у східних джерелах. Рух у західному напрямі торків-гузів був пов’язаний із тим, що в середовищі гузьких орд, які до того кочували у приуральських степах, почався так званий «рух Сельджукідів». Кочовики північного потоку робили спроби прорватися на багаті землі Візантійської імперії, але їх частина осіла якраз у Пороссі де й заснувала (за підтримки давньоруських князів) свій типовий за топографічними особливостями номад- ський осередок — адміністративний центр даного мікрорегіону першої держави східних слов’ян.^[78]

У тих випадках, коли номади вже остаточно переходили на осілий спосіб життя, у них проявлялися риси містобудування, притамані їх традиційно осілим сусідам — появі на укріплених площах відносно невеликої за розмірами цитаделі. Це цілком про­явилося в топографії класичної пам ’ятки населення Хозарського каганату — першого ранньофеодального утворення на терито­рії Східної Європи. Мова йде про вже згаданий комплекс біля сучасного с. Верхній Салтів на Харківщині на високому правому березі р. Сіверський Донець. Вибір місця для спорудження фор­теці, вірогідно, був у першу чергу обумовлений міркуваннями фор­тифікаційного характеру. Із сходу та півночі круті схили підвищен­ня являлися добрим природним оборонним рубежем. Західна ж частина підвищення становила собою пологу площадку (Рис. 67).

Городище із півночі, заходу та півдня було обнесене земля­ним валом й оточене ровом. Східний схил, обернутий до річки, являвся неприступним, так як русло Сіверського Донця в давні часи проходило безпосередньо біля вищезгаданого підвищення. Окрім того, схили були ескарповані. Посередині самого городи­ща, майже під прямим кутом до ріки, проходив глибокий рів, що розділяв його на дві частини: північну та південну. Найбільш укріплена південно-східна частина, де розміщувалася цитадель, мала міцні кам’яні стіни. Фортеця була прямокутної форми, за розмірами приблизно 100x140 м (1,4 га). Як і багато з інших середньовічних фортець, Верхньосалтівська була укріплена баш­тами (від однієї зберігся прямокутний в плані фундамент). Окрім кам’яних стін, фортеця була оточена ще й ровом.

Отримані матеріали археологічних досліджень свідчать про те, що в даній місцевості в VIII-X ст. існувало значне (площею близько 120 га) середньовічне місто, котре очевидно являлося крупним ремісничим, торговельним і, можливо, адміністратив­ним центром.^[79] Не слід також забувати і про його чисто військові функції — адже воно, як і подібні до нього інші, знаходилося на межі між хозарським та східнослов’янським світами, представни­ки котрих не завжди підтримували дружні відносини.

Якщо ж розглядати західнослов’янські пам’ятки в контактній зоні із Великим Степом, то тут знову спостерігається картина, аналогічна вищерозглянутій на східнослов’янсько — кочівниць­кому прикордонні: невеликі за розмірами центральні укріплені райони ранніх урбаністичних центрів, прилягаючі до них неукріп- лені житлові масиви та могильники. Зокрема це чітко прослідко- вується за матеріалами Нітри та Кракова (Рис. 68, 69). Перший із названих пунктів безпосередньо входив до складу Великої Мора­вії, а другий знаходився в зоні її впливу. Але великоморавські урбаністичні осередки демонструють і кочівницько-землеробські традиції у будівництві укріплень в топографічних особливостях окремих відомих пам’яток. Це, зокрема, прослідковується за ма­теріалами Микульчиць, де укріплена частина суттєво відрізняє­ться від класичних форм ранньослов’янських градів у бік збіль­шення захищених територій (Рис. 70).^[80] Нема жодного сумніву, що в останньому із наведених випадків топографічні особливості з’яви­лися під впливом населення Аварського каганату, з яким ранньо- великоморавське населення вступало у різноманітні контакти.

На нашу думку', вищенаведені приклади історичної топогра­фії конкретних ранньоміських центрів різних середньовічних утворень в контактній зоні європейського світу — Київської Русі, Волзької Булгарїї, Хозарії, Великої Моравії — проявилися на рівні організації життєвого простору в плані використання пев­них територій для формування самої урбаністичної структури таких утворень. В землеробській зоні тогочасного світу основне життя проходило на площах неукріплених частин ранніх міст, а у кочівницькій — якраз в межах укріплень. Але з часом такі топо­графічні риси нівелювалися, що реально підтверджувало незво­ротність процесу осідання різних груп тогочасного кочівницького люду на землю.

Але і у цьому процесі фіксуються свої особливості. Во­ни прослідковуються на топографії укріплених поселень Чорних Клобуків у Пороссі. За даними поховального обряду представни­ки цього угруповання, про що вже коротко відзначалося у одному із попередніх розділів, проживали поруч із давньоруським місце­вим населенням на лівобережжі Росі та її лівих допливах від Роставиці й Кам’янки на заході до Дніпра на сході. На випадок зовнішньої загрози до послуг васалів київських князів у цьому районі Південної Русі, які складали військовий контингент в основ­ному легкоозброєної кінноти, було збудовано цілий ряд нових фортець у Пороській обронній лінії. 5 городищ, котрі походять із цієї групи укріплень, мають ознаки, які найповніше відрізняють їх від звичайних давньоруських. А тому існують усі підстави

_вваясати дані городища характерними пам’ятками оборонного бу­дівництва чорноклобуцького союзу — Чепиліївка, Малий Бук- 00Н, Уляники, Пилява і Тростянець (Рис. 71).^[81]

" Ці городища мають досить невеликі розміри: 0,08 (Уляники), θ 12 (Пилява, Тростянець), 0,13 (Малий Букрин), 0,43 (Чепиліїв- _ка) га. Два пункта із них при цьому складалися і з двох укріп­лених частин: Чепиліївка — 0,13 і 0,3 га, Малий Букрин, 04 і 0,09 га. Три городища мисові (Чепиліївка, Малий Букрин, Тростянець), одне на останці (Уляники) і ще одне на краю плато (Пилява). На _τp_box із них є багаторядні оборонні лінії (Чепиліївка, Mannfi_i Букрин, Пилява). Привертає увагу ескарпування схилів фортець із влаштуванням на них валів та ровів. На дитинці Чепиліївського городища на схилах продовжувалися два напільні вали із ровом між ними. На дитинці Малобукринського городища схили опері­зували рів із валом. Вал зберігся і на східному схилі зовнішньої частини цього городища — він являється продовженням зовні­шнього напільного валу. А на схилах Тростянецького городища зберігся рів, котрий також є продовженням рову з напільного боку. На городищі в Уляниках на схилі із трьохярусним ескар­пуванням містяться залишки двох ровів з валами.

Вали та рови на вищезгаданих городищах, у тому числі й з напільного боку, невеликі: максимальна висота напільних валів над рівнем майданчика 1,5 м, ширина 6-7 м. У місцях пошкод­жень валів по периметру обох частин Чепиліївського та Малобук­ринського городищ слідів дерев’яних конструкцій не простежено. А у розораному внутрішньому валі Пилявського городища від­значені сліди перепаленої глини із дубовим вугіллям — залишки згорілих клітей.

Культурні шари із керамікою XI-XIII та XII-XIII ст. було виявлено відповідно на Пилявському й Малобукринському горо­дищах та за їх межами. Дуже незначні прошарки XII-XIII ст. виявлені в Уляниках і Чепиліївці (слідів відкритих поселень біля них не зафіксовано). А біля Тростянецького городища ХІ-ХІП ст. (за деякою інформацією воно не було постійно заселене) посе-

лення давньоруського часу розташовувалося на певній відстані_______

по інший бік яру.

Із вищенаведеного випливає, що найтиповішими рисами чорно- клобуцьких городищ являються невеликі розміри укріплених май­данчиків, незначні за розмірами вали, розташування останніх кількома рядами із напільного боку, багатоярусне ескарпування схилів із влаштуванням ровів та валів, незначний культурний шар чи навіть повна його відсутність як у середині городища, так і зовні біля нього, переважання валів без зрубних конструкцій, випадки членування фортець на дві мініатюрні частини на зразок міського дитинця та окольного граду.

Техніка оборонного будівництва пороських кочівників була архаїчною і примітивною порівняно із давньоруською. Чорні Кло­буки надавали перевагу кількості оборонних ліній, а не їх кон­структивному зміцненню. У фортецях вони поселяли свої сім’ї на час військової загрози (про що вже мова йшла у попередньому розділі), а місця проживання за межами укріплень у них, як пра­вило, не було постійним, оскільки вони мешкали не в стаціо­нарних житлах, а у пересувних вежах.

Зазначені ознаки за нечисленними винятками, трапляються не всі разом, а по кілька на певних пам’ятках, а це залежало, можливо, від ступеня участі кочівників у будівництві укріплень та праві на їх власність, а також від впливу на поселенців місце­вого слов’янського населення. Елементи чорноклобуцької форти­фікації простежуються на городищі біля с. Пішки на пороському лівобережжі, що складалося із двох невеликих укріплених май­данчиків та на Південному Вітачівському городищі — за наяв­ністю з напільного боку трьох валів. Городище в с. Балико-Щу- чинка — теж на Дніпрі (літописне місто Чучин) — також має деякі особливості, що свідчать про певний вплив чорноклобуць­кої будівельної традиції: воно складається із трьох укріплених частин, оборонні лінії на середній та зовнішній частинах було споруджено із застосуванням менш досконалих засобів фортифі­кації — ескарпування відповідно до нахилу місцевості.

Взагалі ж вплив фортифікаційних традицій різних етнічних груп в зоні Великого Кордону ще не вирішено до кінця і це в першу чергу відноситься до багаторядності укріплень та будів- _нццтва їх на схилах. Зокрема наявність двох ровів на схилі вже згаданого Південного Вітачівського городища — літописного міста Святополча, збудованого мешканцями спаленого поросько- го Юр’єва — пов’язується із запозиченням даного прийому у пороських кочівників (для укріплення цих схилів), а останніх познайомили із таким нюансом будівництва вихідці із салтівської культури.^[82] Це з одного, «східного боку». А з іншого, кількаряд- ність укріплень начебто «тягне на захід». Прикладами можуть бути системи валів та ровів, зафіксовані у пороських Буках, Гу- бині на Случі або ж Ходліка під Ополем Любельським чи укріп­лених центрів біля Трепчі в околицях Санока (Рис. 72, 73, 74).^[83] Тож традиційно можемо відзначити, що лише послідуючі грун­товні дослідження дозволять у якійсь мірі знайти відповідь на це питання.

Та кочівницькі елементи певною мірою простежуються і у домобудівництві. На городищі того ж літописного Чучина й роз­ташованому неподалік від нього городищі літописного Івана було відкрито декілька жител, що складаються із звичайної напівзем­лянки й прибудови типу сіней. При цьому, сіни майже наземні, їх долівка була майже на 15-20 см заглиблена у грунт і, що най­головніше, передня частина сіней у плані заокруглена. Тому є всі підстави вважати, що тут маємо справу із юртоподібною прибу­довою кочівницького походження. Очевидно такі споруди нале­жали вже осілим кочівникам. Про перебування у Чучині пер­ських переселенців свідчить значний відсоток у остеологічному матеріалі кісток коней, які вживалися у їжу, а також відкрите на могильнику поруч із городищем номадське захоронения.

Окрім того слід нагадати й про деякі, хоча і незначні, особ­ливості глиняного посуду на пам’ятках Поросся. Загалом, у з_а. значеному регіоні протягом XII-XHI ст. були поширені типові давньоруські горщики із характерними заокругленими вінцями, але поруч із ними у різних пороських місцевостях трапляються уламки горщиків із потоншеними по краю вінцями та глибокою борозденкою з внутрішнього боку, причому остання буває і на звичайних вінцях. Очевидно, такі відмінності на давньоруській кераміці з’явилися не без впливу чорноклобуцького та подібного їм населення в інших регіонах південноруських земель. Аналогії до вказаної кераміки за межами Поросся відомі на вже вище- розглянутому Донецькому городищі.²*

Про основні деталі функціонування чорноклобуцького об’єднан­ня мова вже йшла у першому розділі, а тому тут лише наведемо окремі археологічні приклади, котрі доповнюють інформацію про складну етнічну ситуацію у даному регіоні, про яку в основному все ж свідчать матеріали поховальних пам’яток — підкурганні захоронения із специфічним супроводжуючим інвентарем серед котрого характерною була наявність зброї і коней або їх частин (Рис. 75, 76).^{[84] [85] Взагалі ж кочівницький елемент тут дорівнював 21% усього місцевого населення — тобто становив його п’яту частину.[86]}

Говорячи ж про таке досить цінне й інформативне археоло­гічне джерело як поховальний обряд, то його деталі дозволяють виділяти старожитності печенігів (по р. Росаві), торків і берендеїв (західніше та південно-західніше від попередніх), а також, в ме­жах чорноклобуцького союзу, і половців. На думку С. Плетньової та Г. Федорова-Давидова поховальної^ обряду останніх були при­таманні такі ознаки як насип із землі й каміння, східна орієнтація вмерлих, захоронения цілого кінського остова поруч із людським, окрема яма для коня.

Для торків характерними являлись насипи із землі, західна орієнтація вмерлих, захоронения частини коня поряд із людиною, перекриття із дерев’яних плах над могильними ямами та інші деталі її облаштування — приступки, плічки, підсипки.

Печенізький поховальний обряд носив багато спільних рис із торським (насип із землі, західна орієнтація, захоронения частини коня поруч із людиною). Але він одночасово відрізнявся від гор­ських наявністю великого числа впускних поховань та кінських захороненъ без людини. Як відзначалося вище, ці спостереження відносяться до могильників Поросся. А на Дніпровському Ліво­бережжі могил середньовічних кочівників нараховується набага­то менше, хоча вони були і там.^[87]

Кочівники і слов’яни, проживаючи на одній пороській тери­торії, без жодних сумнівів контактували одні з одними. В бага­тьох похованнях перших знаходилася продукція давньоруських ремісників. А в ряді пунктів кургани обох груп населення знахо­дилися недалеко одні від одних, або ж навіть на одних некро­полях. Таким характерним могильником являвся спільний некро­поль біля с. Зеленки.

Певні взаємовпливи прослідковуються і у деталях самого поховального обряду. Можливо, звичай ховати вмерлого без за­хоронения коня або його частин у кочовиків з’явився якраз під впливом слов’ян. Навіть висловлювалася думка, що деякі із мо­гил, віднесених до кочівницьких, являються насправді слов’ян­ськими. Це поховання із шаблями, але без захоронения коня чи його частин (Степанці), а також могили із слов’янськими горщи­ками або пряслицями (Ємчиха, Беркозовка, Зеленки).^[88]

Але й серед основної маси тюркомовної складової «вклиню­ються» й представники інших етнічних груп, що простежується хоча б за матеріалами вже згаданого Яблунівського могильника під Білою Церквою — літописним Юр’євим, де захоронения від­бувалися на рівні давнього горизонту із характерним інвентарем східного походження. Даний могильник на правому, «кочівниць­кому» березі Росі міг з’явитися після спільного походу Ярослава та Мстислава Володимировичів на ясів у 1029 р. й переселення частини їх на правобережне давньоруське порубіжжя (Рис. 77 78).^[89] Та яський елемент в даній місцевості прослідковується і пізніше — зокрема після походу давньоруських військ у 1116 р. На думку С. Плетньової до таких переселенців слід відносити ба­гате поховання біля с. Берестняги (Рис. 79).^[90]

Але зовсім оригінальним за своїми ознаками виявилося під. курганне захоронения біля Таганні. Тут поховано чоловіка орієнто­ваного головою на захід біля якого було покладено коня. Серед супроводжуючого інвентаря виявлені стремена, вудила, шабля, спис, булава, залишки щита, кольчуга, шолом, медальйон із зобра­женням Христа, срібні накладки і чаша та інші предмети. Та ж сама С. Плетньова справедливо зауважує, що встановити при­належність даного індивідуума досить проблематично: «у XI- ХШ ст. в Пороссі міг бути похованим чорноклобуцький, поло­вецький та яський воїн або князь... наявність у похованні щита, булави, чаші, образка Христа, котрі ніколи не зустрічалися у за­хоронениях кочівників, а також європеоїдність й довгоголовість небіжчика говорять начебто про християнське й наріть руське його походження. Тим не менше, вірогідно, що у ХІ-ХП ст. русь­кі багаті дружинники не могли ховати за язичницьким обрядом — із конем та зі зброєю».^[91] Тому була висловлена думка, що у даному випадку ми маємо справу із похованням бродника — давньоруського попередника козаків, який примкнув до кочівни­ків і зайняв у їхньому середовищі високе соціальне положення.

Але такою була ситуація у давньоруському Пороссі, хоча, за даними письмових джерел та нечисленими археологічними зна­хідками, кочівницькі контингенти розселялися і на землях Дні­провського Лівобережжя — на територіях Чернігівського та Переяславського князівств (Рис. 80).

Відносно першої із названих територій слід згадати про пере­несення Старої Вежі (Саркела) на Дону, серед населення котрої переважали представники кочових народів (місто було взяте по­ловцями у 1117 р.), до Нової Білої Вежі, котра згадується в літо­писах під чає опису подій 1147 р. Вона локалізована біля с. Біло- _Вежі-Другі на невеличкому підвищенні серед боліт. Городище одутлої форми (200x190 м) займало стратегічно важливе місце на перехресті кількох шляхів. Сюди, до єдиного проходу між до­сить забагненими басейнами трьох річок, виходив і суходільний шлях із Посулля на міста Всеволож та Чернігів — так званий «степовий коридор», котрим кочівники без зайвих природних перепон могли проникати вглиб Дніпровського Лівобережжя. Із заходу та півдня до укріплень прилягав відкритий посад (150-50- 75 м), обмежений болотом. На протилежному (правому) березі р. Остер знаходилося друге селище-посад розмірами 300x200 м (Рис. 81).

На пам’ятці під час оранки зібрані уламки посуду XI-XIII ст., фрагменти амфор й жорен із вулканічного туфу, шлаки та виплес­ки бронзоливарного виробництва, половинка бронзового ювелір­ного пінцета, уламки брусків із овруцького шифера та дрібнозер­нистого пісковика, шиферні пряслиця, залізні ножі, овальне кре­сало, фрагменти бронзового витого та скляних браслетів, ґудзик, уламок двобічного гребінця та ін. — тобто типовий для ординар­них давньоруських пам’яток набір знахідок. Окрім того, в ре­зультаті польових робіт виявилося, що населений пункт в даній місцевості існував ще до переселення сюди «старих біловежців» із Саркела у 1117 р. Тут, безсумнівно, знаходився постійний військо­вий гарнізон, про що свідчать знахідки предметів зброєння та спорядження верхового коня. На думку авторів досліджень В. Коваленка та Ю. Ситого є всі підстави вважати, що ядро цього гарнізона складали васальні залежні кочівники. Проте зафіксу­вати сліди їх перебування тут археологічно виявилося досить непростою справою: окрім невеликої серії артефактів, пов’язаних своїм походженням із Кавказом (типу агатових намистин чи океремих зразків скляних браслетів) якихось виразних кочівниць­ких рис у формах та асортименті посуду або ж речовому інвен­тарі пам’ятки не помічено. Вірогідно, автохтони у даному випад­ку досить швидко асимілювали переселенців, що й засвідчено в елементах матеріальної культури.

Ще одним свідченням таких міжетнічних контактів являю­ться матеріали із відкритого поселення Х-ХПІ ст. в урочищі Овра- менків Круг біля с. Березанка на березі невеликого озерця. Зага­льна площа пам’ятки складає 4,8 га, де на двох розкопах відкрито залишки 7 типових давньоруських жител XII-XIII ст. квадратної чи прямокутної форми заглиблених у материк на 0,45-0,9 м із типовими глинобитними печами каркасноплетньової конструкції, а також 13 споруд господарського й промислового призначення X-XUI ст., серед котрих виявлені овини й будівлі для просушки зерна. Нічим не відрізняється від синхронних пам’яток округи і набір керамічного посуду та інші знахідки.

Але поруч відкрито невеликий грунтовий могильник, на котрому окремі захоронения відрізняються певними особливо­стями обрядовості від інших, ординарних. Так у похованні № 1 чоловік віком 25-30 років лежав витягнуто на правому боці вздовж південної стінки головою на схід (нетипова для східних слов’ян орієнтація). В ногах його лежав череп барана — також нетиповий звичай для автохтонів.

Ще більш цікавим своїми особливостями виявилося похован­ня № 2, де в могильній ямі із заокругленими кутами й широкими заплечиками виявлено залишки трьох кістяків. Один із них, по­хований самим першим (жінка 45-50 років), був зсунутий у захід­ну і частково в східну частину ями й знаходився у перевідкла- деному стані. Другий (чоловік 40-45 років) був похований сидячи на кістках попереднього із розсунутими ногами. Його череп ле­жав на тазових кістках зводом донизу. А третій кістяк (жінка 20- 25 років) лежав випростано на спині між ніг попереднього, го­ловою на південний захід. Біля правого стегна обох останніх по­кійників знайдені великі ножі із залишками дерев’яного руків’я. Виходячи із того, що на дні зафіксовані слідих залізних цвяхів, можливо припускати наявність тут дерев’яного поховального скле­пу. Краніологічні особливості (як і попереднього захоронения) теж відрізняються від місцевих серій.

Поява в околицях Чернігова поховань типу № 2, які мають аналогії зокрема на могильнику Саркёла, можливо пов’язана із _вже згаданим переселенням 1117 р. «біловежців» в Чернігівську землю- Але можливий і інший варіант: люди, котрі ховали своїх родичів та близьких за таким звичаєм могли попасти в дану міс­цину і раніше — після зайняття чернігівського столу Мстиславом Володимиричем, розподілу зон впливу на Русі із Ярославом Муд­рим та розселення своїх підлеглих по власним маетностям.

Слідуючою пам’яткою, котра має пряме відношення до під­нятого тут питання, являється зруйноване поховання з конем на околиці Ніжина. Із нього до Чернігівського історичного музею їм. В.В. Тарновського потрапили інкрустована сріблом шабля, 4 вістря стріл, кістяні деталі складного лука та петля для підвішу­вання налуччя, згорнута кольчуга, інкрустовані сріблом деталі' кінської збруї, вудила із нерівноплічними ланками та кільцями, два стремена із глибоко вигнутими підніжжями, а також шило та кресало (Рис. 82). Поховання датується другою половиною XII- першою половиною XIII ст. Слід відзначити, що і дане захоро­нения розташоване на перетині водного шляху по Остру та сухо­дільного із Києва й Переяслава на Чернігів, що проходив вузькою перемичкою між величезними масивами непрохідних Смолеж- ських і Остерських боліт.

Вірогідно до піднятої теми має відношення і городище біля с. Ковчин, що можливо має відношення до розселення літописних чернігівських ковуїв — в районі стародавнього шляху із столиці удільного князівства до Посулля та Посем’я. Городище розташо­ване на невеликому мисі, утвореному краєм лівобережної тераси Десни (у XIX ст. тут були помітні три лінії укріплень). Нині ви­діляються два укріплені майданчика (90x100 і 100x140 м), а із за­ходу та півдня до них прилягає неукріплений посад близько 20 га. Загальна площа пам’ятки досягає 25 га ; вона датується кінцем XI — серединою XIII от. (Рис. 83).

Із самої пам’ятки та її околиць відомі знахідки предметів озброєння та спорядження вершника й бойового коня: вістря спи­сів, шпори, сокири, парадні шиферні оселки, наконечники стріл, псалій, деталь від щхов шаблі, гризло від вудил, наременні бляш­ки, льодохідний шип; серед серії ножів — 4 екземпляри із крово- стоками та лезом довжиною до 15 см — тобто бойові знаряддя. Усі вищеперераховані предмети датуються XII-XIII ст. Все це, а також топонімічні матеріали, дозволяють ототожнювати Ковчин- ський археологічний комплекс з центром розміщення чернігів­ських ковуів, у котрому мабуть була навіть церква — на своє­рідному дитинці знайдений уламок дзвону.

За зафіксованими топонімами та деякими елементами озбро­єння вимальовується історична картина розміщення цих васалів русів. Виявляється, чернігівські «свої погани», на відміну від вище- розглянутих Чорних Клобуків, проживали не компактною масою, а були розселені в місцях, де князівство найбільш потребувало захисту: на перетинах природних перешкод (річок, боліт) із сухо­путними шляхами. Судячи із датування окремих речей та пам’я­ток, цей процес розміщення гарнізонів із колишніх кочівників розпочався в XI ст., але тривав і пізніше.^[92]

Набагато менше археологічної інформації про «торгів переяслав­ських» — в основному вона вкладається у топонімічні дані та свідчення писемних джерел. Лише у долині р. Броварка недалеко від Переяславля Руського (нині Переяслава-Хмельницького) ще у 1877 р. було виявлено захоронения кочівника. Це було впускне поховання в курган епохи бронзи Гостра Могила між сс. Віниці та Виповзки. У ньому виявлено могилу із залишками людини і коня орієнтованими у західному напрямі. Поруч з кістяками знай­дено супроводжуючий інвентар: біля коня — залишки шкіряної вуздечки, прикрашеної бронзовими бляшками й бубонцями, реш­тки покритого шкірою дерев’яного сідла, а також залізні стреме­на; біля людського кістяка — шматок шовкової тканини, залізні кресало, кілька наконечників стріл, кинджал та фрагменти коро- зованої шаблі, а також козячий ріг.

Розташування цієї пам’ятки недалеко від столиці даного кня­зівства, якраз у місцевості зайнятою торками, дозволяє відносити дане захоронения до їх старожитностей. Тож навіть невелика за обсягом інформація, яку маємо на сьогодні, дозволяє локалізува­ти проживання цих досить неспокійних васалів Русі в басейні р. Броварки (Каратульки) — «межи валома», як відзначають давньо­руські літописи.^[93]

І закінчуючи розгляд основних пам’яток матеріальної культу­ри, котрі відносяться до реконструкції землеробсько-кочівниць­ких взаємовідносин на теренах Середнього Подніпров’я в давньо­руську епоху, слід обов’язково звернути увагу на досить оригіналь­ні дерево-земляні конструкції відомі під назвою «Змієві вали».

Вони вражають своєю протяжністю в широтному напрямку більш як на 950 км по обох берегах Дніпра. За легендою їх створив Змій — чудовисько величезних розмірів, яке поїдало місцеве населення. Розправилися з ним два сміливця — ковалі Кузьма та Дем’ян, що не лише приборкали його, але й запрягли у величезний плуг і проорали межу, за яку він не смів переходити. Грунт, вивернутий із борозни-рову утворив довгий насип — вал. Втомлений від важкої праці та спраги, Змій дотягнув плуг до річки (за іншим варіантом — до моря), перепив води і загинув. Так населення Середнього Подніпров’я звільнилося від ненавис­ного ворога.

У відповідності із розположенням за течіями річок і межи­річчям, а також за ступенем збереженості, середньовічні вали Середнього Подніпров’я діляться на 13 локальних груп, ліній та відрізків: Вітансько — Бобровицький вал в межиріччі Дніпра — Ірпеня; вали по лівому березі Стугни і в межиріччі Стугни — Ірпеня; вали в межиріччі Ірпеня — Тетерева; Дорогинський вал в межиріччі Унави — Ірпеня; вали по правому березі Стугни; Фастівсько — Житомирський вал вздовж верхньої течії Унави й Ірпеня; вали в межиріччі Дніпра - Красної - Ротка - Кам’янки; вали по лівому березі Росі; Дніпровський лівобережний вал; вал по Сулі; Перяславські вали у межиріччі Дніпра - Трубежа - Супоя. Деякі із названих валів являються ланками давно зниклих великих оборонних ліній, але роботами М. Кучери вдалося в цілому реконструювати цю систему (Рис. 84).

Значна частина Змієвих валів розміщена вздовж крупних p⅛ і під безпосереднім & захистом: по внутрішньому (відносно фрон­тальній направленості валу) боці Віти, Бобриці, Стугни, Росі Дніпра, Сули й частково (біля с. Чорногородка) Ірпеня. Інші вали пересікали межиріччя, в цих випадках річки використовувалися лише в якості флангових природних перепон. До таких ліній від. носяться укріплення між Дніпром і Тетеревом, Ротком і Камян- кою, Стугною й Ірпенем, Ірпенем і Тетеревом, Россю та Гуйвою.

Прирічні вали, розраховані на використання ріки в якості доповнюючої перепони, проходили через пойму абож по її краю. Лише в несприятних умовах (різкі повороти річки, низька чи вузька пойма) вал облаштовувався на певній відстані від краю пойми. Та таке виключення характерне лише для Пороського (Середнього) валу, починаючи від Стеблева і майже на всьому його протязі вгору за течією річки.

Всі Змієві вали знаходять відповідність із захисними особ­ливостями рельєфу, одначе можливість такого вибору була підпо­рядкована загальному напрямку оборонної лінії. Для прирічних валів загальним напрямом слугувала сама річка й будівельники бажали обійти понижені місця, зводячи вали, при можливості, по лінії максимального перепаду поверхні, або ж по краю пойми. Це дозволяло влаштовувати рів нижче валу — за рахунок різниці в рівнях досягалося збільшення висоти валу по відношенню до дна рову. Аналогічну залежність від рельєфу місцевості мають і водо- роздільні вали. І ця залежність також відносна, т. я. траса водо- роздільних валів планувалася наперед. Будівельники обходили понижені ділянки, але в межах заданого загального напрямку. Водороздільні вали, як правило, супроводжуються природними перешкодами на одній із кінцевих точок. Окрім зовнішнього ро­ву, майже на всіх валах (за виключенням тих, що були пов’язані з басейном Росі) знаходяться невеликі западини і від внутрішнього рову. Навіть на найбільш неушкоджених ділянках в сучасних лісах вали відрізняються неодинаковою збереженістю. Як прави­ло, схил валу безпосередньо переходить в рів. Але у двох випад­ках вал і рів були розділені проміжком, так званою бермою.

Розглянуті Змійові вали, окрім Середнього валу по Росі, датуються раннім періодом Київської Русі. Про це свідчать знахідки речей в окремих оборонних конструкціях, дані страти- j-рафічних розрізів насипів в місцях фіксації давньоруського куль­турного шару, наявність вздовж ліній валів поселень й укріп­лених пунктів, заснованих в кінці X — першій половині XI ст. Цій хронологічній фазі не протирічать і дані природничих методів.

Середній вал по лівому березі Росі, що перерізав Великий вал і перекривав культурний шар селища XI — початку чи першої половини XII ст., побудований в пізній період існування давньо­руської держави. Хронологічне членування Змієвих валів підтвер­джується і їх конструктивними особливостями.

Вали в долинах річок складаються із піску, на водорозді- лах — із піску або суглинка і рідше, на височині — із глини. Всередині виявлені дерев’яні зрубні або перекладні конструкції із дуба чи сосни, котрі скріплювали земляний насип і надавали йо­му необхідної крутизни та висоти. Тобто, основну захисну функ­цію виконували деревоземляні стіни, про розміри яких можна говорити лише приблизно. Вони піднімалися в середньому на 3,5-4 м, хоча деякі досягали лише 3 м.

Будівництво великої протяжності безперервних й багаторяд- них ліній валів поглинало значні матеріальні ресурси, але явля­лося життєво необхідним міроприємством по захисту від дуже небезпечного супротивника. Про військово-оборонне призначен­ня валів говорить і їх конструкція, що повторює особливості укріп­лень давньоруських градів. Стінки рову круто переходили у вузь­ке, майже гостре дно. При всіх валах, окрім Середнього по Росі, рів являв собою досить широку перепону. І всеж зовнішні рови мали допоміжне оборонне значення, а основною перешкодою слу­жила деревоземляна стіна.

Специфічність Змійових валів була у тому, що вони, на від­міну від валів городищ, не використовувалися для безпосеред­нього ведення бойових дій, тим більш силами піхотинців, а явля­лися стаціонарними укріпленнями, розрахованими на затримання кінноти кочівників у випадку її спроб прорватися до населених пунктів слов’янського люду, в першу чергу, до найбільш важли­вих політичних й економічних центрів Середнього Подніпров’я.

Досягненню грабіжницьких цілей кочівників відповідала особ­лива тактика бойових дій, розрахунок на миттєвий напад й поспішний відступ у степ. При цьому швидкість руху дозволяла кочівникам ухилятися від невигідного зустрічного протистояння й застосовувати обманні маневри. Тактична перевага кочівників заключалася в швидкості їх легкоозброєної кінноти.

Вали затримували рух супротивника русів, на їх обхід й пошуки проходів потрібен був час. А це вносило невизначеність в маршрут руху, розтроювало плани номадів й сприяло їх вияв­ленню. Тим самим зривалися тактичні замисли степовиків ухиля­тися від зустрічного бою й використовувати фактор раптовості для «облежания» того чи іншого града. Навіть у випадку прориву ефект раптовості губився. Вали створювали для супротивника загрозу і на зворотньому шляху, їх наявність сприяла пересліду­ванню його давньоруським військом.

Змійові вали, залишаючись пасивним засобом захисту, знахо­дились під контролем давньоруських сторожових загонів. Фор­теці в лінії валів слугували не лише опорними пунктами для від­кидання ворога, але їх гарнізони несли й охорону оборонних ру­бежів. На ділянках без фортець або ж значно віддалених від останніх, а також на найбільш важливих напрямах, сторожовою службою для контролю за місцевістю використовувалися високі кургани або великі насипи природного походження.

До часів князювання Володимира Святославича можливо від­нести вали вздовж південного кордону Русі кінця X — початку XI ст. — на лівому березі Дніпра і нижній Сулі, а також на лівому березі Стугни на Правобережжі. Вали у межиріччі Стугни — Ірпеня являлись безпосереднім продовженням одночасового з ними Стугнянського валу. Вал між Дніпром та Ірпенем по Віті й Бобриці, що знаходився всього за 18 км на південь від Києва, слугував безпосереднім захистом столиці Русі і не міг бути збу­дованим пізніше інших. А найбільш прямий Барахтянсько — Фастівський вал між Дніпром і Тетеревом, що являвся продов­женням Лівобережного Дніпровського валу, був логічним завер­шенням оборонної системи Київського Подніпров’я за часів Воло­димира. Довжина трьох правобережних ліній разом з лівобереж­ною складає 500 км.

Єдиним кордоном захисту Києва з південного заходу була флангова система в межиріччі Ірпеня — Тетерева, що складалася _яа найбільш загрозливому відрізку центральної частини водо- розділу із чотирьох валів. В часи Володимира цей бік не міг _здпишатися без захисту. Загороджувальна полоса не втратила зна­чення і з виникненням більш південних зовнішніх валів за Яро­слава Мудрого. У випадку обходу останніх із заходу, суперник, втративши багато сил на подолання довгого шляху, опинявся в глибині Русі перед лабіринтом ірпінсько-тетерівських валів. Спроба прорватися зі сходу по водороздільному плато вздовж верхньої течії Здвижу наштовхувалася на глибокоешелоновану оборону; пройшовши зовнішню лінію, супротивник повинен був тратити час на пошуки шляхів для проведення обхідного манев­ру: при прориві ж слідуючої лінії, він попадав у кільце, вибрав­шись з якого й дійшовши до останньої, внутрішньої лінії, опи­нявся у напівкільці, із виходом, як і в першому випадку, лише у зворотній бік — на захід.

В період між початком XI ст. й 1032 р., мабуть, виникли інші вали загальною протяжністю 191,5 км. Ці вали складаються із окремих й порівняно коротких відрізків, що перекривали, як пра­вило, межиріччя. Такі вали між Дніпром і Ротком (по р. Красна), між Ротком і Кам’янкою, що відсікали проходи через літописне Перепетове Поле; Дорогинський вал між Унавою та Ірпенем. В цей же період повністю оформлюється водороздільна ірпін- сько-тетерівська система валів і, можливо, споруджується Чорно- городський проміжний вал на лівому березі Ірпеня. Про більш пізніше походження Дорогинського валу можливо судити по його незавершеності.

Літописна розповідь 1093 р. про бойові сутички між русами і половцями південніше Стугни свідчить, що обидва вали в райо­ні Треполя (сучасне с. Трипілля), в тому числі і вал по р. Красній, знаходилися в одинаковій ступені запущення і їх вже ніхто не відновлював.

Досить допустимим є те, що проміжні водороздільні вали між Дніпром, Ірпенем та Россю, котрі являли собою не суцільні лінії, а ізольовані відрізки або доповнення до вже існуючих валів, віднести до часів певної модернізації оборонної системи в кінці X — на початку XI ст. Це могло трапитись після смерті Врлоди- мира 1015 р., в часи княжіння Ярослава, але раніше 1032 р., коли згаданий князь зайнявся створенням нових оборонних рубежів.

На території Середнього Подніпров’я в межах володінь давньо­руської держави відомо приблизно 107 городищ з прилеглими до них селищами, котрі можливо вважати синхронними Змійовим валам, тобто існуючими на рубежі X-XI, або в першій половині XI ст. Із них 34 знаходяться на Правобережжі і 73 на Лівобереж­жі, в тому числі 44 (по 22 на кожному з боків Дніпра) в лінії валів або ж в районі їх місцезнаходження^[94].

Але не виключно стрімким наскокам кочівницької кінноти заважали розглянуті вали. На думку П. Толочка, вони не давали змоги рухатися в північному напрямі цілим ордам чи окремим сім’ям, котрі з усім домашнім скарбом і родинами «від малого до старого» бажали розширювати свої території для традиційного кочівницького способу господарювання^[95].

Замовчування літописом факту будівництва Змійових валів можливо, з точки зору М. Кучери, пояснювати по-різному. Літо­писці фіксували не всі події, що відбувались. В даному випадку автор повідомляв про початок оборонних міроприємств за князю­вання Володимира («нача ставити городы»), а не про їх завер­шення, коли до будівництва Змійових валів, мабуть, ще не присту­пали. Можливо, вони вже знаходилися на початковій стадії спо­рудження і були об’єднані літописцем з традиційним вже для цього часу зведенням «городів». До того ж ми не знаємо, як в часи Володимира і Ярослава називалися Змійові вали, що мали вигляд фортечної стіни. В Київській Русі люба штучна оборонна споруда звалася «городом». Всі державні укріплення будувалися під керівництвом «городників», зруби оборонних стін називалися «городнями». Тому і об’єднання літописцем двох типів оборон­них споруд — фортець і Змієвих валів — в одному терміні досить вірогідне.

Змійові вали згадуються в літопису під терміном «вали» починаючи з 1093 р., коли вони вже перетворились із дерево- земляних стін в насипи, що оплили. І це не викликає жодних сумнівів: функціонуюча дерево-земляна стіна фортеці в письмо­вих джерелах тих часів ні разу не названа «валом».

Вище у даному розділі ми розглядали лише інформацію, котра була представлена в основних археологічних категоріях пам’яток (укріплені та неукріплені населені пункти, некрополі — «міста мертвих»), вали). Але і у багатьох виробах, котрі пред­ставлені продукцією певних майстерень, теж можливо порівню­вати традиції обох світів — землеробського та кочівницького — в зонах їх контактів. Найбільш еффектно це прослідковується у виробах художнього ремесла, котрі Р. Орлов об’єднав у дві шко­ли художньої металообробки, розташованих у майстернях лісо­степової та степової зон.

У виробах художнього ремесла середини X ст. з території Середнього Подніпров’я та Гньоздова із Верхнього Придніпров’я прослідковується завершення формування «дружинної культури» (в останньому пункті вірогідно знаходилася «дочірня майстерня» середньодніпровських ремісників).^[96] На думку того ж Р. Орлова, відмова від традиційних прикрас родоплемінної верхівки пов’яза­на з тим, що старі художні цінності вже не виконували ролі засобу фіксації незалежності їхніх власників до нової соціальної групи. Формування нового замовника в IX-X ст. зумовлювало коньюктуру для кольорової металообробки, в першу чергу в міс­тах та їх околицях, де й «квартирувалася» дружина.

Місцеве виробництво прикрас нових типів підтверджується знахідками ливарних формочок в одному з курганів Табаївського могильника на Чернігівщині та на Київському Подолі (Рис. 85, 86). В одній із київських форм відпивалися речі «степової» тра­диції: наременні бляшки, наконечник. З цього ж набору походить формочка для виготовлення прикрас кінської збруї. На це вказує к відносно великий розмір, а також тип бляшок круглої форми з мотивом зірки, поширений на території від Волині до Балкан.

Датуються київські формочки третьою чвертю X ст. А стилі­стичні особливості цих київських прикрас вказують на східці прототипи. Про це також свідчить і арабський напис на одній із таких формочок. Аналогічні прикраси знайдено, окрім Середньо­го Подніпров’я, в Угорщині, Скандинавії, на території Волзької Булгарії (Рис. 87).

Прикраси з дружинних поховань на середньодніпровській те- риторії виготовлялися майстрами, котрі розвивали здобутки двох шкіл.^[97] їх стилістичні особливості оформилися ще у другій чверті X ст. У прикрасах відчуваються впливи ісламської торевтики, по­мічені в цей час також у мистецтві Угорщини й Південного Ура­лу До виробництва середньодніпровських майстрів також можна віднести окуття ритонів із Чорної Могили.^[98] Звичайно, окремі ювелірні майстерні існували в різних місцях ранньої Київської Русі, але лише в дніпровському регіоні вони зформувалися у власні традиції, котрі з часом лише розвивалися (Рис. 88).

Закінчуючи короткий розгляд цього досить специфічного ма­теріалу слід відзначити, що «...територія поблизу Києва, Черніго­ва, Гньоздова відмічена концентраціцєю продукції майстерень ху­дожньої металообробки. Поясні й збруйні прикраси, деталі зброї, ритони — все це характеризує костюм воїна — дружинника та інші категорії знаті, яка була очолена князем. Декор виступає як локальне явище в єдиному руслі оформлення металевих виробів на обширному просторі від Середньої Азії до Балкан. Форми речей своєрідні, їх деякі типи та особливості декора свідчать про місцевий, широкомасштабний простір. Так, технічно-стилістичні особливості майстерень «Руської землі» відобразилися в декорі наременних бляшок. Це ромбічні із квадратним прорізом... круг­лі, з мотивом зірки... круглі з мотивом серцевидних фігур по колу... трьохпелюсткові.

Поширення виробів майстерень Середнього Подніпров’я най­тіснішим чином пов’язано з полюддям як прикінцевої фази отри­мання данини із окремого господарства сусідської общини. Це _О._іенидно при співставленій на карті його маршрута (за Б. Риба- ковим) із знахідками найдревніших мечів IX — початку XI ст. Такі мечі походять із пунктів, де знайдені приведені вище типи прикрас... спільність традицій у ремеслі регіону (Київ — Черні­гів — Переяславль — Гньоздово) опреділювалось політичною та культурною єдністю перших міст «Руської землі». Нові економіч­ні зв’язки, основані на державній владі над громадою, над «пле­менем» сприяли інтеграції культури панівного класу».^[99] Приєд­нуючись до такого висновку лише підкреслимо, що в даному випадку мова йде про дніпровський регіон східнослов’янської держави в перші століття її існування (Рис. 89).

Але подібні процеси у розвитку ювелірної справи відбува­лися і південніше кордонів Русі, де також формувалися власні традиції в художній металообробці, що знайшло відображення, за спостереженнями того ж Р. Орлова, у появі північнопричорно- моського центру в котрому «основну скрипку» відігравали май­стри із печенізького і торчеського середовищ. При цьому він від­значав, що асортимент паремійної гарнітури й деякі конструктив­ні особливості збруйних і поясних наборів місцевого виробниц­тва (зокрема принцип розміщення бляшок) формувалися у кочо­вому середовищі далеко на схід від Причорномор’я (Рис. 90). А особливості декору таких наборів вказують на те, що вони були виготовлені у майстернях зі східною орієнтацією. Але за часом побутування такі набори співпадають із наборами візантійської орієнтації і дещо випереджають їх (Рис. 91). Але до цього слід додати і те, що в цілому ряді випадків простежуються й аналогії із виробами середньодніпровських майстерень, про котрі мова вже йшла вище (Рис. 92).

Очевидно, поступове переважання тут візантійського декору було тенденцією розвитку як наремінних прикрас, так і приклад­ного мистецтва Північного Причорномор’я. Набори X — початку XI ст. складалися із десятків бляшок невеликих розмірів, а більш пізні — із наконечників та решм подовженої форми. Цікаво, щ₀ подібна закономірність розвитку деталей в бік подовження форм просліджена на киргизьких вуздечкових прикрасах XI-XII ст. т_а на території Південного Сибіру.

Поширенню зрілих форм візантійської орнаментики в Північ, йому Причорномор’ї сприяли кілька обставин: політичні і куль­турні впливи самої Візантії у Нижньому Подунав’ї і Криму активні торговельні відносини кочівників із осілим населенням і, можливо, печеніго-візантійські війни. Адже ще імператор Конс­тантин Багрянородний сповіщав про залежність населення Xepco- на/Корсуня (античного Херсонеса) від торгівлі із кочовиками оскільки вони закупляли у номадів шкіру і віск, котрі потім пере­продували у Візантію. Слід відзначити і те, що в XII-XIII ст. на парадному костюмі кочівників відбився вплив посередницької торгівлі: змінився сам крій каптанів у половців, які мешкали біля візантійських провінцій — у груп придніпровської, лукоморської та кримської. Треба відзначити і факт виробництва деталей візан­тійських поясних наборів та пряжок більш поширених типів у тому ж Херсонесі ще у VII-VIII ст.

В результаті проведеного аналізу' автор приходить до виснов­ку про відносно високий рівень художньої металообробки у При­чорномор’ї X-XI ст., де була виділена група речей давньорусько­го ремесла.^[100]

Кочівницькі старожитності, правда у значно меншій кілько­сті ніж на території Середнього Подніпров’я, просліджені і в межах південно-західних земель. Ми вже відзначали про вивчен­ня біля с. Крилоса — літописного Галича — двох підкурганних захороненъ (на нашу думку, печенізьких, а не старомадярських). Оіфім того, подібне поховання було виявлено на південній око­лиці Луцька в с. Великі Рокані.

І ще одне: серед оздоб костюму знатних половчанок значною популярністю користувалися шийні гривни. С. Плетньова вважа­ла, що гладкі та кручені гривни у кочівницькому середовищі явля­лися свідченнями давньоруських культурних впливів. Примітно, що такі ювелірні вироби були обов’язковою прикрасою на кам’я­них статуях представниць цього народу. На половецьких кам’яних скульптурах зображені також сережки так званого «половець­кого» типу, котрі носили степовички. Для їхнього головного убо­ру були притаманні саме сержки, а не скроневі кільця, як у слов’янок. У половецькому жіночому головному уборі варіюва­лися три види сережок:

- з маленькою круглою намистиною, розташованою біля края дужки;

- з біконічною намистиною — у ряді випадків, прикрашених сканню;

- з біконічною намистиною, доповненою декоративними ма­ленькими конусами (іноді присутні округлі бокові намистини і сканно-зерневий декор).

Подібні сережки присутні у речових скарбах на теренах Га­личини, як і на суміжних румуно-молдавських територіях, а та­кож Литви.^[101] До цього лише слід додати, що подібні прикраси виявлені і на південно-східних околицях Русі, зокрема серед інвентарю Гочевського курганного могильника разом із типови­ми давньоруськими прикрасами (Рис. 93).

Здається, було наведено достатньо інформації археологічних джерел про досить тісні взаємозв’язки між представниками земле­робського східнослов’янського та кочівницького світів, які в пер­шій половині XIII ст. були розрушені під час монголо-татарської навали. А про жорстоке поводження завойовників із підкореними також свідчать археологічні реалії.

Почалося це з території Рязанської землі та її столиці у 1237 р. Про це, зокрема свідчать матеріали могильників, на площі котрих було виявлено достатню кількість захороненъ, де людей клали досить спішно, по кілька чоловік у одній ямі або навіть у одній домовині — за висловом літописця «во единой раце». «Сий бо град Рязань и земля Рязанская, изменися доброта ея, и отиде слава ея и не бе в ней ничто благо видети-токмо дым и пепел» —. сумно додає він.^[102] Достатньо подібних прикладів і з населених пунктів південноруських земель.

Так восени 1239 р. після запеклого бою було взято Чернігів: «Град пожегше и люди избиша, и монастырѣ пограбиша». У ба­гатьох місцях цього блискучого града археологи виявили в шарах середини XIII ст. сліди сильної пожежі. Місто довго не могло оправитися від погрому і відновилося у колишніх межах лише у XVIII ст.

Від Чернігова завойовники рушили на схід по Десні і далі по Сейму. На північ вони не пішли: наприклад у Любечі, що знахо­дився у 50 км на північний захід від Чернігова, слідів погрому не зафіксовано.

Археологічні джерела також достовірно свідчать про розгром давньоруської столиці Києва восени 1240 р.: із понад 40 мону­ментальних споруд вціліло (та й то в дуже пошкодженому ви­гляді) тільки 5 або 6, із 9 тисяч дворів — 200 (і ті, очевидно, було відбудовано у 1240-1246 рр.), а з 50-тисячного населення залиши­лося не більше 2 тисяч. У ряді районів, зокрема в центральній частині, життя відродилося лише через кілька віків. У своєму роз­витку Київ виявився відкинутим на кілька століть назад.

Звідси головні сили завойовників рушили далі на захід — на Володимир-Волинський та Галич. Інші ж загони вторгайся у пів­денно-західні райони. Розкопки Вишгорода і Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках ма­люють картини оборони та загибелі цих центрів. Археологи по­всюду просліджують потужні сліди пожеж; під кріпосними стіна­ми, спаленими будинками, а то й просто на вулицях і площах ви­явлено сотні людських кістяків, багато знарядь праці, інструмен­тів ремісників, предметів озброєння, чисельні прикраси.

Але найвірогідніше, що на шляху просування Батиєвих орд вціліли тільки ті міста, якими ворогу не вдалося заволодіти. Доля вс інших, узятих міст (хитрістю, обманом чи силою) була одна­кова. В одному із попередніх розділів вже згадувалися жителі Колодяжина на Случі, які «послушавше злого совета его, пере- дашася и сами избиты быша», що підтверджують і розкопки пам’ятки: місто загинуло у вогні, а населення було вирізане. Во­рог не помилував і дітей — їх кістяки неодноразово виявлялися під час польових робіт. На багатьох черепах помітні сліди ударів щабель, а у кістках нерідко стирчать стріли. Як вважав дослідник Колодяжина Р. Юра, тут загинуло не тільки населення міста, але й жителі сільської округи, які сховалися за його стінами.

Володимир-Волинський завойовники взяли штурмом після тривалої облоги: «Не бе бо на Володимѣрѣ не осталъ живыи, церкви святой Богородици исполнена трупья, иныа церкви напол­нены быша троупья и телесъ мертвых». Літописні свідчення підтверджуються й археологічними даними. Тут біля давніх хра­мів виявлені людські скелети із розрубаними кістками, з черепа­ми, пробитими великими цвяхами. Майже повсюду простежую­ться сліди значної пожежі, датованої серединою XIII ст. Анало­гічна картина повстала перед очами археологів і у літописному Галичі.^[103]

Контакти в зоні Великого Кордону на східноєвропейській території на певний час припинилися, а далі відбувалися вже в іншій історичній ситуації. Про це, окрім писемних повідомлень, свідчать і наведені археологічні дані.