Для розкриття даного питання використаємо як основне дже­рело, Іпатієвський літопис у якому ж знайшло й продовження Київського літописного зводу кінця XII ст. — Галицько-Волин­ський літопис.[LXI]

Наявність у них опису подій, починаючи із часів, коли «нача ся прозивати Руская земля» (852 р.) і закінчуючи на­валою орд Батия у цілому задовольняють інформаційні потреби у даному випадку.

Вже починаючи із недатованої частини зводу маємо короткі повідомлення про південних неспокійних сусідів східних слов’ян =— болгар, угрів, авар (обрів) та печенігів (перше повідомлення про цей народ), про яких слід тут всеж згадати (адже вони були попередники більш пізніших степових сусідів русів: «Болгаре, и сѣдоша по Дунаєви. насилницѣ Словеньску бѣша. и о семъ при- доша Oyrpe Бѣлии. и наслѣдиша землю Словѣньску. прогнавше Волохы. иже бѣша преже приялѣ землю Словеньску. си бо Оугри почата быти, при Раклии: цари, иже ходиша на Хозроя цар_я Пѣрска. в си же времена быта и Обре иже воєвата на царя Ираклия, и мало его не яша. си же Обри воєваша на Словѣныё и примучиша Дулѣбы сущая Словѣны. и насилье творяху женамъ Дулѣбьскымъ. аще поѣхати бяше Обрину не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляте впърячи три или четыре ли пять жен в телѣгу, и повести Обрина. и тако мучаху Дулѣбы. бяху бо Обри, тѣломъ велицѣ. а оумомъ горда, и потреби я Бгь. и помроща вси. и не оста ни единъ Обринъ. и есть притча в Руси и до сего дни. погибоша аки Обри, ихъ же нетъ ни племене. ни наслѣдка. по сихъ бо придоша Печенезѣ. и пакы идоша Оугри Чернии. мимо Киевъ». Як бачимо, літописець у цілому вловив швидкий темп та послідовність зміни кочівницьких угруповань на цьому початко­вому етапі формування давньоруської держави (правда «поміняв­ши місцями» печенігів та угрів).

Тут же, у недатованій частині літопису, знаходимо згадку і про ще одного грізного для тих часів сусіда — хозар, котрі у значній мірі (як військова загроза) впливали на формування нових державних структур молодої східнослов’янської держави.

Про хозар нова згадка зафіксована під 862 р., коли Аскольду і Діру кияни повідомляють про виплату їм данини: «была суть, три братья. Кии. Щекъ. Хоривъ. иже сдѣлаща город ихъ. и платимы дань Козаром». Отже, вищенаведене напівлегендарне повідом­лення про хозарську данину, на певному етапі і в певний час, отримало ще одне підтвердження. Хоча під вищезгаданим роком нові зверхники «начаста владѣти Польскою землею» — вірогідно на полянській території вплив південно-східних сусідів вже при­пинився. Далі, у 884 р., дійшла черга й до сіверян: «Оде Олегъ на Сѣвяры. и побѣди Сѣверы. и възложи на нихъ дань легъку. и не дасть имъ Козаромъ дани даяти. рекъ азъ имъ пртивенъ. а вамъ не чему» - відступ Хозарії із території східних слов’ян продовжу­вався. Що було прослідковано і у слідуючому 885 р., коли згада­ний давньоруський князь наказав також радимичам не виплачу­вати старим зверхникам данини. Але вони надалі не будуть роз­глядатися у зв’язку із темою даної роботи (як і інші угруповання, котрі не відносилися до контактної зони із Степом).

Ще один вже згаданий народ — угри або на той час старі мадяри — знову з’являються у повідомленні під 898 р.: «їдоша Oyrpe мимо Киевъ горою, еже ся зоветъ инѣ Оугорьскоє. и при- шєдшє къ Днѣпру, сташа вежами, бѣша бо ходяще яко и Полов­ин. и пришедше от въстока» (Рис. 22). Звичайно, формально сто­лиця Русі не входила до зони Великого Кордону — місто знахо­дилося на межі Полісся та Лісостепу — але у деяких випадках події навколо нього будуть розглядатися і у даному контексті для більш глибокого розуміння контактів між землеробським та кочівницьким світами.

Новий (але вже вищезгаданий) народ з’являється в орбіті літописця під 915 р.: «Придоша Печенѣзи. первое на Рускую зем­лю. и створивше миръ съ Игоремъ, идоша къ Дунаю». Тобто, цей контакт відбувся ще «ijo косій» і без встановлення стабільних взаємовідносин (як і з уграми під час їх переселення на «нову батьківщину»). Але вже після 944 р. почався новий етап взаємо­відносин русів із представниками даного номадського угрупован­ня. Якраз тоді київський йеликий князь, до цього програвши бит­ву на морі візантійцям, вгїрішив залучати до військових операцій і номадів: «Игорь совокупи воя многы. Варягы. и Русь, и Поляны, и Словѣны. и Кривичи, и Тиверци. и Печенѣгы ная. и тали в нихъ поемъ, поиде на Грекы в лодьяхъ и на конехъ. хотя мстити себе». Візантійський імператорський двір був попереджений як корсун- цями (жителями античного Херсонеса — середньовічного Kopcy- ня), так і дунайськими болгарами (і ті, і інші у своїх повідом­леннях акцентували увагу на Русі та Печенігах). Та цього разу протистояння закінчилося новим мирним договором. Але при цьому київський зверхник віддав наказ своїм союзникам: «повелѣ Печѣнегомъ воевати Болгарьскую землю».

В той же час «хозарський слід» фіксується ще й у часи прав­ління Святослава Ігоревича коли той «възстьшю. и взъмужашю. нача воя свъкупляти. многы и храбры, бѣ бо и самъ хоробръ и легокъ, ходя акы пардусъ». У своему першому східному поході він дізнався від вятичів, які сиділи на р.

Але вже через три роки — у 968 — Русь почали досить серйозно турбувати «старі знайомі» — печеніги: «Придоша Пече- незк пЬрвоє на Рускую землю, а Свтославъ бяше в Переяславци. и затворися Ольга съ внукы своими в городѣ. Ярополкомъ. и Олтомъ, и Володимеромъ. в город Киевѣ. и оступиша Печенези городъ, в силѣ тяжьце. бещисленноє множьство около город, и не бѣ лзѣ вылѣсти изъ града, ни вѣсти поспать и изънемогаху люде гладом и водою, и събравшеся люде оноя страны Днѣпьра. в ло- дыяхъ. и об ону страну стояху. и не бѣ лзѣ внити в Киевъ ни едином^' же ихъ. ни из города къ онѣмъ. и въстужиша люде в городѣ, и ркоша нѣ не ли кто иже бы на ону страну моглъ доити, аще не приступите оутру подъ городъ, предатися имамъ Печенѣ- гом. и реч одинъ отрокъ, азъ могу преити. горожани же ради бывше. ркоша отроку аще можеши како ити иди. онъ же изыде изъ града съ оуздою. и хожаше сквѣзѣ Печенѣгы гля. не видѣ ли коня никто же. бѣ бо оумѣя Печенѣскы. и мпахут и своихъ, и яко приближися к рѣцѣ. свергъ порты съ себе, сунуся въ Днѣпръ и побреде, и видѣвше Печенѣзи. оустрѣмишася на нь стрѣляюще его. и не могопіа ему никто же створити, они же идѣвше съ оноя страны, приѣхавше в лодьи противу ему взяша и в лодью. и при- везоша и къ дружинѣ, и ре имъ аще не подъступите заутра рано подъ город, предатися имуть люде Пѣченегом.

У цій на перший погляд ординарній події — облозі давньо­руського міста кочівниками — існує цілий ряд нюансів, котрі відображають новий етап взаємовідносин між русами та грізною степовою силою:

- згаданий давньоруський князь перед своїм першим балкан- ським походом аж ніяк не вбачав загрози із боку Степу, а тому не залишав гарнізони південніше столиці Русі на відміну від Серед­нього Подесення, де, вірогідно, ще відбувалося протистояння із місцевим населенням, але якраз звідти підпорядковані йому військо­ві контингенти прийшли на допомогу княгині Ользі та її онукам;

- контакти між русами та печенігами із самого початку роз­вивалися інтенсивно — про це свідчить хочаб той факт, що прос­тий київський отрок міг розмовляти по-печенізьки (до того ж представники обох народів були антропологічно подібними);

- хтось із місцевого населення «навів» кочівників на столицю Русі за сприятливих умов (за відсутності великого князя), але він не був безпосереднім провідником, адже зверхник печенізької орди навіть не уявляв, із якого напряму (південного, західного чи східного) міг з’явитися київський володар;

- вихідці із степів вже знали про силу князя-воїна, боялися його, а тому йшли на мирні переговори, хоча це надалі не допо­могло їм уникнути розплати і знову накопичувати сили для нових походів на сусідів-землеробів.

Але після невдалого для Русі другого балканського походу якраз печеніги й поставили трагічну крапку у житті та діяльності цього невтомного у військовій боротьбі князя, який тоді ставив перед собою створити нову імперію із центром не на Дніпрі, а на Дунаї. Це трапилося в кінці 971 — на початку 972 рр., коли «сотворивъ же миръ Свтославъ. съ Грѣкы. и поиде в лодьяхъ къ порогом, и речему воевода отень и Свѣнгельдъ. поиди княже около на конех. стоять бо Печенѣзи в порозѣхъ. и не послуша его. и поиде въ лодьяхъ. послаша же Переяславци [дунайські — O.M.^∖. къ Печенѣгом гля. идетъ Свтославъ в Русь, възем имѣнье много оу Грѣкъ. и полонъ бещисленъ. а с маломъ дружины. Слы- шавше же Печенѣзи се. заступиша порога, и приде Свтославъ къ порогомъ, и не бѣ лзѣ проити пороговъ, и ста зимовать въ Бѣло- бережьи. и не бѣ в них брашна, и быс гладъ велікъ. яко по полугривнѣ голова коняча, и зимова Отославъ в порога...

Приде Свтославъ. в порога, и нападе на ня Уря кнзь Пече- нѣжьскыи. и оубиша Свтослава. и взяша голову его. и во лбѣ его здѣлаша чашю. Оковавше лобъ его. и пьяху в немъ». Пояснення такого використання черепа супротивника старою кочівницькою традиціею переймання його сили аж ніяк не покращує характе­ристики протистояння двох спільнот у той період їх вазаємовід- носин — Русь і Степ вже знаходяться на діаметрально проти­лежних позиціях. Та й самому Святославу від такої «пошани» було не легше.

Печеніги, але спочатку не напряму, знову згадуються під 980 р., коли боротьба за київський стіл увійшла у останню фазу протистояння між Ярополком та Володимиром Святославичами. Воєвода першого із них — Варяжко — не довіряючи оточенню другого, попережав свого господаря: «не ходи княже оубьють тя. побѣгай в Печѣнегы». Передчуття виявилося вірним: «Варяжько _же видѣвъ яко яко оубиенъ быс Ярополкъ. бежа съ двора в Пе­ченѣги. и много воєва с Печенѣги на Володимира» (Рис. 23). Але далі протистояння переросло у активну фазу. Це знайшло відо­браження і під час опису подій 988 р., коли могутній київський володар заявив: «се не добро єсть мало городовъ около Києва, и нача ставити города по Деснѣ, и по Оустрьи. и по Трубешеви. и по Сулѣ, и по Стугнѣ. и нача нарубати мужи лутши от Словенъ. и от Кривичъ, и от Чюдии. и от Вятичь. и от сихъ насели и грады бѣ бо рать от Печенегь и бѣ воюяся с ними и одоляя имъ». Тут чітко прослідовується комплексний підхід в плані укріплення південних рубежів країни: будівнитво прикордонної лінії по обох берегах Дніпра (на лівому — ще й у кілька рядів укріплених пунктів) та демографічне посилення мікрорегіонів вихідцями із північних територій. А це, у свою чергу, дало позитивний ре­зультат в плані позиційних переваг у стратегічному відношенні у протистоянні зі Степом.

993 р. «Иде Володимиръ на Хорваты, пришедшю же ему с воины Хорватьскои. и се Печенѣзѣ придоша по оной сторонѣ, от Сулы. Володимеръ же противу имъ. и оустрѣтѣ я на Трубёши. над броду вдѣ нынѣ Переяславль, и ста Володимеръ. на сеи странѣ а Печенѣзѣ на оной, и не смѣяху си на ону страноу. и они на сю сторону и приѣеха князь Печенѣскыи к рецѣ. и возва Володимира». Далі за текстом викладається літописна легенда про перемогу молодого руса над печеніжином, але як би не було у дійсності: «вьскликоша Русь а Печенѣзѣ побѣгоша. а Русь погнаша по нихъ, сѣкуще ѣ. и прогнаша их Володимѣръ же рад бывъ, и заложи городъ на броду томь. и нарче и. Переяславль. Зане перея славь отрокъ» — ще одна перемога слов’ян над степо­виками (Рис. 24).

Та перемоги змінювалися невдачами: 996 р. «придоша Пече- нѣзѣ к Василеву, и Володимѣръ с малою дружиною изыиде про- тиву имъ. и съступившимся имъ. не могъ Володимѣр стѣрьпѣти противу, побѣгоста под мостомъ, и одва оукрыся от противных, и тогда обѣщася Володимѣръ. поставити црквь въ Василевѣ».

Вже на слідуючий 997 p., великий князь київський виру­шив до Новгорода Великого за підкріпленням «по вѣрхъние воѣ на Печенѣгы. бѣ бо рать велика, бес пересту в то же время оувѣдаша Печенѣзѣ. яко князя нету придоша и сташа около Бѣлгорода, и не дадяхуть вылести из град, бѣ бо голодъ великъ вь градѣ, и не лзѣ Володимиру помочи и не бѣ лзѣ поити ему. и еще бо ся бяхуть не собрали к нему вой. Печенѣгъ же бе множьство много, и оудолжишася остояче вь град люди и бѣ градъ великъ, и створиша вче во град и рѣша. се хочемь помрети от глада, а от князя помочи нѣтъ, да луче ли ны оумерти вдадимся Печенгомъ». Далі викладається легенда про білгородський кисіль, коли послів кочівників було хитрістю переконано про підтримку міського на­селення дарами землі, а ті, у свою чергу, переконали своїх воєна­чальників зняти облогу. Легенда легендою, але сам факт облоги міста й взяття його змором дійсно відображає тактику бою даного кочівницького угрупованя: взяття конкретного пункту раптовим наскоком або облога його на тривалий час. Подібну тактику вико­ристовували й послідуючі кочівницькі войовничі орди під час походів на місцеве землеробське населення.

Із даним степовим народом певною мірою пов’язані й події 1015 р., коли під час конфлікту із своїм сином Ярославом, який тоді правив у Новгороді Великому, та послідуючою власною смертю, Володимир Святославич послав ще одного свого сина Бориса назустріч «Печенѣгомъ идущимъ на Русь». Далі події призвели до вбивства того ж Бориса і його брата Гліба: перший загинув від рук змовників коли «возврати(врати)вшюся с воины не обрѣтало Печенегь», а другого зарізав «поваръ же Глѣбовъ именемъ Торчинъ» — вірогідно один із перших представників слідуючого за печенігами кочівницького угруповання, яке на пев­ний час теж осіло у південноруських степах у другій чверті XI ст. і тимчасово зайняло тут панівне положення.

Але то було пізніше. Тоді ж, після початку збройного проти­стояння за батькову спадщину між Святополком та Ярославом, перший із них «пристрои бещисла вой Руси и Печенѣгъ». А під час битви під Любечем 1016 р., коли розпочалася «сѣча зла. не 6Ѣ лзѣ озеромъ помогати Печенѣгомъ», організатор братовбивства був переможений, але спроб завоювати київський стіл не зали­шив. У 1019 р. «Приде Свтополкъ с Печенѣгы в силѣ тяжцѣ и Ярославъ собра множество вой. и взииде противу ему на Альто. Ярославъ же ста на мѣстѣ, идеже оубиша Бориса». Перемога зно­ву була за Ярославом і на цей раз союзники-кочівники першому із них не допомогли.

Неславне закінчення для печенігів у їх протистоянні з русами настало 1034 р., коли під час перебування Ярослава у Новгороді «приде ему вѣсть, яко Печенѣзѣ. Обьемь стоять. Кыевъ. Ярославъ же собравъ, воя многы Варягы и Словены. и прийде Киеву, и выиде вь градъ свои, и бѣ же Печенѣгъ, бещисла. Ярославъ же. выступи из града, исполни дружину, и постави Варягы посредѣ на правѣй странѣ. Кыяны. а на лѣвемь. криле Новгородцѣ, и ста- ша предъ городомъ, а Печенѣзѣ приступати начаша. и соступи- шася на местѣ. идѣже есть нынѣ, святая Софья митрополья Poyc- кая. бѣ бо тогда поле внѣ града, и бѣ сѣча зла. и одва одолѣвъ к вечеру Ярославъ, и побѣгоша Печенезѣ раздно. и не вѣдахуся камо бѣжаче. и овии бѣгающе топяху вы Ситолми. инѣи же во инѣхъ рекахъ. и тако погибоша. а прокъ ихъ пробѣгоша. и до сего дни» - робить заключения літописець.

Далі «степова естафета» перейшла до торків, хоча для цієї гілки сельджукидів основною метою у даному напрямі являлися володіння Візантії. Тож уже у 1055 р., після смерті Ярослава, один із його синів «йде Всеводъ на Торкы. зимѣ войною, и по­бѣди Торкы. Того ж лѣт. приходи Блушь с Половци. и створи Всеволодъ миръ с ними, и вьзвратишася вь свояси». Тут важли­вими являються два моменти:

- для русів, що цілком природно, наступальні походи на ко- чівникі було більш вигідно проводити у зимовий час (твердий покрив під час атакувальних дій, знесилення кочового населення та їх худоби у холодну пору року);

- зафіксовані вперше нові сусіди-половці, як у свій час і ∏_e. ченіги, спочатку ведуть себе мирно, роблять рекогнастирування та оцінюють обстановку в цілому.

А для безпосередніх попередників половців ЇХ Історія, ЯК лідируючого угрупування у причорноморських степах, закічилася досить швидко. Уже під 1060 р. зустрічаємо повідомлення про те, що «Изяславъ и Свтославъ и Веволодъ. и Всеславъ, совокупивше воя бесчислены. и поидоша на конихъ. и в лодыяхъ. бещисленое множество на Торкы и се слышавше Торци. оубоявыпеся. Пробѣ- гоша. и до сего дни и помроша. бѣгающе Божиимъ гнѣвомъ го- ними. овии от зимы, друзии же гладомъ, инии же моромъ, судомъ Бжиимъ. и такъ Бг избави крстыяны от поганыхъ».

В даному повідомленні слід відзначити два моменти:

- фіксована дата, після котрої представники торцького угру­пування починають на давньоруському прикордонні відігравати лише другорядну роль;

- комплексний підхід давньоруських князів в організації пере­моги їх об’єднаних військ над супротивником, коли окрім з’єд­нання власних підрозділів було проведена спільна атака як кінних підрозділів, так і «річкового десанту». Результат виявився цілком сприятливим для русів.

Але відповідь з боку номадів не забарилася. Вже слідуючого 1061 р. «Придоша Половци первое на Руськую землю воевать. Всеволодъ же изыиде противу имъ. мсца. февраля, вь 2 день и бившимъся имъ. побѣдита Всеволода, и воєвавше отидоша. се быс первое зло на Руськую землю, от поганыхъ, безбожныхъ врагъ, быс же князь ихъ Сокалъ». Звичайно, войовничі кочівники не вперше «чинили зло» сусідам-землеробам, але тут слід від­значити й те, що половці переходять до проведення атакувальних військових операцій, і це їм часто вдається зробити на південно- руському прикордонні.

Інколи програш войовничим сусідам пояснювалося не так­тичними чи стратегічними прорахунками русів, а природними причинами, як це, зокрема, зафіксовано під 1065 р., коли з’яви­лася комета, після чого на Русі «быша оусобицѣ многы и на­шестей поганыхъ на Руськую землю, си бо звѣзда акы кровава, проявьляющи крови пролитье».

Але частіше перемоги над князями тоді досягалися шляхом кращої організації наступальних операцій з боку степовиків, як це трапилося 1068 р.: «Придоша иноплеменьници. на Рускую землю. Половци мнозѣ. Изяславъ же й Свтославъ. и Всеволодъ, изидоша противу имъ. на Льто и бывши нощи, поидоша проти­ву собѣ, грѣхъ ради нашихъ, попусти Бгъ на ны поганыя, и побѣдита Половцы». Такий серйозний програш навіть призвів до повстання, коли кияни вимагали від свого князя Ізяслава зброї та коней щоб протистояти ворогу, а після його відмови виконати це його було зкинути із великокнязівського столу та його втечі до Польщі. Подальші події розвивалися слідуючим чином: «по сем же Половцемъ воюющимъ, по земли Рустѣи а Свтославу же сущю в Черниговѣ, а Половцемъ воюющимъ около Чернигова. Свстославъ же собравъ дружину и нѣколико ихъ. изыиде на ня ко Сновьску. и узрѣша Половци идуща воя и пристрояшас противу, и видивъ Свстославъ множетво ихъ. и реч дружинѣ своей потяг- немь. оуже намъ нѣ льзѣ камо ся дѣти, и оудариша на конѣ, и одолѣ Свтославъ въ трѣхъ тысящах. а Половцѣ. 12 тысящ. и тако изби я и друзии потопош вь Снъви. и князя ихъ руками яша. вь первый день ноября, и вьзвратисяс побѣдою въ градъ свои. Чер­ниговъ. Свтославъ» (Рис. 25).

Перевага кожної із сторін продовжувалася з пермінним успі­хом. 1071 р. «Воєваша Половци. оу Растовца. и оу Неятина» — тобто біля різних південноруських міст.

Слідуючий історичний епізод, але вже пов’язаний із викорис­танням половців під час міжкнязівських чвар, зафіксований під 1078 р., коли «приведе Олегъ и Борись поганыя на Рускую зем­лю. и поидоста на Всеволода с Половцѣ. Всеволодъ же изоиде противу ему и(ма) на Съжци. и победита Половцѣ Русь, мнози оубьени быша тоу...Олегъ же ї Борись, придоста Чернигову. Мьнящу одолѣвше. а земли Рускои много зла створившми. Про- ляше кровь хрестьянску». Подальші події призвели до того, що невдаха в такому протистоянні Всеволод Ярославич пішов до Києва за допомогою до свого брата Ізяслава. Останній на Нежа- тиній ниві під час бою між давньоруськими родичами був вби­тий, А збудник такого протистояння Олег Святославич утік до далекої Тмутаракані на Таманському півострові. Інцинтент був завершений, але між представниками різних гілок Рюриковичів виник новий конфлікт у котрий, звичайно не без вигоди для себе, втрутилися й ті самі половці.

А як вони використовували конкретну ситуацію у своїх цілях може цілком продемонструвати історичний епізод 1079 р., коли за своєю частиною батькової спадщини на Русь приходить ще один представник гілки Святославичів: «Приде Романъ с Полов­цѣ к Воиню. Всеволод же став у Переяславля, створи миръ с По­ловцѣ. и възратис Романъ въспят. Ї бывшу ему оубиша и Полов­цѣ». Під цим же роком маемо ще й одне із останніх повідомлень про хозарів (вже тмутараканських), котрі віроломно захопили Олега Святославича та відправили його до столиці Візантійської імперії Константинополя.

Слідуючого 1080 р. нагадали про себе ще одні попередники половців: «Заратишас Торці Переяславлестии на Русь Всеволод же посла на нѣ сна своег Володимера. Володимер же шедъ побіл Торки». Доповнення «переяславські» свідчить про те, що у цьому випадку мова йде вже не про самостійне старе кочівницьке утво­рення, а про групу васалів переяславських давньоруських князів.

Під 1082 р. маємо зовсім коротке повідомлення: «Осѣнь оумре Половѣцькии князь» — вірогідно достойний супротивник, якщо про нього окремо згадується у літописі.

Слідуючого 1083 р. фіксуємо ще одне «хозарське» повідом­лення і знову пов’язане із Олегом Святославичем після того як він повернувся із візантійського заслання: «исѣче Козары иже бѣша свѣтници. на оубьенье брат ег и на самого» (тобто радників на вбивство його та його брата).

Активність кочівників в різних частинах Русі зафіксована під 1092 р., коли «рать велика бяше от Половець. Отвсюду. ї взята. 3. городы. Посечень Прилуки. ї многа села повоевата.в се же лет воеваша Половцѣ Ляхи с Насильемъ Ростиславичемь» — тобто їх присутність, в якості як противників, так і союзників, простягну­лася від Дніпровського Лівобережжя: до карпатського регіону.

Досить значна за обсягом інформація про русько-половецькі взаємовідносини знаходиться в літописному повідомленні під час опису подій 1093 р., коли на київському столі після смерті Всево­лода Ярославича сів Святополк Ізяславич: «в се же время поидо- ι∏a Половцѣ на Рускую землю, слышавше яко оумерлъ есть Все­володъ послаша послы къ Свтополку о мирѣ. Свтополкъ же не _вздума с болшеею дружиною отнею и стрыя своего но светь створи с пришедшими с нимъ. ізо'імавъ послы всажа вь погребъ, слышавше же се Половцѣ почата воевати, и придоша Половцѣ мнози. Ї оступиша Торъчьскии градъ. Свтополкъ же слышавъ По­ловцѣ посла прося мира, и не восхотѣша Половцѣ мира. ї пусти­ща по землѣ воююще. Свтополкъ же нача сбирати воѣ. хотя на n⅛. Ї рѣша ему мужи смыслени. не кушайся противу имъ. яко мало имаши вой. он же реч имъ имею отрокъ своихъ 800. иже могутъ (имъ) противу имъ стати. Начата же друзии несмысленѣи. молвити поїди княже, смысленыи же глаху. аще бы пристроилъ их. 8 тысящь не лихо ти есть, наша земля есть от от ратии. И про­дажъ. но пошлися къ брату своему. Володимеру да бы ти по- могль. Свтополкъ же послуша (и) их. Ї посла к Володимеру. да бы помоглъ ему. Володимеръ же собра вой свои, и посла по Ростислава брата своег до Переяславля, веля ему помогати Свто­полку. Володимеру же пришедшю Киеву, и совокупней оу евтого Михаила, и взяста межи собою распрѣ и которы. и уладившася цѣловаста крсть межи собою, а Половцѣмъ воюющимъ по землѣ и рѣша ему мужѣ смысленѣи. по что вы распрю имата межи со­бою. а поганий губятъ землю Рускую послѣдѣ ся смирита. а ннѣ поидита противу имъ любо с миромъ любо ратью. Володимеръ же хотяше мира. Свтополкъ же хотя ратью, и поиде Свтополкъ и Володимеръ и Ростиславъ къ Трьполю. и приидоша ко Стугнѣ. Свтополкъ же и Володимеръ. и Ростиславъ, съзваша дружину свою на свѣтъ, хотяче поступити чересъ реку, и начата думати, и глаше Володимеръ. яко сдѣ стояще, чересъ реку оу грозѣ сеи. Створимъ миръ с ними, и присташа свѣту сему смысленѣи мужи. Янь и прочий. Киянѣ же не восхотѣша свѣта сего, но рекоша хощемъ ся бити, поступимъ на ону сторону рѣкѣ, излюбиша свѣто съ. и придоша Сту рѣку, бѣ бо тогда наводнилася велми. Свтополкъ же и Володимеръ и Ростиславъ, исполчившися поидо- ша. Идяше на десной сторонѣ Свтополкъ. а на ппоеѣ Володи­меръ. а посередѣ Ростиславъ. Ї минувше Треполь. проидоша валъ, и се Половцѣ идяху противу, и стѣльци противу пред ними, нашимъ же ставшимъ межи валома. Ї поставиша стяги своя. Нала- гоша первое на Свтополка. и вьзломиша полкь его. Свтополкъ же стояше крѣпко. И побѣгоша людье. не терпяще ратныхъ против­ленья. Ї послѣже побѣже Свтополкъ. и налегоша на Володимера. ї быс брань люта. Ї побеже и Володимеръ с Ростиславомъ и вой его. и прибегоіпа к рѣцѣ Стугнѣ. и вбродъ Володимеръ с Рости­славомъ. и нача оутопати Ростиславъ, перед очима Володимеро- вым и хотѣ подхватити брата своего, и мало не втону самъ, и тако оутопе Ростиславъ, снь Всеволожь. Володимеръ же пребредъ рѣку с маломъ дружины, мнози же падоша от полка его. и бояре ес туто падоша. Ї пришедъ на ону сторону Днѣпра, по брат своемъ, и по дружини своей, йде Чернѣгову печаленъ вельми. Свтополкъ же оубѣже во Треполь. и затворися ту. ї до вечора, и в ту нощь приде Кыеву. Половци же видавше се (дѣвше) пустиша по землѣ вою­юче. а друзии оузъвратишас к Торочьскому. си же ся злоба соключи въ днь свтого вънесенья. Гда нашаго Ica Хта. мсца. мая. 26 день. Ростислава же искавше обрѣтоша и в рѣцѣ. и вземше и принесоша и Кыеву. Ї плакася по немь по велику оуности его рада, и собрашас еписпы и Поповѣ. Ї чернорисцѣ. и пѣсни обыч­ныя пѣвше. и положити въ цркви свтоѣ Софьѣ, оу отца своего. Половцемь же осѣдаще Торочьскои. противащем же ся Торокомъ. и крѣпко борющимъ, ізъ града оубиваху. многы от противныхъ. Половци же начата налѣгати отоимати воду, і'знемогати. начата оу городѣ людье. жажою водною гладомъ. Ї прислати Торъци къ Свтополку гляще. аще не прислеши. братии прѣдатис имам. Свто­полкъ же пославъ и не бѣ лзѣ оукрастися. в городъ, множество ратныхъ, и стояше около города. 9 недель, и раздалишася на двое, едини сташа оу града рать борющю. а друзии поидоша Кыеву. и пустиша на воропъ, межи Кыевъ. и Вышгородъ. Свтополкъ же вынииде на Желаню. и поидоша обои противу собѣ, и ступилися, и въкрипися брань, побѣгоша наши, предъ иноплеменнѣкы. и па- даху язвеньи предъ врагы нашими, и мнози погибоша и быта мертви, паче неже во Треполя. Свтополкъ же приде Кыеву. самъ третѣи. а Половцѣ оузъвратишася к Торочкому» (Рис. 26).

Із усього викладеного слідує:

- повна й безперечна перемога кочівників над над русами у зв’язку із неефективни діями великого князя київського Свято- полка. Але можливо й допускати, що всю вину на нього було

покладено прибічниками Володимира Мономаха — тоді ще чер­нігівського князя;

- повна орієнтація половців на території Середнього Подні­пров’я, що без жодного сумніву, в значній мірі сприяла позитив­ному результату їх військової операції;

- протистояння торкського контингенту у Пороссі в боротьбі ІЗ половцями, що свідчить про перехід бувших кочівників на бік русів у якості їх військових союзників. Можливо, якраз тому головним центром у цьому регіоні Південної Русі стало місто Торчеськ.

1094 р. контакти із половцями продовжувались і в них прий­мали участь вже відомі із попередніх повідомлень історичні пер­сонажі: «Створи миръ с Половцѣ Свтополкь. ї поя жену дщерь Тугортоканю. Князя Половецьскаго. того же лѣта Олегъ приде с Половцѣ їс Тмутороканя. и прийде к Чернигову. Володимерь же затворися в городѣ. Олег же прийде ко граду, и пожже около гра­да. ї манастыри пожьже. Володимеръ же створи миръ со Олтомъ, и иде из города на столъ. Отень до Переяславля, а Олегъ вниде в городъ отца своего. Половцѣ же начата воевати около Черниго­ва. Олговѣ не возбраняющю. бѣ бо самъ повелѣлъ имъ воевати, се оуже третьєе наведе Олегъ поганыя на Рускую землю, егоже грѣха да бы и Богъ простилъ понеже много крестьян. їзгублено быс. а другое полонено быс. и расточено по землямъ». Звичайно, Олег Святославич мав законні права, як спадкоємець, на чернігів­ський князівський стіл. Але методика вирішення внутрішніх проб­лем за рахунок половецьких вторгнень не надає йому симпатій давньоруських авторів. Тому не. викликає здивування його пріз­висько у «Слові о полку Ігоревім» — «Гориславич».

Але і сам Володимир Мономах, якого Олег вигнав із Черні­гова у вищезгаданому році, у слідуючому 1095, сидячи вже на переяславському столітнє відзначився шляхетністю у відношенні до кочівників: «приидоша Половцѣ. їтларь Китанъ. к Володимеру на миръ. ї приде Итларь оу городъ Переяславль, a Китанъ ста межи валома с вой. и вда Володимерь сына своего Свтослава Китанови оу таль, а Итларь быс въ градѣ с лучшею дружиною, в се верёмя пришелъ Славятя їс Киева от Свтополка к Володимеру на нѣкое орудье, и начата думати дружина. Ратиборова чадъ, съ княземь Володимеромъ. о погублені Итларевы чади. Володимеру же не хотящу сего створити, глащю ему. како могу се азъ ство­рити. ротѣ с ними ходивъ, отвещавше же дружина рекоша Воло­димеру. княже нѣ ти в томъ греха, привелъ ти ѣ Бгь в руцѣ твои, чему онѣ к тобѣ всегда ротѣ ходяще губятъ землю Рускую. и кровь хрестьянську проливють беспрестани. и послуша ихъ Воло- димерь. в ту нощь посла Володимерь Славяту. с нѣколкомъ дру­жиною. и с Торыкы межи вала. Выкрадше первое Свтослава. и потомъ оубиша Китана и дружину его. всю избита вечеру сущю тогда суботному. а Итлареви в ту нощь лежащу на синици оу Ратибора. Ї не вѣдущу ему что ся надъ Киганомъ створи в ту нощь наоутрѣя же в нѣделю в завьтренѣ сущи години, прострой же Ратиборъ отроки в оружьи, и і'зъбу представи имъ затопити. Ї приела Володимерь отрока своего Бяидюка по Итлареву чадъ. ї реч Баидюкъ ко Итлареви зоветь вы князь Володимерь. реклъ яко оубувшеся в теплѣй ізъбѣ. Ї завътрокавше в Ратибора приидѣте же ко мне. Ї реч Итларь тако буди и яко влѣзоша во исьбу и запроша я. и вой злѣзъше на изьдбу. и прокопаша истьбу, и тако Ельбѣхъ Ратиборечь вземъ лукъ свои, и наложивъ стрѣлу. Вдари Итларя подъ ердце и дружину его. всю прострѣляша. и тако злѣ. Испроверже животъ свои. Итларь со дружиною своею». Як би там не було у непростих взаємовідносинах русів та кочівників в цілому, але такий «дипломатичний прийом» з боку Мономаха в даному конкретному випадку аж ніяк не робить йому честі. А посилання на те, що його на такий крок спонукало дружинне оточення аж ніяк не відповідає його характеристиці як вольової людини, яка «йде на поводу» у свого оточення (Рис. 27).

Та ситуація на цьому ще не скінчилася. Основні дійові особи того часу — київський князь Святополк та переяславський Воло­димир посилають до чернігівського Олега «веляча ему ити съ со­бою на Половцѣ. Олегъ же обѣщася ити с нима. и пошедъ не йде с нима. в путь единъ. Свтополкъ же и Володимиръ идоста на вежѣ. и полониша скоты и кони, и вельблуды. и челядь, и при- ведоста в землю свою, и начаста гнѣватися на Олга яко не шед- шю ему на поганыя с ними, и посла Свтополкъ. и Володимерь ко Олгови глаща сице, се ты не шелъ еси с нама на поганыѣ. иже погубиша землю Русьскую. а се оу тебе есть Ітларевичь. любо оубии любо дай нама. то есть ворогъ нама и Русьскои землі. Олегъ же сего не послуша. и быс межи ими ненависть». Як би там не було, але позиція Олега Святославича, який не видав на поталу свого гостя — сина вбитого у Переяславі Ітларя — викли­кає більшу повагу, ніж пропозиція його київського та переяслав- сякого «колег».

Та події вищезгаданого року в контексті піднятої тут пробле­матики ще не скінчилися: «в се же літо приидоша Половці, ко Гурьгову. и стояща около его літо все. мало не възяша его. Свтополкъ же въмири я. Половці же приидоша на Рось. Гюргев- ци же выбігоша. и приидоша к Кыеву Свтополкъ же повелі рубити городъ, на Вытачевскомь холмі. имя своє нарекъ Свто­полкъ градъ, и повелі епспу Мюриму со Гурговце сість ту. и Засаковцемъ. и прочимъ от нихъ, а Гюргевь зазгоша Половці тощь». Так, у результаті військових дій, із спаленого половцями Юр’єва центр Пороської єпархії перемістився на певний час більш північніше — в район старого міста Вітачева на Серед­ньому Дніпрі, відомого ще з X ст. як місця формування купець­ких водних флотилій до Візантії. Слід відзначити і те, що його населення, окрім переселених юр’ївців, становили й жителі Сако- ва та інших порубіжних зі Степом міст, які вірогідно теж тоді опинилися під нападами половецької кінноти.

1096 р. міжкнязівські неузгодження продовжилися. Святополк та Володимир — на той час однодумці у протистоянні із полов­цями — запропонували Олегу зустрінитися у Київі, але той від­мовився. Це викликало негативну реакцію у двох із названих пер­шими: «да се ты ни на поганыя идеши с нами, ни на думу, тоть и ты зло мысляши на наю. и помогли хощеши поганымъ а Бгь промежи нама будеть» В результаті вже військового протистоян­ня строптивий чернігівський князь всеж підкорився родичам. А «в се же веремя прийде Бонякъ с Половцѣ къ Кыеву оу неделю от вечера, и повоеваша околъ Кыева и пожьже на Берестовомъ дворь княжь в се же время воева Куря с Половцѣ Переяславля, и оустье пожьже» - тож кочівницький тиск продовжував «набирати обертів». Практично одночасно із цими несприятливими для ру- сів подіями «приде Тугоркань тесть Стополчь къ Переславлю. Мца майя, въ 31. и ста около города, а Переяславцѣ затворишася в городѣ. Свтополкъ же и Володимеръ. поидоста на нь по счеи сторонѣ Днѣпра, и приидоста к Зарубу, и туто перебродистася. и не почютиша ихъ Половцѣ. Буг схраншю ихъ. исполъчившася поидоста к городу, гражанѣ оузрѣвше ради быша. и изидоша к нима. а Половци стояху на оной сторонѣ убѣша исполчивъвшеся. Свтополкъ же и Володимеръ. Оубредша оу Трубѣшь. К Полов­цемъ. и нача Володимеръ хотѣти порадити дружины, они же не послушаша но удариша в конѣ, къ противнымъ, а се видивиш Половци оустремишас на бегь. и наша погнаша оу слѣдъ ратныхъ сѣкуще противныя, сдѣя въ ть днь Гспь. спсенье велико, мца иоу- ля. въ 19 днь. побѣжени быша иниплеменьнницѣ. и князь ихъ Ty- гортъканъ оубенъ быс. и снъ его. и инии князи мнози ту падоша. наутрея же налѣзоша Тугоркана мртва. и взя и Свтополкъ аки своего и врага и привезъше Кииеву. и погребоша и на Бересто­вомъ на могыле межи путемъ, грядущимъ на Берестовое, а дру­гомъ идущимъ в монастырь, въ. 20 того же мца. въ дне пятокъ въ час дне. Прииде второе Бонякъ безбожный шолудивыи. отаи хищ­никъ къ Киеву внезапу. И мало в городъ не вогнаша Половци. и зажгоша по пѣску. около города, и оувратишас на монастырѣ. Ї пожгоша монастырь Стефанечь деревнѣ, и Германечь. Ї приидо- ша на манастырь Печерский.. намъ сущимъ по кѣльямъ почиваю­щимъ по заутрении. и кликоша около манастыря. и поставити. 2 стяга, предъ вороты, манастырьскыми. намъ же бежащимъ за­домъ манастыря. а другымъ оубегшимъ на полатѣ, безбожній же снве Измаилеви. высѣкоша врата манастырю. и оусторомиша по кельямъ, высекающе двери, наношаху еже аще обрѣтаху оу кѣльи. Ї по сѣмь вожгоша домъ свтыя влдчѣ Боцѣ. и приидоша къ цркви. и зажгоша дверѣ. яже оугу торонниѣ. и въ вторыя же к сѣверу. Ї влѣзше оу притворъ оу гроба Федосьева, и вьземыпе иконы за- жигаху двери, и укаряху...тогда же зажгоша. и дворъ красный, егоже поставідъ. благовѣрный князь Всеволодъ, на холму иже есть надъ Выдобичь; то все оканнѣи Половцѣ запалиша огнемъ». Як можна прослідкувати навіть на протязі одного, насиченого подіями 1096 р., маятник протистояння між русами та половцями хитався в обидва боки із перемінним успіхом (Рис. 28).

Протистояння із степняками стало однією із причин прове­дення Любецького князівського з’їзду 1097 р., коли прозвучало: «пошто губимъ Рускую землю, сами на ся котору и имуще, а Половци землю націю несуть роздно. и ради суть, оже межи нами рать до ннѣ отселѣ имѣмся по едино срдце. и съблюдѣмъ Рускую землю, каждо держить очьчину свою». Але вже через декілька днів одного із учасників з’їзду — Василька Ростиславича Tepe- бовлянського — було підступно осліплено. І це зробив вівчар ве­ликого князя київського Святополка — торчин на ім’я Берендій. Серед планів осліпленого князя до того була боротьба із войов­ничо налаштованими сусідами, у тому числі і з кочівниками: «яко приде ми вѣсть яко идутъ ко мнѣ Береньдичи. и Печенѣзи и Торци. и се рекохъ въ оумѣ своемь. оже мї будуть Берендичи. і Торци и. Печенѣзи. Ї брату своему Володареви и Двдви. даита дружину свою моложппою. а сама пиита и веселитася. и помыс- лихъ на землю Лядьскою. наступлю на зиму Ї на лѣто, и возьму землю Лядьскую и мьщу землю Русьскую. и по семь хотелъ есмь. переяти Болгары. Дунаискыя. Ї посадити я в себе, по семь хотяхъ проситися оу Свтополка и оу Володимира на Половцѣ, и пойду рѣхъ на Половцѣ, да любо налѣзу собѣ собѣ славу, любо главу свою сложю. За Русьскую землю, а иное помышленье въ срдци моемъ не было». У даному випадку важливо звернути увагу на те, що не лише давньоруські зверхники Середнього Подніпров’я ви­користовували військовий потенціал своїх кочових васалів (берен­деїв, торків та печенігів, що поступово осідали на землю), але й князі підкарпатського регіону робили це також. Той же Василько планував їх участь у боротьбі з половцями. Але слід відзначити й те, що коли князівська коаліція почала проводити бойові дії про­ти одного із учасників ганебного осліплення — Давида Ігоревича, той вирушив якраз до половців і знайшов порозуміння із ханом Боняком. Цей союз, після військових операцій на угорському напрямі, було відновлено в часи боротьби Давида за Луцьк: «и оустрѣте и оу Бонякъ Половцѣ, и поиде Двдъ и Бонякъ. на Cbto- шю. к Лучьку. и оступиша Свтошю оу городи, и створиша миръ».

Але були й роки мирного співіснування. Наприклад у 1 IOl р. «съвъкупишася братя. Свтополкъ. и Володимеръ. Двидъ. Олегъ. Ярославъ, съ братьею, на Золотчи. и прислаша Половци послы ото всихъ князь, къ всей брат и глаще. и просяще мира, и рѣша имъ князи Русьсции. яко хощете мира, да совкупимся оу Сакова. и створити миръ с Половци и пояша таль межи собою, мсца семьтября. въ 15 днь». Цікаво відмітити, що після цього сторони обмінялися заручниками — як мовиться «довіряй, але перевіряй» (Рис. 29, ЗО, 31).

Переломним для русів став 1103 р., коли «Вложи Бгь оу серьд- це Русьскимъ княземъ, мысль благу. Свтополку. Володимеру. и снястася думати на Долобьскѣ. и сѣде Свтополкъ съ своею дру­жиною. а Володимеръ съ своею дружиною, а въ единомь шатрѣ и поча думати, и начата глати дружина дружина Свтополча. не веремя веснѣ воевати, хочемь погубити смерды и ролью имъ. и реч Володимеръ. дивно мя дружино, оже лошади кто жалуетъ, еюже ореть кто. а сего чему не расмотрите. оже начтенъ смердъ орати, и Половчинъ приѣха вдарить смерда стрѣлою, а кобылу его поиметь, а в село въѣхавъ поиметь жену его и дѣти, и все имѣнье его возметь. то лошади его жалуешь, а самого чему не жалуешь, и не могоша противу ему. отвѣщати дружина Свтопол­ча. и рече Свтополкъ. брате, се азъ готовъ оуже. и въста Свто­полкъ. и рече ему Володимеръ.то ти брате велико добро створи­ти Русьскои земьли. и посласта къ Двдви и к Олгови глаша. поидита на Половци. а любо будемъ живи любо мертви. Двидъ же послуша ею. а Олегъ не послуша сего, вину река не здоровлю. Володимеръ же целовавъ брата своего, поиде Пеяславлю. а Свто­полкъ по немь и Двидь Святославичъ, и Мстиславъ. Игоревъ оунукь. Вячьславъ Ярополчичь. Ярополкъ Володимеричь. и оидоша на конихъ. и в лодьяхъ. и приидоша ниже порогъ, и сташа въ про- толчехъ. и в Хортичимъ островѣ. Ї вседоша на конѣ, и пѣшьци на лодѣи выседавше. идоша в поле. 4 дни. и придоша на Сутинъ. Половци же слышавше како йдуть Русь, и собрашася бес числа, и начата думати, и рече Русоба. просимъ мира, и Руси яко крѣпко ся имуть бити с нами, мы бо мно зла створихомъ Рускои земле, и реша оуншии Оурособѣ. аще ся ты боиши Руси но мы ся не боимъ сихъ бо избивше и пойдемъ в зелю ихъ. и приимемъ вся грады ихъ. и кто избавить ны от насъ. Рустии же князи и вой моляху Бга и причастии его Матри. ово кутьею, овъ же млстнею. къ убогимъ, ови же манастыремъ трѣбоваванья. и сице молящи- мъся. поидоша Половьци. и посла передъ собою въ сторожѣ Алтунопу. иже славите мужьствомъ. тако же и Русьстии князи послаша сторожѣ свои, и въстерегоша Антунопу. и объступиша Днтунопу и въбиша и. и сущая с нимъ, ни единъ же избы от нихъ, но вся избиша. и поидоша полци Половецьстии. аки борове, и не бѣ перезрити ихъ. и Русь поидоша противу имъ. и великим Бгъ. вложив жалость, велику оу Половцѣ и страхъ нападе на ня. и трепетъ, от лица Русьскыхъ вой. и дрѣмаху саме, и конемъ ихъ не бяше спѣха оу ногахъ. Русь же с весельемъ на конихъ. и пѣша потекоша к нимъ. Половци же видивше оустремленье Руское на ся. не доступивше побѣгоша. передъ Рускыми князи, наши же погнаша сѣкуще я. въ 4 день мсца априля. и великое спаснье створи Бгъ въ тъ день, благовернымъ княземъ Русьскымъ. и всимъ хрестьяномъ. а на враги нашѣ дастъ побѣду велику, и въбиша ту в полку князии. 20. Оурособу. Копия. Яросланопу. Китанопу. Кунама. Acyna Куртыка. Ченегрепа. Сурьбарь. и пре­ния князя ихъ. а Вельдуза яша. по семь же сѣдоша братья. Побе- дивше враги своя, и приведоша Белдуза къ Свтополку. и нача Белдузъ. даяти на собе злато и серебро, и коне и скотъ. Cbto- полкъ же посла Володимеру и пришедшу ему. оупроси егоВоло- димеръ. то веде яла вы рота, многажды бо ходивше ротѣ. Воевасте Русьскую землю, то чему ты не оучилъ снвъ своихъ и роду своего, не переступати ротѣ но продеваете кровь хрестьянь- ску. да се буди кровь твоя. На главѣ твоей, и повели оубити и. и тако расѣкоша и на оудъ. и по семь сняшася братья вся. Ї реч Володимеръ. се днь иже створи б(ог)ъ. възрадуемся и възвесе- лимся во нь. яко Бгъ избавилъ ны есть от врагъ нашихъ, и покори враги наша, и скрути главы змеѣевыя. и далъ есть Гдь брашно ихъ намъ, взяша бо тогда скоты и овце и кони, и вельблуды. и вежѣ с добыткомъ, и съ челядью, и заяша Печенѣги и Торъки. с вежами, и приидоша в Русь, с полономъ великимъ, и съ славою, и с побѣдою великою оу свояси» (Рис. 32).

Із вищенаведеного літописного повідомлення слід виділити кілька моментів:

- комплексна організація походу коаліційних військ давньо­руських князів, коли була використана як кіннота, так і піхота (підрозділи останньої були доставлені «у висхідну точку» по воді на лодіях);

- швидке пересування із висланим наперед розвідковим під. розділом;

- захоплення у полон не лише половецького майна та челяді, але й якихось орд печенігів та торків, котрі вірогідно кочували разом із на той час господарями причорноморських етапів.

Слід відзначити і те, що у даному випадку наведено багато імен половецьких зверхників, які дозволяють значно доповнити наші знання про мову цього етносу.

А у 1105 р. «пришедъ Бонякъ зимѣ на Зарубѣ. Торкы. и Берендѣѣ» - тобто цим половецьким ханом були переможені вже союзники Русі.

1106 р протистояння продовжувалося: «Повоева. Половци около Зарѣчьска и посла по нихъ. Свтополкъ Яна. Иванка. Захарьина, и Козарина. и въгонивше Половцѣ, до Дуная. Полон отнята а Половцѣ, (а полонъ отяша)». Тут слід особливо відзна­чити, що прізвисько «Хозарин» зустрічається на Русі ще у XIl ст. (мабуть у відношенні людини, предки якої мали родові стосунки із цією спільнотою кінця І тис. н. е.).

І наступного року «воева Бонякъ. и зая конѣ оу Переяславлѣ, томъ же лѣтѣ прииде Бонякъ. и Шарукань старый, и ини князи мнози. и сташа около Лубна. Свтополкъ же и Володимеръ. и Олегъ. Свстославъ. Мстиславъ. Вячьславь. Ярополкъ. вдоша на Половцѣ, къ Лубьну. въ. 6 часъ. дне. брошася чересъ Сулу, и кликоша на нѣ. Половци же вжасошася от страха, не възмогоша и стяга поставити, побѣгоша хватаючи конин». У непростих взаємовід­носинах зі степняками руси все більше «набирали обертів». Але під тим же роком йде інформація про родичання давньоруських зверхників із половецями: «йде Володимеръ Двидъ и Олегъ к Аяпѣ. и. другому Аялѣ, и створиша миръ, и поя Володимеръ за Гергия Епиопину дщерь. Асѣну внука, а Олегъ поя. Акаепиду дщерь. Яневу внуку». Тож перехресні взаємовідносини також мали місце.

Але вже у грудні 1109 р. наступ Русі відновлюється: «Дмитръ Иворович. взя вежи Половецкие в Дона. 1000 вѣжь взя. послали Волрдимеромь князомь». Можливо, що кількість взятих веж пере­більшено. Але також слід зазначити, що під Доном у даному випад­ку слід розуміти Сіверський Донець у літописній традиції тих часів.

ЦЮ р. не приніс суттєвих змін: «Идоша веснѣ на Половцѣ. Свтополкъ и Володимеръ. Давдъ. и дошедше Воиня воротишася. того же лѣта пришедше Половци Воини воротишася. того же лѣта Половци воевати около Переяславля по селомъ, того же лѣта взяша полонъ Половци оу Чу[чи]на».

Досить знаменним у відношенні переваги руського воїнства у протистоянні із кочівниками виявився Illlp.: «Вложи Бгь Володимеру въ срдце. и нача глглти брату своєму Свтополку. понужая его на поганыя на весну. Свтополкъ же поведа дружини своей речь Володимерю. они же рекоша не время ныне погубити смерьды от рольи. и посла Стополкъ к Володимерю глагля. да быхови са сняла, и о томъ подумалї быхомъ съ дружиною, посла­нии же приидоша к Володимерю. и повѣдаша всю речь Cbto- полчю- И приде Володимеръ. и срѣтостася на Долобьскѣ. и сѣдоша въ единомъ шатрѣ. Свтополкъ съ своею дружиною, а Володимеръ съ своею, и бывшу молчанью. И рече Володимеръ брате, ты еси старьи почни глати како быхъм промыслити о Русьскои земли, и рече Свтополкъ брате ты почни, и рече Володимеръ. Како я хочю молвити, а на мя хотятъ молвити твоя дружина и моя. рекуще хощеть погубити смерды и ролью смердомъ, но се дивно мя брате, оже смердовъ жалуете жалуете и ихъ конии. а сего не помыпляюще. оже на весну начнетъ смердъ тотъ орати лошадью тою и приѣхавъ Половчинъ оударить смерда стрѣлою, и поиметь лошадьку. и жону его. и дѣти его. и гумно его зажжеть. то о семь чему не мыслите, и рекоша вся дружина, право во истину тако есть, и рече Свтополкъ. се язъ брате готовъ есмь с тобою, и посласта ко Двидви Свтославичю веляча ему съ собою, и въста Володимеръ и Свтополкъ и целовастася. и поидоста на Половцѣ. Свтополкъ съ сыномъ. Ярославъ и Володимеръ съ сыноми. и Давдъ с сыномъ, и поидоша возложивше надежю на Бга. и на пречистую матерь его. и на свтыя ангелы его и поидошаё въ вторую неделю поста, а в пятокъ быша на Сулѣ, а в суботу поидоша и быша на Хоролѣ. и ту и сани пометаша. а в недѣлю поидоша в нюже хресть цѣлуютъ и приидоша на Пселъ. и оттуди сташа на рѣце Голтѣ, ту пождаша и вой. и оттудо идоша Върьскла. ту же завтра въ среду хресть цѣловаша. и въложиша всю свою надежю на хресть. со многими слезами, и оттудѣ приидоша приидоша многи рѣки, и въ шестую недѣль поста, и поидоша к Донови въ вторникъ. И оболичишася во бронѣ во бронѣ, и полки изрядиша. и поидоша ко град Шаруканю. и князь Володимеръ пристави полкы своя, ѣду чи предъ полкомъ пѣти тропари, и коньдакы. Хреста четнаго и канунъ свтои Бпщ. поѣхаша ко граду, вечеру сущю и в неделю выидоша из города, и поклонипіася княземъ Рускымъ. и вынесоша рыбы и вино, и перележаша нощь ту. и завътра въ среду поидоша к Сугрову и пришедше зажьгоша и. а в четверіъ поидоша съ Дона в пятницу завътра. мсца марта въ 24 день, собрашася Половци изрядиша Половци полки своя, и поидоша к боеви. Князи же наши възло- жише надежю свою на Бга. и рекоша оубо смерть нам зде. да станемъ крѣпко, и целовашася другъ друга, възведше очи свои на небо, призываху Бга вышнаго. и бывшю же соступу и брани крѣпцѣ. Бгъ вышни возре на иноплеменникы со гнѣвомъ, падяху предъ хрестыяны. и тако побѣжени быша иноплеменьници. и падоша мнози врази наши супостата предъ Рускыми князи и вой на потоци Дегѣя. и поможе Бгъ Рускымъ кнземъ. и въздаша хвалу Бгу въ тъ день...наставало же понедѣлнику страстныя недѣли, паки иноплеменница собраша полки своя многое множество, и выступила яко борове велиции. и тмами тмы и вступила полкы Рускыи и посла Гдь Бгъ англа в помощь Русьскымъ княземъ, и поидоша Половецстии. и полъце Русьстѣи. и зразишася первое с полкомъ, и трѣсну аки громъ, сразившими челома. и брань быс люта межи ими. и падаху обои, и поступи Володимеръ с полки своими, и Двидъ. и возрѣвше Полвци вдаша плещи свои на бѣгъ, и падаху Половци предъ ножомъ Володимеровомъ. невидимо бьеми ангелмъ. яко се видяху. мнози члвеци. и главы летяху невидимо станаемы на землю, и побила я в понедѣлникъ страст­ный мсца мартаё въ 27 день, избьени быша иноплеменньницѣ многое множество на рѣцѣ Салницѣ. и спасе Бгъ люди своя. Свтополъ же и Володимеръ и Двидъ прославиша Бга. давшаго имъ побѣду таку на поганыя, и взяша полона много, и скоты и кони и овцѣ и колодниковъ много, изоимаша руками, и въпроси- ша колодникъ глаще яко васъ толка сила, и многое множество, не моей же отвѣщеваху глающе яко можемъ битися с вами, а друзии ѣздяху верху васъ въ оружьи свѣтлѣ. и страшни иже помагаху вамъ токмо се суть, (не) ангели от Бга послани помогать хрестя- _яомь. се бо ху. пооустити братью свою на иноплеменники Роусь- СКИИ князи».

З усього вищевикладеного можливо зробити кілька висновків:

- початок історичного сюжету в цілому співпадає із описом подій 1 ЮЗ р., коли лише точка зору Володимира Мономаха пере­магає на час проведення антиполовецького походу, а великий князь київський Святополк, як і у багатьох інших випадках, віді­грає другорядну роль (вірогідно в значній мірі акценти свідомо зкорельовані на користь Мономаха);

- за межами південноруського кордону розміщені населені пункти, жителі котрих в одному випадку з радістю приймають русів (вірогідно то були християни), а в іншому вороже (віро­гідно інородці), за що й поплатилися розоренням власних осель.

Але, у любому випадку, дана військова операція виявилася виключно вдалою для Русі, про що не забув відзначити й літо­писець: «възватишася Русьстии князи въ свояси съ славою вели­кою къ сво'імъ людемъ. и ко всимъ странамъ далнимъ рекуше къ Грекомъ, и Оугромъ. и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде на славу Бгу всегда и ныня и присно во вѣки аминь».

Половці підняли голову у 1113 р., дізнавшись про смерть Святополка, коли на київський стіл було запрошено Володимира Мономаха: «и совокупившеся и придоша къ Выры. Володимеръ же совокупивъ сыны свои и сыновцѣ, иде къ Выру. и совокупней съ Олтомъ. Половцѣ же бѣжаша». А відповідна реакція Володи­мира на степняків послідувала 1116 р., коли великий князь київ­ський послав сина свого Ярополка, а Давид Святославич також свого сина Всеволода на Сіверський Донець «и взяша три граді. Сугровъ. Шаруканъ. Балинъ». Тож вже вищезгадані населені пунк­ти в даному випадку були доповнені ще одним. При цьому учасник походу Ярополк, ще й «приведе собѣ жену красну велми. Яськаго князя дщерь полонивъ» (Рис. 33). Навряд, щоб за дружи­ною він ходив тоді на північнокавказькі землі — вірогідно якісь групи переселенців із Таманського півострова перебували в той період на території Половецького степу. Але у тому ж році, «бишася с Половци и с Торкы и с Печенѣгы оу Дона и сѣкошася два дни и двѣ нощи, и придоша в Русь къ Володимеру. Торци и Печенѣзи». В даному випадку важливо відзначити те, що пере­можені групи кочівників мали запасний варіант — відійти на давньоруську територію і стати васалами місцевих князів.

Але мирні взаємовідносити з окремими половецькими рода­ми не припинялися. Зокрема в 1117 р. коли жителі Білої Вежі (бувшого хозарського Саркела на Тамані) переселилися на Русь, «поя Володимерь за Андрія внуку. Тугьртьканову». Але і зво­ротній рух із Русі в Степ теж не припинявся, що також вказує на специфіку давньорусько-кочівницьких взаємовідносин: у 1121 р. «Прогна Володимерь. Берендичи из Руси а Торци и Печенѣзи. сама бежаша» (Рис. 34).

Під 1126 P-, після смерті великого князя київського Володи­мира Мономаха читаємо у літописі: «Мстиславъ, старійшин сынъ его. сѣде на столѣ в Киеви. отца мѣсто своего майя въ 20 слышав- ше же се. врази Половци смерть Володимерю. и присунушася. къ Баручю. рекше возмемъ Торкы ихъ. бѣ же вѣсть Ярополку и повелѣ гнати люди, и Торкы в Баручь. и въ прочая грады. Наво- ротивше же врази. и не въпѣвше ни въ что же положи. Оувѣдавъ же Ярополка. в Переяславли. вратишася на Посулье воевать. Ярополкъ же князь оукрѣпився. и иде по нихъ, с Божею помощью не жда. от брата помощи ни от другаго толко с Переяславци постиже я. видівше ихъ мало, воротишася опять, и поидоша исполчившеся. противу тогда же благовірного князя корень, и благоверная отрасль. Ярополкъ призва имя Бжие и отца своего, съ дружиною своею дьрьзну. и сразившемася полкома. побѣжени бывше поганий, силою честнаго крста и свтомъ Михаиломъ, часть ихъ избита, а часть ихъ истопе в рѣкѣ и поможе ему Бгъ и отца его молтва и прославиша Бга вси людие о таковомъ дарі и помощи». Як слідує із цієї літописної згадки, кочівники не змі­нювали старої традації: нападати на Русь в момент зміни вели­кого князя у Києві. Але старі звичаї вже не «спрацьовували» у нових умовах — давньоруська держава зміцнювала свої позиції у всіх напрямках, в тому числі і у справі дійсно глобального характеру - протистояння степнякам.

Одночасно із цим окремі давньоруські володарі продовжу­вали залучати половців для вирішення своїх внутрішніх справ. Так 1128 р. «Ольговичь Всеволодь. стрыя своего Ярослава. Черни- _γob⅛. изъѣхавъ. а дружину его исѣче и разъграби. Мстиславъ, же съ Ярополкомъ. съ вой. хотяща ити на Всеволода про Ярослава. Всеволодъ же послася по Половци. а Ярославъ пусти Мюрому. Половецъ же приде. 7000. Селелукомъ. и ставшимъ имъ оу Рать- мире дубровы за Выремъ. послали бо бяхуть послы къ Всеволоду, изоимавше ѣ. Ярополци посадници. на Локнѣ приведоша ѣ къ Ярополку. Ярополчи бо бяху посадничи Половци же не вземше вѣсти от Олговичь бежаша оу своя Мьстиславу бо боли належа- щю на Всеволода рекоша ему повелъ еси Половци и не въспеша ничто же. Всеволодъ же. начася молити Мстиславу, и бояре его подьоучивая. и дары дая моляшеться имъ». Окрім того, того ж року, під час походу на кривичів — нащадків одного із літо­писних східнослов’янських племен — серед підрозділів давньо­руських військ знаходилися і торки.

Використання кочівницького військового потенціалу, але вже половецького, зафіксовано і 1135 р. коли «йде Ярополкъ съ бра­тьею своею и Юрьи и Андрѣи. на Всеволода, на Олговича. и поимаша около города Чернигова села. Всеволодъ же не изиде противу биться, и еще бо бяху Половци не пришли к нему. Яро­полкъ. же поистоя нѣсколко дьнии оу Чернигова и възратися в Киевъ. и распусти вой. а со Всеволодомъ никака же владився. ни мира с нимъ ствривъ. и Половцемъ пришедшимъ къ Всеволоду. Всеволодъ же съ братьею своею и съ Изяславомъ. и Свтополкомъ Мстиславичема. И поидоша воююче села и городы Переяславь- скои. власти и людѣ сѣкуще. Доже и до Киева придоша и Горо­дець зажгоша» (Рис. 35).

Iy 1136 р. половці теж приймали участь у міжкнязівському протистоянні. Зокрема це трапилося в самому кінці згаданого року, коли «Олговичи. с Половци переидоша Днепръ. декабря въ 29 и почата воевати. от Треполя. около Kpacna. и Васил(ь)ева и до Бѣлагорода. оли же и до Деревъ. И чресъ Лыбедь стрѣляхуся».

Традиція використання половців Ольговичами була продов­жена й 1139 p., коли «приведе Всеволодъ. Олговичь Половцѣ к Прилоукоу. и взя ины городы. пойма Посоульское». Супроти нього піднялася ціла князівська коаліція на чолі з великим князем Яропожом. «Всеволодъ же почюти вой много., оу Ярополка. оубояся. и людие Черниговци въспиша къ Всеволодоу ты надѣе- пійся бѣжати в Половцѣ, а волость, свою, погубити, то к чемоу ся опять воротишь, лоуче того останися высокооумья своего, и проси мира». Невдозі такий мир було заключено.

Але в кінці кінців цей невгамовний князь сів на київському столі у 1140 р. Та й тоді продовжував враховувати «половецький фактор» під час реалізації власних задумів: «Всеволодъ же не ждя того, найде на Андрея къ Переяславлю, съ братомъ своимъ Cbto- славомъ а Изяслава Двдовича посла, с Половци Ивана Василько- вича. и Володаревича. из Галича. Володимѣрка на Вячеслава, на Изяслава. на Мстиславича посла, самъ же иде къ Переяславлю, на Андрея, и съ братомъ Свтославомъ. надея бо ся силѣ своей, самъ хотяше землю всю держати». Дещо пізніше «приде Половецьская земля, и князи Половецьстии на миръ Всеволодъ ис Киева Андреи ис Переяславля къ Малотиноу. и створиша миръ с ними» — виконання союзницьких відносин вимагало й певні дипломатичні поступи.

А 1142 р. вищезгаданий київський зверхник використовує у новому міжкнязівському протистоянні вже старих знайомих: «и посла Всеволодъ оу Переяславля Лазоря Саковьскаго. с Пе­ченѣга и с вой свои. Вячславо в помочь».

1146 р. цей невгамовний князь звертає увагу й на західний регіон південноруських земель: «Всеволод съвкоупи братью свою. Игоря и Свтослава же остави в Киѣве. а со Игоремъ иде к Галичю и съ Двдчема. и съ Володимиромъ. съ Вячеславомъ. Володими- ричемъ. Изяславъ и Ростиславъ. Мстиславича. сновча его и Свто­слава поя сына своего, и Болеслава Лядскаго князя, затя своег. половци дикѣи вси. и быс многое множество вой. идоша к Га­личю на Володимирка».

Але у цьому ж році даний представник Ольговичів помер, а у боротьбу за київський стіл активно втрутився Ізяслав Мстисла- вич. Протистояв йому ще один Ольгович — Ігор, якого кияни не бажали мати за нового свого зверхника, але жадали його конку­рента: «поиде княже к намъ хощем тебе. Изяславъ же се слы­шавъ. и съвъкоупи воя своя, поиде на нь. ис Переяславля, вземъ молитвоу оу свтомъ Михаилѣ, оу епспа Ефимья. и перейде Днепръ оу Зараба. и тоу прислаша к немоу Чернии Клобоуци. и все Поросье. и рекоша емоу ты наш князь а Олговичь не хощемъ. а поѣди в борзнѣ а мы с тобою». Тут важливо підкреслити одну деталь: поруч із жителями Поросся — вірогідно слов’янським населенням — вперше згадуються й чорні клобуки, військові переселенці із кочівницького середовища, які переходили на бік київських князів та поступово осідали на землю. Вірогідно якраз у цей час вони сформувалися у військовий союз, котрий знахо­дився у васальній залежності від давньоруських зверхників.

Після цього «Изяславъ же събравъся на поли, и хрсть и поганыя» та проведення бойових дій із супротивниками зайняв столицю Київської Русі. Одного із них — Ігоря — було відправ­лено до Переяслава у монастирський поруб, а інший — Свято­слав — втік до рідного Чернігова. «Половецьстии князи створив­шеєся надъ Игоремъ, прислашася ко Изяславоу мира просяче». Далі києво-чернігівське протистояння продовжувалося: «посла. Свтославъ в Половцѣ к оуемъ своимъ, и приде ихъ к немоу. в борзѣ 300». А новий київський зверхник відповів таким чином: «ходи Изяславъ къ Двидвичема. на снемъ и реч има поидита на Олгович на Свтослава. и посла нима сына своего Мьстислава. съ Переяславчи и съ Брендѣи. рекъ имъ идите, на нь». Тут слід відзначити те, що великий князь київський дає розпорядження не лише лівобережним переяславцям, але й правобережним берен­деям. Можливо якісь угрупування останніх тоді дислокувалися й на лівому березі Дніпра. А під час бойових дій якраз вони за­хопили у полон трьох мужів Святослава Ольговича; «оувѣдавъ же Свтославъ оже пришли на нь. и посла на нѣ дикыя Половцѣ и яша оу нихъ нѣколико Берендичь». Слід відзначити, що усі ці події відбувалися в районі Новгород-Сіверська і Путивля. Далі Святослав порадившись «с братею. и с Половци с моужи своими» вступив у новий бій із супротивником і його також програв. А «в то же веремя поидоста Гюргевича Ростиславъ. Андреи къ Рязаню на Ростислава на Ярославич Ростиславъ же выбеже изъ Рязаня в Половцѣ, къ Ельтоукови. в то же веремя. Свтославъ. отпоусти воѣ своѣ в Половцѣ давъ имъ дары многи. ихъже мы преди написахомъ. идоша с ними Половцѣ, мнози». Із даної інформації явно прослідковується традиційний зв’язок представників черні­гівської гілки Рюриковичів із Половецьким степом, котрий для них являвся не лише місцем залучення войовничого контингенту союзників, але й місцем тимчасової еміграції в часи програшу більш сильного супротивника із числа своїх родичів.

Надалі, уже у 1147 р., Святослав Ольгович з’являється у рязан­ському місті Неринську куди «тогда придоша к немоу сли ис Половець, от оуевъ его. съ Василемъ Половциномъ 60. чади при­слалися бяхоуть тако рекоуче пришаемъ здоровия твоего, а коли ны велишь к собѣ со силою прити. в то же время прибѣгоша из Руси дѣцкы. и повѣдаша емоу Володимира а Черниговѣ а Изя- слава оу Стародубѣ. Свтославъ же приде къ Дѣдославлю. и тоу придоша к немоу дроузии Половцѣ. Токсобичи и пристави к нимъ Соудимира Коучебича, и Горѣна. и посла я на Смолняны и повоеваша верхъ Оугры... В то же веремя. придоша к нем Бродничи. и Половци придоша к немоу мнози. оуеве его». Тож міжкнязівська боротьба відновлюється. Але в даному випадку слід відзначити слідуюче:

- родичання між половцями та русами доходить навіть до переплетіння імен та прізвиськ;

- зацікавлення кочівників у перемозі свого родича-руса у бо­ротьбі із супротивниками у внутрішніх давньоруських конфлік­тах та їх готовність встрявати у цей процес за допомогою власних озброєних підрозділів;

- Рязанська земля не входить до складу Русі у вузькому значенні цього терміну;

- перша фіксація бродників — вихідців із східнослов’ян­ського середовища, які проживали у степовій зоні сучасної Укра­їни та на сусідніх територіях і являлися прототипами майбутніх запорозьких козаків та інших аналогічних угруповань.

Далі міжкнязівський перерозподіл було продовжено і у цьо­му процесі не обійшлося без кочівників: «и посажа посадникы свои Глебъ Гюргевичь. по Посемью. за полемъ, и тоу врыя. По­повчи мнози. тоу заходиша роте с ним и тоу приде к нимъ Bce- володичь Свтославъ...и ста Изяславъ идеже есть Черная Могила, и тоу приде к немоу брат Ростиславъ. Смолняны съ множествомъ вой. и тако Изяславъ съвъкоупився с братомъ, своимъ Ростисла­вомъ. похвали Бга радоуяся братоу своему, и нача доумати. с братмъ. своимъ Ростиславомъ, съ дроужиною. и съ Черными Кло- боукы коуда имъ поити, перекы к них к Соулѣ идеже стояхоуть... слышавъ же Изяславъ Двдчь и Свтослав Олгович и Половци оже _оу»е Изяславъ скоупилъся съ братмь Ростиславом, и вдета к нимъ, и на тоу ночь Половци от них поидоша в Половци. а мало Половецъ оста оу нихъ и сами повдоша на Глѣбль к Черниговоу. н то оуслышавша Изяславъ Ростиславъ, оже оуже розно рощлися. Половци. оуслышавше их. и пошли к Черниговоу и начаста доу- мати. с моужи своими, и с дружиною и с Черными Клобоукы. коуда бы имъ. перекы поити к них и рекоша имъ Чернии Кло- боучи. дроужина его. тоуда ны перекы. не перестигоша ихъ до Всеволожа... по томъ же веремени како оуже рѣкы сташа послав­ше Олгович и Двидвича дроужиноу свою с Половци воеваша Бря- гинь... и слышавъ Изяславъ. бывшее и скоупи дроужиноу Берендѣи и иде на нь. Изяславъ к Городкоу». Тут мається на увазі Остер- ський Городок — сучасне місто Остер.

Настав 1148 р.: «Пакы поиде Изяславъ к Черниговоу. скоупя силоу свою, и посла поя полкъ оу стрыя своего Вячеслава из Оугръ приведе полкы в помочь собѣ, и Володимерьскии полкъ приведе и скоупа вси вой полкы. Берендѣе и поиде к Черниго­воу». Міжкнязівські чвари продовжувалися й слідуючого 1149 р. і у них також приймали участь кочівники: «Приде Изяславъ из Нова, города въ Киевъ. и начата емоу повѣдати, на Гюргевича на Ростислава, рекоуче много зла бяше замыслилъ, подъмолвилъ на тя люди Берендичѣ. и Кияны толико бы Бгъ отцю его помогйъ». Закінчилося це тим, що «Ростиславъ же пришедъ къ отцю свое- моу. в Соуждаль. и оударь перед ним челомъ и реч слышалъ есмь оже хощеть тебе вся Роуская земля, и Черный Клобоукъ. и тако мольвять и насъ есть обеществовалъ. а поиди не нь. Гюрги же в соромѣ сына своего сжаливь собѣ реч тако ли мнѣ части нѣноу в Рускои земли и моимъ детямъ, скоупивъ силоу свою Половци и поиде надѣяся на Бгъ. мца июля въ 24. и иде на Вятичѣ».

Тут також слід підкреслити такі деталі:

- Суздальське Поволжжя не входить до складу Руської землі у вузькому значенні цього терміну;

- у Юрія Довгорукого «на підхваті» майже постійно пере­бували якісь підрозділи половців;

- окрім місцевого східнослов’янського населення його хочуть бачити своїм князем і Чорні Клобуки, які в даному випадку висту­пають як рівноправна сторона у вирішенні нагальної проблеми.

Конфлікт стрімко набирав обертів: «Гюрги идеть на нь. Cbto- славъ Олговичь приде с ним Гюрги же то слішавъ оже отреклася ему. Володимири Изяславъ. и поиде оттуду на Бѣлувежю. на Старую и стояша оу Бѣлывежи медь съжидаюче к собѣ Половець, и от Изяслава покорения и видѣвше оже от Изяслава нѣту ни вѣстиё и оттолѣ поидоша к Супоеви. и ту приѣха к нему Cbto- славъ Всеволодичь. Свтославъ же не хотяще отступити от оуя своего Изяслава но неволею ѣха строя своего дѣля Свтослава Олговича. и Половци дикиѣ. придоша к Гюргеви ту на Супои. многое множество». Вірогідно того кочівницького контингенту, який прийшов із ним з Поволжжя, було недостатньо для боротьби із київським князем. «Изяславъ же слыша Гюрьга пришедша. оже бы пришелъ толико съ дѣтьми то которая ему волость люба, то бы взялъ, но оже на мя Половци. привелъ и ворогы моя Олго- вичѣ. то хочю ся бити...Изяславъ же и Ростиславъ исполциста воя своя, и поидоста к Переяславлю, и в то веремя примчаша к нима Половцина дикого, емъше оу Переяславля, идѣже оу Пере­яславля. идѣже ся стрѣляли, и начата его прашати. от которого есто становища поѣхали, онъ же реч. издалеча, есма поѣхали но того дѣля Гюрги в борзѣ ѣхалъ, творяшеться до тебе передати. Переяславлю. Изяславъ же то слышавъ повеле Половцина перетя­ти. тако съ опоною. А Черныя Клобуки и молодь свою путиста напередъ до Переяславля...Изяславъ же полкомъ своимъ, съ Cbto- славом Олговичемъ. и с половиною полка Гюргева. и тако проѣха сквозь нѣ. и за ними боуда. оузрѣ иже Половци вси побѣгай, и многы избиша. а другая руими изоимаша». Але на цей раз кін­цева перемога була за поволзьким зверхником, який всеж зайняв київський стіл.

Але не надовго: за допомогою угрів та ляхів Ізяслав вирушив відвойовувати Київ. «Гюрги же то слышавъ скуля силу свою, поиде. ис Киева и Половци бо бяпіе дикыи привелъ в помочь собѣ, и тако поидоша с нимъ». Тож союзники Долгорукого виконали свої зобов’язання до кінця. Та й сам Юрій не ба­жав підкорятися волі переможця; не робили цього і його сини: «Ростиславу Дюргевичю с братмъ своимъ. Андреѣмъ ходяче на­передъ. с Половци. и ставшимъ имъ оу Муравици и бы ночь пополохъ золъ, яко Половцемъ всим бѣжати, назадъ съ воеводою Мирославомъ, сущю Андрѣеви на пѣредѣ. а брату его Ростиславу за нимъ стоящю.-.видивъ же Андрѣи. бѣжавши Половци до свѣта, вси. и похвали Бга оукѣплешего и. и ѣха к брату своему, и Половецкимъ князем, съехавшися с нима. и сдоумавшимъ им. отстоупиша назадъ, и сташа оу Добна».

Боротьба та перемови були продовжені й наступного 1150 р. «и тако Глѣбъ поиде къ отцю своєму тоуда на Оушескь. а Изяс­лавъ поиде на Гольско. да Кунилю. в Черныя Клобочи. с радос­тью великою, всими своими полкы. Гюрги же того не вѣдаше. но творяшеть ако тако ту волость заемъ, тамо же и есть тамо а того не вѣдаше. оже оуже Изяславъ вшелъ в Чернии Клобоукы. Гюрги же не оутерпя быти в Киевѣ. и перебѣже за Днепръ. и съ сынами своими, и бѣжа в городокъ въ Вострьскии». З даного уривка досить чітко випливає той факт, що осідаючі на землю кочівники у Пороссі віддають перевагу конкретному князеві, в першу чергу київському володареві; зокрема його підгримують берендеї.

Так відбувалося і тоді, коли проти Ізяслава виступив галиць­кий князь Володимир Володаревич: «Изяславъ же то слыша пои­де от Звенигорода къ Тумащю. и ту придоша к нему Чернии Кло- буци. жены своя и дѣти своя в городѣх затворивше на Поросьи а сами приѣхаша къ Изяславу всими своими силами... Володимеръ стояніе верхъ Олшаницѣ полкы своими, и ту от Изяслава ѣхавше до слнца и оудариша на конихъ его и нѣколико от мужии яша а оу Черных Клобуцѣхъ мужи яша. и приведоша и к Володимеру». Тож відбувся обмін полоненими. Але для нас тут важливішою являється фіксація наявності чорноклобуцьких міст у Пороссі, котрі слугували сховищами для їхніх родин.

Далі події розвивалися слідуючим чином. Війська Ізяслава, перейшовши Стугну та Ольшаницю, вступили у бій із військами супротивника: «Володимеръ стояніе верхъ Олшаницѣ полкы сво­ими. и ту от Изяслава ѣхавше до слнца и оудариша на коних его и нѣколико от мужии яша а оу Черных Клобуцѣ моужа яша. и приведоша и к Володимеру. Володимеръ же слышавъ оже Изяславъ перешелъ оуже Олшаницю. Володимеръ же исполцася поид противу Изяслава. стрѣлцемъ стрѣляющимъся о рѣку, j₁ поча Володимеръ приступати силою, поганий же идивше силу велику Володимири», и оубояшас а Изяславъ бѣ оу малѣ. а Вячеславль бяше полкъ к нему не притяглъ прити. и начата Чернии Клобуци молвити. Изяславу княже сила его велика, а оу тебе мало дружины, даже не перейдетъ на ны чересъ рѣку. ц_е погуби нас ни самъ не погыни но ты нашъ князь коли синь, бу- деши и мы с тобою, а нын не твое веремя поиди прочь Изяславъ же реч им. луче брате, измрѣмъ еде нежели сесь соромъ възмемъ на ся. Кияне же начата стоужати. ему рекуче поѣди княже прочь, и то рекше Кияне побѣгоша от него прочь, и оттоле Чернии Кло­буци. побѣгоша къ своимъ вежамъ. Изяславъ же то видивъ. речть дружинѣ своей, оуже ми толико доехати с гостьми. съ Оугры и с Ляхы. а оуже дружина моя пострашена тогда и самъ побѣже прочь Володимеръ же то видѣвъ, оже Кияне бѣжать а сѣмо Чернии Клобуци за ны ѣдутъ, и реч льетъ есть, быти ту Изяславу нѣгде полкы своими в горахъ, и за тѣмь весь полкъ. Изяславль и цѣли, а они не смѣшас по нихъ роспустити. Изяславъ же прибѣже Киеву».

Як бачимо, чорноклобуцька приязнь за певних обставин ви­мірювалася реальними можливостями конкретного давньорусько­го зверхника мати військову перевагу над супротивником. Здоро­вий цинізм проявлявся і у тому, що кочівники всеж симпатизу­вали своєму протеже, але реально оцінювали конкретну обстановку.

І у цьому відношенні аналогічно діяли й кияни, які також не бажали бачити на місцевому столі Володимира Галицького. Тож вони знову звернулися до Юрія Долгорукого, який прийшов до старої столиці Русі. Але той, враховуючи недостатність власних сил, знову звернувся до традиційних союзників: «придоша По­ловин в помочь Дюргеви на Изяслава и придоша Переяславлю. Дюргеви же еще не роспустившю вой. ни Олговичь. посла Все­володовича Свтослава Переяславлю, къ снови своєму Ростиславу, а бы ѣ оукротилъ и воротилъ опять, онѣмъ же пакостяшимъся людемъ сбѣгшимъся въ градъ, не смѣющимъ ни скота выпустити, из города, посла Дюрги сына своего Андрѣя. приѣхавшю же ему Переяславлю и створи миръ с Половци». Але битва за Київ на цьому не закінчилася: «Изяславъ же скупивъся с братмъ Воло- димеромъ и съ Оугры поиде къ Киеву, повабившимъ его мужемъ Вячеславлимъ. и Берендѣемъ и Кланомъ. и приде к Пересопни- ци». Далі військове протистояння все ближче переміщувалося до київської округи. У разі програшу Юрію Долгорукому, як запас­ний варіант, планувалося Поросся: «пакы ны нѣ лзѣ будетъ поѣхати, на Бѣлъгородъ. а в Черный Клобукы въѣдемъ, и с ними _ся скупимъ то надѣемъся на Бга то не боимъся Гюрга ни Воло­димира...и реч Изяславъ брату своему Володимеру поѣди ты на Бѣлгородъ передомъ а мы вси пущаемъ с тобою дружину свою, моложьшюю. поѣди же напередъ къ Бѣлугороду. а мы по тобѣ идемъ, оже приѣдеши къ Бѣлугороду. и почнуться с тобою бити, ты же к намъ вѣсть поели и самъ биися заутра и до обѣда, ать азъ пакы любо на Обрамль мость переѣду, любо другоиде въѣду же въ Черныя Клобукы а скупася пакы с Черными Клобукы. поѣду же на Гюрга Киеву». Цього разу перемога вже була за Ізяславом. Але, в контексті даної праці, для нас важливим є підкреслити роль кількох кочівницьких угруповань в подіях «буремного 1150» по обидва боки «князівських барикад».

Це підтверджується й подіями слідуючого 1151 р., коли опи­сане вище протистояння було продовжено. Тоді Вячеслав та Ізяслав звернулися за допомогою до угорського короля, мотивую­чи це тим, що «Гюргии есть силенъ, а Двидвичи и Олговичи с нимъ суть, аче и Половци дикии с нимъ, а и тыи золотомъ приз­водить. ныи же брате сеѣ весны помози на. дажь будевѣ сеѣ весны, вѣ порозна. а вѣ будевѣ съ своими полкы тобѣ в помочь, пакы ли ся ты от церя оуправивши. а ты буди намъ помощни а все ти скажють твои мужи, и братъ твои Мьстиславъ како ны Бгь помоглъ. и пакы ся по нас яла Руская земля вся и Чернии Кло- буци». Це відбувалося з одного боку. А з іншого «поиде Гюрги къ Киеву и сташа в Родоуиии и придоша Половци диции мнози Дюргеви в помочь» — і у цьому відношенні союзниками залиши­лися ті ж.

Бойові дії проходии як по обох берегах Дніпра, так і по самій річці — Ізяслав використав захищені від ворожих стріл лодії. Тож «Гюрги сгадавъ с Володимеромъ съ Двидвичемъ. и съ Свтосла- вомъ Олговичемъ и съ Всеволодичем Свтославомъ. и с Половци. и хотящимъ внизъ поити къ Витачевьскому броду нѣ смѣющимъ же имъ поустити лодии мимо Киевъ но поустиша ѣ во озеро Лубѣиское и оттолѣ волочиша ѣ берегомъ в Золотчю по Золотчи же внидоша во Днѣпръ, лодьѣ ихї Половци же Гюргеви идяху ∏₀ лугу. Вячславъ же. и Изяславъ. съ братмъ своим съ Ярославомъ братом, своимъ и с Городеньским княземъ, и съ дроужиною своею и с Кияны и с Черными Клобукы и тако оугадавше поидоша по седа странѣ Днѣпра по горе, а лодьѣ его по Днѣпроу же пришедш_е же и сташа на Витачевѣ. оу Мирославьскаго села, противу собѣ. ∏ ту стоящимъ бьяхуться съѣздачеся в наседѣ. о бродъ, имахуть они а они онѣхъ. и ту стоящимъ имъ противоу собѣ. Изяславу же тоуто не дадоущю имъ. въбрести нѣлзѣ бы ни онѣмъ на сю сто- роноу ни симъ не ону. Гюрги же сгадав. с сынами своими позва к собѣ Володимера Двидовича. и Свтослава Олговича. и Всеволо- дича Свтослава. и Половци и поча им молвити се брате стоимы еде чего достимы еде. но ловим оу них того, како бы ны взяти бродъ Зароубьскыи. и перейти ону стороноу. и тако оулюбишато всы. Гюрги же пусти сына своя, с Половци. а Володимеръ Двид- вичь и Свтославъ. Олговичь. поустиста Всеволодича Свтослава. а сами тоу сташа исполчившеся полкы своими, почаша правити лодь своѣ около пѣска. подлѣ свою стороноу. и тако переправила лодьѣ своѣ вси около пѣска. и сами поѣхаша подлѣ нѣ берегомъ. Гюргевичь же и Свтославъ Всеволодичь и Половци диции. Приѣха- ща к Зароубескомоу броду, на сеи же сторонѣ бяшеть Шварно съ сторожи. И наидяхоу въбрести въ Днѣпръ, и тако видивше По­ловци сторожи Изяславли оже мало их есть.и тако въбредоша на нѣ на конех за щиты и с копьи, и въ броняхъ битися, и покрыта Днѣпръ от множества вой. а Русь переѣхаша в лодяхъ. Шварно же то видивъ побѣже. и прибѣже ко Изяславоу. бѣ бо в то веремя послал сына своего Мьстислава въ Оугры да тѣмъ не твердъ емоу бѣ бродъ, зане не бяшеть тоу князя а боярина не вси слоушають. сьщомъ же Дюргевымъ. и обѣими Свтославома. прѣбредыпима Днѣпръ, с Половци. послаша къ Дюргеви ркоуче. поѣди в борзѣ оуже есмь перешли Днѣпръ, да нѣ оударить на нас Изяславъ. Дюрги же с Володимером приде в борзѣ. к Заробоу и перебре- доша чересъ Днепръ. В то же веремя Вячеславъ и Изяславъ. и братъ его Ростиславъ и Изяславъ Двидвичь и Володимеръ братъ Ростиславль. и Городеньскыи князь стояхоуть вси оу Ивана, и тоу приде имъ вѣсть и воротишас Киевоу. Вячьславъ же и Изяславъ. л Ростиславъ, съзвавше братью свою, и почата доумата. Изяславъ же с братмъ своимъ Ростиславомъ, всегда хотяшеть противу имъ бится. дроужина же Вячеславля и Изяславля и Ростиславля и вси князии оустягывахоуть от того, и Кияне наипаче же Чернии Клобоуци. от тогоу стагоша рекоуче княже не мочно ти поѣхати, _κ нимъ, зане ратнии наши вси на конехъ суть, а ты к ним поѣде- _πih. а онъ пойдет передъ тобою ко Реи. а тобѣ боудет вставяче своѣ пѣшьцѣ поѣхати же по нем но мы княже вамъ тако молвимъ сего не правьте по поѣдьте оу свои Киевъ. а к нам приставите брата своего Володимира, ать поѣдемъ къ своимъ вежамъ. заи- моуче же хочемъ вежѣ своѣ. и жены своѣ. и дѣти своѣ. и стада своя, и што своего, всего, всего пойдемъ же къ Киеву, а вы боуди- те до вечера в Киевѣ. и мы боудемъ. хощемъ же за отца вашего, за Вячьслава и зятя, и за брата твоего Ростислава, и за всю братью, и головы своѣ сложити, да любо четь вашю налѣземъ, пак ли. хочемъ. с вами тоу измерети. а Гюрга не хочемъ. Вяче­славъ же Изяславъ и Ростиславъ, послоушавше дроужины своея, и Киянъ и Черных Клобоуковъ и тако отрадиша Володимера бра­та свое, по вежѣ с Торкы и с Коуи, и с Берендѣи и с Печенегы. а сами поидоша къ Треполю» (Рис. 36). Тут найбільш важливою являється інформація про склад Чорнокобуцького союзу — васа­лів київських князів — а також про основних його учасників, у відношенні до представників роду Рюриковичів.

До того ж під час такої масованої облоги Києва «Володимеръ приде. съ всимы Черными Клобоукы и с вежами и съ стады и скоты их и мное множество, и велику пакость створиша оно рат­нии а оно своѣ. и манастыри оторгоша и села пожгоша и огороды вси посѣкоша. Вячеславъ же Изяславъ и Ростиславъ, повелѣша Володимероу поити с Берендѣи и с вежами, и съ стады их. поити ко Олговѣ. и сташа мьжи дьбрьми. от Олговы оли и въ огородъ встого Іоана а сѣмо оли до Щковицѣ. а Кооуеве и Торчи, и Пе- ченѣзи. тоуда сташа от Золотых воротъ по тѣм огородомъ, до Лядьских воротъ, а отоле шли и до Клова. и до Берестоваго и до Оугорьскихъ воротъ, и до Днѣпра, и тако нарядъ створше. въ собѣ князи и дроужина. и Черный Клобоуци. и Кияне. и тако не оудумаша ити противоу имъ. полкомъ ити биться, но припо- устаче ѣ к собѣ, тоу же ся бити с ними». У даному випадку зафік­сована узгоджена тактика русів та чорноклобуків під час прове­дення таких масштабних операцій, κσrpa, вірогідно, відрацьову- валася вже раніше. В результаті таких узгоджених дій згадана князівська коаліція, звичайно із суттєвою допомогою Чорних Клобуків, перемогла супротивника.

Але Долгорукий і не думав визнавати свою поразку: «оутрии же день исполцився приде Дюрги къ Кыеву. и ту сташа полки по оной строни Лыбеди. и начата битися о Лыбедь. Андрѣи же Гюргевичь и Володмерь Андрѣевичь. с Половци налегоша силою и тако переѣхаша Лыбѣдь. они переѣхаша кде же есть Сухая Лы­бедь. не вѣдутцимъ дружинѣ его потьче Андрѣи с Половци. Воло­димира же не пусти кормилецъ его зане. молодъ бѣ в то время. Андрѣеви же гнавшю ратныѣ. маломъ не до полковъ ихъ. единъ Половчинъ. я конь подъ нимъ, и възрати и лая дружинѣ своей, зане бяхоуть его отстали вси Половции възратися Андрѣи опять невреженъ».

Далі збройне протистояння продовжувалося на Оболоні та біля київських Лядських воріт на пісках. «Изяславъ же то видевь. по всеѣ своей братьѣ, и повелѣ нарядити, дружиноу ис полковъ, а полковъ не рушити, и положи свѣтъ, одиною. всимъ потъкнути на нь. и тако створиша и. поткоша на нь вси Чернии Клобуци. отвсюда. и тако вбодоша ѣ в Лыбѣдь весдѣ. инии же и брода грѣшиша. и тако избиша ѣ. а другыи изоимаша ѣ. инии же с конь сбѣгоша. и многы избиша ту же и Севенча Боняковича. дикаго Половчина оубиша. иже бяшеть реклъ. хощю сѣчи в Золотая ворота яко же и отць мои. оттолѣ ни одинъ члвекъ не переѣха боле того на сю сторону». І на цей раз Юрію прийшловя відійти від київських укріплень.

Слідуюче збройне протистояння відбулося вже в районі Василева, за р. Стугною. «Вячьславъ же и Изяславъ. и Ростиславъ проидоша валъ на чстое поле, и поидоша бится кде же стояше Дюргии и слющимъ слы межи собою о мире Олговичем же и Половцемъ не дающимъ миритися, зане скори бяху кровопро­литье». Як бачимо, кочівники іноді являлися не лише безсловес­ними найманцями, але й дорадниками під час вирішення важ­ливих питань.

Затяжне протистояння продовжилося перестрілками та ма­неврами в районі р. Рут: «тогда же Гюрги и Володимеръ (димаръ) Двидвичь. и Свтославъ и Половци диции. и Всеволодичь Cbto- славъ. повототяче полкы своя поидоша к Великому Рутови не хотяче ся бити, но хотяху заити за Роутъ ту же и ждати Воло­димира. Галичьскаго Вячьславъ же Изяславъ и Ростислав то ви­давше оже идутъ от них прочь и пустшпа по них стрѣлцѣ своя Черныя Клобоукы и Русьё и тако начата наѣздити, в задъ пол­ковъ стрѣлятися с ними и почата оу них возы отимати. видивъ же то Гюрги и снве его. и Володимеръ Двидвичъ. и Свтославъ Олговичь и Всеволодичь Свтославъ. видивте оже нѣлзѣ имъ за Роутъ. перейти, оже наѣздать на задъ полковъ ихъ. и возы ихъ отнимаютъ, и тако оборотячеся. полкы своими, и сташа противу имъ. идоущимъ же имъ бится. Андрѣи поча рядити полкъ отца своего, зане бѣ старѣй тогда въ братѣ, види же и Половци стояче назадѣ, и к тѣмъ гнавъ и оукрѣпле ѣ на брань, и оттуда вьѣха въ полкъ свои, и оукрѣпи дружину свою». Але перемога знову була за Ізяславом та його прибічниками: «и ту побѣдита Гюрга. и Половци же Гюргеви ни по стрѣлѣ пустивше тогда побѣгоша. а потомъ Олговичѣ. а потомъ побѣже Дюрги. с дѣтьми, бѣжащимъ имъ чересъ Рутъ, много дружины потопе в Руту, бѣ бо грязокъ. и бѣжащимъ имъ. овѣхъ избита а другыя изоимаша и ту оубита Володимира князя. Двидовича. Черниговьского. доброго и крот­кого. и ины многы избита, и Половечьскиѣ князѣ многы изоима- та... Гюрги же перѣбеже Днепръ оу Треполя и с дѣтми. и ѣха по оной в Переяславль. Половци же бѣжаша в Половци». На певний час шляхи союзників Долгорукого розійшлися. І це сталося не лише у відношенні кочівницького контингенту, але й частини давньоруських князів.

Та наступ союзників Ізяслава продовжувався: «Вячеславъ и Изяславъ поидоста на Гюрга к Переяславлю и брат Изяславль Свтополкъ.. и Берендичи и пришедше бишася оу Переяславля». Тож і у цьому епізоді міжкнязівське протистояння без кочівників не обійшлося. Далі, із використанням того ж кочівницького кон­тингенту, Юрія було витіснено і з Городця Остерського,’ ІІІСЛЯ чого він відійшов у Поволжжя — до рідного йому Суздаля/Так закінчився такий непростий 1151, в подіях якого, як і у по­передній рік, саму активну участь приймали степняки.

1152 р. До Ізяслава звернувся вже за допомогою у боротьбі із галицьким володарем Володимиром — союзником Долгорукого — угорський король Гейза і йому у цьому не було відмовлено: «Изяславъ же то слышавъ, съкупя всю свою дружину и поиде пойма съ собою Вячьславль полкъ всь. и вси Чернии Клобукы. и Кияны лутшии. и всю Рускую дружину и поиде». І хоча по дорозі у західному напрямі до нього додавалися військові сили інших князів, але без кочівницької складової він у похід не вирушив. А вже під час битви у районі Перемишля «Володимеръ. же ви- дивъ силу Оугорьскую. поскочи перед ними, и вмятася въ Оугры. и в Черный Клобукы. токмо единъ оутече. съ Избыгнѣвом же съ Ивановичемъ, в городъ Перемышль». В даному випадку давньо­руський князь передав кочівницький корпус своєму угорському союзнику для вирішення конкретного військового завдання. І пере­мога була за союзними військами.

Але після повернення до Києва Ізяслава чекала неприємна новина. Знову рушив із Поволжжя на столицю Київської Русі невгамовний Юрій Долгорукий із своїми прихильниками: «тогда же. Ярославичь Ростиславъ, с братею и с Рязанци. и с Муромци. поедоша съ Гюргемъ. а не отрекоша ему. тако же и Половци. и Отперлюеве. и Токсобици. вся Половецкая земля...Половець же множьство придоша къ Оптову къ Дюргеви...поиде къ Березому. и яко ста оу Свини, с Половци». Тут вже інша ситуація — Юрій не рушає в похід без традиційної половецької підмоги. Коаліція супротивників рушила до Чернігова «в помочь Изяславу Двидви- чю. Ростиславъ же съ Всеволодичем Свтославомъ. внидоста в Чер­ниговъ. в помочь Изяславу Двидвичю. и затвористася с ним в Черниговѣ. Гюрги же ста у Гуричева. и пусти Половци к Чер­нигову воевать. Половцем же приіпедъшим к городу, много поло­на взяша. и Семынь пожгоша. на ту же ночь. Изяславъ и Рости­славъ и Свтославъ. видевше силу Половецьскую повелѣша людем всимъ бѣжати, изъ острога въ детинець оутрии же день Гюрги. и Свтославъ. исполчиша воя своя, и идоша къ городу, и сташа не дошедше Семына тогда же все множество Половець идоша къ городу биться, и отемже острогъ зажгоша. передгородье все. и дришедше всею силою сташа около города Черниговцем же бью­щимся на города князи же сдумавши не крѣпко бьются дружина и Половци. оже с ними не ѣздимы сами. Андрѣи же реч тако створии. ать азъ почну день свои, поемъ дружину свою, и ѣха ПОДЪ городъ и вышедшим же пѣшьцмъ. из города стрѣлятся. Потьче на нѣ с дружиною и с Половци овы избнша другая въгна- ща в городъ, тогда же поревновавъше ему инии князи ездиша послѣди под город пѣшци же видавше полкы не смѣша выити из города, зане бяхуть перестрашена... и слыша Вячеславъ Изяславъ. оже Гюрги стоить оу Чернигова, и Половци пригонивше к Чер­нигову и город пожгли, и поидоста от Лжичь полкы своими къ Чернигову и якоже быша оу Моровииска. и ту оузрѣшас сторо­жове обои. Вячьславли Изяславли и Гюргевѣ. и ту яша Половци. языкъ, и приведоша къ Гюргеви. Гюрги же и Свтославъ Олгович и Рязаньскии князи оуслышавъше оже Вячеславъ Изяславъ. идутъ. Черниговчемъ в помочь Половци же оубоявшеся. того начаша отиматися прече. Князи же видивше Половци йдуче прочь, и поидоша от Чернигова, и идоша за Свинь. та за Сновъ». Як бачи­мо, половецький фактор у цьому двобої для союзників Долгору­кого взагалі являвся основним. Тож на певний час конфлікт було припинено. А самі «Половци же поидоша от них туда на Пу­тивль» — страх страхом, але без здобичі кочівник не міг повер­татися додому.

Але Ізяславова доля продовжувала являтися до нього світлою стороною: «приде ему вѣсть от сына от Мьстислава оже Бгь ему помогли Половци побѣдити на Оуглѣ и на Самарѣ, и полонъ многъ взялъ самѣхъ прогна. вежѣ их пойма, конѣ ихъ и скоты их зая и множьство дущь крстьяныхъ отполони. и възворотишас в Переяславль, хваляче Бга и таковѣи помочи а отполоненыя отпусти в рождение свое». Тож походи в глибину степової зони продовжували приносити свої позитивні результати.

Після повернення до Києва із сином своїм Мстиславом та зустрічі з батьком Вячеславом Ізяслав «послав посла, къ брату своєму Ростиславу. Смоленьску. и повѣдѣ ему оже самъ ходил на Свтослава на Олгович и оумирилъся с ним а Мьстиславъ при­шелъ Половцѣ пообѣдивъ. и много полона вземъ. Ростиславъ же то слышавъ, похвали Бга и силу животворящаго ктста и възра- довася радостью великою».

І на слідуючий 1153 р. Ізяслав, із допомогою свого сина, по­бажав закріпити свій успіх у протистоянні зі степовиками: «Посла Изяславъ сына своего Мьстислава на Половцѣ, к Песлу зане пакостяхуть тогда, по Сулѣ и не дошедъ ихъ възворотися. на ту же осень посла отць Мьстислава. противу мачесѣ с Володиме- ромъ Андрѣевичем и с Берендичи. и ходиша до Олешья. и не обрѣтете ей воротиша». Як бачимо, якраз берендеї являються вірними помічниками руських князів у різних важливих справах.

Але вже для проведення широкомасштабних операцій залу­чалися усі пороські васали: «Томъ же лѣтѣ. Изяславъ Мьстисла- вичь. нача доспѣвати на Ярослава Володимйрича. къ Галичю. и якоже бы трьми недѣлями до мясопущь. и поиде Изяславъ полкъ поя съ собою. Изяславъ Двидвичь пусти с ним свои полкъ, и сынъ ег Мьстиславъ приде с Переяславскимъ полком, и вси Чернии Клобукы и якоже приде к Тихомлю. и ту приде к нему из Доро­гобужа брать Володимиръ и Свтополкъ. из Володимира, приде к нему брат его. и Володимеръ Андрѣевич из Берестья. и тако ску­лася. всѣ оу Володимира поиде къ Станкову, и ту же и Галичь- скии князь вышелъ полкы. своими Изяславъ же пусти Володи­мира Андрѣевича и сына своег Мьстислава. и Черный Клобукы битися с ними, о рѣку, о Сереть а самъ поиде к Теребовлу». А після жорстокого побоїща сторони розійшлися по власних домівках (Рис. 37).

Слідуючого 1154 р. невтомний Долгорукий знову вирушив із Поволжжя на Руську землю у вузькому значенні цього терміну, але невдало: «Томъ же лѣтѣ, поиде Дюрги с Рстовци и съ Суждальци и съ всими дѣтьми в Русь, и быс моръ и коних въ всих воих его яко не былъ николиже. и пришедшю ему оу Вятичѣ, и ста не дошедъ Козельска, и приѣхаша к нему Половци. Дюрги же одумавъ посла сына своего. Глѣба в Половци. а самъ възворотися в Суждаль». Мабуть, чисельність кочівницького контингента, тра­диційно із половецького середовища, цього разу не задовольнила неспокійного князя.

Але й від Ізяслава Мстиславича відвернулася доля — він досить раптово помер; «и плакася по нем вся Руская земля, и вси Чернии Клобуци» — васали київських князів теж сумували за своїм володарем. А на київському столі сів новий великий князь: « В то же веремя. Ростиславъ приде и Смоленьска. Києву. Кияне _же вси изидоша с радостью великою, противу своєму и тако быша ему ради вси. и вся Руская земля, и вси Чернии Клобуци. обрадовашася. оде Ростиславъ пришелъ в Киевъ». Відбулася тра­диційна заміна правителя, якому почали виказувати свою пошану підлеглі — як слов’яни, так і кочівники.

Але такий стан речей зовсім не задовольняв Долгорукого та його синів: «В то же веремя приде вѣсть к Ростиславу. Глебъ Дюргевичь. съ множеством Половець йдуть к Переяславлю. Рости­славъ же съ Свтославомъ. выступиста исъ Киева, къ Пересѣчну и ту начаста скупливати дружину, и пригна посолъ от Мстислава от Изяславича. ис Переяславля, к Ростиславу и къ Свтославу. и по- вѣда има оже рать пригнала к Переяславлю, и стрѣлялися с ними. Ростиславъ же то слышавъ, и посла сына своего Свтослава въ Переяславль. Мьстиславъ же выѣха. ис Переяславля, противу Свтославу. тако скупившася поѣхаста въ Переяславль, оутрии же день придоша Половци к Переяславлю и начата битися с ними, выѣздяче из города, бьяхутся с ними крепко. Половци же видав­ше оже выѣхала к ним помочь, и поидоша прочь от города, и тако не стаюче идоша за Сулу бояху бо ся. Ростислава и Свтослава. Свтославъ же Ростиславичь. отпровада Половци приѣха къ отцю своему и повѣдѣ Половци прочь пошли». Тож на цей раз най­манці не стали до кінця тратити свої сили та навіть життя в угоду затятому Долгорукому.

Після цього переможець Ростислав вирішив йти на Чернігів для розправи над союзником Юрія Ізяславом Давидовичем. І у цьому поході, окрім власних сил, він теж запланував використати кочівницький контингент: «поиде полкы своими, и пойма Всево- лодича Свтослава. и Мьстислава Изяславича. и Торкы Кыяне и перейде Днепръ Вішегорода. ту же и ста противу Вышегороду. скупливая дружину свою, рекуче абы ны оупередати. Дюрга. лю­бо и проженемъ. любо примиримъ к собѣ». Але цей план тоді не вдалося реалізувати: дійшла звістка про смерь у Києві його дядь­ка та союзника Вячеслава. Тож пришилося спочатку зайнятися похоронами, а вже потім повернутися до походу на. Чернігів. І хоча цьому противилися його ж оточенці, НОВИЙ КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ встряв у нове протистояння із Долгоруким та його союзниками: «Ростиславъ же всего того не послуша. но поиде на Изяслава на Двидича. к Чернигову, слышавъ же Двидвичь Изяславъ. посла (ся) по Глѣба Дюргевича. да придетъ, с Половци к нему в борзѣ. Ростиславъ же Всеволодичь Изяславичь Мстиславъ, пришедше и сташа на Боловесѣ Ростиславъ же и Свтославъ. Изяславичь посла- ша мужи своя къ Изяславу. Двидвичю. рекоче цѣлуй к нама хрсть. ты въ отцинѣ своей Черниговѣ сѣди. а мы оу Киевѣ будемъ, мы же вси съ себе. Изяславъ же реч и нны въ есмь. створилъ, оже есте на мя. пришли, и како ми с вами Бгъ дать, бяшеть бо пославъ и подвелъ Глѣба Дюргевич с Половци с ним же бяшеть и оу Переяславля былъ, оутри же день Изяславъ скупився с Половци и съ Глебомъ. и выидоша ко Воловесу противу имъ. стрѣлцемъ же стрѣляющимъся о рѣку. Ростиславъ же видѣ много и множество Половець, и оубояся. оу малѣ бо бяхуть пришли начать слатися къ Изяславу къ Двидовичю мира прося поча даяти ему подъ со­бою Киевъ. подо Мьстиславомъ Переяславль. Мьстиславъ же то слышавъ оже даетъ под ним Переяславль, реч да ни мнѣ будет Переялавль ни тобѣ Киева, и рекъ повороти конь Мьстиславъ. подъ собою с дружиною своею, от стрыя своего, и тако Половци обьѣхаша полкъ их. и бишас с ними по два дни и тако смятошас Половци. и побегоша вси Ростиславли вой и многи избиша. а другых многое множьство изоимаша. и разбѣгошася».

Після такої поразки Ростислав рушив до Смоленська, а Мсти­слав до Переяслава, а ще пізніше до Луцька. Ще одного учасника невдалої коаліції — Святослава Всеволодовича — половці взяли у полон. Але Ізяслав Давидович — його вчорашній супротивник — відбив його у кочівників (як і багатьох давньоруських воїнів). Окрім того «аче кто оу Половець оутечашеть. оу городъ, а тѣхъ не выдававшеть. Изяславъ же посла Кияномъ река хочю к вамъ поѣхати, они же боячеся Половець, зане тогды тяжко, бяше Кия­номъ. не осталъ бо ся бяше оу них ни единъ князь оу Киевѣ и послаша Кияне епспа Демьяна. Канѣвскаго. рекуче поеди Киеву, ать не возмуть нас Половци... тогда же много зла створиша По­ловци около Переяславля и пожгоша села вся. и Летьскую бож­ницю и свтою мчнику Бориса и Глѣба зажгоша». Та в кінці кінців у виграші найбільш виявився Долгорукий — він знову сів у сто- _лИЦі Русі. І кочівники у цьому прийняли саму активну участь.

Це все трапилося уже у 1155 р., коли Юрій роздав нові вотчи­ни своїм синам: Андрію Вишгород, Борису Туров, Глібу Переяс­лав, а Василькові Поросся. Якраз останньому випала доля пер­шим вступити у двобій із тими ж невгамовними половцями: «Ти _χce осени придоша Половци и воеваша Поросье. Василко же с Берендичи спостигъ изби Ѣ. а другий изоимаша. и приѣха къ отцю съ славою и четью». Нова політична ситуація диктувала й рівень нових взаємовідносин в середині країни, коли вже не від­давалися на поталу кочівникам давньоруські міста і села, але їх жителі і надалі вимагали захисту від нових керманичів землі Руської.

Таке «нове бачення» прослідковується й у конкретному епізо­ді у взаємовідношеннях нового київського зверхника та його вчорашніх союзників: «Тогда же йде Гюрги на снемь противу Половцемъ Каневу Половци же приѣхавше к нему почата проси­ти братя. своеа. ихъже бяхуть изоимали Берендѣи. Берендици же не даша ихъ. рекуче мы оумираемь за Рускую землю, с твоимъ сыномъ, и головы своя съкладаемъ. за твою четь. Дюрги же не створи имъ насилья, но Половци одаривъ дары отпусти я. а самъ иде Киеву». З цього слідують висновки:

- перебування на чолі Давньоруської держави у значній мірі заставляє відмітати старі симпатії до своїх окремих союзників, які в даний час являються вже «відпрацьованим матріалом»;

- необхідність враховувати позицію традиційних васалів київ­ських зверхників у Пороссі для їх використання у власних май­бутніх військових операціях;

- використання політики «подвійних стандартів», коли нових підданих треба було залучити до співпраці, але й не відлякувати старих партнерів у боротьбі за центральну владу в країні.

Але і протилежна сторона відчула зміни у Юрієвій поведінці та продовжувала застосувати старі методи для нав’язування виконання власних інтересів: «Томъ же лѣтѣ придоша изнова Половци на миръ, и сташа по Дубницю оли до верхъ Супоя. Дюр­ги же скулася съ сыновцемъ своимъ с Ростиславомъ, и с Володи- миромъ. и съ Ярославомъ Изяславичемъ. и Галичьскую помочь пойма. поиде на снемъ къ Каневу, и посла к Полвцемъ река пойдите ко мнѣ. на миръ. Половецъ же приѣхаша к нему мало, яко на розгладание ми рекоша придемъ к тобѣ заутра вси. и на ночь бѣжаша вси». Тож старі довірчі відносини були розірвані і вимагали встановлення нових контактів у новій історичній ситуації.

Выдпрацювання нової моделі у взаємовідносинах продовжу­валося і у наступному 1156 р.: «Потомъ поиде Гюрги пойма со собою Изяслава Двидвича. и Свтослава Олговича кь Зарубу, на снемъ с Половци. и с ними миръ створи, и быс ихъ многое мно- жетво Изяславъ же пойма я и ѣха с ними к Березому. на сыновца своего на Свтослава. на Всеволодовича, а Гюрги поиде къ Киеву, и Свтослава Олговича поя съ собою». Використання кочівників у міжкнязівських чварах знову попадало у стару колію.

Це стосувалося й самого Юрія Долгорукого — старого при­хильника половецької підтримки. Та сидячи вже на київському столі, у 1157 р.: «Поиде Гюрги съ зятемъ своимъ Ярославом съ Галичьскимъ. и съ сыноъми своими, и с Володимеромъ съ Андрѣе- вичемъ. и с Берендичи. к Володимирю на Мьстислава. на Изясла- вича». Новий статус додавав йому нових союзників — на цей раз берендеїв. Але одночасово він починає своєрідно контактувати і з одним з невдалих представників роду Рюриковичів, який долею волі опинився в середовищі слов’ян, що перейшли до кочівниць­кого способу життя — берладників (прототипів майбутніх запорозь­ких козаків), який увійшов у конфлікт із деякими давньорусь­кими князями: «В то же веремя бяше привелъ Гюрги. Ивана Poc- тиславича. рекомаго Берладника. ись Суждаля. окованого, хотя и дати Ярославу зяти своєму, прислалъ бо бяше Ярославъ оуже по Берладника. Свтополка князя и Кснятина Сѣрославича съ многою дружиною». Мабуть представник невгамовних берладників досить сильно допік галицького володаря, якщо за ним було послано та­кий потч. Але за проханням митрополита Константина життя поло­неного було збережено. Мабуть і церква не являлася прибічником розправи когось із представників князівського роду Рюриковичів.

Після смерті Долгорукого у 1158 р. київький стіл знову зайняв чернігівський Ізяслав Давидович, який того ж року «йде къ Ка­неву. на снем с Половци. и ту створиша с ними миръ и възратися

Києву»- Стару практику взаємовідносин із володарями степів було продовжено. Але опиратися новий київський володар всеж бажав на традиційних союзників київських зверхників. Так, воюючи в районі Турова, коли у цій поліській місцевості палили села «воеваша Берендичи около Пиньска. и за Припятью».

У 1159 р. на історичну арену знову виходить вже вищезгада­ний Іван Берладник, звичайно із своїми степовими побратимами, які протистояли князівській владі: «Иванъ же тогда оуполошився. ѣха в поле къ Половцемъ, и шед с Половци и ста в городехъ Подунайискыих. и изби двѣ кубарѣ, и взя товара мног в нею. и пакостяше рыболовомъ Галичьскимъ. и придоша к нему Половци мнози. и Берладника оу него искупися. 6 тисяч, къ Кучелмину. и ради быша ему. и оттуда къ Оушици поиде. и вошла бяше засада Ярослава в городъ и начашас бити крѣпко, засадници из города, а смерди скачют чересъ заборола. къ Иванови и перебѣже ихъ. 300. и хотѣша Половци взяти городъ. Иван не да имъ взяти, и розгнѣвавшеся Половци. ѣхаша от Ивана. Изяславъ же посла, по Ивана, и приведе Киеву». Тож у номадів з’явився новий союзник уже із кочівницьким способом існування, який починав загрожу­вати і функціонуванню землеробського побуту власних сусідів, хоча і такий, що ще мріяв про свою долю у спадщині Рюрико- вичів. Та серйозному протистоянню у цей час ще не було історич­них підоснов — вони виникають лише в часи пізнього середньо­віччя та раннього модерну.

У згаданому році «поча рать Изяславъ Двидвичь. на Ярослава на Галичьскаго. ища волости. Иванови Ростиславичу рекшему Берладнику. сляхуть бо ся к нему Галичане величе ему всѣсти на конѣ, и темь словомъ поущивають его к собѣ» — тобто нова сила зразу ж знайшла своїх прихильників ще у давньоруському сере­довищі, як це відбулося пізніше. Але і в землеробському середо­вищі проживали представники кочівників. Зокрема це було на Дніпровському Лівобережжі, коли Сятослав Ольгович жалівся про бідну власну волость із 7 міст, де «сѣдать псареве же и Половци» — вірогідно слуги цього князя. Тоді ж інший Рюри­кович — Ізяслав — у протистоянні із галичанами біля міста My- нарева «ждеше сныновца своего послалъ бо и взяша противу Половцемъ дикымъ веля имъ поѣхати к собѣ вборзѣ и приде ему вѣсть, оже Мстиславъ и Володимиръ и Ярославъ, и Галичане идутъ Киеву и бы оу Василева и ту постиже Свтославъ сыновецъ его. с Половци многими, и оттуда поиде Бѣлгороду и ста на Киевьскомъ пути. Мьстиславъ же съ братома вниде в Бѣлгородъ начас бити крѣпко, приѣздяче к городу, и они из города выѣз- дяче бьяхутся крѣпцѣ приде же Изяславу болши помочь к Бѣлго­роду приде бо к нему Башкордъ в 20 тысяч отчим Мстиславль. Володимирича. бѣ бо мати его бѣжала в Половци. и шла за нь. Изяславъ же являше имъ полкы своя, веля имъ изити из города, неизидоша. и стояша въ градѣ, за 12 дни быс же лесть въ Берѣн- дичихъ. творяхуть бо я бить приѣздяче к городу, а снашивахуться рѣчьми межи собою, сему же начальници быша Тудръ Сатмазо- овичь. Каракозь Мнюзович. и Карась, кокѣи и яли бо бяхуть в зажитьи Кузму Сновидича съ отрокомъ и послалаша отрока Кузь­мина ночь, напсавше ему. свое знамение, рекша ему иди оу Бѣл­городъ. ко Мьстиславу и молви ему тако и насъ ти княже и добро И зло. аже ны хощеши любити, яко же ны есть любилъ отецъ твои, и по городу ны даси по летшіему. то мы на том отступимъ от Изяслава. Мьстиславъ. радъ бывъ речи той. и посла к нимъ с тѣм же отрокомъ, той же ночи. Ольбыря Шерошевича. и яся имъ по всю волю ихъ и ротѣ к нимъ ходи и бы полуночи, и поѣха Берендичи и Торци кричаче к Бѣлгороду Изяславъ же врозумѣ лесть ихъ. и всѣдіпе на конь гна до товарщь ихъ. и види товарища горяща. и воротися опять, поемъ сыновца своег Свтослава Воло­димирича. и Володимира Мьстиславича и побѣгоша на Вышнго- родъ. к Гомью». Із цього літописного текста маємо досить багато нової інформації про русько-кочівницькі взаємовідносини:

- виявляється, що іноді й у степ тікали із Русі жінки де роди­чалися з представниками номадського середовища;

- зафіксовано кілька нових імен кочівників;

- зрадники були тоді не лише у давньоруському світі, але й серед представників кочовиків.

«Половцѣ же бѣжаша от Бѣлгорода на Гюргевъ. и много ихъ изоимаша Берендичи. и Гюргевци а оно ихъ. во Реи истопе».

Протистояння половців та русів продовжилося й у наступ­ному 1160 р., коли у Києві почав правити Ростислав Мстиславич: «тогда Олегъ. Свтославичь. изби Половци. и Сантуза оуби Поло- _вЄцьскаго князя». Під тим же роком зафіксоване й повідомлення, що «п°^сла Ростиславъ ис Киева. Гюрга Нестеровича, и Якуна. в наседехь. на Берладники. оже бяхуть Олешье взяли, и постигше ⅜ оу Ддиня избиша ѣ. и полонъ взяша». Як бачимо, вихідці із східнослов’янського середовища не у всьому підкорялися давньо­руським князям, а іноді просто суперечили їм у досягненні своїх власних інтересів. Боротьба тривала і далі: «Том же лет. Воло- димиръ Андреевич и Ярославъ Изяславичь. и Галичане избиша Половци. межи Мунаревомъ и Ярополчемъ. и много душь отпо- лониша. иже бяхуть взяли Половци. тогда же и Берендицѣ взбита въ облазнѣ» — помилки траплялися і у ті часи. «Том же літ ходи Рогьволдъ с Полтчаны. на Рославнаго Глѣбовича къ Мѣньску. послалъ же бяше Ростиславъ ис Киева, помочь, съ Мирославомъ, съ Нажировичем Торкъ. 600. а ты померше голо­домъ. и придоша пѣши. не дождавше мира». Звичайно, такі до­сить північні поліські акції не відповідали тактиці й стратегії степняків, а тому їх використання було малоефективним.

Далі протистояння перекинулося на Дніпровське Лівобереж­жя: «Том же лѣт придоша Половци мнози къ Изяславу Двидо- вичю. къ Выреви. и поиде Изяславъ к Чернигову, съ всаею силою Половецьскую. на Свтослава на Олгович и сташа подлѣ Десну, по Крырову. оли до оустья. а внизъ до Стоняничь. оу Свтославъ же тогда бяше сыновецъ, и Свтославъ Всеволодичь. и Рюрикъ Рости- славль. бяше поялъ оу Свтослава Всеволода, сына его. оувѣряя Кияны. и Берендѣѣ. бяху бо. не вѣрующе за свое съгрешение и бьяхутся с ними о рѣку, о Десную, крѣпко, они на конихъ. а ини в нассадехъ ѣздяче. и не пустиша ѣ чересъ рѣку, и стоявше велику пакость створиша. села пожгоша. люди повоеваша. Свтослава же оба посласта. к Ростиславу, помочи просяче, и ѣще оу него. Рос­тиславъ же пусти к нима. Ярославич Заславич и Володимира Андрѣевича. и. Галичьская. помочь. Изяславъ же с Половци. отѣхаша в поле, си же пришедши и не обрѣтоша его. бродишася по немъ за Десну Свтослава оба и Рюрикъ, и ходивше за днище не обрѣтоша его възворотиша кождо въ свояси». Тут цікаво від­значити комбінований характер бойових дій, коли кіннота мала підтримку із кораблів на Десні.

Далі Ізяслав переправився зі своїми військами через річку та «пусти я воевать, перѣхалъ же бяпіе и самъ черес Десну, и быс вѣть Свтославу иже Изяславъ бродится. чересъ Десну а Половци воюють, и сѣльце свтого Спаса зажгоша... Свтославъ же ста изрядивъ полкы. всѣ жда Изяслава. тако ботворяшеть. яко поиде к нему на сувою мысль, на тоже есть пошелъ а молодь., пере­бравъ с Берендичи. и с Каепичи. пусти Половци ити съ Бжиею помочью, доехавше ихъ. начата я бити, и много ихъ избиша а другыя руками изоимаша и люди отполониша своя иже бяху Половци поймали. Изяславъ же оузрѣ Половци сѣчены бѣгающа. а ины топящася в Деснѣ и нача ихъ прашати что есть, они же повѣдаша ему видихомъ полкы многы стояче оу городаИзяславъ же. оубоявъся ѣха опять за Десну, ночью заложивъся. поѣха к Выреви». Бойові дії далі переміщалися на схід: «Ко Изяславу же придоша половци мнози. и йде с ними к Воробеинѣ. и к Росусѣ и тудѣ повоевавъ иде к сынвцю своему, ко Вщижю. Той же зимы оттудѣ иде на Смоленьскую волость. Изяславъ и пооевавъ. и та­мо много зла створиша. Половци. взята дуть боле тмы а иныя исѣкоша». Із локальних сутичок протистояння переросло у 1160 р. в масштабну військову кампанію у котрій прийняли участь як чисельні давньоруські підрозділи, так і сили кочівників (при тому із обох сторін).

У 1161 р. було відносне затишшя: «Том же лѣт посла Рости­славъ къ Свтославу река ему псти ко мнѣ дѣтя Олга. ать познаетъ Кияны лѣпшия и Берендичѣ. и Торкы Свтославъ же безо всякого извѣта пусти ему. сынъ свои». Але затишшя було недовгим: «поидоша Половци мнози къ Изяславу. Изяславъ же съкупися съ Всеволодичема и съ братею и съ Олтомъ а Свтославъ не иде и Щернигова. и поѣха противу Половцемъ в поле, и съвъкупився с Половци. поѣха к Переяславлю, на Глѣба на зятя своего, веля ему поѣхати съ собою за Днѣпръ, на Ростислава. Глѣбъ же не ѣха. с нимъ, и стояше оу Пререяславля... великии же князь Киевьскии Ростиславъ съвъкупя воя многы. и поиде на Изяслава. и быс въ Треполи. слышавъ нь с полки, своими, и побѣже Изяславъ. а По­ловци бѣжаша в поле». На той момент конфлікт було вичерпа­но — вірогідно сили київського зверхника в значній мірі перева­жали можливості супротивника.

Але це тривало недовго. Знову розпочалося протистояння за столицю Київської Русі: «Изяславъ же свъкупився сь братею. своеюоу любовь посла по Половци. и придоша ему Половци мно- зи. и свъкупився Изяславъ. съ Всеволодичема. и съ Олтомъ и с Половци и поидеза Вьппегородъ къ божници». Далі боротьба бу­ла продовжена біля самого Києва: «и нача одалати. Изяславъ. оуже бо Половци. въѣздаху въ городъ, просѣкаюче столпие. и зажгоша дворъ. Лихачевъ попов, и Радьславль. и побѣгоша Берендичѣкъ Оугорьскому а друзии к Золотымъ воротомъ, и начата молвити дружина Ростиславля. княже се братья твоя к тобѣ не притягнули, ни Берендичѣ ни Торци а сихъ сила велика, а поиди в Бѣлгородъ, и т съждеши братѣ, своей, и помочии всихъ своихъ Ростиславъ же послушавъ ихъ. иде Бѣлугороду с полки своими и съ княги­нею. въ тьже день приде к нему Ярославъ сновець его съ братомъ Ярополком. а Андреевич ѣха къ Торческому и къ Берендѣемъ и к Торкомъ. Изяслав же вниде въ Киевъ мсца февраля въ 12». Чоти­ри неділі тривала облога Білгорода Київського після чого «Свто- славъ же слаше и Щернигова къ Изяславу. веля ему миръ взяти, пакы ли ти не дадя мира ам всяко поѣди за Днепръ. аже будешь за Днепромъ то вся твоя правда, будет Изяславъ же не послу­шавъ. брата своего Свтослава. но реч ему братя моя воротившеся пойдутъ, оу волость свою, а мнѣ ся воротити, в Половци не могу ити а оу Выри не могу голодомъ мерети. а лѣпле хочю сде оуме- рети». У цьому уривку вперше згадується пороське місто Top- чеськ — столиця Чорних Клобуків на протязі всієї історії їх існування в структурах Давньоруської держави.

1162 р. «Поиде. Мьстиславъ из Володимири, полком, своимъ с Галичьскою помочью, а Рюрикъ поиде ис Торцького с Володи- меромъ съ Андреѣвичем. и съ Василкомъ съ Гюргевичем. и с Берендѣи. и с Куи. и с Торкы и с Печенѣгы. и сняшас оу Котел- ници со Мьстиславомъ. и оттудѣ поидоша к Бѣлугороду. на My- тижиръ и быша на Кучари и начата ся просити Чернии Клобуци оу Мьстислава на цередъ. ать соглядаемь княже велика, ли рать. Мьстиславъ же пусти ѣ. диции Половци оустерегоша рать, и пригнаша къ Изяславу. и поѣдаша ему рать велику. Изяславъ же ни полковъ, видивъ побѣже. от Бѣлагорода». Разом із ним місто покинули й союзники. Торки догнали їхній обоз на р. Желяні й розпочалася жорстока битва під час котрої було вбито й самого Ізяслава. «Том же лѣт. преславися князь Иванъ Ростиславичь, рекомыи Берладникъ. в Селуни. и инитако молвяхуть яко съ отра­вы бѣ ему смерть» — скінчилося земне життя одного із відомих попередиків українських козаків часів пізнього середньоовіччя та раннього модерну. А у згаданому році Давид Ростиславич взяв пороський Торчеськ і привів до Києва воєводу Мстислава Ізясла- вича Вишка.

Окрім того тоді ж «придоша. Половци мнози къ Гюргеву. и взяша вежи многи по Роту, и Въибора оубиша. иже бяше Изяслава оубилъ. Черный же Клобукъ весь, съвъпившеся ѣхаша по них. и потигоша я на Реи. и много бита ихъ. и полонъ весь, отимаша оу них. и самѣх изоимаша боле 500. яша же и два кня­жича. Сатмазовича инъ княжичь».

Ще раз Торчеськ згадується 1163 p., коли його разом із інши­ми середньодніпровськими містами було передано Ростиславом у володіння Мстиславу Ізяславичу. «Том же лѣт приведе Ростислав Белуковну. князя Половецькаго дщерь, ис Половець, за сына сво­его за Рюрика, того же лѣт и миръ взя с Половци». Династичні шлюби продовжували періодично відновлюватися, що, звичайно, працювало й на справу мирного співіснування обох народів.

1165 р. «Василко Ярославичь изби Половци на Pyc [Рси]. Много же ихъ руками изоима. и обатишса. дружина его. оружьемъ и кони, и самъ искупа много има на нихъ». А в 1167 p., під час нових міжкнязывських чвар «Свтославъ же посла брата своего. Ярослава с Половци. и дошедше Молочьны. и ту воротиша. вдалѣе. 15. верстъ от града». При цьому кочівники використову­вали на свою користь любу ситуацію, пов’язану з давньорусь­кими негараздами: «Половци. оже князи не в любви живуть, шед- ше в порогы. начата пакостити. Гречникомъ. и посла Ростиславъ. Володисла (в). Ляха с вой. и възведоша Гречникы». Таким чином водна магістраль, що пов’язувала Київ та Константинополь, зно­ву запрацювала. А ще пізніше «биса Олегъ Свтославичъ. с Боня- ком. и побѣди Олегъ Половци». Ti ж у відповідь взяли київського воеводу: «яша Половци Шварна за Переяславлемъ, а дружину его избиша и взяша на немъ искупа множество».

Відповідь не забарилася 1168 р.: «Той же зимѣ ходиша Олго- вичи на Половци. 6Ѣ бо тогда люта зима велми и взя Олегъ, вежѣ Козины, и жену и дѣти, и Бга и прчистую его злато и сребро, а Ярославъ Беглюковы вежѣ взя. и похваливше Матрь възвратишас въ свояси».

Рік 1169: «По Ростиславли смерти, начата слати по Мьсти- слава братья. Володимиръ Мьстиславичь Рюрикъ Двидъ Кияне от себе послаша Черный Клобукы от себе послаша. Мьстиславъ же посла Володислава. Воротиславича предъ собою къ Василкови къ Ярополцичю. веля ему сѣдѣти Киевѣ до себе, и тиунъ свои посла» — у даному випадку під час вибору нового київського зверхника Чорні Клобуки виступають як рівноправні учасники у цьому процесі разом з окремими князями та представниками київської громади. Далі «поиде Мьстиславъ Киеву на столъ, и Галичьских полковъ. 5. да ему Ярославъ, и Мьстиславъ Всево- лодковичь с ним же. и приде къ Микулину. и ту придоша ему Берендичи вси. и Торци и Печенѣзи. и вьсь Черный Клобукъ, и водивъ ѣ ротѣ, и пусти брата своего, предъ собою съ Берендичи. а самъ поиде по немъ, и в то чинъ Володимеръ. Мстиславичь. поиде съ Треполя Вышегороду и съ женою и съ дѣтьми. Въ тъ же день Мьстислаавля мати его. иде Вышегороду. Ярополкъ же с Берендичи. настигоша Берендичи. Володимира на Желани. оу Доброгобужаи и не даша. Берендичи. стрѣлятися с ни и. бяху бо Берендичи. ьстяче. и тако ѣхаша Берендич по них До Всеволожа. манастыря. и ту воротися Ярополкъ в городъ Мстиславъ же заутра, по нем иде Киеву, изрядивъ полкы свои. Вачилевским путем та къ Олговѣ. а въ Киевъ вниде. ту выидоша Кияне вси и зма радъ със братею. и съ дружиною и с Кияны въ тъ день и поиде къ Вышегороду. а Берендичи пусти в наворопъ. и на болоньи о Днѣпра, зажгоша. дворъ тысячкого. Двида Радиловъ. а инѣхъ дворовъ 7 сгорѣ. Мьстиславъ же пришедъ ста по горе от бору а пѣшци постави по валови. Берендичи же оубиша Воло- димирь мужъ, оубиша же и ти лѣпшии Берендичь. бѣ же тода пяток, а заутра же в суботу, начата битися ѣздяче къ городу и из города выходяще бьяхуся. крѣпко, и тако начашас рядити, о во­лость шлюче межи собою. Рюрикъ и Двидъ и Володимир съ Мьстиславомъ. и оуладившеся о волость целоваша хрсть. Мьсти- славъ же оу понедлникь вниде въ Киевъ». З опису ЦИХ ПОДІЙ, в контексті даної праці, слід зробити кілька зауважень:

- в тексті перераховуються представники усіх груп Чорно- клобуцького союзу, які прийняли саму активну участь у перемозі Мстислава Ізяславича під час зайняття ним київського столу;

- на цей раз, як і у багатьох інших випадках, представники берендеїв стали ударною силою у перемозі представленої князів­ської коаліції;

- слід також відзначити, що на боці Мстиславового супротив­ника Володимира також виступила якась група берендеїв (вони й були убиті), що говорить про непрості взаємовідносини у самому кочівницькому середовищі, де різні угруповання орієнтувалися на власних претендентів на високий київський стіл.

Та інший претендент не змирився зі своєю поразкою: «Том же лет переступи крстъ Володимиръ Мстиславич начаша ся сла­тися к нему. Чагровичи. Чекъманъ и брат его Тошманъ и Мона- чюкъ». Але його боярське оточення не підтримали такий задум, після чого князь переніс свої симпатії на представників молодшої дружини: «Володимиръ же реч възрѣв на дѣцкыя. а се будуть мои бояре, и поѣха къ Берендичемъ. и сняся с Берендичи. ниже Рос­товця. и оузриша и одиного ѣздяща. и рѣша ему. ты намъ тако молвяшею братья вси со мною суть, а кое есть Андреѣвичь Воло­димиръ и Ярославъ, и Двидъ но се одинъ и без мужии своихъ, а насъ перельстивъ. а намъ лучыпе. въ чюжю голову нежели въ свою, и начаша въ нь пущати стрѣлы и оудариша князя двѣма стрѣлами, и реч князь не дай Бгъ поганому вѣры яти. николиже. а я оуже погинулъ и душею и жизнью, и побѣже и ту избиша дѣцкыи около его. а самъ бежа къ Дорогобужю. ту же бѣ и жена бѣжала предъ нимъ». Тож і у цьому випадку слід зробити кілька зауважень:

- акція була непідготовленою, про що й свідчить незгода боя­рського оточення приймати участь у авантюрі;

- на проведення таких дій Володимира підбурили кілька ко­чівницьких родин, хоча реальної військової допомого вони йому не надали;

- розрахунок на частину лояльних до нього берендеїв не ви­правдався: побачивши відсутність інших князів та навіть влас­ного боярського оточення викликало лише лють у частини по- поських кочівників, які не ув’язалися в провокацію.

^F Зайнявши київський стіл новий князь у 1170 р. вирішив пере­хопити ще раз ініціативу у боротьбі зі Степом: «Вложи Бгь въ срдце Мьстиславу Изяславичю. мысль благу о Рускои земли, за- неже еѣ хотяще добра всимъ срдцемъ. и съзва братю свою, и нача думати с ними, река имъ тако братье, пожальте си о Рускои земли, и о отцинѣ и дѣдинѣ, оже несутъ хрсьяны на всяко лѣто оу вежѣ свои, и с нами роту взимаюче вссегда переступаюче, а оуже _оу нас и Гречьскии путь изъотимають. и Солоный и Залозныи. а лѣпо ны было братье възряче на Бжию помочь, и на млитву свтоѣ Бдци поискать отць своихъ и дѣдъ своих пути, и своей чети и оугодна быс речь его преже Бгу и всеѣ братьѣ, и мужемъ ихъ. и рекоша ему братья, вся Бгъ ти брате помози в томъ, оже ти Бгъ вложилъ въ срдце а намъ дай Бгъ за крстьны и за Рускую землю, головы своѣ сложити и къ мучкомъ притченмъ быти, посла же Чернигову къ Олговичемъ всимъ. и къ Всеволодичема. веля имъ быти всимъ оу себе, бяху бо тогда Олговичи въ Мьстиславли воли, и всим оугодна быс дума его. Мьстиславля и съвъкупив- шеся вся братья Киевѣ».

З цього тексту слідує, що постійна загроза з боку кочівників практично кожного року залишалася реальністю. Але, окрім того, вони ще й перекривали основні міжнародні торговельні шляхи, а це вже було зовсім недопустимим. Тож масштабна військова операція вглиб степової зони знову виявилася необхідною спра­вою у багатьох відносинах.

Об’єднані сили йшли із Києва 9 днів «и быс Половцем от кощея Гаврижова. от Иславича. оже йдуть на нѣ князи Русьстии. и побѣгоша. лишившеся женъ и дѣтии. князи же оувѣдавше. оже Половци побѣгли. и лишившеся женъ своихъ, и возъ своихъ, и поѣхаша вборзѣ по них а Ярослава Всеволодича оставиша за со­бою оу возъ, и взяша вежѣ ихъ на Оуглѣ рѣцѣ а другыѣ. по Сно­породу. а самѣхъ постигоша в Чернего лѣса, и ту притиснувше къ лѣсу избиша ѣ. а ины руками изоимаша Бастии же. и инии. мнози. гониша по них и за Въсколь бьюче и. и толико взяша положа множество, якоже всимъ. Рускимъ воемъ наполнитися до изообилья, и колодникы и чатами и дѣтьми ихъи челядью, и скоты и конми. хрстьяны же отполонивше пустиша на свободу вси». Без жодного сумніву, перемога була повного й незаперечною.

Та життя не стояло на місці. Спочатку Андрій Юрійович Боголюбський організував похід на Київ (він відбувся взимку 1168/1169 рр.), а потім Мстислав послав князя Михалка Юрійо­вича для допомоги своєму сину Роману «с Коуи Бастеевою чадып _и быс вѣсть Рюрикови. и Двидви оже Андрѣевичь Романъ близъ идетъ съ Смоляны и посласта и яста Михалка за Межимостьемъ ко Мозырю идуща. ту же льсть издѣя Басти и надъ Михалкомъ». Вірогідно це були найбільш віддалені експедиції кочівницького корпусу в північному напрямі за всю історію Київської Русі.

Далі, вже під 1171 р. в даному літописному списку йде опис взяття Києва коаліцією князів, організовайу Андрієм Боголюб- ським, коли у протистоянні були задіяні й кочівницькі підроз­діли: «сняшася братья Вышегородѣ и пришедше стана на Доро- гожичи. подъ всымъ Курилом Федоровы недли. и второе ѣ недпи. оступиша вьсь градъ Киевъ. Мьстиславу затворившюся въ Киевѣ. бьяхуться из города, и ьыс брань крѣпка отвсюду Мьстиславу изнемагающю. въ граде. Берендичи же и Торци льстяху подъ Мстиславомъ, и стояша 3 дни оу города, и снидоша всихъ князи дружина Серховицею. и ринушас к ним. доловъ оу задъ Мьсти­славу начата стрѣляти. Мьстиславу же начата дружина молвити что княже стоити поѣди из города, намъ ихъ не перемочи, и поможе Бгъ Андрѣевичю Мьстиславу съ братею. и взята Киев. Мьстиславъ же Изяславич бѣжа ис Киева на Василевъ, и постиг- ше и Бастѣева. чадъ, начата стрѣляти, въ плечи ему и много изоимоша дружины около его».

Але 1172 р. переможений раніше Мстислав Ізяславич взявся відвойовувати стару столицю Русі: «Поиде Мьстиславъ съ силою многою, къ Берендичемъ. и ко Торкомъ. и съвъкупивъся поиде къ Треполю и оттуда поиде Киеву, и вшедь в Киевъ. вземъ рады съ братьею, съ Ярославомъ и Володимиромъ Всеволодковичемъ. и съ Свтополкомъ. Гюргевичемъ. и с Кианы. Торци же и Берендичи льстяху имъ и поиде къ Вышегороду. и поустиша на воропъ, и бышася крѣпко изъ града. Двидъ же своимъ повелѣ острогъ по­жени до нихъ. И ста Мьславъ подъ боромъ, и оттуда приходячь бияхуся. оу Двида де въ граде много бяше дружины своей, и боатьѣ его помочь, и Глѣбъ князь прислалъ бяше Григоря тысяц­каго своего, с помочью, и Половци диции Кондакъ с родомъ. Своимъ- и свои Берендичи Бастаева. чадь...Мьстиславъ же съ братьею ста передъ Золотыми вороты, въ огородѣхъ. из Выше- города. ^же выѣздяче поганий, и диции с вой. много зла творяху. овы избивахоу. а ины руками имахоу». Знову симпатії та інтереси різних кочівницьких угруповань розділилися і вони воювали «по обидва боки барикад» (як і давньоруські князі). Але в цілому си­туація поступово знову склалася на користь прибічників суздаль­ського князя Андрія: «и приде вѣсть Мьстиславу оже Глѣбъ бродиться на сю сторону с Половци. и къ Двидови болши помочи пришлы. и яви Мьстиславъ братьѣ своеѣ. братья же рекоша ему. се вой от насъ рощлися. а симъ помочи болыішѣ. приходять, а Черный Клообукъ нами лестить, а не можемъ стати противоу. имъ а поѣдемы въ свою волость, мало перепочивше опять възра- тимся. И поиде Мьстиславъ от Киева, второе недѣли по велици дни в понедѣлникъ и быс вѣсть Двидови. оже Мьстиславъ по­шелъ. и посла Володислава ляха с Половци. по нѣмъ, и пости- гоша я оу Волохова, и ту стрѣлявпіеся с ними възвратитася. По­ловци же воротишася опять, много створили. зла. люди повоево- ваша» — була проведена традиційна князівська оплата кочівників за їхню допомогу (Рис. 38,39).

Далі «Глѣбъ пусти Половци въ вежѣ. и шедше сташа за Васильевомъ оу сделниковъ. съжидаючи дружины своеѣ. Васил- ко же Ярополчичь оувѣдав ѣ. из Михайлова и ѣха на нѣ ночь бѣ же тогда ночь темна, и оуступиша инѣмъ путемъ изблудиша всю ночь заутра сліщю въсходащу. оудариша на нихъ Половци же съвъкупившеся съ сѣделникы бишася с ними, и одва оубѣжа Ba- силко до города, а дружину около его избита, а ины руками изоимаша». Таким чином відбувся «бій після бою».

Коли Гліб Юрієвич знову закріпився на київському столі «первое лѣто приде множество Половѣць раздѣлившеся на двое одини поїдоша къ Переяславлю, и сташа оу Пѣсочна. а друзии поидоша по оной сторонѣ. Днѣпра Кыеву и сташа. оу Корсуня. и прислалися обои къ Глѣбови. глаголю ще Бгъ посадилъ тя. и князь Андрѣи. на очьнѣсвоеи. и на дѣдинѣ вь Киевѣ. а хощемъ. с тобою рядъ положити, межи собою, и внидемъ в роту, а ты к намъ, да ни мы начнемъ боятися васъ, ни вы насъ, слышав %_e Глѣбъ рѣчь ПОЛОВѢЧЬКИХЪ КНЯЗИ. И ВЬСХОТѣ К НИМЬ на снемъ, и рекъ посломъ Половѣцькымъ. иду къ вамъ, и думашьть с дру. жиною о томъ кьторомъ поидемь переди и сдумаша переже ити къ Переяславлю блюдя Переяславля, князь бо Переяславлю. Во­лодимир Глѣбовичь. в то время бяшеть малъ, яко 12 лѣт. иде Глѣбъ кь Переяславьскымъ Половцемь. на снемъ, а къ другимъ Половцемъ к Руськымь посла рек имъ. пождете меня ту. иду κ_b Переяславлю, оумиряся с тыми Половци и приду к вамъ на миръ, смирився с Половьци. и подаривъ ѣ. поѣха от нихъ, потомъ же опять вьзвратишася в Половцѣ Глебъ же Юрьевичъ, поиде Kop- суньскимъ Половцемь. съ братомъ с Михалькомъ. и с дружиною своею, и бывшю ему на Перепетовьскомь полѣ. Половци же ти слышавше. обьѣхавша Глѣба, кь Переяславлю, и сдумаша. се Глѣбъ ѣхалъ на ону стлрону кь онѣмь Половцемь. а тамо ему пострати. а къ намъ не ѣхалъ, поидемь за Кыевъ. возмемь села, поидемь же с полономъ вь Половьце и ѣхаша за Кыевъ воевать, и приѣхаша кь Полоному кь свтѣи. кь граду Десятинному, и къ Сѣмьчу. и взяша села безъ оучьта. сь людми и с мужи и сь женами, и конѣ и скоты и овьцѣ погнаша вь Половьцѣ. Глѣбови бо князю воротив- шюся от Переяславля, хотящю ему на ону сторону Днѣпра, кь Корсуню на снемь. и бывшю ему на Перепетовьстемъ полѣ, и быс ему вѣсть яко не дождали Половьци. соньма его. ѣхалѣ воевать и воюютъ. Глѣбъ же ѣхавъ слыша и хотѣ на нѣ самъ ити. и Бере- ньдѣевѣ яша коня за поводъ рекуще, княже не ѣздь. тобѣ лѣпо ѣздити вь вѣликѣ олку. и егда совокупишася сь братьею, а ныне пошли брата, которого любо Ї Береньдѣевъ. нѣколько (лько). Глѣбъ же посла, брата своего Михалка. и сь нимь Переяславѣць. сто. а Берендѣевъ. полторѣ тысяцѣ Михалько же послушанье створи братьне. а дружинѣ его не сущи с нимъ, и не свѣдущимъ поѣзда князя своего борозо. Михалько же цѣловавъ брата своего. Глѣба, и всю дружину братню, иде по Половьцѣхъ. и Береньдѣевѣ в дорогу. Половѣцькую поидоша. по нихъ с Михалком и наидоша сторожѣ Половѣцьѣи. и бе же их числомъ. 300. и обьехавше их и без вѣсти избиша. а другыя изоимаша. и почаша прашати живых, изыимаюныхъ. много ли вашихъ назадѣ и рѣша много ихъ есть, яко 7000. наши же слышавше думаша.иже мы дадимъ симъ животъ. _a Половѣць много есть назадѣ, а насъ есть мало, оже ся с ними начнемъ бити, то се намъ будуть первин ворозї изьбиша я вся. не оупустивше ни мужа, и поидоша по дорозѣ ихъ».

Далі ситуація розвивалася слідуючим чином. Спочатку ще у однієї групи половців було відібрано полон, а самих їх теж вбито. Після цього відбувся бій із третьою половецькою групою, коли в бій з їхнього боку вступило 900 списів, а з давньоруського лише 90. Берендеї знову не дозволили своєму князю виїхати на бій у перших рядах; «и быс сѣча зла. и поташа и стяговника нашего, и челъку стяговую сторгоша стяга, и смятошася обои бьще Володиславъ же замысли взяти стягъ. Михалковъ, и начьте на нь приблицю. и собрашася и толъкнуша на нѣ. и стяговика Половѣ- цьког потяша Михалка князя оудариша ратнии. двѣима копьи, вь стегно а третьимъ, в руку, но Бгъ млитвою отця его избави от смерти якоже преже в луцѣ моря бьяхуся с ними крѣпко, и ви­давше Половци побѣгоша. а наши по их погнаша. овы сѣкуща. и яша ихъ руками, польторы тысячѣ а прокъ ихъ избиша. а князь ихъ. Тоглии оутече». Переможці — переяславці та берендеї на чолі із князем Михалком — повернулися до Києва та привели із собою визволених з полону християн.

Із наведеної інформації можна виділити декілка важливих моментів:

- літописець локалізує оіфемі половецькі загони за місцем про­живання біля конкретного давньоруського міста («переяславські» та «корсуньські»);

- неузгодженість в деталях переговорного процесу призвела до грабунку слов’янських поселень біля Попонного; не можна повністю виключати і версію, що одна із груп кочівників на Дні­провському Правобережжі просто використала ситуацію з пере­мовами у двох місцях для власного збагачення та грабунку;

- жорстокість в певних ситуаціях під час бойових дій, коли супротивника повністю знищували;

- відповідна виучка окремих військових груп русів (переяс- лавців) під час військових сутичок із переважаючими силами ворога.

Та перемоги траплялися із перемінним успіхом. У 1173 р. «Тоѣ же зимы, придоша Половци на Кыевьскую страну, и вьзяша МНОЖЕСТВО селъ за Кыевомъ C людьми и скоты и C КОНЬМИ. и поидоша со множествомъ полона в Половцѣ.Глѣбови же князю Кыевьскому. в то время больну сущю. посла по брата своя ∏o Михалкови и по Всеволода. Михалко же и Всеволодъ вьскорѣ пріѣхаста къ нему, и посла по Половцахъ. Михалько же и Все­володъ послушлива сын идоста вборзѣ по Половьцѣхъ. и зьгони- ша я за рѣкою Бгмъ с Берендѣи и с Торкы. с воеводою своимъ. Володиславомъ. наѣхаща дорогу ихъ. и поѣхаша по дорозѣ по нихъ, и оустрѣтоша я с полономъ, и бившася с ними. Михалко же и Всеволодъ. Божиею помощью.ѣнѣхъ избита а другыя изьима- ша. и рѣкоша изыиманымъ. много ли ваших назадѣ и рекоша мнози суть и рече Володиславъ. се держимъ колодникы собѣ на смерть но повели княже ать посѣкутъ и. и сьсѣкоша ѣ всѣ. и поѣхаша по дорозѣ по нихъ, и срѣтоша ѣ изнова друзиѣ. и ступи- шася с ними и бышася крѣпко и поможе Бгь Михалкови и Всево­лоду на поганѣй, дѣдня и отьння млтва. и сбысться. в нѣделю самы поганыя избиша. а другыя изыимаша. и в полонъ отяша». Як би прокоментували нині: «діяли за законами воєнного часу».

1174 р. після тяжкої хвороби пішов із життя Володимир Мстиславич, який правив у Києві лише 4 місяці, але за такий ко­роткий час він вперто боровся із Мстиславом Ізяславичем. Цікаво відзначити, що програючи конкуренту він відступав «ово Галечь. ово Оугры. ово в Рязань, ово. в Половцихъ. за свою вину». А на київському столі сів Роман Ростиславич.

«Того же лѣт на Петровъ день. Игорь Свтославичь. Совоку­пивъ полкы свои и ѣха. в поле за Воръсколъ. и стрѣте Половьцѣ иже ту ловать языка, изьима ѣ и повѣда ему колодникъ, оже Ко- бякъ и Кончакъ. шлѣ къ Переяславлю. Игорь же слышавъ то поѣха противу Половцемь. и переѣха Въросколъ оу Лтавы къ Переяслав­лю. (Игорь же слышавъ и) и оузьрѣшася с полкы Половѣцькими. и бѣ рать мала, и темь не оутѣрпѣша стати противу Игореви и тако побѣгоша весь полонъ свои пометавъше. бяхуть бо воевали оу Серебряного, и оу Баруча. дружина же Игорева постигъше онѣхъ избивше. и а иныхъ изьимаша. и тако поможе Бгь крстья- номъ. вь день прорка Ильи». Так що майбутній герой «Слова о полку Ігоревім» познайомився із кочівниками більш ніж за 10 років до свого описаного у поемі походу.

Того ж року, у зв’язку із протистоянням різних князівських угруповань, тричі згадувалось місто Торчеськ у Пороссі. Як вже відзначалося, то була столиця Чорних Клобуків. А самі вони теж згадувалися як союзники Ярослава Ізяславича під час його проти­стояння з Ростиславичами: «и оубояшася. рече оуже ся имъ всяко совокупити на ны с Галичаны. и с Черными Клобукы». А дещо раніше, на боці чернігівського Святослава Всеволодовича, висту­пили як союзники берендеї — одна із складових частин цього кочівницького союзу.

Слідуючий раз половці з’являються на Русі у 1177 р.: «При- идоша Половци на Роускою землю, на роусалнои недѣли, сѣдящу Романови. в Киевѣ. посла брата своего. Рюрика и сына своя. Половци же взята. 6. городовъ Береньдичь. и поидоша к Ростов­цю. Давыдъ же бяше не притяглъ. и бывши распрѣ межи братьею, и постиже братью свою. Рюрика и сыновца своя. Ярополка и Бо­риса. и постигоша Половцѣ оу Ростовьца. и Половци оборотив- шися. побѣдита полкы Роуськѣѣ. и много бояръ изьимата. а князѣ въбегоша в Ростовѣць». На цей раз половці застосували комплексний удар як на представників Чорноклобуцького союзу, так і на русичів. І це їм вдалося успішно виконати — вірогідно сил було достатньо.

Тоді ж почалися роздори за Київ між Романом та Свято­славом, на боці якого й була перемога. Але до взяття столиці Русі він стояв на Дніпрі біля Вітачевського броду «и тоу приѣхаша к немоу Чернии Клобоуци». Але брати Романа — Ростиславичі — вирішили дати йому бій. «Свтославъ же оувѣда. оже хотять ємоу. дати полкь. Ростиславичи. и побѣже Свтославъ. чересъ Днѣпръ, оустья Лыбеди. и потоп людье мнози. переже ж того, послалъ бяше в Половцѣ. Половци ж:е слышавше. оже Свтославъ. выбѣглъ ис Киева. приѣхавше к Торцькому. много людии поимаша. Рос­тиславичи же. не хотяче гоубити Рукой земли, и крстьскои крови проливати, сгадавше даша Киевъ Свтославоу. а Романъ иде к Смол- ньскоу». Тож конфлікт було вирішено, але дивіденди із даної си­туації отримали якраз кочівники, використавши її у власних цілях.

Досить емоційно літописець описав прихід на Русь кочівни­ків у 1179 р.: «Того же лѣт. мсца. авгоуста придоша иноплемень- ници. на Роускоую землю, безбожний. Измалтянѣ. оканьнии. Агаряне, нечстии. ищадья дѣломъ, и нравмъ сотониным. именемъ Кончакъ. злоу началникъ. правовѣрнымъ крстьмъ. паче же всимъ црковмъ. идеже имя Божие славиться, сими же погаными хоули- ться. то не рекоу единемь. крстьяномъ но и самомоу Богу врази. то аще кто любить враги Бжия. то сами что приймуть от Бга. сии же бгостоудныи Кончакъ. со единомысленными своими, приѣхав- ше к Переяславлю, за грѣхы наша много зла створи крстьяномъ. плѣниша. а иныи избита, множаишия же избита младенѣць. В то же время, вышедппо Свтославъ ис Кыева. ниже Трьполя. стоящу. съжидающи к собѣ Ростиславичь. ждашетьж бо к собѣ Половѣць. на миръ, бяшеть же имъ вѣсть и на рать, и в то время пригна посолъ, ис Переяславля, воюють Половци. окоо города слышавше же кнзи. Роустии. поидоша за Соулоу. и сташа близъ городища. Лоукомля вѣсть же приимше Половци яшася бѣгоу. опять своею дорогою, и князи воротишася во свояси».

Після смерті Романа Ростиславича у боротьбу за переділ вотчин знову вступив Святослав Всеволодович, який бажав мати під контролем не лише Чернігів, але й далекий Суздаль: «и раздѣлився на двоє с братьею, и поиде к Суждалю. поя же съ собою Ярополка Ростислаича. и Половцѣ, тако же роздѣли на двое, половиноу ихъ. собою поя. а половиноу ихъ остави братьи». І надалі половецька допомога використовувалася в північних для них регіонах Русі: «сдоумав же Ярославъ съ Игоремъ, оидоста. къ Дрьютьску. поемше с собою Половцѣ, а Всеволода Игорева бра­та. оставивша в Черниговѣ...Игорь же има с собою Половцѣ. Коньчака и Кобяка. и дождася Свтослава противоу Вышегороуду. то же слышавъ. Рюрикъ, и ѣха въ Бѣлъгородъ».

Не припинилося використання кочівницьких сил і після зайняття Києва неспокійним Святославом: «Свътославъ въѣха с братома в Киевъ. Половци же испрошися. оу Свтослава Игоря ать ляжетъ с ними подлобьскоу Свтослав же опоусги. слышав же Рюрикъ, оже Свтославъ Же привелъ к собѣ Половцѣ в помочь, и лежать со Игоремъ по Долобьскоу. и посла Мьстислава Володи- мерича. с Черными Клобоуки. и Лазоря воеводоу своего, съ моло­дыми своими, и Бориса Захаьинїча. со Сдеславомъ. со Жиросла- вичемъ. и со Мьстиславлемь полкомъ, изо Трьполя. Борисъ За- харьичь. с Володимерими людьми їкняжича своего, и возрѣвіііе _йа Бгь и ѣхаша на нѣ. Половець же бы много, и лежахоуть без боязни, надѣючеся на силоу свою, и на Игоревъ полкъ, и бе сто- пожѣ- Мьстиславъ же приѣха к ним. Черны! Клобоуци. Остере- гоіва е. и повѣлеша Мьстиславоу. и братьи своей, и воеводамъ Роускимъ. Чернии же Клобоуци слышавше оу братьи своей, и оуярѣвися на нѣ. и поустиша кони к товаромъ ихъ. воеводы же роускѣи не веляхуть имъ. и не могошаіъ ихъ оудержати. бѣ бо еще ночь, они же облазнивша. грѣшиша товары ихъ. крило же ихь в малѣ оулоуциша от дроужинѣ своеѣ. вогнаша оу товары ихъ. Половци же видивше ѣ. загоньце ты Черныхъ Клобоукъ. и яіиа нѣколко ихъ. не бѣ бо тоу добрыхъ, но мало ихъ. вогнали бяхооть в товары ихъ. и побѣгоша. Чернии же Клобоуци. бѣгаюче возмялѣся бяхоуть Роусью. и въбегоша во Мьстиславль полкъ. Мьстиславъ же мнѣвъ яко побежени соуть. и тако возмятошася. дроужина Мьстиславля. и не може ихъ ©удержать Мьстиславъ. и Черных Клобоукъ ни людѣи своихъ, и самъ бѣжа с ними Чер­ныхъ Клобоукъ лѣпшие моужи осталися бяхоуть Лазорь воевода с полкомъ Рюриковымъ, и Борисъ Захарьичь с поломъ своего княжича Володимѣра. и Сдеславъ Жирославичь съ Мьстисиав- лимъ полкомъ, и възрѣвъше на Бгь. и поѣхаша противоу Полов­цемъ. Половци же видивше оустремишася на нѣ. и сразишася с нимъ. Роусь же потопташа ѣ. Половци же бѣгаюче передъ (пол­комъ) Роусью потопоша мнозѣ. въ Чертрыи. а инѣхъ изоимаша. а дроугыя исъсѣкоша. Игорь же видѣвъ Половцѣ побѣжены и тако с Кончакомъ въскочивша в лодью. бѣжа на Городѣць къ Черни- говоу. и тогда оубиша Половецького князя. Козла Сотановича. и Елтоута. Кончакова брата, и два Кончаковича яша и Тотоура. и Бякобо. и Коунякочюка багтого. и Чюгая. и своѣ ополониша. поганыѣ. и тако поможетъ Бгь Роуси. и (возвратмишася). возвра- тишася во свояси. и приемше от Бга на поганыя побѣдоу. и приѣхаша къ Рюрикови с побѣдою. Рюрикъ же аче побѣдоу возма нъ ничто же горда оучини. но въбратлюбьи. пае же и хрстыянь дѣля плѣняемы по вся дни от поганыхъ и пролитья крови ихъ не хотя видати, и размысливъ с моужи своими оугадавъ. бѣ бо Cbto- славъ старѣй лѣты. и «урядився с нимъ, състоупи емоу старѣшинь- ства и Киева, а собе возя всю Роускоую (Роускоую) землю».

Тож конфлікт було вирішено досить своєрідно — перемо­жець передав столицю переможеному. Але у цьому історичному епізоді прослідковується ще кілька цікавих моментів:

- претендент — Мстислав — ще до практичного протистоян­ня приводить під Київ союзників половців, а такий тактичний маневр був новим у міжкнязівських конфліктах при залученні кочівницьких угруповань;

- суперники у більш ранньому протистоянні Ігор і Кончак у даній ситуації в одному човні тікають після програної битви (тепер вони вже союзники);

- із даного літописного уривку дізнаємося ще й про нові половецькі імена.

Ще кілька цікавих деталей у тактиці протистояння степнякам зафіксовано під час військових операцій 1183 р.: « мсца февраля, въ 23 день, въ 2 недлю поста, придоша Измалтяне. безбожній Половци. на Роусь воевать, ко Дмировоу. съоканьным. Конча- комъ. и съ Глѣбом Тириевичемъ. и Бжьемъ заступленномъ, и не быс пакости от нихъ, князь же Свтославъ. Всеволодичь. сгадавъ. со сватомъ своимъ. Рюриком, поидопіа на Половцѣ и сташа оу Олжичь. ожидающе Ярослава и Щернигова. и оустрѣте и Ярославъ и реч имъ. нынѣ братья не ходите но срекше веремя. оже дастъ Бгъ на лѣто пойдемъ. Свтославъ же и Рюрикъ поуслушавша его. возвратишася. Свтославъ же посла сыны своя, с полкы своими, подемь ко Игореви. веля емоу ѣхати в себе мѣсто, а Рюрикъ посла Воодимѣра Глѣбовича с полкы своими. Володимѣръ же Глѣбовичъ, посла ко Игореви прося оу него ѣздити, на переда пол­комъ своимъ, князи бо Роусции далѣ бяхоуть на передѣ ѣздити в Роускои земли. Игорь же не да емоу того. Володимеръ же роз­гнівався и возъвратися. и оттолѣ идя. иде на Севѣрьскиѣ города, и взя в ніх много добытка». Мабуть це було престижним для молодого й амбітного князя, якщо він так себе далі повів. Сам же Ігор, разом із своїми родичами, та частиною Чорних Клобуків на чолі із ханами Кулдюрем й Кунтувдієм, рушили далі на половців. Але у зв’язку із розливом р. Хирії сутичка так і не відбулася.

«Того же лѣт. Бгъ вложи въ срдце Свтославоу. кязю Києвь- скомоу и великомоу князю. Рюрикови Ростиславичю. и поити на Половцѣ, и посласта по околниѣ князи, и совокупишася с нима... _a своя братья, не идоша рекоуще. далече ны єсть, ити внизъ Дніпра, не можемъ, своѣе землѣ поусты оставити, но же пои- деши. H^a Переяславль то скоупимся с тобою на Соулѣ. Свтослав _же не любоя на свою братью, поиде поспѣшая поуть свои... ндощк» же емоу по Днепроу. и ста тоу. идеже нарѣцаетьс. Лнжмирь бродъ, и тоу перебродися на ратьноую стороноу Днѣпра, и 5 дни искаша ихъ. тоу же отряди моложьшеѣ князи, передъ своими полкы отряди же Володимера Переяславьскаго. и Глѣба, и Мьстислава сына своего...и Берендѣевъ с ним. было 2100. Половци же оузрѣвше Володимерь полкъ, крѣпко идоущь на нихъ.и побѣгоша гоними гнѣвомъ Божиимъ. свтѣи Бгц. онїм же ѣхавшимъ по нихъ, не постїгше. воротишася Роусъ, и стояша на мѣстѣ, нарѣцаемь Єрель егоже Роусь зоветь Оуголъ. Поло­вецький же князь Кобякъ. мнѣвъ толко Роуси. возвратися и погна. во слѣдъ ихъ идущим же имъ им понихъ. оузрѣша полци Poyc- тѣи. начата стрѣляти, о рѣкоу и начата межи собою перегонити и быс имъ того не долзѣ. слышавъ же Свтославъ. и Рюрикъ и поустися имъ. болшиѣ полкы. на помочь., а сама поидоста за ними поспѣвающа. яко же оузрѣша Половци помочныя полкы. и мнѣша тоу Свтослава и Рюрика, абье поскочиша Роусь же приим- ше помощь Божию, и взъвѣтѣшася в нѣ и начаша ѣ сѣчи, имати. и тако створи Гсъ млеть, хрсьяномъ. в тыи же день возвеличи Бгъ. князя. Свтослава. и Рюрика за вероу. ею. и тоу яша. Кобяка Ka- рыевича. со двѣими сынома. Билюковича Изята. и Товлья сынмъ. и брата его. Бокмиша. Осалоука Барака. Tapxa. Данила, и Съдвака. Коулобичкого. яшя жь и Корязя. Калотановича. тоу. оубиша. и Тарсоука. а инѣхъ бещисла. створи же Бгь побѣдоу сю» (Рис. 40).

Перемога була незаперечною і значною, про що хоча б гово­рить список взятих у полон знатних половців. У даному випадку руси «переклюкали» кочівників їхньою ж тактикою: уявний від­ступ авангарда, котрий складався із військ молодих князів, а по­тім ведення до бою основних військ Святослава і Рюрика.

Ще одна перемога, але вже більш локальна, у згаданому році дісталася й Ігорю Святославичу новгород-сіверському, коли він із своїми родичами «яко быс за Мѣрломь. и срѣтеся с Полов­ци. поѣхадъ бо бяше Обовлы Костоуковичь. в четырехъ, стѣхъ. воевати к Роуси. и тоу абье поустиша к нимъ кони. Половци же побѣгоша. Бжьимь повеленьемъ, и Роусъ погнаша ѣ. и тоу побѣ­дита ѣ. и возвратишася во свояси». Без жодного сумніву, даний рік був вдалим для давньоруських князів у цілому.

Але у 1184 р. знову «Пошелъ бяше. оканьныи и безбожный и треклятый Кончакъ. со мьножествомь Половець, на Роусь πoxoy∏. ся. яко плѣнити хотя грады Роускыѣ. и пожещї. огньмь. бяше бо обрѣлъ моужа такового, бесорурменина иже стрѣляше. живымъ огнемъ, бяхоу же и оу них лоуци тоузи. самострѣлнии. одва 50 моужь. можашеть напрящи. но всемлтсвыи Гсь Бгъ. гордымъ противитьс и свѣты ихъ разроуши». Як бачимо, кочівники були знайомі і з військовими досягненнями візантійців та арабів, зокрема із можливостями так званого «грецького вогню» й само­стрілів. Та у даному випадку це їм не допомогло: руські купці, які йшли «із половців» повідомили своїх князів, що ті стоять біля р. Хорол. «Свтославъ же и Рюрикъ, то слышавши, и рада быста. и поидоста к нимъ. Володимѣр же и Мьстиславъ. слышавше. При- идоша к мѣстоу томоу. идеже оуказаша гостье, пришедши же на мѣсто то. идѣже столи и не видиша никого же. шли бо бяхоуть на ино мѣсто, възлѣ Хоролъ. наворопници же перешедше Хоролъ. взиидоша на шоломя. глядающе. кдѣ оузрять ѣ. Кончакъ же стоялъ оу лоузѣ. его же ѣдоуще по шоломени оминоуша. иныѣ же вагаты оузрѣвше. оудариша на нихъ. Кончакъ же то видивъ. занѣ оутече чересъ дорогоу. и мьншицю его яша и оного бесурменина яша. оу негоже бяшеть живии огонь то и того ко Свтославу при- ведше. со оустроенымъ. прочая же воя ихъ. онихъ избиша. а коне и ороужье. многое множество, и ополонишася».

Так закінчився переможний для русів 1184 р. і почався р. 1185. Розпочався він знову вдало: «Съдѣя Гсъ. спсниє своє, дасть побѣдоу князема Роускыма. Свтославоу Всеволодичю. и велико- моу князю Рюрикови Ростиславичю. мсца марта, въ првый день, одавъша же Кончака бѣжаша. посласта по немъ. Коунътогдыя. въ 6000. тот же главъ самого не обрѣте. бяшеть бо тала стопа, за Хо­роломъ... Тоѣ же веснѣ князь Свтославъ. посла Романа. Нездиловича. с Берендици на поганѣѣ Цоловцѣ. Божиею помочью, взяша вежѣ Половецькѣи. много полона. и копии, мсца априля. въ 21. на самый великъ день». Але далі розпочалися події, котрі були досить образно описані у знаменитому «Слові о полку Ігоревім», коли новгород-сіверський князь разом із своїми родичами ще й за підтримки чернігівських ковуїв вирушив у глибину Половець­кого степу, а потім зазнав там нищівної поразки, хоча у попередньому двобої і взяв полон (Рис. 41). Самого Ігоря захопив представник роду Турголовів на ім’я Чилбук, брата його Всево­лода полонив Роман Кзич, Сятослава Ольговича — Єлдечюк із роду Бурчевичів, а сина Володимира — Копті із роду Улаше- вичів. Дещо пізніше пораненого Ігоря перебрав до себе хан Кон- чак — його майбутній сват. Із оточення вирвалося лише півтора десятка мужів, а ковуїв ще менше (багато з них потонуло у озері). Дізнавшись про це Святослав Всеволодович дуже бідкався, бо оборона Посем’я виявилася оголеною, а тому йому та іншим кня­зям необхідно було спішно перебудовувати стратегію й тактику в протистоянні з кочівниками в даний момент. Біда не заставила себе довго ждати — ворог рушив на південноруські землі. Не­щасливий новгород-сіверський володар, за допомогою половця Лавора, всеж вирвався з полону і втік на Русь пройшовши пішки за 11 днів шлях до міста Донець, а далі вже у власні володіння, а потім до великого князя київського Святослава. Тож так вдало розпочатий рік закінчився на досить мінорній ноті.

Русько—половецьке протистояння продовжилося вже 1187 р. «Сдоумавъ князь Свтославъ. со сватомъ своимъ Рюрикомъ, поити на Половцѣ, в борзѣ изъездомъ. повѣдахоуть бо имъ Половци. близъ на Татинци. на Днѣпрѣисомъ броде, и ехаша изъѣздомъ, безъ возъ. Володимеръ же Глѣбович. приѣха к нимъ, ис Переяс­лавля. с дроужиною своею, испросися. оу Свтослава и во Рюрика ѣздѣти напереди с Чернимъ Клобоукомъ. Свтославоу же не любо бяшеть. поустити Володимера.напередъ передъ сыны своими, но Рюрикъ инии вси оубидиша. зане бѣ моужь бодръ, и дерзокъ, и «рѣпокъ на рати, всегда бо тосняся на добра дѣла, княземь же Роускимъ идоущимъ на ня. и — Щерныхъ же Клоубоукъ даша вѣсть, сватомъ своимъ, в Половци. Половци же слышавше оже идоуть на ня князи Роустии. бѣжаша за Днѣпръ, княземъ же Роускимъ нѣ лзя бѣ ехати на них. оуже борзо, сполонился бяшеть Днѣпръ, бѣ бо вѣема, и возратишася во свояси». Тоді ж розбо­лівся переяславський князь Володимир Глібович і помер під час походу, а «о нем же Оукраина много постона» — перша згадка в письмових джерелах назви «Україна». «В то же лѣт воєва Кончакъ. по Рси с Половци. по семь же почата, часто воевати ∏o Реи. в Черниговьскои волости» — невгамовний половецький зверхник навіть породичавшись з Ігорем Святославичем (видав свою доньку за його сина і маючи з ним спільного онука) не залишив традиційного заняття кочового воїна.

Відповідь не забарилася — Святослав разом із Рюриком на початку зими вирушили в контрпохід навіть по глибокому снігу захопили половецьку сторожу на р. Сніпород і від них дізналися" що стада та вежі їх стоять біля Голубого лісу на відстані півдо­бового переходу. Але погодні умови та піше військо не дозво­лили їм здобути перемогу і вони вимушені були повернутися додому. Але тієї ж зими «сдоумавъ. Свтославъ со сватомъ своимъ с Рюриком, посласта. Черны Клобоукъ. на вѣжа за Днепромъ. и возвратишася во свояси со славою, и четью великою. Половци бо бяхоуть шли в Доунаи. и не бѣ ихъ дома в вежахъ своихъ» — новий похід завершився вдало і легко. Але у даному випадку зафіксована й важлива інформація про половецькі інтереси і в дунайському регіоні.

Половецько-чорноклобуцько-руські чвари відновилися вже у 1190 р., коли «Свтославъ. сватомъ своимъ с Рюрикомъ, оутишивъша землю Роускоую. и Половци примиривша в волю свою, и сдоумавша и идоста на ловы. по Днепрю... Toe же осени. Свтославъ. я Кондоувдыя Торцького князя, по обадѣ, и приела к нѣмоу Рюрикъ сватъ, жлоуя про нь. зане бѣ моужь дерзъ и надобенъ в Роуси. Свтослвъ же послоуша свата своего Рюрика, и водивъ его к ротѣ и поусти. он же не стѣрпя сорома своего идоша в Половцѣ, и приде ко Тоглыеви Половѣцьомоу кнзю. Половци же обрадовався емоу. и почаша с нимъ доумати. коуда бы имъ выѣхати, в Роускоую землю.онъ же поча ихъ водити, подьтыча на воевание. како бы емоу мьститися сорома своего Свтославоу. Половци же оулюбивше домоу его. потоптавше ротоу его дѣля, и всѣдоша на коня, и ѣхавше изѣхаша городъ. Чюрнаевъ. и острогъ взяша. и дворъ зажгоша. и статокъ его всь поимаша. и челядь много яша. и ѣхавше и легоша по Висемь и тоу перепочивше конемъ своим и ѣхаша ко Боровому, и слышавше Ростислава Рюрикоуича в Торьскомъ. и возвратишася к ватагамъ своимъ, и оттодоу же ѣздячи и почата, часто воевати, по Рси с Коутов- дѣемь Святослава, бо тоѣ осени, не бяшеть в Кыевѣ. ѣхалъ бя- іпеть за Днѣпръ с братьею своею». Таким чином, непродумані дії київського князя призвели до конфлікту з представником тради­ційних союзників із Поросся, що потім мав досить серйозні на­слідки для усієї Південної Русі.

Перепетії, пов’язані із особистістю Контувдия, на цьому не зайнялися: «Тое же зимы сдоумаша. лѣпшии моужии в Черныхъ Ююбоучехъ. и приѣхаш в Торцькыи к Ростислаоу. Рюрикоуию. и рекоша емоу. се Половцѣ сеѣ зимы, воюють ны часто, а не вѣда­емы Подоунаици ли есмь что ли а отць твои далече есть, что Свтославоу. без лѣпа не лемь ныне да несъ не добръ про Коун- тувѣя. Ростиславъ же Рюрикоичь оулюби доумоу ихъ с моужи своих, и посла к Ростиславоу Володимеричю. река емоу. брате хотелъ быхъ ехати на вежа Половѣцькия. а отци наши дале соуть. а иныхъ старѣйшихъ нѣтъ, а мы боудева за старѣишия. а поѣди ко мнѣ в борзѣ. и тако совокоупися с Черными Клобоукы. и ѣха- ша в борзѣ. изѣздом до Протолчии. и тоу заяша стада многа По­ловецкая. в лоузѣ в Днѣпрескомъ. а за Днѣпръ нѣ лзѣ бы имъ бы ехати. зане бѣ Днѣпръ в крахъ, и тако заяша стадъ, множество, и вежа которѣ бѣхоуть осталися в лоузѣ. и ты вземше и возвра- тишася. во свояси. Полвци же видѣвше стада своя взята и жены и дѣти. стьсноувше вобрьдоша во Днѣпръ, и постигоша и. на Ивлѣ. во третий день от Днѣпра, бяхоуть бо в полкоу Половецкомъ три князя. Колдечи. Кобанъ. Оуросовичи оба. и Бѣгъбарсъ Акочае- вичъ. так же. Ярополкъ Томзаковичь. со стороны приѣха. своимъ полкомъ. Ростиславъ же видѣвъ Половцкыя полкы. многы. възрѣвъ на Бга. и поеха к нимъ, а стрѣлци своя молодыя пути к нимъ, ажь срѣтоша ихъ. почашас с ними стрелити. Половци же видивше стягы Ростиславли и не ждавше стяговъ Ростиславли. поскочиша стрѣлци же Роускыи. и Чернии Клобуци. въвертѣша в ня. и яша ихъ живыхъ. 600. а иныхъ избиша. много же яли бяху Чернии Клобуци. Половецького князя Кобана, но блюдучися князя Рости­слава не водя его в полкъ, буладившеся с нимъ, на откупъ, и пус- тиша и. и тако приемыпе от Бог. на поганыя побѣду, и възрати- шас въ свояси. Ростиславъ же приѣха в Торцькыи свои, съ сла­вою. и четью великою, побѣдивъ Половци».

В даному випадку зафіксовано кілька нових тенденцій у протистоянні обох сторін:

- місцевий князь перемагає супротивника без благословіння з боку київської влади, що дає йому можливість опертивно вирі­шувати тактичні завдання;

- в свою чергу чорноклобуцька верхівка без безпосереднього погодження із своїм давньоруським сюзерном вирішує питання у відношенні із полоненим половецьким зверхником;

- такі новації, безперечно, відображють новий стан взємовдіно- син між центором і пороським регіоном на початку останнього десятиліття XII ст.

Та події 1190 р. на цьому не скінилися. «Тое же зимы. Половци въехаша. Ростиславлею дорогою. Итогды сь Акоушемь. и хотѣша поустити науоропъ по земли и яша языкъ, во Вороть- цехъ. а и слышаша ожь Свтославъ стоить совокоупився. оу Коульдерева. и тако оуверноувшася побѣгоша. пометавши стяги и копья. Свтославъ же отолѣ еха Кыевоу. оставивъ сына своего Глѣба в Каневѣ. Половци же слышавъ, ажь Свътославъ ехалъ в Кыевъ. и перебравшеся с Коунтовдѣемь и ѣхаша к Товаромоу. и быс вѣсть Глѣбови. Глѣбъ же заеха и оу Товарова. Половци же бежачи от города обломишася на Ръси и тоу инѣхъ изъимаша. а другая избита, а инии истопоша. а Коунтоувдѣи оутече».

І слідуючий 1991 р. не приніс миру. Той же невгамовний Ігор Святославич — герой безсмертного «Слова» — вирішив із брата­ми знову рушити на половців «и шедше ополонишася скотомъ и конми. и возвратишася во свояси.И опять на зимоу ходиша. Олговичи же на Половци. Игорь с братомъ со Всеволодомъ, а Свтославъ поусти три сыны. Всеволода Володимера. Мьстислава. а Ярославъ поусти своег. сына Ростислава, а Олегъ Свтославичь поусти сына Двида. и ѣхаша до Оскола. Половцем же быс вѣсть на ня. и поустиша вѣже назадъ, а саи совокоупившеся ждоуть ихъ. Олговичи же не могоущи ся с ними бити, заложивъшеся нощью идоша прочь. Половци же освѣтивъшеся. и не оузрѣша ихъ. и гонившеся по нихъ и не постигоша ихъ».

А вже 1192 р. до військового протистояння приєдналися ще й Чорні Клобуки. «Князь Свтославъ со сватомъ своимъ с Рюри­комъ. совокупившеся и с братьею и стояша. оу Канева все лѣто. _сТерегоучи земли Роускиѣ. и тако сблюдше землю свою от пога- _вЫХъ. и разидошася во свояси. Toe же осени сдоумаша лѣпшии _моужи в Черныхъ Клобуцѣх. и почата просити оу Рюрика сына Ростислава на Половцѣ, на Дунай, и посла Ростиславъ Рогъво- _лОда ко отцю, просяся с Черными Клобоукы на Половци. и не доусти его отць. Свтославъ же с братомъ Ростиславомъ. Воло- димерича. идоста с Чернымъ Клобоукомъ. и доѣхаша Добра. Чернии же Клобоуци не восхотѣша. ехати за Днепръ. бяхоуть бо сватове имъ сѣдяще за Днепромъ. близъ и роспрѣвшеся и возвра- тишася во свояси. Toe же зимъ посла Рюрикъ по Коунтоувдыя в Половци. Половци же поемъше и приехаша к Рюрикови. Рюрикъ же Половцѣ одаривъ дары многими, и водивъ их к ротѣ и отпоу- сти ихъ во свояси. А Коунтоувдѣя. остави оу себе, и да емоу город на Реи Дверенъ. Роускоѣ землѣ дѣля».

Тут знову зафіксовано кілька важливих моментів:

- виявляється, між окремими угрупуваннями Чорних Клобу­ків та вороже настроєних супроти Русі половців існували цілком традиційні відносини родичання (як і між новгород-сіверським Ігорем та Кончаком), що не дозволяло їм виступати один проти одного;

- знову відзначені половецькі інтереси в районі далекого від Подніпров’я Дунаю;

- популярний на той час ватажок торків Контувдий у від­стоюванні своїх інтресів використовує тих же половців і отримує пізніше за свою лояльність давньоруське місто на Росі.

Не менш «закрученим» виявився сюжет русько-половецько- чорноклобуцьких взаємовідносин у 1193 р. «Посла Свтославъ к Рюрикови река емоу. се ты снимался с Половци с Лоукоморь- скими. а нынѣ послемь по Половци по вся. по Боуревича. и посла Рюрикъ по Лоукоморскиѣ Половцѣ, по Акоуша. и по Итогльня. а Свтославъ по Боурчевича. по Осолоука. и по Изая. на осень. Свтославъ и Рюрикъ, снястася в Каневѣ и посла Рюрикъ ецна своего. Ростислава, противоу Лукоморьскымъ. и приведе. Итоглыя. и Акоуша к собѣ в Каневь. а Боуревичи приѣха по оной сторонѣ Днѣпра, противоу Каневоу. и не ѣхаша на оноу стороноу. но рекоша Свтославъ и Рюрикови ажь вамъ любо едите к намъ на сию Стороноу. князи же сдоумавше и рекоша имъ. ни дѣди наши ни оци наши, не ѣздѣли противоу намъ, аж вы годьно а ѣдете к намъ, а паки ли не годно вы. а волни есте Боурчевичи же не хотячи дати билинча. и не ѣхаша. бяхоуть бо оу нихъ колодница от Черны Клобоуковъ. и ѣхаша проч а Лукоморци хотя мира но Свтославъ не оулюби. Рюрикъ же поноуживашь Свтослава на миръ.Свтославъ же реч не могоу с половиною ихъ миритися, и тако не оумиришася и поѣхаша во свояси».

Тож протиріччя та амбіції з обох сторін призвели до зриву атакувальних планів русів, які змогли лише обороняти власні володіння. Але виявилося, що окремі половецькі угруповання мають найменування не лише за іменами своїх ханів, але й за територіальним принципом.

Але атакувальні тенденції не були забуті. Сина Рюрика Рос­тислава звабили своїми обіцянками Чорні Клобуки і він із Чорно­биля рушив на Рось в Торчеськ. По дорозі до нього приєдналося ще декілька князів тож об’єднані сили рушили на половецькі вежі, що знаходилися на р. Івлі «и тоу изьимаша сторожа Поло- вѣкыя. и взаемше оу нихъ вѣсть, аже Половци днища вдалѣе ле­жать и стада, по сеи сторонѣ Днѣпра по Роускои и ѣхаша чересъ нощь, и оудариша на росвѣтѣ на нихъ и онополоншпа. Рости­славъ и Чернии Клобуци. скотомъ и коньми. и челядью, и колод­никъ много взимаша». Так переможно закінчився ще один русько- чорноклобуцький похід в глибину Степу. Але для нас не менш важливою стала інформація про те, що правий дніпровський берег мав найменування «руського».

Кочівницька відповідь не забарилася: «Тое же зимы воеваша Половци. по Оубережи поимаша Торкы Свтосла бо и Рюрикъ много стояша оу Василева, стерегше землѣ своея, и ѣха Свто­славъ за Днѣпръ в Карачевъ, а Рюрикъ ѣха во свою волость, и то слышавше Половци воеваша. по Оубережі».

Після смерті у 1194 р. Святослава його вірний соратник Рюрик викликав собі на підмогу на слідуючий 1195 р. із Смоленська Давида, який, щоб схилити на свій бік місцевих жителів, роздавав представникам різних груп населення щедрі подарунки. Не забув він і про кочівників Поросся: «потомъ же позва Давидъ Черный Клобоуци вси. и тоу попишася оу него вси Чернии Клобоуци. и одаривъ их дарми многими, и отпоусти их». Але після владнання _hob0X міжкнязівських чвар той же Рюрик розпустив власну вій­ськову дружину та інші військові формування своїх дітей, в тому числі й групи диких половців, а сам вирушив до Овруча.

Підрозділи диких половців використовувалися вищезгаданим Рюриком й під час військової кампанії 1196 р. Цей князь явно мав тісні стосунки із цими кочівницькими угрупованнями на протязі багатьох років. І ще раз він звернувся за допомогою до кочівників уже в 1202 р. під час протистянні із галицьким князем Романом: «Собравшю же Роурикоу Половци и Роуси много, и приде на Галичъ, оставивъ мнискии чинъ, бѣ бо приялъ боязни ади. Рома­новы». Але в галицькому регіоні відбулося протистояння не лише із місцевими силами, але і з їх союзниками із Угорщини (в цей час загинув і сам Роман): «тогда же два кньзя Половѣцкая. Coy- тоевича Котянь. й Сомогоуръ. подкоста на пѣшце. и оубьена бысть коня под ними, и за мало ихъ не яша. Рюрикъ же воротися Кыевоу».

Знову стикуємося із «половецьким фактором» під час подій 1208 р., і знову у підкарпатському регіоні: «и приѣхаша и Полов­ци. Романови на помощь. Изяславъ. с ними Володимеричь. Оугром же не побѣдившимъ воемъ, и гнаша со становъ своихъ. Мика же оубоденъ. и Тъбашк и главоу емоу сталъ. Половци же оузрѣв- шимъ. е. крѣпци напегоша на ня. онем же ѣдоущимъ напрд ними к Лютой рѣцѣ оже быша не риѣхалѣ Ляховѣ и Роусь. и сошедше препровадиша рѣкоу Лютоу Половцемъ стрѣляющимъ и Роуси противоу имъ». Тут кочівники виступили на боці ще малого Да­нила Романовича та його оточення у протистоянні із уграми. Але слід підкреслити також інше: військові контингенти кочівників активно використовуються і в районі Карпат, а не лише на землях Південної Русі. Хоча це відбувалося набагато рідше, ніж у при- дніпровськом регіоні.

Так трапилося 1217 р., коли на допомогу тому ж князю Дани­лу «приде Мьстиславъ. с Половци». Як і у 1219 р.: «ибо Полов- цемь же приехавшимъ видити рати. Оугромъ же и Ляхомъ гоня­щимъ я. оуверноувся Половчинъ. застрѣли Оуза во око».

Союзні відносини між русами та половцями зафіксовані вже 1224 p., за Іпатієвським літописом, а насправді 1223 р. під час першого зіткнення із монголо-татарами на р. Калці. Почалося це із такого повідомлення «Приде неслыхана рать, безбожний Моави- тяне. рекомыи Татарьве. приидоша на землю Половецькою. ∏₀. ловцемь же ставшимъ. Юрьги Кончакович 6Ѣ болиише всихь Половець, не може стати, противоу лицю их бѣгающи же емоу. _и мнози избьени быша. до рѣкы Днепра Татаром же возвратившися идоша к вежа своя, прибѣгшимъ же Половцемъ в Роускоую землю, глагоющимъ же имъ. Роускимъ кнземъ. аще не поможита намъ, мы ныне исѣчени быхомъ. а вы наутрѣе исѣчени будете, бывшю же свѣтоу. всих князи, во градѣ Кыевѣ. створиша свѣтъ, лоуче ны бы есть прияти я на чюжей землѣ, нежели на своей».

Про те, що з цього вийшло, вже неодноразово мова йшла в чисельних працях з історії Київської Русі. Тож лише коротко нага­даємо про основні моменти цієї битви. Після вдалих авангардних боїв коаліційних військ із монголо-татарськими нападниками від­булася генеральна битва, але неузгодженість між союзниками призвела до нищівної поразки. Першими із поля бою побігли якраз половці, котрі й зруйнували бойові порядки руських військ. А хитрощами виманивши тих, хто ще залишився у таборі русів, монголи жорстоко розправилися з ними. «Татаром же побѣдив­шимъ Русьскыя князя, за прегрешение кртсньское пришедшимъ, и дошедшимъ до Новагорода. Свтополчьского. не вѣдающим же Роуси льсти ихъ. исходяхоу противоу имъ со крсты. они же изби­та ихъ всих». На цьому перша «зустріч» русів і нових завойов­ників скінчился. Але при цьому слід зробити ще одне заува­ження: розправа над жителями Новгорода Святополчського, кот­рий був розміщений на Вітачевому горбі нижче Києва по Дніпру, у повній мірі відкидає гіпотезу тих, хто стверджує, що монголи жорстоко розправлилися лише із населенням тих пунктів, де їм був виявлений супротив.

Але Калка у прининципі нічому не навчила давньоруських князів. У 1125 р. у протиріччях на тій же Галичині «И быс по сихъ, приедъ Мьстиславъ Котяна. и Половци многы. и Володи- мера Киевьского. творяся на Ляхы ида». Такий союз у значній мірі пояснюється їх сімейними відносинами. Як повідомляється у статті 1226 р., коли Мстислав Мстиславич вирішив розібратися із глицькими боярами: «йде Мстиславъ в поле, хбщеть вы предати тестеви своемоу. Котяню на избитье». І хоча це виявишся накле- дом одного із представників місцевої боярської верхівки, але цій дезінформації спочатку цілком повірили — дуже вже вона від­повідала ситуації тих часів.

Використовував половецькі сили і його зять Данило Галиць­кий під ^час протистояння із уграми та вороже налаштованими до нього боярами у 1233 р. «Королевич же Соудиславъ. выведе Дья- ниша. на Данила; Данилъ же ѣха Кыевоу. и приведе Половце, и Изяслава противу имъ. и со Изяславом водися, оу бжницю. и со Володимеромъ. придоста противоу Данишоу. Изяславъ же льсть створи, и вѣлѣ воевати, землю Даниловоу. и взята Тихомль. и возвратишася. оставьшоуся Володимероу с Даниломъ, и Котяне- ви. одиномоу».

Далі, у 1234 р., використання кочівницького контингенту знову зафіксовано на середньодніпровській території, але знову за участю вищезгаданих даньоруських зверхників: «Изяславъ же. одинако не престше возвелъ бѣ Полвцѣ на Киевъ. Данилъ бо и вой его. истроудилася. поплѣниль бо бѣ всѣ Черниговьскые страны, воевалъ бо бѣ от крщениа. до вознесения, створи миръ воротися Кыевоу. Половцем же пришедшимъ Кыевоу и плѣнящимъ землю Роускоую. Данилъ бо бѣ изнемоглъся. Днилъ же хотяше изиити домови. лѣсною страною. Володимероу же просящоу. Мирославоу же помогающоу емоу. изиидемь на поганыѣ Половци. срѣтоша же ѣ. Половцѣ, оу Звѣнигорода. Володимероу же хотящоу возвратити- тис и Мирославоу глаще. на озвращение. Данилови же рекшоу неподобаеть воиноу. оусіремившоуся на брань, или побѣдоу при­ята. или пастися от ратных азъ бо возбраняхъ вамъ, ннѣ же вижю. яко страшливоу дупло иматие. азъ вамъ не рѣхъ ли яко не подо­бии. изиити. троуднымъ воемь. противу цѣлымъ, нынѣ же почто смоущаетеся изиидите противу имъ. срѣтѣвшимъ же ся воемь. многимъ Половецькими оу Торьчского. быс сѣча люта. Данилови же гонящоу по Половцех. донележе конь его. зстрѣленъ быс. гнѣдый, преже бо инии Половци наоротили на бѣгъ». Як бачимо, галицьки володар починає займати провідні позиції серед Рюри- ковичів у справі об’єднання усіх південноруських земель в новій історичній ситуації — в часи феодальної роздробленості — й певною мірою бажає відродити основні функції великих київських князів часів ранньофеодальної монархії зокрема у відношенні кочівницького Степу.

Тісні контакти між Володимиром Рюриковичем, що сидів у Києві, та Данилом Романовичем у боротьбі із заколотниками- галичанами та їх союзниками болохівськими князями продовжу, валися і у 1235 р.: «в то же время, послалъ бяс Володимирь. Да- нилови помощь Торцькы и Данила. Нажировича. Данилови же бояре выехавши ис Каменца, снемынеся со отрокы. и постигоша ѣ и побѣжени быша невѣрнии Галичане, и вси князи Болоховь- сции. изоимани быша. и приведоша е Володимѣръ. ко князю Данилови». Далі прота того ж Данила виступили Михайло Все­володович та Ізяслав Мстиславич, які навели на нього «Ляхъ и Роусь и Половець, множество». Перший із них стояв на Підгір’ї «ожидающю Половець со Изяславомь. Половци же придоша в землю Галичькоую. не восхотЬша ити на Данила, вземшю всю землю Галичькоую возвратишася» — традиційний звичай кочів­ників використовувати свій шанс для пограбування землероб­ського населення у даному історичному епізоді проявився у пов­ній мірі.

Далі в ІЛ йде мова про навалу орд хана Батая на Київську Русь про що вже теж неодноразово відзначалося у дослідженнях різного рівня і в різні часи. Тож лише коротко зупинимося на деталях цієї глобальної катастрофи в контексті піднятої тут теми.

Першим під прес навали у 1237 р. підпало Рязанське князів­ство, а потім завойовники спочатку рушили далі у північному напрямі. В середині 1238 р. війська грізного хана відійшли в придонські степи, де між Волгою та Доном знаходилися основні його кочів’я. Відпочинок від важкого попереднього походу був використаний для відновлення військового потенціалу, а також для проведення локальних операцій проти половців, аланів та черкесів. Весною 1239 р. об’єктами загарбання стали вже південно- руські Переяславське та Чернігівське князівсвтва — вони були жорстоко підкорені весною та восени згаданого року. Після цього війська на чолі з Менгу-ханом вийшли на лівий берег Дніпра напроти Києва. На пропозицію киянам здатися на користь ворога ті відповіли відмовою та вбивством їхніх послів. Слідуючого 1240 р. під стінами столиці Русі з’явився сам Батай, який керував

облогою міста персонально. Місто було взято «на спис», а оборо­ною керував воєвода Данила Галицького Дмитро (його не вбили, зважаючи на проявлену мужність). По дорозі до Володимир- Волияського монголи безуспішно штурмували невелике місто Колодяжин на Случі. І лише хитрістю, пообіцявши жителям збрегти життя, увійшли в середину його. Та обіцянки не викона­ли всі місцеві жителі були перебиті. Це ще один факт проти

теорії тих, хто являється прибічником думки про нейтральність монголів у відношенні покірних їм нових підданих. Доля роз- рушеного Володимир-Волинського надалі спіткала і Галич. Після цього завойовники рушили за Карпати.

Та то вже інша тема для історичних досліджень. У даному ж випадку, підкорення Русі Батиєм не можна розглядати в плані контактів між землеробським та кочівницьким світами — на той час це було класичне завоювання та насильство з боку других у відношенні до перших. А такі своєрідні «взаємовідносини» мож­ливо охарактеризувати хочаб словами літописця, коли вищезгада­ний галицький князь у 1250 р. прибув у ханську ставку: «о злѣе зла. четь Татарьская. Данилови Романовичи), князю бывшоу ве- ликоу. обладавшоу Роускою землею. Кыевомъ и Володимеромъ. и Галичем, со братомь си инѣми странами, нынѣ сѣдить. на колѣ- ноу. и холопомъ называѣтьс. и дани хотятъ, живота не чаетъ, и грозы приходятъ, о злая четь Татарьская. его отць бѣ царь в Роускои земли, иже покори Половецькоую землю, и воева на иные страны всѣ. сынъ того не прия. чети, то иныи кто можетъ, прияти».