Південні межі Галицького князівства

Дане питання залишається й досі у сфері уваги дослідників, про що свідчить й дискусія (хоча і заочна) з приводу поточнення меж Галицької землі-князівства. Це, звичайно, пов’язується із не­достатньою інформацією письмових та археологічних джерел на сучасному етапі дослідження.

На думку М. Котляра, в науці утвердилася думка, нібито південний рубіж Галицького князівства давньоруської пори сягав пониззя Дунаю. Її прихильники виходять із трьох різнородних джерел: грамоти князя Івана Ростиславича Берладника, списка руських міст Воскресенського літопису й звернення автора «Сло­ва о полку Ігоревім» до галицького князя Ярослава Володимири- ча. При цьому слід зазначити: ні ірамота Берладника, ні список Воскресенського літопису зовсім не містять свідчення те, що Нижній Дунай і територія на північ від нього належали галиць­ким князям. Обидва джерела лише зазначають, що кілька нижньо- дунайських міст були руськими. Але це різні речі. Тому і донині основним та, строго кажучи, єдиним аргументом прихильників думки про проходження південного кордону Галицького князів­ства по Дунаю залишається фрагмент «Слова о полку Ігоревім»:

«Галичкы Осмомысле Ярославе!

Высоко седиши на своемъ златокованньемъ столе, подперъ Горы Угорскыи своими железными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная.

Грозы твоя по землямъ текутъ,

отворявши Киеву врата, стрелявши съ отня злата стола салтани за землями. Стреляй, господине, Кончака, поганого кощея, за землю Рускую, за раны Игоревы, буего Святославича!»

Вираз «суды рядя до Дуная» означає, що, на думку співця «Слова о полку Ігоревім», Ярослав мав судово-адміністративну владу на величезній території — аж до Дунаю, поза сумнівом, нижньої його течії, бо район середньої течії цієї ріки в другій половині XII ст.

Із точки зору згаданого дослідника, не можна зводити питан­ня лише до володіння галицькими князями земель по Нижньому Дунаю: у цьому випадку було б «на Дунаї», а не «до Дунаю». Звідси випливає, що південий кордон Галицької Русі, принаймі у 80-х роках XII ст., проходив лівим берегом Дунаю. Але й це треба перевірити.

Аналізуючи літописні джерела він прийшов до слідуючих висновків: у XII ст. Берладь та інші населені русами міста взагалі перебували поза межами давньоруської держави, не входячи до складу жодного із князівств; конкретніше — немає доказів при­належності дунайського пониззя Галичу (навпаки, галицькі князі не мали влади над давньоруськими подунайськими містами, котрі їм не підкорялися); порубіжними містами Галицького князівства на півдні являлися Кучелмин та Ушиця, де починалася територія даного князівства і на якій справді міг «суди рядити» Ярослав Володимири¹! та його наступник і син Володимир: адже лише в Ушиці Іван Берладник зустрів опір Ярославового війська.

До південних порубіжних міст і фортець окрім вищезгада­них, слід з обережністю віднести придністровські Василів, Онут, Каліус, а також Бакоту. Можливо припускати, що південно-східні рубежі князівства за Данила Романовича не зазнали суттєвих змін, тому Щ°, наприклад, на початку XIII ст. місто Микулин залиша­лося галицьким прикордонним пунктом, так само як і згадана Ушиця. Важливо наголосити й на тому, що і у Київському, і у Га пицько-Волинському літописах взагалі немає згадок про бодай якісь поселення на південь від кордону Василів — Онут — Ба- кота — Ушиця — Кучелмин — Каліус: аж до Нижнього Дунаю. Це й не дивно, бо за Дністром починався Степ, «поле», нічия земля, де панували половці.

Але в Дунайському пониззі в другій половині XII ст. можли­во було зустріти не лише їх орди. Поряд із кочівниками, і у боротьбі з ними, виступала також волелюбна людність тих місць, яка вірогідно складалася у своїй більшості із вихідців з давньо­руських земель — берладників та бродників.

Тож південний кордон Галицького князівства проходив серед? нього течією Дністра, а більш південні землі не належали там­тешнім зверхникам. Звернення автора «Слова» до Ярослава Воло- димирича, який «суди рядив»до Дунаю, слід інтерпретувати як поетичну вольність, прагнення видати бажане за дійсне, що явля­ється цілком природним для літературного твору тих часів.^[53]

По-іншому розглядає це питання О. Майоров. Він відзначає, що на думку більшості дослідників південний кордон згаданої землі, хоча б у 80-х роках XII ст., досягав Нижнього Дунаю.. А основним аргументом у нього виступає вже згаданий уривок із «Слова о полку Ігоревім», де вираз «суди рядити» являється ана­логічним виразам «ряди правити» і «ряди радити». В давньорусь­кій мові вони мали досить певне значення й вказували на дер­жавну, зокрема, судово-адміністративну діяльність.

Полемізуючи із цього приводу згаданий дослідник відзначає, що у даному питанні допускається неточність, не враховуючи іншого зауваження пам’ятки: Ярослав править у Галичі, «закрив­ши Дунаю ворота». Тому більш природним було б допускати, що галицький князь, хоч і не мав влади над усією течією Нижнього Дунаю, займав деякі опорні пункти у його гирлі — в дунайській дельті. Він також вказує на те, що відмова М. Котляра у можли­вості входження до складу Галицької землі території між серед­ньою течією Дністра й нижньою течією Дунаю перекликається із поглядами румунської історіографії, котра, відмовляючись від будь-якого впливу Київської Русі в районі Нижнього Подунав’я в XII ст., відводить домінуючу роль в житті даного регіону полов­цям та Візантії.

Відсутність населених пунктів на південь від лінії Василів — Онут — Бакота — Ушиця — Кучелмин — Каліус зовсім не свід­чить про те, що дана територія являлася пустинею і що в її межах не було ніякого населення. Адже тут проживали половці/кумани, а також східні романці — волохи. А якщо це так, то, значить, існу­вало населення, котре й могло перебувати, хоча б певний час, під владою галицького князя, платити данину і навіть підпорядкову­ватися князівському суду.

Зразу ж слід зробити зауваження, що у нас немає жодного зафіксованого випадку, коли б печеніги, торки чи половці у сте­повій зоні сучасної України були б підпорядкованими судовій владі чи платили податки давньоруським князям. Тож таке при­пущення являється безпідставним. Як і не являється аргументом для встановлення тут влади давньоруських князів факт прожи­вання між Дністром і Дунаєм в другій половині І тис. н.е. літо­писних уличів і тиверців — слов’яни проживали в більш ранні часи і на більш значних за розмірами надчорноморських теренах, але ці землі не увійшли до складу Київської Русі.

Приводить на підтвердження своєї думки він і свідчення В. Татіщева («История Российская») про володіння в цьому районі батьком Осмомисла — Володимирка Володаревича та арабського географа ал-Ідрісі («Развлечение истомленного в странствии по областям») про те, що «Русь оточує країну бурджан» (тобто дунайських болгар). Але ці свідчення все ж досить неконкретні.

Тож на питання, чи мали галицькі князі постійний контроль над цими землями, при всій неповноті й неоднозначності наявних свідчень, мабуть слід було б, скоріш за все, дати негативну відпо­відь. Але не викликає сумніву інше: Галич постійно намагався взяти цю територію під свій контроль, так як «теоритично» вва­жав Пониззя своїм, галицьким. Особливої поваги в очах галичан заслуговували ті із князів, хто міг утримувати понизькі землі, тому що, не говорячи вже про політичні вигоди, це давало важли­ві переваги для торгівлі і рибальства.^[54]

Суперечки про територіальний кордон вищезгаданого князів­ства всеж слід обгрунтовувати не лише розрізненими повідом­леннями середньовічних письмових джерел, але й масовими архео­логічними знахідками, котрі беззаперечно свідчать про поширен­ня ареалу розселення підданих любого князівства, в тому числі і Галицького. Адже не було ніякого сенсу творити постійні «суд і дань» на невеликому молдавському городищі ХП-ХШ ст., про яке вже згадувалось: кількість підданих там була мізерною, а затрати на відвідини місцевого люду дружинниками й представ­никами князівської адміністрації не могли йти ні в яке порівняння із затратами на такі акції.

Подавляюча маса галичан всеж проживала північніше приве­деної М. Котляром подністровської лінії, про що свідчать як за­лишки укріплених і відкритих поселень, так і безкурганні й кур­ганні некрополі розглянутої епохи. Вони скупчені по течіях Серед­нього Дністра й Прута (і північніше), а вже в басейні Серета відо­мо всього чотири населені пункти цих часів.^[55] Роботи останніх років суттєво не змінили оцінку глобальної ситуації у цьому райо­ні Київської Русі. Але не слід відкидати і твердження, що кілька укріплених центрів були підконтрольні галицькій верхівці і знаходилися поблизу берегів Чорного моря.

Населення Подністров’я і Попруття, як і усього карпатського регіону, увійшло до складу східнослов’янської держави в часи її формування. Звичайно, цей процес не був одномиттєвим та прос­тим. Поступово формувалися соціально-економічні відносини но­вого феодального суспільства, з’являлися нові населені пункти й зникали деякі із старих, відбувалися міжетнічні контакти.

Але на рубежі I-II тис. н.е. Подністров’я і Попруття ще не являлись стабільними й безпечними у всіх відношеннях районами для розселення та проживання значних мас людей — поруч зна­ходились кочів’я войовничих орд печенігів. Згідно інформації імператора Костянтина Багрянородного, по території «Печенігії» протікали такі ріки як Дніпро, Південний Буг, Дністер, Прут і Серет. Ці дані підтверджуються окрім того й археологічними матеріалами: практично усі городища нижньої течії Дністра при­пиняють своє існування в XI ст., а в околицях Галича виявлено два підкурганні поховання найвірогідніше представників цього кочівницького угруповання.

Тому концентрація населення й поява перших значних полі- тико-адміністративних князівських центрів на першому етапі існу­вання Київської держави в карпатському регіоні відбувалося де­що північніше Середнього Подністров’я. Мова йде про літописні Перемишль, Звенигород і Теребовль в районі яких прослідковую- ться значні людські протоагломерації.

Відносно незначна кількість населення на землях між Дністром і Прутом підтверджується також археологічними матеріалами бу­ковинського мікрорегіону розселення східних слов’ян, де в ре­зультаті багаторічних досліджень Б.

Тенденція різкого росту населення прослідковується і у збільшенні кількості укріплених поселень на території всього Се­реднього Подністров’я: якщо IX-XI ст. тут датується 7 городищ, а в цілому давньоруським часом 13, то до ХІ-ХІП ст. відноситься 10 укріплених поселень, а до XII-XIII ст. аж 29. Якраз до епохи феодальної роздробленості на Русі відноситься переважна біль­шість перших літописних згадок про міста Подністров’я: Галич (1138 р.), Тисмяниця (1144 р.), Пліснеськ (1188 р.), Микулин (1144 р.), Василів (1229 р.), Онут (1213 р.), Городець (1213 р.), Кучелмин (1158 р.), Ушиця (1144 р.), Бакота (1241 р.).

Мабуть, причин такого стрімкого зросту населення було кіль­ка. Звичайно, в першу чергу це природний приріст у зв’язку із розвитком сільського господарства та більш якісним й стабіль­ним забезпеченням продуктами харчування. Окрім того, це пере­селення в подністровський регіон із більш північних волинських територій (і не лише звідти), про що свідчить наявність курган­них могильників поруч з грунтовими (безкурганними) некрополя­ми автохтонів.^[57] Але й для різкого росту місцевого населення, як і для переселення сюди вихідців з інших земель, потрібні були й інші вагомі причини.

їх, мабуть, було кілька. В першу чергу, це зміцнення військо­во-політичного потенціалу місцевих князів із роду Рюриковичів. Слід нагадати, що в 1141 р. якраз на Дністер, до Галича, князь Володимирко Володаревич переносить нову столицю, підкорив­ши своїй волі Перемишль, Теребовль і Звенигород. Ab 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав Галицьку й Волинську Русь. Тож во­рогам було все важче розорювати тутешні міста і села, а їх жите­лям було все безпечніше тут селитися.

Ще одним важливим фактором стабільності стало те, що нове войовниче угрупування кочівників — половців основними райо­нами свого перебування обрало Нижнє Подніпров’я і більш схід­ніші райони європейських степів. Тож загроза з боку Великого Степу для розглянутого району давньоруської території значно зменшилася. Це знайшло відображення і у розселенні слов’ян по обох берегах верхніх та середніх течій Дністра й Прута, на відмі­ну від Росі чи Сули, де майже всі населені пункти розміщувалися лише на північних, «руських» берегах—протилежних «половецьким».

В свою чергу, така ситуація сприяла пожвавленню торго­вельних операцій Дністровським шляхом, котрий до XII ст. мав лише місцеве значення. Цей водний маршрут йшов від північного узбережжя Чорного моря Дністром до Галича, Самбора, а далі Вігором до Перемишля на Сяні і продовжувався в західному напрямі далі. Іншим варіантом був Дністер — Західний Буг — Вісла — Балтійське море. Окрім транспортування місцевої со­лі — дуже цінного продукту в середньовічну епоху — предмета­ми міжнародної транзитної торгівлі по Дністру були візантійські товари, зокрема тканини і різні спеції, західні сукна, скляні та залізні вироби, а також інші престижні речі.

Розвиток політичних, економічних, соціальних відносин при­звів до зміни поселенської стуктури: якщо раніше населення здебільшого концентрувалось в Перемишльському, Звенигород­ському та Теребовлянському мікрорегіонах, то у ХП-ХПІ ст. тен­денція цих процесів перейшла на південь — на Дністер і Прут.

Тому мова тут піде вже про «Пониззя», яке на сторінках давньоруських літописів з’являється у 1226 р. (розташовувалось в гирлах лівих притоків Дністра — Ушиці, Смотрича, Збруча, Ce- рета). Столиця даної території вірогідно знаходилася в Бакоті.^[58] Про те, що такий процес почав визрівати, свідчать події 1226- 1227 рр., коли в результаті перепетій князь Мстислав Мстиславич Удатний спочатку передає Галич угорському королевичу Андрію, потім Данилу Романовичу Галицькому, «а сам взя Понизье» — як свідчить LΠ. В цей час він володів ще й Пороссям.

Сам факт, що Подністров’я в середній течії вже можна було ділити між двома представниками роду Рюриковичів, говорить про економічний потенціал даної території напередодні монголо- татарської навали. Пониззя розвивалося й далі, про що свідчать літописні повідомлення 1241,1254-1255 рр., коли за Бакоту йшла боротьба між вже згаданим Данилом Галицьким, Ростиславом Михайловичем та золотоординським воєводою Куремсою. Ма­буть було що тут захищати і відвойовувати. Але даний мікро- регіон знаходився лише на початковій стадії свого підйому, про що, зокрема, свідчать археологічні дослідження його вірогідної столиці. Економічний потенціал ще не дозволяв розбудовувати дане місто як столичне, хоча б невеликого удільного князівства, та і часу (у зв’язку з трагічними історичними подіями першої половини XIII ст.) було явно замало.

Але повертаючись до питання протекторату нижнєдунай- ських міст з боку Галицького князівства слід відзначити, що ана­логічна ситуація прослідковується і на Нижньому Дніпрі. На про­тязі усієї давньоруської історії київські князі утримували в своїх руках дніпровську водну магістраль. На її південному закінченні розміщувалось місто Олешшя — важливий морський порт Русі, котрий постійно знаходився під владою Києва і недоторканість якого оберігалася великими князями. Ось лише кілька прикладів. У 1084 р. на Олешшя нападає й захоплює його Давид Ігоревич, який на той час був князем-вигнанцем. Великий київький князь Всеволод Ольгович пропонує йому в обмін на це портове місто цілу Погоринську волость. У 1150 р. на Олешшя здійснили напад берладники, на що миттєво відреагував великий київський князь Ростислав Мстиславич. Він посилає вниз по Дніпру військову флотилію під керівництвом своїх воєвод Георгія Нестеровича і Якуна, які й повертають це місто Києву. Тут же зустрічали послів із Візантії та Кавказу, як і кандидатів на київську митрополичу кафедру. В 1154 р. в даному населеному пункті чекав свою мачу­ху, яка прибувала із Обез (Абхазії), Мстислав Ізяславич, а в 1163 р. посол Ростислав Гюрята Семкович, який їхав до Константино­поля за дозволом повернути на руську митрополію Клима Смоля- тича, несподівано зустрівся в Олешші із митрополитом Іваном та імператорським послом, які їхали в Русь. Київські князі трима­лись за Олешшя не лише тому, що це був важливий перевалочний пункт русько-візантійської торгівлі, але також мабуть через його промислове значення, як місця отримання великих партій риби.^[59]

Вище згаданого центру знаходились відкриті поселення IX- XIV ст., де проживали вихідці із різних земель та народів, в тому числі й слов’янські переселенці, що знаходить підтвердження як в археологічних, так і в антропологічних матеріалах. Але це були вже «представники зарубіжної діаспори»: кордони Русі проходи- ли по рр. Рось і Сула в Середньому Подніпров’ї, де й зафіксовані системи оборонних укріплень, про які йшла мова вище. Тож нав­ряд, щоб тут, як і на дунайському пониззі, відбувалися державні «суд і дань».

Ще східніше, в зоні впливу донських половців, теж відомі укріплені поселення, де проживали місцеві жителі, які залиши­лися в степах після печенізьких погромів. Половці ДОЗВОЛИЛИ їм поселятися в старих, напіврозрушених за минулі століття укріп­леннях, а самі, мабуть, підкочовували до їх стін на зимів’я. В цих містах управляли й проживали представники місцевої знаті: в ча­си походу на ці пункти у 1116 р. князь Ярополк, син Володимира Мономаха, взяв собі дружину «красну вельми, яського князя дщерь». Можливо, що і хтось із представників половецької вер­хівки волів взимку проживати у фундаментально відбудованих стаціонарних будівлях із теплими печами, котрі зводилися в цих маленьких за розмірами містечках. За літописними повідомлен­нями 1111 та 1116 рр. ми знаємо назви двох із них — Шарукан та Сугров (за іменами половецьких ханів Шарукана і його брата Сугра), третє мало назву Балін, що на давньоруській мові озна­чало просто «місто».

Ще в Illl р. давньоруські князі «біля Дону», тобто Сівер- ського Дінця, взяли два перші із названих містечок. Населення Шарукана не лише здалося без бою, але зустріло християнське воїнство хоругвами, вином та рибою. Ясно, що й саме воно було християнським. Сугров пришилося брати із бою, а тому його бу­ло спалено, Аналогічна участь цих пунктів просліковується і в 1116 р.^[60] Вірогідно, в даному випадку говорити про «суд і дань» теж нема ніяких підстав.

Вище ми неодноразово вказували на відсутність «суду і дані» давньоруських князів у пониззях Дунаю, Дніпра, як і в районі Сіверського Дінця для того, щоби ще раз окреслити лінію півден- _flj₁x кордонів Київської Русі. На протязі багатьох десятиліть давньоруської історії князі активно формували свої «плацдарми», в першу чергу в південному напрямі. Це були Тмутаракань на Таманському півострові, літописні Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак) і Корчів (Керч) в Криму, анекси Святослава Ігоревича на Балканах — майже до околиць Константинополя. В цьому кон- тексі слід розглядати і ситуацію в трьох вищезгаданих мікро- регіонах — Дунай, Дніпро, Сіверський Донець. Але у всіх випад­ках це не були давньоруські анклави в традиційному розумінні цього терміну, що існували на протязі тривалого часу. Природні й зрозумілі бажання Рюриковичів у вирішенні цього складного питання всеж не були реалізовані у зв’язку з історичними реалія­ми тих часів.