Міжцивілізаційний кордон на давньоруському півдні

Дніпровське Лівобережжя

Межі даної історично-географічної території слід розпочати із встановлення її південних рубежів, так як ще Володимир Святославович, посадивши своїх синів в різних опорних пунктах Київської держави, відзначав: «сє не добро єсть мало городовъ около Киева, и нача ставити города по Деснъ.

Найбільш південною оборонною лінією на лівому березі Дніп­ра була Посульська, з якої і розпочнемо розгляд цього кордону. Сула слугувала природною межею, котра відділяла у X-XIII ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Згід­но уявленням тогочасного землеробського люду, дана річка спри­ймалася як край їхньої землі; за нею, згідно вислову автора «Сло­ва о полку Ігоревім», починалися «земли незнаеми». Перехід Су­ли давньоруськими військами сприймався в народі як перемога над кочівниками: «Комони ржуть за Сулою, звенить слава в Киє­ве» відзначалося у тому ж «Слові».^[43]

Першим, хто звернув увагу на систему оборони південно- руських рубежів з археологічної точки зору, став В. Довженок.^[44] Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Моргунов, який виклав їх результати в чисельних публіка­ціях.^[45] Ці розробки й лягли в основу «посульського» сюжету даної частини розділу. В названому мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше 60 археологічних пам’яток рубежу X-XI — початку XIII ст.

Згадана річка досить часто зустрічається на сторінках літо­писних джерел в якості стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було зконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку дослідни­ком виділено три основні оборонні вузли, що мали самостійне так­тичне навантаження й до того вдало прилаштованих до місцевих природних географічних умов.

Рівнинна північна ланка, що включала верхів’я Сули, а також її праві допливи Терн і Ромен, являлася перехресттям суходоль­них та водних шляхів. Меридіальні траси визначалися необхідні­стю контактів Засейменської лісової зони із Посульським лісо­степом. В широтному напрямку між залісеними верхів’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре відомий шлях з північних князівств (через Курськ) і степів (через Середній Псел) на Київ та Переяславль. В «Слові о полку Ігоревім» ця дорога має назву «Полю ворота». Водні шляхи за допомогою волоків та біфуркацій (тобто, поділу течії річки на два відгалудження, що впадають у різні басейни) з’єднувала Сулу із системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укріплення по р. Ромен відносились до східних меж черні­гівського Задесення, а фортеці по р. Терн входили до складу Вир- ської волості, що оточувала вузький степовий перехід «Полю во­ріт» двома паралельними рядами фортечних споруд. Згадана во­лость сформувалася в складі Переяславської землі, але її ключове положення з кінця XI ст. призвело до зіткнення інтересів волода­рів сусідніх князівств. Якраз тому в середині наступного XII ст. вона відійшла до Чернігівщини.

Середньосульська ланка оборонної лінії на півночі обмежува­лася літописним містом Ромен, а на півдні впиралася в заболо­чену течію р. Оржиця (літописна Сожиця), на заході ж доходила до середньої течії р. Удай. В XII ст. ця прикордонна ділянка носи­ла назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмірами район являв собою звичайну волость (мабуть він формувався із більш мілких складових). Давньоруське Посулля — найбільш за- лісена й прорізана ярами та болотами місцевість у цій оборонній лінії. І навіть значна кількість літописних пунктів дозволяє вбача­ти в ній найбільш захищений і прилаштований для життя відрізок кордону. З основних крупних поселень цього району можна назва­ти Ромен, Синець, Лубен, Пирятин і Прилук.

Нижньосульська ланка розташована між місцем впадіння Оржиці та течією Дніпра. На цьому відносно невеликому відрізку правого берега Сули була створена максимальна щільність забу­дови кордону фортечними спорудами.

Три вузлові складові посульської лінії, в силу різних природ­ничо-географічних, історичних й обороно-тактичних умов, розви­валися в різні історичні відрізки часу із неоднаковою інтенсив­ністю, й іноді в неодинаковому напрямі.

Датовані археологічними методами укріплення складають кіль­кісно нерівноцінні групи синхронних фортифікаційних споруд, котрі і дозволяють виділити хронологічні етапи формування Д^а' ної оборонної системи:

1. Найбільш рання група пам’яток — літописний Воїнь, Зм>- йові вали та відкриті великі поселення — за археологічними ма­теріалами датуються самим кінцем X — рубежем X-XI ст.

2. На першу половину XI ст., але не на самий його початок, припадає економічний підйом Воїня і перший пік інтенсифікації поселення та могильника на місці літописного Желні. Виникнен­ня ще трьох фортець — Сніпорода, Горошина й Римова — архе­ологічно датується другою половиною XI ст., але не самим його кінцем.

3. Датування інших пам’яток того ж століття нерідко викли­кає серед археологів суперечки: не завжди вдається із достатнім ступенем впевненості прослідкувати відчутну різницю між сліду­ючими загальноприйнятими датувальними градаціями: «кінець XI ст.», «рубіж XI-XII ст.», «початок XII ст.». Але всеж вдалося цей відрізок розділити на дві фази. Одна з них включає 10 укріп­лень, що були зведені в кінці XI ст. (Варин, В’яхань, Глібль, Зар- тий, Краси, Кснятин, Переволока, Прилук, Ромен, Синець). Більш пізніша складається із 12 форпостів, що з’явилися на межі XI-XIl — початку ХП ст. (В. Самбор, Вереміївка, Городок біля Римова, Клепачі, Кліщінці, Кросна, Липове, Лубен, Лящовка, місто біля Римова, Полкостень, Чутовка).

4. Окремою групою укріплень виділяються матеріали систе­ми, розбудованої у першій половині — середині XII ст., що склада­лася із 21 пам’ятки (Бабаково, Безсали, Бербениці, В. Лазірки, Гаєв- Щина, Гайворон, Глинськ, Городище на р. Удай, Гребінка, Гри­шина, Лохвиця, Лукомиль, Молотин, Ведмежжя, Микільська Гір­ка, Самсонів Острів біля літописного Синця, Пирятин, Попаш, Серебряний, Свиридовка, Хитці).

5. В другій половині — кінці ХП ст. було збудовано ще 4 оборонні споруди (Боярське, Кубраково, Палянівщина, Чорнухи).

Писемні джерела на пряму пов’язують створення зовнішніх оборонних ліній із виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цієї лінії поєднують із діяльністю Во­лодимира Святославича, починаючи із згаданого в літописі будів- лицтва градів під 988 р. Програмою великого князя київського нланувалося на Дніпровському Лівобережжі перенести лінії півден- ^fl0^^cxiflH∏x укріплень від р. Трубіж на 120 км в бік степової зони — адже згадана річка проходила всього у двох днях руху від столиці.

В світлі таких задумів, в районі устя Сули якраз і було зве­дено фортецю-гавань Воїнь, гарнізон котрої контролював най­більш давній суходольний шлях кочівників на Київ. Тут же могли знаходити захист екіпажі торговельних суден, що рухалися по Дніпру. Воїнь — єдине укріплене поселення в цьому районі, що з’явилося на рубежі X-XI ст. Але окрім нього тут почали зво­дитися Змійові вали, а життя закипіло ще й на великих відкритих поселеннях. Останні розміщувалися напроти стабільних броди через Сулу та в місцях вигідних підходів від річки на високі правобережні кручі. Вірогідно, аналогічні селища знаходилися і на всьому шляху від Воїня до Переяславля.

Розміщення великих відкритих поселень на домінуючих ви­сотах відкривало можливість попередження раптових набігів іі відбивання самих масових з них, незначних за кількістю напад­ників. Взаєморозміщення і топографічна близькість більшості по­селень допускали реальну можливість наведення між ними вогня­но-димової сигналізації.

Монолітний масив обширних за розмірами поселень, разом із завезеним ззовні інвентарем рубежу X-XI ст., являється, опреділя- ючим в розумінні характеру заселення Володимиром відносно цього степового прикордоння. Практика «нарубания мужів кра­щих» з більш північних районів Східної Європи стала єдиним ви­ходом для освоєння державної території й контролю основно¹ степової дороги на Київ в цей час. Різноплемінні гарнізони вели­ких відкритих поселень, що були сформовані державою, πepiθ' дично поповнювалися новими контингентами й проіснували иа протязі всього XI ст. Але в цей перший період (980-1008 рр.) обо­ронного будівництва на Сулі дана лінія відігравала ще другоряД' ну роль. На першому місці все ж залишались трубезькі рубежі.

Другий період (1009-1077 рр.) в першу чергу пов’язується активністю ще одного кочівницького об’єднання — торків, що ^не відзначалося особливою антируською агресивністю (на відмИо від їх попередників печенігів). Та вже у 1055 р. біля кордонів Киї®' ської Русі з’являються половці, які знайомилися із новими cy^cl' дами на протязі більш як ЗО років. На протязі усієї першої Φ^a311 другого із виділених періодів в 30-ті роки XI ст. була збудов³”³ фортеця Желні, реконструйовані укріплення Воїня. Скрізь на Нижній Сулі зберігаються відкриті поселення великих розмірів, гарнізони яких продовжують поповнюватись за рахунок при­йшлого населення.

Це була епоха, коли до південних районів Русі половцями відтіснялися кочів’я торків й потенційно зберігалася загроза від окремих печенізьких формувань, котрі дещо пізніше відкочували до візантійських кордонів. І все ж, враховуючи значну тяглість даного періоду у порівнянні із фактично виконаним обсягом обо­ронних робіт та досить рідкими в часі рейдами степняків на Русь, не можна й переоцінювати ту увагу, яку держава приділяла пів­денним кордонам.

Дещо іншою склалася ситуація у Посуллі на слідуючій фазі Цього періоду. Тоді було збудовано літописний Сніпород, Горо­шин і Римов, про що вже мова йшла вище. Всі три укріплення мають в плані округлу форму, а це в доповнення поточнює час їх зведення: традиція будівництва подібних споруд була занесена на Лівобережжя Володимиром Мономахом.

Із зведенням таких опорних пунктів у степових пониззях Су­ви, на перевіреному маршруті кочівницького шляху на Русь, пов­ністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був Одірваним від основного ареалу слов’янського розселення по P- Трубіж 130-кілометровим, практично неосвоєним простором малозводнених степів, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра.

А з виділенням Переяславської землі в окрему структуру, ко- ви феодальна роздрібненість на Русі зупинила можливість масо- ^Вого переселення «кращих мужів» на південні кордони, князів^{1 сь}ка адміністрація поступово почала вводити практику запрошен- ^Ня на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ве- Д®ння напівкочового господарства землі, що не використовува- ^ЛйСя слов’янами. Найкращим місцем розселення кочівників в цей *^lac являлась обширна малозаводнена степова смуга між Пере­плавом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства із новим РДоном. Цією акцією закривалася обширна лакуна у заселе­ності території, а нижньосуліьській анклав надійно зв’язувався із територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.

Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до раніше існуючих Вошя і Желні, нижньосульська обронна ді­лянка на кінець 70-х років XI ст. отримала захисний кістяк, що складався із літописних градів та безіменних фортець із незнач­ними у кількісному відношенні гарнізонами. Цим ланцюжком фор­тець й розселенням торчеських федератів в степу була вимежо­вана обширна територія, що простягалась майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.

А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами й віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового вклю­чення цих земель в орбіту державних відносин, надійність пів­денних кордонів залишалася проблематичною.

Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордон­не князівство, а також із визріванням половецької загрози про­цеси одержавлення Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. По­ява нових кочівників всеж в певній мірі активізувала створення нового рубежу, прискорило освоєння старих сіверянських терито­рій та поклало початок створення торчеського напівкочового поя­су. У реальному житті результати цих міроприємств проявилися не моментально і не на-пряму.

До першої фази третього етапу (1078-1110 рр.) відносяться пам’ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем XI ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборон­них дій в цей період різко зріс, а тому інтенсифікацію форти­фікаційного будівництва на кордоні зі Степом можливо пов’язати лише із реакцією на посилення половецького натиску. Звертає на себе увагу той факт, що оборонні міроприємства тоді ще зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплюва­лося Середнє Посулля, що було пов’язано з перенесенням поло­вецьких маршрутів на Русь. Тоді зводяться укріплення Синця, Кснятина, Ромену. Останнє місто дещо пізніше стає важливим торговельним і перевалочним пунктом, про який знає навіть араб­ський географ XII ст. Идрісі- Новий форпост влаштовано на знач- ному віддаленні від відомої сіверянської фортеці Монастирище, до була спалена під час осовєння великокнязівською владою цьо­го району.

Перші оборонні споруди з’являються тоді і у верхів’ях р. Терн _та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В’яхань, котрі, як і розміщений недалеко від них Вир, у письмових дже­релах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найбільш давніх поселень русів, котрі в незначній кількості вже зафіксовані на плато між витоками притоків Сули й течією Сейму та укріплювали знаменитий степовий коридор, або «Ворота по­лю» — вже згадувану популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена Вирською волостю. По р. Ромен, котра стала схід­ним кордоном чернігівського Задесення, на цій хронологічній фа­зі були збудовані Краси і Глібль, котрі разом із Біловежею окон- турювали південно-східні території чернігівських земель. Взага­лі, в цей час, проходить найбільш стійке оформлення міжкнязів- _cwtwx земельних кордонів. А в цілому за два десятка років цієї фа­зи на Сулі та її притоках було зведено 10 фортефікаційних споруд.

1110 р. став останнім в ряді активних дій степняків. За архео­логічними матеріалами на рубежі XI-XII — початку XII ст. було збудовано ще 12 укріплених пунктів. Тоді нижньосульська ділян­ка була «відпрацьована» у кінцевому варіанті. До цього ж періоду відноситься й подальше покращення оборони на Середній Сулі, де було збудовано ще 3 укріплення. На початку XII ст. тут вима­льовувалися обриси досить міцного оборонного рубежу: укріп­лювалися найбільш проблемні ділянки, з’явилися й комунікаційні лінії, котрі зв’язували кордон із внутрішніми районами. Значно менші успіхи були досягнуті в цей період у захисті Верхнього Посулля.

Всього ж за неповних ЗО років даного періоду по усій Сулі та її допливах було зведено 22 оборонні споруди. В літературі успі­хи в антиполовецькій боротьбі на цьому етапі правомірно пов’я­зують з іменем Володимира Мономаха.

Четвертий етап розвитку оборонної системи (1111-1166 рр.) відзначався різким зменшенням для Русі зовнішньої небезпеки. Але в цей час всеж було створено 21 укріплених комплексів, з них (4) безпосередньо пов’язано із охороною прикордонної лінії, а також із заселенням та захистом внутрішніх районів Посулля (Пирятин, Гребінка, Молотин, Бербениці, В. Лазірки та ін.). До сере­дини XII ст. формування середньосульської ланки було практич­но завершено.

Східний «замок» вирського степового коридору в цей період продовжував розвиватися, але досить повільними темпами: на­проти В’яханя з’явилося невелике сторожове городище Бабаково. Воно розміщувалося на домінуючій висоті берегової тераси р. Терн у безпосередній близькості до терново-локнівського водо- розділу та межі давніх сульських лісів. Через такі залісені місця проходила стара дорога із Курська на Ромен. На іншому боці верхньосульських лісів, на березі Сули, цей шлях близько сере­дини XII ст. став контролюватися Попашем. Від нього суходольні шляхи розгалуджувалися в різні боки: один — на схід, до бродів Середнього Псла, а інший на захід, до літописного Ромену, а ще далі й до Переяславля.

Для середини XII ст. типовою являється й поява сільських сховищ, невідомих в більш ранні часи, що відповідає міжусібним феодальним війнам даного періоду. Тоді ж починають формува­тися своєрідні гнізда укріплених поселень. Але, мабуть найбільш своєрідним явищем цього часу являється поява в першій поло­вині XII ст. торчеських укріплених сховищ та цілих ареалів роз­міщення в прикордонній зоні угрупувань кочових торків.

Ще на рубежі XI-XII ст. на нижньосульській частині, побли­зу літописного міста Ромен, виникло нове укріплення Городок, котре за конструктивними особливостями відрізнялося від тради­ційної давньоруської фортифікації. А для першої половини ХП ст. на Середній Сулі відомі ще два подібних укріплення — Бербе­ниці та В. Лазірки. Вірогідно в цих місцях й знаходився один із ареалів розселення торків.

Останній, фінальний етап створення оборонного регіону (1170 — середина ХІП ст.) характеризується різким скороченням будів­ництва. На Нижній Сулі з’являється городище-сховище Полянів- щина поблизу Жовнина, а у внутрішніх районах — Чорнухи (на Середній Сулі).

Найбільш значні міроприємства оборонного характеру тоді відбувалися на верхньосульській ділянці — в районі східного «замка» вирської ділянки степового кордону, що перейшов під егіду новгород-сіверських князів. На р. Терн було споруджено 2 укріплення (Боярське і Кубраково), а вздовж лівого берега Сей­шу -— Лухтовка та Ігорівка.^[46] Тож Посульський кордон став од­ним із більш надійних рубежів давньоруських земель (Рис. 13).

Але згадавши про Сейм в кінці попереднього сюжету було б логічно перейти до характеристики оборонної системи Курського Посем’я, де також проводилися дослідження у цьому напрямку.^[47] Основні результати робіт можуть бути представлені слідуючим чином.

Формування курського оборонного поясу, мабуть, також від­носиться до раннього періоду давньоруської історії. Його укріп­лення стали своєрідним продовженням посульської лінії оборо­ни — від Воїня до Курська. В часи правління Володимира Моно­маха у Переяславлі Руському, курські землі, як і посульські, управлялися або безпосередньо із центру цього князівства, або через довірених посадників.

Наявні археологічні матеріали (хоча ще у недостатній кіль­кості) дозволяють стверджувати, що дана оборонна лінія склада­лася із кількох укріпрайонів, котрі формувалися навколо літопис­ного міста. Кожен з них являв собою компактне скупчення із 6- 10 невідомих з літописів укріплень. Поперечник окремих скуп­чень рідко перевищував 30-35 км. Окрім того, кожний мікро- регіон відділявся від іншого досить явним незабудованим за до­помогою укріплень простором. По Верхньому Сейму відомі риль- ське «гніздо» укріплених поселень, ольговська група пам’яток та власне курське скупчення фортець.

На цьому «гніздовому» фоні окремим ланцюжком було ви­тягнуто ряд городищ поріччя Свапи, котра своїми верхів’ями майже впирається у витоки Оки. Це може говорити про те, що да­ні фортеці, окрім виконання їх гарнізонами прикордонних функ­цій, контролювали важливий річковий торговельний шлях д₀ більш північних районів Русі.

В літературі склалося певне уявлення про унікальність струн. КОСТІ київсько-пороської Й переяславо-посульської оборонних CH- стем, що різко відрізнялися від інших рубежів Русі яскраво ви­раженими ланцюгами тривалих за часом функціонування фортеч­них споруд, зведених на високих берегах річок. Виявилося у ре. зультаті проведених робіт, що до таких прикладів можливо від­носити й курсько-сеймську ділянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цієї стійкої завершеності в обрисах даних рубежів криється у ранньому формуванні таких прикордонних ділянок: вони створювалися в епоху найбльш сильної влади вели­ких князів, коли держава могла приділяти процесу формування кордонів як загальноруську увагу, так і сприяти перерозпреділен- ню місцевого додаткового продукту на ці ж цілі. В свою чергу, із послабленням центральної влади, нові прикордонні рубежі стали набувати менш системного характеру.

Безперечний зв’язок сеймсько-курської оборонної лінії пов’язу­ється й із завданням захисту степового коридору, що в XII ст. став традиційною дорогою кочівників на Русь. В цих місцях праві береги Сейму і Псла були покриті густими лісами, а їх межиріччя являло собою найбільш вигідний суходольний шлях, на всьму протязі якого були відсутні болота та переправи, котрі заважали руху верхового війська. Це була й найбільш оптимальна торго­вельна караванна дорога на Київ. Більшість укріплень курської оборонної лінії розміщувалися на північному боці цього відомого степового шляху, але ланцюг городищ прослідковується і на її південному боці - по правобережжю Псла. Дана територія могла мати статус однієї із курських волостей.

Певна адміністративна неповнота окремих територіальних складових, виражена у відсутності літописних міст, може пояс­нюватися як слабкою заселеністю віддалених від метрополії зе­мель, так і відносно пізнім формуванням прикордонної терито­ріальної структури, що ще не до кінця склалася під контролем князівської влади. Можливо, що на деяке запізнення впливала й майже напіввікова боротьба Переяслава та Чернігова за ці землі: за 100 років, що пройшли після смерті Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернігівському князівству близько 40, а Переяславсько­му — близько 60 років. Особливе місце в цьому регіоні займала Вирська волость, про яку вже йшла мова вище і де знаходились «Полю ворота». Окрім вузького значення цього терміну, можливе й більш ширше трактування даного образного виразу. Східніше Виру на Це вказує існування ланцюжка оборонних укріплень правого берега Псла — «запольської» волості.

В середині — другій половині XII ст., коли освоєння та засе­лення територіального ядра Переяславської землі та її посуль- ського прикордоння вже було закінчено, в князівської адміністра­ції, мабуть, з’явилися матеріальні можливості для більш міцного закріплення східних сфер впливу. В цей час за археологічними даними по берегах Псла і Ворскли з’являються два ланцюги городищ і літописна Лтава. По Пслу уіфіплення зводилися лише під захистом густих правобережних лісів. На Ворсклі окремі фортеці будувалися й поза ареалом давньої лісової рослинності, але слід відзначити, що розміщення самого південного укріплен­ня — Нових. Санжар — не виходило за південну межу лісостепо­вої зони. Ще південніше існування давньоруського форпосту виключається у зв’зку з досить небезпечною близькістю до кочів­ницьких територій поорельських половців.

Прослідкована вище планомірність територіальних розши­рень державної території, разом із картографуванням городищ- форпостів й виявленням самого процесу «окняжіння» земель, до­зволяють в загальних рисах виділити в цих місцях переяславські й чернігівські володіння. Так, лише по Пслу досить ритмічний ланцюг пам’яток, що знаходяться на відстані 10-20 км, лише в одному місці має досить великий розрив — між Ворожбою й Камінним він становить майже 40 км. Такий аномально протяж­ний інтервал ніяк не пояснюється природними факторами, але добре погоджується із принципами прикордонної демаркації: це звичайний розмір неукріпленого проміжку між суміжними волос­тями та землями.

По течії Псла найбільш компактним чернігово-сіверським володінням залишалися згадані «запольські землі». Межі терито­рій, що не увійшли до них в більш південно-східному регіоні, ма­ють набагато менше укріплених поселень (Гочево на Верхньому Пслі, два городища біля Ніцахи на р. Ворсклиця, Хотмижзьк на Верхній Ворсклі й Городок на р. Мерла). В басейні Сіверського Дінця відомі літописне місто Донець, укріплення Хорошево й Гайдари; на р. Корені — Крапивне; на Верхньому Осколі — Холок. Це вказує на невелику щільність заселення цього району на південному сході давньоруських земель.

За своїми фізико-географічними характеристиками дана площа являє собою гострий лісостеповий виступ, що глибоко врізався з півночі в степову зону. Окрім залісеності, ландшафти «донецького виступу» відрізняє глибока порізаність рельєфу, що різко відмежовує його від оточуючих рівнинних степів. У проти­вагу цьому району, території на південь та далі на південний схід характеризуються рівними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочівників.³’

Окрім оборонної системи русів землі обох лівобережних князівств певною мірою захищали і кочівницькі контингенти — чергівських ковуїв та торків переяславських, про що вже коротко згадувалося вище і буде більш конкретно розглядатися далі (Рис. 14).

Дніпровське Правобережжя

Роботи по дослідженню південноруського прикордоння у різ­ні роки проводилися також на Правобережжі Дніпра.^{[48] [49] Це дало змогу в цілому охарактеризувати Пороську оборонну лінію. Слід відзначити, що в історії давньоруської держави Поросся відігра­вало досить важливу стретегічну роль. Дана область займала при­кордонне положення зі Степом, прикриваючи з півдня одні із найголовніших економічних та політичних центрів Київської Русі Й постійно перебувала під загрозою кочівницьких вторгнень. В кінці X ст. під тиском печенігів на значній частині Правобереж­ної Київщини місцеве населення залишає свої оселі. Зокрема, при­пиняють існування поодинокі на той час периферійні укріплення на місці городища Момоти в сучасному с. Біївці Київської обл. на правому березі р. Рось та городище Монастирьок біля с. Зарубин­ці Черкаської обл., теж на правому березі Дніпра.}

Володимир Святославич був змушений терміново розпочина­ти оборонне будівництво, закріплюючи південний кордон на Право­бережжі Дніпра по р. Стугні. Створена система захисту із фор­тець та довгих дерев’яно-земляних споруд — Змійовик валів — по лівих і правих притоках Дніпра дозволила успішно відбивати ворожі напади (про них мова піде докладніше у одному із по- слідуючих розділів). Населення Середнього Подніпров’я в той же час невпинно зростало, а Києву були створені умови для швид­кого економічного й культурного розвитку. Ще за панування в степах печенігів почалося освоєння Поросся давньоруською дер­жавою, а по Росі було почато спорудження оборонної лінії. Пізні­ше вона вдосконалювалася (як і Посульська), а згаданий район перетворився у суттєву за своїм стратегічним значенням волость Київської землі.

Літописні повідомлення свідчать, що цей район давньорусь­кої території був підпорядкованим загальнодержавним інтересам за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема ІЛ під 1031 р. пові­домляє, що він разом із братом Мстиславом, повернувшись із походу на ляхів (тобто поляків) «многы Ляхы приведоста. и раз- делиста я. и посади Ярославъ своя по Рси.» А в наступному 1032 р. «Ярославъ поча ставити города, по Рсі». Три літописні укріплені пункти ідентифікуються з сучасними містами: Юр’єв — Біла Церк­ва (1072 р.), Корсунь — нині Корсунь-Шевченківський (1169 р.), Богуслав (1195 р.), а відомості про місцезнаходження інших (Чюр- наєв, Товарий) не збереглися, тож локалізувати їх можна лише гіпотетично. Окрім того, у Пороссі знаходився центр Чорних Клобуків — літописне місто Торчеськ (1193 р.), котре Б. Рибаков ототожнював із городищем біля с. Шарки на правій притоці Росі р. Горохуватці.

Усього в нижній і середній течії лівобережжя Росі, від канів­ського Подніпров’я до сучасної Білої Церкви, виявлено, окрім двох ліній Змійових валів, 22 городища із знахідками давньо­руського часу. Із десятка найранішніх, вісім розташовані на ліво­му березі Росі: в самій Білій Церкві (урочище «Замок»), поблизу сс. Сухоліси, Бушеве, Саварка, м. Богуслав, біля с. Миколаївка, в смт. Стеблів, у Корсуні-Шевченківському, а ще два — на Росаві (біля сс. Ємчиха та Пилява).

Добре збереглися лише городища в Бушеві та Сухолісах. У Саварці та Пиляві вали розорюються, городище в Ємчисі нині зруйноване кар’єром; в Білій Церкві, Корсунь-Шевченківському, Богуславі та Стеблеві давньоруські вали знищені пізнішими зам­чищами та сучасною забудовою, а городище біля Миколаївки за­топлене Стеблівським водосховищем.

Бушевське й Сухоліське городища знаходяться на рівній місце­вості в заплаві Росі й оточені по периметру валами. Форма пер­шого напівкругла, а другого округла. Під інші укріплення були використані захисні особливості рельєфу місцевості, доповнені штучними перешкодами. Всі збережені городища складаються із однієї укріпленої частини. Залишки давньоруського культурного шару виявлено на усіх городищах, окрім Сухоліського (вірогідно воно було сховищем). Біля валів знаходилися відкриті селища. Найбільші серед них — в Сухолісах, Корсунь-Шевченківському та Саварці. Біля городища в Миколаївці відкрито два селища на протилежних берегах Росі.

На усіх пам’ятках знайдено кераміку XI ст., а у поодиноких випадках (Біла Церква, Сухоліси, Саварка, Миколаївка, Богуслав) — кераміка X — першої половини XI ст. Звичайно, є чимало знахі­док гончарного посуду кінця XI — першої половини XIII ст. Серед керамічного матеріалу на лівобережному селищі біля Миколаїв­ського городища виявлено не типові для Середнього Подніпров’я уламки горщиків із вертикальною шийкою та горизонтально віді­гнутими вінцями так званого «дорогочинського типу» й інші ти­пи кераміки, що були характерними для археологічних пам’яток XI ст. із польсько — руського порубіжжя. На правобережному Миколаївському селищі теж виявлені керамічні форми західного

зразка. Цей факт, безперечно, має відношення до вищезгаданого літописного повідомлення 1031 р. про переселення на Рось «ляхів».

Слід відзначити, що більшість миколаївського керамічного матеріалу на обох селищах — кухонні горщики XI ст. — не ідентичні, а мають різні технологічні та, очевидно, неодинакові етнографічні традиції. На лівобережному селищі кераміка XI ст. досить різноманітна, її переважна більшість належить до типових давньоруських виробів. Обидва селища різняться й характером мо­гильників: безкурганний біля правобережного селища із західно­слов’янськими прикрасами в похованнях, і курганний біля ліво­бережного селища. На останньому проживало місцеве населення, яке протягом XI ст. поповнювалося окремими групами вихідців із польсько — руського порубіжжя. Правобережне селище було засноване не місцевим населенням, яке переселилося, очевидно, із Південно-Східної Польщі.

Виникнення Юр’єва в історичній літературі однозначно пов’я­зується із літописним повідомленням 1032 р. про початок будів­ництва Ярославом Мудрим фортець по Росі. Можна вважати, що в цей же час було засновано більшість укріплених пунктів у цій зоні.

Оборонна лінія по Росі в XI ст. закінчувалася на сході літо­писним Корсунем. Далі річка круто повертає на північ і до гирла Росави тече у меридіальному напрямку, малоефективному для захисту. У цьому місці оборонну лінію перенесено на Росаву, яка тече із заходу на схід і краще відповідає умовам захисту з півдня. В разі переходу ворога на згаданому відрізку на лівий берег Росі його контролювали фортеці в Пиляві та Ємчисі. Є відомості про знаходження городища і у гирлі Росі — в с. Пекарі (можливо літо­писний Родень). В оборонному відношенні воно було пов’язане із укріпленнями по Дніпру, зокрема з фортецею на горі Московка біля Канева.

Адміністративним, політичним та культурним центром По- росся в XI ст. являвся літописний Юр’єв. Відомо, що тут знахо­дився і центр єпископії. Місто було також географічним центром Поросся, якщо враховувати при цьому й те, що від нього обо­ронна лінія у XI ст. продовжувалась на захід ще на 80 км. Зами­каючи 90-кілометрову лінію укріплених пунктів східного Порос­ся, він знаходився на стику із західним Пороссям. Слід зазначити, що оборонна лінія західніше Юр’єва проходила по вододілах допливів Росі й складалася із вже згаданих Змійових валів, де майже не існувало укріплених населених пунктів.

Лінія по нижній та середній течіях Росі, яка в ході боротьби проти печенігів визначила південну межу давньоруської держави на правобережжі Середнього Подніпров’я, залишалася порубіж­ною лінією і у період боротьби Русі з половцями. Із часів роз­селення у Пороссі торків, поряд із старими укріпленими пункта­ми, котрі продовжували функціонувати й надалі, в кінці XI- ХП ст. було засновано 12 нових фортець. При цьому слід відзна­чити, що між старими укріпленнями було збудовано лише дві фор­теці — біля сучасних сс. Маслівка на лівому березі Росави (між городищами в Ємчисі та Пиляві) та Половецьке, східніше літо­писного Богуславля на лівому березі Росі. Чотирма укріпленнями була доповнена лінія східніше літописного Корсуня (лівий берег Росі), на місці сучасних сс. Набутів, Сахнівка, Межиріч та Kohoh- ча. Інші шість укріплень виникли північніше Росі, на лівих бере­гах її притоків. Залишками являються городища в сс. Пішки на р. Нехворощ, Шарки на р. Гороховатка, Житні Горі на р. Бурчак, Чепеліївка (два городища) на р. Узинка, Піщана на р. Роток. Ці пункти разом із фортецями по р. Росава утворили тиловий обо­ронний рубіж, що відігравав роль другого ешелону у Пороській оборонній лінії (Рис. 14).

Як вже згадувалося, адміністративно-політичним центром чор- ноклобуцького Поросся являвся Торчеськ, де зберігся культурний шар і залишки поруйнованих валів біля с. Шарки у 6 км пів­нічніше Бушевського городища. За літописними повідомленнями, тут знаходилася й князівська резиденція київських зверхників.

Нові укріплені пункти виникли із збільшенням населення, переважно за рахунок осідання кочівників на землю. Останні перебували у тісних контактах із місцевими жителями й запози­чували у них багато деталей побутового призначення.

Степові половці вороже ставилися до торків та інших угру­повань, які перекривали їм шляхи вторгнення на Київщину. Половецька загроза змусила київських князів вжити додаткових оборонних заходів. Широка дворядна оборонна лінія із укріп- лень-городищ була доповена посередині невеликим Змійовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал являється найбільш пізнім серед аналогічних конструкцій. Як встановлено досліджен­нями, західніше Рокитного цим валом перерізаний більш ранній Білоцерківський вал. Розкопки на давньоруському селищі біля Миколаївського городища дали можливість з’ясувати, що згада­ний вал перекривав давньоруський культурний шар, а рів розрізав цей шар. Мабуть він був збудований не раніше першої третини ХП ст. (детальніше про дані вали мова піде у одному із наступних розділів). А тут лише зазначимо, що складна система захисту пів­денного рубежу давньоруської держави по Росі створювалася протягом тривалого часу. Адже будівництво укріплень вимагало значних матеріальних та людських ресурсів і супроводжувалося поповненням населення із різних місць.^[50]

Можна констатувати, що у загальних рисах система оборони на Правобережжі Дніпра повторювала основні принципи форму­вання оборонної лінії на Дніпровському Лівобережжі — справу і методи реалізації Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллі основною групою переселенців були «кращі мужі» з північних регіонів Східної Європи та їх оточення із тих же районів східнослов’янської ойку­мени, то у Пороссі склад населення був ще більш строкатим.

Вище вже згадувалося про розселення «ляхів» в районі Ми­колаївського городища на Росі. При цьому цікаво відзначити, що руси поселилися на більш безпечному від кочівників лівому бе­резі річки, виставивши своїх полонених як перший заслон на правому березі. На цьому «не-руському» боці, було розташоване ще одне поселення й курганний могильник недалеко від Білої Церкви, археологічні матеріали з котрого вказують на проживан­ня тут вихідців із південного сходу Східної Європи. Появу їх в цьому місці можна співставляти з інформацією Никонівського літопису під 1029 р. про похід братів Ярослава й Мстислава на землі передкавказьського регіону і полонення там ясів. Мсти­славу Володимиричу місця їх розселення (як і сусідніх народів) були добре відомі — адже він у свій час правив у Тмутаракані, а в 1022 р. у протистоянні із касогами навіть зарізав на очах війська супротивника, у двобої, їх князя Редедю.

Мабуть так, як це трапилося через декілька років із ляхами, полон було розділено. Групу добре підготовлених у військовому відношенні переселенців Ярослав Мудрий, який уже усвідомив стратегічне значення перенесення державного кордону зі Стуги на Рось, посадив в районі сучасного с. Яблунівка на Білоцерків- щині. Цей прикордонний військовий табір проіснував аж до часів загибелі Київської Русі. Улітку воїни-васали пороських та київ­ських князів контролювали певну територію, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко від домівки насипали меморативні спо­руди — кенотафи, але більшість вмерлих ховали під насипами на рівні денної поверхні. Багатьом із них в могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мірою зменшувалася (вежі супротивника відкочовували в бік Чорного та Азовського морів), військові патрулі перебували у своїх домівках на згада­ному поселенні. Про різке збільшення його жителів якраз в цю пору року говорять кургани з південно-західною (тобто зимовою) орієнтацією померлих, відсоток яких є значним. Разом із нащад­ками «кавказців» мабуть мешкали й вихідці із слов’янського сере­довища, про що свідчать аналогії із давньоруськими поселеннями та могильниками у відношенні матеріальної культури та деталях поховальної обрядовості. На початку ХІП ст., після навали орд Батия на Русь, життя тут на тривалий час припиняється.^[51]

Але найбільшим іноетнічним контингентом у Пороссі були тюркомовні кочівники, які через певний час після розселення тут створили союз Чорних Клобуків. Цей процес створення угрупу- вання васалів давньоруських зверхників тривав близько півсто­ліття і розпочався ще у кінці XI ст. До нього, окрім торків, входи­ли ще й печеніги, берендеї, ковуї, турпеї, каєпичі. Перші три з них займали провідні позиції й формували загони легкоозброєної кінноти для протистояння Русі половцям.

Давньоруські князі, звичайно, розселяли лояльних кочівників у прикордонній зоні, на майже пустуючих землях. Досить широка смуга таких земель знаходилася у межиріччі Стугни та Росі на правому березі Дніпра. Давньоруські зверхники, плануючи ство­рення кочівницького заслону від половців, іноді навіть насильно заставляли печенігів, торків та інших степняків поселятися біля своїх кордонів. Мабуть кочівникам непросто було переходити до напівосідлості, котра була єдиним варіантом проживання на від­носно незначних за розмірами прикордонних ділянках.

У новому союзі Чорних Клобуків велика феодальна сім’я ста­ла основою суспільною ланкою, що замінила собою рід та пле­мінну приналежність. Якраз із-за цього так активно стали стира­тися й зливатися в XII ст. етнографічні особливості, що прослід- ковується за археологічними матеріалами.

Маса печенігів проживала у верхів’ях Росави та на її лівому березі. Захоронень торків там було не багато. Вірогідно їх слід шукати навколо літописного Торчеська. Там же, біля кочівниць­кої столиці, проживали і берендеї. Окрім того і торки, і вже згадані берендеї селилися на Дніпрі (майже біля гирла Росі), а також у верхів’ях самої Росі.Таким чином, якщо у відповідності з археологічними даними слід відносити землі за течією Росави до печенізьких, то торки і берендеї володіли кочів’ями, що роз­міщувалися на захід та південний схід від них.

Можливо вважати, що кочівницькі народи, які входили до Чорноклобуцького союзу, у XII ст. перейшли до напівкочового або ж навіть осілого способу життя. Про це свідчить широке по­ширення могильників, що з’являються, як правило, поблизу ста­ціонарних поселень або ж біля постійних зимовищ. Такі населені пункти були, вірогідно, на початку XII ст. у берендеїв та торків, які поселилися в околицях Заруба на Дніпрі. У другій половині XII ст. літописець відзначав, що у берендеїв і торків були «міс­та». Правда, залишалися у них і вежі. «Городками» користува­лися Чорні Клобуки як сховищами. Але було і справжнє місто — той же Торчеськ, в якому сидів давньоруський намісник — за звичай син великого князя київського.

Київський зверхник являвся верховним сюзереном Чорних Клобуків, які були зобов’язаними йому війською службою (і, як правило, воювали на його боці). Війни київський князь вів із нападниками — половцями та з тими, хто посягав на сам Київ і на «великий стіл». Лише у досить рідких випадках Чорні Кло­буки не хотіли йти на половецькі вежі, пояснюючи це тим, що в тій орді знаходяться їхні «свати». Але відомо, що і в русичів було багато сватів та «уїв» (дядьків по матері) у половецьких степах, а тому, звичайно, із вежами та ордами, де були дані родичі, вони не воювали.

Тож у другій половині XII ст. київський князь розпоряджався Пороссям як одним із найбільш стабільних своїх наділів, завжди готовим до війни та походів у глибину степової зони. Якраз тому у ті роки чорноклобуцький «уділ» отримували молоді й активні князі. Із середовища самих кочівників князів Поросся не призна­чали. Однак крупні аристократи-замлевласники у їхньому середо­вищі були. Вони, вірогідно, володіли містечками та землями, що їх оточували. То являлися «ліпші» або ж «добрі» мужі — так називали в літописах представників чорноклобуцької аристокра­тії. Мабуть це були глави великих феодальних сімей — беки, баї. Деякі із таких сімей розросталися й ставали ордами (Бастії, Typ- пеї та інші). Якраз із ними й домовлялися князі про спільні походи, осади і т. п. До того ж, це була найбільш тяжкоозброєна частина чорноклобуцького війська. Так в 1180 р. русам здалося, що під час бою Чорні Клобуки були розбиті й побігли, однак на полі бою залишилися й вистояли проти половців лише «ліпші» мужі чорноклобуцькі — очевидно прекрасно екіпірована частина війська, із відповідним військовим обладунком та повним набо­ром наступальної зброї. Лише досить забезпечені кочівники мог­ли дозволити собі озброюватися залізними шоломами, кольчуга­ми, шаблями, списамим — тобто усією цією дорогою зброєю. Стріли, луки та кожані панцирі кочівники звичайно виготовляли самі.

Під час читання ІЛ кидається в очі досить цікавий факт: в походах руських військ до половецького степу жодного разу в якості допоміжних сил не приймали участь печеніги. Як правило, згадуються або Чорні Клобуки в цілому (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеї (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.); два рази названі торки (1095,1173 рр.) і один — каєпичі (1160 р.). С. Плетньова вважала: цілком вірогідним являється те, що під за­гальним найменуванням у даному випадку заховані й печеніги, котрі входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навіть та обста­вина, що вони ніколи не діяли самостійно, є досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявності на печенізькій території у ∏opocci двох половецьких могильників в с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорні Клобуки при небажанні приймати участь в набігах на половецькі степові вежі, можливо, й були родичами пороських печенігів. Дружини останніх були поховані в могиль­никах типу зеленківських. Слід також відзначити, що в обох некро­полях у згаданому сучасному селі в подовляючій більшості за­хороненъ кісток коня не виявлено. Це вказує якраз на поховання тут жінок. Могил із кістками коня дуже мало, і у всіх них кінь покладений за печенізько-торчеським звичаєм: головою на захід.

Говорячи про слов’ян в цій «номадській» зоні Поросся то слід відзначити, що давньоруські кургани знаходилися в безпо­середній близькості від кочівницьких, а іноді й на спільних мо­гильниках. Тобто «поршани», як називає їх літописець, перебува­ли з кочівниками в самих тісних контактах.^[52]