Монголо-татари на Русі

Звичайно, в даному випадку мова може йти лише про почат­ковий період їхнього перебування у Східній Європі. Адже після навали орд хана Батия розорена Київська Русь припинила своє існування (за виключенням галицько-волинських та новгородо- псковських земель).

Сам шлях на захід розпочався задовго бо часів Батия: у XII ст землі, де живе цей сучасний етнос, населяли власне монголи, а також кереїти, теркіти, ойрати, каймани та інші кочові племена котрі перебували у постійному стані війни між собою. Першим вождем, який об’єднав більшість із цих угруповань, був Есугей- Боатур — батько Тему чина, майбутнього Чингізхана (Великого хана). У 1206 р., після перемоги над супротивниками він був про­голошений на курултаї ханом усієї Монголії.

З цих пір єдина держава являла собою абсолютну воєнно- феодальну монархію, організовану за десятичною системою. Вся територія країни була розділена на два великих округи, котрі у свою чергу розділялися на «тьми», «тисячі», «сотні», «десятки». На чолі таких військово-адміністративних підрозділів стояли ну- кери. А у самого Великого хана знаходилася у підпорядкуванні 10-тисячна гвардія. Спочатку плани нового володаря степів по­ширювалися лише на сусідів, але далі апетити зростали. До скла­ду улуса Джучі — сина Чингізхана — входили і землі Східної Європи, котрі ще треба було підкорити. Реалізація такого гло­бального завдання розпочалося у 20-ті роки XIII ст., коли розгро­мивши війська хорезмського шаха Мухамеда було підкорено Се­редню Азію та розчищено шлях до Закавказзя й у Східну Європу- У 1220 р.

Розгромивши грузинське військо і захопивши Тбілісі, моголи через Дербент вийшли в степи Північного Кавказу. Тут їх зустрі* ли об’єднані сили половців, ясів, черкесів та інших місцевих племен. Хитрістю та підкупом союзники були розділені (половці відійшли у причорноморські степи), а регіон підкорено. Далі справа дійшла й до самих половців: у 1222 р. їхні війська були розгромлені на Дону і половцям не залишилося нічого іншого, як звернутися за допомогою до русів. На слідуючий рік ситуація повторилася: спочатку монголо-татари спробували розколоти русь­ко-половецькі війська, а потім розгромили їх на р. Калка (Рис. 19).

На думку П. Толочка, це побоїще стало переломним момен­том в історії Київської Русі. Битва не лише суттєво підірвала сили давньоруського воїнства (в ній загинуло шестеро князів, а із про­стих воїнів повернувся додому лише кожен десятий), але й по­сіяла у середовищі русів паніку та невпевненість. Але значні втрати понесли і монголо-татари. Тож дійшовши до Новгород- Святополча на Дніпрі й розоровши по дорозі пороські та по­дніпровські міста-фортеці, вони не рушили на Київ, а повернули у зворотньому напрямі. Можливо, що похід у Європу ще не вхо­див тоді у плани Чингізхана та його нащадків.

Після смерті Великого хана влада перейшла до його синів, які розробили новий план завоювань. Загальний похід на захід повинен був очолити онук Чингізхана Батий. Початок реалізації такого плану було здійснено у 1236-1237 рр. (Волзька Булгарія), а далі черга дійшла до територій половців і аланів, як і фіно- угорських племен у Поволжжі, та до давньоруських князівств. Маючи багаторічний досвід ведення військових операцій й пере­буваючи під єдиним командуванням, монголо-татари набагато пере­важали ще і у людському потенціалі (у військах завойовників у переважній більшості перебували представники завойованих на­родів та держав, а власне монголи в основному займали командні пости).

Удар по Північно-Східній Русі прийшовся на зиму 1237- 1238 рр. і першим на шляху завойовників виявилося Рязанське князівство, землі котрого були розміщені на півдні давньоруської території у поволзькому регіоні. Без відповіді залишилися звер­нення місцевого князя Юрія до зверхників Чернігова та Воло­димира за допомогою — він її не отримав. Тож у битві біля р. Воронеж рязанські війська були вщент розгромлені. «Повість про розорення Рязані Батиєм» повідомляє про жорстоку січу, коли перемога монголам далася нелегко: «Едва одолеша их силь­ные полки татарские» — повідомляє автор даного твору. А в груд­ні 1237 р. була піддана осаді сама столиця князівства. За свід­ченнями арабського автора Рашид-ад-Діна, біля стін Рязані пере­бували сам Батий, а також Орда, Гююк-хан, Менгу-хан, Кулькан, Кадан і Бурі — тобто майже весь монгольський «генералітет». Шість днів оборонці чинили супротив, але місто всеж було узяте та жорстоко розграбоване. Суздальський літописець, а також ав­тор вищезгаданої «Повісті про розорення Рязані Батиєм», малю­ють страшну картину загибелі його: «Множество мертвых лежа- ша, а град разорен, земля пуста, церкви пожжены...только дым и земля и пепел».^[40] Далі завойовники рушили північніше по тери­торії поволзького регіону й розорили його. Але в контексті даної праці ми не будемо зупинятися на цьому більш детально. Відзна­чимо лише той факт, що не дійшовши близько 100 верств до Нов­города Великого, вони несподівано повернули на південь та віді­йшли у половецькі степи.

Причини цього пояснюють по-різному. Найбільш реальною вважається припущення, що, втомлені й досить пошарпані, мон­гольські війська вимагали тривалого відпочинку. До того ж, поча­лося весняне бездоріжжя, котре в умовах північних лісів та боліт являло для монгольської кінноти непереборну перепону. Тож ПІВ-. нічні східнослов’янські землі не зазнали жорстокої навали. А на середину літа 1238 р. війська Батия перейшли у Подоння — адже між Волгою і Доном тоді знаходилися основні його кочів’я.

Весною 1239 р. завоювання Русі було продовжено: на цей раз основний удар був спрямований на Переяславську та Чернігів­ську землі. Після взяття їх столиць та інших міст у Посем’ї в зоні уваги Менгу-хана опинився Київ. Але тоді місто ще не було взяте, а монгольські посли були вбиті. Розорення вищезгаданих територій стало своєрідною прелюдією нового великого походу на інші південні князівства та країни Центральної Європи. Восе­ни 1240 р., як повідомляє той же Рашид-ад-Дін, «царевич Бату із братами, Бурі й Бучек направилися в країну русів та чорних шапок». Під останніми слід розуміти чорних клобуків у Пороссі. Тут слід відзначити й те, що на Рязанщині також існували від­повідні підрозділи кочівників, які осідали на землю та знаходи­лися на службі у місцевих Рюриковичів.^[41] А тоді були розорені не лише міста в цьому мікрорайоні південноруського прикордоння, але й по Дніпру та Стугні. В листопаді 1240 р. стара столиця дер­жави була взята, а її жителі, як і всієї землі вирізані або виведені в рабство. Плано Карпіні, що рухався в ставку Батия у 1246 р., ще й тоді бачив сліди страшного розгрому завойовниками, які «зро­били велике побоїще в країні Русі, розорили міста і фортеці, вби­ли людей, осадили Київ, котрий був столицею Росії, після трива­лої осади взяли його й повбивали жителів міста; звідси, коли ми їхали через їхню землю, ми знаходили неймовірне число голів та кісток мертвих людей, які лежали на полі, адже місто це було Дуже великим і багатолюдним; а нині воно зведене майже на ніщо, хіба нараховується там 200 будинків, а людей утримують вони у тяжкому рабстві».^[42] У ряді міських районів життя відро­дилося лише через кілька століть.

Після цього основні удари завойовників були направлені на Володимир-Волинський, Галич і далі, за Карпати. І хоча частина галицько-волинських міст (Данилів, Кременець, Холм) вистояли У боротьбі з ворогом, участь Київської Русі була визначена: вона почала сходити з історичної арени. Слід при цьому лише підмітити, що окрім спроби походу на Новгород Великий, котрий закінчився під Торжком, а також на Новгородок та Мінськ, всі інші основні маршрути завойовників проходили по територіях прикордонних давньоруських князівств в межах Європи Східної (Рис. 20).

В межах встановлених хронологічних рамок даної праці по­вернемося до визначення територіальних меж Великого Кордону в ті часи на півдні давньоруської держави. А для більш конкрет­них реконструкцій таких меж слід не тільки використовувати писемні джерела, але й почати залучати археологічні. Адже ком­плексні дослідження, без ніякого сумніву, доповнюють одне одно­го із наявних джерел та приносять нову інформацію у більшості випадків.