Половці
Цей грізний супротивник Русі у 60-х роках XI ст. освоїв степові простори протяжністю у 2000 км із сходу на захід і 400- 500 км з півночі на південь й залишався основним сусідом русів аж до навали орд хана Батия в 40-ві роки ХПІ ст.
Половцями нових кочівників називали східні слов’яни, а у Європі вони були відомі як кумани чи комани; на Сході ж звалися кимаками або ж кипчаками. В уявленнях русів це були жителі Дніпровського Лівобережжя: правий берег був «руським», а лівий (нижче Сули) — «половецьким». З часом нові сусіди освоїли й степову правобережну зону, але традиційно обидва береги Дніпра розділяли ці названі етнічні угрупування (хоча б у територіальному відношенні).Початково половці входили до складу Кимакського каганату у Приіртишші (від чого й походить їх східне найменування). Далі, рухаючись у західному напрямі, вони в середині XI ст. вийшли на Дніпро, а на початок 70-х років того ж століття заволоділи степами аж до Дунаю. Північний кордон «Поля Половецького» проходив — на Лівобережжі — у межиріччі Ворскли та Орелі, а на Правобережжі — у межиріччі Росі та Тясмину. На півдні він включав північнокавказькі, приазовські, кримські й причорноморські степові простори. При цьому слід пам’ятати, Що половецька територія, на відміну від стабільних державних утворень, не мала чітко встановлених меж — вони були відносно «плаваючими». Подібна ситуація прослідковується і у відношенні До усіх інших кочових об’єднань в різні часи та епохи.
У етнічному плані Половецька земля теж не являлася виключно територією проживання одного народу. Тут постійно перебували й представники інших етносів — алани, яси, хозари, гузи, касоги. Вірогідно вони являлися основним населенням таких міст як Шарукань, Сугров, Балин на Сіверському Дінці; Сак- син на Волзі; Тмутаракань на Тамані і т. д. Писемні джерела тих пасів називають їх кипчацькими, але не тому, що вони були населені виключно половцями, а тому, що знаходилися у їх підпорядкуванні (Рис.
12).Історія половців після їхнього заселення північнопричорно- м°рських степів С. Плетньова розділила на чотири основні періоди: перший — середина XI — початок XX ст., другий — 20-60-ті роки XH ст, третій — друга половина XII ст., четвертий — перша половина XIII ст. Кожен із них мав свої особливості як у відношенні внутрішнього суспільного розвитку, так і у взаємовідносинах із Руссю та іншими сусідами.[36]
Перший із виділених періодів характеризується надзвичайною агресивністю степняків. Вони буквально рвалися до зони землеробського заселення, вривалися у їх межі грабуючи місцеве населення. Бажання наживи штовхало окремих представників половецької верхівки до участі у військовому протистоянні як давньоруських князів, так і зверхників інших країн. За таку допомогу, звичайно, вони отримували відповідну нагороду. У цей період свого існування половці перебували на початковій, табірній стадії кочування, коли відбувалося постійне пересування орд (Рис. 13).
На початку XIl ст. відбулися різкі зміни у половецькому житті: усі степові простори були поділені між окремими ордами, а після цього кожне окреме племінне угрупування кочувало лише на власній території — завершився перехід до другої стадії кочування. В свою чергу, така локалізація степових мікрорегіонів дозволяла русам вже конкретно реагувати на ворожі прояви сусідів (Рис. 14).
Третій період половецької історії відмічений, з одного боку, посиленням тиску кочівників на південноруське прикордоння, а з іншого — консолідацією сил русичів у військових походах на степового ворога. Частіше за все давньоруські дружини направлялися в район Нижнього Подніпров’я, де господарювали подніпровські та лукоморські орди, котрі безпосередньо становили загрозу функціонуванню «шляху із варяг у греки». Постійні конфлікти мала Русь і з половцями у Подонні, які безперервно загрожували населенню Чернігівської та Переяславської земель (Рис. 15,16,17).
Четвертий період характеризується певною стабілізацією русько-половецьких відносин (Рис.
18 ). За 200 років перебування на півдні сучасної України і на суміжних територіях помади пройшли шлях від першої стадії кочування, до другої, а в деяких випадках (як орда «диких половців») — до третьої, напівосілої. Одночасно із суттєвими змінами в економіці змінювалися й суспільні відносини: родовий лад відмирав, а в його основі, прикритий давніми звичаями, зароджувався феодалізм.[37] Половецьке суспільство безпосередньо «підійшло» до переходу на цивілізацій- ний етап свого розвитку, але не перейшло через нього. На користь такої думки свідчить те, що в даному суспільстві ще не були зафіксовані такі явища як поява міст, нова система розподілу продуктів, писемність, законодавча база, наявність монументальних споруд.[38]1 такому прогресу не сприяв як кочівницький спосіб життєдіяльності, так і зовнішня сила у вигляді монголо-татар. З точки зору стадіального розвитку, кочівникам взагалі не потрібна була організація суспільства вище племінного рівня. Адже кожен, хто претендував на місце надплемінного вождя, повинен був змусити підкоритися собі високомобільне населення, котре могло просто відкочувати й проігнорувати претензії на його централізовану владу. Та й племенні вожді не горіли бажанням втратити власну автономію, щоби хтось інший контролював їх. На відміну від від аграрних суспільств, представники котрих могли накопичувати багатство й зберігати його тривалий час, степові спільноти основувалися на багатстві, що складалося із скота, а йому були потрібні, звичайно, обширні пасовиська. Можливо, що така ж доля чекала й степове утворення Чингізхана, але після завоювання ним Китаю із його високою культурою державотворення та землеробським населенням, вона розвернулася у протилежному напрямі — формуванні світової імперії. Як навчав великий китаєць Єлюй Чуцай одного із представників клану Чінгізідів: «Хоча [Ви] отримали Піднебесну, сидячи на коні, але не можна управляти [нею], сидячи на коні». І ще одне зауваження у контексті даної проблеми: як це не звучить парадоксально, але якраз монгольські завоювання на євроазійських просторах й сприяли занепаду номадизму.[39]