Торки
Із представниками цього тюркомовного угрупування руси познайомилися відносно рано: вони виступали союзниками Володимира Святославича у його поході 985 р. на Волзьку Булгарію. Але тоді вони ще не були володарями, хоча і на досить короткий хронологічний період, південноруських степів.
Торки являли собою північну гілку могутнього Сельджукського союзу племен, військові сили котрого у першій половині XI ст. рушили на захід та південний захід Європи. Частина із названих угруповань, захопивши Передню Азію, створили державу Сельджукідів. А їх північні родичі основною ціллю поставили захоплення задунайських територій і тому спочатку не планували входити у протиріччя із Києворуською державою. У візантійських хроніках вони були відомі під ім’ям узів, а у східних джерелах — гузів. Але вже у середині XI ст., після розгрому печенігів, стають безпосередніми сусідами русів і з тих часів починають грабувате місцеве землеробське населення. Військова відповідь не забарилася: у 1055 р. нові кочівницькі орди були переможені сином Ярослава Мудрого Всеволодом.У 1060 р. руси знову організовують свій похід, котрий закінчився втечею торків вглиб північнопричорноморських степів. Була досягнута відносна стабільність — частина цього кочівницького угруповання навіть опинилася у васальній залежності від русів. Та свій норов торки продовжували демонструвати й надалі, Що призводило до каральних санкцій із боку київських князів. У 1080 р. були покарані торки «переяславські», окрім яких існували і торки «київські» та «чернігівські». Після цього вони почали бути більш прогнозованими у відношенні до руських князів та їх володінь і разом із їхніми силами виступати проти половців — нового грізного супротивника з боку Степу.
Але не тільки у військових операціях залучалися ці союзники у діяннях верхівки русів. Торки, як і берендеї та печеніги, згадуються в подіях 1097 р., коли після Любецького з’їзду князів було осліплено теребовлянського князя Василька й спробою волинського князя Давида заволодіти його вотчинними володіннями.
У 1103 р. під час степового походу руських військ під проводом Володимира Мономаха на половців було захоплено не лише вежі останніх, але і торків (після цього їх було виведено на Русь, де вони несли прикордонну службу). Нове переселення торків на давньоруські землі відбулося у 1116 р. після того, як вони програли у битві з половцями на Дону. На слідуючий рік на Русь переселилися й «біловежці», подавляюча більшість із яких являлися торками й печенігами. Всі перераховані події свідчать про те, що із степів «старих» кочівників витісняли «нові». Тож їм нічого не залишалося, як переходити під протекторат Русі, абож відходити у візантійські володіння — стара, початкова мета горського об’єднання.На Правобережжі Середнього Подніпров’я частина торків увійшла до складу союзу Чорних Клобуків, а на лівому березі — в межах Чернігівського та Переяславського князівств — вони були розселені черезполосно й далі розчинилися у місцевому середовищі разом із представниками інших кочівницьких угруповань — так званими чернігівськими ковуями. Більш детально про археологічні пам’ятки представників усіх трьох груп мова піде далі.