Печеніги

Першими серед них являються печеніги давньоруських літо­писів, які у візантійських та латинських джерелах були відомі як пацинаки, а у арабських під найменуванням баджнаки. Свій шлях у західному напрямі вони розпочали із району прикаспійських степів та Нижнього Приуралля.

Вірогідно вже у IX ст. вони зайняли степні райони у межи­річчі Дону і Дніпра. Та відчуваючи постійний тиск зі сходу, від­войовували собі життєвий простір на заході за рахунок старих мадяр. На кінець згаданого століття печенізькі орди зайняли при­чорноморські степи: відповідні джерела повідомляють про їх по­яву у даній місцевості близько 889 р. Далі їх вплив поширився аж До Дунаю. У 896 р. в союзі із болгарами вони наносять відчутну поразку Візантії. За повідомленням Константина Багрянородного на середину X ст. область розселення печенігів простягнулася від Дону до Карпат.

Уся Печенігія складалася із 8 фем (районів розселення окре­мих орд) із котрих 4 знаходилися на Дніпровському Лівобережжі, а інші — на Правобережжі цієї ж ріки. Продовжуючи розповідь про печенізьку країну, згаданий візантійський імператор відмічає, Що від Русі вона знаходиться в одному денному переході. Але Давньоруські писемні джерела не повідомляють про цей народ аж До початку X ст. На думку П. Толочка, це пояснюється тим, що у період переселення в причорноморські степи вони не турбували нових північних сусідів: у них було достатньо проблем із мадя­рами, болгарами, візантійцями на заході, а також хозарами й ту­зами на сході.

Вперше печеніги з’явилися біля давньоруських кордонів у 915 р., коли було заключено з русами мирну угоду. Подальший виклад відповідної літописної статті по своїй суті пояснює при­чину такого мирного «візиту»: тоді зверхники нового кочівниць­кого угрупування втягнулися у конфлікт між Візантією та Ду­найською Болгарією і, вірогідно, прагнули нейтралізувати Русь у цьому протистоянні як союзника однієї із сторін.

І взагалі слід констатувати, що печеніги не відрізнялися своєю постійністю у політичній орієнтації. Вбачаючи зацікавле­ність у них з боку Візантії, Русі, Болгарії та Хозарії, печеніги постійно робили спроби максимально використовувати ситуацію. Із разу в раз вони виступали союзниками кожної із названих сторін, отримаючи при цьому від них значні подарунки.

Непростими складалися відносини зокрема із Руссю. 930 р. було порушено старий договір 915 р. А із зовсім лаконічного літо­писного повідомлення про те, що князь Ігор воював із печеніга­ми, ніяк не можна вияснити, хто ж був ініціатором такого конф­лікту. Можливо, що це була відповідна акція русів на кочівниць­кий набіг. Але у 40-ті роки X ст. вони знову стали союзниками під час походу на Константинополь, хоча надалі протистояння продовжувалося.

Та досліджуючи русько-печенізькі контакти слід враховувати й те, що у їх розвитку або протистоянні саму активну роль віді­гравав і Константинопольський двір. Все той же Константин Багрянородний повчав свого сина й спадкоємця Романа II у цьо­му відношенні: «Знай, що пачинакіти стали сусідніми й суміжни­ми також росам, і часто, коли між ними нема миру один із одним, вони грабують Росію, наносять їй значну шкоду та причиняючи збитки. Знай, що і роси стурбовані тим, щоби мати мир із пачи- накітами...Тому роси завжди відчувають особливу турботу, щоб не понести від них шкоди, адже дужий цей народ». Далі батько пояснює сину, в чому власне і є вигода для Візантії, коли роси й печеніги знаходяться в стані війни: «Знай, що у царюючого цього граду ромеїв, якщо роси не знаходяться у мирі з пачинакітами, вони появлятися не можуть ні заради війни, ні заради торгівлі, адже коли роси з лодіями приходять до річних порогів і не можуть оминути їх інакше, ніж витягнувши свої події із ріки та переправивши, несучи на плечах, нападають тоді на них люди цього народу пачинакитів».^[33]

Проаналізувавши політичну ситуацію після появи на візан­тійських кордонах печенігів, Константин викладає тому ж своєму сину Роману інструкцію, у котрій вказувалося, як таку ситуацію повернути на вигоду імперії: для цього слід завжди шукати із кочівниками миру. «Знай, що поки василевс ромеїв знаходиться у міфі із пачинакітами (тобто печенігами — О.М.), ні роси, ні турки (тоді мадяри — О.М) не можуть вимагати у ромеїв за мир великих і надзвичайних грошей те речей, побоюючись, що ва­силевс застосує силу цього народу проти них...

Із зкоординованою діяльністю візантійців та печенігів пов’яза­ний і факт першого нападу кочівників на столицю Київської Русі — під час балканського походу Святослава Ігоревича. Про перепетії облоги мова детальніше піде у послідуючому розділі. А тут лише слід відзначити, що політика цього князя-воїна на два фронта — проти Хозарії та Візантії — й стала однією з причин такої нерадісної події. Війна із першим супротивником була успішною, зле, одночасно, розв’язала руки печенігам. Вони тепер не мали грізного ворога, котрий у значній мірі являвся перепоною для них У протистоянні із Руссю.

Після повернення з Дунаю Святослав поставив на місце кочо­виків і повернувся до ідеї перенести столицю власної держави на Дунай. Але цьому протистояла як Візантія, так і її союзники — печеніги. Другі, за нашіптуванням перших, й знищили фізично київського зверхника, коли той повертався додому після невда­лих воєнних дій у 972 р.

Після цього ініціатива перейшла на бік печенігів. їх набіги на давньоруські міста і села супроводжувалися грабіжництвом мир­ного населення, його виводом до рабства, чисельними пожежами. Не дивлячись на те, що північні межі печенізьких володінь були на відстані від країни русів у одинь день, кочівники практично безкарно господарювали в південноруському прикордонні, а іноді доходили й до київських околиць.

Стабілізація ситуації почалася вже за часів правління сина Святослава — Володимира, який не лише заклав основний центр для протистояння кочівницькій загрозі на Дніпровському Лівобе­режжі — Переяславль Руський, але й створив цілу оборонну сис­тему по рр.

На кінець свого князювання Володимиру вірогідно вдалося відвоювати втрачені землі між Стугною та Россю. Про це, побіч­но, свідчить і єпископ Бруно, який у 1006 р. перебував у Києві на шляху до печенізьких веж із метою (як виявилося, невдалою) їх охрещення. Він повідомляв, що київський зверхник проводжав його до кордонів своєї держави на протязі двох днів «котрі у нього для безпеки від супротивника на досить значній протяжно­сті з усіх боків обведені самими завалами».^[35]

Смерть Володимира у 1015 р. надала можливості для збагачен­ня степовиків у боротьбі з його нащадками за владу. Зокрема, у тому ж році, вони виступили на боці Святополка і програли з ним Любецьку битву. Сам претендент утік до польських родичів, а пе­ченіги повернулися додому не отримавши платні (вірогідно вони надолужили втрату винагородами, переходячи через південно- давньоруські населені пункти). Пізніше Святополк із печенізь­кого плацдарму спробував ще раз захопити владу, але був роз­громлений військами того ж Ярослава на Альтовому полі під Борисполем. Взагалі для цього князя протистояння з печенігами було вдалим: він їх розгромив під київськими стінами у 1036 р. після чого ті почали поступово сходити із історичної арени. На Дніпровському Правобережжі державний кордон Київської Русі був закріплений по р. Рось (Рис. 11).